355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 13)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

Мінхо витягнув із шухляди ще кілька аркушів – карти, складені за останні декілька днів. Швидко переглянувши їх, він пояснив:

– Кожен бігун відповідає за складання карт закріпленого за ним сектора. Як я казав, ми порівнювали карти за днями, тижнями й місяцями, але, по-правді, так і не знайшли ключа до розгадки. А якщо вже всю правду казати – ми навіть не знаємо, що шукати. Таке лайно, чувак. Отаке ось лайно.

– Ми не маємо права здаватися, – спокійно промовив Томас, наче під гіпнозом повторюючи те, що Мінхо сказав трохи раніше. Слово «ми» мимоволі зірвалося з язика, і хлопець зрозумів, що справді вже належить до Глейду.

– Точно, братан. Не можна здаватися, – Мінхо охайно склав папери назад, зачинив скриню і підвівся. – Гаразд, щось ми засиділися, тепер доведеться поквапитися, – перші дні ти будеш просто ходити за мною. Готовий?

Томас відчув, як нерви напружилися, а в животі залоскотало. Ось воно: більше ніякої балаканини, ніяких роздумів, – починається перший справжній похід.

– Ну… так.

– Без «ну». Готовий чи ні?

Томас глянув на Мінхо, витримавши його несподівано суворий погляд.

– Я готовий.

– Тоді побігли.

Розділ 33

Вони вийшли через Західну Браму у восьмий сектор і подолали кілька коридорів: Томас біг за Мінхо, звертаючи то праворуч, то ліворуч, і, здавалося, зовсім не замислювався про вибір напрямку. Вранішнє ранкове світло мало якийсь особливий блиск, надаючи всьому довкола – плющу, потрісканим мурам, кам’яним блокам під ногами – яскравих і чітких обрисів. Було доволі ясно, хоч до полудня залишалося ще кілька годин. Томас намагався не відставати від Мінхо, і часом йому доводилося прискорювати крок, щоб не пасти задніх.

Раптом попереду показався невеликий прямокутний прохід у довгому мурі в північному напрямку – такий собі дверний отвір без дверей. Мінхо промчав повз нього, не зменшуючи швидкості.

– Цей прохід з восьмого сектора – центральний квадрат ліворуч – веде в сектор один – верхній квадрат ліворуч. Як я сказав, Брами завжди залишаються на місці, але підхід до них може трохи відрізнятися через перетасовку стін.

Томас побіг за Мінхо у Браму, відзначивши про себе, як важко він дихає. Виною всьому нервове збудження, вирішив хлопець, скоро дихання вирівняється.

Хлопці звернули праворуч і побігли прямо по довгому коридору, минаючи кілька проходів, що відгалужувалися ліворуч. Досягнувши кінця коридору, Мінхо зменшив темп, перейшов майже на крок і, потягнувшись рукою за спину, вийняв з бічної кишені наплічника блокнот і олівець. Не зупиняючись, зробив якусь позначку і поклав усе на місце. Томасу стало цікаво, що записав Мінхо, але не встиг він розтулити рота, щоб це з’ясувати, як бігун пояснив:

– Загалом я… покладаюся на пам’ять, – в голосі Мінхо нарешті почулися ознаки навантаження. – Але приблизно кожен п’ятий поворот роблю помітки, які використовую по поверненні. Найчастіше фіксую зміни, що відбулися порівняно зі вчорашнім днем. Таким чином, використовуючи вчорашню карту, я потім швидко зможу намалювати сьогоднішню. Елементарно, чувак.

Томас був у захваті. Зі слів Мінхо складання карт і справді видавалося простим заняттям.

Вони ще трохи пробігли і досягли перетину коридорів. Перед ними були три можливі напрямки руху, та Мінхо без найменшого вагання звернув праворуч. Витягнувши з кишені ніж, він на ходу зрізав з муру великий пучок плюща, кинув його на землю собі за спину і побіг далі.

– Хлібні крихти? – поцікавився Томас, раптом згадавши стару казку. Він майже перестав дивуватися цим раптовим спалахам пам’яті.

– Хлібні крихти, – відгукнувся Мінхо. – Я – Гензель, а ти – Ґретель.

Вони бігли, дедалі заглиблюючись у Лабіринт, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Після кожного повороту Мінхо зрізав і кидав на землю трифутові обрубки плюща. Томаса вражала вправність наглядача – той робив це все на ходу, навіть не збавляючи темпу.

– Гаразд, – нарешті промовив Мінхо. Він уже дихав набагато важче. – Тепер ти.

– Що я? – Томас не очікував, що в перший день йому доведеться робити щось самостійно, окрім як бігти слідом за наглядачем і просто спостерігати.

– Зрізуй плющ. Ти повинен навчитися робити це на автоматі всю дорогу. На зворотному шляху ми підбираємо обрізки або просто відкидаємо їх ногою вбік.

Спливло доволі багато часу, перш ніж у Томаса почало виходити на ходу зрізати лози, зате він робив щось сам, чому був невимовно радий. Після перших двох спроб йому довелося наздоганяти Мінхо, втретє він порізав палець, однак десь із десятої спроби хлопець почувся цілком упевнено і на бігу зрізав лози майже так само вправно, як Мінхо.

Здолавши ще деяку відстань – Томас гадки не мав, яку саме, але припускав, що близько трьох миль, – Мінхо перейшов на крок, а потім і зовсім зупинився.

– Привал.

Він скинув наплічник на землю і дістав з нього пляшку води і яблуко.

Томаса не довелося припрошувати – він з радістю вчинив за його прикладом і з жадібністю припав до пляшки, насолоджуючись прохолодною свіжістю води, що цілющим струмочком потекла до пересохлого горла.

– Пригальмуй, – зупинив його Мінхо. – Залиш на зворотну дорогу.

Томас відірвався від пляшки, задоволено зробив глибокий вдих і голосно відригнув. Відкусивши яблуко, він раптом відчув бадьорість. І зненацька думки повернулися до того дня, коли Мінхо з Альбі вирушили подивитися на мертвого грівера, після чого все пішло шкереберть.

– До речі, ти так і не розповів, що сталося з Альбі в той день. Зрозуміло, що грівер ожив, але що взагалі відбувалося?

Мінхо тим часом знову завдав на спину наплічник, очевидячки, готуючись рушати далі.

– Ну, той гниляк тільки вдав, що здох. Альбі, як ідіот, штовхнув грівера ногою, а ця гадина раптом ожила, випустила шпичаки і покотилася просто на нього. Правда, потім грівер дивно повівся, бо навіть не намагався атакувати. Мені здалося, що він хотів утекти, а Альбі просто перегородив йому шлях.

– Хочеш сказати, грівер тікав від вас?

Пам’ятаючи нещодавні події, Томас насилу вірив у версію Мінхо. Той стенув плечима.

– Ну, так. Мені здається, він потребував підзарядки абощо. Не знаю.

– А що з ним могло статися? Ти часом не помітив у нього на тілі якихось ран чи чогось незвичайного? – Томас і сам не знав, що намагався з’ясувати, але нутром чув, що дивна зміна в поведінці грівера відбулася не випадково і розгадка таємниці може допомогти їм у майбутньому.

Мінхо замислився.

– Ні. Той гниляк просто прикинувся мертвим – як воскова фігура. А потім – бах! – і ожив.

Томас швидко міркував, намагаючись знайти цьому бодай якесь пояснення, хоча навіть не знав, з чого почати і в якому напрямку рухатися.

– Цікаво, куди він утік… Ти не в курсі, де взагалі ховаються грівери? – він якусь мить помовчав, а потім додав: – Ніколи не пробували за ними простежити?

– Чувак, у тебе і правда манія самогубства якась. Піднімайся вже – треба йти.

З цими словами Мінхо розвернувся і попрямував далі.

Томас біг слідом, на ходу намагаючись самому собі відповісти на питання, що засіло в нього глибоко в мозку. Чому зовні дохлий грівер виявився не таким уже й дохлим і, головне, куди зник, коли ожив…

Геть заплутавшись, він вирішив про це не думати і помчав наздоганяти Мінхо.

Томас біг за Мінхо ще зо дві години, роблячи лише коротенькі перерви, які здавалися щоразу куцішими. Хоч Томас і був у доволі непоганій фізичній формі, та однак уже все боліло.

Нарешті Мінхо знову зупинився і зняв наплічник. Опустившись на землю і відкинувшись спиною на м’який плющ, вони мовчки сіли обідати. Томас смакував кожен шматочок бутерброда і овочів, якомога повільніше пережовуючи їжу. Він розтягував час, розуміючи, що Мінхо знову вирушить у путь, щойно він зробить останній ковток.

– Сьогодні зміни є? – запитав він.

Мінхо ляснув по кишені наплічника, в якому лежав блокнот.

– Звичайні перетасовки стін. Нічого такого, щоб порадувати твою кощаву дупу.

Томас захилив голову і зробив великий ковток води, дивлячись на виткі лози плюща на протилежному мурі. У листі промайнули червоні вогники і знайомий сріблястий відблиск. Сьогодні Томас досить часто бачив таке.

– А що це за жуки-жалюки такі? – запитав він. Ними, здавалося, кишить весь Лабіринт. Потім Томас згадав те, що бачив у Лабіринті вночі. Відтоді стільки сталося, що він не мав часу запитати. – І чому в них на спинах написано «БЕЗУМ»?

– Ми не змогли ще зловити жодного, – Мінхо впорався з обідом і сховав коробку в наплічник. – І що означає «БЕЗУМ», також не знаємо. Можливо, це написали, щоб нас відлякувати. Але, швидше за все, жуки-жалюки шпигують і жаліються. Жаліються їм. Іншого пояснення в нас немає.

– Кому – їм? – запитав Томас, готуючись поставити Мінхо ще кілька питань. У ньому знову закипала ненависть до людей за межами Лабіринту. – Є припущення?

– Ми гадки не маємо, хто такі Творці, – Мінхо мимоволі стиснув кулаки, наче когось душив. Обличчя його почервоніло. – Чекаю не дочекаюся, коли зможу дістатися до них і випатрати…

Та не встиг наглядач завершити свою думку, як Томас схопився і побіг на той бік коридору.

– Що це? – перебив він, прямуючи на сіренький блиск, який запримітив щойно під плющем, приблизно на рівні своєї голови.

– A-а, ти про це, – байдуже відгукнувся Мінхо.

Томас наблизився, відхилив лози плюща і здивовано втупився у квадратну металеву табличку зі словами, вибитими на ній великими літерами. Він провів рукою по напису, наче не вірячи очам.

БЕЗПРЕЦЕДЕНТНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ:
ЗОНА УРАЖЕННЯ МОЗКУ

Прочитавши текст уголос, хлопець повернувся до Мінхо.

– Це що таке?

Тілом побіг холодок. Томас не сумнівався, що напис безпосередньо стосується Творців.

– Та біс його зна. Цим весь Лабіринт обвішаний. Неначе знак якості поставили на своє чудове творіння, виродки. Я вже давно не зважаю.

Томас знову повернувся до зловісного напису, намагаючись придушити наростаюче занепокоєння.

– Звучить не надто обнадійливо. Безпрецедентний експеримент. Зона ураження мозку. Просто шикарно.

– Атож, шикарно, зелений. Ходімо.

Томас неохоче відпустив лози плюща, що вмить сховали табличку, завдав наплічник на спину і побіг слідом за Мінхо, й хвилини не перестаючи міркувати над загадковими словами.

За годину по обіді, коли хлопці опинилися в кінці дуже довгого прямого коридору без єдиного відгалуження, Мінхо зупинився.

– Останній глухий кут, – сказав він супутнику. – Треба повертатися.

Томас голосно зітхнув, намагаючись не думати про те, що вони провели в Лабіринті лише половину запланованого часу.

– Нічого нового?

– Ні. Стандартні зміни, – сухо відповів Мінхо, дивлячись на годинник. – Полудень минув, час назад.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і побіг у зворотному напрямку. Томас рушив слідом, обурюючись, що вони не можуть затриматися і ретельно дослідити мури.

– Але… – почав був Томас, порівнявшись із Мінхо.

– Це гниляк, чувак. Згадай, що я казав раніше: ми не можемо ризикувати даремно. До того ж сам подумай: ти і справді вважаєш, що десь тут є вихід? Таємні двері абощо?

– Не знаю… може. Якось ти песимістично налаштований.

Мінхо похитав головою і харкнув на стіну ліворуч від себе.

– Немає ніякого виходу. Все тут кругом однаково. Стіна – це просто стіна і нічого більше. Цілісна.

Томас відчував, що Мінхо має рацію, але не міг змиритися з поразкою.

– Звідки ти знаєш?

– Будь певен, виродки, які напустили на нас гріверів, просто так не дадуть нам звідси вибратися.

Після таких слів Томас навіть засумнівався, а чи є взагалі сенс у подальшому дослідженні Лабіринту.

– Тоді навіщо взагалі мучитися? Живіть собі спокійно і ні про що не думайте.

Мінхо мигцем глянув на нього.

– Навіщо мучитися? Бо вибратися звідси все-таки можливо! В іншому разі у всій цій затії з лабіринтом просто немає сенсу. Та якщо ти вважаєш, що ми десь знайдемо гарненькі дверцята, що ведуть до Щасливого Міста, то ти – коров’ячий дрист.

Томас подивився удалеч. Навалилася така безнадія, що він ледь не зупинився.

– Лайно.

– Це найрозумніше, що ти сьогодні сказав, зелений.

Мінхо потужно хекнув і продовжив бігти, а Томас зробив єдине, на чому розумівся. Він помчав слідом.

Через страшенну втому решту дня Томас майже не пам’ятав. Повернувшись у Глейд, вони з Мінхо одразу ж попрямували до Картосховища, де накреслили карту сектора і порівняли її з картою попереднього дня. Незабаром Брама зачинилася на ніч, після чого Томас пішов вечеряти. Чак кілька разів намагався заговорити до нього, та від утоми хлопець майже не чув хлопця і лише подеколи кивав у відповідь.

Ще сутінки не перетворилися на пітьму, а Томас уже лежав, згорнувшись калачиком на м’якому листі плюща в облюбованому південно-західному кутку Глейду, і думав про те, чи зможе змусити себе знову вийти в Лабіринт. Зможе він це повторити? А надто усвідомлюючи марність спроб знайти вихід, фах бігуна вмить втратив колишню привабу. А минув усього лишень один день.

Душевний запал і впевненість у тому, що можна змінити ситуацію, остаточно згасли, а обіцянка, дана самому собі, – повернути Чака додому, – розчинилася в тумані безнадії і клятої безпорадності.

Він уже майже засинав, коли в голові раптом зазвучав голос – ніжний дівочий голос, наче линув з вуст королеви фей, яка ув’язнена у нього в черепі. Наступного ранку, коли почалося оте божевілля, хлопець уже не зміг би точно відповісти, чи чув щось насправді, чи то йому лишень примарилося. Однак щось Томас таки почув і запам’ятав кожне слово:

«Томе, я щойно запустила Завершення».

Розділ 34

Томас прокинувся у слабенькому, неживому світлі. Спершу він подумав, що просто прокинувся раніше, ніж зазвичай, і що до світанку є ще часина. Аж тут почулися крики. Він звів погляд угору, щоб визирнути крізь крони дерев.

Замість звичних блідих фарб світанку проглядав сірий колір.

Томас схопився на ноги, вперся рукою у стіну, щоб утримати рівновагу, і, роззявивши рота, витріщився на небо: не блакитне, не чорне, позбавлене зірок або досвітнього пурпурового відтінку. Кожен його дюйм був сланцево-сірий. Безбарвний і мертвий.

Томас подивився на годинник – він проспав зайву годину після підйому. Яскраве сонячне світло мало вже збудити хлопця, як будило щодня з часу його появи в Глейді. Та не сьогодні.

Томас знову глянув угору, сподіваючись побачити, як небо поволі набуває звичайного нормального вигляду. Воно залишалося сірим. Сірим не від хмар, сутінок чи раннього світанку. Просто сірим.

Сонце зникло.

Глейдерів Томас побачив у центрі майдану біля Ящика: вони стояли, тицяючи в мертве небо пальцями, і жваво перемовлялися. Судячи з часу, вже давно мав закінчитися сніданок, а хлопці мали взятися до повсякденних клопотів. Та безслідне зникнення найбільшого об’єкта Сонячної системи порушило звичний лад.

Насправді Томас, мовчки спостерігаючи за поведінкою натовпу, зберігав спокій, хоча інстинкт і підказував йому, що в такій ситуації варто було б хвилюватися. Ба більше, він дивувався тому, що глейдери поводилися наче беззахисні пташенята, які повивалювалися з гнізда. Сміх та й годі!

Певно, що сонце нікуди не зникло – цього не могло статися фізично.

Однак здавалося саме так, бо й справді в небі не було величезної вогняної кулі, а на землі – вранішніх косих тіней. Утім, Томасу, як і решті глейдерів, вистачило розуму і раціональності мислення, щоб не повірити в таку нісенітницю, як зникнення світила. Те, чому вони стали свідками, мало якесь розумне наукове пояснення, та хай що там сталося, Томас розумів одне: той факт, що тепер вони не бачать сонця, міг означати, що насправді вони взагалі ніколи його не бачили. Справжня зірка просто так зникнути не може, і, ймовірно, небо над Глейдом – досконала імітація.

Іншими словами, сонце, що два роки освітлювало Глейд, давало тепло і життя всім його мешканцям, виявилося зовсім не сонцем, а підробкою. По суті, підробкою в цьому місці було все.

Томас гадки не мав, що все це означає і до яких наслідків призведе, але точно знав, що має рацію. Це було єдине пояснення, яке приймав його раціональний мозок. Але, судячи з реакції глейдерів, ніхто з них поки не здогадався, щó відбулося насправді.

До Томаса підійшов Чак, і від переляку в його очах у Томаса аж серце впало.

– Що сталося? – запитав хлопчик з тремтінням у голосі. Він не зводив очей з неба, і Томас подумав, що в Чака напевно вже шия затерпла. – Схоже на здоровенну сіру стелю. Та таку низьку, що здається, можна рукою дотягнутися.

Томас слідом за Чаком звів погляд.

– Ага, цікаве у нас місце.

Це вже вдруге за двадцять чотири години Чак висловив уголос те, що крутилося в самого Томаса в голові. Небо і справді нагадувало стелю – стелю величезної кімнати.

– Може, збій якийсь стався і невдовзі все налагодиться.

Чак відірвав погляд від неба і перевів на Томаса.

– Збій? Про що це ти кажеш?

Не встиг Томас розтулити рота, щоб відповісти, аж раптом згадав Терезині слова, які пролунали в його голові перед сном: «Я щойно запустила Завершення». Збігу не могло бути. Томаса аж у піт кинуло. Хай яким було сонце – справжнім чи штучним, – воно зникло. І нічого доброго це не віщує.

– Томасе? – Чак легенько торкнувся його плеча.

– Що?

– Що ти маєш на увазі під словом «збій»? – повторив хлопчик.

На обдумування Томасові знадобився якийсь час.

– Ну… Гадаю, в цьому місці є щось таке, чого ми поки не знаємо. Не можна просто так змусити сонце згаснути. До того ж світла і так досить, хоч воно і тьмяне. Виникає питання: звідки воно?

Чак витріщив очі, наче щойно от йому розкрили найбільший секрет усесвіту.

– А й справді, Томасе, звідкіля світло? Як ти гадаєш, що тут взагалі відбувається?

Томас поклав руку хлопчикові на плече і легенько потиснув. Чак загнав його в глухий кут.

– Гадки не маю, Чаку. Чесне слово. Та впевнений, Ньют з Альбі з’ясують, що до чого.

– Томасе! – гукнув Мінхо. – Годі вже теревенити з Чакі. Збирайся швидше. І так забарилися.

Томас був приголомшений. Він чомусь вирішив, що зникнення сонця зруйнує всі їхні плани на сьогоднішній день.

– Ви все одно підете в Лабіринт? – запитав не менше здивований Чак. Томас зрадів, що хлопчик поставив це питання замість нього.

– Певно, що підемо, шлапак. А тобі хіба не треба дрист вигрібати? – відповів Мінхо і перевів погляд на Томаса. – Тепер у нас ще більше причин досліджувати Лабіринт. Якщо сонце і справді згасло, рослини і тварини довго не протягнуть. Я б сказав, градус відчаю дещо підвищився.

Коли Томас допетрав, до чого хилить наглядач, то аж сторопів.

– Хочеш сказати, ми залишимося там на ніч, щоб ретельно вивчити мури? – запитав він.

– Ні, – похитав Мінхо головою. – Не сьогодні, але, можливо, скоро, – він задер голову до неба. – Так, цікавенький ранок видався, нічого не скажеш. Гаразд, ходімо вже.

Вони з Мінхо швидко зібрали наплічники і похапки поснідали. За цей час Томас не промовив жодного слова; йому було не до розмов, адже всі його думки крутилися навколо плаского сірого неба і того, що йому подумки повідомила Тереза перед сном, – він не сумнівався, що слова належали їй.

Що вона мала на увазі під Завершенням? Хлопцеві кортіло поділитися з кимсь. З усіма.

Втім, він не розумів, що це означає, та й боявся зізнатися, що в голові чує голос дівчини. Бо ще подумають, що він збожеволів, і зачинять – і цього разу надовго.

Як слід усе зваживши, він вирішив поки що тримати язика за зубами й побіг починати другий тренувальний день з Мінхо під тьмяним безбарвним небом.

Грівера вони побачили ще до того, як досягли брами, яка з’єднувала восьмий і перший сектори.

Мінхо випереджав Томаса на кілька футів. Не встиг він завернути за ріг, як різко загальмував і ледве не впав, по інерції гойднувшись уперед. Відстрибнувши назад, наглядач схопив Томаса за футболку і втиснув у стіну.

– Ш-ш-ш, – прошепотів він. – Там грівер, хай йому грець!

Томас запитально розширив очі; його серце, що й до цього важко билося, шалено закалатало.

Мінхо просто притиснув палець до губ. Випустивши футболку напарника, він відступив на крок, а потім обережно прокрався до рогу, за яким побачив грівера. Дуже повільно він витягнув шию і визирнув. Томас ледве стримався, щоб не крикнути: обережніше!

Голова наглядача сіпнулася назад. Хлопець обернувся до Томаса й ледь чутно прошепотів:

– Сидить нерухомо, просто як той, якого ми вважали дохлим.

– І що нам робити? – якомога тихіше запитав Томас. Він силкувався подолати напад паніки. – Він до нас не наближається?

– Ні, бовдуре, сказав же тобі: сидить і не ворушиться.

– Ну і? – Томас розвів руками. – Що діятимемо?

Йому зовсім не хотілося залишатися так близько від грівера.

Мінхо якийсь час помовчав, мабуть, обмірковуючи, що робити, а потім відповів:

– Іншого шляху в наш сектор немає. Трохи зачекаємо. Якщо ця гадина поповзе до нас, побіжимо назад у Глейд.

Він знову зазирнув за ріг – й одразу ж різко обернувся.

– Чорт, він втік! За мною!

На щастя для Томаса, Мінхо не чекав на відповідь, тому не побачив його перекошеного від страху обличчя. Наглядач зірвався з місця і побіг туди, де щойно був грівер. Попри те, що інстинкт переконував Томаса не рипатися, хлопець помчав слідом.

Пробіг за Мінхо довгим коридором, звернув ліворуч, потім праворуч. Перш ніж повертати в бічні проходи, хлопці зупинялися, Мінхо обережно зазирав за ріг, повідомляв Томасу, що далеко за черговим поворотом зник хвіст грівера, після чого вони бігли далі. Після десяти хвилин гонитви бігуни опинилися в довгому коридорі, що закінчувався Стрімчаком, за яким не було нічого, крім мертвого неба. І грівер прямував просто до цього неба.

Мінхо так раптово зупинився, що Томас мало не налетів на нього. На їхніх очах грівер сховав шпичаки, підкотився до самісінького краю Стрімчака – і стрибнув уперед, у сіру безодню. Чудовисько зникло – наче тінь проковтнула іншу тінь.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю