Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 23

Томас довго думав про Альбі. Те, що хлопці врятували йому життя і повернули з кошмарів Лабіринту, здавалося неймовірною перемогою. Та чи варте воно того? Нині хлопець мучиться від болю – він проходить через те ж саме, що й Бен. А як він теж перетвориться на психопата? Тривожні думки.

На Глейд опускалися сутінки, а зойки Альбі все висіли в повітрі. Неможливо було ніде сховатися від жахливих звуків, навіть коли Томас випросив у медчуків випустити його з Домівки. Він пішов не відпочивши, весь у саднах і бинтах. Йому кортіло поглянути на людину, заради якої він ризикував власним життям, але Ньют рішуче відкинув прохання. «Стане тільки гірше», – сказав він і лишився непохитним.

Томас був занадто втомлений, щоб сваритися. Він не уявляв, що можна почуватися таким розбитим, хоч і проспав декілька годин. Про роботу й мови не могло бути, тому решту дня Томас просидів на лавці неподалік Могильника, впадаючи у відчай. Стихло перше відчуття радості з приводу того, що вдалося пережити жахливу ніч, і тепер він розпачливо міркував над своїм новим нікчемним життям у Глейді. Кожен м’яз болів; тіло було в синцях і саднах з голови до ніг. Але фізичний біль не порівняти з емоційним потрясінням, пережитим минулої ночі. Тепер усе стало на свої місця. Томас більше не плекав ілюзій з приводу виживання в Лабіринті – йому наче оголосили діагноз: рак на останній стадії.

«Невже хтось може почуватися щасливим за такого життя? – дивувався він. – І яким негідником треба бути, щоб учинити так з нами?» Тепер він набагато гостріше розумів одержимість глейдерів будь-якою ціною знайти вихід з Лабіринту. І справа тут не в самому факті втечі. Оце вперше Томас відчув палке бажання помститися негідникам, які запроторили його сюди.

Втім, такі думки лише повертали Томаса до безнадійності його становища, як уже стільки разів перед тим. Якщо Ньют з Альбі за два роки досліджень не змогли розгадати таємницю Лабіринту, то чи є ймовірність, що розгадка взагалі існує? Але той факт, що попри все глейдери не здавалися, свідчив про їхній характер красномовніше од слів.

І нині Томас опинився в їхніх рядах.

«Тепер це моє життя, – подумав він. – Я маю жити у величезному лабіринті в оточенні огидних почвар». Печаль, немов отрута, роз'їдала душу. Зойки Альбі – зараз, на віддалі, вони звучали тихіше, та однак чути їх було добре – тільки погіршували ситуацію. Чуючи їх, Томас щоразу мимоволі затискав вуха долонями.

Хоч він і не пам’ятав свого життя до того, як отямився в Ящику, він був певен, що останні двадцять чотири години були найгірші.

Непомітно сплив день, і з заходом сонця Глейдом прокотився вже звичний для Томасових вух гуркіт Брами, що зачинялася на ніч.

Коли вже стемніло, Чак приніс йому поїсти й велику склянку холодної води.

– Дякую, – сказав Томас, відчуваючи теплоту до малого. Він хапав з тарілки яловичину з локшиною з усію швидкістю, на яку тільки були здатні зранені руки, і запихав собі в рот. – Саме те, що мені зараз потрібно, – пробурмотів він, жуючи. Відпив води і знову заходився жадібно поглинати їжу. Лише тепер він усвідомив, як сильно зголоднів.

– Як можна так жерти? Просто огидно, – сказав Чак, вмощуючись на лавці біля Томаса. – Все одно що спостерігати, як голодна свиня пожирає власний дрист.

– Дуже смішно, – саркастично зронив Томас. – Піди розваж гріверів у Лабіринті – ото вони посміються!

І він одразу ж пошкодував про сказане. Судячи зі скривдженого виразу на обличчі Чака, це зачепило хлопчика. Втім, образа зникла з його обличчя так само швидко, як і з’явилася.

– До речі, хотів сказати: в Глейді зараз тільки про тебе й говорять.

Томас випростався на лавці, не знаючи, як поставитися до цієї новини.

– А це ще чому?

– О, гм, дай-но подумати. По-перше, всупереч забороні, ти вночі втік у Лабіринт. По-друге, з’ясувалося, що ти, виявляється, просто ніби в джунглях народився – спритно скачеш по заростях плюща і підвішуєш людей на мурах. І по-третє, ти одним з перших примудрився протриматися за межами Глейду цілу ніч, та ще й знищити чотирьох гріверів. Тож ніяк не допетраю, чому це про тебе геть усі балакають.

Томас відчув приплив гордості, який, однак, швидко зійшов нанівець. Йому стало навіть ніяково через те, що він насмілився радіти в таку мить: Альбі лежить у ліжку і волає від болю – мабуть, мріючи померти.

– Ідея підманити їх і скинути зі Стрімчака належала не мені, а Мінхо.

– А за його словами – все навпаки. Він помітив, які викрутаси ти виробляв, і йому спало на думку повторити те саме на краю Стрімчака.

– Викрутаси? – перепитав Томас, закотивши очі. – Та таке до снаги будь-якому ідіоту на планеті.

– Не треба занадтої скромності. Це просто неймовірно – те, що ти зробив. Тобто ви з Мінхо зробили.

Раптом Томас відчув злість. Він жбурнув на землю порожню тарілку.

– Тоді чому мені зараз так паскудно, Чаку? Може, скажеш?

Томас спробував прочитати відповідь у хлопчикових очах, але нічого не побачив. Чак лише нахилився вперед, зчепивши руки в замок і зіпершись на коліна, й похнюпив голову. Потім він ледве чутно пробурмотів:

– Насправді нам усім тут паскудно.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Блідий як небіжчик, зі скорботним виразом обличчя, до них підійшов Ньют і всівся на землю навпроти. Попри понурий Ньютів вигляд, Томасу була приємна його присутність.

– Гадаю, найгірше вже позаду, – повідомив Ньют. – Бідолаха кілька днів виспиться, а коли прочумається, все буде гаразд. Правда, ще трохи покричить.

Томас не зовсім розумів, через що доводиться проходити Альбі, – суть Переміни залишалася для нього загадкою. Він спробував невимушено запитати:

– До речі, Ньюте, а що ж насправді там з ним відбувається? Ні, серйозно, я не зовсім розумію, що це за Переміна така.

Відповідь Ньюта його ошелешила.

– Гадаєш, ми розуміємо? – сплюнув той, підкинувши руки й одразу ж знову опустивши їх на коліна. – Ми тільки в біса знаємо, що як тебе вжалить грівер своїми поганими шпичаками, треба негайно зробити ін’єкцію сироватки, бо помреш. Тільки-но потерпілому вводять сироватку, він починає звиватися, труситися, блювати; все тіло вкривається пухирями і зеленіє. Таке пояснення влаштовує, Томмі?

Томас насупився. Не хотілося засмучувати Ньюта ще дужче, але йому потрібно було отримати чітку відповідь.

– Слухай, я розумію, що бачити друга в такому стані – страшно, але я лише хочу зрозуміти, що там насправді відбувається. Чому це називається Переміною?

Ньют розслабився, аж наче змалів, і, зітхнувши, відповів:

– Під час Переміни повертається пам’ять. Не вся, а лише уривки, але все-таки справжні спогади про те, що відбувалося до того, як людина потрапила у це моторошне місце. Кожен, хто пережив Переміну, згодом поводиться як псих, хоча зазвичай все не так погано, як у Бена. Загалом тебе ніби дражнять минулим реальним життям, а потім знову його відбирають.

Мозок Томаса гарячково запрацював.

– Ти впевнений? – запитав він.

Ньют здивовано подивився на нього.

– Що ти маєш на увазі? У чому впевнений?

– Люди змінюються, бо хочуть повернутися до колишнього життя – чи в падають у депресію від усвідомлення, що їхнє колишнє життя було не кращим за нинішнє?

Якусь мить Ньют пильно дивився на Томаса, а потім відвернувся, вочевидь, над чимось серйозно замислившись.

– Шлапаки, які пережили Переміну, ніколи про це не розповідають. Вони просто робляться… інакшими. Відразливими. У Глейді є купка таких. Я терпіти не можу, коли вони поруч.

Ньют говорив відчуженим голосом, втупившись кудись у лісову гущавину, але Томас і так знав, про що той думає: Альбі вже не буде колишнім.

– І не кажи, – підтакнув Чак. – А найгірший з них усіх – Галлі.

– А про дівчину є новини? – поцікавився Томас, поклавши собі змінити тему. Подумки він раз у раз повертався до новенької, до того ж йому не хотілося обговорювати Галлі. – Я бачив там, нагорі, як медчуки її годували.

– Нічого нового, – відповів Ньют. – Як і раніше, в комі абощо. Час до часу бурмоче щось невиразне – чи то марить, чи то їй що сниться. Їсть нормально, й начебто зовні з нею все гаразд. Та все це дуже дивно.

Запала довга пауза, наче всі втрьох намагалися знайти розумне пояснення появі дівчини. Томас укотре замислився про непоясненне відчуття, наче він її звідкись знає. Щоправда, зараз це відчуття трохи притупилося – можливо, через те, що надто вже багато думок крутилося в голові.

– Хай там як, а найближчим часом доведеться вирішувати, що робити з Томмі, – порушив тишу Ньют.

Томас просто отетерів, збентежений його словами.

– Робити зі мною? Ти про що?

Ньют підвівся, випростав руки.

– Ти тут усе догори дриґом перевернув, шлапак. Половина глейдерів вирішила, що ти бог, а половина мріє скинути к бісу твій зад у шахту. Доведеться багато чого обговорити.

– Як-то? – Томас і сам не знав, що турбувало більше: що хтось ставиться тепер до нього як до героя чи що хтось волів би, аби Томаса не існувало.

– Терпіння, – сказав Ньют. – Прокинешся вранці – й усе дізнаєшся.

– Тільки завтра? Чому? – Томасу це було не до шмиги.

– Я скликав Збори. Ти будеш присутній на них. На порядку денному будеш тільки ти, чорт забирай.

І з цими словами він розвернувся і пішов геть, залишивши Томаса гадати, якого біса треба скликати Збори, щоб усього лишень поговорити про нього.

Розділ 24

Наступного ранку стривожений і збентежений Томас сидів, пітніючи, перед одинадцятьма хлопцями. Ті півколом розташувались навпроти нього на стільцях. Щойно сівши, хлопець зрозумів, що це наглядачі, й це, на жаль, означало, що серед них є і Галлі. Один стілець навпроти Томаса був незайнятий: йому не треба було пояснювати, що це місце Альбі.

Сиділи в Домівці у великій кімнаті, в якій Томас ще ніколи не бував. Меблів у кімнаті не було, тільки маленький стіл у кутку і стільці. Стіни й підлога були з голих дощок. Вигляд приміщення свідчив про те, що ніхто й ніколи не намагався зробити його бодай трішки затишнішим: ніяких вікон, і пахло цвіллю і старими книжками. Холодно Томасу не було, але він усе одно тремтів.

Він з полегшенням зауважив, що праворуч від порожнього місця Альбі сидить Ньют.

– Від імені нашого ватажка, що наразі перебуває на лікуванні, починаю Збори, – промовив Ньют і трохи скривився, наче його нудило від усього, що бодай віддалено могло вважатися формальною процедурою. – Як всі ви знаєте, за останні дні сталося чимало всілякої чортівні, й у центрі кожної події опинявся зелепуш Томмі, який зараз-от сидить перед нами.

Томас зашарівся від збентеження.

– Він уже не зелепуш, – кинув Галлі; його зазвичай рипучий голос зараз звучав підкреслено суворо, – а звичайний порушник правил.

Усі присутні в кімнаті приглушено забурмотіли й стали перешіптуватися, і Ньют цикнув на наглядачів. Томасу закортіло негайно тікати з кімнати якнайдалі.

– Галлі, – промовив Ньют. – Постарайся дотримуватися клятого порядку. Якщо ти збираєшся роззявляти свого гнилого рота щоразу, як я щось скажу, то можеш відразу забиратися звідсіля під три чорти, бо сьогодні я не в гуморі.

Томасу кортіло активно підтримати Ньюта.

Галлі склав руки на грудях і відкинувся на спинку стільця з таким суворим виглядом, аж Томас мало не розсміявся. Він дедалі дужче дивувався, як раніше до трепету міг боятися Галлі, – тепер той видавався дурним і навіть жалюгідним.

Ньют суворо зиркнув на Галлі та провадив:

– Радий, що це ми з’ясували, – він знову скривився. – Ми зібралися сьогодні, бо останні кілька днів до мене шикуються черги з охочих побалакати про Томаса. Причому одні бачать у ньому загрозу, інші, навпаки, підносять до небес і мало не просять його руки і серця. Слід вирішити, що з ним робити.

Галлі смикнувся вперед, та не встиг він і слова мовити, як Ньют жестом зупинив його.

– Ти ще матимеш нагоду виступити, Галлі. Висловлюємося по черзі. А ти, Томмі, припни язика доти, доки ми не надамо тобі слова. Лацно? – він зачекав на ствердний кивок Томаса і вказав на хлопця, що сидить біля самого краю праворуч. – Зарте Зараза, твій вихід.

Хтось хихикнув, і тихий рослявий хлопець, що керував на Городі, посовався на стільці. Його присутність у цій кімнаті здавалося Томасу не менш недоречною, ніж морква на помідоровій грядці.

– Ну… – почав Зарт, стріляючи очима навсібіч, наче шукав підтримки в оточуючих. – Я й не знаю… Він порушив одне з головних Правил, і ми не можемо дозволити людям думати, що так і має бути… – він замовк і, опустивши очі, потер долоні. – 3 іншого боку, з ним… багато чого змінилося. Тепер ми знаємо, що в Лабіринті можна вижити, а гріверів – убити.

Томас трохи заспокоївся. Бодай хтось його підтримав, і він подумки пообіцяв собі надалі бути якомога люб’язнішим до Зарта.

– Та ну годі, – втрутився Галлі. – Закладаюся, що з тими почварами впорався Мінхо.

– Галлі, пельку стули! – гаркнув Ньют, загрозливо підвівшися з місця. Томасу знову закортіло його підбадьорити. – Тут головую я, чорти б тебе вхопили, і якщо бодай раз іще дзявкнеш без дозволу, обіцяю тобі Вигнання на твою сердешну дупу.

– Дай мені спокій, – саркастично пробурчав Галлі й відкинувся на спинку стільця, знову набувши кумедно-сердитого вигляду.

Ньют сів і махнув рукою Зарту.

– Це все? Офіційні рекомендації будуть?

Зарт похитав головою.

– Гаразд. Казане, ти наступний.

Під бородою кухаря означилася усмішка, і він підвівся.

– Мушу визнати, сила в пупі у шлапака – як у всіх свиней і корів, разом узятих, що їх ми насмажили за всенький рік, – він зробив паузу, немов очікував почути у відповідь сміх, але ніхто не засміявся. – Як на мене, все це безглуздо. Він врятував життя Альбі та прикінчив кількох гріверів, а ми сидимо тут і теревенимо, гадаючи, як з ним чинити. Як сказав би Чак, це купа дристу якась.

Томасу страшенно закортіло підійти до Казана і потиснути йому руку; той висловив уголос саме те, що він сам про це думав.

– Які твої офіційні рекомендації? – поцікавився Ньют.

Казан схрестив руки на грудях.

– Введімо його у кляту Раду, і нехай учить глейдерів того, що проробляв з гріверами в Лабіринті!

В кімнаті наче вибух пролунав, і Ньютові знадобилося не менше хвилини, щоб поновити лад. Томас скривився: надто вже далеко сягнув Казан у своїх рекомендаціях – так далеко, що майже дискредитував попередню чудово сформульовану характеристику того, що відбувається.

– Гаразд, так і запишемо, – мовив Ньют, підтверджуючи слова якимись позначками в блокноті. – А тепер заткайте кляті пельки, я серйозно. Ви добре знаєте правила: жодна пропозиція не може бути відкинута відразу. Кожен з вас по черзі зможе висловитися під час голосування.

Він записав щось і кивнув третьому члену Ради – чорнявому веснянкуватому хлопцю, якого Томас бачив уперше.

– Насправді щодо цього я не маю особистої думки, – промимрив той.

– Що-о? – різко кинув Ньют. – Якого біса ми обрали тебе членом Ради?

– Мені дуже шкода, та я насправді не знаю, як вчинити, – він стенув плечима. – Напевно, я таки погоджуся з Казаном. Навіщо карати людину, яка врятувала комусь життя?

– То ти таки маєш думку, і щойно ти її озвучив, правильно? – допитувався Ньют, постукуючи олівцем.

Хлопець кивнув, і Ньют зробив позначку. Томас потроху заспокоювався – здається, більшість наглядачів виступали на його боці. Та однак було важко просто сидіти й чекати на вердикт; дуже хотілося виступити самому, але він змусив себе мовчати, як вимагалося за протоколом.

Наступним слово взяв Вінстон – прищавий наглядач Різниці.

– Він порушив Правило Номер Один, і я вважаю, що його слід покарати. Не ображайся, зелений. Послухай, Ньюте, ти в нас більше за всіх говориш про дотримання Правил. Якщо ми його не покараємо, то подамо поганий приклад іншим.

– Чудово, – відповів Ньют, роблячи запис у блокноті. – Отже, ти рекомендуєш покарання. Яке саме?

– Пропоную посадити його в Буцегарню на тиждень і не давати нічого, крім хліба і води. Крім того, про це мають дізнатися всі, щоб більше нікому не кортіло таке повторити.

Галлі заплескав у долоні, за що Ньют обдарував його грізним поглядом. У Томаса серце в п’яти упало.

Далі виступили ще двоє наглядачів: один з них пристав на бік Казана, другий підтримав Вінстона.

Нарешті черга дійшла до самого Ньюта.

– Загалом я згоден з усіма вами. Томаса слід покарати, але потім варто помізкувати, як скористатися його навичками. Я утримаюся від оголошення власної рекомендації доти, доки не вислухаю кожного з вас. Наступний.

Розмови про покарання дратували Томаса навіть більше, ніж неможливість сказати бодай слово на свій захист. Утім, хай як дивно, після ночі в Лабіринті в глибині душі хлопець не міг не погодитися з наглядачами: він і справді порушив головне правило.

Засідання тривало. Дехто вважав, що Томас гідний нагороди, інші наполягали на покаранні. Або на тому й тому водночас. Тепер хлопець майже не слухав їх, а лишень чекав на виступи останніх двох наглядачів – Галлі й Мінхо. Останній і слова не промовив відтоді, як Томас увійшов до кімнати, і сидів, відкинувшись на стільці з виглядом людини, яка не спала тиждень.

Перший узяв слово Галлі.

– Гадаю, я вже досить чітко висловився.

«Чудово, – подумав Томат. – Тоді не роззявляй рота».

– Лацно, – підтвердив Ньют і вкотре скривився. – Мінхо, твоя черга.

– Ні! – скрикнув Галлі так голосно, що кілька наглядачів аж попідскакували на стільцях. – Я хочу ще дещо додати.

– То кажи, чорт забирай! – гаркнув Ньют.

Томас із полегшенням зазначив, що тимчасовий виконувач обов’язків голови Ради ставиться до Галлі з не меншим презирством, ніж він сам. І хоча Томас тепер не боявся Галлі, він однак його терпіти не міг.

– Самі поміркуйте, – почав Галлі. – Цей баклан з’являється з Ящика, весь такий збентежений і розгублений, та вже за кілька днів спокійнісінько бігає по Лабіринту з гріверами, ніби він тут господар…

Томас втиснувся в стілець. Він сподівався, що інші не поділяють думки Галлі.

– Я певен, що він нас дурить, – провадив Галлі. – Чи ви і справді вважаєте, що він міг зробити те, чого нікому не вдалося за два роки? Не повірю.

– А конкретніше, Галлі? – запитав Ньют. – До чого ти хилиш?

– Я вважаю, він шпигує на тих, хто нас сюди запроторив!

Кімнатою знову прокотився гул; Томас лише скрушно похитав головою, не розуміючи, як таке взагалі могло спасти Галлі на думку. Нарешті Ньютові вдалося втихомирити наглядачів, але Галлі ще не закінчив виступу.

– Ми не можемо довіряти цьому шлапаку, – вигукнув він. – Минає всього день після його появи – і нам підкидають якусь психопатку з абсурдною запискою, яка верзе нісенітниці про те, що скоро все зміниться. Потім ми знаходимо дохлого грівера, а потім цей Томас вмощується на нічліг у Лабіринті, після чого намагається переконати нас у тому, що він – герой. Ніхто ж бо не бачив, щоб він бодай раз торкнувся плюща, навіть Мінхо. Звідки ми знаємо, що саме зелений прив’язав Альбі на мурі?

Галлі замовк. На якийсь час запанувала тиша. Томас запанікував: невже присутні повірили словам Галлі? Йому шалено захотілося виступити на свій захист, і він ледь не порушив мовчанку, однак Галлі провадив:

– Забагато сталося дивного, і все почалося з появою цього зеленого. Чому саме він став першою людиною, якій вдалося пережити ніч у Лабіринті? Щось тут не так, і поки ми не з’ясуємо, що саме, я офіційно рекомендую замкнути його в Буцегарню на місяць, а потім ми знову зберемося і знову все обговоримо.

Наглядачі заходилися жваво обговорювати почуте, а Ньют тим часом записував щось у блокноті, чомусь похитуючи при цьому головою, від чого у Томаса зродилася надія.

– Закінчив, Капітане Галлі? – пожартував Ньют.

– Не грай тут найкмітливішого, Ньюте, – виплюнув Галлі, буряковіючи. – Я серйозно кажу. Як ми можемо довіряти шлапаку, коли він і тижня з нами не прожив? Давиш мене своїм авторитетом і навіть не хочеш замислитися над тим, про що я товкмачу.

Вперше Томас поспівчував Галлі – той справді мав підстави бути незадоволеним брутальним ставленням Ньюта. Зрештою, він наглядач. «Однаково я його терпіти не можу», – вирішив Томас.

– Гаразд, Галлі, – сказав Ньют. – Перепрошую. Ми вислухали твою думку і приймемо до відома рекомендацію. Ти закінчив?

– Так, закінчив. І я правий.

Не відповідаючи йому, Ньют указав на Мінхо.

– Вперед, останній, але не крайній.

Томас був невимовно радий, що нарешті дійшла черга до Мінхо, – той напевно підтримає його.

Несподівано для всіх Мінхо різко випростався.

– Я був там і бачив, що зробив цей хлопець, – він виявив мужність тоді, коли я обдристався, як курка. Я не ляпатиму багато язиком, як Галлі, а відразу висловлю рекомендацію, та й по всьому.

Томас затамував подих, чекаючи, що ж він скаже.

– Лацно, – відповів Ньют. – То кажи.

Мінхо подивився на Томаса.

– Пропоную замість мене призначити шлапака наглядачем бігунів.