Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
5
Була дванадцята година. У великій напівзруйнованій теплиці, де потьмянілі й позеленілі від часу та бруду шиби на дахових вікнах тепер переливалися, немов старе римське скло, поспіхом і дуже гучно репетирували «Карла І».
Дороті не брала участі у самій репетиції, її завданням були костюми. Взагалі-то, у всіх виставах, які ставили дітлахи з церковної школи, більшість костюмів виготовляла саме вона. Режисурою та постановкою займався директор церковної школи Віктор Стоун – або просто Віктор, як кликала його Дороті. Цей щуплявий, напрочуд діяльний, чорноволосий молодик двадцяти семи років, одягнений у чорне на манер пастора, саме гарячково розмахував скрученим сценарієм перед шістьма дітьми, які тупо витріщалися на нього. На довгій лавці при стіні ще четверо дітлахів вправлялися у «закулісних шумах», з дзенькотом б’ючись на кочергах, а в перервах сварячись через брудний пакетик м’ятних цукерок, сорок за пенні.
У теплиці було страшенно жарко і сильно смерділо клеєм та дитячим потом. Дороті стояла навколішки на підлозі зі шпильками в роті і ножицями в руці, швидко розрізаючи аркуші коричневого обгорткового паперу на довгі вузенькі смужки. Поруч, на гасовій плитці, булькотіла клеєварка; позаду, на вкритому чорнильними плямами робочому столі, що добряче хитався, громадилися купа незакінчених костюмів, аркуші коричневого паперу, швейна машинка, мотки мотузки, шматки сухого клею, дерев’яні мечі та відкриті баночки з фарбою. Дороті саме обмізковувала, як би його виготовити дві пари ботфортів сімнадцятого століття для Карла І та Олівера Кромвеля, і краєм вуха чула сердиті крики Віктора, який аж пінився від злості, що з ним частенько траплялося на репетиціях. Акторство було у нього в крові, а тому репетиції з нетямущими дітлахами видавалися йому несусвітньою нудьгою. Він походжав туди-сюди перед рядами юних акторів, виголошуючи палку напучувальну промову та час від часу роблячи випад проти одного чи іншого з них дерев’яним мечем, який узяв зі столу.
– Вдихни бодай трохи життя у свої репліки! – кричав він, штрикаючи у живіт одинадцятирічного хлопчика з лицем, як у вгодованого бичка. – Не лінуйся! Скажи так, щоб я тобі повірив! А то ти схожий на труп, який закопали, а потім знову вирили. Для кого ти бубниш собі під ніс? Випростайся і крикни на нього як слід. І зітри з обличчя цей похоронний вираз!
– Персі, іди-но сюди! – крикнула Дороті зі шпильками у роті. – Хутенько!
Вона виготовляла обладунки з клею і коричневого паперу, а це, мабуть, найгірша робота, якщо не брати до уваги тих злощасних ботфортів. Після стількох років практики Дороті могла майже що завгодно зробити з клею та коричневого паперу; у неї навіть виходили цілком пристойні перуки з коричневої паперової шапочки і пофарбованого клоччя, яке вона використовувала для імітації волосся. Можна було вжахнутися, якщо підрахувати, скільки часу Дороті витрачала за рік, вовтузячись з клеєм, коричневим папером, марлею та іншими атрибутами аматорських театрів. У всіх церковних фондів була хронічна потреба в грошах, а тому вони мало не щомісяця влаштовували шкільні вистави, процесії чи виставки живих картин, не кажучи вже про доброчинні базари та розпродажі.
Коли Персі – Персі Джоветт, маленький кучерявий хлопчина, син коваля – зліз із лави і з нещасним виглядом підійшов до Дороті, вона схопила шматок коричневого паперу, приклала до Персі і, вирізавши дірки для шиї та рук, обгорнула навколо хлопцевого тулуба та швидко сколола шпильками – і чорновий варіант нагрудника готовий. Теплиця заповнилася какофонією голосів.
ВІКТОР: Ну ж бо! Заходить Олівер Кромвель. Це ти! Ні, не такі Ти що думаєш, Олівер Кромвель скрадався б на сцену, як собака, якому щойно дали хорошого прочухана? Випростай спину. Груди вперед. І насупся. Це вже краще. А тепер: «КРОМВЕЛЬ: Стояти! У мене пістолет!» Ну ж бо!
ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, міс...
ДОРОТІ: Не крутися, Персі! Ради всього святого, постій хвилинку спокійно!
КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет!
МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА НА ЛАВІ: Містере! Я впустила свою цукерку! [Схлипуючи] Я впустила цуке-е-е-е-ерку!
ВІКТОР: Ні, ні, ні, Томмі! Ні, ні, ні!
ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, що вона не зможе зробити мені панталони, як обіцяла, міс, бо...
ДОРОТІ: Я так ще чого доброго шпильку проковтну, якщо ти будеш так вертітися.
КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет...
МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА [в сльозах]: Моя цуке-е-е-е-е-ерка!
Дороті схопила пензлик з клеєм і почала гарячково намащувати коричневий папір, обгорнутий навколо торса Персі, наліплюючи на нього вузенькі смужки вздовж і впоперек, одну поверх одної, зупинившись, лише коли папір почав чіплятися їй до пальців. За п’ять хвилин з клею та коричневого паперу вона зробила панцир, який, коли трохи підсохне, зможе витримати навіть удар справжнім мечем. Персі, «закутий у сталь», що врізалася йому у підборіддя гострим паперовим краєм, подивився на себе з нещасним, приреченим виглядом собаки, якого хазяїн вирішив покупати. Дороті взяла ножиці, розрізала нагрудну пластину з одного боку і, відклавши її на кінець столу сушитися, взялася за іншу дитину. У теплиці пролунав страшенний гуркіт, коли «закулісники» почали репетирувати звуки пістолетних вистрілів та кінських копит. Пальці Дороті вже всі були в клеї, тож вона час від часу змивала його у відерці з гарячою водою, яке тримала напоготові. За двадцять хвилин Дороті завершила три нагрудні пластини. Пізніше їх потрібно ще буде доробити: пофарбувати алюмінієвою фарбою і вшити шнурівки по боках; а тоді ще треба було зробити броню на стегна і найгірше – шоломи. Віктор, розмахуючи мечем і намагаючись перекричати стукіт копит галопуючих коней, уособлював по черзі то Олівера Кромвеля, то Карла І, то «круглоголових», «кавалерів[34]34
У виставі зображено події та персонажів Англійської громадянської війни XVII ст., яка розгорілася на основі конфлікту між тодішнім королем Карпом І, якого підтримували англікани («кавалери»), та парламентом під керівництвом Олівера Кромвеля, якого підтримували пуритани («круглоголові», що виступали за очищення англіканської церкви від католицьких обрядів).
[Закрыть]», селян чи придворних дам. Діти вже починали нудитися: позіхали, скиглили й нишком обмінювалися копняками та щипками. Поки що покінчивши з нагрудними пластинами, Дороті змела сміття зі столу, підтягнула до себе швейну машинку й взялася за дублет кавалера із зеленого оксамиту – насправді то була пофарбована зеленкою марля, яка, втім, на відстані виглядатиме досить непогано.
Ще десять хвилин напруженої роботи. Порвалась нитка, у Дороті мало не вихопилося «чорт!», але вона вчасно спохопилася і швиденько протягла нову нитку у голку. Час грав проти неї. До дня вистави залишалося всього лиш два тижні, а їй ще стільки всього потрібно було зробити: шоломи, дублети, мечі, ботфорти (ті ботфорти переслідували її вдень і вночі, ніби привид днів минулих), піхви, манжети, перуки, шпори, декорації. Від однєї думки про все це їй робилося зле. Батьки дітей ніколи не допомагали з костюмами для шкільних вистав; точніше, вони завжди обіцяли допомогти, але у них завжди з’являлися важливіші справи. У Дороті розколювалася голова – почасти через спеку в теплиці, а почасти від напруження, адже вона шила й одночасно намагалася придумати, як зробити ботфорти з коричневого паперу. Вона навіть на деякий час забула про рахунок від Каргілла на двадцять один фунт сім шилінгів і дев’ять пенсів. Не могла думати ні про що інше, окрім величезної купи недоробленого одягу, що чекала на неї. І так весь день. Проблеми одна за одною сипалися їй на голову: то костюми для шкільної вистави, то прогнута підлога у дзвіниці, то борги з крамниць, то в’юнок у горошку, – і кожна по-своєму нагальна й виснажлива, так що вони витісняли одна одну.
Віктор пожбурив дерев’яний меч на підлогу і вийняв свого годинника.
– На сьогодні досить! – сказав він різким серйозним тоном, якого ніколи не полишав у спілкуванні з дітьми. – Продовжимо у п’ятницю. Розходьтеся, та хутчіш! Очі б мої вас більше не бачили!
Він подивився услід дітлахам, а, щойно вони зникли з очей, одразу ж викинув їх з голови, дістав з кишені ноти й почав нервово походжати туди-сюди, багатозначно зиркаючи на дві приречені рослини у кутку, чиї мертві брунатні пагони звисали з країв горщиків. Дороті й далі сиділа, схилившись над машинкою, і шила зелений оксамитовий дублет.
Віктор був невгамовним тямущим чоловіком і почувався щасливим лише тоді, коли з кимось сперечався. Його вродливе бліде обличчя, здавалося, постійно виражало невдоволення, але насправді то було не що інше, як звичайна хлоп’яча завзятість. Зустрічаючи його вперше, люди зазвичай казали, що він марнує свої таланти на безперспективній роботі директора сільської школи; та, правду кажучи, у Віктора не було якихось особливих талантів, окрім хіба що деякого хисту до музики і набагато яскравіше вираженого вміння давати собі раду з дітьми. Безнадійний у всьому іншому, він чудово ладнав з дітлахами, був з ними належною мірою суворим. Але, звісно, як і всі люди, Віктор зневажав свій справжній талант. Його інтереси були майже виключно духовними: таких, як він, називають «відданими церкві». Його давньою амбіцією було увійти в лоно Церкви, він би так і зробив, якби його мізки були краще придатними для вивчення грецької та єврейської. Коли йому відмовили у священництві, він природним чином обійняв посаду директора церковної школи та органіста, таким чином залишившись, так би мовити, бодай причетним до Церкви. Нічого й казати, що він був особливо ревним англокатоликом, вихованим часописом «Життя церкви», – строгіший у дотриманні церковних статутів, ніж самі церковники, обізнаний про історію церкви, експерт з церковної атрибутики і готовий у будь-який час різко постати проти модерністів, протестантів, науковців, більшовиків та атеїстів.
– Я тут подумала, – сказала Дороті, спинивши машинку і відтявши нитку, – що шоломи можна зробити зі старих котелків, якщо роздобудемо потрібну їх кількість. Відріжемо криси, а натомість пришиємо паперові потрібної форми і пофарбуємо їх сріблянкою.
– Боже, навіщо забивати собі голову такими дурницями? – вигукнув Віктор, який втратив весь інтерес до вистави, щойно закінчилася репетиція.
– Але мене найбільше хвилюють ті трикляті ботфорти, – продовжувала далі Дороті, кладучи дублет собі на коліна й оглядаючи його.
– Ой, та кому здалися ті ботфорти! Давай на хвилинку забудемо про виставу. Поглянь-но краще сюди, – сказав Віктор, розгортаючи перед нею ноти. – Я хочу, щоб ти поговорила зі своїм батьком. Спитай його, чи не могли б ми організувати церковну ходу десь наступного місяця.
– Знову? На честь чого?
– Ну, не знаю. Хіба важко знайти причину? Восьмого, наприклад, Різдво Пресвятої Діви Марії – чим не привід? Ми все зробимо зі смаком. Я знайшов неперевершений натхненний гімн, щоб співати всім хором, і, можливо, нам вдасться позичити в церкви Святого Ведекінда у Міллборо ту блакитну хоругву з Пресвятою Дівою. Якщо пастор не заперечуватиме, я одразу почну репетиції з хором.
– Ти ж знаєш, що він цього не схвалить, – відказала Дороті, пришиваючи ґудзики до дублета. – Він не дуже-то полюбляє церковну ходу. Краще навіть не питати, щоб не сердити його.
– Та що за чорт! – запротестував Віктор. – Ми вже кілька місяців не організовували ходи. Я більше ніде не бачив таких нудних служб, як у нас. Можна подумати, ми якась баптистська капличка.
Віктор безперестанку критикував нудну правильність пасторових служб. Його ідеалом було «істинне католицьке богослужіння», як він це називав, – що означало необмежену кількість ладану, позолочені образи та розкішну одіж, як у римських храмах. Як органіст, він завжди наполягав на більшій кількості церковних процесій, на багатшій музиці, на витонченішому хоровому супроводі під час літургії, тож між ним та пастором постійно відбувалося своєрідне перетягування каната. І в цьому випадку Дороті ставала на бік батька. Вихована у своєрідному стриманому viamedia[35]35
Середній шлях (пат.).
[Закрыть]англіканства, вона від природи не переносила й навіть трохи побоювалася «ритуалізму» у будь-яких його проявах.
– Хай йому біс! – не вгавав Віктор. – Хода – це ж так чудово! Попереду ідуть хлопчики-скаути з хоругвами, а за ними хористи зі свічками; усі крокують вниз проходом, на вулицю через західні двері й повертаються до церкви через східні. Краса! – І він проспівав тонким, але мелодійним тенором: «Вітайте день святковий, благословенний день!» – А ще було б непогано, – додав він, – якби при цьому кілька хлопців ще й енергійно розмахували кадилом з ладаном.
– Так, але ти ж знаєш, що батько такого не любить. Особливо якщо це стосується Пресвятої Діви. Він каже, що це римська лихоманка змушує людей хреститися невпопад, палати на коліна і робити казна-що. Пам’ятаєш, що сталося на різдвяний піст?
Минулого року Віктор на власний страх і ризик вибрав для різдвяного посту псалом 642 з рефреном: «Радуйся, Маріє! Радуйся, Маріє! Радуйся, повна благодаті!» Цей вияв папської прихильності страшенно роздратував пастора. Не дослухавши до кінця першого куплету, священник демонстративно відклав псалтир, розвернувся до парафіян й обдав їх таким студеним поглядом, що дехто з хлопчиків-хористів аж запнувся і мало не зомлів. Опісля він сказав, що, слухаючи, як селяни горланили: «Радуйся, Маріє! Радуйся, Маріє!», йому здалося, ніби він не в церкві, а в пивниці «Пес і пляшка».
– Та що ж це за напасть така! – вигукнув Віктор ображено. – Твій батько завжди так поводиться, коли я намагаюся вдихнути бодай трохи життя у богослужіння. Він не дозволяє використовувати ні ладану, ні нормальної музики, ні належної одежі – геть нічого. І який результат? Церква і на чверть не заповнена, навіть у Великодню неділю. Озирнешся в церкві звичайного недільного ранку і, окрім хлопчиків-скаутів, дівчаток-скаутів та ще кількох старезних бабць, нікого й не побачиш.
– Знаю. Це просто жахливо, – визнала Дороті, пришиваючи ґудзик. – Хай би що ми робили, нічого не допомагає, ми ніяк не можемо прилучити людей до церкви. Щоправда, – додала вона, – вони таки приходять до нас, щоб одружитися і поховати померлих. Та я не думаю, що цього року кількість парафіян зменшилася. У Великодньому причасті взяло участь майже двісті людей.
– Двісті?! А має бути дві тисячі! Все населення Кнайп-Гілл. Реальність така, що три чверті людей у цьому місці взагалі не ходять до церкви. Церква втратила над ними будь-яку владу. Та вони навіть не знають про її існування. А чому? Ось що я хотів би знати. Чому?
– Думаю, у всьому винні наука і вільнодумство, – сумовито сказала Дороті, цитуючи батька.
Ці слова збили Віктора з курсу. Він хотів було сказати, що парафія Святого Ательстана скоротилася через нудні богослужіння, але ненависні слова «наука» і «вільнодумство» змусили його скерувати думки в іншому, ще милішому його серцю напрямі.
– Звісно, це так зване вільнодумство! – вигукнув він й одразу ж знову почав ходити туди-сюди. – Це ті свині-атеїсти, отой Бертран Рассел, Джуліан Гакслі[36]36
Бертран Рассел (1872-1970 рр.) – англійський філософ, математик, автор есе «Чому я не християнин»; Джуліан Гакслі (1887-1975 рр.) – англійський біолог, еволюціоніст та гуманіст.
[Закрыть] та їм подібні. Але що насправді руйнує церкву, так це те, що замість того, аби дати їм відкоша і виставити їх дурнями та брехунами, ми мовчки відсиджуємося і дозволяємо їм поширювати цю скотинячу атеїстичну пропаганду. А це вже вина єпископів. – (Як і кожен істинний англокатолик, Віктор глибоко зневажав єпископів.) – Вони всі без винятку модерністи та пристосуванці. Боже, ледь не забув! – вигукнув він і раптово перемінив тему. – Ви бачили мій лист, опублікований у «Житті церкви» минулого тижня?
– Ні, боюся, що ні, – сказала Дороті, великим пальцем притримуючи іншого ґудзика. – Про що він був?
– Та, про єпископів-модерністів і все таке. Старому Барнсу від мене добряче дісталося.
Зрідка видавався тиждень, коли б Віктор не писав листа до «Життя церкви». Молодий чоловік був у гущі всіх суперечок і на передовій кожного нападу на модерністів чи атеїстів. Двічі він вступав у сутичку з доктором Мейджером, писав повні спопеляючої іронії листи про настоятеля Інге та єпископа Бірмінгемського і не побоявся кинути виклик навіть самому дияволу Расселу, та Рассел, звісно, виклик не прийняв. Дороті, правду кажучи, дуже рідко читала «Життя церкви», адже пастор сердився, якщо бачив у будинку примірник цього часопису. Щотижневою газетою, яку читали в будинку парафіяльного священника, була «Газета Високої церкви» – пережиток крайнього консерватизму з невеликим накладом для кола обраних.
– Свиня цей Рассел! – задумливо мовив Віктор, засунувши руки до кишень. – У мене кров закипає від однієї лише згадки про нього!
– А це часом не той дуже розумний математик? – спитала Дороті, відкусуючи нитку.
– Так, звісно, у своїй царині він розумний, цього в нього не відбереш, – неохоче визнав Віктор. – Але що з того? Те, що чоловік чудово вправляється з цифрами, ще не означає, що він... ну, та менше з тим! Ми відхилилися від теми. Так от, чому ми не можемо змусити людей ходити до церкви? А тому, що наші богослужіння похмурі, не пройняті вірою, ото й усе. Люди хочуть богослужіння, яке насправді є служінням Богові, вони прагнуть католицького богослужіння справжньої католицької церкви, до якої ми належимо. Але від нас вони цього не отримують. Усе, що ми можемо їм запропонувати, так це стару протестантську тарабарщину, а протестантство мертве, як цвях в одвірку, і всі це знають.
– Неправда! – різко запротестувала Дороті, приставляючи до дублета третього ґудзика. – Ви ж знаєте, що ми не протестанти. Тато завжди каже, що англіканська церква є католицькою церквою; він хтозна скільки проповідей виголосив про апостольське спадкоємство. Саме тому лорд Поксорн та багато інших і не ходять до нашої церкви. Тільки тато відмовляється приєднатися до англокатолицького руху, бо вважає, що вони надто зациклюються на ритуальності заради самої ритуальності. І я з ним згодна.
– О, я не кажу, що твій батько не розуміється на доктринах, – ще й як розуміється. Але якщо він вважає, що ми – католицька церква, то чому не проводить богослужіння за належними католицькими обрядами? Це ж просто ганьба, що ми навіть зрідка не використовуємо ладан. А його уявлення про священниче вбрання – ти вже мені вибач – просто жахливе. На Великодню неділю він одягнув готичну каппу магну із сучасною мережаною італійською альбою[37]37
Каппа магна – напівкруглий плащ без рукавів і з декорованим коміром позаду, одягається під час урочистих богослужінь; альба – довга біла туніка, частина священничого вбрання.
[Закрыть]. Та це ніби одягнути капелюх-циліндр до коричневих робочих чобіт.
– А от я не вважаю, що одежа настільки важлива, – заперечила Дороті. – Гадаю, найважливіше – це дух священника, а не одяг, який він носить.
– Так говорять лише примітивні методисти! – з огидою вигукнув Віктор. – Звісно, одежа важлива! Звідки взятися побожному відчуттю, якщо ми не можемо створити відповідної атмосфери? Якщо хочеш побачити, яким має бути справжнє католицьке богослужіння, сходи до церкви Святого Ведекінда у Міллборо! Богом присягаюся, вони там знають, що таке стиль! Ікони Пресвятої Діви Марії, чаші для євхаристії – усе, що душа забажає. До них уже тричі приїжджали від послідовників Кенсіта[38]38
Джон Кенсіт (1853-1902 рр.) – англійський релігійний лідер та полемік, виступав проти ритуалізму в церкві.
[Закрыть], та навіть єпископа вони мають за ніщо.
– О, я ненавиджу, як вони все облаштовують у Святого Ведекінда! – сказала Дороті. – У них там повсюди одні шпилі. А за хмарою фіміаму не видно, що відбувається біля вівтаря. Я вважаю, що таким людям просто треба стати римо-католиками і не морочити нікому голову.
– Моя люба Дороті, тобі треба було б стати нонконформісткою. Справді, тобі б це личило. Плімутським братом[39]39
Плімутські брати – консервативний, нонконформістський християнський рух, що сповідував принципи «Низької церкви» і відстоював ідею про те, що Біблія є єдиним та фундаментальним джерелом віровчення.
[Закрыть]... чи то пак плімутською сестрою, чи як там вони себе називають. Твій улюблений псалом, мабуть, номер 567 – «Боже, у страху схиляюсь перед висотами Твоїми!»
– А твій – 231: «Кожної ночі шатро своє я розбиваю щораз ближче до Риму!», – відказала Дороті, обкручуючи нитку навколо останнього ґудзика.
Суперечка тривала ще кілька хвилин, поки Дороті прикрашала капелюх кавалера перами та стрічками (для цього вона взяла свій старий чорний фетровий капелюшок, який колись носила до школи). Коли вони з Віктором надовго залишалися удвох, між ними незмінно зав’язувалася суперечка щодо «ритуалізму». Дороті вважала, що з такими настроями Віктор з часом може й зовсім «переметнутися до Риму», і, цілком ймовірно, вона була права. Однак Віктор поки не здогадувався про свою можливу долю. Наразі його ментальні горизонти цілком і повністю застилав англокатолицизм, який безперестанку вів криваві баталії одразу на три фронти – з протестантами праворуч, модерністами ліворуч і, хоч як це прикро, римокатоликами, що стояли за спиною, завжди готові дати підлого копняка під зад. Він більше переймався тим, як висміяти доктора Мейджора у «Житті церкви», ніж серйозними проблемами реального життя. Та попри всю зовнішню церковність, у ньому не було ні грама справжньої побожності. Релігійна полеміка приваблювала його як гра, найцікавіша гра з коли-небудь винайдених, бо вона, здавалося, тривала вічно і триватиме ще стільки ж, а ще тому, що в ній дозволялося трохи махлювати.
– Слава Богу, нарешті готово! – сказала Дороті, покрутивши капелюх кавалера у руці й поставивши його на стіл. – Лишенько, скільки ще всього треба зробити! Якби ж то я могла бодай ті нещасні ботфорти викинути з голови. Котра година, Вікторе?
– Майже за п’ять перша.
– Господи! Я мушу бігти. Мені ще треба приготувати три омлети. Я не можу довірити їх Еллен. А, і ще одне, Вікторе! У тебе є щось для доброчинного розпродажу? Якщо у тебе десь раптом завалялася пара старих штанів, буде просто чудово, штани завжди розкуповують.
– Штани? Ні. Але у мене буде для вас дещо інше. Копія «Мандрівки пілігрима» і «Книга мучеників Фокса». Я вже давно хотів їх позбутися. Бісове протестантське сміття! Їх мені дала стара тітка-відступниця. Тобі, Дороті, ще не набридло випрошувати кожне пенні? Якби ми проводили богослужіння в католицькому стилі, то зібрали б пристойну паству, тобі так не здається? Тобі б більше не довелося...
– Це буде просто чудово, – перебила його Дороті. – У нас завжди є окрема ятка для книжок. Ми просимо по пенні за книжку і завжди майже всі розпродуємо. Цей доброчинний розпродаж просто мусить бути успішним, Вікторе! Я розраховую на те, що міс Мейфілл дасть нам щось справді хороше. Правду кажучи, я дуже сподіваюся, що вона дасть нам той прегарний старий чайний сервіз з ловстофської порцеляни, за який ми б виручили щонайменше п’ять фунтів. Я весь ранок про це молилася.
– Он як? – спитав Віктор з помітно меншим ентузіазмом, ніж зазвичай. Як і Проггетт уранці, він знітився при слові «молитва». Віктор був ладен хоч увесь день дискутувати про важливість ритуалів, але згадка про приватні демонстрації віри видалася йому дещо непристойною. – Не забудь запитати батька про церковну ходу, – нагадав він, повертаючись до приємнішої для нього теми.
– Гаразд, запитаю. Але ти й сам знаєш, чим усе закінчиться. Він тільки роздратується і назве це «римською лихоманкою».
– А хай їй біс, тій «римській лихоманці»! – вигукнув Віктор, який, на відміну від Дороті, не змушував себе відбувати покуту за лайку.
Дороті поквапилася до кухні, а там виявилося, що в них є лише п’ять яєць, з яких потрібно приготувати омлет для трьох чоловік, а тому вирішила зробити один великий омлет і, щоб він виглядав трохи ситнішим, додати до нього холодної вареної картоплі, що залишилася від учора. Попросивши Бога в короткій молитві, щоб у неї все вдалося (омлети ж бо так і норовлять розлізтися, коли їх виймаєш зі сковорідки), вона заходилася збивати яйця. А Віктор тим часом уже їхав по доріжці, не то мрійливо, не то замислено наспівуючи собі під ніс «Вітайте день святковий!», і проминув по дорозі огидного на вигляд прислужника, який ніс два нічні горщики без ручок – пожертву міс Мейфілл на доброчинний розпродаж.
