355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 6)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 14

Томас спостерігав, як Альбі розстебнув нашийник і надів його на шию Бену; коли шкіряна петля з гучним виляском зімкнулася, Бен підвів голову. Погляд йому застилали сльози, а з носа звисали шмарклі. Глейдери мовчки дивилися на нього.

– Альбі, будь ласка, – почав благати Бен таким жалісливим голосом, що Томас засумнівався, а чи той це хлопець, який добу тому спробував перерізати йому горлянку. – Присягаюсь, у мене якесь божевілля було через Переміну. Я не хотів його вбивати – просто здурів на хвильку. Будь ласка, Альбі. Будь ласка!

Кожне слово, що злітало з уст хлопця, для Томаса було як удар кулаком у живіт; він дедалі більше почувався винним.

Альбі не пошанував Бена відповіддю. Натомість смикнув за нашийник, щоб упевнитися, що той закріплений як слід і на жердині, і на Беновій шиї. Потім пройшовся вздовж жердини, відірвавши її від землі і провівши долонею по всій довжині. Коли досяг кінця, міцно обхопив жердину і розвернувся до натовпу. Очі Альбі були налиті кров’ю, він важко дихав, а обличчя спотворила злюща гримаса, – раптом він видався Томасові уособленням зла.

На протилежному кінці жердини була зовсім інша картина: тремтить і плаче Бен з грубо вирізаною петлею зі старої шкіри на блідій худій шиї, прикутий до довгої двадцятифутової жердини. Навіть звідти, де стояв Томас, вона здавалася дуже міцною. Коли вона і прогиналася в центрі, то трішки.

Альбі заговорив гучним, майже урочистим голосом, не звертаючись ні до кого конкретно й водночас до всіх одразу.

– Бене Будівельнику, тебе засуджено до Вигнання за спробу вбивства Томаса Новачка. Наглядачі висловилися, і їхнє рішення остаточне. Ти полишаєш нашу громаду. Назавжди, – він довший час помовчав. – Наглядачі, займіть місця біля Жердини вигнання.

Томас зненавидів Альбі за те, що той публічно пов’язав його ім’я з вигнанням Бена. Відчувати власну відповідальність було нестерпно. І тепер, знову опинившись у центрі уваги, Томас ризикував отримати на свою адресу нову порцію підозр. Відчуття провини трансформувалося в злість і бажання звинуватити когось іншого. Найдужче йому хотілося, щоб Бен нарешті зник і все якнайскоріше закінчилося.

Один по одному з юрми вийшли кілька хлопців і, підійшовши до жердини, міцно взялися за неї, наче готувалися до гри в перетягування каната. Крім Ньюта, серед них опинився і Мінхо, і це підтверджувало припущення Томаса про те, що він був наглядачем бігунів. Колій Вінстон теж став біля жердини.

Десять наглядачів рівномірно розташувалися між Альбі й Беном, і запала могильна тиша. Її порушували тільки приглушені схлипування Бена, який повсякчас утирав ніс і очі. Він намагався повернути голову, проте нашийник заважав йому озирнутися і побачити саму жердину і наглядачів.

В душі у Томаса знову щось ворухнулося. Все-таки це неправильно. Невже Бен заслужив на таку долю? Напевно, можна покарати його якось інакше. Невже Томас до скону нестиме тягар відповідальності за те, що сталося? «Швидше вже закінчуйте! – подумки волав він. – Нехай це вже скінчиться!»

– Будь ласка, – сказав Бен тремтячим од відчаю голосом. – Будь ла-а-аска-а-а! Допоможіть мені! Ви не можете так зі мною вчинити!

– Мовчати! – крикнув Альбі.

Але Бен не звертав на нього уваги, і далі благаючи про пощаду і смикаючи шкіряну петлю на шиї.

– Будь ласка, зупиніть їх! Допоможіть мені! Будь ласка!..

Він переводив жалібний погляд з одного хлопця на іншого, але всі як один відверталися, не наважуючись подивитися йому в очі. Побоюючись зустрітися поглядом з Беном, Томас швидко відступив назад, сховавшись за спиною якогось високого хлопця. «Це нестерпно», – подумав він.

– Якби ми дозволяли безкарно коїти злочини таким шлапакам, як ти, громада довго б не протягнула, – крикнув Альбі. – Наглядачі, приготуватися!

– Ні, ні, ні, ні, – заголосив Бен. – Присягаюся, я робитиму все, як скажете! Присягаюся, таке більше не повториться! Ну будь ла-а-аска-а-а-а!..

Його пронизливий крик заглушив оглушливий гуркіт Східної Брами – вона рухалася. Права стіна, скрегочучи камінням по камінню і викрешуючи іскри, посунулася ліворуч, відгороджуючи Глейд від нічного Лабіринту. Земля двиготіла. Томас зрозумів, що зараз має статися, але не знав, чи вистане в нього мужності додивитися до кінця.

– Наглядачі, зараз! – скомандував Альбі.

Бенова голова різко сіпнулася – наглядачі жердиною почали виштовхувати його за межі Глейду, і хлопець пронизливо заверещав, заглушуючи навіть гуркотіння муру. Він упав навколішки, але один з наглядачів, що йшов попереду, – кремезний чорнявий хлопець зі злим вищиром потворних зубів, – умить ривком поставив його на ноги.

– Ні-і-і-і!.. – зойкнув Бен, бризкаючи слиною. Бідолаха щосили борсався і, вчепившись у нашийник руками, намагався його розірвати. Втім, він не міг протистояти наглядачам, які спільними зусиллями волочили його до кордону Глейду, вихід з якого був уже майже перегороджений правою стіною. – Ні-і-і-і!..

Бен спробував упертися ногами в камінь на межі Брами, та затримав процесію лише на мить. Попри опір, жердина невідворотно виштовхувала його в Лабіринт. Засуджений звивався всім тілом, намагаючись звільнитися від нашийника, та незабаром опинився за межами Глейду. До закриття Брами залишалося всього кілька секунд.

В останній відчайдушній спробі уникнути вигнання Бен вивернувся в петлі, ризикуючи зламати шию, й опинився вічна-віч із глейдерами. Томас не міг повірити, що перед ним людська істота: Бенові очі наповнював дикий страх, на вустах виступила піна, а бліда шкіра туго обтягувала кістки й напнуті вени. Він був мов якийсь прибулець – такого Томас зроду не бачив.

– Тримайте! – загорлав Альбі.

Бен протяжно скрикнув – так пронизливо, що Томас мимоволі затиснув вуха. Це був несамовитий тваринний вереск, від якого в бідолахи, напевно, луснули голосові зв’язки. В останню мить передній наглядач від’єднав наконечник з прикріпленим нашийником від основної труби, після чого решта рвучко втягли жердину досередини, залишивши Бена у Вигнанні. Його останні зойки потонули в жахливому гуркоті зімкнених мурів.

Томас заплющив очі, з подивом відчуваючи, як по його щоках покотилися сльози.

Розділ 15

Другу ніч поспіль Томас лягав спати, а перед очима стояло Бенове обличчя. Якби не цей хлопець, як усе було б нині? Томас майже повірив, що почувався б цілком комфортно і щасливо, пристосувавшись до нового життя, повсякчас відкриваючи щось нове заради заповітної мети стати бігуном. Майже… Та в душі відчував, що Бен – лише одна з його численних проблем.

Аж ось Бен зник; його витурили у світ гріверів, щоб там став він жертвою чудовиськ, які потягли його туди, куди тягнуть усю свою здобич. Попри те, що Томас мав об’єктивні причини ненавидіти Бена, перемогло співчуття.

Томас і уявити не міг, як воно – опинитися в Лабіринті, але останні секунди перед вигнанням Бена, коли той бився в істериці, бризкав слиною і репетував, благаючи про помилування, розвіяли в ньому сумніви в обґрунтованості першого правила Глейду: ніхто не має права виходити в Лабіринт, крім бігунів, та й то лише вдень. Якимось чином одного дня Бена вкусив грівер, тож хлопець краще за будь-кого знав, яка доля його спіткає потойбіч муру.

«Бідолаха, – подумав Томас. – Бідолаха».

Здригнувшись, Томас перекотився набік. Що більше він міркував над цим, то менш привабливою здавалася перспектива стати бігуном. Одначе, на диво, щось його вабило в Лабіринт.

Рано-вранці, ледь займалося на світ, Глейд наповнився буденними звуками робочого дня, що розбудило Томаса, – то він вперше по прибутті сюди міцно спав. Він сів і потер очі, намагаючись розвіяти дрімоту, але здався і знову ліг, сподіваючись, що про нього просто забудуть.

Забули – на хвилину.

А потім хтось штовхнув його в плече. Розплющивши очі, Томас побачив над собою Ньюта. «Що ще?» – подумав він.

– Вставай, лобуряко.

– І тобі доброго ранку. Котра година?

– Сьома, зелений. Мав же ти добряче виспатися після всього пережитого за два дні, – відповів Ньют з єхидною посмішкою.

Томас сів, клянучи всіх за те, що не може поспати ще кілька годин.

– Виспатися? До сьомої години? Ви що – селяни якісь, що встають ні світ ні зоря?

Селяни… Цікаво, звідки він знає про них такі подробиці? Томас знову замислився над вибірковістю своєї амнезії.

– Гм… Ну, коли ти сам про це заговорив… – Ньют сів поруч, схрестивши ноги. Кілька секунд він мовчав, спостерігаючи за тим, як прокидається Глейд. – Відішлю-но я тебе сьогодні до землеробів. Подивимося, зелений, може, їхня робота припаде тобі до душі більше, ніж забій нещасних поросят.

Томасу набридло, що до нього звертаються як до дитини.

– Може, годі вже мене так називати?

– Як? Нещасним поросям?

Томас хмикнув і похитав головою.

– Ні, зеленим. Я більше не новачок, хіба не так? Після мене прибула ще дівка. Ось її і називай зеленою, а мене звати Томас.

Думки про дівчину завирували в голові з новою силою, і знову з’явилося відчуття, ніби він колись був з нею знайомий. Томасу стало тоскно. Захотілося побачити новеньку. «Нісенітниця якась, – подумав він. – Я навіть імені її не знаю».

Ньют відкинувся назад і здивовано звів брови.

– Отакої! Ти наче за ніч відростив собі справжні яйця!

Томас вирішив не звертати уваги на глузи і запитав:

– А хто такі землероби?

– Так ми називаємо хлопців, які горбатяться на Городі: орють, сапають, садять тощо.

– А хто у них наглядач? – Томас кивнув у бік городів.

– Зарт. Нормальний хлопець. Ну, поки хто не здумає ледарювати. Це той здоровань, який тримав жердину за передній край.

Томас сподівався, що сьогодні вже не почує ні про Бена, ні про Вигнання. Тема викликала в ньому лише тугу і відчуття провини, тому він поквапився заговорити про щось інше.

– Чому саме ти мене всякчас будиш?

– А що – тобі не подобається бачити вранці моє обличчя?

– Не дуже. Ну…

Та не встиг він завершити фразу, як Глейд здригнувся від гуркоту Брами, яка відчинялася на день. Томас глянув у бік Східної Брами, немов очікував побачити Бена, який стояв по той бік проходу, але натомість помітив Мінхо. Бігун поволі вийшов у Лабіринт і щось підняв із землі.

Це був наконечник жердини зі шкіряним нашийником. Мінхо, який, мабуть, зовсім не був здивований, кинув її одному з бігунів, і той поніс її в сарай із садовим реманентом.

Збентежений Томас обернувся до Ньюта. Як Мінхо може бути таким байдужим до того, що сталося?

– Що за…

– Я бачив тільки три Вигнання, Томмі. І всі не ліпші від учорашнього. Так от, щоразу грівери залишають нашийник біля входу. Як подумаю про це, аж мов хто приском за шкуру сипле.

Томас не міг не погодитися.

– А що вони роблять з людиною після того, як зловлять?

Цікаво, він справді хотів знати відповідь?

Ньют байдуже стенув плечима, але не надто переконливо. Вочевидь, він просто не хотів про це говорити.

– Розкажи мені про бігунів, – раптом попросив Томас. Слова самі зірвалися з язика: він мовчки чекав на відповідь, попри поривання перепросити і змінити тему розмови. Хоч він і бачив грівера крізь вікно, надто вже йому кортіло якнайбільше довідатися про бігунів. Потяг усе дізнатися був таким самим непереборним, як і незбагненним. Томас уже не сумнівався у своєму призначенні.

– Про бігунів? А для чого? – спитав Ньют після тривалої паузи. Його вочевидь спантеличило Томасове прохання.

– Просто цікаво.

Ньют метнув на нього підозріливий погляд.

– Ці хлопці – найкращі з найкращих. А інакше й бути не може. Тут усе залежить від них, – він підібрав камінець і жбурнув його, замислено спостерігаючи, як той підстрибом котиться по землі.

– А чому ти не з ними?

Ньют різко обернувся до Томаса.

– Був – поки кілька місяців тому не пошкодив ногу. Вона так і не загоїлася, – він мимоволі потягнувся рукою до кісточки і потер її. Обличчя скривилося, і Томасові здалося, що спричинив це не фізичний біль, а неприємні спогади.

– Як це сталося? – запитав Томас, поклавши собі викачати з хлопця якнайбільше інформації.

– Тікав од бісових гріверів, як іще? Мало не попався… – Ньют помовчав. – Досі здригаюся на саму думку, що був на волосину від Переміни.

Переміна. Томас був переконаний: коли він зрозуміє, що це таке, багато питань відпадуть самі собою.

– А до речі, що це таке? Що перемінюється? Невже після цього всі стають такими психами, як Бен, і кидаються на людей?

– Випадок Бена нетиповий. Ти, здається, хотів про бігунів поговорити? – своїм тоном Ньют недвозначно натякав на те, що тему Переміни закрито. Це лише дужче розпалило цікавість, але Томас був радий і тому, що розмова знову повертається до бігунів.

– Гаразд. Уважно слухаю.

– Як я сказав, вони найкращі з найкращих…

– І як ви їх добираєте? Перевіряєте на прудкість?

Ньют обдарував Томаса поблажливим поглядом і голосно зітхнув.

– Занадто вузько мислиш, зелений, або Томмі, якщо вже тобі так більше подобається. Прудкість – тільки одна з якостей бігуна. І не найголовніша, мушу сказати.

– Що ти маєш на увазі? – зацікавився Томас.

– Коли я кажу «найкращі з найкращих», то маю на увазі – найкращі у всьому. Щоб вижити в цьому клятому Лабіринті, треба бути кмітливим, прудким і дужим. Треба вміти приймати рішення і правильно оцінювати ступінь ризику, на який можна піти. Там немає місця дурості. А втім, і надмірній обережності теж, – Ньют відкинувся назад, спершись на лікті, й витягнув ноги. – Та й моторошно там, скажу по правді. Я геть не сумую за тими часами.

– А я гадав, грівери тільки ночами вилазять.

Нехай Томасу і призначено долею стати бігуном, та нариватися на одну з цих почвар дуже не хотілося.

– Зазвичай так.

– Тоді чого там боятися?

Про які ще жахи Томас має довідатися?

– Напруження, стрес, – зітхнув Ньют. – Схема Лабіринту змінюється щодня. Доводиться постійно тримати в голові розташування мурів, а потім ще наносити їх на довбані карти. Та найгірше – ти повсякчас трусишся, що не встигнеш повернутися назад. У простому лабіринті легко заблукати, а вже як щоночі стіни пересуваються, одна похибка – і капець: ніч у товаристві кровожерливих почвар тобі забезпечена. Лабіринт не для дурнів і легкодухів.

Томас насупився. Він ніяк не міг збагнути, що за непереборне чуття штовхає його в Лабіринт. А надто після вчорашніх подій. І все-таки його єство вимагало чимшвидше стати бігуном.

– А з чого раптом такий інтерес? – запитав Ньют.

Томас не квапився з відповіддю, боячись промовити це вголос.

– Я хочу стати бігуном.

Ньют обернувся і подивився йому в очі.

– Ти і тижня ще в нас не пробув, шлапак, а вже такі самогубні думки. Не зарано?

– Я не жартую.

Томас геть не розумів, щó спонукає його до цього, але нічого не міг із собою вдіяти. Фактично бажання стати бігуном було єдиним, що допомагало йому не зламатися в умовах, в яких він опинився.

Ньют так само невідривно дивився на Томаса.

– Я теж. Забудь про це. Ніхто ще не ставав бігуном першого ж місяця. Поминаючи вже перший тиждень. Тобі належить пройти дуже багато випробувань, перш ніж ми зможемо рекомендувати тебе наглядачу.

Томас звівся на ноги і заходився згортати спальний мішок.

– Ньюте, ти не зрозумів мене. Я не зможу цілий день вискубувати бур’яни – здурію. Гадки не маю, чим я займався до того, як мене відіслали сюди в залізному ящику, та нутром чую: бігун – моє призначення. Я впораюся.

Ньют пильно подивився на нього.

– Ніхто не спростовує цього, але ти маєш зачекати.

На Томаса накотилася хвиля нетерпіння.

– Але…

– Не сперечайся, Томмі, і просто повір. Почнеш усім язиком молоти, що ти надто хороший для сільськогосподарських робіт і тебе хоч зараз відпроваджуй у Лабіринт, – і наживеш собі купу ворогів. Пригальмуй.

Наживати ворогів Томасові хотілося найменше, та бажання стати бігуном нікуди не зникло, тому він вирішив зайти з іншого боку.

– Чудово. Поговорю про це з Мінхо.

– Ну-ну, спробуй, шлапак чортів. Бігунів вибирають Збори, і якщо ти вважаєш, що це я такий непоступливий, то вони просто тобі в обличчя розрегочуться.

– Як мені вас переконати, що я зможу стати справді добрим бігуном? Змушувати мене чекати значить марнувати час!

– Послухай-но мене, зелений, – підвівся Ньют і тицьнув у Томаса пальцем. – Ти уважно мене слухаєш?

Дивно, але Томас зовсім не злякався погрози. Він звів очі до неба і кивнув.

– Викинь з голови ці нісенітниці, поки інші не дізналися! Існують певні правила, і від цих правил залежить усе наше життя!

Він зробив паузу, але Томас промовчав, готуючись вислухати цілу лекцію.

– Порядок, – провадив Ньют. – Порядок. Постійно повторюй це кляте слово у своїй гнилій макітрі. Й ось причина, з якої ми тут не збожеволіли: ми гаруємо, не розгинаючи спин, і підтримуємо порядок. Саме заради порядку ми виперли Бена – недобре, коли навкруги бігають усілякі психопати і намагаються випустити тобі кишки. Порядок! І найменше нам треба, щоб ти його порушував.

Розуміючи, що ліпше вже йому облишити цю розмову, Томас поступився.

– Гаразд, – тільки й мовив він.

Ньют поплескав його по плечу.

– Укладімо угоду.

– Яку? – в Томаса знову прокинулася надія.

– Ти тримаєш язика за зубами про бігунів, а я постараюся якнайшвидше включити тебе до списку претендентів на тренування. Там і виявиш свої здібності. Але як почнеш базікати, можеш бути певний – назавжди позбудешся можливості стати бігуном. Як тобі така угода?

Томаса аж ніяк не приваблювала перспектива чекати до скону.

– Гнила угода.

Ньют звів брови. Томас нарешті кивнув.

– Гаразд.

– А тепер ходімо пожуємо до Казана. Сподіваюся, не вдавимося до біса.

Того ранку Томас уперше познайомився з сумнозвісним Казаном, щоправда, тільки здаля. Хлопець був заклопотаний приготуванням сніданку для армії голодних глейдерів. Йому було не більш як шістнадцять років, а він уже мав справжню бороду. Втім, все його тіло густо поросло волоссям, яке стирчало з-під засаленого одягу. Не найохайніший кухар на світі порається на кухні, подумав Томас. Надалі він вирішив пильніше придивлятися до вмісту тарілки, щоб не наковтатися огидного чорного волосся Казана.

Не встигли вони з Ньютом приєдналися до Чака, який сидів за садовим столиком на виході з кухні, як чималим гуртом глейдери посхоплювалися з місць і побігли до Західної Брами, про щось жваво перемовляючись.

– Чого це вони? – байдуже спитав Томас, дивуючись власному спокою. Він уже почав звикати до того, що в Глейді повсякчас відбувається щось непередбачене.

Ньют стенув плечима, не відриваючись од яєчні.

– Проводжають Мінхо й Альбі, які хочуть подивитися на того дохлого грівера, хай йому грець.

– До речі, – стрепенувся Чак. З рота у нього вилетів шматочок бекону. – У мене щодо цього виникло питання…

– Та невже, Чакі? – озвався Ньют. – І в чому ж полягає це кляте питання?

– Ну, – мовив Чак замислено, – знайшовся дохлий грівер, так?

– Так, – сказав Ньют. – Дякую, що просвітив.

Кілька секунд Чак задумано постукував виделкою по столу, а потім продовжив:

– А хто прикінчив почвару?

«Чудове питання», – подумав Томас. Він чекав відповіді од Ньюта, але той мовчав. Вочевидь, і сам гадки не мав.

Розділ 16

Ранок Томас провів у товаристві наглядача Городу, «горбатячись», як сказав би Ньют. Зарт був рослявим чорночубим хлопцем, від якого чомусь пахло квасним молоком. Саме він під час Вигнання стояв найближче до Бена, тримаючи жердину.

Зарт був неговіркий. Він коротко пояснив Томасові, щó той має робити, і дав йому спокій. Довелося Томасові сапати, підрізати гілки на абрикосовому дереві, сіяти насіння гарбуза і кабачків і збирати вже дозрілі плоди. Він був не в захваті від роботи на Городі, на хлопців, що працювали разом з ним, не звертав уваги, та однак тут було значно приємніше, ніж на Різниці Вінстона.

Коли вони вдвох із Зартом заходилися сапати довгий ряд кукурудзяних паростків, Томас вирішив, що це слушна мить про дещо запитати. Наглядач видавався не таким уже неприступним.

– Слухай, Зарте, – почав він.

Той кинув на Томаса швидкий погляд і знову взявся до роботи. На довговидому змарнілому обличчі хлопця вирізнялися сумні очі, і складалося враження, що він постійно чимось дуже зажурений.

– Чого тобі, зелений?

– Скажи, а скільки всього наглядачів у Глейді та які ще бувають професії? – поцікавився Томас.

– Ну, є будівельники, помийники, пакувальники, кухарі, картографи, медчуки, землероби, різники. І, ясна річ, бігуни. Всіх відразу не перелічиш. Можливо, я когось пропустив. Я надто не цікавлюся, хто чим займається.

Значення більшості слів пояснень не вимагало, але Томас вирішив уточнити.

– Чим займаються помийники?

Він пам’ятав, що Чак працював помийником, але про його конкретні обов’язки хлопчисько вперто мовчав. Одразу змінював тему.

– Ці нікуди не придатні шлапаки чистять виходки, миють душові, кухню, прибирають на Різниці після того, як там заріжуть худобину. Словом, займаються найбруднішою роботою. Можеш мені повірити: проведеш бодай день у товаристві цих бідолах – і більше до них повертатися тобі не захочеться.

Томасу раптом стало шкода Чака. Ба більше, він почувався винним. Хлопчик так старається подружитися з іншими хлопцями, а у відповідь отримує лише зневажливе ставлення і байдужість оточуючих. Так, Чак нудний і часто дістає розмовами, але Томасові подобалося спілкування з ним.

– А землероби? – запитав він, висмикуючи з землі великий бур’ян з грудкою глини на корінні.

Зарт кашлянув і відповів, не перериваючи роботи:

– Вони виконують головну роботу на Городі. Риють канави, длубаються в землі тощо, а у вільний час займаються іншою роботою по Глейду. Насправді в Глейді багато хто має кілька професій. Тобі хіба не сказали?

Томас проігнорував питання і продовжив, вирішивши довідатися якнайбільше.

– А пакувальники хто такі? Я вже в курсі, що вони займаються небіжчиками, але ж люди не так часто помирають, правильно?

– Небезпечні люди ці пакувальники. Вони ще виконують функцію охорони і поліції. Просто повелося називати їх пакувальниками. Тобі буде весело, як потрапиш до них.

У Томаса залишалося ще багато питань. Дуже багато. Чак та інші глейдери не квапилися відповідати на них, а Зарт, здається, був не від того, щоб потеревенити. Та, на диво, в Томаса зникло бажання продовжувати розмову. Раптом у голові знову спливли думки про дівчину, потім він подумав про Бена й дохлого грівера, загадкова смерть якого замість радості чомусь посіяла в глейдерів лише неспокій.

Нове життя не складалося.

Томас глибоко вдихнув. «Просто працюй», – вирішив він. І так і зробив.

Минуло всього кілька годин після полудня, а Томас від утоми вже ледве стояв на ногах: надто вже тяжко було працювати зігнутим без перепочину й колінкувати у пилюці. Різниця, Город. Два випробування.

«Бігун, – міркував він, ідучи на обід. – Дозвольте мені стати бігуном». Він знову подумав, що, напевно, безглуздо про це мріяти. Та, не розуміючи причини свого непереборного бажання, Томас не міг йому опиратися. Думки про дівчину теж були нав’язливі, хоч він щосили й гнав їх від себе.

Втомлений і розбитий, Томас попрямував на кухню попити і перекусити. Попри те, що обід був усього дві години тому, він зараз не відмовився б від ще однієї повноцінної порції. Нехай навіть зі свинини.

Томас гризнув яблуко і гепнувся на землю поряд із Чаком. Ньют сидів неподалік, але сам-один, і ні з ким не розмовляв, тільки гриз нігті, чого Томас раніше за ним не помічав. Напружений погляд і глибокі зморшки на чолі видавали сильне занепокоєння.

Дивна Ньютова поведінка не проминула і повз Чакову увагу. Він поставив питання, що вертілося в Томаса на язиці.

– Що це з ним? – шепнув він. – Зовсім як ти, коли тебе тільки-но вийняли з Ящика.

– Не знаю, – відповів Томас. – У нього самого запитай.

– Я чую кожне слово, чорти б вас ухопили, – голосно промовив Ньют. – Не дивно, що коло вас ніхто не хоче спати.

Томас почувався так, ніби його спіймали на крадіжці, але турбота його була щира, бо Ньют був одним з небагатьох у Глейді, хто викликав симпатію.

– Щось не так? – поцікавився Чак. – Не ображайся, але ти сумний, як купа дристу.

– Та взагалі все не так, – відповів Ньют і замовк, дивлячись кудись у порожнечу. Не встиг Томас уточнити, що він має на увазі, як той заговорив знову. – Ця дівка з Ящика… Вона повсякчас марить, верзе якісь нісенітниці, але ніяк не отямиться. Медчуки роблять усе можливе, намагаються її годувати, та щоразу вона їсть дедалі менше. Кажу вам, за цим криється якийсь недобрий замисел.

Томас втупився в яблуко, потім відкусив від нього і відчув у роті гіркоту – він раптом зрозумів, наскільки сильно переймається здоров'ям дівчини. Томас хвилювався про неї, як про близьку людину.

– Якась дурня, та й годі, – голосно зітхнув Ньют. – Але зараз мене найбільше турбує не це.

– А що? – запитав Чак.

Томас аж посунувся вперед, настільки зацікавившись, що навіть про дівчину забув.

Ньютові очі звузилися, і він подивився у бік одного з виходів з Глейду.

– Альбі з Мінхо, – пробурмотів він. – Вони мали повернутися ще кілька годин тому.

Не встиг Томас і оком змигнути, як час було знову повертатися до роботи: він смикав бур'яни і лічив хвилини, коли нарешті зможе покинути Город. Занепокоєння Ньюта передалося і йому, тому час до часу він позирав на Західну Браму, очима шукаючи Альбі й Мінхо.

За словами Ньюта, вони повинні були повернутися до опівдня. Цього часу мало вистачити, щоб знайти дохлого грівера, оглянути його і повернутися. Не дивно, що Ньют хвилювався. Коли Чак припустив, що хлопці, можливо, втратили лік часу і вивчають грівера в своє задоволення, Ньют обдарував хлопчика таким спопеляючим поглядом, що Томас нітрохи б не здивувався, якби Чак в буквальному сенсі спалахнув. Але найбільше Томаса вразило інше: коли він запитав, чом би Ньюту просто не взяти кількох хлопців і не спробувати відшукати друзів у Лабіринті, на його обличчі відбився жах: щоки запали, потемніли і набули землистої барви. Та Ньют умить опанував себе і спокійно пояснив: щоб не втратити ще більшу кількість людей, рятувальні експедиції суворо заборонені. Однак Томас не сумнівався: на Ньютовому обличчі він вловив саме страх.

Ньют страшенно боявся Лабіринту.

Нехай що з ним там сталося (можливо, саме тоді він і пошкодив кісточку), а було це щось жахливе.

Томас постарався відкинути думки про Лабіринт і зосередився на висмикуванні бур’янів.

Вечеря минула у гнітючій атмосфері, але їжа тут була ні до чого. Казан з помічниками приготував ситні страви – смачний біфштекс, картопляне пюре, квасолю і гарячі рулети. Томас уже переконався, що жарти щодо Казанового куховарства таки просто жарти. Всі наминали його страви за обидві щоки, та ще й добавки просили. Але сьогодні ввечері глейдери сиділи за столами з виглядом воскреслих небіжчиків, яким востаннє в житті надали право поїсти, перш ніж запроторити в пекло.

Бігуни повернулися вчасно, і Томас із сумом спостерігав, як Ньют, уже не приховуючи паніки, відчайдушно метався від Брами до Брами, сподіваючись побачити Альбі й Мінхо. Але ті так і не з’явилися. Ньют велів глейдерам не зважати на нього і продовжувати спокійно їсти, а сам стояв і чекав на зниклих товаришів. Ніхто нічого не казав уголос, але Томас і сам розумів, що до закриття Брами залишалися лічені хвилини.

Глейдери послухалися Ньюта і знехотя їли. Томас сидів за столом разом з Чаком і Вінстоном, біля південної стіни Домівки. Він зміг запхнути в себе якусь дещицю, після чого в нього урвався терпець.

– Я не можу просто сидіти і невідь-чого чекати, коли вони застрягли в Лабіринті, – сказав він і кинув виделку на тарілку. – Піду до Ньюта.

З цими словами Томас підвівся і пішов до Брами.

Ніхто не здивувався, коли Чак пішов за ним.

Ньюта вони розшукали коло Західної Брами. Він ходив туди-сюди, раз у раз нервово запускаючи пальці у волосся. Побачивши хлопців, Ньют підвів голову.

– Куди вони могли подітися? – вигукнув він тремтячим високим голосом. Томас був зворушений тим, що Ньют так непокоїться через Мінхо й Альбі, наче ті були для нього рідними.

– Чому ви не посилаєте туди рятувальну команду? – запитав він. Йому здавалося глупством просто сидіти тут і хвилюватися, коли просто можна вибратися в Лабіринт і знайти зниклих.

– Чорт за… – почав був Ньют, але осікся. На секунду він заплющив очі та глибоко зітхнув. – Це неможливо. Розумієш? Більше не будемо про це. Є правила, і ми не можемо їх порушувати. А надто тепер, коли Брама от-от зачиниться.

– Але чому? – не вгавав Томас. Він не розумів, чому Ньют так опирається. – А як вони там застрягнуть і їх схоплять грівери? Хіба ми не зобов’язані їм допомогти?

Ньют обернувся до нього; його обличчя було багряним од злості, а очі буквально метали блискавки.

– Замовкни, зелений! – гаркнув він. – Ти ще й тижня тут не прожив! Ти що – вважаєш, я не ризикнув би власним життям, щоб врятувати цих бовдурів?

– Ні… я… вибач. Я не те хотів… – Томас не знав, що казати; йому лише хотілося якось допомогти.

Ньютів вираз трохи пом’якшився.

– Томмі, ти ніяк не дотумкаєш. Вихід вночі в Лабіринт – то самогубство. Ми тільки втратимо ще більше людей. Якщо ці шлапаки не повернуться… – він замовк, не наважуючись вимовити те, що всі й так розуміли. – Вони обидва дали обітницю, як і я свого часу. Як усі ми. На твоїх перших Зборах, коли тебе остаточно припишуть до котрогось із наглядачів, тобі теж доведеться присягнутися ніколи не виходити в Лабіринт вночі. Нізащо на світі, за жодних обставин.

Томас подивився на Чака: обличчя того було таким самим блідим, як у Ньюта.

– Ньют цього не скаже, – промовив хлопчик, – тому скажу я. Якщо Альбі з Мінхо не повертаються, то це означає, що вони загинули. Мінхо занадто розумний, щоб заблукати. Це неможливо. Вони мертві.

Ньют нічого не відповів. Чак розвернувся і з похнюпленою головою побрів у Домівку. «Мертві?» – повторив про себе Томас. Ситуація настільки погіршилася, що він не знав, як реагувати, – в душі була лише порожнеча.

– Шлапак має рацію, – пригнічено мовив Ньют. – Ось чому ми не маємо права вирушити на пошуки. Не можна допустити, щоб стало ще гірше.

Він поклав руку Томасу на плече, але вона тут-таки безвольно сповзла вниз. По щоках у Ньюта покотилися сльози. Томас був певен, що ніколи в минулому, пам’ять про яке була захована глибоко в темних закапелках свідомості, він не бачив людини, більше убитої горем, ніж Ньют. Густі сутінки відповідали похмурому настрою Томаса.

– Брама зачиниться за дві хвилини, – промовив Ньют. Коротка фраза прозвучала як смертний вирок. Не промовивши більше жодного слова, Ньют пішов геть.

Томас похитав головою. Він ледве знав Альбі й Мінхо, але думка про те, що вони загубилися в Лабіринті та що їх убили моторошні чудовиська, одне з яких Томас бачив крізь вікно рано-вранці, завдавала нестерпного болю.

Тут Глейдом прокотився гуркіт, і Томас здригнувся. Потім залунав скрегіт і хрусткіт каміння: зсувалися мури. Брама зачинялася на ніч.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю