Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 59

Томас відступив на крок, одразу ж зауваживши, що й решта зробили те саме. Мертва тиша висмоктала все життя з повітря, поки глейдери витріщалися на вікна, на людей за шибками. Один зі спостерігачів схилився і щось записав, інший потягнувся по окуляри й начепив їх на носа. Творці були одягнені в чорні піджаки поверх білих сорочок, а на правій стороні грудей було вишите якесь слово, що його Томас не міг роздивитися. Обличчя людей, які сиділи по той бік скла, наганяли нудьгу – всі як один виснажені й кощаві, жалюгідні на вигляд.

Вони й далі спостерігали за глейдерами: якийсь чоловік похитав головою, ще один – почухав ніс, а жінка кивнула; тільки ці звичайні людські рухи свідчили про те, що вони живі.

– Хто ці люди? – прошепотів Чак, і голос його покотила по залі рипуча луна.

– Творці, – відповів Мінхо і сплюнув на підлогу. – Я вам усім пики порозбиваю! – крикнув він так голосно, що Томасу закортіло затиснути вуха.

– І що робитимемо? – запитав Томас. – Чого вони чекають?

– Мабуть, знову активували гріверів, – відгукнувся Ньют. – І ті, мабуть, уже біжать…

Його обірвав гучний уривчастий сигнал, схожий на гудок величезної вантажівки, яка здає назад, тільки значно гучніший. Здавалося, що звук лунав звідусіль, від чого зала аж здригалася.

– І що тепер? – запитав явно схвильований Чак.

Усі чомусь дивилися на Томаса, але той у відповідь лише стенув плечима – він більше нічого не пам’ятав і вже не розумів, що відбувається. Як і решта, він був наляканий.

Хлопець заходився роззиратися, намагаючись виявити джерело сигналу, та як не старався, нічого не виявив. Потім краєм ока він помітив, що глейдери раптом обернулися до дверей. Хлопець простежив за їхніми поглядами і побачив, як відчиняються одні двері. В нього закалатало серце.

Нарешті пронизливий сигнал замовкнув, у залі стало тихо, як у міжзоряному просторі. Томас чекав, затамувавши подих, і подумки готувався до того, що в двері от-от увірветься якась жахлива тварюка.

Однак натомість до зали увійшло двоє людей.

Одна з них – жінка. Доросла. Середнього віку, одягнена в чорні штани і білу сорочку на ґудзиках. На грудях, написаний синіми великими літерами, був логотип «БЕЗУМ». Каштанове волосся жінки сягало плечей, а на худому обличчі блищали темні очі. Вона рушила залою, і не усміхаючись, і не хмурячись, наче не бачила глейдерів або не звертала на них уваги.

«Я її знаю», – раптом подумав Томас. Але спогад розплився, як туман; хлопець не міг пригадати ні імені жінки, ні того, який стосунок вона мала до Лабіринту. Вона просто здавалася знайомою. І справа тут була не лишень у зовнішності, а ще й у ході, і в манерах – жінка трималася дуже прямо і, здається, зовсім не вміла усміхатися. Вона зупинилася за кілька футів од гурту глейдерів і повільно, зліва направо, обвела очима кожного, пильно вдивляючись в обличчя.

Другою людиною виявився підлітком. Одягнений він був у завелику на нього спортивну куртку з каптуром, що приховував обличчя.

– Ласкаво просимо назад, – нарешті промовила жінка. – Понад два роки, а загиблих так мало. Дивовижно.

Томас роззявив рот, відчуваючи, як червоніє обличчя.

– Перепрошую? – обурився Ньют.

Жінка знову уважно обвела очима натовп глейдерів, після чого втупилася у Ньюта.

– Все пройшло згідно з планом, містере Ньютоне. Хоча ми очікували, що людей загине дещо більше.

Жінка повернулася до свого компаньйона і стягнула з його голови каптур. Хлопець підвів голову і подивився на них вологими від сліз очима. Глейдери як один охнули від подиву. В Томаса підкосилися ноги.

То був Галлі.

Томас кліпнув, потер очі – достоту як персонаж з мультфільму. В душі у нього боролися шок і злість.

То був Галлі.

– А він що тут робить? – вигукнув Мінхо.

– Тепер ви в безпеці, – відрубала жінка, наче зовсім не звернула уваги на вигук наглядача. – Будь ласка, розслабтеся.

– Розслабтеся? – гаркнув Мінхо. – Хто ви така, щоб говорити нам «розслабтеся»? Ми вимагаємо викликати поліцію, мера, президента – когось!

Томас занепокоївся, щó Мінхо може втнути, – й водночас він був не від того, щоб той від душі затопив їй по пиці.

Примружившись, жінка подивилася на Мінхо.

– Ти гадки не маєш, що кажеш, хлопче. Я очікувала більшої зрілості від людини, яка змогла пройти випробування Лабіринтом.

Її зичливість уже дратувала Томаса.

Мінхо хотів був відповісти, та Ньют вчасно штрикнув його ліктем у бік.

– Галлі, – промовив Ньют. – Що тут коїться?

Чорнявий хлопець зблиснув очима на Ньюта і лишень тихо похитав головою, але нічого не відповів. «Щось із ним не так», – подумав Томас. Навіть гірше, ніж раніше.

Жінка кивнула, так наче пишається ним.

– Ви ще подякуєте нам за те, що ми для вас зробили. Я можу лише обіцяти це і сподіваюся, вам вистачить клепки визнати, що ми мали рацію. А як ні, то вся затія була помилковою. Лихі часи, містере Ньютоне. Лихі часи, – вона помовчала. – І насамкінець, певна річ, остання Змінна.

Жінка відступила назад.

Томас перевів погляд на Галлі. Все тіло хлопця затрусилося, обличчя зблідло, а на ньому, наче на білому аркуші паперу, криваво-червоними плямами вирізнялися мокрі заплакані очі. Хлопець стиснув губи, і шкіра навколо рота почала тремтіти, наче він намагався щось сказати, але не міг.

– Галлі! – вигукнув Томас, намагаючись подолати ненависть, яку відчував до хлопця.

З рота Галлі вихопилися слова.

– Вони… мене контролюють… Я не… – його очі вибалушилися, а одна рука учепилася в горло, наче Галлі щось душило. – Я… мушу… – прохрипів він і замовк. Обличчя його розгладилося, тіло розслабилося.

Ситуація достоту нагадувала ту, в якій опинився Альбі, коли вирішив заговорити відразу після Переміни. Тоді він поводився так само. Що все це…

Не встиг Томас додумати, як Галлі завів руку за спину і з задньої кишені витягнув щось довгасте і блискуче; на сріблястій поверхні предмета відбилося світло ламп, що висіли під стелею – Галлі стискав у руці грізний на вигляд кинджал. З несподіваною швидкістю він відхилився назад і метнув зброю в Томаса. Вмить хлопець почув праворуч від себе крик і вловив рух. До себе.

Клинок закрутився в повітрі – Томас чітко бачив кожен його оберт, наче час, знущаючись, уповільнив хід, даючи можливість вповні відчути весь жах. Плавно перевертаючись, ніж летів просто в Томаса. З горла вихопився здавлений крик; Томас хотів відхилитися, але не міг зрушити з місця.

А потім, невідь-звідки, просто перед ним виріс Чак. Томас відчував, що ноги в нього немов приросли до підлоги. Геть безпорадний, він міг лише спостерігати за жахливою сценою, що розігралася на його очах, і не міг нічого вдіяти.

З нудотним хлюпанням кинджал встромився Чаку просто в груди по саме руків’я. Хлопчик скрикнув, упав на підлогу й забився в конвульсіях. З рани темно-червоним струмком ринула кров. У передсмертній агонії хлопчик безладно бив ногами по землі, на губах виступила кривава піна. Томас почувався так, наче рухнув світ довкола нього й прим’яв його своїми уламками.

Він кинувся на підлогу й обхопив тіло хлопчика.

– Чаку! – скрикнув він. Відчайдушний зойк наче кислотою обпік горло. – Чаку!

Хлопчик конвульсивно сіпався, а кров, що й далі цебеніла з рани, рота і носа, заливала Томасу руки. Чакові очі закотилися, перетворившись на дві порожні білі сфери.

– Чаку… – прошепотів Томас. Але ж можна щось зробити! Його можна врятувати! Вони повинні…

Раптом конвульсії припинилися, і хлопчик затих. Очі стали прямо і сфокусувалися на Томасові, наче досі чіплялися за життя.

– Том… масе… – ледь чутно вимовив хлопчик одне-єдине слово.

– Тримайся, Чаку, – відповів Томас. – Не вмирай – борися! Хто-небудь, допоможіть!

Ніхто не ворухнувся, і в глибині душі Томас розумів чому: тепер йому вже нічим не зарадиш. Це кінець. Перед очима в Томаса попливли темні кола, зала похитнулася й закружляла. «Ні, – думав він. – Не Чак! Не Чак! Хто завгодно, тільки не він!»

– Томасе, – прошепотів Чак. – Знайди… мою… маму… – він хрипко закашлявся. З рота навсібіч полетіли криваві бризки. – Скажи їй…

Він не договорив. Очі його заплющилися, тіло обм’якло, і Чак востаннє зітхнув.

Томас дивився й дивився на нього. На мертве тіло.

Аж тут із Томасом щось сталося. Він відчував, як глибоко в грудях, немов з маленького зернятка, зароджується лють, жага помсти, ненависть. Усередині розросталося щось похмуре і моторошне, пробиваючись крізь легені, шию, руки і ноги, крізь мозок, а потім ніби вибухнуло і вихопилося назовні.

Він випустив Чака з рук, підвівся, тремтячи всім тілом, і повернувся обличчям до двох візитерів.

А потім його мов перемкнуло. Просто перемкнуло.

Томас кинувся вперед і, вчепившись пальцями в горлянку Галлі, немов клішнями, повалив його на підлогу. Тоді сів на нього згори, затиснув ногами, щоб той не зміг ухилитися, і став молотити.

Лівицею утримуючи ворога за горло, він притискав Галлі до підлоги, а правим кулаком бив у обличчя. Удар по удару. Бив по вилицях, по носі. Удар по удару. Чувся хрускіт кісток, хляпала кров, залою полинули дикі крики, й незрозуміло було, чиї голосніші – Томасові чи Галлі. Томас усе дубасив його – дубасив, вкладаючи в удари всю лють, яка в ньому накипіла – страшнішої він досі ще не відчував.

Коли Мінхо з Ньютом почали відтягувати його вбік, він і далі несамовито молотив руками в повітрі. Наглядачі волочили його по підлозі, а він звивався всім тілом і скажено опирався, кричав, вимагаючи, щоб його відпустили. Томас спопеляв Галлі поглядом, буквально відчуваючи, як з його очей вихоплюється вогненний потік ненависті, який поєднує його з ворогом, що вже лежав нерухомо.

Та раптом гнів і жага помсти здиміли, і їх заступили думки про Чака.

Томас вивільнився з рук Мінхо і Ньюта, підбіг до обм’яклого неживого тіла і підхопив його на руки, не звертаючи уваги на кров і маску смерті, що застигла на обличчі хлопчика.

– Ні! – вигукнув Томас. – Ні!

До нього підійшла Тереза і поклала на плече руку, але він відштовхнув її.

– Я пообіцяв йому! – заревів він і сам зрозумів, що в голосі з’явилися дивні нотки. Майже божевільні. – Я пообіцяв йому, що врятую і поверну додому! Я пообіцяв!

Тереза мовчала і лише кивала, не підводячи очей.

Томас пригорнув Чака до грудей, притиснув щосили, наче це могло повернути його до життя чи бодай показати, який вдячний Томас йому за порятунок, за дружбу, яку хлопчик йому запропонував, коли цього не зробив ніхто.

Томас плакав – ридма ридав, як ніколи досі. Його гучні схлипування відлунювали в приміщенні, наче стогони катованого.

Розділ 60

Нарешті Томас узяв себе в руки, втишуючи болісну хвилю свого нещастя. У Глейді Чак став для нього символом того, що рано чи пізно вони повернуться до нормального життя. Вони спатимуть у ліжках. Їх цілуватимуть на добраніч. Вони їстимуть яєчню з беконом на сніданок. Вони будуть щасливі.

А тепер Чака не стало. І його обм’якле тіло, яке стискав Томас, здавалося зловісною ознакою того, що не судилося здійснитися всім сподіванням на щасливе майбутнє, та й сам світ далеко не такий, яким його Томас уявляв. Навіть після втечі з Лабіринту попереду на них чекали жахливі дні. Життя, сповнене страждань.

Спогади Томаса були хіба уривчасті. Але у тих уривках не бачив він нічого доброго.

Він постарався подолати біль, заховати його глибоко в душі. Заради Терези. Заради Ньюта і Мінхо. Хай там що на них чекає, а всі негаразди вони здолають разом, і саме це найголовніше.

Томас відпустив Чака і різко відвернувся, намагаючись не дивитися на почорнілу від крові сорочку хлопчика. Змахнув зі щік сльози, витер очі й подумав, що мав би соромитися істерики, та йому зовсім не соромно. Нарешті він звів голову і подивився на Терезу. Зазирнув у її великі сині очі, сповнені смутку – як за Чаком, так і за ним самим, Томас був у цьому впевнений.

Тереза нахилилася і, взявши його за руку, допомогла підвестися. І потому як Томас підвівся, вони вже не відпускали одне одного, й далі тримаючись за руки. Хлопець стиснув Терезину долоню, намагаючись передати, що зараз відчуває. Ніхто не промовив жодного слова; більшість глейдерів просто стояли і з непроникними обличчями дивилися на тіло Чака, наче вони вже давно переступили ту межу, за якою ще могли щось відчувати. Ніхто не дивився на Галлі, який ще дихав, та лежав нерухомо.

Тишу порушила жінка з бейджем «БЕЗУМ».

– Усе, що відбувається, відбувається з певною метою, – сказала вона. Тепер у її голосі не вчувалися жорсткі нотки. – Ви повинні це зрозуміти.

Томас подивився на неї, вкладаючи в погляд всю ненависть, яку мав у душі, але не рушив з місця.

Тереза поклала руку йому на плече і легенько його стиснула. «І що тепер?» – запитала вона подумки.

«Не знаю, – відповів він. – Я не можу…»

Раптом крики і гамір, що пролунали з боку входу, яким скористалася жінка, урвали Томаса на півслові. Вочевидь, пані неабияк перелякалася, адже на її обличчі не лишилося ні кровинки, коли вона обернулася до входу. Томас простежив за її поглядом.

У залу ввірвалося кілька чоловіків і жінок, одягнених у брудні джинси і наскрізь промоклі куртки. Вони щось кричали, віддавали одне одному команди і розмахували зброєю. Томас не міг зрозуміти сенс їхніх слів, але зауважив, що зброя – рушниці й пістолети – виглядала якось… архаїчно й убого. Наче іграшки, що їх кинули на кілька років у лісі, а знайшло наступне покоління дітей, які вирішили побавитися у війну.

Просто на Томасових очах двоє влетіли в залу й миттю збили жінку з ніг, після чого один з них трохи відступив назад і прицілився з пістолета.

«Не може бути, – промайнуло у Томаса в голові. – Не…»

У повітрі зблиснуло, прогриміли постріли, і тіло жінки прошило кілька куль, перетворивши його на криваве місиво. Томас позадкував і мало не впав, об щось перечепившись.

Один з чоловіків попрямував до гурту глейдерів, тоді як інші розосередилися по всій залі та здійняли стрілянину по вікнах, за якими сиділи спостерігачі. Томас почув дзвін розбитого скла, людські зойки, побачив кров – і відвернувся, зосередивши увагу на чоловікові, що підійшов до глейдерів. То був темночубий молодик, але з глибокими зморшками довкола очей, наче всі дні свого життя він проводив, мріючи тільки про те, як дожити до наступного дня.

– На пояснення немає часу, – швидко промовив він. – Просто бігом за нами – так прудко, наче від цього залежить усе ваше життя. Бо, по суті, так воно і є.

Сказавши це, незнайомець махнув рукою своїм компаньйонам, виставив поперед себе пістолет і помчав до великих скляних дверей. Гуркіт пострілів і передсмертні крики Творців і далі оглушували залу, але Томас, намагаючись не слухати їх, кинувся робити те, що йому наказали.

– Вперед! – гаркнув за його спиною один з рятівників – зараз Томас сприймав цих людей саме як таких.

Недовго роздумуючи, глейдери скорилися і, мало не відтоптуючи один одному ноги, кинулися геть із зали, подалі від гріверів і Лабіринту. Томас, досі тримаючи Терезу за руку, тікав разом з усіма, тримаючись у кінці гурту. Вибору не було – Чакове тіло довелося залишити.

Томас нічого не відчував – він наче закам’янів. Спершу він мчав довгим коридором, потім – тьмяно освітленим тунелем. Злетів нагору гвинтовими сходами. Довкола панувала пітьма, пахло електронним обладнанням. Ще один коридор. Знову вгору по сходах. Знову коридори. Томасові хотілося відчувати біль від втрати Чака, хотілося радіти втечі, насолоджуватися тим, що поруч Тереза. Але надто вже багато всього сталося. У душі лишилася сама порожнеча. Пустка. Він просто біг далі.

Отак вони бігли; частина чоловіків і жінок очолили колону і вели її за собою, друга частина – замикала з підбадьорливими окриками.

Вони мчали вперед без упину й незабаром опинилися біля ще одного ряду скляних дверей. Проскочили в них і вибігли надвір під сильну зливу, що буквально обрушилася з чорного неба. Нічого не було видно, крім блиску тьмяних цівок води.

Ватажок рятувальників зупинився лише тоді, коли підбігли до великого автобуса – його металеві боки були понівечені вм’ятинами і глибокими подряпинами, а мало не всі вікна помережало густе павутиння тріщин. Через потоки води, що омивали автобус, він здавався Томасові якимось химерним чудовиськом з глибин океану, що показало над хвилями свою спину.

– Залазьте! – крикнув чоловік. – Швидше!

Один по одному глейдери швидко протискалися досередини. Здавалося, це ніколи не закінчиться: штовхаючись і спотикаючись, діти квапилися видертися на три сходинки і зайняти місця в салоні.

Томас опинився в хвості черги, Тереза ж стояла перед ним. Він задер голову до неба, відчуваючи, як по обличчю барабанять краплі дощу – теплого, майже гарячого, якогось аж густого, що вмить привернуло його увагу і, на диво, допомогло трохи розвіятися. Чи, може, оманливе враження густоти виникло через інтенсивність зливи. Томас постарався зосередитися на автобусі, на Терезі й на втечі.

Вони вже стояли майже біля дверей автобуса, коли хтось стукнув Томаса в плече, схопив за футболку і смикнув назад. Він скрикнув, випустивши Терезину руку, і гепнувся на землю, розбризкуючи довкола воду з калюжі. Хребет пронизав біль, та вже за мить, усього за кілька дюймів від обличчя, з’явилась жіноча голова, заступивши Терезу.

Брудне засмальцьоване волосся, що обрамляло затінене лице незнайомки, звисало донизу й торкалося Томасової шкіри. В ніс ударив страшенний сморід – щось середнє між запахом тухлих яєць і скислого молока. Жінка трохи відслонилася, і в світлі чийогось ліхтарика Томас зміг роздивитися її: бліда зморщена шкіра, вкрита страшними гнійними виразками. Томас закам’янів від страху.

– Ви всіх нас врятуєте! – мовила страшна жінка, обдавши Томаса бризками слини. – Врятуєте нас від Спалаху! – вона зареготалася, але її зловісний сміх більше нагадував напад сухого кашлю.

Жінка зойкнула, коли один з рятувальників схопив її обіруч і відкинув убік. Швидко оговтавшись, Томас підвівся і повернувся до Терези. Тепер увага дівчини була прикута до чоловіка, який відштовхував ту навіжену. Жінка майже не пручалася, тільки ледь помітно посмикувала ногами і невідривно дивилася на Томаса. Раптом вона тицьнула в нього пальцем і заволала:

– Не вір їхнім словам! Ви врятуєте нас від Спалаху, ви!

Відтягнувши жінку від автобуса на кілька ярдів, чоловік штовхнув її на землю.

– Лежи і не рипайся, а то пристрелю! – гаркнув він, потім повернувся до Томаса. – Бігом досередини!

Переляканий хлопець розвернувся і за Терезою піднявся сходинками в автобус. Вони пройшли між рядами сидінь у кінець салону – глейдери здивовано вирячалися на Томаса – і всілися на останні місця, притулившись одне до одного. Зовні по шибці чорними патьоками бігла вода, а по даху гучно барабанили важкі краплі дощу. Небо над головою струсонув гуркіт грому.

«Що це було?» – подумки запитала Тереза.

Томас не знав відповіді, тому лише похитав головою – він знову подумав про Чака, забувши про навіжену жінку, і серце краялося. Томасові було начхати на грім і на все інше. Не радувало те, що вони все-таки вибралися з Лабіринту. «Чак…»

Через прохід від них сиділа жінка з команди рятувальників. Їхній ватажок – чоловік, який звернувся до них у залі, скочив у автобус, сів за кермо і завів мотор. Автобус покотився вперед.

Цієї миті Томас помітив за вікном якийсь незрозумілий рух. Вочевидь, жінка у виразках підвелася з землі й побігла до кабіни автобуса, несамовито розмахуючи руками і вигукуючи якісь слова, що тонули в негоді. Очі її палали чи то від божевілля, чи то від жаху – Томас не міг сказати.

Жінка зникла з поля зору, і Томас припав до шибки.

– Стривайте! – крикнув він, та його не почули. А якщо й почули, то не звернули уваги.

Водій натиснув на газ, автобус рвонув уперед – і збив жінку. Коли передні колеса переїхали її тіло, від різкого поштовху Томаса мало не скинуло з сидіння; ще поштовх – і підстрибнули вже задні колеса. Томас глянув на Терезу – судячи з виразу її обличчя, її нудило так само, як і його.

Водій без слова й далі тиснув на газ, і автобус помчав далі в дощову ніч.

Розділ 61

Наступна година для Томаса перетворилася на мішанину картин і звуків.

Водій гнав автобус на величезній швидкості крізь міста і села, та через зливу розгледіти їх було майже неможливо. Вогні й будівлі розмило водою, наче в галюцинації наркомана. В одному з населених пунктів до автобуса кинулася юрба людей – всі в обдертому ганчір’ї, з прилиплим до чола волоссям, з обличчями, спотвореними такими самими жахливими виразками, як і в тієї жінки. Нещасні несамовито гамселили по бортах автобуса, наче просили, щоб їх забрали з собою і позбавили злиденного існування.

Автобус навіть не збавив ходу. Тереза мовчала.

Томас нарешті набрався сміливості та звернувся до жінки, що сиділа через прохід.

– Що відбувається? – просто поцікавився він, не знаючи, як сформулювати питання.

Жінка обернулася до нього. Мокре чорне волосся обрамляло її обличчя сплутаними пасмами. Темні очі були сумні.

– Це дуже довга історія.

На диво, голос жінки звучав набагато м’якше, ніж Томас очікував, і вселяв надію на те, що вона справді друг, як і решта людей з-поміж рятівників. Попри той факт, що вони без жалю розчавили оту навіжену.

– Будь ласка, – мовила Тереза – Будь ласка, розкажіть нам бодай щось!

Якийсь час жінка переводила погляд то на Томаса, то на Терезу, а потім зітхнула:

– Мине якийсь час, перш ніж до вас повернеться пам’ять, якщо взагалі повернеться – ми не вчені, тож гадки не маємо, що і як вони там з вами робили.

На саму думку, що, можливо, пам’ять втрачено назавжди, в Томаса обірвалося серце, але він продовжив розпитувати.

– Хто ті люди?

– Усе почалося зі спалахів на Сонці, – відповіла жінка, і погляд її потемнів.

– Що… – почала була Тереза, але Томас цикнув на неї.

«Нехай сама розповідає, — подумки сказав він. – Здається, вона не проти спілкуватися».

«Гаразд».

Жінка говорила, немов у трансі, очі її були прикуті до якоїсь невидимої точки.

– Сонячні спалахи неможливо було передбачити. Спалахи – явище нормальне, але ці викиди були небувалої потужності, яка росла й росла, а коли врешті-решт це помітили, було вже запізно – до тієї миті, як вони обпекли Землю, залишалися лічені хвилини. Спершу згоріли всі супутники і загинули тисячі людей, а за декілька наступних днів жертвами викидів стали мільйони. Велетенські території перетворилися на випалені пустелі. А потім прийшла хвороба.

Жінка замовкла, перевела подих.

– Оскільки загинула вся екосистема, стримувати хворобу стало неможливо – навіть локалізувати її в Південній Америці. Джунглі зникли, а комахи залишилися. Зараз люди називають хворобу Спалахом. Страшна зараза… Лікуватися можуть собі дозволити тільки найбагатші, але цілком вилікуватися однаково неможливо. Хіба що правдиві чутки з Анд.

Томас мало не порушив власний наказ, який тільки-но сам дав Терезі. У мозку роїлися мільйони запитань, але він мовчки слухав розповідь, відчуваючи, як у грудях розростається страх.

– Що стосується вас – усіх вас, – то ви всього лише купка з мільйонів сиріт. Через оті тести пройшли тисячі, і зрештою для найсерйознішого випробування вибрали вас. Для фінального тесту. Все, що з вами відбувалося, було ретельно сплановано і прораховано. Тести – це щось на взір каталізатора, дозволяє вивчити реакції, мозкові хвилі й думки з метою знайти людей, здатних допомогти в боротьбі зі Спалахом.

Вона знову помовчала, заправила за вухо пасмо волосся.

– Більшість фізичних симптомів викликано якимись іншими причинами. Спершу з’являються галюцинації, потім тваринні інстинкти починають домінувати над людськими. Врешті-решт відбувається цілковитий розпад особистості. Все йде від мозку. Спалах живе в мозку жертви – це страшна зараза. Ліпше просто померти, ніж її підхопити.

Жінка, яка весь цей час витріщалася в нікуди, нарешті подивилася на Томаса, на Терезу, потім знову на Томаса.

– Ми не дозволимо експериментів на дітях. Ми своїм життям присяглися, що здолаємо «БЕЗУМ». Людина мусить залишатися людиною незалежно від мети.

Вона поклала руки на коліна й опустила очі.

– З часом ви дізнаєтеся більше. Ми живемо далеко на півночі. Між нами й Андами на кілька тисяч миль простягається величезна територія. Люди називають її Пеклом. Вона розташована там, де колись був екватор, а тепер там тільки спека, пил і натовпи приречених на загибель дикунів, уражених Спалахом. Ми плануємо перетнути ці землі та спробувати знайти ліки. Але спершу знищити «БЕЗУМ» і покласти край нелюдським експериментам, – жінка пильно подивилася на Томаса, потім перевела погляд на Терезу. – Ми дуже сподіваємося, що ви до нас приєднаєтеся.

Вона відвернулася і втупилася у вікно.

Томас поглянув на Терезу й запитально звів брови. Дівчина тільки похитала головою, потім схилила її на Томасове плече і заплющила очі.

«Я дуже втомилася, щоб зараз думати про це, – сказала вона. – Ми поки що в безпеці, а решта не має значення».

«Можливо, і в безпеці, — відповів він. – Можливо…»

Томас почув посопування – Тереза заснула, але до нього – він знав – ще дуже довго не прийде сон. У душі вирували такі суперечливі емоції, що хлопець навіть не міг зрозуміти, які саме. Та однак ліпше вже така незрозумілість, ніж тупий вакуум, у якому він нещодавно перебував. Томас сидів і вдивлявся в темряву, в дощ за вікном, а в голові вертілися слова: «Спалах», «хвороба», «експеримент», «Пекло», «БЕЗУМ». Залишалося тільки сподіватися, що надалі події розгортатимуться краще, ніж у Лабіринті.

Томас підстрибував і погойдувався на сидінні, відчуваючи, як підскакує на його плечі Терезина голова щоразу, коли колеса потрапляли в глибоку вибоїну; чув, як вона ворушиться спросоння і знову провалюється в сон; дослухався до приглушеного перешіптування інших глейдерів, але його думки мимоволі поверталися до одного і того самого.

До Чака.

За дві години автобус зупинився.

Заїхали на багнисту стоянку біля непоказної будівлі з декількома рядами вікон. Знайома вже жінка з іншими рятівниками провела дівчину і дев’ятнадцять хлопців крізь головний вхід до будинку, потім нагору сходами, і завела до просторого дортуару, де вздовж стіни простягався ряд двоярусних ліжок. На протилежному боці стояло кілька шаф і столів. Усі вікна були запнуті шторами.

Томас оглянув приміщення з цікавістю, але без зайвого захвату – тепер його важко було чимось заінтригувати або здивувати.

Це місце рясніло барвами: пофарбовані ясно-жовтою фарбою стіни, червоні ковдри, зелені штори. Після сумної сірості Глейду здавалося, ніби дітей закинули на веселку. Всі ці заправлені ліжка, новенькі шафи й інші речі… відчуття нормальності аж приголомшувало. Надто вже все добре, щоб бути правдою. Переступаючи поріг нового помешкання, мабуть, Мінхо висловився найточніше: «От гниляк, я вмер і потрапив у рай».

Томасові радіти було важко – йому здавалося, що цим він зрадить Чакову пам’ять. Але щось у цьому було. Щось.

Ватажок рятувальників, який вів автобус, залишив глейдерів на кількох людей – дев’ять чи десять чоловіків і жінок у випрасуваних чорних штанях і білих сорочках, бездоганно підстрижених, з чистими руками і сяючими посмішками на обличчях.

Кольори. Ліжка. Персонал. Томас відчував, як у душу заповзає відчуття, здавалося б, неможливого щастя. Та однак у серці зяяла величезна чорна діра – важка скорбота, яка не залишить його ніколи, – спогади про Чака і його холоднокровне вбивство. Про жертву, яку він приніс. І все-таки, попри загибель хлопчика, попри все, щó жінка в автобусі розповіла йому про світ, до якого вони повернулися, – Томас почувався в безпеці вперше відтоді, як отямився в Ящику.

Коли розподілили ліжка, видали чистий одяг та банні причандали, глейдерам подали вечерю. Піцу. Реальну, bona fide[2]2
  Справжній (лат.).


[Закрыть] піцу, яка лишала масними пальці. Томас смакував кожен шматочок. Голод заглушив інші почуття, і, здавалося, в повітрі витав настрій достатку й умиротворення. Всю вечерю більшість глейдерів намагалися не шуміти, ніби розмовами боялися злякати щастя, що звалилося їм на голови. Раділи всі без винятку. Томас так звик до виразу приречення й відчаю на обличчях друзів, що бачити їхні щирі усмішки було навіть якось бентежно. А надто коли сам він радості не відчував.

Коли по вечері дітям повідомили, що час лягати спати, ніхто не заперечував.

Особливо Томас. Йому здавалося, що він здатний проспати цілий місяць.