Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
Розділ 5
1
Однак усе сталося зовсім не так, як очікувалося. Не встигла Дороті і на п’ять ярдів відійти від хвіртки, як на вулиці з’явився хлопчина-поштар на велосипеді й, насвистуючи та одним оком позираючи на таблички на будинках, поїхав назустріч Дороті. Побачивши назву «Рінгвуд-хаус», він звернув на узбіччя, загальмував і звернувся до Дороті:
– Міс Міллбуру тутка живе? – спитав, кивнувши головою на «Рінгвуд-хаус».
– Так, це я. Я міс Міллборо.
– Наказано зачекати, як буде відповідь, – сказав хлопчина і вийняв з-за пояса оранжевий конверт.
Дороті поставила сумку на тротуар. Вона знову почала тремтіти. От тільки вона й сама не знала, від радості чи страху, бо у голові майже одночасно спалахнули дві протилежні думки: «О, хороші новини!» і «О ні, тато серйозно занедужав!» Сяк-так вона відкрила конверт. Усередині виявилася телеграма на двох сторінках, яку Дороті заледве могла прочитати:
«Возрадуйтеся кома праведні кома у господі знак оклику чудові новини знак оклику твою репутацію відбілено крапка місіс семпрілл впала у яму кома яку сама ж собі і вирила крапка позов про наклеп крапка ніхто їй більше не вірить крапка твій батько хоче кома щоб ти негайно повернулася додому крапка якраз їду до міста крапка можу тебе забрати кома якщо хочеш крапка прибуду незадовго після того кома як ти отримаєш цю телеграму крапка зачекай на мене крапка хваліть його на цимбалах брязкаючих[89]89
Псалом 150:5.
[Закрыть] знак оклику з любов’ю крапка».
Навіть без підпису було зрозуміло, що телеграма від Ворбертона. Дороті відчула слабкість і ще сильніше почала тремтіти. Ніби крізь пелену до неї долинуло, що хлопчина-поштар її щось питає:
– Відповідь буде? – повторив він утретє, а може, й вчетверте.
– Не сьогодні, дякую, – спромоглася вичавити з себе Дороті.
Хлопець сів на велосипеда і поїхав геть, навмисне насвистуючи ще голосніше, щоб виразити Дороті своє невдоволення через те, що вона не дала йому чайових. Але Дороті навіть не помітила насмішки поштаря. З усієї телеграми вона по-справжньому зрозуміла лиш одну-єдину фразу: «Твій батько хоче, щоб ти негайно повернулася додому», і все ніяк не могла опам’ятатися. Хтозна скільки часу вона отак стояла на тротуарі, аж поки з-за рогу не виїхало таксі з містером Ворбертоном усередині. Він помітив Дороті, звелів таксисту зупинитися, вискочив з машини і, сіяючи усмішкою, одразу підбіг до неї та взяв за руки.
– Привіт! – вигукнув він і, притягнувши до себе, по-дружньому обійняв її прямо на очах у перехожих. – Як ти? Святий Боже, як ти схудла! Он, аж ребра стирчать. Де там та твоя школа?
Дороті, яка ще не встигла вивільнитися з його обіймів, трохи повернула голову й одними очима показала на темні вікна «Рінгвуд-хаус».
– Це?! Оце вона?! Боже, яка діра! Де твій багаж?
– Усередині. Я залишила гроші, щоб мені його переслали. Думаю, з ним нічого не станеться.
– Дурниці! Навіщо платити? Візьмемо його з собою. Поїде на даху таксі.
– Ні, ні! Нехай надішлють. Я не посмію туди повертатися. Місіс Кріві страшенно розсердиться.
– Місіс Кріві? Хто така місіс Кріві?
– Директорка... це її школа.
– Що, дракон, а не жінка? Залиш її мені, я з нею розберуся. Ну, чим не Персей і Горгона? А ти у нас Андромеда[90]90
Персей – герой давньогрецьких міфів, який убив медузу Горгону, а повертаючись додому, врятував красуню Андромеду, яку мали принести у жертву Посейдону; опісля Андромеда стала його дружиною.
[Закрыть]. За мною! – гукнув він водієві.
Двоє чоловіків піднялися до дверей, і містер Ворбертон постукав. Чомусь Дороті не вірилося, що вони зможуть відібрати у місіс Кріві її коробку. Вона скоріше очікувала побачити, як вони в паніці вискакуватимуть з дверей, а місіс Кріві гнатиметься за ними зі своєю мітлою. Однак уже за кілька хвилин вони вийшли, і таксист ніс на плечах коробку з її речами. Містер Ворбертон посадив Дороті у таксі, а коли вмостився сам, поклав півкрони їй у руку.
– Що за жінка! Що за жінка! – спересердя вигукнув він, коли таксі рушило. – Як ти її, хай йому біс, терпіла стільки часу?
– Що це? – спитала Дороті, дивлячись на монету.
– Твої півкрони, які ти залишила для доставки багажу. Вирвати їх з лещат тієї старої – це справжнісінький подвиг, скажу я тобі!
– Я залишала їй крону! – сказала Дороті.
– Що?! Та відьма сказала тільки про півкрони. Боже правий, яке нахабство! Їдемо назад і заберемо у неї решту. Просто щоб її позлити! – він постукав по скляній перегородці між ними і водієм.
– Ні, ні! – почала благати Дороті, перехопивши його руку. – Менше з тим. Давайте просто поїдемо звідси, зараз же. Я більше не хочу повертатися до того будинку, ніколи!
То була щира правда. Дороті здавалося, вона пожертвує не те що півкроною, а віддасть хоч усі свої гроші та речі, аби тільки ніколи більше не бачити «Рінгвуд-хауса». Отож вони поїхали далі, залишивши перемогу за місіс Кріві. Цікаво, чи не стало це одним із тих рідкісних моментів, коли місіс Кріві сміялася?
Містер Ворбертон наполіг, щоб вони їхали на таксі аж до самого Лондона і, коли шум машин трохи стихав, так красномовно розводився про все на світі, що Дороті не могла і двох слів вставити. Лише на під’їзді до міста їй нарешті вдалося витягнути з нього пояснення щодо цих раптових змін у її ситуації.
– Розкажіть мені, – попросила вона, – що все-таки сталося? Я не розумію. Чому мені раптом можна повернутися додому? Чому люди більше не ймуть віри місіс Семпрілл? Невже вона покаялася?
– Покаялася? Тільки не вона! То кара за її гріхи. Ви, люди набожні, назвали б це Божим провидінням. Пускай свій хліб за водою[91]91
Рядки з Книги Екклезіястової (11:1) – «Пускай свій хліб за водою і через багато днів знайдеш його», тобто добро повертається до того, хто його чинить. Ворбертон же має на увазі, що зі злом це правило теж працює.
[Закрыть] і так далі. Стара карга втрапила у серйозну халепу – нарвалася на позов про наклеп. У Кнайп-Гілл останні два тижні тільки про це й мови. Ти в газетах нічого такого не читала?
– Я вже давно не заглядала в газети. А хто подав позов? Невже тато?
– Боже збав, ні, звісно! Церковникам не личить таким займатися. То був менеджер банку. Пам’ятаєш, як місіс Семпрілл любила розповідати, нібито він утримує коханку на кошти його клієнтів і тому подібне?
– Так, щось таке пригадую.
– Кілька місяців тому вона з дурної голови дещо записала на цю тему. І хтось з її друзів – гадаю, якась кумонька, – відніс ту писанину менеджерові банку. Той звернувся до суду, і місіс Семпрілл присудили виплатити менеджерові сто п’ятдесят фунтів компенсації за моральну шкоду. Сумніваюся, що вона заплатила хоч півпенні, але її кар’єрі пліткарки кінець. Ти можеш роками втоптувати чужу репутацію в болото, і всі тобі охоче віритимуть, навіть якщо й глухому чути, що ти брешеш. Але як тільки тебе визнають брехухою на суді – усе, дискваліфікація без права поновлення, так би мовити. З місіс Семпрілл покінчено, принаймні Кнайп-Гілл її здихався. За кілька днів поїхала з міста, а точніше, дала драла посеред ночі. Я так думаю, зараз намагається окопатися у Бері-Сент-Едмундс.
– Але як це все стосується того, що вона наплела про нас із вами?
– Зовсім ніяк. То й що з того? Суть у тому, що тебе повністю реабілітовано. Усі гарпії, які місяцями прицмокували губами й скрушно хитали головами, варто їм було почути твоє ім’я, тепер в один голос співають: «Бідолашна, бідолашна наша Дороті, як жахливо обійшлася з нею та огидна жінка!»
– Хочете сказати, вони зрозуміли, що, якщо місіс Семпрілл збрехала раз, то й решта її історій теж брехливі?
– Не сумніваюся, що саме так вони б розсудили, якби могли до цього додуматися. Хай там як, але ім’я місіс Семпрілл вкрилося ганьбою, а тому всіх, на кого вона зводила наклеп, автоматично піднесли до рангу мучеників. Навіть на моїй репутації цими днями жодної плямки.
– І ви думаєте, це справді кінець? Думаєте, люди таки повірили, що все це просто нещасний випадок – що я усього лиш втратила пам’ять і не тікала ні з яким коханцем?
– Ну, так одразу навряд чи. У цих сільських містечках завжди в повітрі витає якась підозра. Нічого конкретного, сама розумієш, просто загальна настороженість. Такий собі інстинктивний збочений домисел сільських умів. Можливо, років через десять десь за барною стійкою «Пса і пляшки» ще пліткуватимуть про те, що у твоєму минулому була якась брудна таємниця, якої вже ніхто й не згадає. Одне слово, найгірше позаду. На твоєму місці я б узагалі зайвий раз нікому нічого не пояснював. За офіційною версією, тебе сильно підкосив грип і ти їздила поправити своє здоров’я. Краще притримуйся цієї історії. Сама побачиш, місцеві її проковтнуть. Формально у них на тебе нічого немає.
У Лондоні містер Ворбертон повів Дороті до ресторану на Ковентрі-стріт, де вони замовили ніжне смажене курча зі спаржею і маленькими білими, немов перлинки, картоплинами, які передчасно вирвали з лона матері-землі, а також пиріг з патокою і пляшку бургундського. Але особливою насолодою після водянистого чаю місіс Кріві для Дороті стала чорна кава, яку їм подали під кінець. Після обіду вони взяли таксі до вокзалу на Ліверпуль-стріт, щоб устигнути на потяг о 14:45. До Кнайп-Гілл залишалося чотири години їзди.
Містер Ворбертон наполіг на першому класі і навіть чути нічого не хотів про те, щоб Дороті сама за себе платила. А ще, коли Дороті відвернулася, він тицьнув провідникові кілька монет, щоб до їхнього купе більше нікого не підсаджували. Стояв один із тих ясних холодних днів, які можна вважати весняними або зимовими, залежно від того, перебуваєте ви у приміщенні чи надворі. З-за зачинених вікон вагона небесна блакить віддавала теплом та лагідністю, а нетрі, крізь які гуркотів поїзд: лабіринти маленьких вицвілих будиночків, велетенські похмурі фабрики, болотисті канали й покинуті будівельні майданчики, захаращені ржавими котлами й порослі почорнілими від фабричної кіптяви бур’янами, – все це купалося в сонячній благодаті. Перші пів години Дороті майже не розмовляла. Почувалася надто щасливою, щоб говорити. Вона навіть ні про що особливо не думала, а просто сиділа й ніжилася на сонечку, що світило крізь шибку, насолоджувалася комфортом м’якого дивана і думкою про те, що їй вдалося вирватися з пазурів місіс Кріві. Та вона чудово розуміла, що довго таке блаженство тривати не може. Ніби тепло від вишуканого вина, яке вони пили за обідом, приємна млявість поступово покидала тіло, і голова знову наповнювалася болісними думками, які важко передати словами. Містер Ворбертон не зводив пильного погляду з її обличчя, спостерігаючи за Дороті з невластивою йому уважністю, ніби намагався осягнути зміни, які відбулися з нею за останні вісім місяців.
– Ти виглядаєш старшою, – зрештою сказав він.
– Я і є старша, – відповіла Дороті.
– Так, але ти виглядаєш... більш зрілою чи що. Ніби життя тебе загартувало. І в обличчі твоєму щось змінилося. Ти виглядаєш так, ніби – ти вже пробач за таке порівняння – екзорцисти вигнали з тебе покірну дівчинку-скаута. Сподіваюсь тільки, що натомість у тебе не вселилося сім бісів? – Коли Дороті не відповіла, він додав: – А якщо серйозно, думаю, важко тобі прийшлося?
– О, просто жах! Часом здавалося, що не витримаю. Бувало...
Вона замовкла. Хотіла розповісти йому про те, як випрошувала при дорозі їжу, як спала на вулиці, як її заарештували за жебрацтво і довелося провести ніч у камері, як місіс Кріві допікала їй і морила голодом. Але Дороті спинилася, бо раптом зрозуміла, що не про це вона хоче поговорити. Усе це просто дрібниці, неважливі деталі, як-от простуда чи дві зайві години очікування потяга на вокзалі. Неприємно, звісно, але можна пережити. Ніби обухом по голові вдарила стара заяложена істина, що справді важливі зміни стаються всередині.
– Це не так уже й важливо. Не біда, якщо у тебе немає грошей чи мало їжі. Навіть якщо ти голодуєш, це нічого не змінює всередині тебе.
– Ні? Що ж, повірю тобі на слово. Самому не хочеться перевіряти.
– Ох, звісно, страшенно важко проходити крізь таке, але насправді це нічого не змінює. Набагато важливіше те, що відбувається у твоїй голові, у тебе в душі.
– Тобто? – спитав містер Ворбертон.
– Ну... Щось ніби міняється у твоїй свідомості. І тоді весь світ змінюється, бо ти вже дивишся на нього іншими очима.
Дороті досі дивилася у вікно. Поїзд виїхав з міських нетрів і, набираючи швидкість, мчав повз струмки з вербами на берегах і низинні луги з живоплотами, що мерехтіли ніжною, немов пух, зеленню розпуклих бруньок. У полі біля колії на тоненьких ніжках скакало за мамою місячне теля, пласке, ніби картонні тваринки з настільної гри про Ноїв ковчег, а в саду біля хатини якийсь старий повільно, покрученими від ревматизму руками, перекопував землю під грушею, що вкрилася примарно-білим цвітом. Його лопата ще довго зблискувала на сонці удалині. Дороті пригадалися сумні рядки псалма: «Зміни й занепад усюди бачу я». Вона сказала правду. Якась переміна сталася в її серці, і світ відтоді став здаватися біднішим і ніби порожнім. Минулої чи будь-якої іншої весни Дороті в такий день радісно й безтурботно дякувала б Господові за блакитне небо й за перші весняні квіти! А тепер для неї вже не існувало Бога, якому можна було б возносити хвалу, і ніщо – ні квіти, ні каміння, ні билинка трави – ніщо у цьому світі для неї вже не буде таким, як колись.
– Щось змінюється у твоїй свідомості, – повторила вона. – Я втратила віру, – раптом випалила, ніби соромлячись цих своїх слів.
– Що ти втратила? – перепитав містер Ворбертон, не дуже звиклий до таких церковних висловів.
– Віру. О, та ви знаєте, про що я! Кілька місяців тому ні з того ні з сього у мене в голові все перемінилося. Все, у що я досі вірила, раптом здалося таким безглуздим, смішним навіть. Бог і усе з Ним пов’язане – безсмертя, Рай і Пекло – усе зникло. Пощезло. І не те щоб я дійшла до цього шляхом якихось роздумів, це просто сталося. Схоже на те, як діти в один чудовий день без жодної на те причини раптом перестають вірити у фей. Я просто більше не могла вірити.
– Та ти ніколи й не вірила, – безтурботно мовив містер Ворбертон.
– Але я вірила, справді вірила! Я знаю, що ви завжди вважали, ніби це не так, що я тільки вдаю релігійність, бо мені соромно зізнатись у невір’ї. Але це не так. Я вірила у все це так само, як тепер вірю у те, що сиджу у цьому вагоні.
– Ні в що ти не вірила, бідолашна дитино! Як ти могла вірити у твоєму віці? Ти для цього надто розумна. Тебе з дитинства годували цими абсурдними віруваннями, і ти якимось дивом вмовляла себе все це ковтати. Вибудувала собі життєву модель – вибач за психологічну термінологію, – яка вимагала глибокої віри, і, природно, з часом усе це почало тебе гнітити. Правду кажучи, було видно неозброєним оком, що з тобою коїться. Думаю, якраз через це тобі й відібрало пам’ять.
– Що ви маєте на увазі? – спитала Дороті, спантеличена цими його словами.
Містер Ворбертон спробував розтлумачити їй, що втрата пам’яті – це лише спосіб, у який її підсвідомість намагалася знайти вихід з глухого кута. Розум, пояснив він, і не таке може втнути, якщо його приперти до стінки. Дороті ніколи не чула ні про що подібне, тож спершу таке пояснення здалося їй дуже дивним. Однак, хвилинку подумавши, вона дійшла висновку, що, навіть якщо допустити саме такий розвиток подій, це не змінює суті.
– Не думаю, що це має якесь значення, – зрештою сказала вона.
– Та невже? Як на мене, це має величезне значення.
– Самі подумайте: якщо я втратила віру, то яка різниця, сталося це щойно чи багато років тому? Важливо лише те, що її більше немає, і мені тепер треба заново будувати своє життя.
– Тільки не кажи мені, що ти про це шкодуєш, – мовив містер Ворбертон. – Та це ж те саме, що шкодувати про вирізаний зоб. Звісно, я говорю як людина, яка тої віри взагалі не мала. Якщо щось і було, то я від цього безболісно вилікувався ще у віці дев’яти років. Було б тут про що шкодувати! Ти тільки згадай, на які жертви тобі доводилося йти заради віри! За чим ти сумуєш? За тим, щоб вставати о п’ятій ранку, аби піти до причастя на порожній шлунок?
– Я більше не вірю у такі ритуали, якщо це те, що ви маєте на увазі. І я визнаю, що дещо з церковних приписів позбавлене сенсу. Та річ у тім, що все те, у що я вірила, зникло, і мені нічим його замінити.
– Боже милостивий! Навіщо його чимось замінювати? Ти викинула з голови купу забобонного сміття, от і тішся. Чи тобі більше подобалося жити, тремтячи від страху перед пекельним полум’ям?
– Та як ви не розумієте? Усе довкола перемінилося, і сам світ раптом став таким порожнім.
– Порожнім? – вигукнув містер Ворбертон. – Як це порожнім? От ніколи не думав, що почую подібну дурницю від дівчини твого віку. Ніякий він не порожній, а навпаки – просто бездонний, хай йому біс. У цьому й біда. Сьогодні ми є, а завтра нас уже немає, і немає часу насолодитися усім, що нам дано.
– Але як ми можемо насолоджуватися життям, коли воно позбавлене сенсу?
– Боже правий! Навіщо тобі здався той сенс? Коли я їм свою вечерю, я роблю це не для того, щоб прославити Господа, а просто тому, що люблю поїсти. У світі повнісінько чудових речей: книжки, картини, вино, подорожі, друзі – усе, що тільки забажаєш. І я ніколи не бачив у всьому цьому якогось оcобливого сенсу, щоправда, і не надто його дошукувався. Ну чому просто не приймати життя таким, як воно є?
– Але ж...
Дороті замовкла. Вона вже бачила, що слова марні, містер Ворбертон не зрозуміє. Та і як йому зрозуміти, через що вона проходить, – як душа, зрощена в набожності, сахається й жахається світу, який раптом втратив усілякий сенс. У нього в голові не вкладеться навіть пантеїзм з його нікчемними банальностями. А думка про нікчемність та марність буття якщо й проскакувала в його мозку, то, мабуть, видавалася йому радше потішною. Та попри все це він був доволі проникливим. Він чудово усвідомлював практичні труднощі її теперішнього становища і врешті-решт перевів розмову у це русло.
– Я, звісно, розумію, що тобі буде непросто після повернення додому. Почуватимешся вовком в овечій шкурі, так би мовити. Парафіяльні клопоти, зустрічі у Спілці матерів, молитви біля ліжок вмираючих і все таке... такі обов’язки не назвеш приємними. Боїшся, що не витримаєш? У цьому проблема?
– О ні. Я навіть не думала про це. Робитиму все, як робила раніше. Я вже звикла. Окрім того татові потрібна моя допомога. На помічника грошей немає, а клопотів вистачає.
– Тоді у чому річ? Огидне власне лицемірство? Боїшся, що причасний хліб у горлі застрягне? На твоєму місці я б не переживав. Половина пасторських доньок по всій Англії страждають від того самого. Та й дев’ять з десяти пасторів, маю зауважити.
– Почасти і через це. Доведеться прикидатися. Ох, скільки ж доведеться прикидатися! Але і це ще не найгірше. Можливо, це навіть не має аж такого значення. Може, якщо лицемірства не уникнути, то краще вже такий тип лицемірства.
– Що це ще за «такий тип» лицемірства? Ти ж не хочеш сказати, що друга найкраща річ після віри – це вдавати віру?
– Так... Гадаю, саме це я і намагаюся сказати. Можливо, так краще – принаймні, не так егоїстично – вдавати, що віриш, навіть якщо насправді не віриш, аніж відкрито заявляти про своє невірство і тим самим підштовхувати до невірства інших.
– Моя люба Дороті, – сказав містер Ворбертон, – твій розум, ти вже вибач за відвертість, не зовсім здоровий. Ет, чорт забирай! Він не просто хворий, він уже загноївся. Те твоє християнське виховання нагородило тебе своєрідною психологічною гангреною. Говориш мені тут, що позбулася своїх безглуздих вірувань, якими тебе годували з пелюшок, а проте вибираєш такий спосіб життя, який без них не має сенсу. І ти думаєш, це розумно?
– Не знаю. Ні, мабуть, нерозумно. Але мені таке життя підходить, я до нього звикла.
– Ти, Дороті, – продовжив містер Ворбертон, – ніби вбираєш у себе найгірше, що тільки є в обох світах. Ладна дотримуватися засад християнства, відкидаючи при цьому концепцію раю. Здається мені, що якби всі перестали прикидатися, то виявилося б, що вас таких чимало блукає руїнами англіканства. Могли б навіть цілу секту створити, – задумливо додав він. – А що? «Англіканські атеїсти». Щоправда, це не так секта, до якої я хотів би належати.
Вони ще трохи подискутували, але ні до чого не договорилися. Правду кажучи, тема віри та сумнівів у своїй вірі була вище розуміння містера Ворбертона і наганяла на нього страшенну нудьгу. Такі дискусії для нього були радше приводом для богохульства. Зрештою, він змінив тему, облишивши спроби зрозуміти позицію Дороті.
– Ми сперечаємося про дурниці, – сказав він. – Ти нахапалася деяких депресивних ідей, але це нічого, переростеш. Християнство все-таки лікується. Я про інше хотів з тобою поговорити. Вислухай мене, будь ласка. Після восьми місяців мандрів ти нарешті повертаєшся додому, де, сама розумієш, на тебе чекатиме не надто теплий прийом. У тебе й до цього було важке життя – каторжне, я б навіть сказав, – а тепер, коли ти вже не така хороша дівчинка, як раніше, воно стане ще важчим. Так от, подумай добре, чи так уже необхідно тобі до нього повертатися?
– А який у мене вибір? Хіба знайти нову роботу. Іншого виходу я не бачу.
Містер Ворбертон, ледь схиливши набік голову, якось дивно подивився на Дороті.
– Власне кажучи, – сказав він дещо серйозніше, ніж зазвичай, – я міг би запропонувати тобі одну альтернативу.
– Знову вчителювати? Можливо, мені й справді слід податися у викладачки. Щось мені підказує, що рано чи пізно я все одно до цього повернуся.
– Ні. Я не зовсім про це.
Увесь цей час містер Ворбертон сидів у франтуватому крислатому капелюсі з сірого фетру, який прикривав його лисину. Тепер, одначе, він зняв цього капелюха й обережно поклав на порожнє місце поруч себе. Його голий череп, на якому збереглося лише кілька пасом світлого волосся біля вух, нагадував велетенську рожеву перлину. Дороті здивовано за цим спостерігала.
– Я знімаю свого капелюха, – сказав він, – щоб ти побачила мене у всій, так би мовити, некрасі. Для чого я це роблю, зрозумієш за хвилину. А тепер дозволь мені зробити тобі альтернативну пропозицію, яка не передбачатиме повернення до дівчаток-скаутів і Спілки матерів чи добровільного ув’язнення у темниці, яку видають за школу для дівчаток.
– Про що це ви? – спитала Дороті.
– Одне слово, ти... ти тільки не квапся з відповіддю; я визнаю, що знайдеться чимало очевидних заперечень, але... ти вийдеш за мене?
Дороті аж рот роззявила від здивування. І можливо, трохи зблідла. Поспіхом, майже інстинктивно, відсунулася від нього якомога далі, наскільки це дозволяв диван. Але містер Ворбертон навіть не поворухнувся. Натомість цілком спокійно продовжив:
– Ти ж знаєш, що Долорес (так звали колишню пасію містера Ворбертона) уже рік як пішла від мене?
– Але я не можу, не можу! – вигукнула Дороті. – Ви ж знаєте, що не можу! Я не... не така. Я думала, ви знали. Я ніколи не вийду заміж.
Містер Ворбертон проігнорував ці її слова.
– Згоден, – продовжував він з тією самою непохитною незворушністю, – я не входжу до списку перспективних женихів. Я старший за тебе. Ми обоє сьогодні викладаємо всі свої карти на стіл, тож відкрию тобі велику таємницю: мені сорок дев’ять. У мене троє дітей і паскудна репутація. Такий шлюб твій батько, м’яко кажучи, не схвалюватиме. І дохід у мене всього сім сотень на рік. Та все ж подумай над моєю пропозицією!
– Я не можу, ви ж знаєте, чому я не можу! – повторила Дороті.
Вона чомусь завжди вважала, що він «знає, чому вона не може», хоч вона ніколи йому чи будь-кому іншому цього не пояснювала. Цілком ймовірно, що, навіть якби вона спробувала усе пояснити, він би її не зрозумів. Містер Ворбертон говорив далі, ніби не чуючи її слів.
– Давай-но я запропоную тобі ділову угоду, – сказав він. – Звісно, я не мушу тобі казати, що вона набагато цінніша за попередню пропозицію. Я, як то кажуть, не створений для шлюбу і не став би просити тебе вийти за мене, якби мене в особливий спосіб до тебе не вабило. Але давай спершу розберемося з діловою стороною угоди. Тобі потрібен дім і засоби для існування; мені потрібна дружина, яка б тримала мене в шорах. Мені вже остогиділи жінки, з якими я промотав своє життя, – пробач, що доводиться їх згадувати, – і я вирішив, так би мовити, взятися за розум. Трохи запізно, мабуть, але краще пізно ніж ніколи. Окрім того, мені потрібен хтось, хто міг би доглядати за дітьми – за байстрюками, ну, ти знаєш. Я не очікую, що ти вважатимеш мене страшенно привабливим, – додав він, мимоволі провівши рукою по лисій маківці, – та, з другого боку, зі мною дуже легко поладнати. З аморальними людьми завжди чомусь легше знайти спільну мову. Та й тобі ця угода принесе чималу вигоду. Чому ти маєш до кінця життя розносити парафіяльний вісник і натирати ноги старим жінкам маззю від ревматизму? Ти будеш щасливішою, якщо вийдеш заміж, нехай і за чоловіка з лисиною та заплямованим минулим. У тебе було важке, гірке життя як для дівчини твого віку, та й майбутнє не виглядає надто радісним. Ти взагалі задумувалася, яке життя тебе чекатиме, якщо не вийдеш заміж?
– Не знаю. Так, трохи, – сказала Дороті.
Містер Ворбертон не розпускав рук і не ліз до неї зі своїми ніжностями, тож вона трохи заспокоїлася і відповідала на його запитання без колишньої паніки. Він дивився у вікно і провадив далі задумливим, незвично тихим голосом, таким тихим, що спершу вона заледве могла розібрати його слова за гуркотом поїзда. Та ось його голос став гучнішим, і в ньому з’явилися серйозні нотки, яких Дороті ніколи у містера Ворбертона не чула.
– Подумай, яким буде твоє майбутнє, – повторив він. – Таким самим, як і в кожної жінки твого класу, в якої немає ні чоловіка, ні грошей. Припустимо, твій батько проживе ще років з десять. За цей час він встигне спустити останній пенні. Бажання тринькати гроші, мабуть, триматиме його на цьому світі стільки, на скільки цих грошей вистачить, але не більше. І з кожним роком він ставатиме все немічнішим, дратівливішим, все нестерпнішим; ще більше тебе тиранитиме, даватиме все менше грошей і створюватиме все більше проблем з сусідами й торгівцями. А ти й далі вестимеш рабське, сповнене клопотів життя: ледве зводитимеш кінці з кінцями, тренуватимеш дівчат-скаутів, читатимеш романи у Спілці матерів, поліруватимеш підсвічники, випрошуватимеш гроші для органного фонду, виготовлятимеш ботфорти з обгорткового паперу для шкільних вистав, маневруватимеш між дрібними чварами та скандалами церковного курника. Рік за роком, влітку і взимку, їздитимеш на своєму велосипеді від одного смердючого котеджу до іншого, вділятимеш кожному по кілька пенні з храмової скарбнички для пожертв і повторюватимеш молитви, в які більше навіть не віриш. Сидітимеш на нескінченних богослужіннях, і з часом тебе почне нудити від їх монотонності та бездарності. З кожним роком твоє життя поволі тьмянішатиме, накопичуватиметься все більше тих дрібних доручень, якими завжди навантажують самотніх жінок. І не забувай, що тобі не завжди буде двадцять вісім. Увесь цей час ти будеш поволі згасати і в’янути, аж поки одного ранку подивишся у дзеркало й усвідомиш, що ти більше не молода дівчина, а худюща стара діва. Ти з цим, звісно, боротимешся. Збережеш юнацьку енергійність і манери – надовго збережеш, можливо, навіть занадто надовго. Знаєш той тип такої бадьорої – аж занадто бадьорої – уже немолодої жіночки, від якої тільки і чуєш, що «от і славно!» або «просто чудово!», і така вона молодчинка, і так цим пишається, що всіх від неї аж нудить? А як вона вправно грає у теніс, а яка з неї вміла майстриня для аматорських вистав, а з яким запалом тренує вона дівчат-скаутів, а як завзято об’їжджає парафію на своєму велосипеді, і жодне церковне зібрання без неї не обходиться. І весь час, рік за роком, вона продовжує бачити себе юною дівчиною, навіть не помічаючи, що всі вже нишком підсміюються з бідолашної, обділеної життям старої діви? Ось що на тебе чекає, ось на кого ти перетворишся, якщо не звернеш з цієї дороги. Інших варіантів немає, якщо не вийдеш заміж. Незаміжні жінки хиріють – хиріють, як аспідистри у темних вітальнях; і найбільший підступ тому, що вони цього навіть не помічають.
Дороті сиділа мовчки й заворожено слухала містера Ворбертона. Вона навіть не помітила, що він підвівся і тепер стояв, поклавши одну руку на двері купе, щоб втримати рівновагу в рухомому поїзді. Він ніби загіпнотизував її – не так своїм голосом, як картинами майбутнього, які так яскраво змалював перед нею. Він описав її життя, яким воно неминуче стане, з такою моторошною точністю, що Дороті здавалося, ніби вона й справді перенеслася на десять років уперед, у те гнітюче майбуття. Вона вже відчувала себе не молодою дівчиною, сповненою сил та енергії, а жалюгідною, змарнілою тридцятивосьмирічною незайманкою. Містер Ворбертон взяв її за руку, що безсило лежала на підлокітнику крісла, і Дороті навіть цього не помітила.
– Через десять років твій батько помре, – провадив він далі, – не залишивши тобі ані пенні, одні борги. Тобі буде майже сорок, без грошей, без професії, без шансу на заміжжя; ще одна неприкаяна пасторова донька, яких десятки тисяч по всій Англії. І що, думаєш, станеться далі? Доведеться тобі влаштуватися на роботу – на таку, куди беруть доньок священників. Гувернанткою, наприклад, або компаньйонкою обтяженої хворобами старої, яка розважатиметься тим, що придумуватиме нові способи тебе принизити. Або повернешся до викладання у школі; влаштуєшся вчителькою в якійсь занедбаній школі для дівчаток, де отримуватимеш сімдесят п’ять фунтів на рік і матимеш безкоштовне харчування, кожного серпня їздитимеш на два тижні до якогось приморського пансіону. І весь цей час в’янутимеш, марнітимеш, робитимешся все кістлявішою і кислішою на язик, аж поки не відлякаєш останніх друзів. А тому...
На цих словах він допоміг Дороті звестися на ноги. Вона не опиралася. Все ще перебувала під чарами його голосу. Її розум намагався осягнути перспективу майбутнього, яке не віщувало їй нічого хорошого і чия порожнеча уявлялася їй набагато чіткіше, ніж самому оповідачеві, і такий відчай охопив її, що, якби вона спромоглася вимовити бодай слово, то це було б «Так, я вийду за вас». Містер Ворбертон обережно обійняв її за плечі й притягнув трохи ближче до себе. Дороті навіть не поворухнулася. Лиш не зводила з нього затуманеного погляду. Коли його руки обвилися навколо неї, їй здалося, що вони захищають її, відгороджують від небезпек, відводять від краю бездонного провалля, де на неї не чекає нічого, крім злиднів, і повертають назад до світу, сповненого радощами й насолодами, обіцяючи безпеку та захист, затишний дім і гарний одяг, книжки і друзів, квіти, літні дні й мандрівки до далеких країв. Тож майже цілу хвилину розпусний товстий холостяк і худенька дівчина із задатками старої діви стояли обличчям один до одного, їхні погляди зустрілися, тіла через погойдування потяга майже торкалися, а хмари, телеграфні стовпи, чагарники з першими пуп’янками та зеленіючі поля, де вже колосилася молода пшениця, пропливали за вікном непомічені.
