Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)
4
Що ж до заробітку від хмелювання, то його заледве вистачало, щоб не опухнути з голоду.
У Кейрнса платили по два пенси за бушель, і, якщо хміль вродив добре, досвідчений збирач міг у середньому набрати три бушелі за годину. Отож, теоретично за шістдесятигодинний тиждень можна було заробити цілих тридцять шилінгів. Однак насправді ніхто у таборі навіть близько не отримував такої суми. Найкращі збирачі заробляли по тринадцять-чотирнадцять шилінгів на тиждень, а найгірші часом не дотягували і до шести. Ноббі й Дороті, які об’єднували свій хміль і потому розділяли заробіток, отримували кожен близько десяти шилінгів.
Причин таких мізерних заробітків було кілька. По-перше, на деяких полях хміль вродив погано. Також траплялися різноманітні затримки, які могли з’їдати годину, а то й дві на день. Закінчивши одну плантацію, збирачі мусили нести свої кошики до наступної, до якої могло бути кілька миль ходу; нерідко бувало й таке, що хтось щось переплутав, і вся бригада, згинаючись під своєю ношею (іноді здавалося, що вони каміння носять), мусила витрачати ще пів години на пошуки потрібних полів. Але найгірше, коли дощило. Серпень того року видався сльотавим – два дні з трьох періщив дощ. Іноді весь ранок чи другу половину дня доводилося, накинувши мішок на плечі, ховатися під ще не зрізаними стеблами хмелю й, тремтячи від холоду, чекати, поки небо проясниться. Неможливо було збирати хміль, коли йшов дощ. Шишки робилися страшенно слизькими, і, навіть якщо вдавалося їх вхопити, результат усе одно був жалюгідний: мокрі, вони збивалися у безформні клубки на дні кошика. Бувало, проведеш цілий день у полі і навіть шилінга не заробиш.
Більшість збирачів цим не надто переймалися. Цигани звикли гнути спини майже задарма, а серед решти було чимало відносно забезпечених мешканців Іст-Енду – гендлярів, власників невеликих крамничок і тому подібного люду, – для яких хмелювання було радше своєрідною відпусткою і які цілком вдовольнялися тим, що вдавалося відробити вартість дороги в обидва кінці та вистачало на те, аби трохи розважитися по суботах. Фермери з цього нахабно користали. Якби хмелювання не вважалося відпочинком, уся галузь давним-давно захиріла б, адже ціни на хміль були такими низькими, що жоден фермер не міг собі дозволити платити збирачам суму грошей, на яку можна було б прожити.
Двічі на тиждень дозволялося взяти «аванс» – але не більше половини заробітку. Якщо ви вирішували звільнитися до закінчення сезону (що фермерам було невигідно), вам могли заплатити за ставкою по пенні за бушель замість двох – тобто, по суті, привласнити половину вашого заробітку. Також ні для кого не було секретом, що під кінець сезону, коли в усіх збирачів уже накопичилися пристойні суми на рахунках і вони б не ризикнули пожертвувати ними, фермери знижували ставку з двох пенні до півтора. Страйків можна було не боятися. У збирачів не було профспілок, і бригадирам, на відміну від їхніх підопічних, щотижня виплачувалася стала заробітна плата, а в разі страйку виплати автоматично припинялися; тож, звісно, ті аж зі шкури пнулися, щоб не допустити заворушень у своїх бригадах. Одне слово, фермери тримали збирачів у залізних лещатах; однак це не їхня провина, проблема коренилася в низьких цінах на хміль. До того ж, як Дороті пізніше побачила, мало хто зі збирачів мав чітке уявлення про те, яку саме суму вони заробили. Система відрядної зарплати успішно маскувала низькі ставки.
У ті кілька перших днів, коли Дороті та Ноббі ще не могли взяти «авансу», вони жили впроголодь і були б померли з голоду, якби їх не підгодовували інші збирачі. Усі були неймовірно добрі до них. Одну з більших хатин трохи далі в їхньому ряду ділили між собою дві родини: квітникаря Джима Берровза і Джима Терля, який знешкоджував шкідників в одному з великих лондонських ресторанів; їхні дружини були сестрами, а самі вони – близькими друзями. Так от, Дороті припала цим людям до вподоби, і вони пильнували за тим, щоб вона з Ноббі не голодували. Щовечора до них приходила п’ятнадцятирічна Мей Терль і з вдаваною недбалістю, щоб часом не подумали, що їм пропонуються милостиню, приносила їм повну каструлю рагу. Формулювання завжди було те саме:
– Еллен, мама питає, чи не хотіли б ви трохи рагу. Нам самим стільки не здужати, хоч бери і викидай, їй-богу. Тож ви зробите нам велику послугу, якщо візьмете його.
Просто неймовірно, скільки всього Терлі та Берровзи «прямо не знали, куди дівати» протягом тих важких перших днів. Одного разу вони дали Ноббі з Дороті половину тушкованої свинячої голови; й окрім їжі, вони вділили їм трохи кухонного начиння: кілька каструль та олов’яну тарілку, яку можна було використовувати замість сковорідки. Але найбільше Дороті цінувала те, що вони не ставили жодних нетактовних питань. Вони здогадувалися, що в її житті криється якась таємниця: «Видно неозброєним оком, – казали вони, – що, перш ніж опуститися на саме дно, Еллен займала не останнє становище у суспільстві», – але вроджена шляхетність не дозволяла їм діймати дівчину розпитуваннями. Тож Дороті пробула в таборі вже два тижні, перш ніж їй нарешті знадобилося придумати для Еллен прізвище.
Коли Дороті з Ноббі отримали право брати «аванс», їхні грошові проблеми закінчилися. Як не дивно, але вони удвох могли спокійнісінько прожити на один шилінг і шість пенні на день. Чотири пенні йшли на тютюн для Ноббі, чотири з половиною пенні – на буханку хліба, а решта сім з гаком вони витрачали на чай, цукор, молоко (його можна було дістати на фермі за ціною по півпенні за пів пінти), маргарин і «шматочки» бекону. Та, звісно, рідко коли вдавалося прожити день, не розтринькавши пенні чи два. Коли ти вічно голодний і тебе постійно оточують численні спокуси, мимоволі починаєш подумки підраховувати кожні чверть пенні, намагаючись прикинути, чи вистачить на копченого оселедця, пончик чи пачку чипсів. І, хоч як місцеві зневажали збирачів, здавалося, половина Кента змовилася між собою, щоб виманити в них останні гроші. За хмелевий сезон на чотирьох сотнях збирачів місцеві крамниці заробляли більше, ніж за решту року, що, зрештою, не заважало їм гордувати «брудними кокні», як вони їх називали. По обіді фермерські робітники ходили поміж рядами хмелю, продаючи яблука та груші – сім за пенні; навідувалися сюди і лондонські гендлярі з кошиками, набитими пончиками, фруктовим морозивом чи «льодяниками по півпенні». А ввечері біля табору товпилися торгівці, що приганяли з Лондона вантажівки непристойно дешевих знецінених овочів, риби, смаженої картоплі, заливних вугрів, креветок, черствих тортів, які списали з магазинів, і кістлявих зайців зі скляними очима, що два роки пролежали в морозильній камері і яких тепер намагалися збути за дев’ять пенні.
Харчувалися збирачі препаскудно, чого було не уникнути, адже, навіть якщо у вас були гроші на нормальні продукти, їх ніколи було готувати, хіба що по неділях. Мабуть, лише завдяки надміру крадених яблук табір не вразила цинга. До табору надходив систематичний потік яблук; не було серед збирачів жодної душі, яка б не крала їх або принаймні активно не ділила крадене. Були навіть цілі банди юнаків (подейкували, їх наймали лондонські торговці фруктами), які кожних вихідних приїжджали з Лондона на велосипедах і вчиняли набіги на фруктові сади. Що ж до Ноббі, то крадіжку фруктів він перетворив на цілу науку. За тиждень він згуртував довкола себе хлопців, які вважали його мало не героєм, адже він був справжнім грабіжником та чотири рази сидів у в’язниці, і щовечора, коли сутеніло, увесь гурт, прихопивши мішки, вирушав на діло й нерідко повертався з не менш як двома центнерами фруктів. Біля хмелевих полів були величезні сади, і яблука, особливо гарні маленькі Ґолден рассет, просто лежали купами під деревами та гнили, бо фермери не могли їх збути. «Гріх не позбирати», – казав Ноббі. Двічі він з його бандою навіть якось спромоглися вкрасти курку. Як їм вдалося це зробити, не перебудивши весь окіл, залишалося загадкою; але, схоже, Ноббі знав один хитрий спосіб – накинути курці мішка на голову, щоб «до півночі та здохла без мук» чи принаймні без шуму.
Так минув тиждень, а за ним і другий, але Дороті ні на крок не наблизилася до розгадки таємниці своєї особистості, а радше навіть віддалилася, адже майже думати забула про цю головоломку. Туман у голові почав здаватися їй чимось звичним, наче так і мало бути, наче зовсім не обов’язково задумуватися про минуле чи майбутнє. Так на вас діє життя на хмільниках: усі ваші думки зайняті сьогочасними проблемами, і на щось більше просто не залишається сил. Як тут перейматися питанням самоідентифікації, коли вам постійно хочеться спати і ви постійно заклопотані: коли ви не на полі, то або готуєте їсти, або йдете по щось до села, або намагаєтеся власкавити мокрий хмиз, аби він загорівся, або ж носите воду банками. (На весь табір був один-єдиний водопровідний кран, і від хатини Дороті до нього було двісті ярдів, стільки ж доводилося ходити і до гидкого земляного нужника.) Таке життя виснажує, висотує з вас усю енергію і водночас дарує відчуття блаженного, нічим не мотивованого щастя. Таке життя одурманює. Багатогодинна робота на полях, проста їжа і недосипання, запах хмелю та диму – усе це заколисує, огортає майже тваринною млявістю. Ваш розум немов дубіє, як шкіра, коли надто довго перебуває на сонці, під дощем та вітром.
У неділю у полях, звісно, ніхто не працював, але в таборі все одно кипіла робота: вранці збирачі готували головну трапезу тижня, прали й латали одяг. Вітер доносив із села передзвін церковних дзвонів, що змішувався з тоненькими голосами, які виводили «Господь, Спаситель наш» на погано відвідуваній службі просто неба, що її організовувала для збирачів хмелю «Місія Святого Якогось-там». Під ці церковні співи тріскотів хмиз у велетенських вогнищах, кипіла вода у відрах, бляшанках, каструлях і ще хтозна в чому, що траплялося збирачам до рук, а на вітрі тріпотів розвішаний між дахами випраний одяг. Першої ж неділі Дороті позичила у Терлі таз і вимила голову, а потім випрала свою спідню білизну й сорочку Ноббі. Її білизна була в жалюгідному стані. Дороті й сама не знала, як довго вже її носила, але точно не менше десяти днів, до того ж не знімаючи на ніч. Панчохи внизу майже геть подерлися, а щодо черевиків, то ті трималися купи лише завдяки шару бруду, що на них налип.
Вивісивши білизну сушитися, Дороті приготувала по-справжньому королівський обід: половину тушкованої курки (краденої), варену картоплю (крадену), компот з яблук (крадених). Усе це вони з Ноббі запили чаєм зі справжніх чайних чашок з ручками, які вони позичили у місіс Берровз. Після обіду і аж до вечора Дороті сиділа надворі, із сонячного боку хатини, поклавши сухий мішок для хмелю на коліна, щоб плаття не задиралося від вітру, і дрімала: її повіки то опускалися, то знову на мить піднімалися. Дві третини населення табору робили те саме: грілися на осонні, сидячи у напівдрімотному стані й лише час від часу розплющуючи очі, щоб подивитися на світ довкола – найчастіше в поле зору їм потрапляли корови. Після виснажливого робочого тижня ніхто не був здатен на більше.
Десь о третій, коли Дороті все ще сиділа біля хатини у дрімотному забутті, повз неї ліниво пройшовся Ноббі, голий по пояс – його сорочка досі сушилася – з примірником недільної газети, яку йому десь вдалося роздобути. То була «Піппінс Віклі», найбрудніша з брудних жовтих газет. Ноббі кинув газету Дороті.
– На, почитай, мала, – великодушно сказав він.
Надто сонна, щоб читати, Дороті взяла «Піппінс Віклі» і поклала її собі на коліна. На першій шпальті в очі впадав заголовок, написаний великими літерами: «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ». Далі йшло ще кілька підзаголовків з виділеними подекуди словами і була вміщена світлина дівчини. Протягом п’яти секунд Дороті замислено роздивлялася потемнілий і нечіткий, але цілком упізнаваний власний портрет.
Під фотографією йшла колонка тексту. Узагалі-то, більшість газет уже облишили загадку «пасторової доньки» – за два тижні новина вже всім обридла й остаточно застаріла. Але «Піппінс Віклі» мало переймалася тим, наскільки новина свіжа, головне, щоб була пікантна, а того тижня урожай вбивств та зґвалтувань виявився доволі скупим. Отож вони вже вкотре воскресили історію «пасторової доньки», помістивши її на почесному місці – у горішньому лівому кутку передньої шпальти.
Дороті мляво витріщалася на світлину. Обличчя дівчини, що дивилося на неї з-поміж фрагментів тексту, набраного огидним чорним шрифтом, не знаходило абсолютно ніякого відгуку в її мозку. Дівчина, не до кінця усвідомлюючи їх значення, механічно перечитувала слова «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ», проте вони не викликали в неї жодного інтересу. Читання виявилося для неї непосильним завданням, навіть просто розглядати фотографію вимагало забагато зусиль. Сон хилив її голову донизу. Очі, заплющуючись, ковзнули сторінкою до іншого фото, на якому був зображений не то лорд Сноуден, не то чоловік, який не пристав на вигідну пропозицію замовити бандаж для грижі, і вже наступної миті вона заснула з «Піппінс Віклі» на колінах.
Рифлене залізо на стіні хатини виявилося доволі зручним, і Дороті проспала так аж до шостої години вечора, коли її нарешті розбудив Ноббі, щоб сказати, що чай готовий. Дороті дбайливо склала «Піппінс Віклі» (стане в пригоді, щоб розпалювати вогонь), так і не глянувши на неї як слід і проґавивши шанс відкрити таємницю свого походження. Цілком можливо, що загадка ще довго залишалася б нерозгаданою, якби не неприємний інцидент, що трапився тиждень потому, який страшенно налякав Дороті, поклавши край її бездумній млявості.
5
Наступної неділі у табір раптово наскочили двоє поліцейських і заарештували Ноббі та двох інших за крадіжки.
Усе сталося так швидко, що Ноббі не зміг би втекти, навіть якби його завчасно попередили. В окрузі від поліцейських яблуку було ніде впасти. До Кента прибули цілі загони так званих спеціальних констеблів, які приймали присягу восени, – своєрідна міліція, покликана боротися з мародерством під час хмелевого сезону. Фермери уже втомилися від садових грабежів і вирішили нагнати трохи страху на зловмисників, потримати їх, так би мовити, interrorem[46]46
У страху (лат.).
[Закрыть].
Звісно, здійнявся такий галас, що підняв на ноги увесь табір. Дороті вийшла зі своєї хатини подивитися в чому річ і побачила освітлене вогнем коло людей, до якого всі збігалися. Дороті теж побігла в тому напрямку, і її серце стислося від невиразного передчуття біди, їй здавалося, що вона вже знає, що відбувається. Коли їй вдалося протиснутися крізь натовп, Дороті побачила, що сталося саме те, чого вона боялася.
У колі стояв Ноббі, якого міцно стискав ручиськами здоровань-поліцейський, поки інший полісмен притримував двох переляканих юнаків. Один із них був іще зовсім дитиною, не старше шістнадцяти, і заливався гіркими слізьми. Містер Кейрнс, дебелий чолов’яга із сивими бакенбардами, і двоє робітників з ферми пильнували крадене добро, яке поліцейські витягли із соломи у хатині Ноббі. Речовий доказ номер 1 – купка яблук; речовий доказ номер 2 – кілька закривавлених курячих пір’їн. Помітивши Дороті у натовпі, Ноббі усміхнувся їй на весь рот, зблиснувши великими зубами, і підморгнув. Довкола чулися спантеличені крики та суперечки:
– Подивіться лишень, як той шмаркач розревівся! Та відпустіть його! І не соромно вам так мордувати дитину?!
– Так йому, падлюці, і треба за те, що всіх нас втягнув у неприємності.
– Та відпустіть його!
– Хай би що трапилося, одразу винуватять нас, збирачів! Гнилому яблуку не можна загубитися, щоб хтось не сказав, що то ми його вкрали!
– Відпустіть його!
– Та заткнися ти! А якби то були твої яблука? Ти б тоді іншої заспівав!
І так далі, аж поки:
– Розступіться! Прийшла мати малого.
Крізь натовп протиснулася схожа на пивний кухоль, огрядна жінка з величезними грудьми і волоссям, що вільно спадало їй на спину, і почала горланити, спочатку на поліцейського та містера Кейрнса, а тоді й на Ноббі, який звів її сина на манівці. Врешті-решт робітникам ферми вдалося її відтягти. Крізь крики жінки Дороті чула, як містер Кейрнс суворо допитував Ноббі:
– Отже так, молодий чоловіче, зізнавайся, з ким ти ділився краденими яблуками! Ми маємо намір покласти край цим мародерствам раз і назавжди. Кажи правду, і я обіцяю, що це тобі зарахується.
Ноббі відповів так само безтурботно, як і завжди:
– Зарахується! Іди в сраку!
– Припни язика, чоловіче! Не то тобі добряче припече, коли постанеш перед суддею.
– Припече! Хіба що твоїй сраці!
Ноббі посміхнувся. Схоже, його страшенно захоплювала власна дотепність. Він зустрівся поглядом з Дороті і знову їй підморгнув, перш ніж арештантів повели геть. Більше Дороті його ніколи не бачила.
Люди все галасували, а коли в’язнів забрали, з пів десятка чоловіків пішли слідом за ними, освистуючи полісменів та містера Кейрнса, але ніхто не наважився втрутитися. Дороті тим часом тихенько відійшла вбік, навіть не затрималася дізнатися, чи дадуть їй попрощатися з Ноббі. Вона була надто налякана, і їй хотілося якнайскоріше забратися звідти. У неї тремтіли коліна. Коли вона дісталася до своєї хатини, решта жінок сиділи й жваво обговорювали арешт Ноббі. Дороті глибоко зарилась у солому, щоб заглушити звуки їхніх голосів. Жінки проговорили пів ночі, й, оскільки Дороті вважали «дівкою» Ноббі, усі їй співчували і засипали її запитаннями. Вона не відповідала, вдавала, що спить. Хоч і чудово знала, що їй не вдасться заснути цієї ночі.
Уся ця історія налякала і засмутила її, от тільки страх, який охопив Дороті, був надміру сильним і незрозумілим, їй самій нічого не загрожувало. На фермі не знали, що вона брала у Ноббі крадені яблука (якщо вже на те пішло, їх усі брали), а Ноббі її не викаже. Та річ була не тільки в тому, що вона дуже переживала за Ноббі, який, правду кажучи, сам не надто переймався перспективою провести місяць за ґратами. Щось заворушилося всередині неї, у її свідомості.
Здавалося, що вона вже не та, ким була годину тому. Вона сама і все довкола змінилося. Ніби в її мозку нарешті луснула бульбашка, і на свободу нарешті вирвалися всі її думки, почуття та страхи, про існування яких вона забула. Розвіялася дрімотна байдужість останніх трьох тижнів. Бо як же інакше назвати усе це, якщо не сном? Коли, ніби підпорядковуючись законам сновидінь, Дороті сприймала все таким, як воно є, і нічому не дивувалася. Бруд, лахміття, бродяжництво, жебрацтво, крадіжки – усе це здавалося їй цілком природним. Навіть втрата пам’яті видавалася їй нормальною; принаймні до цього моменту Дороті про це не надто замислювалася. Її майже не турбувало питання «хто я?», лиш іноді зринало в закапелках свідомості. Але тепер воно повернулося, чітке й нагальне, і вимагало відповіді.
Майже цілу ніч воно мордувало її нещасний мозок. Але Дороті хвилювало не стільки саме питання, скільки передчуття його скорої розгадки. До неї поверталася пам’ять – у цьому не залишалося жодних сумнівів, а разом з нею підкрадалося якесь неприємне відкриття. Дороті боялася того моменту, коли згадає себе. Під пеленою, що досі огортала її свідомість, ховалося щось таке, з чим вона не готова була зустрітися.
О пів на шосту Дороті підвелася і, як зазвичай, почала шукати свої черевики. Вийшла надвір, розпалила вогонь і поставила поміж гарячих жарин закип’ятити бляшанку з водою. І коли вона це робила, в її голові спалахнув, здавалося б, геть недоречний спогад – перепочинок на сільській луці біля села Вейл два тижні тому, коли вони зустріли стару ірландку місіс МакЕллігот. Той день чітко постав у її пам’яті: ось вона, знеможена, лежить на траві, затуливши обличчя руками; Ноббі і місіс МакЕллігот сидять обабіч неї і розмовляють, перехилившись через її розпростерте тіло; а Чарлі, з явною насолодою, читає плакат: «Таємні любовні походеньки пасторової доньки»; і Дороті, підвівшись на ліктях, спантеличено й дещо байдуже питає: «Пастор – це хто?»
Дороті здалося, ніби крижані лещата стиснули їй серце. Вона підвелася і майже бігцем кинулася назад до хатини, зарилася в солому, поки не дісталася місця, де лежали її мішки, а тоді заходилася мацати у соломі попід ними. Всі пожитки губляться у цій велетенській солом’яній копиці і рано чи пізно опускаються на дно. Але після кількох хвилин пошуків, коли її з усіх боків осипали прокльонами ті кілька жінок, які ще досипали, Дороті знайшла те, що шукала. Примірник «Піппінс Віклі», який Ноббі дав їй тиждень тому. Вийшла з нею надвір, Дороті сіла на землю перед вогнищем, де було світліше, і розгорнула газету.
Ось воно, на першій шпальті – фотографія і три великі заголовки. Так! Це воно!
У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА
ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ
ДОНЬКА ПАСТОРА
І ПІДСТАРКУВАТИЙ СПОКУСНИК
СИВОЧОЛИЙ БАТЬКО
НЕ ТЯМИТЬ СЕБЕ ВІД ГОРЯ
(Спецвипуск «Піппінс Віклі»)
«Краще б я побачив її у могилі!» – у відчаї скрикнув преподобний Чарлз Хейр, пастор з Кнайп-Гілл, графство Саффолк, коли дізнався, що його двадцятивосьмирічна донька втекла з дому з набагато старшим за себе холостяком на ймення Ворбертон, як відомо, митцем за професією.
Місцеперебування міс Хейр, яка покинула місто пізно увечері двадцять першого серпня, досі невідоме, і будь-які спроби знайти її не увінчалися успіхом. [Далі виділено жирним.] Якщо вірити чуткам, нещодавно її бачили у Відні, коли вона у товаристві невідомого чоловіка заходила до готелю із сумнівною репутацією.
Як пригадують читачі «Піппінс Віклі», втеча міс Хейр відбулася за надзвичайно драматичних обставин. Двадцять першого серпня, незадовго до опівночі, місіс Евеліна Семпрілл, поважна вдова, що живе навпроти будинку містера Ворбертона, випадково визирнула з вікна своєї спальні й побачила містера Ворбертона, який стояв біля хвіртки свого будинку й розмовляв з молодою жінкою. Тієї ночі яскраво світив місяць, тож місіс Семпрілл без зусиль упізнала у тій молодій жінці міс Хейр, пасторову доньку. Вони простояли біля воріт кілька хвилин і, перш ніж зайти до будинку, пара, за словами місіс Семпрілл, «пристрасно обійнялася». Пів години потому вони з’явилися знову, сіли в автомобіль містера Ворбертона, виїхали через ворота і помчали по дорозі, що веде на Іпсвіч. На міс Хейр було обмаль одягу, і, схоже, дівчина була напідпитку.
Пізніше стало відомо, що міс Хейр не раз таємно навідувала містера Ворбертона. Місіс Семпрілл, котра після довгих умовлянь таки погодилася поговорити з нами на цю неприємну для неї тему, також розповіла...
Дороті сердито зіжмакала «Піппінс Віклі» і пожбурила у вогонь, перевернувши бляшанку з водою. Догори здійнялася хмарка попелу й сірчастого диму, і майже миттєво Дороті висмикнула газету з вогню, поки полум’я ще не встигло її охопити. Навіщо зволікати й відкладати неминуче? Краще відразу дізнатися найгірше. Тож Дороті продовжила читати з жахом і зачудуванням. Нікому не хочеться дізнаватися про себе щось подібне. А в Дороті більше не залишалось ані тіні сумнівів в тому, що вона і є та зникла дівчина. Дороті уважно роздивилася світлину. Та була розмита й нечітка, але цілком упізнавана. Зрештою, Дороті й не потрібна була фотографія, щоб усе пригадати. Вона знову все чудово пам’ятала – усе своє життя, аж до того вечора, коли виснажена прийшла від містера Ворбертона і, вочевидь, заснула у теплиці. Ці події так чітко постали в її пам’яті, що вона дивувалася, як узагалі могла їх забути.
Того дня Дороті не поснідала і навіть не подумала приготувати собі щось на обід; але коли настав час, за звичкою разом з іншими збирачами пішла на хмільники. Залишившись тепер сама, вона заледве дотягла важкого кошика до потрібного місця, зрізала перше стебло і почала зривати шишки. Але вже за кілька хвилин збагнула, що їй зараз не до снаги навіть така проста механічна робота. Її геть вибила з колії та жахлива брехлива стаття у «Піппінс Віклі», і у неї ніяк не виходило відволіктися. У голові постійно крутилися огидні скандальні подробиці: «пристрасно обійнялися», «обмаль одягу», «напідпитку». Зринаючи у пам’яті, кожна завдавала Дороті такого болю, що їй хотілося плакати.
Через якийсь час вона вже навіть не вдавала, що збирає хміль, кинула стебло на кошика і сіла додолу, прихилившись спиною до одного зі стовпів, що підтримував дроти. Помітивши це, решта збирачів поставилися до неї зі співчуттям. «В Еллен геть руки опустилися, – казали вони. – А чого ж ви хотіли, коли її хлопця забрали?» (Усі в таборі, звісно, вважали, що Ноббі з Дороті були коханцями.) Дороті радили піти на ферму і сказати, що захворіла. А ближче до дванадцятої, коли от-от мав надійти оцінювач, кожен з бригади підійшов і вкинув щедру жменю хмелевих шишок до її кошика.
Так оцінювач і застав Дороті, біля стовпа. Під шаром бруду та засмаги вона була дуже бліда; її обличчя виглядало змарнілим і набагато старішим, ніж раніше. Її кошик стояв на двадцять ярдів позаду решти, і там не було навіть трьох бушелів хмелю.
– Це що таке? – суворо спитав оцінювач. – Ти часом не захворіла?
– Ні.
– Тоді чому не збираєш хмелю? Тобі тут що, пікнік? Ти сюди не для того прийшла, щоб сідниці відсиджувати.
– Та годі її діставати! – раптом крикнула йому стара перекупка. – Невже бідолашна дівчина не може трохи посидіти в тиші та спокої, як захоче? Тим більше, що то дякуючи тобі і твоїм нишпоркам її хлопець тепер у кайданах. У неї й так ціла купа проблем, щоб ти їй ще на мізки капав!
– Ану, помовч, стара! – сердито буркнув оцінювач, але все ж, почувши, що Дороті була дівчиною вчорашнього арештанта, дав їй спокій.
Заваривши чаю, перекупка підкликала Дороті до свого кошика і дала їй кухоль міцного чаю, а ще кусень хліба з сиром. А коли перерва закінчилася, до кошика Дороті приставили іншого збирача, який теж залишився без пари. То був низенький зморшкуватий старий волоцюга на прізвисько Глухий. Після чаю Дороті почувалася краще і, намагаючись не відставати від Глухого, який був хвацьким збирачем, спромоглася виконати пообідню норму.
Дороті все обдумала і зуміла опанувати себе. Згадуючи фрази з «Піппінс Віклі», вона досі морщилася від сорому, але тепер принаймні відчувала, що готова тверезо поглянути на ситуацію. Дороті доволі чітко розуміла, що насправді сталося і звідки ростуть ноги у побрехеньок місіс Семпрілл. Вдова бачила їх з містером Ворбертоном біля воріт і помітила, як Ворбертон поцілував Дороті, а опісля, коли вони обоє так раптово зникли з Кнайп-Гілл, дійшла цілком природного – природного для місіс Семпрілл – висновку, що вони втекли. Що ж до пікантних деталей, то їх вона додумала опісля, а може, і не додумала. З місіс Семпрілл ніколи не можна було бути певним, чи вона свідомо й навмисно зводить на тебе наклеп, чи її хворобливий збочений мозок справді вірить у ту химерну й огидну брехню, яку вона плете.
Хай там як, а шкоди вже завдано, тож годі про це. Тим часом треба було подумати про повернення до Кнайп-Гілл. Доведеться послати за одягом, а ще їй знадобляться два фунти, щоб купити квиток на потяг додому. Додому! Це слово, мов струмом, пронизало її серце. Додому, після тижнів бруду та голоду! Як же вона прагнула повернутися додому тепер, коли все пригадала!
Але!
Маленький сумнів підвів голівку, остудивши її захват. Був один аспект, про який Дороті не подумала. Чи може вона після всього повернутися додому? Чи посміє?
Чи не забракне їй духу подивитися в очі мешканцям Кнайп-Гілл після всього, що трапилося? Ось у чому питання. Коли ви опинилися на перших шпальтах «Піппінс Віклі», де на вас було «обмаль одягу» і ви були «напідпитку»... о, краще про це не думати! Коли вас з ніг до голови оббрехали та облили брудом, чи можете ви повернутися до містечка з двома тисячами жителів, де всі все про всіх знають і пхають носа в особисті справи один одного?
Цього Дороті не знала, не могла вирішити. Якусь мить їй здавалося, що вся ця історія з її втечею настільки абсурдна, що в неї ніхто не повірить. Та й містер Ворбертон, поза сумнівом, усе заперечуватиме, ще й як заперечуватиме. Але вже наступної миті вона пригадала, що містер Ворбертон поїхав за кордон і, якщо тільки про цю історію не писали навіть у континентальних газетах, нічого про все це не знає; і знову зіщулилася від страху. Дороті чудово знала, що таке скандал у маленькому містечку. Люди озиратимуться тобі вслід і нишком штовхатимуть один одного ліктями, коли ти проходитимеш повз! Хоч би куди ти пішла, з-за віконних фіранок тебе свердлитимуть осудливі погляди! А гурти молодиків на перехрестях біля заводу Бліфіл-Ґордона безсоромно тебе паплюжитимуть!
– Джордже! Агов, Джордже! Бачиш оту дівку? З білявим волоссям?
– Яку? Ту худющу? Бачу. Хто така?
– Та донька нашого пастора. Міс Хейр. А ти знаєш, що вона вчудила два роки тому? Втекла з одним фраєром, який їй у батьки годиться, от що. Чкурнула розважатися з ним аж до Парижа! А з виду і не скажеш, ніколи б не подумав, га?
– Та ну?
– Точно тобі кажу! Чистісінька правда. Про це в газетах писали. Але за три тижні вона йому набридла і він її виставив, от і повернулася додому, безсоромниця. Вистачило ж нахабності, скажи?
Так, пересуди не скоро вляжуться. Можуть минути роки, а то й десятиліття, перш ніж про це нарешті забудуть. А найгірше те, що написане у «Піппінс Віклі» – то всього лиш цензурована й неабияк пом’якшена версія того, що місіс Семпрілл розповідала про Дороті в місті. «Піппінс Віклі» хоч і не солідна газета, але певних меж і вона не переступить. Але хіба є щось, що б зв’язало язика місіс Семпрілл? Її стримають хіба що межі власної уяви, а та у неї безмежна, наче океан.
Одне втішало Дороті – думка про те, що, хай би як все обернулося, батько її захистить. Звісно, у неї знайдуться й інші оборонці. Хіба в неї немає друзів? Принаймні її знають і поважають парафіяни батькової церкви, а ще ж є Спілка матерів, і дівчатка-скаути, і жінки, яких вона відвідувала під час своїх обходів, – вони ні за що не повірять цим побрехенькам. Але найбільше надій Дороті покладала саме на батька. Будь-що стерпиш, якщо у тебе є дім, куди можна повернутися, і родина, яка стоятиме за тебе горою. Трішки сміливости й татова підтримка – і вона усе здолає. До вечора Дороті вже остаточно вирішила, що таки варто повернутися до Кнайп-Гілл, хоча попервах і буде складно. Отож, закінчивши роботу на полі, вона взяла «авансом» шилінг, пішла до крамниці й купила пачку дешевого паперу. Повернувшись до табору, всілася на траві біля вогнища – у таборі немає столів та крісел, – і взялася писати огризком олівця:
«Любий тату! Не можу Вам передати, як я тішуся, що після всього, що сталося, знову можу Вам писати. Я щиро сподіваюся, що Ви не надто переживали за мене і не дуже засмутилися через ті жахливі історії у газетах. Навіть не уявляю, що Ви подумали, коли я так раптово зникла і від мене майже цілий місяць не було звісток. Річ у тім, що...»
