Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)
6
Було кілька хвилин по десятій. День видався багатим на події, але нічого важливого: звичний набір парафіяльних клопотів, якими були заповнені дні та вечори Дороті. А тепер, як і домовлялися, вона сиділа в помешканні містера Ворбертона і намагалася втримати свої позиції в одній із тих заплутаних дискусій, у які він полюбляв її втягувати.
А розмовляли вони про релігію та віру (містерові Ворбертону завжди вдавалося перевести бесіду у це русло).
– Моя люба Дороті, – наводив він свої аргументи, походжаючи туди-сюди кімнатою, заклавши одну руку в кишеню піджака, а в другій вертячи бразильську сигару. – Моя люба Дороті, ти ж не сподіваєшся переконати мене, що у твоєму віці – двадцять сім, якщо не помиляюся, – і з твоїм розумом, твоя віра все така ж непохитна?
– Звісно, що так. І ви це знаєте.
– О, та годі тобі! Ти ж не збираєшся вдавати, що й досі у все це віриш? В усі до останньої побрехеньки? В усі ті дурниці, які вивчила, сидячи на колінах у матусі?.. Звісно, не віриш! Це неможливо! Ти просто боїшся це визнати, ото й усе. Ти ж знаєш, що тут можеш не боятися. У мене під вікнами не підслуховує дружина окружного декана, а я тебе не видам.
– Я не розумію, що ви маєте на увазі під «усіма тими дурницями», – почала трохи ображена Дороті, випростуючись у кріслі.
– Ну, давай візьмемо для прикладу щось конкретне. Щось, що особливо важко проковтнути... пекло, скажімо. Ти віриш у пекло? Тільки зауваж, коли я кажу «віриш», я не питаю про те, чи віриш ти у пекло як у щось невизначене й метафоричне, як його описують ці модерністські єпископи, про яких так полюбляє розводитися Віктор Стоун. Я питаю, чи ти віриш буквально? Чи віриш у пекло, як віриш в Австралію?
– Певна річ, вірю, – сказала Дороті й спробувала пояснити йому, що існування пекла є навіть більш реальним і постійним, ніж існування Австралії.
– Гм, – сказав не надто вражений містер Ворбертон. – Певною мірою це вельми переконливо, звісно. Але що мене завжди насторожувало у вас, релігійних людях, так це те, що ви диявольськи холоднокровні, коли йдеться про ваші вірування. Це свідчить щонайменше про бідну уяву. Ось я стою перед тобою, язичник і богохульник, по шию погруз у щонайменше шести смертних гріхах і явно приречений на вічні муки. Цілком можливо, що вже за годину я кипітиму в найгарячіших казанах пекла. А проте ти сидиш тут і спокійнісінько зі мною розмовляєш, ніби зі мною все гаразд. Якби у мене виявився рак, проказа чи інша тілесна недуга, ти б не на жарт стривожилася – принаймні мені хочеться так думати. А те, що я цілу вічність шкварчатиму на пекельному вогні, тебе, схоже, аніскілечки не хвилює.
– Я ніколи не казала, що ви потрапите до пекла, – заперечила Дороті, якій від таких слів стало не по собі, і вона вже бажала, щоб ця розмова перейшла в інше русло. Бо, правду кажучи, – хоч містерові Ворбертону вона б нізащо у цьому не зізналася, – але аргумент, який він щойно навів, її й саму не раз спантеличував. Вона справді вірила у пекло, от тільки їй жодного разу не вдавалося переконати себе, що хтось туди таки потрапляє. Вона вірила, що пекло існує, але там порожньо. Не певна щодо ортодоксальності такої теорії, вона воліла тримати її при собі. – Ми ніколи не можемо знати точно, потрапить хтось до пекла чи ні, – уже переконаніше сказала вона, знаючи, що принаймні тут вона стоїть на твердому ґрунті.
– Що?! – вигукнув містер Ворбертон з удаваним здивуванням. – Невже ти хочеш сказати, що й для мене є надія?
– Звісно, що є. Це лише ті огидні прихильники теорії напередвизначення вважають, що людина потрапить до пекла, незалежно від того, покається вона чи ні. Ви ж не хочете сказати, що англіканська церква є кальвіністською?
– Гадаю, завжди можна прикритися непереможним Незнанням, якому і море по коліна, – замислено мовив містер Ворбертон, а тоді, вже впевненіше, додав: – Знаєш, Дороті, у мене таке відчуття, що навіть тепер, після двох років знайомства, ти все ще плекаєш надію навернути мене до віри. Порятувати заблукалу вівцю, змити з її чола тавро ганьби і все таке. Мені здається, що, незважаючи на все, ти досі сподіваєшся, що одного дня мої очі відкриються і ти побачиш мене на святому Причасті о сьомій годині якогось холодного зимового ранку. Хіба не так?
– Нуу-у... – протягла Дороті, знову знітившись. Вона справді плекала таку надію щодо містера Ворбертона, хоч його й було важко назвати багатообіцяючим кандидатом для навернення. Не в її правилах було, бачачи невіруючого, хоча б не спробувати наставити його на шлях істинний. О, скільки годин вона провела, невтомно сперечаючись із сільськими атеїстами, не здатними назвати бодай одну більш-менш вагому причину свого невірства! – Так, – зрештою визнала вона, але не тому, що вирішила зізнатися, а радше тому, що не хотіла кривити душею.
Містер Ворбертон весело розсміявся.
– Та ти невиправна оптимістка, – сказав він. – А часом не боїшся, що це я перетягну тебе на свій бік? «А от собака здох[40]40
Уривок з п’єси британського драматурга Тома Стоппарда «Елегія про смерть скаженого пса», яка закінчується такими рядками: «Чоловік від укусу вичуняв, а от собака здох».
[Закрыть]», якщо пам’ятаєш.
Дороті у відповідь лише усміхнулася. «Не показуй, що його слова тебе шокують» – такого принципу вона незмінно дотримувалася щоразу, коли розмовляла з містером Ворбертоном. Вони отак сперечалися, не в змозі поставити завершальну крапку, уже з пів години, і це цілком могло тривати й цілу ніч, якби Дороті залишилася так надовго; містер Ворбертон обожнював дражнити дівчину щодо її релігійних переконань. Він володів тією фатальною кмітливістю, яка так часто супроводжує невірство, і, хоч Дороті завжди була права, у їхніх суперечках вона не завжди виходила переможницею. Вони сиділи, чи радше Дороті сиділа, а містер Ворбертон стояв, у великій затишній кімнаті, яка виходила на залите місячним світлом подвір’я. Він називав ту кімнату своїм «кабінетом», хоч по ній і не скажеш, щоб там хтось над чимось працював. На превелике розчарування Дороті, розхвалений містер Б’юлі так і не з’явився. (Правду кажучи, ні містера Б’юлі, ні його дружини, ні навіть роману «Тиховоддя і наложниці» ніколи не існувало. Містер Ворбертон усіх їх вигадав як привід, щоб запросити Дороті до себе, адже добре знав, що вона не погодиться прийти, якщо знатиме, що вони будуть лише удвох.) Дороті стривожилася, дізнавшись, що містер Ворбертон тут один. Їй навіть спало на думку, – та що там, вона була цілком певна, – що ліпше їй відразу піти додому; але вона залишилася, переважно через те, що смертельно втомилася, а м’яке шкіряне крісло, яке підсунув їй містер Ворбертон, як тільки вона переступила поріг його дому, було надто зручним, щоб з нього підводитися. Тепер, одначе, її мучило сумління. Не личить їй надто довго тут засиджуватися, люди почнуть пліткувати, якщо про це дізнаються. Окрім того, у неї ще залишилася гора роботи, яку вона відклала, щоб прийти сюди. Дороті так не звикла бити байдики, що навіть година, проведена за звичайною розмовою, здавалася їй ледь не гріхом.
Зробивши над собою зусилля, вона випросталася в аж надто зручному кріслі.
– Гадаю, мені справді вже час повертатися додому, – сказала вона.
– До речі, про його величність Незнання, – провадив далі містер Ворбертон, не звертаючи аніякісінької уваги на слова Дороті. – Не пригадую, чи я тобі колись про це казав, але одного разу, коли я чекав на таксі біля пабу «Кінець світу» у Челсі, до мене підійшло напрочуд потворне мале дівчисько з «Армії Спасіння» і – без жодної тобі передмови – спитало: «Що ви скажете на судилищі Христовім?» Ну, я їй і відповів: «Попрошу перенести засідання». Дотепно, еге ж?
Дороті нічого не відповіла. Сумління щойно ще раз, цього разу болючіше, шпигнуло її: Дороті пригадалися ті кляті ботфорти – бодай один із них треба закінчити сьогодні. От тільки вона була страшенно втомлена. У неї видався виснажливий день, який почався з близько десяти миль на велосипеді, які вона здолала, поки розвозила парафіяльний журнал, після чого було чаювання з жінками зі Спілки матерів у спекотній дощаній кімнатці позаду парафіяльної зали. Матері зустрічалися щосереди, після обіду, щоб попити чаю і щось вишити для доброчинних розпродажів, поки Дороті читала їм уголос. (Зараз вона читала «Дівчинку з Лімберлоста» Джин Страттон-Портер.) Подібна робота майже завжди лягала на плечі Дороті, оскільки у Кнайп-Гілл ряди побожних жінок («церковних курок», як їх називають), які виконували чорну роботу у більшості парафій, поріділи до чотирьох-п’яти. Єдиною помічницею, на яку Дороті могла завжди розраховувати, була міс Фут – висока, недоладна тридцятип’ятирічна стара діва з обличчям переляканого зайця, яка постійно метушилася і щиро намагалася допомогти, але завжди робила тільки гірше. Містер Ворбертон казав, що вона нагадує йому комету – «кумедне тупоносе створіння, що мчить по вигнутій орбіті і завжди трішки відстає». Міс Фут ще можна було доручити оздоблення церкви, але не Матерів чи недільну школу, бо, хоч вона й регулярно відвідувала богослужіння, її ортодоксальність залишалася під сумнівом. Міс Фут якось звірилася Дороті, що найкраще прославляти Бога під блакитним шатром неба. Після чаювання Дороті помчала до церкви, щоб поставити свіжі квіти біля вівтаря, а тоді надрукувала батькову проповідь (у неї була старенька друкарська машинка, випущена ще до бурської війни[41]41
Бурські війни (1880-1881,1899-1902 рр.) — колоніальні війни Великобританії проти бурських республік у Південній Африці.
[Закрыть], з якої в середньому можна було видобути не більше восьмисот не надто чітких слів за годину), а після вечері вона полола грядки гороху, поки було видно і поки не почало ломити спину. За цей день вона втомилася навіть більше, ніж то буває зазвичай.
– Я справді мушу йти додому, – повторила вона твердішим голосом. – Надворі уже геть стемніло.
– Додому? – перепитав містер Ворбертон. – Дурниці! Вечір ще тільки почався.
Викинувши сигару, він знову почав походжати туди-сюди кімнатою, засунувши руки у кишені пальта. У Дороті перед очима знову замаячив фантом ботфортів. Вона вирішила, що сьогодні увечері зробить не один, а цілих два – як покарання за згаяний час. Вона саме почала подумки прикидати, як виготовити з брунатного паперу халявки, коли це раптом помітила, що містер Ворбертон спинився позаду її крісла.
– Котра година, не знаєте? – спитала вона.
– Можу припустити, що зараз пів на одинадцяту. Але люди на взірець нас із тобою не розмовляють на такі примітивні теми, як час.
– Якщо зараз і справді пів на одинадцяту, тоді я точно мушу йти, – сказала Дороті. – У мене ще ціла купа роботи, яку треба переробити перед сном.
– Робота! О такій годині? Та не може бути!
– Ще й як може. Я мушу виготовити пару ботфортів.
– Ти мусиш виготовити пару чого? – перепитав містер Ворбертон.
– Ботфортів. Для шкільної вистави. Ми робимо все для спектаклю з коричневого обгорткового паперу і клею.
– Клей і обгортковий папір! Святий Боже! – пробурмотів містер Ворбертон. І заговорив далі, непомітно наближаючись до крісла Дороті: – Нічого собі у тебе життя! Морочитися з клеєм і обгортковим папером посеред ночі! Мушу сказати, іноді я навіть радий, що не є донькою священника...
– Я думаю... – почала було Дороті.
Але цієї миті містер Ворбертон, стоячи у Дороті за спиною, легенько поклав руки їй на плечі. Дороті відразу ж почала звиватися, намагаючись вивільнитися, але містер Ворбертон притис її до спинки крісла.
– Не пручайся, – миролюбно сказав він.
– Відпустіть мене! – закричала Дороті.
Містер Ворбертон почав повільно погладжувати її праву руку. Було щось дуже відверте, дуже характерне в тому, як він це робив; то був повільний, оцінюючий дотик чоловіка, для якого тіло жінки є цінним такою самою мірою, як шмат м’яса для голодного.
– У тебе неймовірно гарні руки, – сказав він. – Як тільки тобі вдалося залишатися незаміжньою всі ці роки?
– Зараз же відпустіть мене! – повторила Дороті, знову починаючи пручатися.
– Але я не хочу тебе відпускати, – відказав містер Ворбертон.
– Будь ласка, не гладьте мою руку! Мені це не подобається!
– Яка ж ти дитина, Дороті! Чому тобі це не подобається?
– Кажу ж вам, мені це не подобається!
– Тільки не обертайся, – лагідно сказав містер Ворбертон. – Ти навіть не усвідомлюєш, як тактовно було з мого боку підійти до тебе ззаду. Якщо ти обернешся, то побачиш мою потворну лисину і те, що я тобі у батьки годжуся. А якщо сидітимеш спокійно й не дивитимешся на мене, то зможеш уявити, що я Айвор Новело[42]42
Айвор Новело (1893-1951) – популярний британський актор, співак, композитор.
[Закрыть].
Дороті скоса подивилася на руку, що її пестила, – велика, рожевувата, дужа чоловіча рука, з товстими пальцями і рудуватим волоссям на них. Дороті зблідла, вираз на її обличчі змінився з простого роздратування на огиду й жах. Вона сильно смикнулася, вирвалася з його рук і стала навпроти, обличчям до містера Ворбертона.
– Прошу вас, припиніть це! – сказала вона, наполовину гнівно, наполовину засмучено.
– Що з тобою? – спитав містер Ворбертон.
Він стояв випроставшись, у невимушеній позі, ніби те, що сталося, його зовсім не хвилювало, навпаки, здавалося, це його тішить. Обличчя Дороті змінилося. І річ не лише в тому, що вона зблідла; в її очах з’явився якийсь відсторонений, дещо наляканий вираз – ніби якусь мить вона дивилася на нього очима незнайомки. Містер Ворбертон відчув, що якимось чином скривдив її, хоч і не міг збагнути, чим саме, і, можливо, вона не хотіла, щоб він це зрозумів.
– Що з тобою? – повторив він.
– Чому ви робите так щоразу, як ми зустрічаємося?
– «Щоразу, як ми зустрічаємося» – це неабияке перебільшення, – сказав містер Ворбертон. – Насправді мені доволі рідко випадає така можливість. Але якщо тобі справді це не подобається...
– Звісно, мені це не подобається! І ви знаєте, що мені це не подобається!
– Що ж! Тоді забудьмо про це, – великодушно запропонував містер Ворбертон. – Сідай і поговоримо про щось інше.
Містер Ворбертон був геть позбавлений сорому. Це була, мабуть, його найвизначніша риса. Спробувавши звабити Дороті й зазнавши невдачі, він був готовий продовжити розмову, ніби нічого й не сталося.
– Я зараз же йду додому, – сказала Дороті. – Я більше не можу залишатися тут жодної хвилини.
– О, що за дурниці! Сідай і забудь про це. Поговорімо ліпше про моральні засади теології, чи про соборну архітектуру, чи про кулінарні уроки дівчат-скаутів – та про що завгодно. Подумай тільки, як нудно мені буде тут на самоті, якщо ти зараз підеш додому.
Але Дороті наполягала, і між ними зав’язалася суперечка. Навіть якби містер Ворбертон більше не збирався чіплятися до неї – а попри всі його запевняння він за кілька хвилин, поза сумнівом, знову візьметься за своє, – містер Ворбертон все одно вмовляв би її залишитися, бо, як і всі по-справжньому ледачі люди, любив засиджуватися допізна і не вмів цінувати часу. Якщо дати йому волю, він розмовлятиме з вами до третьої, а то й четвертої ранку. Навіть коли Дороті таки вирвалася з будинку, він пішов її проводжати і крокував поруч неї по освітленій місяцем стежці, не змовкаючи ні на хвилину і сиплячи такими дотепними жартами, що Дороті не могла більше на нього сердитися.
– Завтра із самого ранку я вже їду, – сказав він їй, коли вони дійшли до хвіртки. – Візьму авто до міста, заберу дітлахів – ну, знаєш, моїх байстрюків, – і наступного дня ми поїдемо до Франції. Не знаю, куди ми рушимо після того; мабуть, до Східної Європи – Прага, Відень, Бухарест...
– От і славно, – сказала Дороті.
Містер Ворбертон з неочікуваною для такого великого й кремезного чоловіка спритністю втиснувся між Дороті та хвірткою.
– Мене не буде шість місяців, – сказав він. – І, звісно, можна навіть не питати, чи захочеш ти поцілувати мене на прощання перед такою довгою розлукою.
Не встигла Дороті спам’ятатися, як він обвив її руками й притиснув до себе. Вона рвонулася, але запізно; містер Ворбертон поцілував її у щоку – а був би поцілував у губи, якби вона вчасно не відвернула голови. Дороті пручалася у його руках, відчайдушно, але безнадійно.
– Відпустіть мене! – благала вона. – Зараз же відпустіть!
– Здається, я тобі вже казав, – продовжував містер Ворбертон, без зусиль тримаючи її в обіймах, – що не хочу, аби ти йшла.
– Але ми стоїмо якраз навпроти вікон місіс Семпрілл! Вона нас неодмінно побачить!
– Боже правий! Ще й як побачить! – похопився містер Ворбертон. – Я геть забув.
Вражений цим аргументом більше, ніж будь-яким іншим, він відпустив Дороті. Вона прожогом кинулася за хвіртку і зачинила її, ніби вибудувавши своєрідну загорожу між собою та містером Ворбертоном. Він же тим часом уважно вивчав вікна місіс Семпрілл.
– Я ніде не бачу світла, – зрештою сказав він. – Може, нам пощастило, і та бісова карга нас не помітила.
– Прощавайте, – коротко кинула Дороті. – Цього разу я таки мушу йти. Передавайте від мене вітання дітям.
Із цими словами вона рушила геть так швидко, як тільки могла, щоб не переходити на біг, поспішаючи опинитися якомога далі від містера Ворбертона, перш ніж той знову спробує її поцілувати.
Незважаючи на поспіх, Дороті наздогнав звук, схожий на те, ніби десь зачинили вікно. Невже місіс Семпрілл таки спостерігала за ними? Звісно, вона за ними спостерігала! Як же інакше! (На що тільки Дороті сподівалася?) Хіба могла місіс Семпрілл проґавити таку сцену? А якщо вона спостерігала за ними, то можна було не сумніватися, що вже завтра вранці про цю історію знатиме все місто, з найдрібнішими подробицями. Але ця думка, хоч яка зловісна, лиш блискавкою промайнула в голові у Дороті, що квапилася додому.
Коли Дороті відійшла на безпечну відстань від будинку містера Ворбертона, вона зупинилася, вийняла хустинку й почала терти те місце на щоці, куди він її поцілував. Дороті терла так завзято, що щока почала пашіти. І лише стерши уявну пляму, яку залишили його губи, вона рушила далі.
Дороті засмутив вчинок містера Ворбертона. Її серце все ще болісно стискалося в грудях. «Терпіти такого не можу!» – повторювала вона раз за разом. І, на жаль, це була щира правда: вона справді ненавиділа все це. Поцілунки та пестощі – відчуття важких чоловічих рук на її тілі і вид товстих чоловічих губ, що тягнуться до неї, – лякали її й викликали в неї огиду. Дороті здригалася щоразу, як пригадувала чи уявляла це. То була її таємниця, особлива, невиліковна вада, з якою їй доводилося жити.
«Якби ж то вони дали мені спокій!» – думала вона, йдучи вже повільніше. Саме цю мантру вона собі за звичкою повторювала: «Якби ж то вони дали мені спокій!» Не можна сказати, щоб чоловіки як такі викликали в неї огиду. Навпаки, Дороті віддавала перевагу радше їхньому товариству, аніж товариству жінок. Однією з причин того, що містер Ворбертон мав над нею таку владу, якраз і було те, що він володів тим безтурботним суто чоловічим почуттям гумору та інтелектуальною широтою поглядів, які так рідко притаманні жінкам. Але чому вони не можуть дати їй спокій? Чому їм обов’язково треба мацати її і лізти цілуватись? Вони просто жахливі, коли цілуються, жахливі й трохи огидні, ніби великі волохаті чудовиська труться об тебе, з виду такі приязні, але будь-якої миті готові напасти. І за тими поцілунками та обмацуваннями завжди крився натяк на всі ті інші моторошні речі («оте все», як Дороті це називала), про які вона навіть думати не могла.
Звісно, їй теж випала частка – і навіть більш ніж частка – пустої чоловічої уваги. Вона була в міру симпатичною і в міру простою – якраз той тип дівчат, до яких чоловіки полюбляють чіплятися. Бо коли чоловік хоче трохи розважитися, він зазвичай вибирає дівчину, яка була б не надто вродливою. Вродливі дівчата (так він вважає) розпещені, а тому примхливі; а от простакуваті – легка здобич. І навіть якщо ти донька священника, навіть якщо ти живеш у такому містечку, як Кнайп-Гілл, і все твоє життя поглинуте парафіяльними клопотами, тобі все одно не вдається цілковито уникнути залицянь. Дороті уже звикла до цього; звикла, що опецькуваті чоловіки середнього віку зі сповненими слизької надії очима сповільнюють свої авто, коли ти проходиш повз, або ж, спромігшись на знайомство, уже десять хвилин потому починають щипати тебе за лікоть. Чоловіки усіх верств. Навіть одного разу церковник, єпископський капелан, здається...
Та біда в тому, що коли знаки уваги до тебе виявляють хороші чоловіки, які мають серйозні наміри, це не краще, а – хоч як це прикро! – набагато гірше. Дороті пригадалися події п’ятирічної давнини, пригадався Френсіс Мун, тодішній вікарій церкви Святого Ведекінда у Міллборо. Милий Френсіс! Як радо вона б за нього вийшла, якби не «оте все»! Знову і знову просив він її руки, але вона, звісно, мусила йому відмовити; і він, певна річ, не зрозумів чому. А вона не могла пояснити йому причин. А тоді він поїхав геть й усього лиш рік потому цілком неочікувано й безглуздо помер від пневмонії. Дороті прошепотіла молитву за упокій його душі, на мить забувши, що тато не схвалював молитви за померлих, а тоді, з деяким зусиллям, заштовхала спогади про Френсіса у найдальші закапелки пам’яті. О, краще не будити ті спогади! Від однієї лише згадки про нього у Дороті стислося серце.
Вона ніколи не вийде заміж, Дороті це давно вирішила. Навіть ще коли була дитиною, вона вже це знала. Ніщо ніколи не пересилить її страху перед «отим усім» – від самої лише думки про це щось усередині неї, здавалося, хололо й завмирало. І, звісно, певною мірою вона й не хотіла позбуватися того страху. Бо, як і всі незвичайні люди, не до кінця усвідомлювала, що вона незвичайна.
Хоч такий сексуальний страх здавався їй природним та неминучим, Дороті чудово знала, коли і як це все почалося. Так чітко, ніби це сталося вчора, вона пам’ятала ті жахливі сцени між татом та мамою, свідком яких вона стала, коли їй ще й дев’яти не виповнилося. Вони залишили у її свідомості глибоку невидиму рану. А трохи пізніше її налякали старі гравюри із зображенням німф, яких переслідували сатири. Для її дитячого розуму було щось незбагненне й моторошно зловісне у тих рогатих напівлюдях, що таїлися в гущавині лісу за стовбурами дерев, готові щомиті вистрибнути зі свого сховку й кинутися навздогін німфам. Дитиною вона цілий рік відмовлялася ходити сама у ліс, боячись сатирів. Звісно, Дороті вже давно переросла той страх, але не пов’язані з ним почуття. Сатир залишився з нею як символ. Можливо, вона ніколи не позбудеться того панічного страху, нераціональної потреби втікати від тупоту копит у безлюдному лісі та від м’язистих волохатих стегон сатира. Такий страх просто так не минає, і його просто так не здолаєш. Тим паче, що нині серед освічених жінок це не рідкість і не викликає аж такого подиву.
Поки Дороті дійшла до будинку пастора, вона вже майже цілком заспокоїлася. Думки про сатирів та містера Ворбертона, про Френсіса Муна та власну приреченість на цноту – усі їх витіснив докірливий образ ботфортів. Дороті пригадала, що перед сном на неї чекає щонайменше дві години роботи, і це ще якщо справа піде на лад. У будинку не світилося. Дороті обійшла будинок й навшпиньки прослизнула крізь задні двері, боячись розбудити батька, який уже, мабуть, давно спав.
Намацуючи у темному коридорі дорогу до теплиці, Дороті остаточно вирішила, що не варто їй було ходити до містера Ворбертона цим вечором. А тому вона вирішила більше ніколи не переступати порога того дому, навіть якщо буде певна, що вони там будуть не самі. Ба більше, завтра вона відбуде покуту за сьогоднішній візит. Засвітивши лампу, Дороті першим ділом знайшла «пам’ятку», яку вже написала на завтра, й олівцем вивела велику літеру «П» біля «сніданку». «П» означало «покуту» – завтра знову ніякого бекону на сніданок. Лише тоді Дороті запалила гасову плитку під клеєваркою.
Лампа кидала жовте світло на швейну машинку Дороті й на незакінчений одяг на столі, нагадуючи їй про ще більшу купу одягу, до якої вона ще навіть не приступала; а також про те, що вона страшенно, просто смертельно втомилася. Коли містер Ворбертон поклав руки їй на плечі, Дороті геть забула про втому, але зараз та навалилася на неї з подвійною силою. І було в тій її втомі щось особливе. Дороті почувалася буквально вичавленою. Коли вона отак стояла біля столу, її раптом охопило дуже дивне відчуття, ніби її голова геть спорожніла, так що на кілька секунд вона навіть забула, для чого прийшла до теплиці.
Але за мить пригадала – ботфорти, для чого ж іще?! Якесь підступне мале бісеня нашіптувало їй на вухо: «А може, ну їх, ті ботфорти? Хіба не краще піти спати, а за них узятися завтра?» Дороті вщипнула себе й попросила в Бога сил. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! Лука, 9:62[43]43
«Ісус же промовив до нього: Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (у перекладі І. Огієнка).
[Закрыть]». Тоді, змівши зі столу сміття, вона взяла ножиці, олівець і чотири аркуші обгорткового паперу та сіла викроювати хитромудрі халявки для ботфортів, поки в казанку закипав клей.
Коли великий підлоговий годинник у пасторовому кабінеті пробив північ, Дороті все ще сиділа за роботою. Вона вже встигла підготувати форми для обох ботфортів і тепер зміцнювала їх, обклеюючи вузькими стрічками папеpy – довга й марудна робота. Кожна кісточка її тіла боліла, а очі просто злипалися, так хотілося спати. Правду кажучи, вона вже погано усвідомлювала, що робить. Але продовжувала працювати, механічно приклеюючи смужку за смужкою і щипаючи себе що дві хвилини, щоб нейтралізувати гіпнотичний ефект, який справляло на неї булькотіння клеєварки на гасовій плиті.
