355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 10)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 25

У кімнаті запанувала цілковита тиша, ніби світ раптово скувало кригою, і всі члени Ради втупилися у Мінхо. Томас наче закам’янів, чекаючи, що Мінхо зараз-от зізнається: він просто пожартував.

Тишу порушив Галлі – він підвівся.

– Це просто смішно, – розвернувся він обличчям до Ньюта, через плече вказуючи на Мінхо. – Та за такі дурнуваті пропозиції його треба викинути з Ради!

Якщо в душі Томаса і була якась жалість до Галлі, то після такої заяви вона остаточно випарувалася.

На диво, дехто з наглядачів підтримав Мінхо – наприклад, Казан, який повсякчас перебивав Галлі й зажадав провести голосування по внесеній Мінхо пропозиції. Були й такі, що виступали проти. Вінстон енергійно похитав головою і сказав щось, чого Томас не розчув. Наглядачі взялися гучно обговорювати пропозицію, перебиваючи один одного, а Томас, приголомшений і переляканий, мовчки сидів, обхопивши голову руками, і чекав. «І чому Мінхо заманулося запропонувати таке? Точно пожартував, – думав хлопець. – Ньют казав, що минає вічність, перш ніж глейдер стане бігуном. Поминаючи вже отримання посади наглядача». Він знову подивився на збуджених членів Ради, воліючи опинитися за тисячу миль звідси.

Нарешті Ньют кинув блокнот на підлогу і вийшов з півкола, закликаючи наглядачів до тиші. Здається, спершу його не лишень не чули, а й не помічали. Та поволі лад було відновлено, і всі знову розсілися по місцях.

– От гниляк, – промовив Ньют. – Ніколи ще не бачив такого збіговиська шлапаків, які б поводилися, як шмаркачі. Може, ви забули, у цьому місці ми – найстарші! Тому тримайтеся належним чином, бо порозпускаємо к бісовій матері всіх вас і оберемо нових членів Ради! – при цих словах він пройшовся повз усіх наглядачів, кожному зазирнувши в очі. – Ясно вам?

Рада у відповідь мовчала. Всупереч очікуванням Томаса, замість здійняти ще більший галас, наглядачі лише згідливо закивали головами. І Галлі разом з ними.

– Лацно, – Ньют сів, знову кладучи блокнот собі на коліна. Нашкрябавши в ньому кілька рядків, він звернувся до Мінхо: – Серйозна заявка, брате. Ти вже вибач, але тобі доведеться обґрунтувати свою рекомендацію.

Томасу теж нетерпеливилося почути пояснення.

На виснаженому обличчі Мінхо читалося, що він волів би не заглиблюватися у подробиці, але він таки вирішив обґрунтувати свою пропозицію.

– Легко вам, шлапакам, сидіти тут і обговорювати те, у чому ви ні бельмеса не тямите. Я тут єдиний бігун, і, окрім мене, тут присутня тільки одна людина, яка виходила в Лабіринт, – Ньют.

– Якщо не рахувати того разу, коли я… – перебив його Галлі.

– А я і не рахую! – гаркнув Мінхо. – Можеш мені повірити, жоден з вас не уявляє, як воно – перебувати в Лабіринті. І грівер тебе вжалив тільки тому, що ти порушив те ж таки Правило, що й Томас. Але його ти чомусь хочеш покарати! Це називається лицемірство, ти, гнилоголовий шматок…

– Годі, – осадив його Ньют. – Обґрунтував свою позицію, і досить.

Напруга сягнула піку – повітря в приміщенні наче перетворилося на крихке скло, яке щомиті могло луснути. Мінхо й Галлі з напруженими, буряковими від злості обличчями свердлили один одного поглядами.

– Хай там як, ось що я скажу, – мовив Мінхо, сідаючи на стілець. – Досі я ще такого не бачив. Він не запанікував, не кричав, не плакав і взагалі нічим не виказав свого страху. Народ, він живе з нами всього лише кілька днів! Згадайте, якими були на самому початку ми – сахалися по кутках, не знаючи, куди поткнутися, щогодини плакали, нікому не довіряли і відмовлялися виконувати будь-яку роботу. Такими ми були ще багато тижнів, ба й місяців, аж поки не лишалося вибору – начхати на цей гниляк і просто жити.

Мінхо знову підвівся і вказав на Томаса.

– Вже за кілька днів після появи в Глейді хлопець вибігає в Лабіринт, щоб урятувати двох людей, яких він ледве знає. Весь цей дрист про порушення правил – повне безглуздя. Йому навіть правил офіційно не оголосили! Але на той час від багатьох людей він встиг довідатися, яким небезпечним є Лабіринт. А надто вже поночі. Незважаючи на це, він вискочив за Браму перед самісіньким її зачиненням, і все тільки заради того, щоб допомогти двом хлопцям, які цієї допомоги потребували.

Мінхо глибоко зітхнув; що довше він говорив, то твердішим ставав його голос.

– Але це тільки початок. Він бачив, що я кинув Альбі напризволяще, – а ж я ветеран, в мене знання і досвід. Здавалося б, Томас не повинен був ставити під сумнів мої рішення. Але він поставив! Подумайте про те, ціною яких фізичних і моральних зусиль йому вдалося підвісити Альбі на мурі, підтягуючи вгору дюйм по дюйму. Це щось неймовірне! Просто божевілля якесь!

Але й це ще не все. Коли ми почули наближення гріверів, я сказав Томасу, що треба розділитися, і втік, побігши спеціальними маршрутами, які ми колись відпрацювали на випадок погоні. А він не обдзюрив від страху штани, а самотужки взяв ситуацію під контроль та всупереч усім законам фізики і земного тяжіння примудрився підвісити Альбі на мурі, а потім ще відвернув на себе увагу почвар, вирвався від однієї з них, знайшов…

– Ми все зрозуміли, – устряв Галлі. – Томмі у нас – шлапак-щасливець.

Розлючений Мінхо обернувся до Галлі.

– Стули пельку, гниль нікчемна! Нічого ти не зрозумів! За два роки я такого не бачив! І перш ніж верзти дурниці…

Мінхо замовк, потер очі й у розпачі застогнав. Дивлячись на нього, Томас зловив себе на думці, що слухав бігуна з широко роззявленим ротом. Він уже заплутався у власних почуттях: зараз у ньому змішалися і вдячність Мінхо за те, що той перед усіма захищав його, і нерозуміння агресії Галлі що себе, і страх почути суворий вирок.

– Галлі, – промовив Мінхо вже спокійніше, – ти просто боягуз, ти ніколи не хотів стати бігуном і жодного разу не намагався взяти участь у тренуваннях. Ти не маєш права розводитися про речі, в яких не тямиш. Тож помовч.

Галлі гнівно схопився з місця.

– Ще одне слово – і я скручу тобі в’язи! Просто тут, на очах у всіх! – бризнув він слиною.

Мінхо розсміявся, а потім узяв Галлі розчепіреною п’ятірнею за щоки і щосили штовхнув. Томас аж підскочив, дивлячись, як грубіян повалився на стілець і, зламавши його, розпластався на долівці. Не встиг Галлі підвестися, як Мінхо миттєво підскочив до нього й ударом ноги в спину знову відкинув на підлогу.

Томас приголомшено опустився на стілець.

– Ніколи більше мені не погрожуй, Галлі, – засичав, вишкірившись, Мінхо. – А тепер навіть говорити до мене не здумай. Ніколи. В іншому разі, присягаюся, це я тобі скручу в’язи, а потім переламаю ще й руки і ноги.

Ньют з Вінстоном посхоплювалися з місць і заходились відтягувати Мінхо від Галлі. Розпатланий і буряковий від злості, той тим часом підвівся – втім, піти в контрнаступ він не наважився, а лише стояв, важко дихаючи і намагаючись спопелити кривдника поглядом.

Аж нарешті Галлі невпевнено позадкував до виходу, обводячи наглядачів злісним поглядом. І Томас подумав, що такий погляд, сповнений ненависті, можна побачити тільки у людини, що збирається вчинити вбивство.

Наблизившись до дверей, Галлі завів руку за спину, намацуючи клямку.

– Усе тепер не так, – сказав він, плюнувши на підлогу. – Це варто було тобі цього робити, Мінхо. Ти припустився величезної помилки, – його божевільний погляд переповз на Ньюта. – Я знаю, ти мене ненавидиш і завжди ненавидів. Тебе слід було б відіслати у Вигнання за твою цілковиту нездатність керувати цим гуртом. Ти жалюгідний, але і решта присутніх тут не кращі. Все зміниться. Я вам обіцяю.

У Томаса впало серце. Невже може бути щось ще гірше за те, що вже було?

Галлі ривком розчахнув двері й вийшов у коридор, та не встигли наглядачі отямитися, як він просунув голову в двері.

– А ти, – він злобно глипнув на Томаса, – зелепуш, який себе клятим богом уявив, не забувай, що я тебе бачив! Я бачив тебе під час Переміни! І те, що вирішать наглядачі, не має ніякого значення.

Він зробив паузу, обвівши поглядом кожного в кімнаті. А коли його злобний погляд знову впав на Томаса, він сказав останнє:

– Хай для чого ти тут опинився, та життям присягаюся, що зупиню тебе. І вб’ю, якщо доведеться.

З цими словами він розвернувся й пішов, грюкнувши по собі дверима.

Розділ 26

Томас закам’янів у кріслі, відчуваючи, як вирує у шлунку, наче там завелися паразити. За короткий час перебування в Глейді він встиг пережити цілу гаму емоцій. Страх, самотність, розпач, гіркоту і навіть легенький натяк на радість. Та зараз він відчував щось нове – йому ніколи ще не заявляли, що ненавидять настільки, аж готові вбити.

«Галлі божевільний, – запевняв він себе. – Геть з глузду з’їхав». Та ця думка не принесла заспокоєння – навпаки, злякала ще дужче. Божевільні здатні на все.

Члени Ради притихли; хто сидів, хто стояв, але всі без винятку були шоковані побаченим, як і Томас. Вінстон з Ньютом відпустили Мінхо, і всі втрьох з похмурими обличчями розсілися по своїх місцях.

– Нарешті він цілком зваріював, – майже прошепотів Мінхо. Томас не був певен, що ці слова призначалися іншим.

– Можна подумати, ти у нас тут святий, – вигукнув Ньют. – Про що ти взагалі думав? Тобі не здається, що це занадто?

Мінхо примружився і хитнув головою: мовляв, щиро здивований питанням.

– Годі вже верзти дурниці! Кожен з присутніх залюбки помилувався, як той баклан отримав своє. Певен, що ти такої самої думки. Хтось мусів поставити того дриста на місце.

– Він став членом Ради не просто так, – сказав Ньют.

– Чувак, він відкрито пригрозив скрутити мені в’язи і вбити Томаса! Галлі повний варіят. На твоєму місці я б негайно наказав зв’язати його і кинути в Буцегарню. Він реально небезпечний!

Томас не міг не погодитися з Мінхо і знову мало не порушив дану собі обіцянку тримати язика за зубами, але вчасно загнувся. На нього й так чимало неприємностей звалилося, тож не хотілося погіршувати ситуації. Втім, довго так тривати не могло – він розумів, що ще трохи – і він вибухне.

– А може, він і мав рацію, – пробурмотів Вінстон собі під носа.

– Що? – вигукнув Мінхо – саме так подумав і Томас.

Здавалося, Вінстон і сам здивувався, що висловив думку вголос. Він забігав очима по кімнаті, потім спробував пояснити:

– Ну… Галлі пройшов Переміну – грівер його вжалив серед білого дня просто біля Західної Брами. Значить, до нього повернулися якісь спогади. Гадаю, він не просто так товкмачить, що знає зеленого.

Томас знову подумав про Переміну, а надто про той факт, що вона здатна повернути пам’ять. І раптом йому на думку спала божевільна ідея: чи не варто дозволити гріверу вжалити себе заради того, щоб згадати минуле, навіть ціною жахливих мук? Утім, спогади про Бена, який звивався на ліжку, та про нелюдські стогони Альбі вмить відбили бажання провести експеримент. «Нізащо», – вирішив він.

– Вінстоне, ти бачив, що зараз сталося? – запитав Казан, здивовано дивлячись на наглядача. – Галлі – псих. Безглуздо намагатися шукати здорового глузду в його маячні. Чи, може, ти вважаєш, що Томас – замаскований грівер?

Томас більше й секунди не міг мовчати, нехай йому і доведеться порушити порядок Зборів.

– А можна мені сказати? Мене вже дістало, що всі мене обговорюють, наче мене тут і немає, – роздратовано запитав він, підвищуючи голос.

Ньют подивився на нього і кивнув.

– Вперед. Кляте засідання й так зіпсоване.

Томас швидко зібрався на думці, добираючи потрібних слів, що було зовсім непросто – роздратування, збентеження і гнів заважали мислити чітко.

– Я не знаю, чому мене ненавидить Галлі. Мені на це начхати. Він точно псих. Що ж до того, хто я насправді, то я знаю не більше за вас. Правда, якщо мене не зраджує пам’ять, ви збиралися обговорити вилазку в Лабіринт, а не те, чому якийсь ідіот вважає мене втіленням зла.

Пролунав чийсь стриманий смішок, і Томас замовк, сподіваючись, що зміг донести до слухачів свою точку зору.

– Лацно, – кивнув Ньют. – Закінчуймо, а що робити з Галлі – подумаємо пізніше.

– Рада не має права голосувати в неповному складі, якщо тільки наглядач не відсутній через хворобу. Як Альбі, – сказав Вінстон.

– Господи, Вінстоне! – вигукнув Ньют. – Уже хто-хто, а Галлі сьогодні точно хворий, тож обійдемося без нього. Висловлюйся на свій захист, Томасе, та й почнемо голосування щодо твоєї долі.

Томас зловив себе на тому, що стиснув кулаки на колінах так міцно, аж побіліли кісточки пальців. Він змусив себе розслабитися, витер спітнілі долоні об штани. І заговорив, не маючи чіткого плану.

– Я не вчинив нічого поганого. Я всього лише побачив, що двоє людей намагаються доповзти до Брами, але не встигають. І не допомогти їм через якусь дурнувату заборону було би боягузтвом, егоїзмом і… взагалі дурістю. Якщо хочете запроторити мене до Буцегарні за спробу врятувати комусь життя – вперед. Обіцяю, що наступного разу просто стоятиму біля Брами і реготатиму, тицяючи пальцем у запізнілих бігунів, а потім піду на кухню до Казана і спокійно нажеруся з почуттям виконаного обов’язку.

Томас навіть і не думав жартувати. Він щиро не розумів, чому його вчинок викликав такий рейвах.

– Ось моя рекомендація, – мовив Ньют. – Ти порушив кляте Правило Номер Один, тому вирушаєш на добу в Буцегарню. Це твоє покарання. Я також рекомендую обрати Томаса бігуном, зі вступом рішення в силу відразу по закінченню засідання. Вважаю, ніч, проведена тобою в Лабіринті, варта декількох тижнів випробувань. Ти, що називається, довів професійну придатність. А що ж до посади наглядача – забудь, – Ньют розвернувся до Мінхо. – У цьому я з Галлі згоден – безглузда ідея.

Хоча Томас у глибині душі й розумів, що Ньют має рацію, останнє зауваження його все-таки зачепило. Хлопець подивився на Мінхо, чекаючи реакції.

Той, здається, зовсім не здивувався відмові. Та він так само наполягав на своєму:

– Чому? Я можу ручатися, що серед нас він найкращий. А найкращі стають наглядачами.

– Давай так, – сказав Ньют. – Дамо Томасу місяць, щоб хлопець показав, який він у справі. Провести заміну завжди встигнемо.

Мінхо стенув плечима:

– Лацно.

Томас полегшено зітхнув. Бажання стати бігуном – дивовижне для нього самого, враховуючи, щó йому довелося пережити в Лабіринті, – нікуди не поділося, але раптово стати наглядачем – це вже занадто.

– Отже, – Ньют обвів поглядом кімнату. – Ми вислухали кілька рекомендацій, тепер кожен може висловитися з…

– Та годі, – перебив Казан. – Відразу голосуймо, і по всьому. Особисто я голосую за твою пропозицію.

– І я, – відгукнувся Мінхо.

Схвальні вигуки почулися і з інших місць, вселяючи в Томаса надію і переповняючи його гордістю. Тільки Вінстон заявив категоричне «ні».

– Твій голос нічого не вирішує, – сказав йому Ньют, – але все-таки поясни, чому ти так опираєшся?

Вінстон пильно подивився на Томаса, потім повернувся до Ньюта.

– Загалом я не проти, але ми не можемо цілком нехтувати тим, що сказав Галлі. У його словах є сенс. Я впевнений, що він не вигадує. Ви й самі чудово знаєте, що тільки-но в нас з’явився Томас, все пішло шкереберть.

– А й правда, – сказав Ньют. – Кожен з нас як слід усе обміркує, а потім, як знудимося, скличемо нові Збори й обговоримо справи. Лацно?

Вінстон кивнув.

На саму думку, що його знову ігнорують, Томас невдоволено застогнав.

– Як мені подобається, коли ви ото так про мене говорите, наче мене взагалі тут немає!

– Послухай-но, Томмі, – промовив Ньют. – Ми щойно обрали тебе бігуном, чорт забирай. Тож облиш скиглити і забирайся звідси. Тобі ще багато чого доведеться навчитися у Мінхо.

Тільки тепер Томас усвідомив, що саме сталося: він тепер справжній бігун і невдовзі вирушить досліджувати Лабіринт. Попри хвилювання, хлопець затремтів од захоплення; чомусь він був певен, що ліміт приготованих йому нещасть вичерпаний і більше вночі в Лабіринті вони не застрягнуть.

– А що з покаранням?

– Завтра, – відповів Ньют. – Потому як відсидиш у Буцегарні від підйому і до заходу.

«Один день, – подумав Томас. – Могло бути й гірше».

Нарешті збори закінчилися, і всі – за винятком Ньюта і Мінхо – поквапилися покинути приміщення. Ньют продовжував сидіти, щось там шкрябаючи у блокноті.

– Добре все минулося, – пробурмотів він.

Мінхо підійшов до Томаса і жартівливо штовхнув його кулаком у плече.

– А все цей шлапак винен.

Томас штовхнув його у відповідь.

– Наглядачем, кажеш? Правда хотів призначити мене наглядачем? Та ти ще більший псих, ніж Галлі!

Мінхо вдавано насупився.

– А що, спрацювало! Замахнувся на нездійсненне, зате отримав те, чого хотів. Віддячиш потім.

Лише тепер Томас зрозумів хитрий задум Мінхо і розплився в задоволеній усмішці.

І тут у двері постукали. Томас, обернувшись, побачив Чака. Той сиротою стояв на порозі з таким виглядом, ніби за ним щойно гнався грівер. Від усмішки Томаса не залишилося і сліду.

– Що сталося? – Ньют підвівся зі стільця. В його тоні було щось таке, від чого Томас захвилювався ще дужче.

– Мене медчуки послали… – Чак зніяковіло дивився в підлогу.

– Навіщо?

– Альбі б’ється в якомусь нападі, геть з котушок злетів – каже, йому треба з деким поговорити.

Ньют попрямував до дверей, але Чак підніс руку, зупиняючи його:

– Е-е… Не з тобою.

– Що ти маєш на увазі?

Чак указав на Томаса.

– Просить, щоб привели його.

Розділ 27

Вдруге за сьогодні у Томаса від подиву мову відібрало.

– То ходімо, – сказав Ньют і схопив Томаса за руку. – Без мене ти не підеш.

Томас рушив за Ньютом, а за ними поплентався Чак; вони вийшли з кімнати засідань і попрямували коридором до вузьких спіральних сходів, яких раніше Томас не помітив. Ньют уже поставив ногу на першу сходинку – і тут кинув на Чака сердитий погляд.

– Ти! Лишайся тут.

На диво, Чак нічого не відповів і просто кивнув. Томас подумав, що малого щось дуже налякало в поведінці Альбі.

– До речі, – сказав він, звертаючись до Чака. Ньют тим часом уже піднімався сходами. – Щойно мене прийняли в бігуни, тож тепер ти дружиш із крутим чуваком.

Він спробував пожартувати, щоб розвіяти наростаючий страх перед майбутньою зустріччю з Альбі – що як той, як і Бен, накинеться на нього зі звинуваченнями? Або, що гірше, накинеться в буквальному сенсі…

– Ага, точно, – пробурмотів Чак, відчужено втупившись у дерев’яні сходинки.

Томас, стенувши плечима, почав підніматися. Чоло зросилося потом, а долоні змокріли – йому страх як не хотілося туди йти.

Похмурий і серйозний Ньют чекав на Томаса нагорі. Піднявшись, хлопець опинився в протилежному кінці найдовшого темного коридору, в який потрапив у день своєї появи в Глейді. Він мимоволі уявив Бена, який борсався від болю, і в животі неприємно замлоїло; залишалося сподіватися, що Альбі минув гостру стадію Переміни і Томасу не доведеться знову спостерігати огидну картину: як набрякають жили на блідій шкірі, як глейдер б’ється в конвульсіях… Утім, він не виключав чогось гіршого, тому заздалегідь постарався взяти себе в руки.

Підійшли до других дверей праворуч, і Ньют легенько постукав. У відповідь пролунав стогін. Ньют відчинив двері – слабке рипіння сколихнуло в Томасовій пам’яті розпливчасті спогади з дитинства, коли він дивився фільми про будинки з привидами. Та не вдавалося зібрати докупи крихітні уривки спогадів: він пам’ятав фільми, але не обличчя акторів або своїх близьких, з якими ходив у кіно. Хлопець загалом пригадував, для чого потрібні кінотеатри, але деталі про те, які вони – ці кінотеатри, стерлися з пам’яті. Неможливо було описати це відчуття, навіть самому собі.

Ньют увійшов до кімнати і жестом закликав його. Переступаючи поріг, Томас подумки приготувався до найгіршого, та нічого страшного не побачив – на ліжку з заплющеними очима лежав звичайний хлопець, щоправда, вкрай виснажений.

– Він спить? – шепнув Томас, хоча на думці в нього крутилося зовсім інше питання: «Він точно не помер?»

– Не знаю, – тихо відповів Ньют, ступив уперед і сів на дерев’яний стілець біля ліжка. Томас сів на протилежному боці.

– Альбі, – прошепотів Ньют. Потім додав голосніше: – Альбі. Чак сказав, ти хочеш поговорити з Томмі.

Альбі повільно розплющив очі – дві криваво-червоні кулі, що блищали в яскравому світлі знадвору. Подивився на Ньюта, потім на Томаса і зі стогоном сів, відкинувшись на спинку ліжка.

– Так, – ледве чутно прошепотів він.

– Чак сказав, що в тебе була істерика і що ти взагалі збожеволів, – Ньют посунувся вперед. – Що з тобою? Ніяк не очуняєш?

Альбі заговорив, але здавалося, кожне слово давалося йому ціною неймовірних зусиль. Він буквально вичавлював із себе слова – зі свистом, важко дихаючи.

– Усе… зміниться… Дівчина… Томас… Я їх бачив… – він склепив повіки, знову розплющив очі, сповз униз на ліжку і ліг горілиць, утупившись поглядом у стелю. – Щось мені кепсько…

– Тобто – «бачив»? – перепитав Ньют.

– Я кликав Томаса! – вигукнув Альбі несподівано гучним голосом, що буквально мить тому здавалося неможливим. – Ньюте, я не з тобою хотів поговорити, а з ним. Я клятого Томаса кликав!

Ньют подивився на Томаса, здивовано звівши брови. У відповідь той лише стенув плечима; щосекунди він нервував дедалі більше. Чому Альбі закортіло поговорити саме з ним?

– Чудово, гниляк ти буркотливий, – відповів Ньют. – Ось він сидить. Говори.

– Вийди, – попросив Альбі. Його очі знову були заплющені, а груди важко здіймалися.

– Ні – я повинен чути.

– Ньюте, – пауза. – Залиш нас. Негайно.

Томасу ставало дедалі незатишніше: він не був певен, що подумає про них Ньют і що збирається сказати Альбі.

– Але… – спробував був заперечити Ньют.

– Геть!.. – гаркнув Альбі тремтячим од напруги голосом. – Забирайся!

На Ньютовому обличчі відбилася неприхована образа, хоч і без сліду злості, що неабияк здивувало Томаса. Минуло кілька напружених секунд, а потім Ньют підвівся і попрямував до виходу. «Він що, і справді піде?» – промайнуло в Томасовій голові.

– Не чекай, що я цілуватиму тобі дупу, коли прийдеш перепрошувати, – кинув Ньют і вийшов у коридор.

– І двері зачини! – крикнув Альбі, наче наостанок дав Ньютові ще один ляпас. Ньют послухався, зачинивши по собі двері.

Серце в Томаса шалено закалатало – він сам на сам залишився з хлопцем, який до нападу грівера не вирізнявся поступливим характером, а тепер ще й Переміну пережив. Томасові кортіло якнайшвидше вислухати Альбі й забратися звідси геть, але пауза затягнулася на декілька виснажливих хвилин. Від хвилювання в Томаса затрусилися руки.

– Я знаю, хто ти, – нарешті прохрипів Альбі, порушуючи тишу.

Томас не знав, що відповісти. Він хотів був щось сказати, та нічого, крім невиразного мукання, не вийшло. – він був украй схвильований і вельми наляканий.

– Я знаю, хто ти, – повільно повторив Альбі. – Я бачив. Бачив усе. Звідки ми прийшли і хто ти такий. І дівчину бачив. Я згадав Спалах.

«Спалах?» Зусиллям волі Томас змусив себе заговорити.

– Я не розумію, про що йдеться. Що саме ти бачив? Я й сам хотів би про себе бодай щось довідатися…

– Приємного мало, – відповів Альбі та вперше відтоді, як вийшов Ньют, звів сумні очі, запалі, наче чорні діри. Він подивився на Томаса. – Якби ти бачив цей жах… Чому ті виродки хочуть, щоб ми пригадували таке? Чому просто не залишити нас тут і не дати спокійно жити?

– Альбі… – Томас дуже пошкодував, що не може влізти в голову хлопця і побачити все на власні очі. – Що відкрила Переміна? Що ти згадав? Я нічого не розумію.

– Ти… – почав був Альбі, та одразу ж схопився за горло і захрипів, задихаючись. Висолопивши язика і кусаючи його, він судомно сіпав ногами і почав люто кидатися на ліжку, наче його хтось душив.

Переляканий Томас схопився зі стільця і відступив – Альбі, здавалося, боровся сам із собою, вчепившись руками собі в горло і безладно дриґаючи ногами. Його зазвичай темна шкіра, яка всього хвилину тому була надзвичайно бліда, почервоніла, а очі повилазили з очниць так сильно, що більше нагадували білі з червоними прожилками кульки з мармуру.

– Альбі!.. – крикнув Томас. – Ньюте! Ньюте, сюди!..

Не встиг він закінчити фразу, як двері розчахнулися. Влетівши в кімнату, Ньют підскочив до Альбі, схопив товариша, що бився в конвульсіях, за плечі й, навалившись усім тілом, притиснув його до ліжка.

– Хапай за ноги!

Томас рвонув уперед, та Альбі так молотив ногами, що підійти до нього, не отримавши удару, виявилося майже неможливим – ногою він поцілив йому просто в щелепу. Вилицю пройняв різкий біль, і Томас відскочив, потираючи забите місце.

– Та хапай же ти його за ноги! – крикнув Ньют.

Томас застиг на місці, приміряючись, потім різко стрибнув на Альбі, схопивши обидві ноги і причавивши їх до ліжка. Ньют, притиснувши плечі бідолахи коліньми, заходився віддирати його руки, якими той сам себе душив за горло.

– Відпусти!.. – кричав Ньют, смикаючи Альбі. – Ти себе задушиш!

Від натуги на його руках набрякли вени, м язи напнулися. Нарешті йому вдалося відірвати долоні Альбі від горла і притиснути йому до грудей. Альбі ще кілька разів сіпнувся всім тілом, вигинаючи спину, але помалу став заспокоюватися. Поступово вирівнялося дихання, потім він остаточно втихомирився, втупившись скляними очима в стелю.

Однак Томас і далі міцно тримав Альбі за ноги, боячись, що, відчувши свободу, той знову почне борсатися. Зачекавши хвилину, Ньют обережно відпустив руки бідолахи, потім ще за хвилину прибрав коліна з плечей товариша і зліз із ліжка. Томас вчинив так само, вирішивши, що напад закінчився.

Альбі втомлено подивився на Ньюта.

– Вибач, друже, – прошепотів він. – Сам не знаю, що сталося. Наче… моїм тілом хтось керував. Вибач…

Томас глибоко зітхнув, сподіваючись, що йому вже не доведеться брати в такому участі – більшого стресу годі уявити.

– Вибач, кажеш… Ну-ну… – відповів Ньют. – Ти намагався до біса задушити себе.

– Це не я, клянуся, – пробурмотів Альбі.

– Тобто – «не ти»?

– Не знаю… Це… це був не я… – схоже, він і сам нічого не розумів.

Ньют вирішив за краще не допитуватися. У всякому разі поки що. Натомість підняв з підлоги розкидані під час нападу ковдри і вкрив хворого.

– Пізніше поговоримо, а поки спи, – Ньют приклав долоню до чола Альбі й додав, – ти зараз не в найкращій формі, шлапак.

Але Альбі вже засинав і лише злегка кивнув із заплющеними очима.

Ньют глянув на Томаса і жестом указав на двері. Томас тільки того і чекав. Хотілося чимшвидше забратися з цього божевільного будинку, тому він поквапився за Ньютом до виходу. Та не встигли вони переступити поріг, як почули невиразне бурмотіння Альбі.

Хлопці завмерли й обернулися.

– Що? – перепитав Ньют.

Альбі розплющив очі й уже голосніше повторив сказане.

– Обережніше з дівчиною, – його повіки знову заплющилися.

Знову вона – дівчина. Так чи так, усе чомусь крутиться довкола неї. Ньют кинув на Томаса здивований погляд, та у відповідь той тільки знизав плечима. Він гадки не мав, про що мова.

– Ходімо, – шепнув Ньют.

– І ще, Ньюте, – гукнув Альбі, не розплющуючи очей.

– Так?

– Бережіть карти, – Альбі повернувся до них спиною, демонструючи, що нарешті висловився.

Прозвучало це недобре. Ой недобре. Томас із Ньютом вийшли з кімнати і тихо причинили по собі двері.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю