Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 39

Очі Галлі палахкотіли божевіллям, а одяг був брудний і подертий. Хлопець упав навколішки, хапаючи ротом повітря, груди важко здіймалися. Обвів кімнату очима, як скажений собака, що вибирає, кого б укусити. Ніхто не сказав і слова. Так наче всі вирішили, що Галлі – лише плід їхньої уяви.

– Вони вас повбивають! – верескнув Галлі, бризкаючи слиною навсібіч. – Грівери усіх вас знищать – по одному щоночі, й так буде доти, доки все не скінчиться!

Томас оторопіло спостерігав, як Галлі насилу підвівся і посунув уперед, кульгаючи і волочачи праву ногу. Ніхто в кімнаті й не ворухнувся – судячи з усього, присутніх паралізував страх. Ньют – і той застиг роззявивши рота. Здається, несподівана поява Галлі злякала Томаса навіть більше, ніж грівер за вікном.

Галлі зупинився всього за кілька футів перед Томасом і Ньютом і вказав на бігуна закривавленим пальцем.

– Ти, – крикнув він зі смішком – зовсім не кумедним, а моторошним. – Це все через тебе!

Раптом він щосили вдарив Томаса кулаком у вухо. Скрикнувши – більше від несподіванки, ніж від болю, – Томас упав, та, ледь торкнувшись долівки, одразу ж схопився на ноги.

Ньют нарешті вийшов із заціпеніння і щосили відштовхнув Галлі вбік. Той відлетів і повалився на стіл біля вікна. Лампа, яка стояла на ньому, впала на підлогу, розсипавшись на друзки. Томас гадав, що Галлі знову кинеться в бійку, але той просто підвівся і завмер, нишпорячи по кімнаті божевільним поглядом.

– Він не має розгадки, – стиха промовив він лиховісним голосом. – Цей гнилий Лабіринт вб’є вас усіх, шлапаки… Грівери усіх вас знищать – по одному щоночі, й так буде доти, доки все не скінчиться! Лі… ліпше вже так… – він опустив очі. – Вони вбиватимуть вас по одному щоночі… Їхні дурнуваті Змінні…

Томас силкувався притлумити страх, щоб запам’ятати кожне слово, сказане цим божевільним.

– Галлі, – ступив Ньют уперед, – стули свою смердючу пельку! Грівер просто за вікном, тож ліпше сядь на дупу і не рипайся – і він, може, забереться.

Галлі підвів голову, очі його звузилися.

– Ньюте, ти не врубаєшся! Ти занадто тупий – ти завжди був тупим. Виходу немає, і способу перемогти немає. Вони вас переб’ють – всіх вас – одного по одному!

Викрикнувши останню фразу, Галлі кинувся до вікна і з люттю дикого звіра, який намагається вирватися з клітки, став віддирати дерев’яні дошки, що затуляють отвір. Перш ніж Томас чи ще хтось устиг зреагувати, Галлі відірвав одну з дощок і жбурнув на долівку.

– Ні!.. – скрикнув Ньют, кинувшись уперед. Не вірячи в реальність того, що відбувається, Томас метнувся на допомогу.

Галлі віддер другу дошку саме в той момент, коли Ньют опинився просто біля нього. Обіруч викинув дошку поперед себе й ударом по голові відкинув наглядача на ліжко. Простирадло вмить забарвила кров, що бризнула з рани на голові Ньюта. Томас зібрався, готуючись до сутички.

– Галлі! – гаркнув він. – Ти що коїш?!

Хлопець сплюнув на підлогу, важко сапаючи, як загнаний пес.

– Стули свою гнилу пельку, Томасе! Я знаю, хто ти, але тепер мені байдуже. Я просто зроблю те, що треба.

Томас ніби приріс до підлоги. Слова Галлі його приголомшили. Він з жахом побачив, що Галлі розвернувся до вікна і відірвав останню дошку. І тієї миті, коли дошка впала на підлогу, шибка вибухнула сотнями друзок, що влетіли в кімнату, немов рій кришталевих ос. Томас затулив обличчя і гепнувся на підлогу, щосили відштовхуючись ногами, щоб відповзти якнайдалі від стіни. Притулившись спиною до ліжка, він розплющив очі, подумки вже прощаючись із життям.

Грівер устиг наполовину протиснути пульсуючий тулуб у розбите вікно і тепер, клацаючи кліщами, простягав на всі боки механічні кінцівки. Від переляку Томас і не помітив, що всі, хто до цього був у кімнаті, вибігли в коридор – всі, крім Ньюта, який лежав на ліжку без тями.

Остовпівши, Томас побачив, як довгий сталевий мацак потягнулося до безтямного тіла. Саме це й вивело його зі ступору. Він насилу звівся на ноги, роззирнувся в пошуках якоїсь зброї, та побачив тільки ніж, ні до чого не придатний за таких умов. Його охопив відчай.

І тут Галлі знову заговорив; грівер умить підніс одну механічну кінцівку, наче істота використовувала її, щоб бачити і чути. При цьому він і далі протискався досередини, сіпаючись і звиваючись усім тілом.

– Ніхто так нічого і не втямив! – вигукнув Галлі, намагаючись перекричати страхітливий гуркіт почвари. Ламаючи віконний отвір, істота дедалі глибше влазила в кімнату. – Ніхто не зрозумів, щó я бачив під час Переміни і щó вона зі мною зробила! Не повертайся до реального світу, Томасе! Тобі не… захочеться… згадувати!

Галлі кинув на хлопця зацькований погляд, потім розвернувся і скочив на грівера. Томас злякано скрикнув, побачивши, як усі кінцівки чудовиська вмить вистромилися, і на руках і ногах Галлі заклацнулися кліщі, роблячи втечу неможливою. Тіло Галлі з огидним хлюпанням на кілька дюймів занурилося в слизьку гріверову шкуру. А потім з неймовірною швидкістю грівер сіпнувся назад, вивільнився з розбитого віконного отвору і почав сповзати вниз.

Томас підскочив до зяючої діри на місці вікна, краї якої обрамляли гострі уламки скла, і поглянув униз: грівер гепнувся на землю і на великій швидкості покотився Глейдом; з кожним переворотом тулуба чудовиська Галлі то з’являвся, то знову зникав. Прожектори монстра яскраво світили, нишпорячи жовтавими променями по Західній Брамі, за якою грівер умить зник у глибинах Лабіринту. За кілька секунд з дзижчанням і клацанням металевих шпичаків об каміння, немов святкуючи перемогу, до нього приєдналися й інші почвари.

Томасу зробилося так зле, що він мало не виблював. Та тільки-но він позадкував од вікна, як щось удалині привернуло його увагу. Хлопець швидко вистромився з проламу та придивився пильніше: майдан Глейду швидко перетинала самотня тінь, прямуючи до Брами, в яку щойно потягли Галлі.

Попри кепське освітлення, Томас одразу ж упізнав його. Хлопець крикнув бігуну – радше навіть заверещав на всі легені, – щоб той зупинився, та було вже запізно.

Мінхо на повній швидкості зник у Лабіринті.

Розділ 40

По всій домівці спалахнуло світло. Заметушились глейдери, заговоривши всі одразу. В куті плакало двійко хлопчаків. Довкола панував хаос.

Томас не звертав уваги.

Він вибіг у коридор і скотився сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Потім, протиснувшись крізь натовп у вестибюлі, вискочив з Домівки й помчав до Західної Брами, та на кордоні Лабіринту різко пригальмував – від безрозсудного вчинку його врятував інстинкт. Аж раптом його покликав Ньют.

– Мінхо побіг туди! – вигукнув Томас, коли Ньют підійшов до нього, притискаючи до рани на голові білий рушник, на якому яскраво вирізнялася кривава пляма.

– Я бачив, – Ньют прибрав рушник, подивився на нього, поморщився і знову приклав до рани. – От гниляк, голова розколюється! А у Мінхо, схоже, мозок пришкварився – не кажучи вже про Галлі. Завжди знав, що він псих.

Та зараз Томас турбувався тільки про Мінхо.

– Я піду за ним.

– Знову час вдавати клятого героя?

Хлопець кинув на Ньюта ображений погляд.

– Думаєш, я тільки й хочу справити на вас, шлапаків, враження? Я тебе прошу! Я хочу лише вибратися звідси.

– Ще б пак, ти – звичайний бідолаха, як і всі ми… Та хай там як, а ми маємо серйознішу проблему.

– Тобто?

Томас розумів, що як він хоче наздогнати Мінхо, то не можна гаяти часу на балачки.

– Хтось… – почав Ньют.

– Он він! – скрикнув Томас. Мінхо щойно вискочив з-за рогу в кінці коридору і прямував просто до них.

Томас склав долоні рупором і крикнув:

– Дурню, ти куди бігав?!

Мінхо відповів не відразу: він пробіг крізь Браму, зупинився й, упершись руками в коліна, зігнувся.

– Я просто… хотів… упевнитися, – сказав він, жадібно хапаючи ротом повітря.

– А якби тебе злапали разом з Галлі, – буркнув Ньют. – То в чому ж упевнитися?

Мінхо випростався і взявся в боки, важко відсапуючись.

– Розслабтеся, хлопці. Я лише хотів подивитися, чи стрибнуть вони зі Стрімчака у гріверову нору.

– І? – запитав Томас.

– Бінго! – Мінхо змахнув піт з чола.

– Повірити не можу, – вимовив Ньют майже пошепки. – Ото ж нічка!

Томас мимоволі думками поринув до гріверової нори, проте він ще не забув, що перед самісіньким поверненням Мінхо Ньют збирався йому щось повідомити.

– То що ти хотів мені розповісти? – спитав він у Ньюта. – Ти сказав, у нас проблеми…

– Ага, – Ньют тицьнув пальцем собі за спину. – Ще можеш помилуватися на дим.

Томас поглянув у той бік. Важкі сталеві двері Картосховища були прочинені, і з них цебеніла, розчиняючись у сірому небі, тонка цівка чорного диму.

– Хтось спалив скрині з картами, – пояснив Ньют. – Усі до останньої.

Томас чомусь не надто переймався втратою карт – вони йому здавалися все одно нічого не вартими. Зараз він стояв перед віконцем Буцегарні, а Ньют і Мінхо пішли до Картосховища розслідувати саботаж. Хлопець помітив, як вони загадково перезирнулися, наче очима обмінялися секретною інформацією. Втім, зараз його хвилювало зовсім інше.

– Терезо! – покликав він.

Протираючи очі, дівчина з’явилася у віконці.

– Ніхто не загинув? – запитала вона сонним голосом.

– Ти що, спала? – здивувався Томас. Упевнившись, що з Терезою все гаразд, він заспокоївся.

– Спала, – відповіла вона. – Поки не почула, як щось почало трощити Домівку. Що сталося?

Томас похитав головою, не вірячи власним вухам.

– Не збагну, як можна спати під скрегіт почвар, які розгулюють Глейдом.

– А ти бодай раз спробуй вийти з коми. Подивилася б я тоді на тебе, – саркастично промовила дівчина й подумки додала: «Може, даси відповідь на питання?»

Томас кліпнув: він уже встиг відвикнути від звучання її голосу в своїй голові.

– Облиш ці дурниці.

– Тоді розкажи, що у вас там сталося.

Томас зітхнув, не знаючи, з чого почати. Історія була страшенно довга, а йому зовсім не хотілося переповідати все від початку до кінця.

– Ти не знаєш Галлі, але це один тутешній псих, який утік кілька днів тому. Так от, сьогодні він раптом з’явився, а потім кинувся на грівера і знову зник у Лабіринті. Все це було страшенно дивно.

Томасові досі не вірилося, що все це відбулося насправді.

– Вичерпно, – ущипнула Тереза.

– Ага, – хлопець обернувся, виглядаючи Альбі. Зараз він напевно випустив би Терезу. Глейдери розбрелися по всій території, та їхнього ватажка ніде не було видно. Томас знову повернувся до дівчини. – Не можу збагнути, чому грівери забралися відразу, щойно злапали Галлі. Він щось казав про те, що грівери вбиватимуть нас по одному щоночі, поки не переб’ють усіх. Псих двічі повторив це.

Тереза пропхала руки крізь ґрати і поклала на бетонне підвіконня.

– По одному щоночі? Навіщо?

– Гадки не маю. Він ще сказав, це якось пов’язано зі… змінними. Щось таке.

У Томаса знову виникло незрозуміле бажання – таке ж, як і минулої ночі, – торкнутися її руки. Втім, він себе швидко опанував.

– Томе, я все думала про те, що тобі сказала. Ну, Лабіринт – це код… Знаєш, ніч на самоті в камері здатна творити дива: мозок починає працювати за призначенням.

– І що це означає?

Згораючи від цікавості, Томас постарався абстрагуватися від криків і суперечок, що линули звідусіль: звістка про пожежу в Картосховищі ширилася Глейдом.

– Подумай: стіни щодня переміщаються, так?

– Так.

Хлопець відчував, що Тереза на шляху до розгадки.

– І Мінхо стверджує, що їхні конфігурації щось означають, так?

– Так.

Томасів мозок напружено запрацював; здалося навіть, що спогади з минулого раптом стали вивільнятися зі скаламученого розуму.

– Я не пам’ятаю, чому сказала про код. Знаю, що, коли вийшла з коми, у мене в голові була справжня мішанина з думок і уривків спогадів. Божевільне відчуття, ніби мені буквально спорожняють пам’ять, висмоктують її. Тоді-то я й подумала, що мушу повідомити про код, перш ніж мене зовсім позбавлять пам’яті. Тож, напевно, це дуже важливо.

Томас майже не слухав її – він силкувався розгадати загадку.

– Хлопці завжди порівнювали конфігурації стін у секторах по днях – карту сьогоднішнього дня звіряли з учорашньою, вчорашню з позавчорашньою і так далі. Причому кожен бігун аналізував лише свій сектор. Ось я і думаю: може, треба порівнювати конфігурації різних секторів… – він замовк, відчуваючи, що вхопився за щось важливе.

Вочевидь, Тереза теж його не слухала, бо й далі міркувала вголос:

– Перше, що мені спадає на думку при слові «код», – літери. Літери алфавіту. Можливо, в конфігураціях Лабіринту закладене якесь літерне повідомлення…

І тут Томаса осяяло – йому навіть здалося, що він почув у мозку клацання, з яким окремі частини пазлу склалися в єдине ціле.

– Ти маєш рацію! Точно! Бігуни весь цей час шукали зовсім не те, що треба! Вони взагалі неправильно аналізували карти!

Тереза наблизила обличчя впритул до ґрат і стиснула пруття руками з такою силою, аж побіліли кісточки пальців.

– Це ти про що?..

Томас схопився за пруття, за яке трималася Тереза, і присунувся до неї так близько, що вловив її запах – напрочуд приємну суміш поту і квіткового аромату.

– Мінхо казав, що конфігурації регулярно повторюються, але так і не зрозумів причини. Сектори завжди порівнювали окремо, аналізуючи зміни хронологічно. А що як один день – окремий елемент коду, і було потрібно проаналізувати зміни у всіх вісьмох секторах, а потім зібрати воєдино?

– Гадаєш, у добових змінах конфігурацій зашифровані якісь слова? – запитала Тереза. – Лабіринт промовляє за допомогою переміщення стін?

Томас кивнув.

– Можливо, в картах зашифровані не слова, а літери. Хто його знає. Так чи так, а бігуни завжди вважали, що зміни в конфігурації мурів дозволять обчислити вихід з Лабіринту. Вони розглядали аркуші тільки як карти, а не замасковані письмові повідомлення. Тобто ми повинні… – він осікся, згадавши, щó йому повідомив Ньют. – О ні!

В Терезиних очах з’явилась тривога.

– Що сталося?

– О ні, о ні… – Томас випустив з рук пруття ґрат і відсахнувся, усвідомивши, що сталося. Він повернувся в бік Картосховища. Валив уже не такий густий дим, та й досі він клубочився з дверей, і важка темна хмара облягла все навколо.

– То що сталося? – перепитала Тереза. З камери їй не видно було Картосховища.

Томас знов обернувся до неї.

– Я не думав, що це має таке значення…

– Що саме? – вимогливо вигукнула дівчина.

– Хтось спалив усі карти. Якщо код і був, то тепер його знищено.

Розділ 41

– Я ще повернуся, – промовив Томас, розвертаючись іти геть. У шлунку аж млоїло. – Маю знайти Ньюта, подивитися – може, які карти вціліли.

– Стривай! – вигукнула Тереза. – Випусти мене звідси!

Томас почувався геть зле, та не мав зараз часу допомогти дівчині.

– Не можу. Та обіцяю, що невдовзі повернуся.

Не встигла вона запротестувати, як він зник за рогом і помчав до окутаного чорним серпанком Картосховища. Всередині у Томаса все палахкотіло. Якщо Тереза мала рацію і вони дійсно перебували за крок од розгадки, яка в буквальному сенсі перетворилася на попіл… На цю думку на голові волосся заворушилося.

Підбігши до Картосховища, Томас побачив глейдерів, що юрмилися біля прочинених дверей, чорних од кіптяви. Коли він підійшов ближче, то зрозумів, що погляди хлопців прикуті до чогось, що лежить на землі. У центрі натовпу Томас помітив Ньюта; той стояв навколішках, схилившись над розпластаним тілом.

За спиною в Ньюта стояв засмучений Мінхо.

– Де ти був? – запитав він, щойно помітив Томаса.

– Ходив поговорити з Терезою. Що тут сталося? – Томас приготувався до чергової порції поганих новин.

Мінхо невдоволено наморщив лоба.

– Хтось підпалив Картосховище, а ти побіг щебетати зі своєю гнилою подружкою? Ти геть здурів?

У іншій ситуації докір зачепив би Томаса за живе, та зараз його мозок був дуже зайнятий.

– Я вирішив, що це вже неважливо. Якщо за весь час ви так і не змогли розшифрувати карти…

Мінхо перекосило від обурення, і через бліде світло неба і пелену диму його обличчя видалося зловісним.

– І ти вирішив, що можна все покинути. Якого дідька…

– Гаразд, вибач. То що тут сталося? – Томас зазирнув через плече худорлявого хлопця, який стояв перед ним, і побачив, навколо кого всі стовпилися.

То був Альбі – лежав горілиць, з величезною раною на лобі. По скронях стікала кров, заливала очниці, зсідаючись і засихаючи в них. Мокрою ганчіркою Ньют обережно промокав обличчя товариша, водночас ставлячи комусь питання, але так тихо, щоб не можна було розчути. Хоч Альбі нещодавно й гнівався, але Томасові стало його шкода. Повернувшись до Мінхо, він повторив питання.

– Вінстон знайшов його перший. Він лежав тут, напівживий, а приміщення палало. Хтось зі шлапаків кинувся гасити вогонь, та було запізно. На той час чортові скрині згоріли на попіл. Спершу я запідозрив самого Альбі, та рана свідчить, що його хтось добряче довбонув лобом об стіл. Та сам можеш поглянути – добряче двигонули.

– І як ти гадаєш, чиїх рук це справа? – Томас вагався, чи розповідати Мінхо про можливе відкриття, яке вони зробили з Терезою, адже тепер, коли карти згоріли, підтвердити їхній здогад стало неможливо.

– Може, Галлі – перед тим як припхався в Домівку і влаштував виставу. Або грівери. Хтозна. Та мені начхати, бо це не має значення.

Песимістичний настрій наглядача спантеличив Томаса.

– І хто з нас вирішив усе покинути?

Мінхо так різко підвів голову, що Томас мимоволі відступив назад. Очі наглядача спалахнули гнівом, щоправда, вмить його змінив подив і навіть збентеження.

– Я не це мав на увазі, шлапак.

– А що… – примружився Томас.

– Ліпше тобі зараз помовчати, – Мінхо притиснув до губ палець, стріляючи очима, наче боявся, що їх хтось підслухає. – Просто поки що припни язика. Скоро сам усе довідаєшся.

Томас глибоко зітхнув і замислився. Якщо він очікує відвертості від інших, то спершу сам мусить бути з ними відвертим. Тому, попри втрату карт, він вирішив поділитися міркуваннями щодо прихованого в Лабіринті коду.

– Послухай, Мінхо. Мені треба дещо розповісти тобі та Ньютові. І ще потрібно випустити Терезу – гадаю, вона може нам допомогти. До того ж вона напевно вмирає з голоду.

– Зараз ця дурепа мене турбує найменше.

Томас пропустив образу повз вуха.

– У нас виникла ідея. Можливо, вона спрацює, якщо бігуни зможуть відтворити карти з пам’яті. Дай нам бодай кілька хвилин.

Здається, в Мінхо прокинувся інтерес, проте в очах наглядача знову прослизнула якась таємничість, немов сталося ще щось, про що Томас поки не знає.

– Ідея? Яка?

– Тобі та Ньютові доведеться піти зі мною до Буцегарні.

Мінхо якусь мить подумав.

– Ньюте! – гукнув він.

– Що? – Ньют підвівся, розгортаючи закривавлену ганчірку, щоб знайти чисту ділянку тканини. Томас зауважив, що ганчірка просякла кров’ю цілком.

– Є справа, а про нього медчуки подбають, – Мінхо вказав на Альбі.

Ньют запитально подивився на нього, потім передав ганчірку найближчому глейдеру:

– Знайди Клінта. Скажеш, що у нас тут серйозніша проблема, ніж садна і синці.

Коли хлопець побіг виконувати вказівку, Ньют підійшов до бігунів.

– Яка справа?

Мінхо без будь-яких пояснень кивнув на Томаса.

– Просто ходімо зі мною, – сказав Томас і, не чекаючи відповіді, розвернувся і попрямував у бік Буцегарні.

– Випусти її, – схрестивши руки на грудях, Томас стояв перед дверима камери. – Випусти її, і поговоримо. Повір мені, тобі цікаво буде те, що я скажу.

Ньют, брудний від сажі й землі, зі злиплим від поту чубом, явно був не в гуморі.

– Томмі, тобі краще…

– Прошу тебе! Просто відчини двері й випусти її. Будь ласка, – Томас вирішив, що цього разу так легко не здасться.

Мінхо, взявшись у боки, стояв спиною до дверей.

– Як ми можемо їй довіряти? – сказав він. – Варто було дівчині отямитися, як все почало розвалюватися. Тим паче, вона сама зізналася, що запустила якийсь там процес.

– Він діло каже, – підтримав Ньют.

– Ми можемо їй довіряти, – махнув Томас рукою у бік Терези. – Щоразу коли ми з нею зустрічалися, то тільки й обговорювали, як звідси вибратися. Її послали сюди, як усіх нас! Безглуздо думати, що Тереза винна в наших бідах!

Ньют крекнув.

– Тоді який гниляк вона мала на увазі, коли заявила, що вона щось там запустила?

Томас стенув плечима, не бажаючи визнавати, що в Ньютових словах є сенс. Усьому має бути якесь пояснення.

– Не знаю. Коли вона отямилася, в голові у неї була каша. Гадаю, всі ми пройшли через те ж саме, і всі верзли всілякі дурниці, перш ніж остаточно прочухатися. Випусти її, Ньюте.

Ньют і Мінхо обмінялися довгими поглядами.

– Та годі вже вам, – гнув своє Томас. – Чи ви вважаєте, що вона гасатиме з ножем по Глейду й шматуватиме людей? Випустіть її.

– Гаразд. Випусти цю дурепу, – здався Мінхо.

– Я не дурепа! – вигукнула Тереза. Товсті стіни заглушували її голос. – І я чую кожне слово, ви, бовдури!

Ньют подивився на Томаса.

– Славну подружку ти собі знайшов, Томмі.

– Відчиняй швидше, – поквапив хлопець. – До повернення гріверів сьогодні ввечері нам ще треба багато чого встигнути. Сподіваюся, вдень вони не заявляться.

Ньют щось пробурчав і підійшов до дверей, витягаючи з кишені ключі. Замок кілька разів клацнув, двері відчинилися.

– Виходь.

Тереза вийшла з тісної камери, дорогою обдарувавши Ньюта і Мінхо презирливим поглядом, зупинилася біля Томаса і взяла його за руку. По спині в хлопця пробігли сироти – його це страшенно збентежило.

– Гаразд. Розповідай, – сказав Мінхо. – Що ви там надумали?

Томас подивився на Терезу.

– Що? – вигукнула вона. – Сам з ними й розмовляй! Вони вважають, що я – серійна вбивця.

– Ну так. У тебе і справді загрозливий вигляд, – пробурмотів Томас, а потім повернувся до Ньюта і Мінхо. – Коротше. Коли Тереза тільки-но почала виходити з коми, у неї в голові крутилися якісь уривчасті спогади. І вона… гм… – тут він мало не бовкнув про голос у мозку, – вона потім сказала мені, що запам’ятала одну думку: Лабіринт – це код. І що, можливо, в картах зашифрований не фізичний вихід назовні, а якесь послання.

– Код? – перепитав Мінхо. – Який ще код?

Томас похитав головою, даючи зрозуміти, що в нього немає відповіді.

– Точно сказати не можу. Ви краще знайомі з картами. Але в мене виникла одна теорія. Саме тому я і сказав, що розраховую на те, що бігуни згадають бодай деякі карти.

Мінхо подивився на Ньюта, запитально звівши брови. Той кивнув.

– У чому справа? – поцікавився Томас. Йому вже остобісіло, що від нього постійно щось приховують. – Ви так поводитеся, хлопці, наче знаєте якусь таємницю.

Мінхо потер очі руками і глибоко зітхнув.

– Томасе, ми переховали карти.

Спершу хлопець вирішив, що недочув.

– Що?..

Мінхо кивнув у бік Домівки.

– Ми сховали чортові карти в зброярні, а замість них набили скрині всіляким мотлохом. Через попередження Альбі. І ще через це Завершення, яке запустила твоя подружка.

Томас так зрадів цій новині, що на час забув, в якому тяжкому становищі вони перебувають. Тепер він пригадав, як напередодні Мінхо підозріло поводився і сказав, що отримав особливе доручення. Томас подивився на Ньюта – той кивнув.

– Вони цілі й неушкоджені, – сказав Мінхо. – Всі до останнього задрипаного аркушика. Тож коли ти і справді маєш якусь теорію, то валяй.

– Покажіть мені їх, – попросив Томас, згораючи від нетерплячки подивитися на карти.

– Гаразд, ходімо.