Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

– Що ти тут робиш, зелений?

Томас відчув себе геть кепсько.

– Я… я хотів дещо запитати, – пробелькотів він тремтячим голосом, бо слова застрягали в горлі. Що могло статися з тим хлопцем? Прихилившись до поруччя, Томас утупився в підлогу.

– Ану бігом на сходи, смердюк, – наказав Альбі. – Чак тобі допоможе. І якщо до завтрашнього ранку ти бодай раз трапишся мені на очі, цей день стане для тебе останнім. Я особисто скину тебе зі Стрімчака! Затямив?

Від приниження і страху Томас аж ніби змалів до розмірів щура. Він мовчки прошмигнув повз Альбі й майже бігом спустився по хистких сходинках. Не звертаючи уваги на дітей, що пороззявляли роти від здивування, – а надто на Галлі, – Томас вискочив надвір і схопив Чака за руку.

Томас ненавидів їх. Усіх. Крім Чака.

– Забери мене від них.

Він раптом зрозумів, що Чак – його єдиний друг на всьому світі.

– Певна річ, – бадьоро відповів той, вочевидь, у захваті від власної значущості. – Спершу зазирнемо до Казана і візьмемо для тебе поїсти.

– Не впевнений, що після побаченого я взагалі колись зможу їсти.

– Зможеш, – кивнув Чак. – Зустрінемося біля того дерева. Я буду хвилин за десять.

Томас страшенно радів, що забрався подалі від моторошного будинку, тому попрямував назад до дерева. Варто було йому уявити, як непросто буде тут вижити, – і накривало бажання тікати звідси щодуху. Хотілося згадати бодай щось із минулого життя. Найменшу деталь – матір, батька, друга, школу, хобі. Дівчину…

Він кілька разів міцно заплющив очі, намагаючись викинути з голови побачене у старому будинку.

«Переміна». Галлі назвав це Переміною.

Томас здригнувся, хоч і не було холодно.

Розділ 4

Притулившись спиною до дерева, Томас чекав на Чака. Він ще раз обвів поглядом Глейд – свою нову моторошну домівку, де він, можливо, приречений провести решту життя. Тінь від оповитої плющем стіни видовжилася настільки, що вже наповзла на край протилежної стіни.

Це допомогло трохи зорієнтуватися: дерев’яна халупа, занурена зараз у густу тінь, розташовувалася в північно-західному куті, а лісок – на південному заході. Город займав північно-східну частину Глейду. На південному сході мукали, мекали і кукурікали тварини.

Просто посеред майдану зяяв досі незачинений люк Ящика, немовби запрошував знову стрибнути в нього і повернутися додому, – а неподалік, десь за двадцять футів на південь, містилася якась приземкувата будівля, складена з бетонних блоків. У будівлі не було жодного вікна, виднілися тільки темні й важкі сталеві двері з великою круглою клямкою-колесом – отакими задраюють люки на підводних човнах. Дивлячись на будівлю, Томас і сам не розумів, щó зараз відчуває гостріше: цікавість і бажання довідатися, що там усередині, чи страх чергового жахливого відкриття.

Не встиг він переключитися на проходи по центру кожної з чотирьох стін Глейду, як підійшов Чак, тримаючи в руках двійко бутербродів, яблука і дві металеві кружки з водою. Полегшення, що охопило Томаса, здивувало навіть його самого: в цьому світі він був не зовсім самотній.

– Казан не зрадів, що я прийшов на кухню до вечері, – мовив Чак, сідаючи під деревом і жестом запрошуючи Томаса.

Хлопець сів, узяв був бутерброд, але зупинився: в пам’яті знову спливла жахлива сцена в старому будинку. Однак голод переміг, і він заходився їсти, відчувши в роті чудовий смак шинки, сиру й майонезу.

– Чувак, – зронив Томас з набитим ротом, – просто вмираю з голоду.

– А я тобі казав, – нерозбірливо підтакнув Чак, наминаючи свій бутерброд.

Зробивши ще кілька укусів, Томас нарешті поставив питання, яке давно його мучило:

– То що сталося з цим Беном? Він на людину не схожий!

Чак зиркнув на будинок.

– Я й сам не знаю точно, – пробурмотів він. – Я його не бачив…

Томас розумів, що Чак бреше, але вирішив не тиснути на хлопчака.

– І ліпше тобі його й не бачити, – сказав він, гризучи яблуко і знову переводячи погляд на величезні просвіти в мурі. Хоча звідси видно було й погано, йому здалося, що краї кам’яного муру, що ведуть у коридори, якісь дивні. Дивлячись на мур, Томас раптом відчув запаморочення, наче не сидів біля нього, а ширяв над ним.

Хитнувши головою, він запитав:

– А там що? Це якийсь замок абощо?

– Гм… – зам’явся Чак. – Ну… я звідси ніколи не виходив…

– Щось ти приховуєш, – сказав Томас, проковтнувши останній шматок яблука і відпивши ковток з кухля. Досі йому ніхто нічого як слід не пояснив, і це вже починало діяти на нерви. Подумалося навіть: якщо він таки отримає відповіді на свої питання, то чи будуть вони правдивими? – Чому тут усі такі потайні?

– Так уже повелося. У цій місцині відбуваються дуже дивні речі, й більшість із нас не знає всієї правди. У кращому разі – половину.

Чака, мабуть, це анітрохи не турбувало. Йому було геть байдуже до того, що в нього відібрали минуле. Що з цими хлопцями не так? Зіп’явшись на ноги, Томас попрямував до східного проходу.

– Ніхто мені не казав, що я не маю права тут усе дослідити.

Щоб не збожеволіти, хотілося бодай щось дізнатися про це місце.

– Агов, стривай! – гукнув Чак, наздоганяючи Томаса. – Стережися! Ці штуковини ось-ось стуляться.

– Стуляться? Ти про що?

– Та про Браму, шлапак!

– Браму? Щось я не бачу ніякої брами.

Втім, Томас був певен, що Чак просто так не лякатиме. Було ясно: Томас упускає щось очевидне. На думку про це стало не по собі, і хлопець стишив крок, уже не впевнений у тому, чи варто наближатися до муру.

– А як би ти назвав ці великі проходи? – Чак тицьнув пальцем на височенні отвори в мурах. Хлопці перебували за якихось тридцять футів од них.

– Я б назвав їх дірками.

– Так от, це двері. І на ніч вони завжди зачиняються.

Томас зупинився, міркуючи над Чаковими словами. Щось не сходилося. Він звів очі, роззирнувся і втупився у масивні мури, відчуваючи, як подив поступово переростає у відверту тривогу.

– Тобто – зачиняються?

– За хвильку сам усе побачиш. Невдовзі повернуться бігуни. Потім оті великі мури зрушать з місця, й прохід зачиниться.

– Та ти хворий на голову, – пробурмотів Томас. Як можна зрушити ці велетенські стіни? Нісенітниця. Він знизав плечима і заспокоївся, вирішивши, що Чак просто його дурить.

Нарешті хлопці дісталися величезного просвіту в мурі, що вів назовні – в довгі кам’яні коридори. Роззявивши рота, Томас глипнув у прохід – і від побаченого в нього перехопило подих.

– Східна Брама, – оголосив Чак з такою гордістю, ніби сам її звів.

Томас його майже не слухав, вражений тим, наскільки великим виявився проріз зблизька. Завширшки він був не менш як двадцять футів і здіймався високо-високо, до самісінького верху стін, чиї торці обабіч проходу були гладкими, за винятком однієї дивної деталі: з лівого боку Східної Брами виднілося безліч глибоких отворів діаметром у кілька дюймів. Отвори були просвердлені просто в камені, починалися біля основи муру і йшли вгору з інтервалом приблизно у фут. А з правого торця Брами, навпроти отворів, виступали стрижні – також кілька дюймів у діаметрі й фут завдовжки. Призначення конструкції вгадувалося безпомилково.

– То ти не жартуєш? – зронив Томас. Його знову охопило хвилювання. – Стіни справді рухаються?

– А що я ще міг мати на увазі?

Томасові треба був час на переосмислення.

– Ну, не знаю. Я гадав, тут є якісь звичайні двері, які зачиняються або висуваються з основного муру. Не збагну, як можуть рухатися такі стіни. Та цьому муру, мабуть, тисяча років!

На саму думку, що стіни можуть зімкнутися і замурувати його всередині Глейду, як у пастці, стало моторошно.

Чак, мов здаючись, підніс руки вгору.

– Та я гадки не маю! Знаю тільки, що вони рухаються, причому з гуркотом. Те ж саме відбувається і в інших кінцях Лабіринту: стіни там щоночі переміщаються.

Почуте привернуло Томасову увагу. Він обернувся до хлопчика.

– Як ти сказав?

– Тобто?

– Ти сказав – «лабіринт». Сказав: «Те ж саме відбувається і в інших кінцях лабіринту».

Чак аж почервонів.

– Я втомився від твоїх питань. З мене досить.

Він пішов назад до дерева, під яким вони щойно їли.

Томас замислився. Що там, за межами Глейду? Лабіринт? Крізь Східну Браму просто поперед себе він бачив коридори, які ведуть ліворуч, праворуч і прямо. Стіни коридорів були достоту як ті, що оточували Глейд, та й долівка була вимощена схожими масивними кам’яними блоками. Але зарості плюща там здавалися густішими. Оддалік у мурах виднілося ще кілька просвітів, що вели у нові коридори, а ще далі, десь за сотню ярдів, був прямий хід, а там – безвихідь.

– А й справді, скидається на лабіринт, – прошепотів Томас, мало не розсміявшись.

А здавалося, гірше вже й бути не може. Йому стерли пам’ять і кинули в гігантський лабіринт. Це було настільки абсурдно, аж кумедно.

І тут сталося дещо несподіване: з одного з ходів праворуч раптом вискочив якийсь хлопець і побіг центральним коридором просто на Томаса – в напрямку Брами, що веде в Глейд. Хлопчина з розпашілим обличчям, спітнілий настільки, що одяг прилип до тіла, пронісся повз, ледь глянувши на Томаса. Не збавляючи швидкості, він помчав до приземкуватої бетонної будівлі біля Ящика.

Томас провів бігуна здивованим поглядом, не тямлячи, чого той, власне, так поспішає. Хіба хлопці не роблять вилазки в Лабіринт?.. І тут він помітив, що і з інших трьох Брам повискакували хлопці, спітнілі не менше за того, який щойно прошмигнув повз нього. Коли вони отак квапливо звідти повертаються, щось недобре криється в Лабіринті!

Бігуни зібралися коло залізних дверей маленької будівлі. Крекчучи від натуги, один із хлопчаків намагався крутнути іржаве колесо. То он про яких бігунів згадував Чак! Цікаво, що вони робили в Лабіринті?

З гучним і неприємним брязкотом нарешті піддалися важкі двері. Спільними зусиллями хлопці ширше відчинили їх й одразу ж зникли всередині, з гуркотом зачинивши двері по собі. Томас дивився на все це, роззявивши рота і намагаючись бодай якось пояснити собі все, що тут відбувається. Було в цьому всьому щось таке, від чого тіло вкривалося сиротами, мов од холоду.

Хтось смикнув його за рукав, вивівши з задуми. То повернувся Чак.

Томас умить накинувся на нього:

– Хто ці хлопці? Звідки вони прибігли? Що то за будівля така? – він повернувся і тицьнув пальцем у бік Східної Брами. – Чому ви змушені жити в центрі цього чортового Лабіринту?

Від нерозуміння того, що відбувається, розболілася голова.

– Більше я нічого не скажу, – відповів Чак несподівано твердо. – Тобі треба раніше лягти і як слід виспатися. І… – тут він замовк і приклав праву руку до вуха. – Починається…

– Що?.. – здивовано запитав Томас, дивлячись на Чака, який зараз говорив як дорослий і вже не скидався на малого, що не хотів залишати Томаса на самоті.

Раптом повітря струсонув оглушливий гуркіт, що супроводжувався жахливим тріскотом і хрускотом. Томас підскочив на місці, позадкував, перечепився і впав. Довкола все заходило ходором, наче при землетрусі. Томас панічно обернувся – мури рухалися. Вони справді повзли, замикаючи його в Глейді, як у пастці. Від раптового нападу клаустрофобії забракло повітря, легені наче наповнилися водою.

– Не хвилюйся, зелений! – крикнув Чак крізь гуркіт. – Це всього лише стіни!..

Томас був настільки вражений процесом зачинення Брами, що заледве почув його. Він насилу підвівся і нетвердо позадкував, щоб як слід роздивитися все, що відбувається. То було неймовірне видовище.

Велетенський мур праворуч від хлопців, попри всі відомі закони фізики, повз по землі, викрешуючи іскри і здіймаючи клуби куряви. Від того звуку в Томаса завібрували всі кістки. І тут він збагнув: рухається тільки ця стіна. Вона прямувала назустріч тій, що ліворуч, і збиралася ось-ось замурувати прохід: стрижні були готові увійти в отвори.

Томас подивився на інші Брами: водночас у всіх чотирьох напрямках Глейду рухалися праві стіни, зміщуючись ліворуч і затуляючи проходи.

«Неможливо, – подумав хлопець. – Як це відбувається?» Він ледве подолав спокусу в останню мить проскочити у Браму, що зачинялася, і втекти подалі з бісового Глейду. Але здоровий глузд узяв гору: в Лабіринті напевно куди небезпечніше, ніж тут.

Томас спробував уявити, як працює вся конструкція. Вочевидь, величезні мури – сотні футів заввишки – ковзають по землі, як розсувні скляні двері, – промайнув у пам’яті спогад з минулого життя. Томас спробував ухопитися за цей уривок спогаду, доповнити картину обличчями, іменами, краєвидами, але все розчинилося в пітьмі. Його пройняло щемливе відчуття туги.

Стрижні правої стіни плавно увійшли в круглі отвори лівої, і мури зімкнулися. Глейдом прокотився страшний гуркіт. Усі чотири проходи зачинилися. Томасу знову стало тривожно, охопив страх, а втім, він одразу ж і зник.

Дивний спокій огорнув хлопця, і він полегшено зітхнув.

– Ого! – зронив він, розуміючи, що «ого» аж ніяк не відповідає масштабам побаченого.

– Пусте, казав би Альбі, – буркнув Чак. – 3 часом звикнеш.

Томас роззирнувся: тепер, коли вони були наглухо замуровані в Глейді, атмосфера цього місця геть змінилася. Він спробував збагнути, для чого зачинилися виходи, але припущення були одне гірше за інше: або дітей замикають усередині, або захищають від чогось зовні. Думка про те, що в тому лабіринті можуть чигати мільйони небезпек, знову порушила Томасову душевну рівновагу. Страх повернувся.

– Та ходімо вже, – сказав Чак, вдруге смикнувши його за рукав. – Повір, коли почнуться нічні кошмари, ліпше лежати в ліжку.

Томас розумів, що вибору немає. Стараючись опанувати почуття, що вирували в душі, він рушив уперед.

Розділ 5

Хлопці опинилися на задвірках Домівки (так Чак назвав триповерхову перехняблену дерев’яну будівлю з вікнами) – в густій тіні між нею і кам’яним муром.

– І куди ми йдемо? – запитав Томас, на якого досі тиснули спогади про те, як з’їжджаються стіни, і думки про лабіринт, розгубленість, страх. Щоб не збожеволіти, він наказав собі не думати про це. Щоб повернутися до реальності, зробив слабку спробу пожартувати. – Навіть не розраховуй на поцілунок на добраніч.

Чак не сповільнював кроку.

– Помовч і не відставай.

Томас глибоко зітхнув і, стенувши плечима, пішов за Чаком уздовж тильної стіни будинку. Тихо, навшпиньках, вони наблизилися до невеликого тьмяного віконця, крізь яке пробивалося м’яке світло. Всередині хтось був.

– Убиральня, – прошепотів Чак.

– І що? – Томас відчув поколювання в шкірі.

– Люблю утинати таких штук. Перед сном кращої розваги годі вигадати.

– Яких ще штук? – Щось підказувало Томасу, що Чак замислив недобре. – Мабуть, мені ліпше…

– Мовчи – і просто дивися.

Чак тихо виліз на велику дерев’яну скриню, що стояла під вікном, прихилився, щоб людина всередині не змогла його помітити, а потім витягнув руку і легенько постукав по шибці.

– Що за дурниці? – прошепотів Томас. Недоречнішої миті для такого жарту годі було вибрати: там запросто міг виявитися Ньют або Альбі. – Мені не потрібні неприємності – я щойно до вас потрапив!

Чак, затиснувши рота долонею, беззвучно сміявся. Не звертаючи уваги на Томаса, він знову постукав у вікно.

За склом майнула тінь, віконце відчинилося. Томас швидко відскочив і втиснувся в стіну будинку. Що за дурниця – якийсь молокосос підбив Томаса на ідіотську витівку!.. Поки що його не помітили, але варто буде людині у вбиральні вистромитися з вікна – і вони з Чаком зловилися.

– Хто там? – рипучим голосом хтось роздратовано гукнув з убиральні. У Томаса перехопило подих, коли він зрозумів, хто кричить, – голос Галлі він добре запам’ятав.

І тут різко, без попередження, Чак випростався перед вікном і щосили гаркнув. Судячи з гуркоту в убиральні, жарт удався, але брутальна лайка Галлі свідчила про його незадоволення. Томас відчув одразу страх і зніяковіння.

– Я тебе вб’ю, гнилоголовий! – заволав Галлі, але Чак уже встиг зістрибнути зі скрині й тепер мчав геть. Почувши, як Галлі відчиняє внутрішні двері й вибігає з убиральні, Томас похолов.

Проте він швидко опанував себе і рвонув слідом за своїм новим і єдиним другом, та не встиг завернув за ріг, як ніс до носа наскочив на Галлі, який вилетів з Домівки. Той був схожий на розлюченого дикого звіра, який вирвався на волю.

– Ходи-но сюди!.. – закричав Галлі, тицьнувши в Томаса пальцем.

У Томаса опустилося серце. Все свідчить про те, що кулаком по пиці йому не уникнути.

– Це не я! Клянуся!.. – крикнув він. Втім, змірявши противника поглядом, Томас вирішив, що боятися його, мабуть, не варто – не таким уже й дужим видавався Галлі, щоб з ним не можна було впоратися.

– Не ти?! – люто гаркнув Галлі з виряченими очима. – Тоді звідки знаєш, що трапилося, якщо не робив цього?

Томас нічого не відповів. Він уже трохи заспокоївся.

– Я не дурень, зелений, – прошипів Галлі, тицьнувши пальцем у груди Томасу. – Я бачив у вікні гладку пику Чака. Ти мусиш якнайшвидше вирішити для себе, хто твої вороги, а з ким краще не сваритися. Допетрав? Мені начхати, чия це була ідея, але ще одна така витівка – і проллється кров. Ти мене зрозумів, новачок?

Не встиг Томас відповісти, як Галлі розвернувся і пішов геть.

Однак Томасу дуже хотілося зам’яти конфлікт.

– Вибач, – пробурмотів він, розуміючи, наскільки безглуздо це звучить.

– Я тебе знаю, – кинув Галлі, не обертаючись. – Я бачив тебе під час Переміни і невдовзі з’ясую, навіщо ти тут.

Томас провів забіяку поглядом, поки той не зник у Домівці. Попри провали в пам’яті, щось підказувало йому, що досі він ще не стрічав людини, огиднішої за Галлі. Навіть дивно, як сильно можна зненавидіти людину, що її вперше в житті побачив. А Томас таки по-справжньому ненавидів Галлі. Розвернувшись, він угледів Чака, який уже стояв поряд, явно знічений.

– Дякую тобі, друже, – сказав Томас.

– Вибач… Якби я знав, що там Галлі, то нізащо б такого не вчинив. Чесно.

Несподівано для самого себе Томас засміявся, хоча всього годину тому був певен, що більше ніколи в житті не почує власного сміху.

Чак пильно подивився на нього і ніяково всміхнувся.

– Що таке?

Томас похитав головою.

– Не вибачайся. Так і треба цьому… шлапаку, хоч я і не знаю, що це слово означає. Але все одно – кумедно вийшло.

Йому трохи стало легше.

За кілька годин Томас лежав поруч із Чаком у м’якому спальному мішку на траві поруч з городом. Тут був просторий моріжок, якого він раніше не помітив. Багато хто вибрав його місцем для ночівлі, що Томасу здалося дивним. Хоча, з іншого боку, всім у Домівці однак забракло б місця. А тут принаймні було тепло, і це вкотре змусило Томаса подумати про те, в якій частині світу вони перебувають. Він зовсім не пам’ятав ні географічних назв, ні назв держав, не мав гадки про ключові події в світі. Мешканці Глейду, вочевидь, також нічого цього не відали, а як щось і знали, то вважали за краще мовчати.

Томас довго лежав у тиші, дивлячись на зорі й дослухаючись до чужих неголосних розмов. Спати зовсім не хотілося: його не відпускали відчай і безвихідь, а полегшення, викликане Чаковим жартом над Галлі, здиміло. Це був нескінченний і дуже дивний день.

Усе було так… незвично. Томас пам’ятав велику кількість дрібниць з минулого життя – щось про їжу, одяг, навчання, розваги. Та все це не складалося в цілісну картину. Він наче дивився крізь товстий шар каламутної води. Понад усе, мабуть, він відчував… смуток.

– Ну, зелений, Перший День ти пережив, – урвав Чак його роздуми.

– То й що?

Дуже хотілося сказати: «Не зараз, Чаку. Я не в гуморі».

Чак підвівся на лікті й уважно подивився на Томаса.

– За декілька днів ти дізнаєшся набагато більше. Почнеш потихеньку звикати. Лацно?

– Ну, так… здається, лацно. До речі, звідки взялися всі ці дивні слівця?

Здавалося, ніби мешканці Глейду запозичили їх з чужої мови.

– Не знаю, – Чак знову плюхнувся на землю. – Якщо пам’ятаєш, я тут усього місяць.

Цікаво, Чак і справді нічого не знає – чи воліє тримати язика за зубами? Цей кмітливий і веселий хлопчисько на вигляд – сама невинність, та чи хто поручиться за нього? Як усі в Глейді, для Томаса він залишався загадкою.

Минуло кілька хвилин, і Томас відчув, що втома після тривалого дня нарешті перемогла – його долав сон.

І тут хлопця немов струмом ударило – настільки несподіваною була раптова думка.

Глейд, мури, Лабіринт – усе це раптом здалося якимось… рідним і затишним. Приємне відчуття тепла і спокою розлилося в грудях, і вперше відтоді, як Томас опинився тут, він подумав, що Глейд – не найгірше місце у всесвіті. Він завмер, широко розплющивши очі й затамувавши подих. «Що це зі мною? – подумав він. – Що змінилося?» Дивно, але на саму думку, що все буде добре, стало якось не по собі.

Він уже знав, щó повинен робити, хоч і не розумів, звідки взялася така впевненість. Це осяяння було дивним – чужим і знайомим водночас, але прийняте рішення здавалося правильним.

– Я хочу стати одним з тих хлопців, які вибираються назовні, – голосно сказав він, не певен, що Чак досі не спить. – У Лабіринт.

– Що? – перепитав Чак. Томас вловив у сонному голосі Чака нотки роздратування.

– Я про бігунів. Хай що вони там роблять, я хочу в цьому брати участь, – пояснив він.

«Цікаво, – подумав він, – що це таке на мене найшло?..»

– Ти гадки не маєш, про що говориш, – пробурчав Чак і відвернувся. – Спи вже.

Хоч Томас і справді не розумів, про що говорить, та він був налаштований рішуче.

– Я хочу стати бігуном.

Чак знову повернувся до нього і підвівся на лікті:

– Можеш просто зараз розпрощатися з цією думкою.

Реакція Чака трохи здивувала Томаса, та він не вгамовувався:

– Не намагайся мене…

– Томасе. Новачок. Друже мій новий. Забудь про це.

– Поговорю завтра з Альбі.

«Бігун, – подумав Томас. – Я ж навіть не знаю, хто вони такі. Може, я і справді збожеволів?»

Чак зі сміхом відкинувся на спину.

– Ну ти й шматок дристу! Спи давай!

Однак Томас не міг заспокоїтися.

– Щось є в Лабіринті таке… Все здається до болю знайомим…

– Та спи вже ти, кажу!

Томас раптом відчув, що в його мозку склалися воєдино кілька фрагментів мозаїки. Він не уявляв, що то зрештою буде за картинка, але наступні слова прийшли до нього ніби ззовні, немов за нього говорив хтось сторонній:

– Чаку, мені здається, я вже тут бував.

Він почув, як приятель різко сів і якось рвучко зітхнув, але Томас повернувся на бік, не зронивши більше ні слова, побоюючись, аби не розгубити рішучості, аби його не полишило відчуття душевного спокою, який наповнив серце.

В сон він поринув легше, ніж очікував.