Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 53

Томас навіть трохи засмутився, коли Збори закінчилися. Ньют вийшов з Домівки, і стало ясно, що відпочивати вже досить.

Побачивши Томаса з Терезою, наглядач, накульгуючи, побіг до них. Томас зловив себе на тому, що мимоволі випустив руку Терези. Ньют зупинився перед лавою і схрестив руки на грудях, дивлячись на Терезу і Томаса зверху вниз.

– Це просто кляте божевілля, ви ж це розумієте?

З виразу його обличчя неможливо було щось зрозуміти, та, здається, в очах майнув переможний блиск.

Томас підвівся, відчуваючи, як од хвилювання починає тремтіти все тіло.

– То вони погодилися?

Ньют кивнув.

– Усі до ноги. Це виявилося навіть простіше, ніж я гадав. Шлапаки бачили, щó відбувається, коли кляті Брами відчинені. А з цього дурнуватого Лабіринту ми вибратися не можемо. Тому треба робити щось, – він обернувся до наглядачів, які почали збирати навколо себе підпорядкованих їм робітників. – Залишилося переконати решту глейдерів.

Томас був певен, що це завдання виявиться навіть складнішим за спробу переманити на свій бік наглядачів.

– Гадаєш, вони погодяться? – запитала Тереза, підводячись із лавиці.

– Не всі, – відповів явно стурбований Ньют. – Хтось захоче лишитися й випробувати долю – гарантую.

Томас не сумнівався: на саму думку про те, що доведеться бігати Лабіринтом, у глейдерів затремтять жижки. Пропонувати їм відкрито битися з гріверами – то вже занадто.

– А що з Альбі?

– Хто його знає, – відповів Ньют, обводячи очима Глейд, наглядачів і їхніх підопічних. – Повернення додому неборака боїться дужче, ніж зустрічі з гріверами. Та не переймайся, я умовлю його піти з нами.

Томасу страшенно кортіло пригадати бодай щось із того, чого так сильно боявся Альбі, але марно.

– І як ти збираєшся це зробити?

Ньют засміявся.

– Вигадаю який-небудь дрист. Скажу, що в іншій частині світу в нас почнеться нове життя, і проживемо ми довго й щасливо.

– Можливо, – стенув Томас плечима, – так і буде. Хтозна? Знаєте, я пообіцяв Чаку, що поверну його додому. Або, щонайменше, знайду йому нову домівку.

– Ну, – пробурмотіла Тереза, – після цього місця будь-що видасться раєм.

Томас подивився на купки глейдерів, розкидані по всьому Глейду, – точилася суперечка, і наглядачі силкувалися переконати людей, що ті мусять ризикнути і з боєм прорватися до гріверової нори. Дехто не волів це слухати і пішов геть, та більшість уважно вислухали і, здається, всерйоз замислилися.

– І що далі? – запитала Тереза.

– З’ясуємо, хто йде, – зітхнув Ньют, – а хто залишається, і почнемо готуватися. Слід подумати про харчі, зброю тощо, і тільки потім вирушимо в путь. Томасе, коли вже це твоя ідея, то я призначив би головним тебе, але нам і так важко переконати глейдерів вирушити до нори, а як вони довідаються, що ватажком стане зелений… Тільки не ображайся. Просто сиди собі тихо, гаразд? Ви з Терезою візьметеся до коду – без зайвого розголосу.

Томас і сам був радий посидіти тихо. Відшукати комп’ютер і набрати на ньому код здавалося більш ніж відповідальним завданням. Маючи на плечах всього лише оце одне завдання, він заледве притлумлював паніку.

– Як тебе послухати, то все легко, – промовив він нарешті, намагаючись бодай трішки прикрасити ситуацію. Ну, принаймні щоб так здавалося.

Ньют знову схрестив руки і пильно подивився на Томаса.

– Як ти казав: залишимося тут – і один шлапак загине. Вирушимо – і хтось однаково загине. Тоді яка різниця? – він тицьнув Томаса пальцем у груди. – Тільки якщо ти не помилився.

– Не помилився.

Томас знав, що не помиляється щодо нори, коду, секретного виходу і неминучості сутички. Та він не міг передбачити, скільки загине людей – хтось один чи декілька. Хай там як, та інстинкт йому підказував: не можна зізнаватися в своїх сумнівах.

Ньют поплескав його по спині.

– Лацно. Нумо до роботи.

Наступні кілька годин були просто божевільні.

Більшість глейдерів – навіть більше, ніж припускав Томас, – усе-таки зважилися приєднатися до втікачів. І Альбі з ними. Хоча ніхто в цьому не зізнавався, Томас міг заприсягтися: в душі всі сподівалися на те, що грівери вб’ють тільки одного, і вважали свої шанси стати цим бідолахою мізерними. Тільки деякі особливо вперті вирішили залишитися в Глейді; втім, саме вони стали найбільшим джерелом галасу і проблем. З понурими обличчями вони тинялися майданом і всіляко намагалися втовкмачити іншим, що ті – неабиякі бовдури. Зрештою упертюхи здалися й трималися оддалік.

Що ж до Томаса і решти, хто зважився на втечу, то їм належало встигнути переробити чимало роботи.

Всім роздали наплічники, напхом напхані найнеобхіднішим. Казана (за словами Ньюта, з усіх наглядачів кухаря переманити на свій бік виявилося найскладніше) призначили відповідальним за харчі та їхній розподіл по наплічниках. Не забули і про шприци з протигріверною сироваткою, хоча Томас мав сумніви, що монстри жалитимуть їх узагалі. Чаку доручили наповнити і роздати пляшки з питною водою. Оскільки хлопчикові допомагала Тереза, Томас попросив її по можливості применшувати небезпеку в розмові з малим, навіть якщо їй доведеться відверто брехати. Чак намагався триматися гідно, та крапельки поту на шкірі й переляканий погляд зраджували його реальний стан.

Мінхо з гуртом бігунів, озброївшись камінням і сплетеними з плюща мотузками, вирушив до Стрімчака, щоб востаннє перевірити невидиму гріверову нору. Залишалося тільки сподіватися, що почвари не порушать свого звичного розпорядку і не вилізуть серед білого дня. Томас був подумав, що може сам збігати до Стрімчака, стрибнути в нору і швидко набрати код, але побоявся небезпеки, що чигала на нього по той бік. Ньют має рацію: ліпше зачекати до ночі та сподіватися, що більшість гріверів розповзуться по Лабіринту і в норі їх не буде.

Мінхо повернувся цілий і неушкоджений, і, як Томасові здалося, сповнений впевненості, що вони мають справу з реальним виходом. Або входом: то вже з якого боку на нього подивитися.

Томас допоміг Мінхо роздати глейдерам зброю: хлопці постаралися змайструвати і дещо новеньке, щоб підготуватися до сутички з гріверами. Деякі дерев’яні кілки з загостреними вістрями перетворили на списи, решту пообмотували колючим дротом; ножі як слід нагострили і прикрутили до грубих палиць з нарубаних у лісі гілок; бите скло поприклеювали скотчем до лопат. Глейдери враз стали армією. На Томасову думку, доволі жалюгідною і погано підготовленою, але все-таки армією.

По завершенні роботи вони з Терезою усамітнилися в секретному місці в Могильнику, щоб остаточно визначитися, що робити по той бік гріверової нори і як ввести код у комп’ютер.

– Доведеться це зробити нам, – сказав Томас. Вони стояли, притулившись спинами до шорстких стовбурів дерев; зелене листя вже сіріло від браку штучного освітлення. – Якщо ми розділимося, то однак зможемо підтримувати зв’язок і допомагати одне одному.

Тереза обдирала кору з підібраної гілки.

– І все-таки комусь доведеться нас підстрахувати – про всяк випадок.

– Певно, що так. Мінхо і Ньют знають код, тому скажемо їм, щоб вони були готові його набрати, якщо ми… ну, ти розумієш…

Томасу не хотілося думати про погане.

– Виходить, що запасного плану ми не маємо, – позіхнула Тереза, наче життя було цілком звичайне.

– Все доволі просто: відбиваємося від гріверів, вводимо код і виходимо у відчинені двері. А потім поквитаємося з Творцями – чого б то не коштувало.

– Шість слів у коді й до біса гріверів, – Тереза переламала гілку навпіл. – Як гадаєш, як розшифровується «БЕЗУМ»?

Томасові мов під дих врізали. Чомусь тільки тепер, коли він почув слово від стороннього, в мозку ніби щось клацнуло. Він раптом зрозумів сенс, щиро дивуючись, чому досі не розгледів очевидного.

– Пам’ятаєш, я розповідав тобі про табличку в Лабіринті? Металева, з викарбуваними словами? – від хвилювання в хлопця шалено закалатало серце.

Тереза спантеличено наморщила чоло, та вже за мить в її очах зблиснуло розуміння.

– Точно! «Безпрецедентний експеримент: зона ураження мозку». БЕЗУМ. «БЕЗУМ – це добре», – ось що я написала на своїй руці! Цікаво, що це все-таки означає?

– Ніяк не збагну. А тому боюся: все, що ми збираємося зробити, в результаті виявиться грандіозною дурістю. І може перетворитися на криваву різанину.

– Всі чудово розуміють, на що йдуть, – Тереза взяла його за руку. – Нам нема чого втрачати, пам’ятаєш?

Томас пам’ятав, але чомусь слова дівчини не справили належного ефекту – дуже вже мало в них було надії.

– Нема чого втрачати, – повторив він.

Розділ 54

Саме перед тим, коли раніше зачинялася Брама, Казан подав вечерю, яка мала підтримати їхні сили на всю ніч. Напружена атмосфера, що панувала за столами, здавалося, була наскрізь пронизана відчуттям приреченості та тривоги. Томас сидів поруч із Чаком, який байдуже копирсався в тарілці.

– Отже… Томасе, – заговорив хлопчик з повним ротом картопляного пюре, – а мене на честь кого назвали?

Томас лише похитав головою – вони за крок від здійснення чи не найнебезпечнішого вчинку в житті, а Чак запитує, звідки в нього таке ім’я.

– Не знаю. Може, на честь Дарвіна? Це той чувак, який дотумкав до теорії еволюції.

– Закладаюся, що чуваком його ще ніхто не називав, – Чак знову набив рота – здається, вважаючи, що саме з повним ротом і найкраще розмовляти. – А знаєш, мені майже не страшно. Я хочу сказати, останні кілька днів ми просто відсиджувалися в Домівці й чекали, коли прийдуть грівери і схоплять одного з нас – гірше годі й вигадати. А тепер бодай самі йдемо до них, намагаємося щось зробити. Принаймні…

– Принаймні що? – перепитав Томас. Він і на мить не повірив, що Чак не боїться; було боляче дивитися, як він силкується бадьоритися.

– Ну… Всі тільки й торочать про те, що грівери можуть вбити лише одну людину. Напевно, я останній бовдур, та мене це обнадіює. У всякім разі, завдяки якомусь бідоласі більшість із нас прорветься. Краще вже один, ніж усі.

На саму думку, що кожен глейдер чіпляється за надію: помре хтось один, але не він сам, – стало гидко. І що більше Томас про це думав, то дужче сумнівався, що все буде саме так. Творці напевно в курсі їхнього плану, тому запросто могли перепрограмувати гріверів. А втім, ліпше вже марно сподіватися, ніж не мати надії взагалі.

– Хтозна. Якщо ми як слід організуємося, то взагалі всі виживемо.

Чак на мить припинив запихатися і пильно подивився на Томаса.

– Ти і справді так вважаєш – чи просто намагаєшся мене підбадьорити?

– Я вважаю, що можливий і такий варіант, – Томас проковтнув останній шматок і запив великим ковтком води. Так брехати йому ще ніколи не доводилося. Очевидно, що загиблих буде багато. Але він твердо постановив собі, що зробить усе від нього залежне, щоб Чак уникнув страшної долі. І Тереза. – Не забувай, що я пообіцяв. Плани не змінилися.

– А який у тому сенс? – нахмурився Чак. – Довкола тільки й розмов, що світ перетворився на одну велику купу дристу.

– Ну… може, й так, але ми знайдемо людей, які про нас подбають. От побачиш.

Чак підвівся з-за столу.

– Гаразд, не хочеться зараз про це думати, – промовив він. – Найголовніше – виведи мене з Лабіринту – і я стану найщасливішим шлапаком на світі.

– Лацно, – погодився Томас.

Його увагу привернув шум за сусідніми столами – Ньют з Альбі піднімали глейдерів. Прийшов час вирушати. Зовні Альбі видавався цілком нормальним, але Томаса непокоїв його моральний стан. За Томасовими спостереженнями, справжнім ватажком зробився Ньют; утім, часом і він мов з ланця зривався.

Крижаний страх і паніка, що їх так часто Томас відчував останніми днями, накрили його з головою. От і все. Час вирушати. Намагаючись не думати про погане і просто робити те, що мусить, Томас схопив наплічник. Чак у всьому його наслідував, і вони попрямували до Західної Брами – єдиної, з якої можна було потрапити до Стрімчака.

Терезу і Мінхо Томас угледів біля самісінької Брами; ті стояли ліворуч біля муру й обговорювали поспіхом складений план, як ввести код у комп’ютер після проникнення в гріверову нору.

– То що, шлапаки, готові? – запитав Мінхо, коли Томас із Чаком підійшли ближче. – Томасе, це твоя ідея, тож молися, щоб усе спрацювало. Як усе накриється, то я тебе власноруч придушу раніше за гріверів.

– Дякую, – кинув Томас. І однаково він не міг позбутися млосного відчуття в животі. Що як він помиляється? Що як усі його спогади – фальшивка, якимось чином вкладена йому в голову? На таке припущення хлопця затіпало, і він вмить відкинув цю страшну думку. Так чи так, а вороття немає.

Томас подивився на Терезу – та переминалася з ноги на ногу і потирала долоні.

– Ти як? – запитав він.

– Нормально, – відповіла дівчина, ледь усміхнувшись, хоч і видно було, що їй далеко до нормального стану. – Просто хочеться, щоб усе чимшвидше закінчилося.

– Амінь, сестро, – відгукнувся Мінхо. Він видавався цілком спокійним, впевненим у собі й, здається, зовсім не боявся. Томас йому навіть позаздрив.

Коли Ньют усіх нарешті зібрав, він закликав їх до тиші. Томас обернувся, щоб послухати його.

– Нас – сорок один, – Ньют завдав на спину наплічник, який тримав у руках, і загрозливо підніс угору грубезну палицю, кінець якої був обмотаний колючим дротом. – Перевірте, чи ніхто з вас не забув зброї. Крім цього, мені нема чого вам і сказати. План ви всі знаєте. Пробиваємося до гріверової нори, потім Томмі в неї стрибає, вводить чарівний код – і ми зможемо поквитатися з Творцями. Все просто.

Томас майже не слухав Ньюта. Він звернув увагу на Альбі який відколовся від гурту глейдерів і тепер з понурим виглядом стояв осторонь і смикав тятиву лука, втупившись у землю. На плечі в нього висів сагайдак зі стрілами. Томас дуже боявся, що в такому стані в критичній ситуації Альбі може всіх підвести. Отож Томас вирішив тримати на оці ватажка глейдерів.

– Можливо, слід виголосити напутнє слово абощо? – крикнув Мінхо, відвертаючи Томасову увагу від Альбі.

– Ти і виголоси, – сказав Ньют.

Мінхо кивнув і розвернувся до натовпу.

– Будьте обережні, – сухо промовив він. – Не загиньте.

Іншого разу Томас розреготався б, та нині було не до сміху.

– Чудово. Ото вже в біса підбадьорив, – озвався Ньют і тицьнув пальцем собі за спину, в напрямку Лабіринту. – План знають усі. Два роки на нас ставили досліди, як на мишах, та сьогодні ми дамо гідну відсіч! Сьогодні ми відплатимо Творцям – війну перенесемо на їхню територію! За будь-яку ціну! Сьогодні нехай бояться грівери.

Хтось схвально заулюлюкав, затим пролунав бойовий клич, до нього приєдналося ще кілька голосів, наростаючи, як гуркіт грому. Томас відчув приплив хоробрості, вхопився за це почуття, вчепився в нього, змушуючи розростися в душі. Ньют має рацію. Сьогодні вони битимуться. Сьогодні вони повстануть, раз і назавжди.

Томас був готовий. Він заулюлюкав разом з іншими. Він усвідомлював, що слід, мабуть, дотримуватися тиші, щоб не привертати до себе уваги, та зараз йому було байдуже. Гра почалася.

Ньют загрозливо підніс зброю над головою і крикнув:

– Слухайте, Творці! Ми йдемо!

Він розвернувся і побіг, майже не кульгаючи, в Лабіринт. У сірий морок коридорів, темніший за Глейд, повний тіней і чорноти. З улюлюканням глейдери підхопили свою зброю і кинулися слідом, навіть Альбі. Томас, із довгим списом, до вістря якого був примотаний ніж, біг поміж Терезою і Чаком. Його переповнило почуття відповідальності за друзів, аж важко стало бігти. Та він уперто мчав уперед, налаштований перемагати.

«Все вийде, – думав він. – Головне – дістатися нори».

Розділ 55

Зберігаючи рівний темп, Томас рухався кам’яним коридором до Стрімчака разом з іншими глейдерами. Він уже встиг звикнути до Лабіринту, та нийі все було інакше. Тупіт ніг відлунював од стін, а червоні вогники очей жуків-жалюків, здавалося, виблискували в заростях плюща ще загрозливіше – і сумнівів не було, що Творці спостерігають за втікачами і підслуховують. Так чи так, а сутичка неминуча.

«Боїшся?» – подумки звернулася до нього Тереза.

«Ні, я завжди любив поєднання слизу й сталі. Чекаю не дочекаюся зустрічі з гріверами». Йому самому не було смішно; Томас мимоволі подумав, чи прийде бодай колись мить, щоб він справді відчув радість.

«Кумедно», – відповіла дівчина. Вона бігла поруч, однак Томас дивився тільки вперед.

«З нами все буде гаразд. Ти, головне, тримайся ближче до мене і Мінхо».

«О мій лицарю в осяйних обладунках! Невже ти вважаєш, що я не здатна постояти за себе?»

Томас був протилежної думки – Тереза зовсім не з боязких.

«Ні. Просто намагаюся бути милим».

Гурт рухався, розтягнувшись на всю ширину коридору та зберігаючи рівний і водночас доволі швидкий темп, і Томас міркував, на скільки ще вистачить сил у не-бігунів. І тут, наче у відповідь на його неозвучене питання, Ньют збавив темп і, порівнявшись із Мінхо, ляснув того по плечу.

– Твоя черга вести перед, – почув Томас.

Мінхо кивнув, очолив загін і продовжив вести глейдерів нескінченними проходами, коридорами і поворотами. Тепер кожен крок віддавався Томасові болем у тілі. Відвагу, яка щойно переповнювала його, знову заступив страх. Зараз Томас думав лише про одне: коли грівери поженуться за ними і коли розпочнеться бій?

Глейдери бігли, але Томас помітив, що хлопці, не звиклі до забігів на такі довгі дистанції, вже знесиліли й жадібно хапали ротом повітря. Та ніхто не здавався. Вони мчали далі, а гріверів і близько не було. В Томаса з’явився слабкий проблиск надії на те, що вони, можливо, дістануться мети до появи гріверів. Можливо.

Нарешті, коли спливла ще година, яка видалася Томасу вічністю, хлопці наблизилися до останнього кам’яного коридору перед Стрімчаком – короткого відгалуження Т-подібного перехрестя.

Обливаючись потом, з калатаючим серцем, Томас порівнявся з Мінхо. Тереза прилаштувалася поряд. Перед поворотом наглядач стишив хід, а потім зупинився, подавши сигнал, щоб усі зробили те саме. Він обернувся, на обличчі читався страх.

– Чуєте? – прошепотів Мінхо.

Томас похитав головою, намагаючись побороти страх, що його вселяло нажахане обличчя товариша.

Наглядач бігунів навшпиньках прокрався вперед і зазирнув за ріг – достоту як тоді, коли цим самим шляхом вони з Томасом переслідували грівера. І, як і тоді, Мінхо різко відсмикнув голову і подивився Томасові в очі.

– О ні, – простогнав він. – О ні.

А потім Томас і сам усе почув. То ворушилися грівери. Чудовиська наче ховалися і чекали глейдерів, а тепер почали прокидатися. Не треба було навіть зазирати за ріг, аби зрозуміти, що зараз скаже Мінхо.

– Їх щонайменше дюжина. А може, і всі п’ятнадцять, – він зціпив зуби. – Просто сидять там і чекають на нас!

Томаса накрила крижана хвиля жаху. Він обернувся до Терези, хотів щось сказати – та затнувся, побачивши її сполотніле обличчя – такого страху він ніколи і ні в кого ще не бачив.

Ньют з Альбі кинулися в голову колони, до бігунів, які завмерли біля останнього рогу. Очевидячки, глейдери почули слова і далі передали всім, бо Ньют, підійшовши, сказав:

– Ну… ми здогадувалися, що доведеться битися.

Але тремтіння в голосі зрадило його – він казав те, що кажуть за таких обставин.

Томаса охопили схожі почуття. Одна справа – абстрактно міркувати про те, що «нема чого втрачати, битимемося, імовірно, один помре, а решта вціліє», і зовсім інша, коли – ось воно, буквально за рогом. У серце закралися сумніви в тому, що він живцем вибереться з халепи. Томас не розумів тільки одного: чому грівери просто сидять і чекають? Адже напевно жуки-жалюки попередили їх про наближення глейдерів. Можливо, Творці вирішили розважитися?

І раптом його осяяло.

– А що як вони встигли побувати в Глейді й когось ухопили? В такому разі ми можемо спокійно прошмигнути повз них – адже чого б то їм просто собі сидіти?..

Слова його урвав гуркіт за спиною, і Томас, обернувшись, побачив ще гріверів. Поблискуючи шпичаками і розчепіривши механічні кліщі, ті повзли коридором з боку Глейду. Томас і пискнути не встиг, як почув брязкання вже з протилежного боку довгого кам’яного коридору – і звідти на глейдерів насувалося кілька монстрів.

Зусібіч атакував ворог, брав у лещата.

Глейдери разом кинулися вперед і, щільно скупчившись, виштовхнули Томаса просто на перетин коридорів, один з яких вів до Стрімчака. Зграя гріверів, перепинивши шлях до нори, тепер опинилася у нього як на долоні – випущені шпичаки, пульсуючі слизькі желейні тіла. Чекають і спостерігають… Дві інші групи чудовиськ підібралися ближче і зупинилися всього за дюжину футів од загону, вочевидь, також спостерігаючи і на щось вичікуючи.

Томас повільно розвернувся на місці, намагаючись подолати страх, що скував кригою душу. Глейдери оточені. Варіантів не залишилося – бігти нема куди. За очима наростав біль.

Глейдери перемістилися в самісінький центр Т-подібного перехрестя, збившись довкола Томаса у ще тіснішу купу; всі дивилися на ворога, що їх оточив. Томас же опинився між Ньютом і Терезою й відчував тремтіння наглядача. Ніхто не промовив жодного слова. Чути було тільки дзижчання моторів і тоскне виття гріверів, що й далі сиділи на місці, наче насолоджуючись виглядом загнаних у пастку людей. Їхні огидні тіла то надималися, то здувалися в такт механічному диханню-свисту.

«Що вони роблять? – подумки запитав Томас у Терези. – Чого чекають?»

Дівчина не відповіла, і це його занепокоїло. Томас узяв її за руку. Глейдери стояли й не ворушилися, стискаючи свою нікчемну зброю.

Томас обернувся до Ньюта.

– Є ідеї?

– Ні, – відповів той трохи тремтячим голосом. – Ніяк не збагну, чого вони в біса чекають.

– Не варто було нам сюди йти, – раптом дуже-дуже тихо сказав Альбі з дивною інтонацією, яка лише посилилася гучною луною, що відбилась од стін коридорів.

Але Томас не мав наміру впадати у відчай – їм негайно треба було щось робити.

– У Домівці нам загрожувала б не менша небезпека. Дуже не хочеться це говорити, та коли один з нас помре, решта врятуються.

Зоставалося сподіватися, що спрацює теорія щодо загибелі тільки однієї людини. Лише тепер, коли Томас на власні очі побачив зграю гріверів за декілька кроків од себе, він збагнув реальний масштаб небезпеки. Та хіба хлопці спроможні здолати всіх почвар?!

По тривалій паузі Альбі промовив:

– Може, я… – він не договорив і ступив уперед, до Стрімчака – повільно, наче в трансі. Томас із жахом спостерігав за ним, не вірячи власним очам.

– Альбі! – гукнув Ньют. – Негайно повернись!..

Замість відповіді Альбі перейшов на біг і помчав просто до зграї гріверів, яка перепиняла шлях до Стрімчака.

– Альбі! – закричав Ньют.

Томас теж розтулив був рота, проте Альбі опинився в самісінькій гущавині зграї і вискочив одному з монстрів на спину. Ньют виборсався з натовпу і хотів був кинутися на допомогу, та вже заворушилися п’ятеро чи шестеро чудовиськ, і Альбі опинився у вирі металу та шкур. Томас схопив Ньюта за плечі, зупинивши на ходу, і рвонув назад.

– Відпусти! – заревів Ньют, намагаючись вивільнитися.

– Ти що, здурів?! – вигукнув Томас. – Йому вже нічим не зарадиш!

Ще двоє гріверів збудилися від сплячки і, повилазивши один на одного, навалилися на Альбі. Чудовиська з такою люттю заходилися шматувати хлопця, немов бажали продемонструвати глейдерам свою витончену жорстокість, щоб у тих не залишилося більше ніяких ілюзій. Дивно, та Альбі не кричав. Досі борючись із Ньютом, Томас, на щастя, тимчасово втратив сердегу з поля зору. Зрештою Ньют обм’як, і, повалившись назад, мало не впав. Томас допоміг йому втримати рівновагу.

Альбі кінець, подумав Томас, ледве стримуючи блювоту. Ватажок так боявся повертатися у світ, який згадав, що вирішив за краще пожертвувати собою. І тепер його нема. Буквально – нема.

Наче заворожений, Ньют дивився на те місце, де зник його друг.

– Неймовірно, – прошепотів він. – Не можу повірити, що він зважився на таке.

Томас лише похитав головою, не маючи сил бодай щось відповісти. Ставши свідком моторошної смерті, якою загинув Альбі, він раптом відчув зовсім новий, досі незнайомий душевний біль – божевільний, жахливий біль, що пройняв усе його єство. То було страшніше за фізичний біль. Навряд чи саме смерть Альбі справила на Томаса таке враження – він не симпатизував хлопцю. Але ж те, що він щойно от спостерігав, може статися і з Чаком – або Терезою…

До них протиснувся Мінхо і, поклавши руку Ньютові на плече, легенько його стиснув.

– Ми не маємо права не скористатися його жертвою, – сказав він і повернувся до Томаса. – У разі потреби ми з боєм прокладемо вам з Терезою шлях до Стрімчака. Проникніть в нору і зробіть, що мусите, а ми тим часом утримуватимемо гріверів, поки ви не подасте сигнал рушати за вами.

Томас подивився на три зграї гріверів – поки ще жоден з монстрів не ступив у напрямку глейдерів – і кивнув.

– Сподіваюся, якийсь час вони не рипатимуться. Щоб набрати код, нам знадобиться хвилина.

– Хлопці, як можна бути такими безсердечними? – пробурмотів Ньют з огидою в голосі, чим дуже здивував Томаса.

– А чого ти хочеш, Ньюте? – вигукнув Мінхо. – Щоб ми вдяглися в жалобу і влаштували похорон?!

Ньют не відповів, і далі дивлячись туди, де грівери, здавалося, пожирали тіло Альбі. Томас не втримався і мигцем глянув на зграю – на тулубі одного з чудовиськ яскравіла кривава пляма. Томаса мало не знудило, і він швидко відвів погляд.

– Альбі не хотів повертатися до минулого життя, – провадив Мінхо. – Він пожертвував собою заради всіх нас, чорт забирай, і як бачиш, вони не нападають, тож, можливо, план спрацював. Ми і справді виявимося безсердечними, якщо змарнуємо його жертву.

Ньют лише стенув плечима і заплющив очі.

Мінхо розвернувся до глейдерів, які тулилися один до одного.

– Слухайте! Першочергова задача – захистити Томаса і Терезу. Забезпечити їм прохід до Стрімчака і нори, щоб…

Грівери мов прокинулися, і ці звуки обірвали його на півслові. Томас із жахом звів очі. Почвари обабіч загону, здається, знову звернули увагу на глейдерів. Їхні тіла затремтіли, запульсували, зі слизької шкури повилазили залізні шпичаки. А потім одностайно рушили вперед, навівши на Томаса й решту глейдерів залізні кінцівки з пристосуваннями, готові убивати. Затискаючи глейдерів мов у сильце, грівери невблаганно наближалися.

Жертва Альбі виявилася марною.