Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

Разділ 19

Томас з жахом спостерігав, як бридка істота повільно повзе довгим коридором Лабіринту.

Понад усе вона нагадувала результат невдалого експерименту, потвору з нічного жахіття. Чи то звір, чи то машина, грівер із брязкотом перекочувався кам’яними плитами. Його тіло нагадувало велетенську блискучу від слизу личинку, подекуди порослу хутром, яка потворно пульсувала в такт власному диханню. Грівер не мав чітко окреслених голови і хвоста, завдовжки був не менш як шість футів, а завширшки – близько чотирьох.

Що десять-п’ятнадцять секунд із тіла грівера вистромлювалися гострі металеві шпичаки, істота рвучко згорталася клубком і котилася вперед. Потім вона знову зупинялася, ніби переводила подих, і з огидним хлюпанням втягувала шпичаки назад у слизьку шкіру. Грівер методично повторював послідовність дій, долаючи таким чином кілька футів за раз.

Та на шкірі грівера були не лишень шпичаки і хутро. З його тіла подекуди, без системи, стирчали металеві кінцівки, кожна з яких, вочевидь, виконувала певну функцію. На деяких були встановлені потужні ліхтарі, з інших стриміли довгі страхітливі голки. На одній кінцівці Томас розгледів три відгалуження з гострими кігтями, які то стискалися, то розтискалися без будь-якої видимої причини. Коли істота перекочувалася, її механічні кінцівки складалися і відкидалися в боки, щоб уникнути контакту з землею. Цікаво, думав Томас, що – чи хто – могло породити таких страшних, бридких істот?

Тепер стало зрозуміло, що то були за звуки. Коли грівер котився, чулося монотонне дзижчання, подібне до брязкання ланцюга бензопили, а шпичаки і механічні кінцівки вдарялися об кам’яну долівку, що пояснювало природу незрозумілого гуркоту. Але від чого в Томаса по спині мурашки бігали, то це від якогось присмертного виття, яке видавала істота, зупиняючись, – це було схоже на стогони смертельно поранених на полі бою.

Почвара, яка зараз-от наближалася до Томаса, і в найгіршому жахітті не могла наснитися. Зусиллям волі хлопець примусив себе відкинути страх і завмер, щоб не ворухнутися. Залишалося сподіватися, що грівер їх з Альбі просто не помітить.

«Може, і не помітить, – подумав Томас. – Може».

Та щойно він згадав про жука-жалюка, який напевно встиг позначити місце їхнього укриття, хистка надія вмить розбилася об сувору реальність.

З клацанням і дзижчанням грівер і далі перекочувався коридором, виписуючи зиґзаґи. Під час кожної зупинки він випускав сталеві кінцівки-мацаки і нишпорив навколо себе, як робот, що вишукує ознаки життя на незвіданій планеті. Примарні тіні, які витанцьовували на стінах Лабіринту, збудили в Томасовій пам’яті розпливчастий спогад, захований глибоко в підсвідомості. Він раптом згадав, що змалку дуже боявся тіней на стінах. Йому раптом до щему в серці закортіло додому, в дитинство, – кинутися в обійми мами й тата, які, він сподівався, досі живі, сумують за ним і шукають його.

У ніс вдарив різкий запах горілого – смердюча суміш перегрітої машинної оливи і паленого м’яса. Просто в голові не вкладалося, що люди здатні створити таку страхітливу істоту і послати її полювати на дітей.

Намагаючись не думати про це, Томас заплющив очі й зосередився на тому, щоб не рухатися. Істота наближалася.

Вр-р-р.

Клац-клац-клац.

Вр-р-р.

Клац-клац-клац.

Не підводячи голови, Томас крадькома зиркнув униз, – грівер доповз до стіни, на якій вони з Альбі висіли. І зупинився біля зачиненої Брами, всього лишень за кілька ярдів правіше від Томаса.

«Будь ласка, вибери інший шлях», – подумки благав Томас.

«Поверни».

«Забирайся».

«Отуди».

«Будь ласка!»

Грівер випустив шпичаки і покотився просто до того місця, над яким висіли Томас з Альбі.

Вр-р-р.

Клац-клац-клац.

Зупинився, а потім підкотився просто до муру.

Томас затамував подих, щоб не зронити найменшого звуку. Зараз грівер був точно під хлопцями. Томасу кортіло подивитися вниз, але він розумів, що будь-який, навіть найслабший рух, здатен його виказати. Світло, які істота розсіювала на всі боки, і миті не затримувалося на місці, обнишпорюючи стіни коридору.

Аж раптом вогні згасли.

Все довкола поринуло в темряву. Запала тиша. Почвара наче відімкнулася – вона не ворушилася і не видавала жодних звуків. Стихло навіть виття. Тепер, коли погасло світло, Томас узагалі нічого не бачив.

Він мов осліп.

Серце, що мало не вискакувало з грудей, потребувало кисню, і Томас кілька разів вдихнув носом. А що як почвара почує дихання? Або відчує запах? Адже волосся, руки, одяг, все тіло просякнуте потом. Томаса охопив незвіданий досі страх, доводячи до божевілля.

Поки що все було тихо. Ні руху, ні світла, ні звуку. Очікування наступного кроку істоти просто добивало Томаса.

Спливли секунди. Хвилини. Томас уже не відчував власного тіла – груди оніміли. Він насилу приборкав бажання загорлати до чудовиська внизу: «Убий мене – або забирайся у свій барліг!»

Аж раптом коридор знову сповнило світло і звуки: грівер ожив, залунало дзижчання і клацання.

А потім істота полізла по стіні.

Розділ 20

Грівер шпичаками врізався у стіну, навсібіч розкидаючи обірвану лозу й уламки каміння. Як і лапки жука-жалюка, його кінцівки вправно ворушилися, оснащені гострими гаками, за допомогою яких він чіплявся за нерівності в кам’яних блоках і дерся нагору. Яскравий ліхтар на одному з мацаків освітив Томаса, та цього разу промінь не ковзнув убік.

Остання надія висоталася з Томасового тіла.

Залишалося хіба тікати. «Пробач, Альбі!» – подумав він, виплутуючись із лози, що утримувала його. Лівою рукою вхопившись за зарості плюща над головою, він розв’язав на грудях останні вузли і приготувався. Рухатися вгору не можна, бо грівер, котячись за ним, одразу ж наштовхнеться на Альбі. А спускатися вниз можна хіба в тому разі, якщо Томас надумав швидко піти з життя.

Доведеться рухатися вбік.

Томас потягнувся і схопив лозу за два фути ліворуч од себе, потім намотав її на руку і щосили смикнув. Лоза трималася міцно, як і попередні. Кинувши швидкий погляд униз, Томас помітив, що грівер здолав уже половину відстані до нього – тепер чудовисько не гаяло часу на зупинки і рухалося значно швидше.

Томас відкинув убік лозу, що звисала з грудей, і гойднувся ліворуч. Щоб, як маятник, не полетіти назад до того місця, де висів Альбі, він виставив руку і швидко схопився за іншу лозу. На щастя, вона виявилася грубенькою. Далі він учепився за неї обіруч і, розвернувшись обличчям до стіни, вперся підошвами. Витягнувши праву руку якнайдалі, вхопився ще за наступну лозу. Потім за наступну. Томас, як мавпа, спритно перескакував з лози на лозу, рухаючись навіть швидше, ніж розраховував.

Грівер дзижчав і клацав, тільки тепер до цих звуків додався ще й тріск каміння, що трощилося під почварою. У Томаса здригалися всі кості. Зробивши ще кілька потужних ривків, він озирнувся.

Грівер більше не повз до Альбі, а тримав курс на Томаса. «Нарешті, – подумав він, – бодай щось пішло, як задумано!» Хлопець щосили ногами відштовхнувся від стіни і вчепився в чергову лозу, продовжуючи рух.

Тепер Томасу не треба було озиратися, щоб зрозуміти: щосекунди грівер невблаганно його наздоганяє. Переслідувача видавали звуки. Довго так тривати не могло, тому в хлопця не залишалося іншого виходу, крім як спуститися на землю.

Він потягнувся до наступної лози, та замість міцно вхопитися за неї, дозволив руці трохи сповзти вниз. Лоза обпекла долоню, зате Томас тепер опинився на кілька футів нижче. З наступним рухом він вчинив так само. Потім ще. Перестрибнувши ще тричі, Томас був уже на півдорозі до землі. Стерті до крові долоні нестерпно боліли, і тільки викид адреналіну допомагав упоратися зі страхом, що цілком заволодів хлопцем. Та незважаючи ні на що, Томас цілеспрямовано просувався вперед.

Коли він знову хитнувся на лозі, у темряві перед ним щось показалося, та коли він зрозумів, що саме, – було вже запізно: коридор закінчувався, різко звертаючи праворуч.

Томас втелющився в кам'яну перепону, що раптово постала перед ним. Мимоволі розтиснувши пальці, він полетів униз. Аби уникнути удару об камінь, розкинув руки в боки і спробував на льоту вхопитися за лози плюща. І саме цієї миті краєм ока побачив грівера – той швидко змінив напрямок руху й опинився зовсім близько, готуючись учепитися в Томаса пазурами.

Пролетівши половину відстані до землі, хлопець усе-таки примудрився вхопитися за лозу, ледь не повиривавши собі рук – таким різким виявилося гальмування. Він щосили відштовхнувся обома ногами від муру, дивом ухилившись від випущених грівером голок і пазурів, і правою ногою в польоті вдарив монстра по механічній руці. Різкий хрускіт свідчив про маленьку перемогу. Втім, його захват випарувався, тільки-но Томас відчув, що лоза, на якій він повис, хитнулася назад і він ось-ось вріжеться просто в спину чудовиську.

Під впливом нової порції адреналіну хлопець зреагував миттєво: він притиснув ноги до грудей і, відчувши, що торкнувся слизького тіла грівера, різко випростався і щосили відштовхнувся від спини монстра, звиваючись при цьому всім тілом, щоб уникнути контакту з націленими на нього шпичаками і пазурами. Відлетів ліворуч, потім відштовхнувся від муру Лабіринту і спробував ухопитися ще за одну лозу. Позаду пролунало страшне клацання, і Томас відчув, як щось різонуло його по спині.

На стіні хлопець намацав чергову лозу і вчепився в неї обіруч. Попри страшний біль у обдертих долонях, трохи розтиснув пальці та плавно з’їхав по лозі вниз на землю. Відчув під ногами тверду долівку і, перемагаючи нелюдську втому, побіг щодуху.

Майже відразу за спиною гупнула на землю туша грівера, а тоді полинули вже звичні для вуха звуки – дзижчання й клацання почвари: вона рухалася. Не було коли озиратися – кожна секунда була на вагу золота.

Томас завернув за ріг в один з коридорів Лабіринту, потім в інший. Мчав щодуху – так, як ще в житті не бігав. Звертаючи у наступні й наступні коридори, він намагався запам’ятати маршрут, сподіваючись, що все-таки доживе до тої миті, коли зможе цю інформацію використати для повернення до Глейду.

Праворуч, тоді ліворуч. Прямо по коридору, знову праворуч. Ліворуч. Праворуч. Двічі ліворуч. Ще один довгий коридор. Брязкотіння переслідувача не слабшало, але й Томас не втрачав темпу.

Він біг і біг, і серце вже було готове вискочити з грудей. Глибоко вдихаючи, він намагався наповнити легені киснем, хоча чудово розумів, що довго така шалена гонка тривати не може. І думав: а чи не легше зупинитися й битися – та й по всьому?

Він завернув за ріг – і став як укопаний. Важко сапаючи, Томас прикипів очима до видовища попереду.

Встромляючи шпичаки в кам’яну долівку, просто на нього котилося три грівери.

Розділ 21

Обернувшись, Томас побачив, що перший грівер теж наближається, тільки трохи повільніше, і, наче глузуючи, стискає і розтискає залізні кліщі.

«Знає, що мені гаплик», – подумав Томас. Після стількох зусиль він зрештою потрапив у облогу гріверів. Все скінчено. Не встиг і тиждень закарбувати в пам'яті, як життя обривається.

Охоплений горем, хлопець прийняв рішення. Без бою він не здасться.

Оскільки сутичка з одним чудовиськом – це краще, ніж з трьома, він помчав назад – просто назустріч гріверу, який переслідував його від самої Брами. На якусь мить почвара завмерла і навіть перестала ворушити пазурами, наче сторопівши від нечуваної зухвалості. Помітивши, що чудовисько пригальмувало, Томас з криком кинувся вперед.

Та грівер умить ожив: вистромивши шпичаки, він покотився, готуючись зіткнутися з супротивником. Помітивши, що монстр знову рухається, хлопець мало не зупинився – вмить випарувався спалах божевільної відваги, – але все-таки продовжив бігти.

Коли до зіткнення залишалася секунда, за яку вдалося в усіх подробицях роздивитися металеві шпичаки, хутро і слизьку шкуру чудовиська, лівою ногою Томас щосили відштовхнувся від долівки і сторчголов пірнув праворуч. Не в змозі впоратися з інерцією, грівер затрусився всім тілом і буквально став дибала, щоб зупинитися, – Томас зауважив, що тепер він рухався значно спритніше. Блискавично розвернувся з пронизливим металевим скреготом і приготувався атакувати жертву. Та шлях до відступу вже був вільний.

Томас схопився на ноги і побіг назад коридором, а його переслідувало відразу чотири грівери. Він не зупинявся, але, судячи зі звуків, грівери його наздоганяли. Томас біг з останніх сил, намагаючись не думати про те, що смерть у пазурах чудовиськ – лише питання часу.

І раптом, коли він здолав ще три коридори, з-за рогу до нього метнулися дві руки і ривком втягли в прохід. Від страху в Томаса мало не вистрибнуло з грудей серце; він спробував опиратися. Але, зрозумівши, що його схопив Мінхо, припинив брикатися.

– Що…

– Мовчи й бігом за мною! – крикнув Мінхо, вже тягнучи Томаса за собою, ще той і на ноги толком не зіп’явся.

І миті не роздумуючи, Томас рвонув за товаришем. Вони бігли Лабіринтом, звертаючи в нові й нові коридори, – видно було, що Мінхо напевне знає, що робить і куди біжить, бо жодного разу не зупинився поміркувати.

Завернувши за черговий ріг, Мінхо спробував заговорити, жадібно хапаючи ротом повітря.

– Я побачив… як ти вправно пірнув… там, у коридорі… й у мене виникла ідея… нам треба протриматися ще трохи…

Томас уважав за краще не розпитувати, щоб не засапатися, і мовчки мчав за бігуном. Не треба було озиратися, щоб зрозуміти: грівери швидко наздоганяють. Томасове тіло було однією суцільною раною, ноги відмовлялися продовжувати нестримну гонку. Та він уперто біг, сподіваючись лише на те, що серце нагло не припинить качати кров.

Хлопці проминули ще кілька поворотів, коли попереду Томас побачив щось незрозуміле. Щось… неправильне. А слабке світло, яке випромінювали переслідувачі, лише підкреслювало неймовірність того, що постало перед очима.

Коридор не упирався в чергову стіну.

Попереду була темрява.

Томас примружився, силкуючись зрозуміти, що ж воно таке, а хлопці бігли просто в темряву. Здавалося, обидва мури обабіч закінчуються небом. Виднілися зорі. Наблизившись, Томас нарешті збагнув, що то за отвір: Лабіринт закінчився.

«Як? – здивувався він. – Як після стількох років пошуку нам з Мінхо так легко вдалося знайти вихід?»

Мінхо немов прочитав його думки.

– Не радій, – ледве промовив від утоми він. За кілька футів до того місця, де коридор обривався, Мінхо зупинився і, виставивши руку, перегородив Томасу дорогу. Томас пригальмував і обережно підійшов до місця, де Лабіринт закінчувався небом. Брязкіт гріверів чувся дедалі гучніше, але цікавість узяла гору.

Хлопці справді опинилися біля виходу з Лабіринту, але, як і сказав Мінхо, радіти не було сенсу. Хай куди переводив Томас погляд – угору, вниз, ліворуч або праворуч, – він бачив тільки небо і мерехтливі зорі, наче стояв на краю всесвіту. Картина водночас була і страшною, і чарівною. На мить у нього запаморочилося в голові, й він відчув слабкість у колінах – заледве встояв на ногах.

На обрії займалося на світ, небо світлішало на очах. Томас дивився мов заворожений, не розуміючи, як таке може бути. Здавалося, ніби спершу хтось побудував Лабіринт, а потім навіки-віків поставив його ширяти в порожнечі.

– Не розумію, – прошепотів Томас, не впевнений, чи Мінхо його почує.

– Обережніше, – відповів бігун. – Ти будеш не першим шлапаком, який полетить зі Стрімчака, – він схопив Томаса за плече і кивнув назад, углиб Лабіринту. – Ти нічого не забув?

Досі Томас уже чув слово «стрімчак», та його асоціації відрізнялися від того, що він побачив. Безкрає чисте небо ввело хлопця в якийсь гіпнотичний ступор. Він мотнув головою, змусивши себе повернутися до реальності, й озирнувся на гріверів. Вони були від глейдерів усього за дюжину ярдів і рухалися на диво швидко.

Ще Мінхо й не встиг нічого пояснити, як пазли склалися.

– Ці тварюки небезпечні, – сказав Мінхо, – та водночас тупі як баняк. Стій тут, біля мене, обличчям до…

– Я зрозумів. Я готовий, – урвав він товариша.

Вони поволі відступили назад до самісінького краю прірви і стали в центрі коридору впритул один до одного, обличчям розвернувшись до гріверів. Усього декілька дюймів відділяли їх від падіння зі Стрімчака в порожнечу, де не було нічого, крім бездонного неба.

Тепер вони могли покластися тільки на власну мужність.

– Треба діяти синхронно! – крикнув Мінхо. Голос його майже потонув у оглушливому брязкоті шпичаків об каміння. – За моїм сигналом!..

Можна було тільки здогадуватися, чому грівери рухалися вервечкою – ймовірно, їх обмежувала ширина коридору, яка не дозволяла наступати широким фронтом. Та хай там як, а вони котилися один по одному, з гучним брязканням і несамовитим виттям на весь Лабіринт, з твердим наміром убити. Дюжина ярдів скоротилася до дюжини футів, і до зіткнення з монстрами залишалося декілька секунд.

– Приготуйся, – твердо скомандував Мінхо. – Стій на місці… ще рано…

Томасові було несила чекати бодай зайву мілісекунду, хотілося заплющити очі й більше ніколи в житті не бачити цих почвар.

– Зараз! – гукнув Мінхо.

І саме тієї миті, коли перший грівер виставив кліщі, готуючись завдати удар, Мінхо з Томасом кинулися врізнобіч до протилежних стін коридору. Судячи зі страшного вереску, що його видав перший грівер, Томасова тактика спрацювала і цього разу. Чудовисько зірвалося в Стрімчак. Дивно, та його передсмертний крик обірвався миттєво, а не лунав ще деякий час, поки чудовисько падало.

Врізавшись у стіну, Томас умить розвернувся і побачив, як другий грівер, не встигнувши зупинитися, саме перевалюється через край прірви. Третій ще упирався в кам’яну долівку густо втиканою шпичаками кінцівкою, але інерція була занадто велика. Пролунав оглушливий скрегіт металу, від якого аж холодок пробіг у Томаса по спині, й уже за мить чудовисько зірвалося вниз, услід за двома першими. Жоден з них не видав ні звуку, так наче вони просто зникали, а не падали.

Четвертий і останній монстр встиг вчасно загальмувати, встромивши в землю шпичаки, і тепер балансував на краю Стрімчака.

Інстинкт підказав Томасу, що робити. Глянувши на Мінхо, він кивнув і розвернувся. Хлопці підбігли до грівера і – ногами вперед – стрибнули на нього, штовхаючи щосили. Зробили вони це синхронно, відправляючи останнього монстра назустріч смерті.

Томас швидко підповз до самісінького краю прірви і, витягнувши голову, спробував розгледіти гріверів. Неймовірно, але ті зникли – від них і сліду не лишилося в порожнечі, яка пролягла внизу. Нічого.

Неможливо було осягнути розумом ні глибини безодні, якою обривався Стрімчак, ні того, що сталося з почварами. Геть знесилений, Томас згорнувся калачиком на землі.

І тоді нарешті розплакався.

Розділ 22

Минуло півгодини.

Ні Томас, ні Мінхо не зрушили з місця ні на дюйм.

Томас нарешті припинив плакати; тепер його лишень хвилювало, що про нього подумає Мінхо і чи не розповість іншим, обзиваючи його дівчиськом. Та його полишили рештки витримки: він розумів, що просто був не в змозі стримати сліз. Попри амнезію, Томас не сумнівався, що то була найдраматичніша ніч в його житті. А біль у обдертих долонях і неймовірна втома лише погіршували ситуацію.

Томас підповз до краю Стрімчака і витягнув шию, щоб краще роздивитися світанок у всій його красі. Поволі темно-фіолетове небо набувало ясно-блакитної барви, на далекому пласкому прузі з’явилися перші проблиски помаранчевого сонця.

Томас глянув униз: мур Лабіринту біля землі переходив у Стрімчак, що зникав десь дуже-дуже далеко. І навіть при кращому освітленні Томас не міг розгледіти, що ж там, унизу. Так ніби Лабіринт збудували на підвалинах за кілька миль над землею.

Але ж це неможливо, думав Томас. «Неможливо. Омана зору».

Томас зі стогоном перекинувся на спину – найменший рух завдавав болю, наче зовні та всередині у нього живого місця не залишилося. Втішало тільки те, що невдовзі відчиниться Брама і можна буде повернутися в Глейд. Хлопець подивився на Мінхо – той сидів, притулившись до стіни коридору.

– Повірити не можу, що ми ще живі, – сказав Томас.

Мінхо кивнув, нічого не відповівши; його обличчя нічого не виражало.

– Як ти гадаєш, можуть з’явитися інші? Чи ми всіх знищили?

Мінхо пирхнув.

– Добре що ми якось протрималися до світанку, а то на наші дупи могло звалитися ще з десяток почвар, – він змінив позу, стогнучи й кривлячись від болю. – Досі не віриться. Серйозно. Ми протрималися всеньку ніч. Раніше таке нікому не вдавалося.

Томас міг пишатися собою і власною сміливістю, та зараз відчував лише полегшення і неймовірну втому.

– Чому в нас вийшло те, що не виходило в інших?

– Не знаю. Важко розпитати загиблого, що він зробив не так.

Томасу ще дещо не давало спокою: чому варто було гріверам звалитися зі Стрімчака, як умить стихав передсмертний скрегіт, і чому не видно було, як вони летіли вниз. У цьому було щось дуже дивне і моторошне.

– Щойно вони перетнули край Стрімчака, то наче здиміли.

– Еге ж. Спершу це доводило до сказу. Дехто з глейдерів припускав, що в прірві щезають й інші речі, але це зовсім не так. Глянь-но.

Мінхо взяв камінь і жбурнув його вниз. Томас простежив за ним очима: камінь летів униз, залишаючись у полі зору, аж став ледве помітною цяткою і зник.

– І що це доводить? – обернувся Томас до Мінхо.

Бігун стенув плечима.

– Але ж камінь не зник, а спокійно падав.

– То що тоді сталося з гріверами?

Інтуїція підказувала Томасу, що у загадці Стрімчака ховається щось дуже важливе.

Мінхо знову стенув плечима.

– Містика якась. Та зараз у мене так болить голова, що я не можу про це думати.

Аж раптом Томаса наче струмом прошило: він згадав про Альбі, й думки про Стрімчак умить відійшли на задній план.

– Треба якнайшвидше повертатися і зняти Альбі з муру.

Він заледве звівся на ноги.

Побачивши подив Мінхо, Томас коротко пояснив, як підвісив Альбі на лозах плюща.

– Навряд чи він досі живий, – промовив Мінхо, понуро дивлячись під ноги.

Томас не хотів у це вірити.

– Звідки ти знаєш? Ходімо.

Похитуючись, він пошкандибав коридором.

– Тому що нікому ще не вдавалося… – Мінхо не договорив, але Томас здогадався, про що той подумав.

– Не вдавалося, бо грівери встигали вбити бігунів ще до того, як ви їх знаходили. Якщо я правильно зрозумів, Альбі отримав тільки укол голкою, так?

Мінхо зіп’явся на ноги, і вони з Томасом повільно почовгали до Глейду.

– Не знаю. Просто раніше ми з таким не стикалися. Були випадки, коли хлопців жалили вдень, але вони встигали отримати сироватку і потім проходили через Переміну. А тих шлапаків, які застрягали в Лабіринті вночі, ми так і не знаходили – хіба що за кілька днів, та й то зрідка. Так от, усі вони загинули такою жахливою смертю, що й уявити годі.

По цих словах Томас мимоволі здригнувся.

– Гадаю, після всього, що ми пережили, я і не таке можу уявити.

– Але ти, мабуть, правильно все зрозумів, – Мінхо з подивом підвів очі на Томаса. – Ми помилялися… сподіваюся, що помилялися. Оскільки ніхто з тих, кого вжалили і хто не повернувся до заходу сонця, не вижив, ми завжди вважали, що існує якась точка неповернення – коли вже марно застосовувати сироватку.

Очевидно було, що Мінхо в захваті від власної думки.

Коли вони звернули в черговий коридор, бігун випередив Томаса і тепер ішов бадьорим кроком. Але й Томас не пас задніх, сам дивуючись, наскільки добре він запам’ятав шлях у лабіринті коридорів. Часом він упізнавав потрібні повороти навіть раніше, ніж Мінхо встигав показати дорогу.

– О’кей, а ця сироватка… – почав Томас. – Я декілька разів чув про неї. Що це таке? І звідки вона береться?

– Це воно і є, шлапак. Сироватка. Проти гріверів.

Томас саркастичний пирхнув.

– А я вирішив, що встиг дізнатися все про це дурнувате місце. Чому сироватка? І чому гріверів називають гріверами?

Вони йшли нескінченними коридорами, звертаючи в дедалі нові й нові проходи, але тепер ніхто з них не забігав уперед.

– Не знаю, звідки пішли всі ці назви, – почав Мінхо, – але сироватку надсилають Творці – так ми їх називаємо. Вона з’являється щотижня в Ящику разом з іншими речами. Так було завжди. Це щось на кшталт ліків чи протиотрути. Вже розлита у шприци, а відтак готова до застосування, – Мінхо жестом показав, як встромляє голку собі в руку. – Вводиш цю чортівню в пораненого – і він врятований. Правда, потім людині доводиться переживати всі принади Переміни, однак вона видужує.

Хвилини дві спливли в тиші, поки Томас перетравлював нову інформацію. За цей час хлопці встигли ще двічі повернути. Томас міркував над Переміною і тим, що за нею криється. І ще, з незрозумілої причини, він думав про новеньку дівчину.

– Однак дивно, – провадив Мінхо. – Ми раніше ніколи про це не замислювалися. Якщо Альбі досі живий, то і справді немає причин, через які сироватка його не врятує. Нам чомусь втовкмачилося в наші гнилі довбешки, що вжаленим гаплик, тільки-но зачиниться Брама. Хочу на власні очі помилуватися цим повісельником на стіні – ти мене, певно, гнило дуриш.

Хлопці йшли далі, й Мінхо був майже щасливий, та в Томаса на душі було неспокійно: його мучила думка, яку він боявся висловити вголос і повсякчас гнав від себе.

– А що як до Альбі дістався інший грівер – потому як я відвернув на себе увагу першого?

Мінхо кинув на нього порожній погляд.

– Я тільки хочу сказати, що треба поквапитися, – мовив Томас. Він дуже сподівався, що його зусилля з порятунку Альбі не виявляться марними.

Хлопці хотіли пришвидшити крок, та тіло боліло так, що невдовзі вони знову пішли повільніше. Вкотре звернувши за ріг, Томас помітив удалині рух. Від несподіванки в нього мало не підкосилися ноги, а серце прискорено закалатало. Втім, він одразу ж зрозумів, що перед ними з’явився гурт глейдерів на чолі з Ньютом. Він полегшено зітхнув: попереду височіла відчинена на день Західна Брама. Хлопцям таки вдалося повернутися!

Ньют, накульгуючи, побіг їм назустріч.

– Що сталося? – майже сердито запитав він. – І як, чорт…

– Я пізніше все поясню, – перебив його Томас. – Зараз треба врятувати Альбі.

Ньют побілів.

– Про що ти? Він що, живий?

– Ходи сюди, – Томас відійшов праворуч. Задерши голову вгору, він у заростях плюща відшукав очима місце на мурі, де, прив’язаний лозами за руки і ноги, висів Альбі. Без слів Томас тицьнув рукою в потрібному напрямку. Втім, він не зовсім вірив в успіх. Альбі висів на тому самому місці, наче і неушкоджений, та геть не ворушився.

Аж і Ньют помітив його у плющі й перевів погляд на Томаса. Якщо раніше Ньют вигляд мав здивований, то тепер здавався просто шокованим.

– То він… живий?

«Дуже сподіваюся», – подумав Томас.

– Не знаю. Був живий, коли я його підвісив.

– Коли ти його підвісив… – Ньют похитав головою. – Так. Ви з Мінхо – хутчіш досередини, нехай медчуки вас оглянуть. Вигляд у вас жахливий. Коли відпочинете, все мені розповісте.

Томасу кортіло затриматись і довідатися, чи все гаразд з Альбі. Він розтулив був рота, але Мінхо схопив його за руку і потягнув за собою до Глейду.

– Нам треба виспатися. І рани обробити. Бігом.

Томас розумів, що Мінхо має рацію. Ще раз глянувши вгору на Альбі, він скорився і рушив геть з Лабіринту.

Шлях до Глейду, а потім до Домівки здався нескінченним, і звідусіль на хлопців глипали глейдери з роззявленими ротами. На їхніх обличчях читався правдивий жах, наче повсталі з могил мерці ідуть через цвинтар. Томас розумів: реакція викликана тим, що хлопці здійснили неймовірне, але така увага оточуючих бентежила.

Побачивши попереду Галлі – той стояв, схрестивши руки і сердито зиркаючи, – Томас мало не застиг на місці, але все-таки пішов далі. Зібравшись на силі, він відповів Галлі довгим твердим поглядом, і коли відстань між ними скоротилася до п’ятьох футів, той опустив очі в землю.

Томас майже здивувався, як добре йому стало. Майже.

Наступні п’ять хвилин розмилися в пам’яті. Двійко медчуків супроводили хлопців у Домівку, а потім відвели нагору, де Томас крадькома зазирнув у прочинені двері й побачив, як хтось годує безтямну дівчину. Він ледве опанував себе, щоб не зайти в палату і не поцікавитися її станом. Потім їх з Мінхо розселили по різних кімнатах, понакладали пов’язки на рани, що для Томаса стало доволі болісною процедурою, дали поїсти, попити і влаштували на спальні місця. Нарешті хлопець залишився на самоті – лежав на найм’якішій подушці у всьому Глейді.

Поволі поринаючи в сон, він думав про дві речі. По-перше, згадував слово, що його прочитав на спинах обох жуків-жалюків, – «БЕЗУМ», – воно знову й знову поставало перед внутрішнім зором.

По-друге, він думав про дівчину.

За кілька годин – а може, і днів, як йому здалося, – до кімнати зайшов Чак і поторсав Томаса. Кілька секунд Томас не міг збагнути, що відбувається, та коли зрозумів, хто його збудив, невдоволено застогнав.

– Дай поспати, шлапак.

– Я вирішив, що тобі захочеться дізнатися…

Томас потер очі й позіхнув.

– Дізнатися що? – він знову подивився на Чака, здивований його широчезною посмішкою.

– Він живий, – промовив Чак. – 3 Альбі все гаразд – сироватка подіяла.

Сонливість мов рукою зняло, і Томаса затопило полегшення: він і сам здивувався, наскільки зрадів почутій звістці. Втім, наступні Чакові слова затьмарили радість.

– У нього почалася Переміна.

Немов на підтвердження його слів з кімнати десь далі по коридору пролунав зойк, від якого холонула кров.