Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Вони увійшли до класу. Простора кімната була обклеєна сірими шпалерами, які здавалися ще сірішими через тьмяне освітлення: лаврові чагарники на подвір’ї затуляли вікна, і досередини ніколи не проникало пряме сонячне світло. Біля погаслого каміна стояв учительський стіл, а перед ним вишикувалася дюжина маленьких подвійних парт; також у кімнаті була чорна класна дошка, а на камінній полиці стояв чорний годинник, який скидався на мініатюрний мавзолей. Однак Дороті не побачила тут ані карт, ані картин, ані навіть книжок. Єдиними предметами у кімнаті, які могли зійти за прикраси, були пришпилені до стіни два аркуші чорного паперу, на яких крейдою каліграфічним почерком було виведено два написи: «Мова – срібло, мовчання – золото» і «Пунктуальність – ввічливість королів».

Дівчатка, усі двадцять одна, уже сиділи за партами. Почувши кроки міс Кріві у коридорі, вони притихли, а коли директорка увійшла до кімнати, здавалося, аж зіщулилися на своїх місцях, ніби пташенята куріпки, побачивши яструба. Здебільшого діти виглядали похмурими та в’ялими, з хворобливим кольором обличчя, і, схоже, у багатьох були проблеми з мигдалинами. Найстаршій було, мабуть, років п’ятнадцять, а наймолодша виглядала ще зовсім дитиною. У школі не носили форми, і кілька дівчаток були вбрані ледь не в лахміття.

– Встаньте, дівчата, – сказала місіс Кріві, підійшовши до вчительського столу. – Почнімо з ранкової молитви.

Дівчатка встали, склали руки перед собою і заплющили очі. Тоненькі пискляві голоси в унісон повторювали слова молитви за місіс Кріві, яка ні на мить не зводила з класу пронизливих очей, слідкуючи, щоб ніхто не відволікався ні на що стороннє.

– Всемогутній і безсмертний Отче, – пищали дівчата, – вислухай нас і у Своїй безмежній мудрості скеровуй наші уроки. Навчи нас поводитися тихо і слухняно. Зглянься на нашу школу і принеси їй процвітання, щоб наші ряди поповнювалися і ми могли бути гордістю та окрасою округи, а не ганьбою, як деякі інші школи, про які Тобі, Боже, добре відомо. Благаємо Тебе, допоможи нам бути старанними та пунктуальними, вирости справжніми леді й гідно слідувати шляхами Твоїми. Бо ім’я Ісуса Христа, Бога нашого. Амінь.

Цю молитву місіс Кріві вигадала сама. Коли учениці закінчили, вони проказали також «Отче наш» і лишень тоді сіли.

– А тепер, дівчатка, – сказала місіс Кріві, – хочу вас познайомити з вашою новою вчителькою, міс Міллборо. Як ви знаєте, міс Стронг мусила покинути нас після того, як їй так раптово стало погано на уроці арифметики. Минулий тиждень був для мене дуже нелегким: мені довелося шукати вам нову вчительку. На цю посаду було сімдесят три претендентки, але я всім відмовила, бо жодна не могла зрівнятися за кваліфікацією з міс Міллборо. Так і передайте своїм батькам – сімдесят три претендентки! Отож, міс Міллборо викладатиме у вас латину, французьку, історію, географію, математику, англійську літературу, письмо, правопис, граматику, каліграфію і малювання, а містер Бут, як завжди, приходитиме у четвер по обіді, щоб вчити вас хімії. Який сьогодні в розкладі перший урок?

– Історія, мем, – пропищало кілька голосів.

– Дуже добре. Гадаю, міс Міллборо почне з того, що трішки вас попитає по історії, щоб перевірити, що ви вже вивчили. Ви вже постарайтеся і покажіть їй, що вся та праця, яку ми у вас вкладаємо, не намарне. Ви побачите, міс Міллборо, що вони можуть бути дуже розумними, якщо захочуть.

– Я певна, що це саме так, – сказала Дороті.

– Що ж, а зараз я вас залишу. Поводьтеся добре, дівчатка! І навіть не намагайтеся утнути з міс Міллборо щось схоже на те, що ви утнули з міс Бруер, бо я вас попереджаю – міс Міллборо цього не потерпить. І якщо я почую якийсь шум з цієї кімнати, у когось будуть величезні неприємності.

Вона обвела поглядом усіх присутніх, у тому числі Дороті, даючи зрозуміти, що саме вона, найімовірніше, і стане тим «кимось», кого чекатиме покарання, а тоді вийшла з класної кімнати.

Дороті подивилася на дівчаток. Вона їх не боялася – надто звикла мати справу з дітьми, щоб їх боятися, – але на мить розгубилася. Дороті відчула себе (який вчитель іноді так не почувається?) самозванкою, раптом чітко усвідомивши те, про що до цього моменту старалася не думати: вона отримала цю роботу завдяки нахабному обману, геть не маючи належної педагогічної кваліфікації. Зараз вона мала б учити цих дівчаток історії, але, як і в більшості «освічених» людей, її знання з цього предмету були доволі обмеженими. «А як виявиться, що ці дівчатка знають історію краще за мене?!» – подумала вона й вирішила обережно намацати ґрунт під ногами:

– Який період ви проходили з міс Стронг?

Ніхто не відповів. Дороті бачила, як старші дівчатка перезирнулися, ніби запитуючи одна одну, чи безпечно відповідати новій вчительці, але зрештою вирішили не лізти на рожен.

– Гаразд, на чому приблизно ви зупинилися? – перефразувала запитання Дороті, вирішивши, що, можливо, слово «період» виявилося для учениць надто незрозумілим.

Знову мовчанка.

– Ну, ви ж мусите бодай щось пам’ятати. Назвіть мені, наприклад, імена людей, про яких ви говорили на останньому уроці.

Учениці знову перезирнулися між собою, аж нарешті маленька непримітна дівчинка у передньому ряді, одягнута у спідницю та коричневий светр і з волоссям, заплетеним у дві тугі косички, туманно повідомила:

– Ми говорили про давніх бриттів.

Після цього ще дві дівчинки набралися сміливості й одночасно вигукнули:

– Колумб.

– Наполеон.

Дороті полегшено видихнула. Було очевидно, що замість того, щоб бути страшенно розумними, як вона боялася, дівчатка знали лиш трішки більше, ніж нічого. Після цього відкриття її страх осоромитися перед публікою минув і вималювався такий-сякий план дій. Дороті зметикувала, що, перш ніж рухатися вперед, їй потрібно з’ясувати, що ці діти вже знають. Тому, знехтувавши розкладом, вона провела весь ранок, тестуючи їх по всіх предметах по черзі. Закінчивши з історією (знадобилося усього лиш п’ять хвилин, щоб вичерпати всі їхні історичні знання), вона попитала їх по географії, англійській граматиці, французькій мові, арифметиці – по всьому, що вони мали б вивчати. До полудня їй вдалося виміряти глибину (якщо не дослідити повністю) безодні їхнього невігластва.

Вони не знали нічого, абсолютно нічого – нічого, нічого, нічогісінько, як ті дадаїсти[71]71
  Дадаїзм – мистецька течія початку XX століття, прихильники якої заперечували раціональність та логіку, протиставляючи їм абсурд та алогічність.


[Закрыть]. Одна думка про те, що хтось, нехай навіть дитина, може бути настільки неосвіченим, вселяла жах. У класі були лише дві дівчинки, які знали правильну відповідь на запитання, крутиться Земля навколо Сонця чи Сонце навколо Землі; і жодна з дівчаток не могла відповісти Дороті, хто був королем до Ґеорґа V, хто написав «Гамлета», що таке звичайні дроби та який океан потрібно переплисти, щоб дістатися до Америки – Атлантичний чи Тихий. Старші дівчатка років п’ятнадцяти були не набагато кращими за своїх наймолодших восьмирічних однокласниць, хіба що читали без запинок і писали каліграфічно. Це було чи не єдине, що старші учениці опанували всі до одної, – акуратний почерк. Місіс Кріві про це подбала. І, звісно, то тут то там в океані їхнього невігластва спливали маленькі поодинокі острівці знань: наприклад, кілька рядків з якихось віршів, що їх змушували вчити напам’ять, чи кілька французьких фраз, як от «Passez-moi le beurre, s’il vous plait» чи «Lefils du jardinier a perdu son chapeau[72]72
  «Передайте масло, будь ласка» і «Син садівника загубив свого капелюха» (фр.).


[Закрыть]», які вони завчили, достоту як папуга навчився повторювати «Поллі хороший». Що ж до арифметики, то тут справи були дещо кращими, ніж з рештою предметів. Більшість учениць вміли додавати й віднімати, половина мала непогане уявлення про множення, і було навіть три чи чотири дівчинки, які спромоглися осягнути ділення у стовпчик. Але на цьому їхні знання закінчувалися; за цими межами, хоч куди глянь, лежала суцільна непроникна темрява.

Ба більше, учениці не лише нічого не знали, але й настільки не звикли, щоб їх опитували, що з них було дуже важко витягнути бодай якісь відповіді. А ті уривки знань, які вони таки мали, дівчата засвоїли суто механічно, і коли Дороті просила їх трішки подумати самостійно, вони ціпеніли й лиш тупо витріщалися на неї. Однак учениці не виявляли непослуху чи неприязні, схоже, вони вирішили бути «хорошими» – з новою вчителькою діти завжди «хороші»; а Дороті продовжувала в тому ж дусі, і поступово дівчатка стали – чи здавалося, що стали, – не такими затурканими. З їхніх відповідей Дороті вдалося сформувати доволі чітке уявлення про викладацьку методику міс Стронг.

Скидалося на те, що, хоч у «Рінгвуд-хаус» мали вивчати всі звичні шкільні предмети, тут серйозно бралися лише за каліграфію та арифметику. Місіс Кріві особливо наголошувала на каліграфії. Окрім цього, щодня величезна кількість шкільного часу – щонайменше година чи дві – виділялася на нудне й монотонне «копіювання»: дівчата мусили переписувати тексти з підручників чи з дошки. Міс Стронг, наприклад, напише на дошці коротке повчальне «есе» (у зошитах старших дівчаток кілька разів зустрічалося есе «Весна», яке починалося так: «Грайливий квітень кружляє землю у танку, пташки заливаються радісними співами, сидячи на гілках дерев, а тендітні панни-квіточки вигулькують з пуп’янків...» і так далі), й учениці акуратно перепишуть його у свої зошити; а батьки, яким час від часу демонструвалися ці твори, тішитимуться успіхами своїх доньок.

Дороті починала розуміти, що все, чого тут навчали, насправді було націлене на батьків. Звідси й «копіювання», посилена увага до каліграфії і бездумне заучування французьких фраз. Легкі й дешеві способи, щоб справити необхідне враження. Тим часом маленькі дівчатка на задніх рядах заледве вміли читати й писати, а одна з них – Мейвіс Вільямс, завжди набурмосена учениця років одинадцяти з широко посадженими очима, – досі не навчилася рахувати. За останні півтора триместри вона, схоже, тільки тим і займалася, що виводила закарлючки. У неї була ціла купа таких зошитів – сторінка за сторінкою, списані закарлючками, які чіплялися одна за одну, ніби мангрові зарості у тропічному болоті.

Щоб не образити дітей, Дороті намагалася не показувати, наскільки шокована їхнім невіглаством, але насправді була вражена до глибини душі, вражена і нажахана. Вона навіть не підозрювала, що у цивілізованому світі досі існують такі школи. Архаїчність тутешніх методів дивним чином нагадувала убогі маленькі школи з вікторіанських романів. Що ж до кількох підручників, які були у класі, від одного погляду на них у вас виникало враження, ніби ви перенеслися у часі десь у середину дев’ятнадцятого століття. У кожної дитини було по три підручники. Перший – дешева «Арифметика», випущена ще до Першої світової війни, але по ній цілком можна було вчитися; другий – огидна тоненька книжечка під назвою «Коротка історія Британії» із сотнею маленьких сторінок у пів аркуша й у твердій коричневій палітурці, на обкладинці якої красувався портрет Боудіки[73]73
  Боудіка – королева кельтського племені іценів, яка очолила повстання проти римлян у І ст. н. е.; героїня британського фольклору.


[Закрыть] на колісниці, над якою маяв «Юніон Джек». Дороті навмання розгорнула книжку, потрапила на сторінку 91 і почала читати:

«Після закінчення Французької революції самопроголошений імператор Наполеон Бонапарт спробував повсюди запровадити свої порядки, але, хоч йому і вдалося отримати кілька перемог над континентальними військами, дуже скоро він збагнув, що на „тонкій червоній лінії[74]74
  Вираз «тонка червона лінія» означає «мужнє стримування противника нечисленним загоном воїнів». По суті, ці рядки взято з вірша Редьярда Кіплінга «Томмі»: так він описує оборону бійців 93-го британського полку під час Балаклавської битви у Кримській війні.


[Закрыть]“ нарешті зустрів гідного супротивника. Вирішальна битва відбулася на полі поблизу містечка Ватерлоо, де 50 000 британців розгромили 70 000 французів (наші прусські союзники занадто пізно прибули на поле бою). З оглушливим кличем наші співвітчизники помчали вниз по схилу, нагнавши такого жаху на ворога, що той кинувся навтьоки. Тепер ми переходимо до Виборчої реформи 1832 року, першої з цілої низки благотворних реформ, які заклали основи британської демократії й піднесли нас над іншими, менш успішними націями...[і так далі]».

Книжку було випущено 1888 року. Дороті, яка ніколи не бачила подібної історичної пропаганди, дивилася на неї з відвертим жахом. Третьою книжкою була неймовірно тоненька «Хрестоматія» 1863 року видання, яка містила здебільшого уривки творів Фенімора Купера, доктора Воттса і лорда Теннісона, а в кінці були ілюстровані химерними гравюрами «Замальовки природи». Там був, наприклад, малюнок слона, а під ним напис дрібним шрифтом: «Слон – дуже кмітливий звір. Він полюбляє ніжитися у тіні під пальмовими деревами, і хоч сильніший за шістьох коней, слухається хлопчину-поводиря. Харчується бананами». І так про кита, зебру, дикобраза і плямисту жирафу. У вчительському столі лежала копія «Прекрасного Джо», потріпаний путівник «Мимохідь по далеких країнах», а також французький розмовник 1891 року з підзаголовком «Усе, що вам знадобиться під час поїздки до Парижа», і перша ж фраза у розмовнику – «Зашнуруйте мій корсет, але не надто туго». У класній кімнаті не знайшлося нічого навіть близько схожого на атлас чи набір геометричних приладів.

Об одинадцятій почалася десятихвилинна перерва. Деякі дівчатка збавляли час, граючи в якісь нудні ігри на взірець хрестиків-нуликів, чи сварилися через олівці, а кілька, переборовши початкову сором’язливість, стовпилися довкола стола Дороті. Вони трохи більше розповіли їй про міс Стронг та її методи викладання, а також про те, як вона крутила їм вуха за чорнильні плями у зошитах. Схоже, міс Стронг була дуже суворою вчителькою, окрім тих днів, коли вона «нездужала», а це траплялося здебільшого двічі на тиждень. У такі дні вона пила свої ліки з маленької коричневої пляшечки, після яких на деякий час ставала помітно веселішою й починала розповідати про свого брата, що мешкав у Канаді. Але того останнього дня – коли їй стало геть зле під час уроку арифметики, – ліки не подіяли, натомість їй стало тільки гірше: ноги підломилися, вона впала поперек столу, і місіс Кріві довелося виносити її з кімнати.

Потім був іще один урок тривалістю сорок п’ять хвилин, і на цьому ранкові заняття закінчувалися. Після трьох годин, проведених у холодній, та все одно задушливій кімнаті, у Дороті все тіло немов задеревеніло, хотілося вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям, але місіс Кріві заздалегідь попередила її, щоб Дороті прийшла й допомогла з обідом. Ті дівчатка, які жили неподалік від школи, здебільшого йшли на обід додому, але сім учениць за додаткову плату в десять пенсів обідали у школі, в їдальні. Трапеза проходила в натягнутій тиші, бо у присутності місіс Кріві дівчата боялися зайве слово сказати. На обід подавали тушковану баранячу шию, і місіс Кріві так вправно розливала підливу по тарілках, що шматочки м’яса перепадали виключно «добрим платникам», а кусні жиру – «середнім». Що ж до трьох «поганих», то вони свій ганебний обід з паперових пакетиків їли у класній кімнаті.

О другій знову починалися уроки. Після першого ранку вчителювання Дороті неохоче поверталася до класу. Вона вже бачила, яким буде її життя: день за днем, тиждень за тижнем у цій похмурій кімнаті вона намагатиметься вбити базові знання у вперті нетямущі дитячі голови. Але коли дівчатка зібралися у класі й Дороті провела перекличку, до вчительського стола підійшла маленька худенька дівчинка з мишачим волоссям, Лора Фірс, і вручила Дороті жмутик в’ялих брунатно-жовтих хризантем, «від нас усіх». Дівчаткам сподобалася Дороті, і вони скинулися грішми, назбиравши чотири пенси, щоб купити їй букетик квітів.

Щось тенькнуло в серці у Дороті, коли вона взяла ті огидні квіти. Новими очима подивилася вона на безкровні обличчя дівчаток та їхній поношений одяг, і їй раптом стало страшенно соромно за те, що вранці вона поставилася до них з такою байдужістю, ледь не зневагою. Тепер же її охопив невимовний жаль. Бідолашні, бідолашні діти! Які ж вони змарнілі й зацьковані! Але попри все це вони зберегли дитячу лагідність, яка спонукала їх бездумно витратити ті кілька пенні, які вони мали, на квіти для своєї вчительки.

3

Наступні кілька тижнів у Дороті на думці були лише дві речі, витіснивши все решта на задній план: як упорядкувати заняття в класі і як підписати конкордат[75]75
  Конкордат – офіційний дружній договір між двома сторонами; також саме так називають угоди, укладені між Папою Римським та урядами католицьких держав для регулювання церковних питань.


[Закрыть] з місіс Кріві.

Друге завдання виявилося значно складнішим за перше. Годі було й уявити мерзеннішого будинку, ніж школа місіс Кріві. Завжди холодно, на весь дім не знайдеться жодного зручного крісла, а їжа просто огидна. Викладати не так легко, як здається, і вчителеві потрібно добре харчуватися, щоб було звідки брати сили. Важкувато працювати на дієті з прісної тушкованої баранини, розмоклої вареної картоплі, поцяткованої чорними вічками, водянистого рисового пудингу, хліба з тоненькою масляною плівкою і чаю, де заварка вже навіть не відчувається, – та й цього ніколи досита. Місіс Кріві була настільки скупою, що шкодувала їжі навіть собі, і їла практично те ж саме, що й Дороті, але завжди вділяла собі більшу порцію. Щоранку під час сніданку два смажені яйця кришилися дрібно-дрібно й розділялися не порівну, а блюдечко з повидлом так і залишалося недоторканим. З кожним днем Дороті все гостріше відчувала голод. Два вечори на тиждень, коли їй вдавалося вирватися зі школи, вона запускала руку у свої заощадження, що танули на очах, і купляла великі плитки звичайного шоколаду, який потім потайки з’їдала: місіс Кріві, яка, по суті, морила Дороті голодом, смертельно образилася 6, якби дізналася, що Дороті купувала собі їжу.

Найгіршим у становищі Дороті був майже цілковитий брак приватності та вільного часу, який вона могла б присвятити тільки собі. По закінченні уроків їй не було куди подітися, окрім як іти до їдальні, де вона завжди була на виду у місіс Кріві, що не могла дати Дороті спокій довше, ніж на десять хвилин. Директорка вирішила – чи просто вдала, що вирішила, – ніби Дороті дуже лінива особа, яку постійно треба спонукати до роботи. Тому постійно лунало: «Схоже, міс Міллборо, цього вечора вам зовсім нічим зайнятися. Невже нема якихось зошитів, які треба перевірити? Ну то, може, візьміть голку з ниткою і займіться шиттям? Я 6, наприклад, не змогла просто так сидіти у кріслі й нічого не робити!» У неї завжди знаходилася для Дороті якась робота. А по суботах, коли не було занять, місіс Кріві навіть змушувала Дороті мити підлогу в класній кімнаті; але це вже суто, щоб допекти, бо директорка не довіряла Дороті такої роботи і здебільшого потім сама перемивала ще раз. Одного вечора Дороті мала необережність принести додому книжку з громадської бібліотеки. Місіс Кріві як побачила ту книжку, так одразу й почала: «Матір Божа! Ви мене дивуєте міс Міллборо! Я б і не подумала, що у вас є час читати романи!» – дорікнула вона. Сама директорка за все своє життя не прочитала жодної книжки і дуже цим пишалася.

Ба більше, навіть випускаючи Дороті зі свого поля зору, місіс Кріві ні на мить не давала їй забути про свою присутність. Постійно вешталася неподалік класної кімнати, так що Дороті ніколи не знала, коли директорка наскочить з перевіркою; а якщо місіс Кріві здавалося, що на уроці занадто галасливо, вона стукала шваброю по стіні, так що учениці аж підстрибували і на мить забували, про що йшла мова. Вона ні хвилини не сиділа спокійно, і будь-яка її активність супроводжувалася неабияким шумом. Коли директорка не гриміла каструлями на кухні, то шурхотіла совком і віником, відчитувала за щось служницю або ж вривалася до класу «просто подивитися», сподіваючись заскочити Дороті чи учениць на якомусь проступку, або ж «трохи займалася садівництвом» – себто бралася за садові ножиці і калічила нещасні маленькі кущики, які виросли посеред пустки із жорстви на задньому дворі. Лише два вечори на тиждень Дороті могла перепочити від постійного нагляду, а саме коли місіс Кріві вирушала «на полювання», як вона це називала, тобто йшла улещувати батьків та вербувати нових учениць. Ці вечори Дороті зазвичай проводила у бібліотеці, бо, коли місіс Кріві відлучалася, Дороті теж не можна було сидіти вдома, щоб не палити марно газу. Решту вечорів місіс Кріві була зайнята тим, що писала нагадування батькам про плату за навчання чи листи редакторові місцевої газети, торгуючись про ціну за дюжину оголошень, або ж нишпорила у партах учениць, щоб дізнатися, як Дороті перевіряє їхні зошити, або ж «трішки шила». Коли для місіс Кріві не знаходилося іншої роботи й у неї випадало п’ять вільних хвилин, вона діставала свого кошика з рукоділлям і «трішки шила» – здебільшого латала панталони з жорсткої льняної тканини, яких у неї була сила-силенна. Виглядали вони ще суворіше, ніж ви можете собі уявити, і, сумлінно стоячи на сторожі цнотливості, здавалося, миттєво остуджували будь-який запал чи не краще за чепець черниці або волосяницю пустельника. При виді цих панталон вам на думку одразу спадав містер Кріві, й іноді ви навіть починали сумніватися, чи існував він насправді.

Сторонній людині могло здатися, що життя місіс Кріві позбавлене будь-яких радощів та насолод. Вона ніколи не робила того, що роблять звичайні люди, аби розважитися: не ходила в кіно, не читала книжок, не їла солодкого, не готувала чогось особливого на вечерю і не наряджалася в ошатні сукні. Соціальне життя для неї нічогісінько не значило. У неї не було друзів, і цілком ймовірно, що вона достеменно й не знала, що таке дружба; з людьми вона й двома словами не перекидалася, якщо це не стосувалося бізнесу. В ній не було ні краплі релігійності. І хоч директорка щонеділі ходила на богослужіння до баптистської каплички, щоб продемонструвати батькам свою набожність, за своїми переконаннями вона була затятою антиклерикалкою[76]76
  Антиклерикалізм – суспільно-політичний рух, що виступав проти надмірних привілеїв церкви та духовенства й за послаблення їхнього політичного впливу.


[Закрыть], свято переконаною, що церква тільки те й робить, що «виманює у людей гроші». Здавалося, її життя було понурим та абсолютно безрадісним. Але насправді це не так. Було кілька речей, які приносили їй величезне й невичерпне задоволення.

Наприклад, жадібність до грошей, яка була рушійною силою її життя. Є два види скупердяг: перші – зухвалі лихварі, які загрібають гроші лопатою і, як дати їм волю, обдеруть вас до нитки, але навіть не глянуть на такий мізер, як монета у два пенси; другі – дріб’язкові скнари, які, власне, не мають хисту заробляти гроші, але, як каже приказка, зубами фартинг з купи гною дістануть. Місіс Кріві належала до другого типу. Завдяки невтомному вербуванню та безсоромній брехні їй вдалося розширити свою школу до двадцять однієї учениці, але то, мабуть, була її межа, адже місіс Кріві була надто скупа, щоб витрачати гроші на необхідне обладнання для школи та платити належну зарплату своїй асистентці. Учениці платили (чи не платили) їй за триместр п’ять гіней з деякими доплатами, тож, хай би скільки місіс Кріві морила голодом своїх асистентів і навантажувала їх роботою, їй світило не більше ніж сто п’ятдесят фунтів чистого прибутку на рік. Але місіс Кріві це цілком задовольняло. Їй важливіше було зекономити шість пенсів, ніж заробити фунт. Отож, якщо вона могла намислити, як урізати обід Дороті ще на одну картоплину чи як закупити зошити із вправами, заощадивши по півпенні на кожній дюжині, чи неправомірно приписати півгінеї до рахунку котрогось з «добрих платників», вона була по-своєму щасливою.

Ще одним її улюбленим заняттям, від якого директорка ніколи не втомлювалася, була безглузда шкідливість у найчистіших її проявах – елементарні дрібні капості, навіть якщо вона нічого від них не отримувала. Місіс Кріві належала до тих людей, які відчувають своєрідний духовний оргазм, коли нашкодять ближньому. Кровна ворожнеча з її сусідом, містером Болгером, – доволі одностороння, правду кажучи, бо бідолашний містер Болгер навіть близько не дотягував до «вагової категорії» місіс Кріві, – велася безжально й без права на пощаду. І таке задоволення приносили місіс Кріві дрібні перемоги над містером Болгером, що заради них вона навіть ладна була інколи трохи витратитися. Минулого року містер Болгер написав листа домовласникові (обоє директорів постійно зверталися до нього, скаржачись один на одного), щоб повідомити, що дим з кухонного димаря місіс Кріві іде прямісінько йому у вікна, і він би дуже просив її підняти димар на два фути. Отримавши відповідного листа від домовласника, місіс Кріві того ж таки дня пішла до муляра і звеліла опустити димар на два фути. Це коштувало їй тридцять шилінгів, але було варте кожнісінького пенні. Після цього була тривала партизанська війна, коли директори ночами перекидали один одному всякий непотріб через садовий паркан. Урешті-решт місіс Кріві виграла, висипавши відро мокрого попелу на клумбу з тюльпанами містера Болгера. Ще одну безсердечну й безкровну перемогу місіс Кріві отримала вже після появи Дороті. Випадково дізнавшись, що слива містера Болгера пустила коріння попід садовим муром на її територію, місіс Кріві вилила туди цілу банку засобу від бур’яну, в результаті чого дерево загинуло. Дороті добре запам’ятала той день, бо то був єдиний раз, коли вона чула, щоб місіс Кріві сміялася.

Однак попервах Дороті була надто заклопотана, щоб звертати увагу на місіс Кріві та її паскудний характер. Вона чудово бачила, що місіс Кріві – мерзенна жінка, а її власне становище у школі нічим не краще за рабське, проте Дороті це не особливо хвилювало. Її робота була надто важливою, і Дороті поринула в неї з головою. Порівняно з роботою її власний комфорт чи навіть власне майбутнє не надто важили.

Уже за кілька днів їй вдалося налагодити роботу в класі. І як не дивно, хоч вона й не мала жодного викладацького досвіду і навіть приблизного уявлення про те, як це все має виглядати, Дороті з першого ж дня мало не інстинктивно взялася реорганізовувати, вдосконалювати й оновлювати. Зміни ніби самі волали до неї. Найперше, звісно, треба було позбутися огидних «копій», і вже на другий день її вчителювання, незважаючи на протести місіс Кріві, у класі більше не переписували текстів. Також Дороті зменшила кількість уроків каліграфії. Вона була б рада і зовсім їх скасувати для старших дівчаток – це ж просто смішно, щоб доросла п’ятнадцятирічна дівчина марнувала час, вправляючись у всіляких закарлючках, – але місіс Кріві про це й чути не хотіла. Директорка ставилася до каліграфії майже із забобонною побожністю. Далі Дороті викинула «Коротку історію» й абсурдно тонку «Хрестоматію». Марно було просити місіс Кріві купити дітям нові книжки, але у свою першу суботу в «Рінгвуд-хаус» Дороті благала відпустити її до Лондона, і місіс Кріві неохоче погодилася. Там Дороті зі своїх дорогоцінних чотирьох фунтів десяти шилінгів витратила два фунти і три шилінги, щоб купити дюжину адаптованих видань Шекспіра, великий вживаний атлас, кілька томиків казок Ганса Андерсена для молодших дівчат, набір геометричного приладдя і два фунти пластиліну. Озброївшись усім цим, а також книжками з історії, які вона взяла в громадській бібліотеці, Дороті відчула, що готова починати.

Дороті відразу помітила: що дітям потрібно найбільше і чого вони ніколи не отримували, так це індивідуальний підхід. Тому для початку вона розділила учениць на три окремі групи, і старалася так організувати роботу, щоб дві з них працювали над чимось самостійно, поки вона щось «проходитиме» з третьою. Спочатку виходило не дуже, особливо додавали проблем наймолодші, які одразу відволікалися, варто їй було відвернутися, тож Дороті ніколи не могла надовго залишити їх без нагляду. Та все ж уже за перші тижні усі до єдиної дівчатка почали робити успіхи! Загалом вони зовсім не були тупими, просто їхній розум затуманився від такої кількості монотонних нудних нісенітниць. Десь із тиждень граніт науки їм ніяк не піддавався, а тоді, цілком несподівано, викривлені маленькі мізки раптом ніби ожили і розпустилися, немов маргаритки після садового котка, що пройшовся газоном.

Дороті доволі швидко і легко навчила дівчат думати самостійно. Учениці почали складати власні есе замість того, щоб переписувати з дошки дурниці про те, як «пташки заливаються радісними піснями», а «тендітні панни-квіточки вигулькують з пуп’янків». Щодо арифметики, то тут вони почали з основ, і під керівництвом Дороті молодші дівчатка вже незабаром опанували множення, а старші перейшли від ділення у стовпчик до дробів; троє з них виявилися такими тямовитими, що Дороті навіть подумувала взятися за десяткові дроби. Замість «Passez-moi Іе beurre, s’il vous plait» і «Lefils du jardinier a perdu son chapeau» Дороті пояснила їм засади французької граматики. Дізнавшись, що жодна з її учениць не знає, як виглядають країни світу (щоправда, деякі пам’ятали: Кіто – столиця Еквадору), Дороті запропонувала їм зліпити з пластиліну величезну топографічну карту Європи; виготовляли вони її на тришаровій фанері, копіюючи з атласу. Діти обожнювали це заняття і хором впрошували в Дороті дозволу трохи поліпити карту. А ще Дороті почала з класом, за винятком шести наймолодших дівчаток і Мейвіс Вільямс, майстрині із закарлючок, читати «Макбета». До цього жодна з учениць ніколи самохіть не брала до рук книжку, читали хіба що «Газету для дівчаток»; але їм сподобався Шекспір, як і більшості дітей, поки їм не набриднуть синтаксичним та граматичним аналізом його творів.

Найважче було вчити дітей історії. До цієї миті Дороті не задумувалась, як важко дітям з бідних родин осягнути цей предмет. Людина вищого класу, хай би яким невігласом була, має бодай якесь уявлення про історію; вона цілком може уявити собі римського центуріона, середньовічного лицаря, дворянина вісімнадцятого століття; для них не є порожнім звуком такі терміни, як «античність», «середньовіччя», «ренесанс», «промислова революція», навіть якщо вони й не можуть достеменно пояснити, що ці слова означають. Але учениці «Рінгвуд-хаус» жили в будинках, де не було книжок, а їхні батьки просто розсміялися 6, якби їм сказали, що минуле має хоч якесь значення для теперішнього. Ці дівчата ніколи не чули про Робін Гуда, ніколи не грали у «кавалерів та круглоголових», ніколи не замислювалися над тим, хто заснував англійські церкви чи що означає напис «Fid. Def[77]77
  Fidei Defensor (з лат. «Захисник віри») – один з титулів англійського монарха; карбується на монетах як знак якості.


[Закрыть].» на пенні. Існувало лише два історичні діячі, які були в усіх на вустах, – Колумб та Наполеон. Хтозна й чому; може, просто ці двоє частіше за інших згадувалися в часописах. Ці дві постаті, ніби Близнюк та Близняк[78]78
  Товстуни Близнюк і Близняк – персонажі «Аліси у Задзеркаллі» Льюїса Керрола.


[Закрыть], так розрослися у дитячих мізках, що кидали тінь на весь історичний ландшафт. Якось Дороті спитала клас, коли винайшли автомобіль, і одна дівчинка років десяти ризикнула висунути свою версію: «Приблизно тисячу років тому, Колумбом».

Деякі зі старших дівчат, як згодом дізналася Дороті, вже чотири рази проходили «Коротку історію Британії», від Боудіки до першого ювілею[79]79
  Перший (золотий) ювілей, тобто 50 років правління, королева Вікторія святкувала 1887 року; другий (діамантовий, 60 років правління) – 1897 року.


[Закрыть], але не запам’ятали жодного слова. Проте воно, мабуть, і на краще, оскільки більшість із написаного там було брехнею. Дороті заново почала з вторгнення Юлія Цезаря і спершу пробувала читати дівчатам уголос з книжок, які брала в бібліотеці, але цей метод провалився, тому що як тільки слова ставали довшими за три-чотири склади, учениці переставали розуміти, про що мова. Тоді Дороті, спираючись на власні скупі знання, як могла переказувала дітям те, що прочитала сама, тільки простішими словами; та все ж їй ніяк не вдавалося вкласти у їхні маленькі голови картину минулого, не кажучи вже про те, щоб викликати до нього інтерес. Але одного дня їй сяйнула блискуча думка. Вона купила рулон звичайних дешевих шпалер і запропонувала дітям зробити історичну таблицю. Вони розграфили смугу шпалер на століття та роки й у відповідних місцях обклеїли її вирізками з газет – малюнками лицарів в обладунках, іспанських галеонів[80]80
  Галеон – великий багатопалубний вітрильний корабель XVI-XVIII ст., який використовувався європейськими державами спершу як військове, а потім і як торговельне судно.


[Закрыть] друкарських машинок і залізничних потягів. Смугу прикріпили до стін довкола кімнати, і мірою того як кількість заповнених граф зростала, таблиця перетворювалася на своєрідну панораму англійської історії. Діти захоплювалися нею навіть більше, ніж топографічною картою. Дороті зауважила, що дівчата завжди були жвавішими й сприйнятливішими, коли робили щось своїми руками, а не просто сиділи і зубрили. Будувалися навіть плани виготовити з пап’є-маше топографічну карту світу, чотири на чотири фути, якщо Дороті вдасться «вмовити» місіс Кріві: виготовлення пап’є-маше доволі марудна справа, яка потребує не одного відра води.