355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 5)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 11

Схоже, Бен ще не цілком видужав відтоді, як Томас бачив його в Домівці. Зараз на ньому були тільки шорти, і біла шкіра, що обтягувала кощаве тіло, нагадувала папір, яким щільно огорнули пучок хмизу; на тілі пульсували зелені набряклі жили, хоча виступали вони вже менше, ніж добу тому. Налиті кров’ю очі дивилися на Томаса так, наче Бен збирався перегризти йому горлянку.

Бен присів, готуючись знову кинутися в бійку. Раптом у правій його руці з’явився ніж. Томас заціпенів од жаху, не вірячи, що це відбувається насправді.

– Бене!

Томас різко обернувся на голос і побачив Альбі – той стояв на краю цвинтаря в темному лісі, скидаючись на привида. Томас із полегшенням зауважив, що Альбі тримає великий лук і, натягнувши тятиву, цілиться просто в Бена.

– Бене, – повторив Альбі, – якщо ти зараз не вгамуєшся, світанку ти не побачиш.

Томас перевів погляд на нападника – той зі злістю дивився на Альбі, облизуючи пересохлі губи. «Що з ним сталося?» – подумалося йому. Хлопець перетворився на справжнього монстра, але чому?

– Якщо вб’єш мене, – заверещав Бен, бризкаючи слиною з такою силою, що вона долетіла до Томасового обличчя, – то вб’єш не того! – він знову перевів очі на Томаса. – Ось цього шлапака ти маєш прикінчити! – в голосі його лунало божевілля.

– Годі вже, Бене, – спокійно промовив Альбі, тримаючи його на прицілі. – Томас щойно в нас з’явився, тож нема приводу для занепокоєння. Ти просто ще не оговтався від Переміни. Ліпше повертайся в Домівку.

– Він не такий, як ми! – вигукнув Бен. – Я бачив його! Він… він – ворог! Ми мусимо його вбити! Дозволь мені випустити йому кишки!

Почувши таке, Томас інстинктивно позадкував. Цікаво, щó Бен мав на увазі, коли сказав, що бачив Томаса? І з якого доброго дива він вирішив, що Томас – ворог?..

Альбі й не ворухнув своєю зброєю, так само тримаючи Бена на прицілі.

– Такі питання вирішувати мені й наглядачам, гнилоголовий! – Альбі тримав лук настільки твердо, немов зіпер його для надійності об дерево. – Заспокойся і забери свою кощаву дупу в Домівку.

– Він хоче повернути нас додому! – вигукнув Бен. – Він хоче вивести нас із Лабіринту! Краще вже відразу кинутись зі Стрімчака! Краще вже одне одному кишки повипускати!

– Що ти верзеш? – сторопів Томас.

– Стули пельку! – вигукнув Бен. – Стули свою погану зрадливу пельку!

– Бене, – тихо промовив Альбі. – Я рахую до трьох.

– Він – ворог! Ворог, ворог, ворог… – наче заклинання, шепотів Бен. Невідривно дивлячись на Томаса, він повільно похитувався туди-сюди, перекладаючи ніж з однієї руки в другу.

– Один.

– Ворог, ворог, ворог, ворог… – Бен посміхався. У лісових сутінках його зуби, здавалося, розсіювали тьмяне зеленаве світіння.

Томасу кортіло розвернутися і втекти, але, паралізований страхом, він не мав сили зрушити з місця.

– Два, – голос Альбі пролунав гучніше і загрозливіше.

– Бене, – скрикнув Томас, намагаючись якось залагодити конфлікт. – Я не… Я взагалі не знаю, що…

Бен видав дикий крик і кинувся вперед, замахнувшись ножем.

– Три!.. – крикнув Альбі.

Виляск відпущеної тятиви. Свист стріли, що розтинає повітря. Бридке чвякання, з яким вона встромляється в тіло.

Бенова голова сіпнулася ліворуч. Розвернувшись, хлопець похитнувся і без жодного звуку впав долілиць, ногами до Томаса. Томас схопився і відступив на кілька кроків. З Бенової щоки стирчала довга стріла. Дивно, але крові натекло значно менше, ніж можна було очікувати, але вона цебеніла, і в лісових сутінках скидалася на чорну нафту. Бен лежав нерухомо, лише конвульсивно сіпався палець на його правій руці. Томас мало не виблював. Невже Бен загинув через нього? Невже це він винен у його загибелі?..

– Ходімо, – сказав Альбі. – Пакувальники завтра про нього подбають.

«Що тут узагалі відбулося?! – думав Томас, дивлячись на бездиханне тіло. – Що я такого зробив цьому малому?»

Він звів погляд, сподіваючись отримати відповіді, та Альбі вже зник, і про його нещодавню присутність свідчило лише похитування гілки на дереві.

Томас вийшов з лісу під сліпуче сонячне проміння і примружився. Він накульгував: нестерпно пекла кісточка, хоча він і не помітив, коли це встиг підвернути ногу. Однією рукою він притискав місце, за яке його вкусив Бен, другою тримався за живіт, наче хотів притлумити блювоту. Перед очима стояла моторошна картина: незграбно лежить Бен з вивернутою під неприродним кутом головою, по стрілі збігає кров і, збираючись на вістрі, скрапує на землю.

Ця картинка стала останньою соломинкою.

Томас опустився навколішки під одним з тоненьких дерев на узліссі, і його знудило. Блював, поки не пішла жовч. Вивертало навиворіт і здавалося, що той напад ніколи не закінчиться.

І саме цієї миті, здається, розум його вирішив зіграти з ним злий жарт.

Томас раптом усвідомив, що перебуває в Глейді майже двадцять чотири години. Цілу добу. Всього-на-всього. А скільки всього трапилося! Скільки жахіть!

Отже, далі може бути тільки краще.

Вночі Томас лежав, втупившись у зоряне небо, і міркував, чи зможе взагалі коли-небудь заснути. Варто було йому склепити повіки, як перед очима зринав моторошний образ Бена, який кидався на нього з перекошеним як від сказу обличчям. Але незалежно від того, заплющував Томас очі чи лежав з розплющеними, він однак чув шурхіт стріли, що встромляється в Бенову щоку.

Томас був упевнений, що ті п’ять хвилин на цвинтарі пам’ятатиме до скону.

– Поговори зі мною, – от уже вп’яте звернувся до нього Чак відтоді, як вони позалазили в спальні мішки.

– Не хочу, – знову повторив Томас.

– Усі знають, що сталося. Декілька разів уже таке було. Часом у вжалених гріверами їде дах, і вони нападають на оточуючих. Тож ти не виняток.

Вперше Томас подумав, що Чак став не просто настирливим, а майже нестерпним.

– Чаку, радуйся, що зараз у мене в руках немає лука Альбі.

– Я всього лише…

– Чаку, замовкни і спи, – Томас відчув, що от-от вибухне.

Нарешті його «друзяка» заснув, приєднавшись до хору підлітків, які сповнили Глейд хропінням. За кілька годин, глупої ночі, Томас єдиний не спав. Хотілося розплакатися, та сліз не було. Потім, з незрозумілої причини, закортіло розшукати Альбі й віддубасити його, але Томас відмовився від цієї думки. Хотілося кричати і лаятися, відчинити люк і стрибнути в чорну порожнечу шахти. Але він не зробив і цього.

Томас заплющив очі, змусивши себе відкинути геть похмурі думки, і невдовзі таки заснув.

Вранці Чаку довелося силоміць витягати Томаса зі спального мішка, пхати в душ, а потім ще й у роздягальню – той був млявий і байдужий до всього. Сніданок минув як у тумані. По його завершенні Томас навіть не міг пригадати, що конкретно їв. Він був геть розбитий і почувався так, ніби йому розпанахали череп і забили в мозок дюжину цвяхів. До всього його мучила печія.

На жаль, як встиг зрозуміти Томас із розмов, на велетенській фермі в Глейді косо дивилися на любителів поспати в робочий час.

Незабаром він уже стояв поруч з Ньютом перед хлівом на Різниці й подумки готувався до зустрічі з першим наглядачем. Попри жахливий ранок, він радів, що відкриє для себе щось нове; до того ж робота на фермі обіцяла відірвати від думок про події на цвинтарі. Навколо мукали корови, мекали кози і рохкали свині. Десь поблизу загавкав собака, і Томас тільки й сподівався, що Казан не вклав нове значення в слово «гот-дог». «Гот-дог, – подумав Томас. – Коли я їв його востаннє? З ким?»

– Томмі, ти взагалі мене слухаєш?

Томас виринув з роздумів і повернувся до Ньюта. Той, очевидячки, доволі довго щось пояснював, та хлопець не чув жодного слова.

– Що? Вибач. Просто я майже не спав уночі.

Ньют спробував співчутливо всміхнутися.

– Та розумію. У тебе й справді кепський вигляд. Мабуть, вважаєш, що я баклан – змушую тебе плентатися на ферму після вчорашнього?

Томас стенув плечима.

– Та ні, зараз я потребую саме роботи. Я готовий на все, аби тільки відволіктися.

Ньют кивнув, і цього разу посмішка його була щира.

– Я так і знав: ти не дурень, Томмі. Ми тут дурнів не тримаємо, і це одна з причин, з яких у Глейді чистота й лад. Ледарюватимеш – засумуєш. Здасися. Просто і ясно.

Томас кивнув, катаючи ногою камінець по курній потрісканій землі.

– Є новини про вчорашню дівчину?

Як щось і могло розсіяти тяжкі спогади, то лишень думки про незнайомку. Томас досі відчував дивний зв’язок з новенькою, тому хотів дізнатися про неї якнайбільше.

– Досі в комі, ще не прокидалася. Медчуки заливають їй у рот якусь рідину, скуховарену Казаном, стежать за роботою органів тощо. Вона ніби здорова, тільки десь в інший світах.

– Це дуже дивно.

Томас не сумнівався, що якби не інцидент із Беном на цвинтарі, то він думав би лишень про дівчину. Можливо, через неї не зміг би заснути. Страх як хотілося з’ясувати, хто вона й чи справді вони були колись знайомі.

– Точно. Гадаю, слово «дивно» пасує найбільше.

Томас спробував відкинути думки про дівчину і переключився на великий хлів за спиною у Ньюта.

– З чого почнеться випробування? Мені належить подоїти корів чи, може, заколоти кілька нещасних поросяток?

Ньют засміявся, і Томас про себе відзначив, що він майже не чув сміху відтоді, як потрапив у Глейд.

– Спершу ми відсилаємо новачків до пекельної Різниці. Але ти не переймайся: забій тварин для кухні Казана – лише невеличкий шмат роботи. У різників знайдеться чимало інших обов’язків, пов’язаних з худобою.

– Шкода, не пам’ятаю, ким був раніше. Може, колієм, – пожартував Томас, але Ньют, здається, зовсім не зрозумів жарту. Він кивнув у напрямку хліва.

– Не переймайся, до заходу сонця дізнаєшся. Ходімо до Вінстона – він тут наглядач.

Вінстон виявився прищавим хлопцем, невисоким, але м’язистим. Томас подумав, що наглядач любить свою роботу, мабуть, понад міру. «Може, його заслали сюди через те, що він був серійним вбивцею?»

Впродовж першої години Вінстон показував Томасу загони з тваринами, індичник, курник, хлів і пояснював, яку роботу треба виконувати. Поки вони обходили ферму, за Томасом хвостиком ходив місцевий пес – докучливий чорний лабрадор на прізвисько Гав. Томас поцікавився, звідки в Глейді міг з’явитися собака, але Вінстон відповів, що він жив тут від початку. На щастя, Гав виявився мовчазним і, швидше за все, прізвисько йому дали як жарт.

Наступна година спливла у роботі: годівлі тварин, прибиранні приміщень, ремонті огорожі й вигрібанні дристу.

Дрист. Томас зловив себе на думці, що дедалі частіше використовує слівця глейдерів.

Третя година на фермі виявилася найскладнішою, бо довелося спостерігати, як Вінстон спершу заколов свиню, а потім оббілував перед тим, як відіслати на кухню. Йдучи на обід, Томас поклявся собі в двох речах: по-перше, його робота не буде пов’язана з тваринами, і по-друге, він більше ніколи не їстиме свинини.

Вінстон відпустив Томаса на обід самого, сказавши, що залишиться на Різниці, чому Томас тільки зрадів, бо в його присутності почувався незатишно. Прямуючи до Східної Брами, він уявляв, як у темному закутку Вінстон гризе сиру свинячу ногу.

Хлопець саме проминав Ящик, як раптом, на його подив, з Лабіринту крізь Західну Браму ліворуч від нього вибіг хлопець азіатської зовнішності з дужими руками і коротким чорним чубом, на вигляд трохи старший за Томаса. Переступивши кордон Глейду, бігун зробив ще три кроки, зупинився і нахилився, упершись руками в коліна і відсапуючись. Дивлячись на його розпашіле обличчя й наскрізь просяклий потом одяг, можна було подумати, що він пробіг щонайменше двадцять миль.

Томас із цікавістю роздивлявся його – досі йому ще не траплялося бачити бігунів отак зблизька, поминаючи вже спілкуватися з ними. До того ж, судячи з двох попередніх днів, цей бігун повернувся на кілька годин раніше, ніж зазвичай. Томас попрямував до хлопця – хотів познайомитися й поставити кілька запитань.

Та не встиг він подумки оформити бодай одне речення, як хлопець рухнув на землю.

Розділ 12

Томас на кілька секунд закам’янів. Хлопець лежав нерухомо в незграбній позі. Томас вагався, побоюючись неприємностей. А що як із хлопцем реально щось серйозне? Що як його… вжалили? Що як…

Томас відкинув сумніви – бігун явно потребував допомоги.

– Альбі!.. – гукнув він. – Ньюте! Хто-небудь, приведіть їх!

Він підскочив до хлопця й опустився на землю поруч.

– Агов, ти як?

Голова бігуна лежала на витягнутих руках, від важкого дихання боки ходором ходили. Хлопець був при тямі, хоч Томас ще в житті не бачив такої виснаженої людини.

– Я… нормально, – відповів бігун між важкими вдихами, тоді звів очі. – А ти що ще за дрист?

– Я новачок, – пояснив Томас і раптом подумав, що бігуни цілодобово проводять в Лабіринті й дізнаються про все, що відбувається в Глейді, тільки з розповідей. Цікаво, хлопцю вже повідомили про появу дівчини? Напевно, хтось уже напліткував. – Мене звати Томас. З’явився у вас два дні тому.

Бігун ледве спромігся сісти. Чорний чуб прилип до змоклого від поту чола.

– А, Томас, – видихнув він. – Новачки. Ти і та лялька.

Альбі підбіг до них з явно стурбованим виглядом.

– Мінхо, а ти чого так рано? Щось сталося?

– Не жени, Альбі, – відповів бігун. Здається, сили поверталися до нього з кожною новою секундою. – Ліпше принеси води – довелося кинути наплічник в Лабіринті.

Альбі не рушив з місця. Навпаки – добряче кóпнув Мінхо в ногу: мовляв, він не жартує.

– Розповідай, що сталося!

– Я ледь розмовляю, гнилоголовий! – хрипко гаркнув Мінхо. – Принеси води!

Томас із подивом помітив, що на обличчі Альбі промайнула подоба посмішки. Втім, хлопець умить спохмурнів і подивився на Томаса.

– Мінхо – єдиний шлапак, який має право розмовляти зі мною в такому тоні. Будь-хто інший вже полетів би шкереберть зі Стрімчака.

А потім Альбі зірвався і побіг – мабуть, по воду для цього Мінхо. Томас був просто вражений.

– Чому він дозволяє тобі так поводитися з собою? – запитав він.

Бігун стенув плечима і витер з лоба свіжі краплі поту.

– Ти що, боїшся цього малого? Чувак, ти маєш ще багато чого навчитися. Дурні новачки…

Докір зачепив Томаса сильніше, ніж можна було очікувати, враховуючи, що знайомство з Мінхо тривало всього лишень три хвилини.

– А хіба він не ваш ватажок?

– Ватажок?.. – Мінхо видав хрипкий звук, який, певно, мав означати сміх. – Ну-ну. Як тобі того хочеться, можеш називати його ватажком. А може, його варто величати Ель Президенте? Ні-ні! Краще Адмірал Альбі! Так набагато ліпше! – він, хихикаючи, потер очі.

Томас збентежився, не знаючи, як продовжити розмову. Неможливо було зрозуміти, жартує Мінхо чи говорить серйозно.

– І хто тоді ватажок, якщо не він?

– Краще помовч, зелений, поки геть не заплутався, – зітхнув Мінхо, наче Томас його втомив, потім тихо пробурмотів під носа: – І чого ви, шлапаки зелені, повсякчас лізете з дурними питаннями? Це так дістає…

– А ти на що сподівався? – раптом обурився Томас. «Можна подумати, ти не так само поводився, коли сам тут опинився!» – кортіло йому сказати.

– Сподівався, що зробиш те, що тобі сказали, – стулиш пельку.

При цих словах Мінхо вперше подивився Томасу в очі. Той мимоволі відступив й одразу ж пошкодував про це – не треба було дозволяти хлопцеві думати, що він має право розмовляти з ним у такому тоні.

Томас випростався і промовив, дивлячись на лежачого бігуна:

– Ага. Впевнений, що саме це ти і робив, коли сам був новачком.

Мінхо пильно подивився на нього.

– Я – один з найперших глейдерів, баклан. Тож не базікай про те, чого не знаєш.

Тепер Томас став трохи побоюватися хлопця, та однак уже йому в печінках було таке ставлення. Він хотів був підвестися і піти, але Мінхо прудко схопив його за руку.

– Чувак, розслабся. Я жартую. Знаєш, часом кумедно подражнити новачків. Ти й сам зрозумієш, коли прибуде… – він осікся, розгублено звівши брови. – Як гадаєш, новачків і справді більше не буде?

Томас розслабився і знову сів поруч, дивуючись, як легко бігуну вдалося його заспокоїти. Він згадав про дівчину і записку, в якій ішлося, що вона «остання».

– Мабуть, не буде.

Мінхо запитально подивився на нього.

– А правда ти бачив ту ляльку? Всі кажуть, що ви з нею знайомі абощо.

Томас відчув, що зараз кинеться захищатися.

– Я її бачив. Тільки вона мені зовсім не здається знайомою.

Раптово йому стало соромно за свою брехню. Нехай то була і не зовсім брехня.

– Крута дівка?

Томас не думав про дівчину в такому аспекті відтоді, як вона прокинулася з запискою в руці й вимовила замогильним голосом: «Усе зміниться». Та він запам’ятав її вроду.

– Так, мабуть, крута, – відповів він, трохи подумавши.

Мінхо повільно ліг на спину і заплющив очі.

– Ну так. Мабуть… За умови, що тебе приваблюють ляльки в комі, – засміявся він.

– Ага.

Здавалося, манера поведінки Мінхо змінювалася щохвилини, тому Томас ніяк не міг вирішити, подобається йому бігун чи ні.

Після тривалої паузи він усе-таки зважився.

– Отож… – обережно запитав він, – що-небудь цікаве знайшов сьогодні?

Мінхо подивився на нього круглими від подиву очима.

– Знаєш, зелений, це найгниліше питання, яке можна поставити бігуну, – він знову заплющив очі. – Втім, сьогодні особливий день.

– Що ти маєш на увазі? – Томас згоряв од нетерпіння, чекаючи отримати бодай якусь інформацію. «Відповідай! – подумки благав він. – Будь ласка, відповідай мені!»

– Почекаймо на повернення нашого «адмірала». Не люблю двічі повторювати одне й те саме. До того ж він може бути проти того, щоб ти чув.

Томас зітхнув. Укотре він залишився без відповіді, та його це зовсім не дивувало.

– Ну скажи бодай, де так вимотався. Та й повернувся ти раніше. Зазвичай ви цілий день там бігаєте?

Мінхо з кректанням підвівся і сів, схрестивши ноги.

– Точно, зелений. День я швендяю по Лабіринту. Та сьогодні, скажімо так, я трохи перехвилювався, тому і рвонув назад швидше.

Томасові кортіло якнайшвидше дізнатися, що сталося в Лабіринті.

– Розкажи.

– Чувак! – Мінхо підкинув руки. – Кажу тобі – терпіння! Почекаємо Генерала Альбі.

Щось в інтонації бігуна було таке, що пом’якшило відмову, і Томас остаточно визначився: Мінхо йому симпатичний.

– Гаразд, мовчу. Та коли розповідатимеш новини Альбі, зроби так, щоб він мене не нагнав, гаразд?

Бігун спершу мовчки дивився Томасові в очі, а потім відповів:

– Гаразд, зелений. Слухаюсь і скоряюся.

За кілька секунд з’явився Альбі та простягнув Мінхо великий пластиковий кухоль з водою; той одним духом перехилив його.

– Отже, – почав Альбі, – з цим покінчено. Тепер кажи, що там сталося?

Мінхо звів брови і кивнув у бік Томаса.

– Не зважай, – відповів Альбі. – Мені начхати, що почує цей шлапак. Кажи!

Весь в очікуванні, Томас мовчки спостерігав, як Мінхо підводиться, кривлячись від кожного руху, – весь його вигляд буквально кричав про неймовірну втому. Бігун притулився до стіни й обвів обох холодним поглядом.

– Я натрапив на дохлого.

– Га? – сторопів Альбі. – Дохлого кого?

– Дохлого грівера, – посміхнувся Мінхо.

Розділ 13

На згадку про гріверів Томас розхвилювався. Неможливо було спокійно згадувати про цих почвар, та йому стало цікаво, чому дохлий грівер зчинив такий рейвах. Невже раніше такого не траплялося?

Альбі дивився з недовірою, наче йому пообіцяли, що в нього виростуть крила і він злетить.

– Зараз не найкращий час для жартів, – сказав він.

– Знаєш, на твоєму місці я б теж не повірив, – відповів Мінхо. – Але я на власні очі бачив цю тварюку дохлою, це точно.

«Значить, точно це щось небувале», – подумав Томас.

– Отже, ти знайшов дохлого грівера, – задумливо повторив Альбі.

– Саме так, – трохи роздратовано підтвердив Мінхо. – Він за кілька миль звідси, неподалік Стрімчака.

Альбі подивився у просвіт у стіні, потім знову перевів погляд на бігуна.

– Ну гаразд… А чому ти не притягнув його з собою?

Мінхо реготнув – чи то засміявся, чи то пирхнув.

– Чувак, ти що, Казанового гострого соусу переїв? Та вони по півтонни важать! І взагалі, я не торкнуся жодної з цих почвар, навіть якщо мені пообіцяють вихід з Лабіринту!

– А який він був? – засипав його питаннями Альбі. – Залізні шпичаки на тілі були сховані чи випущені? Він хоч трохи ворушився? Шкура була слизька?

Томаса розпирало від цікавості. «Залізні шпичаки? Слизька шкура? Та про що вони взагалі?..» Однак він мовчав, намагаючись не нагадувати про свою присутність. Навряд чи такі теми слід було обговорювати при сторонніх.

– Гальмуй, старий, – сказав Мінхо. – Ти маєш сам на нього подивитися. Він… дивний.

– Дивний? – збентежено перепитав Альбі.

– Чувак, я збіса втомився, хочу жерти, та ще й мені сонцем голову напекло. Та якщо ти наполягаєш, можемо туди змотатися. Встигнемо повернутися до закриття Брами.

Альбі подивився на годинник.

– Відкладімо ліпше до ранку.

– Це найрозумніше, що я почув від тебе за останній тиждень, – Мінхо випростався, жартівливо тицьнув Альбі кулаком у плече і, злегка похитуючись, поплентався в Домівку. Уже на ходу він кинув через плече, при цьому вигляд мав такий, наче в нього все болить: – Як подумати, я мав би повернутися в Лабіринт, та мені начхати. Піду випрошу в Казана його бридкої запіканки.

Томас був трохи розчарований. Він розумів, що Мінхо втомився і йому потрібно відпочити й поїсти, але все одно кортіло якнайбільше довідатися.

Альбі несподівано розвернувся до нього.

– Якщо ти щось знаєш, але приховуєш…

Томасу остогидло, що його звинувачують у приховуванні інформації. Невже у них інших проблем немає? Він-бо і справді нічого не приховував.

– За що ти мене так ненавидиш? – просто запитав він, дивлячись Альбі в очі.

На обличчі Альбі відбилися водночас збентеження, гнів і подив.

– Ненавиджу тебе? Ти так нічого і не навчився відтоді, як виліз із Ящика, хлопче. Тут не йде мова про ненависть, симпатії, любов, дружбу чи інші дурниці. Тут ми думаємо лише про те, як вижити. Тож облиш свої дівчачі замашки, шлапак, і вмикай свій гнилий мозок, якщо він у тебе є.

Томас наче отримав ляпас.

– Але… чому ви всякчас мене звинувачуєте…

– Тому що не може бути збігу, гнилоголовий! Спершу з’являєшся ти, а наступного дня – ця дівка з незрозумілим посланням, потім на тебе накидається Бен, а тепер ще грівери дохнуть! Щось тут не так, і я не заспокоюся, поки не з’ясую!

– Я нічого не знаю, Альбі, – твердо відповів Томас. Здається, зараз був вдалий момент для того, щоб виявити характер. – Я навіть не знаю, чим займався три дні тому, тим паче не в курсі, чому Мінхо наскочив на дохлу істоту, яку ви називаєте грівером! Тож відчепися!

Альбі відхилився і якусь мить порожніми очима дивився на нього. Потім сказав:

– Гальмуй, зелений. Дорослішай і починай уже думати. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Та як щось згадаєш, як щось тобі здасться знайомим, відразу скажи. Пообіцяй.

«Не раніше, ніж спогади до мене повернуться цілковито, – подумав Томас. – І не раніше, ніж я сам захочу ділитися ними».

– Я думаю… Гаразд, але…

– Просто пообіцяй!

Томас не договорив – Альбі з його настирливістю вже остобісів йому.

– Як скажеш, – нарешті відповів він. – Обіцяю.

Альбі кивнув, розвернувся і, більше не промовивши жодного слова, пішов геть.

Томас знайшов найрозлогіше дерево на узліссі біля Могильника – воно давало найбільшу тінь. Він побоювався повертатися на ферму до Колія Вінстона. Томас розумів, що треба поїсти, та йому не хотілося нікого ні бачити, ні чути, тому він вирішив уникати людей доти, доки його не шукатимуть. Він сидів, прихилившись до товстого стовбура дерева, і мріяв бодай про слабенький вітерець, та вітру не було.

Томас уже майже задрімав, коли раптом тишу порушив Чак.

– Томасе! Томасе!.. – кричав хлопчик, на ходу розмахуючи руками. З обличчя видно було, що він дуже збуджений.

Томас потер очі й невдоволено застогнав; понад усе на світі зараз він хотів трохи поспати. Він звів погляд на Чака тільки тоді, коли почув просто перед собою його уривчасте дихання.

– Чого тобі?

– Бен… Бен… він… не помер, – насилу вичавив Чак, намагаючись відсапатися.

Почувши це, Томас аж підскочив. Утому як рукою зняло.

– Що?!

– Він… не помер. По нього пішли пакувальники… стріла не зачепила мозку… Медчуки сяк-так його підлатали.

Томас озирнувся на ліс, де минулого вечора на нього напав знавіснілий глейдер.

– Ти що – знущаєшся? Я сам його бачив…

Він не помер? Навряд чи Томас зараз відповів би, що відчував сильніше: сум’яття, полегшення або страх від того, що на нього знову можуть напасти…

– Атож, і я його бачив. З величезною пов’язкою на голові, – відповів Чак. – Його замкнули в Буцегарні.

Томас знову повернувся до нього.

– Буцегарні?.. Тобто?

– Так, у Буцегарні. У нас на північ від Домівки є в’язниця, – Чак тицьнув пальцем у бік будинку. – Його запроторили так швидко, що медчукам довелося надавати йому допомогу просто в камері.

Томас потер очі. Він зрозумів, щó насправді відчував, і від цього стало соромно, – він відчував полегшення, вирішивши, що Бен загинув і більше не доведеться його боятися.

– І що тепер з ним буде?

– З цього приводу вранці скликали Збори наглядачів. Ухвалено одностайне рішення. Тепер, думаю, цей шлапак дуже шкодує, що стріла відразу не проткнула йому гнилі мізки.

Томас скоса подивився на Чака.

– Про що ти?

– Сьогодні ввечері на нього чекає Вигнання. За те, що намагався тебе вбити.

– Вигнання? А це ще що таке? – запитав Томас, хоч він і здогадувався, що коли вже Чак вважає це гіршим за смерть, нічого доброго за цим словом не криється.

Аж тут Томас побачив, мабуть, найтривожніший знак з часу прибуття в Глейд. Чак нічого не відповів, а тільки посміхнувся. Посміхнувся, попри весь жах новини, яку приніс. А тоді розвернувся і побіг геть – мабуть, щоб поділитися приголомшливою звісткою з кимсь іще.

Увечері, коли небо почало сутеніти, десь за півгодини до закриття проходів, Ньют з Альбі зібрали всіх глейдерів біля Східної Брами. Бігуни лише нещодавно повернулися й одразу ж зникли в таємничому Картосховищі, задраївши по собі важкі залізні двері. Мінхо вже був там. Альбі попросив бігунів якнайшвидше закінчити свої справи і виділив їм на все двадцять хвилин.

Томас досі бентежився з приводу того, що Чак посміхався, повідомляючи звістку про Вигнання Бена. Він гадки не мав, що криється за покаранням, але був певен, що це щось жахливе. А надто коли врахувати, що всі глейдери зібралися просто біля виходу в Лабіринт.

«Невже вони хочуть випхати його звідси? – міркував він. – Просто до гріверів?»

Наче грозова хмара, над усіма повисла гнітюча атмосфера очікування чогось зловісно. Глейдери напружено перешіптувалися. Томас мовчки стояв, схрестивши на грудях руки, і терпляче чекав вистави. Нарешті бігуни вийшли зі своєї будівлі. Вони були страшенно втомлені, а на обличчях застиг вираз глибокої задуми. Мінхо вийшов перший, – це навело Томаса на думку про те, що він був їхнім наглядачем.

– Виводьте його! – скомандував Альбі, аж Томаса здригнувся й вийшов із задуми.

Томас опустив руки, повернувся і пошукав очима Бена, занепокоєно думаючи, як поведеться знавіснілий хлопець, коли його побачить.

З дальнього краю Домівки показалися троє міцних парубків, які буквально волочили Бена по землі – той відмовлявся йти самостійно. Одяг на хлопцеві був такий подертий, що ледь тримався, а голову й обличчя затуляла груба, мокра від крові пов’язка. Він був схожий на мерця – таким самим Томас бачив його востаннє на цвинтарі. За винятком однієї деталі: тепер його очі були розплющені та повні страху.

– Ньюте, – сказав Альбі дуже тихо. І коли б Томас не стояв за декілька футів од нього, він не розчув би слів. – Неси Жердину.

Вочевидь, Ньют чекав цього наказу, тому кивнув, уже прямуючи до невеликого сараю з садовим реманентом, що стояв на Городі.

Томас знову перевів погляд на Бена і його конвоїрів. Неборака не намагався чинити опір, дозволяючи волочити себе по запорошених кам’яних блоках. Порівнявшись із натовпом, конвоїри поставили Бена престо поперед Альбі, і бранець лише безвольно звісив голову, не наважуючись дивитися присутнім в очі.

– Ти сам винен, Бене, – кинув Альбі, похитавши головою, і подивився на сарай, до якого пішов Ньют.

Томас простежив за його поглядом: Ньют саме вийшов з перекошеного дверного отвору з кількома алюмінієвими трубами в руках і став з’єднувати їх в одну жердину завдовжки двадцять футів. По завершенні він закріпив на одному з кінців якийсь дивний предмет і поніс готову конструкцію до зібрання. У Томаса сироти побігли по спині, коли долинув страшний скрегіт, з яким труба волочилася по камінню.

Томас був нажаханий усіма приготуваннями і чомусь ніяк не міг позбутися відчуття відповідальності за те, що сталося, хоч і розумів, що нічим не спровокував Бена. Попри це, Томас хвилювався. Що він зробив не так? Відповіді не було, але докори сумління однаково отруювали йому кров, як хвороба.

Нарешті Ньют підійшов до Альбі й передав тому один кінець жердини. Тільки тепер Томас зміг роздивитися дивний предмет, що його Ньют прикріпив до протилежного кінця: до залізної труби була прибита петля з грубої шкіри. Велика защіпка у вигляді кнопки вказувала на те, що петля могла відкриватися і закриватися. Призначення механізму стало очевидним.

Це був нашийник.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю