355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 12)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 30

Буцегарня тулилася в непримітному закутку між Домівкою і північним муром, схована колючим і скуйовдженим чагарником, який, схоже, не підстригали сто років. То була грубо збудована бетонна споруда з єдиним крихітним заґратованим віконцем і дерев’яними дверима, замкненими на загрозливий іржавий засув, наче потрапила сюди з темних століть середньовіччя.

Ньют дістав ключ, відчинив двері й жестом звелів Томасу увійти.

– Там тільки стілець і безмежні можливості для гультяйства. Насолоджуйся.

Томас подумки чортихнувся, коли переступив поріг і побачив той самий єдиний предмет меблів – потворний хиткий стілець, одна ніжка якого була явно коротша за решту – причому, ймовірно, вкоротили її навмисно.

– Вдалого дня, – напучував Томаса Ньют, зачиняючи двері. Хлопець почув за спиною, як рухається засув і клацає замок, потім у маленькому віконці без скла показалася задоволена Ньютова фізіономія. – Легке покарання за порушення правил, – повідомив він, дивлячись крізь ґрати. – Хоч ти і врятував життя людині, Томмі, але мусиш дечого навчитися…

– Та знаю я. Порядок!

Ньют усміхнувся.

– Ти, шлапак, непоганий, але незалежно від того, друзі ми чи ні, повинен чітко дотримувати правил. Тільки вони і допомогли нам, бідолахам, вижити. Поміркуй, поки сидітимеш тут і витріщатимешся на чортові стіни.

Минула перша година, і нудьга прокрадалася до Томаса, як щури під двері. До кінця другої години йому хотілося битися головою об стіну. Ще за кілька годин він дійшов висновку, що волів би повечеряти в товаристві Галлі та гріверів, ніж стирчати в цій клятій Буцегарні. Він спробував виловити з надр свідомості якісь спогади, та щойно спливало щось невиразне, як враз розсіювалося.

На щастя, опівдні прийшов Чак. Він приніс обід і трохи розвіяв нудьгу.

Просунувши у віконце кілька шматків курятини і склянку води, він – у своєму репертуарі – заходився розважати Томаса нескінченними розмовами.

– Життя повертається до нормального, – оголосив він. – Бігуни в Лабіринті, решта займаються повсякденними справами. Так, може, ми й виживемо. Правда, Галлі не з’явився. Якщо бігуни знайдуть його труп, Ньют наказав їм негайно повертатися. До речі, Альбі вже став на ноги і гасає Глейдом. Ньют страшенно радий, що тепер йому більше не доведеться виконувати роль великого боса.

На згадку про Альбі Томас застиг зі шматком курятини в руці. Він уявив, як усього добу тому той бився в конвульсіях і душив себе. Потім хлопцеві спало на думку, що ніхто досі не знає, щó сказав йому Альбі після того, як Ньют вийшов з кімнати, – просто перед спробою самогубства. Втім, тепер, коли Альбі не прикутий до ліжка, ніщо не завадить ватажкові глейдерів передати решті розмову з Томасом.

Чак і далі собі теревенив, зненацька спрямувавши розмову в геть несподіване русло.

– Слухай, я тут трохи заплутався… Знаєш, мені сумно, я сумую за домівкою, але при цьому зовсім не пам’ятаю місця, в яке мрію повернутися. Це так дивно, якщо розумієш, про що я… Але я знаю напевно, що не хочу жити тут. Хочу повернутися назад, до родини. Хай якою вона була і хай звідки мене викрали. Я хочу все згадати.

Томас сторопів. Він досі не чув від Чака таких серйозних і щирих слів.

– Я чудово тебе розумію, – пробурмотів він. Невисокий зріст Чака не дозволяв Томасу бачити хлопчикових очей, але, почувши наступну фразу, він зрозумів, що їх наповнював біль і, можливо, сльози.

– Спочатку я часто плакав. Щоночі.

При цих словах думки про Альбі зовсім вивітрилися у Томаса з голови.

– Правда?

– Як немовля, яке ще під себе ходить. Припинив тільки незадовго до твоєї появи. А потім, напевно, просто звик. Глейд зробився новою домівкою, хоч не минає й дня, щоб ми не мріяли вирватися звідси.

– А я тільки раз заплакав відтоді, як прибув сюди, та й то мене мало живцем не з’їли. Напевно, я геть бездушний гнилоголовий.

Можливо, Томас ніколи б не зізнався, що плакав, якби Чак йому не відкрився.

– Ти тоді плакав? – долетів до нього голос Чака.

– Так. Коли останній грівер полетів зі Стрімчака, я сповз на землю і розревівся так, що в мене аж у горлі та грудях заболіло… – (Та ніч була ще занадто свіжа в пам’яті Томаса). – Тоді на мене неначе все одразу звалилося. І знаєш, потім стало легше. Тож не варто соромитися сліз. Ніколи.

– А потім і правда стало якось легше на душі. Дивно все влаштовано…

Кілька хвилин вони мовчали. Томас сподівався, що Чак не піде геть.

– Агов, Томасе, – гукнув його Чак.

– Я тут.

– Як ти вважаєш, чи є в мене батьки? Справжні батьки.

Томас засміявся, та радше для того, щоб притлумити раптовий напад туги, який викликало питання хлопчика.

– Певно, що є, шлапак! Чи мені на прикладі птахів і бджіл пояснювати тобі, звідки беруться діти?

У Томас краялося серце: йому пригадалася, як його просвіщали на цю тему, але він забув того, хто це робив.

– Я трохи не про те, – майже прошепотів Чак слабким голосом. Відчувалося, що хлопчик геть розклеївся. – Більшість із тих, хто пережив Переміну, згадують страшні речі, про які потім не хочуть розповідати. Тому я починаю сумніватися, що вдома на мене чекає щось добре. От я і запитав, чи можливо таке, що там, у великому світі, мої мама з татом досі живі й сумують за мною? Чи навіть плачуть ночами…

Питання остаточно причавило Томаса, й очі наповнилися слізьми. Відтоді як він опинився тут, все життя пішло шкереберть, тому хлопець якось не сприймав глейдерів як звичайних людей, у яких є сім’ї і безутішні близькі. Хай як дивно, з цієї точки зору Томас не дивився і на себе самого. Він думав лише про те, хто його полонив, з якою метою запроторив до Лабіринту і як звідси втекти.

Вперше Томас відчув до Чака щось таке, що довело його до такої невимовної люті, аж закортіло когось убити. Адже хлопчик повинен вчитися в школі, жити в будинку, гратися з сусідськими дітьми. Чак заслуговував на кращу долю. Він мав право щовечора повертатися додому до батьків, які його люблять і піклуються про нього, – до мами, яка змушувала б його щовечора приймати душ, до тата, який допомагав би виконувати домашні завдання.

Томас зненавидів людей, що відірвали нещасну невинну дитину від родини. Він зненавидів їх з такою силою, на яку, здавалося, не здатна людина. Хлопець бажав їм не просто смерті, а смерті страшної і болісної. Йому страшенно хотілося, щоб Чак знову став щасливий.

Але їх усіх позбавили щастя. І їх усіх позбавили любові.

– Послухай мене, Чаку, – Томас зробив паузу, намагаючись заспокоїтися і тремтячим голосом не видати емоцій, що вирували в ньому. – Я впевнений, що в тебе є батьки. Я це знаю. Звучить жахливо, але ручаюся, що мама сидить у твоїй кімнаті, стискає подушку і дивиться у вікно на світ, який тебе у неї забрав. І я певен, що вона плаче. Ридає ридма, по-справжньому – промокаючи хусткою опухлі від сліз очі.

Чак не відповів, але до Томасового слуху долинуло тихе схлипування.

– Не здавайся, Чаку. Ми розгадаємо загадку і вшиємося звідси. Тепер я бігун, і, життям присягаюсь, поверну тебе додому. І твоя мама більше не плакатиме.

Томас щиро в це вірив. Слова горіли в його серці.

– Сподіваюся, ти маєш рацію, – відгукнувся Чак тремтячим голосом. І, показавши через ґрати обидва великі пальці, він пішов.

Палаючи ненавистю і сповнений рішучості дотримати обіцянку, Томас підвівся й почав міряти кроками маленьку камеру.

– Присягаюся, Чаку, – прошепотів він, ні до кого не звертаючись. – Присягаюся, що поверну тебе додому.

Розділ 31

Невдовзі після того, як прокотився гуркіт каміння, що свідчив про зачинення Брами на ніч, прийшов Альбі, щоб випустити Томаса на свободу, і це його страшенно здивувало. Заскреготів ключ у замку, і двері до камери розчахнулися.

– Ну як ти, шлапак, не вмер? – запитав Альбі. Томас дивився на нього з роззявленим ротом – ватажок глейдерів разюче відрізнявся від тієї людини, яку він тільки-но вчора бачив. Шкіра знову набула здорової барви, а від криваво-червоної сітки капілярів у очах і сліду не лишилося. Складалося враження, що за двадцять чотири години Альбі набрав п’ятнадцять фунтів ваги.

Альбі помітив, як Томас на нього вирячився.

– От гниляк, хлопче, ти чого так витріщився?

Наче в трансі, Томас лише злегка хитнув головою, намагаючись угадати, чи пам’ятає Альбі що-небудь з учорашньої розмови і чи розповів про неї іншим глейдерам.

– Що?.. Нічого. Просто неймовірно, що ти зміг так швидко одужати. Як почуваєшся?

Альбі відвів убік руку і напружив біцепс.

– Ніколи ще не почувався ліпше. Виходь.

Томас вийшов з камери, намагаючись не нишпорити очима навсібіч, аби не видати занепокоєння.

Альбі зачинив двері Буцегарні, замкнув засув на замок і обернувся до Томаса.

– По правді кажучи, це все брехня. Почуваюся гірше за шматок дристу, двічі загиджений грівером.

– Вчора саме такий у тебе й був вигляд.

Альбі хмуро подивився на нього, але Томас не зрозумів, прикидається той чи ні, тому поквапився пояснити:

– Але сьогодні вигляд у тебе чудовий. Серйозно кажу.

Альбі сховав ключі до кишені та притулився до дверей.

– Шкода, не вдалося нам вчора поговорити довше…

Серце у Томаса підстрибнуло. Тепер він міг чого завгодно очікувати від Альбі.

– Гм… Ну так…

– Я бачив те, що бачив, зелений. Правда, тепер все трохи розпливлося, та однак я ніколи цього не забуду. Спробував розповісти, але щось почало мене душити. А тепер, якщо картинки спливають перед очима, то вмить зникають, наче хтось не хоче, щоб я все згадав.

Перед Томасовими очима постала вчорашня жахлива сцена: Альбі борсається на ліжку і намагається сам себе задушити. Якби він того не побачив на власні очі, то в житті б не повірив.

– А зі мною що? Ти казав, що бачив мене. Чим я займався в минулому? – запитав він, попри страх почути відповідь.

Альбі задумливо задивився кудись удалечінь, помовчав, потім відповів:

– Ти був з Творцями. Допомагав їм. Але це не найстрашніше з того, що я згадав.

Томасу немов вгатили кулаком під дихало. «Допомагав їм?» Він хотів був уточнити, як саме допомагав, але слова застрягли в горлі.

Тим часом Альбі вів далі:

– Сподіваюся, Переміна не повертає справжніх спогадів, а підсовує липові. Дехто підозрює, що так воно і є. Хочеться вірити, що вони мають рацію. Якщо світ реально такий, яким я його побачив… – він не договорив. Запанувала гнітюча тиша.

Томас був збентежений, але вирішив продовжувати.

– Може, розкажеш докладніше, що ти про мене бачив?

Альбі похитав головою.

– Нізащо, шлапак. Бракувало мені ще раз спробувати себе придушити. Підозрюю, вони щось вводять людям у мозок, щоб керувати ними. Зуміли ж вони стерти нам пам’ять.

– Гм… Якщо я ворог, можливо, варто залишити мене під арештом? – напівжартома, напівсерйозно сказав Томас.

– Зелений, ти не ворог. Можливо, ти гнилоголовий баклан, та аж ніяк не ворог, – на зазвичай суворому обличчі Альбі майнула подоба посмішки. – Як на мене, те, що ти зробив – ризикуючи власною дупою, врятував мене і Мінхо, – аж ніяк не ворожий вчинок. Ні, щось тут не так. Є якась загадка в Переміні й протигріверній сироватці. Сподіваюся, все це затіяли винятково заради нашого блага.

Томас так зрадів тому, що Альбі не вважає його ворогом, аж не збагнув і половини сказаного.

– А все-таки – що ти згадав? Невже все так кепсько?

– Дещо згадав з дитинства: яким був, де мешкав і все таке. І знаєш, якби зараз до мене зійшов сам Бог і повідомив, що мене відсилають додому… – Альбі опустив очі та знову похитав головою. – Якщо все, що я бачив, – реальність, зелений, присягаюсь, я б на власне бажання подався б до гріверів, тільки б не повертатися назад.

Його слова про те, що справи кепські, лише розпалили Томасову цікавість. Закортіло дізнатися більше подробиць, вмовити Альбі бодай щось описати. Втім, Томас розумів, що ватажок глейдерів не забув, як душив сам себе, тому не так-то й легко буде розговорити його.

– Хтозна, Альбі. Можливо, спогади і правда фальшиві, а сироватка – просто наркотик, що викликає галюцинації.

Альбі з хвилину про щось міркував.

– Наркотики… Галюцинації… – він похитав головою. – Сумніваюся.

– Та однак ми мусимо вибратися звідси, – спробував Томас востаннє вмовити його.

– Красно дякую тобі, зелений, – саркастично відповів Альбі. – Навіть не знаю, як би ми жили без твоїх порад, – він знову ледь помітно посміхнувся.

Зміна в настрої співрозмовника вивела Томаса з похмурого стану.

– Та годі вже мене називати зеленим. Тепер дівчина – зелена.

– Гаразд, зелений, – Альбі зітхнув, натякаючи, що розмова його вкрай виснажила. – Ходи поїж чогось. Вважай, що вже відбув своє суворе тюремне покарання тривалістю в один день.

– І дня вистачило.

Попри бажання отримати відповіді, Томасу нетерпеливилося втекти подалі від Буцегарні. До того ж він страшенно зголоднів. Усміхнувшись до Альбі, він рушив просто до кухні, до їжі.

Вечеря була чудова.

Казан знав, що Томас пізніше з’явиться, тому залишив для нього велику тарілку з ростбіфом і картоплею, а поруч поклав записку, де йшлося, що в буфеті лежить печиво. Здається, кухар твердо поклав собі активно допомагати хлопцеві й за межами зали нарад.

Незабаром до Томаса приєднався Мінхо, вочевидь, вирішивши трохи підготувати його перед першим днем тренування, і поки той їв, розповів про те, над чим Томасові варто було б поміркувати перед сном.

Коли вони розійшлися, Томас одразу ж попрямував до місця, де спав минулої ночі, – до південно-західного кутка за Могильником. Він ішов, міркуючи про розмову з Чаком і про те, як це – коли є батьки, які можуть побажати тобі перед сном на добраніч.

Кілька хлопців ще нипали Глейдом, закінчуючи якісь справи, та загалом було тихо, наче глейдери прагнули якнайшвидше лягти і заснути, залишивши цей день у минулому. Того ж самого хотілося й Томасові.

Ковдри, які йому принесли минулої ночі, так і лежали на місці. Він підібрав їх і зручно вмостився просто в кутку, на стику двох кам’яних стін, де зарості плюща були особливо густі та м’які. Томас глибоко вдихнув, впускаючи в легені букет приємних лісових ароматів, і постарався розслабитися. Свіже чисте повітря знову навіяло думки про клімат у тутешніх краях – не надто спекотно, не надто холодно, дощів не буває, снігу не буває. Якби не факт, що підлітків відірвали від сімей, друзів і запроторили в Лабіринт разом з монстрами, місце могло б видатися раєм.

Утім, надто вже ідеальним усе тут здавалося. Томас нюхом це чув, та не міг пояснити.

Він замислився над тим, що Мінхо розповів йому під час вечері про розміри Лабіринту. Він не сумнівався в оцінці бігуна. Вперше хлопець усвідомив масштаби конструкції, коли визирнув зі Стрімчака, і досі не розумів, як можна було звести таку величезну споруду, що простягалася на кілька миль у всіх напрямках. Бігуни мали бути в ідеальній фізичній формі, аби щодня витримувати неймовірне навантаження.

Однак вони так і не знайшли виходу. І все одно, попри всю безнадійність ситуації, вони не здавалися.

Під час вечері Мінхо розповів Томасу одну стару байку, яка ні сіло ні впало спливла в його пам’яті, – про жінку, яка заблукала в лабіринті. Вона йшла цим лабіринтом, не відриваючи правої руки від стіни, і звертала винятково праворуч. Таким чином, завдяки простим законам фізики й геометрії, жінка зрештою дійшла до виходу з пастки. Цілком логічно.

Тільки не тут. Тут усі коридори вели назад у Глейд. Очевидячки, бігуни щось не враховували.

Завтра Томас почне тренування. Завтра він почне допомагати бігунам шукати те саме невраховане щось. Отоді-то Томас і прийняв рішення. Він забуде все дивне. Забуде все лихе. Забуде все. І не заспокоїться доти, доки не розгадає загадки і не знайде шляху додому.

«Завтра». Це слово ще довго плавало в голові, поки він нарешті не заснув.

Розділ 32

Мінхо збудив Томаса вдосвіта і, помахавши ліхтариком, дав команду йти за ним назад у Домівку. Від радості, що тренування починається, Томас легко скинув ранкову дрімоту. Хлопець вибрався з-під ковдри і без зайвих слів пішов за своїм учителем, обережно лавіруючи між тілами глейдерів, що влаштувалися на нічліг на моріжку, – якби не хропіння, можна було подумати, що вони мертві. Займалося на світ, і все навколо забарвилося в темно-сині тони, окреслилися тіні. Томас ніколи ще не бачив Глейд таким мирним. З Різниці долинуло кукурікання півня.

Нарешті, обігнувши Домівку й зупинившись у непримітному закутку, Мінхо витягнув ключ і відчинив перехняблені двері, що вели до невеликої комори. Томас аж затремтів від нетерплячки, намагаючись угадати, що ж там зберігається. У світлі ліхтаря його погляд вихопив якісь мотузки, ланцюги тощо, та коли промінь освітив відчинений ящик, доверху набитий взуттям, Томас мало не розсміявся – настільки все виявилося банальним.

– Тут зберігається найнеобхідніше, – пояснив Мінхо. – Принаймні для бігунів. Нам регулярно надсилають нове взуття. Якби не черевики, то ноги в нас давно б до кісток стерлися, – він схилився над ящиком. – У тебе який розмір?

– Розмір? – Томас замислився. – Я… навіть не знаю.

Хлопець знову здивувався тому, що мав лише загальне уявлення про речі, тоді як деталі зовсім вивітрилися з пам’яті. Він нахилився, зняв один з черевиків, у яких з’явився в Глейді» й зазирнув усередину.

– Одинадцятий.

– Боже, шлапак, ну й лижа в тебе… – Мінхо випростався, тримаючи в руці пару блискучих черевиків сірого кольору. – Так, здається, дещо знайшлося. Здуріти можна! Та в них, як в каное, можна плавати!

– Які моднячі.

Томас із черевиками в руках вийшов з комори і всівся на землю, щоб швидше їх приміряти. Невдовзі, взявши з полиць ще якісь речі, до нього підійшов Мінхо.

– Їх носять тільки бігуни і наглядачі, – сказав він. Не встиг Томас звести очі, як йому на коліна впав наручний годинник. Чорний, з пластиковим браслетом, простенький – електронний циферблат показував лишень час.

– Одягни і ніколи не знімай. Від нього може залежати твоє життя.

Томас страшенно зрадів – хоч він і вмів приблизно визначати час за положенням сонця і тіней, та очевидно, що бігун потребує точнішої інформації. Надівши годинник, Томас заходився приміряти черевик.

Тим часом Мінхо провадив:

– Ось тобі наплічник, пляшки на воду, коробка на обіди, запасні шорти, футболки і всілякі дрібниці, – він штурхнув Томаса в плече. Той звів очі: Мінхо простягав йому дві пари щільних трусів з білого блискучого матеріалу. – Ми називаємо їх «бігунками». В них завжди буде… гм… легко і комфортно.

– Легко і комфортно?

– Ну так. Розумієш, твій…

– Ясно. Можеш не продовжувати, – Томас узяв нижню білизну й інші дрібниці. – Я так бачу, ви все продумали до деталей.

– Ще б пак! За два роки клятої біганини сто разів можна зрозуміти, чого саме не вистачає, і попросити це прислати, – мовив Мінхо і заходився збирати свій наплічник.

– Хочеш сказати, ви можете замовляти необхідні речі? – здивувався Томас. Цікаво, з якого доброго дива Творці так опікуються глейдерами?

– Звісно. Просто кидаємо в Ящик записку, і справу зроблено. Правда, не факт, що Творці надішлють те, що попросимо. Буває, вони виконують прохання, буває – ні.

– А карту коли-небудь просили?

– Еге ж, – посміхнувся Мінхо, – було таке. І ще телевізор просили, та не пощастило. Напевно, ці гнилоголові не хочуть, щоб ми бачили, яке чудове життя за межами клятого Лабіринту.

Щось підказувало Томасу, що життя на волі далеко не мед – хіба в нормальному світі могли так вчинити з дітьми? На саму таку думку стало незатишно, наче у темних закапелках мозку Томас раптом надибав світло і побачив щось дуже важливе. Втім, це почуття зникло так само швидко, як і виникло. Він хитнув головою. А як зав’язав шнурки на черевиках, то підвівся, зробив невелике коло підтюпцем і кілька разів підстрибнув на місці, щоб перевірити, як ногам у новому взутті.

– Наче нормально. Гадаю, я готовий.

Мінхо досі сидів навпочіпки, складаючи речі в наплічник. Він подивився на Томаса з неприхованим обуренням.

– Що ти, як ідіот, скачеш тут балериною? Готовий, кажеш? Ну-ну. Цікаво, чи довго ти там протримаєшся без доброго сніданку в шлунку, харчів у наплічнику і зброї?

Томас, який уже припинив стрибати, застиг на місці.

– Зброї?..

– Зброї, – Мінхо підвівся і попрямував до комірчини. – Ходи сюди. Зараз сам усе побачиш.

Томас пройшов за Мінхо в маленьку кімнату, де наглядач відсунув від задньої стінки кілька ящиків. Під ними виявився секретний люк, за яким хлопець побачив дерев’яні сходи, що вели у непроглядну темряву.

– Зберігаємо її в підвалі, щоб шлапаки типу Галлі не дісталися. Вперед.

Томас обережно почав спускатися сходами слідом за Мінхо. Кожна з дюжини сходинок так загрозливо рипіла під вагою хлопців, наче от-от зламається. Попри гострий запах цвілі й пилу, прохолодне повітря бадьорило. Нарешті хлопці ступили на землю. У темному підвалі неможливо було нічого розгледіти, поки Мінхо, смикнувши за мотузку, не ввімкнув лампочку.

Приміщення виявилося значно просторішим, ніж припускав Томас, – щонайменше тридцять квадратних футів. Полиці, що тяглися вздовж стін, і кілька масивних столів були завалені такою кількістю різноманітної зброї, що в Томаса подих перехопило. Дерев’яні списи, металеві піки, великі сітки, подібні до тих, що ними вкривають курники, бухти колючого дроту, пилки, ножі, мечі… Одна зі стін була цілком відведена під спорядження лучників; тут лежали стріли, дерев’яні луки і запасні тятиви. Угледівши їх, Томас згадав Могильник і Бена, вбитого стрілою Альбі.

– Ого, – пробурмотів Томас; у замкненому просторі маленького приміщення голос його вмить заглух. Думка про те, що бігунам потрібно так багато зброї, спершу збентежила хлопця, та побачивши, що здебільшого вона тут припадає порохами, Томас заспокоївся.

– Більшу частину не використовуємо, – пояснив Мінхо, – та про всяк випадок тримаємо про запас. А в Лабіринт зазвичай беремо лише кілька добре нагострених ножів.

Бігун кивнув на велику дерев’яну скриню в кутку. Вона була відчинена, а її віко притулене до стіни. Скриня була вщерть повна ножів усіх форм і розмірів.

Залишалося тільки сподіватися, що решта глейдерів не знають про існування підвалу.

– А чи не небезпечно зберігати тут усе це добро? – запитав Томас. – От уяви, якби Бен спустився сюди перед тим, як з глузду з’їхати і напасти на мене?

Мінхо витягнув з кишені в’язку ключів і з дзенькотом потрусив ними перед Томасовим обличчям.

– Вони є тільки у кількох щасливчиків.

– І все-таки…

– Годі скиглити. Вибери собі пару зручних ножів, тільки перевір, чи вони добре нагострені. Потім поїмо і спакуємо харчі в дорогу. І ще: перед виходом хочу показати тобі Картосховище.

Томас страшенно зрадів: приземкувата будівля не давала йому спокою відтоді, як він побачив першого бігуна, який сховався за її застрашливими дверима. Хлопець вибрав короткий сріблястий кинджал з гумовим руків’ям і ще один з довгим чорним лезом. Утім, Томасів захват трохи пригас. Хоча тепер він добре уявляв, які почвари водяться в Лабіринті, все одно не хотілося думати про те, для чого йому там зброя.

За годину, поївши і спакувавшись, хлопці вже стояли перед клепаними сталевими дверима, що вели до Картосховища. Томасу страх як кортіло потрапити досередини. Світанок постав у всій своїй красі, і глейдери прокидалися: підлітки снували по майдану, готуючись до нового дня, а в повітрі витав аромат смаженого бекону – Казан зі своїми помічниками гарував на кухні, щоби нагодувати кількадесят голодних шлунків. Мінхо відімкнув замок, повернув круглу ручку, обертаючи її доти, доки зсередини не долинуло клацання, і потягнув на себе. З гучним рипінням масивні металеві двері розчахнулися.

– Тільки після вас, – жартівливо вклонившись, промовив Мінхо.

Томас мовчки увійшов усередину. Його охопив такий страх, змішаний з цікавістю, що довелося нагадати собі про необхідність дихати.

У темній кімнаті пахло цвіллю і вогкістю з таким сильним присмаком міді, що, здавалося, її можна було відчути на язиці. В голові раптом промайнув розпливчастий спогад про те, як у дитинстві, коли Томас ще пішки під стіл ходив, він тягнув у рота мідні монети.

Мінхо клацнув вимикачем, запалюючи кілька флуоресцентних ламп. Коли вони розгорілися, Томас зміг детально роздивитися кімнату. Її простота дивувала: Картосховище було майже порожнім приміщенням кроків двадцять завдовжки, з голими бетонними стінами. Просто в центрі стояв дерев’яний стіл, оточений вісьмома стільцями. На столі, навпроти кожного зі стільців, лежали охайні стоси паперу і набір олівців. Крім столу і стільців, в кімнаті було вісім скринь, подібних до тих, що в них зберігали ножі в зброярні. Скрині були зачинені та стояли на однаковій відстані одна від одної, по дві біля кожної стіни.

– Ласкаво просимо до Картосховища, – оголосив Мінхо. – Найцікавіша місцина, що ти досі бачив.

Томас був трохи розчарований – він очікував чогось більш вражаючого. Хлопець глибоко вдихнув.

– Ну тут і смердить – як на закинутій мідній копальні.

– А мені подобається запах, – Мінхо висунув з-під столу два стільці й сів. – Сідай. Хочу, щоб ти отримав бодай якесь уявлення про те місце, куди ми зараз вирушимо.

Коли Томас усівся, бігун узяв чистий аркуш паперу, олівець і заходився малювати схему. Томас нахилився ближче. Мінхо зобразив великий квадрат, який зайняв майже всю площу аркуша, а потім розділив його на квадрати меншого розміру. Тепер схема була схожа на збільшене поле гри в «хрестики-нулики» – три ряди квадратів однакового розміру. У центральному квадраті він написав слово «Глейд», а решту пронумерував цифрами від одного до вісьмох, почавши з верхнього лівого квадрата і далі за годинниковою стрілкою. Насамкінець Мінхо намалював кілька коротких рисок, що перетинають лінії.

– Це Брами, – пояснив він. – Ти бачив тільки ті, що ведуть з Глейду, але в самому Лабіринті є ще чотири – вони ведуть у перший, третій, п’ятий і сьомий сектори. Самі Брами стоять на місці, та шляхи до них повсякчас змінюються через переміщення мурів уночі, – він замовк і підсунув аркуш до Томаса.

Томас узяв намальований план і почав його вивчати, захоплюючись тим, що Лабіринт виявився такою чітко структурованою спорудою. Мінхо тим часом провадив:

– Таким чином, Глейд оточений вісьмома секторами, кожен з яких є ізольованим квадратом. От уже два роки ми б’ємося над розгадкою, але так і не наблизилися до неї. Єдине місце, яке з натяжкою можна вважати виходом з Лабіринту, – Стрімчак. Та цей варіант годиться, тільки якщо хочещ політати і розбитися на смерть, – Мінхо стукнув пальцем по схемі. – Кляті мури щовечора зсуваються у всіх місцях воднораз – саме в той час, коли у нас зачиняється Брама. Ми так вважаємо, бо ніколи не чули гуркоту в інший час.

Томас відірвався від аркуша.

– Коли ми вночі застрягли в Лабіринті, я не бачив, щоб рухалася бодай одна зі стін, – він був радий додати від себе бодай дрібку інформації.

– Головні коридори біля Брами ніколи не рухаються. Стіни, що переміщаються, розташовані значно глибше.

– A-а, он воно як… – Томас знову придивився до грубої схеми, намагаючись подумки уявити Лабіринт і мури в тих місцях, які Мінхо позначив лініями.

– У нас завжди є щонайменше вісім бігунів з наглядачем разом. Один бігун на сектор. Щоб оббігти весь сектор, у надії відшукати клятий вихід, потрібно цілий день. Потім ми повертаємося і переносимо план на папір. Один день роботи – один аркуш, – Мінхо кивком указав на одну зі скринь. – Ось чому ці чортові скрині так натоптані картами.

Томасу раптом спало на думку дещо неприємне – і навіть моторошне.

– Мене… взяли на заміну якогось загиблого?

– Ні, – похитав головою Мінхо, – ми просто тебе тренуємо. Але хтось із бігунів може попросити відпустку. Не хвилюйся, бігуни вже давно не гинули.

На диво, така відповідь лише посилила занепокоєння, яке, як сподівався Томас, не відбилося на його обличчі.

– То, значить, у вас… забирає цілий день дослідження одного жалюгідного квадрата? – запитав він, побарабанивши пальцями по третьому сектору на карті.

– А ти як думав? – Мінхо підвівся і підійшов до скрині позаду них, опустився навколішки і, піднявши віко, відкинув його на стіну. – Поглянь сюди.

Томас з-за спини Мінхо зазирнув у скриню, в якій могло вміститися рівно чотири стоси паперу. І рівно чотири стоси до верху там і були. Карти мало чим відрізнялися одна від одної: грубі начерки квадратних секторів займали майже всю поверхню аркуша. У правому верхньому куті всіх карт значився напис «Сектор 8», далі було ім’я «Генк» і слово «Дата» з указаним за нею числом. На останньому аркуші фігурувало число 749.

– Ми, – провадив Мінхо, – з самого початку зрозуміли, що стіни рухаються, й одразу ж почали фіксувати їхнє переміщення. Думали, що, порівнявши розташування мурів по днях і тижнях, зможемо знайти закономірність у русі. Так воно і вийшло – розташування стін у всіх секторах Лабіринту повторюється з періодичністю близько місяця. Справа залишалася начебто за малим: обчислити момент, коли відкриються проходи, що ведуть за межі секторів, та саме проходів якраз і не виявилося.

– Два роки минуло, – сказав Томас. – Невже ви жодного разу не доходили до такого відчаю, щоб залишитися в Лабіринті на ніч і пошукати прохід після того, як стіни перемістяться?

Мінхо подивився на нього з неприхованим роздратуванням.

– Чувак, звучить як образа. Серйозно.

– А що таке? – зніяковів Томас. У нього й думки не було скривдити товариша.

– Ми два роки дупи рвемо, і тут з’являєшся ти й питаєш: чому це ми такі боягузи, що жодного разу не заночували в Лабіринті? На самому початку знайшлися сміливці, які спробували залишитися там на ніч. Усі вони загинули. Може, хочеш повторити їхній подвиг? Гадаєш, один раз вижив, то зможеш до нескінченності долю випробовувати?

Томас від сорому почервонів.

– Ні. Вибач.

Він почувався шматком дристу. З Мінхо важко було сперечатися. В душі Томас розумів, що й сам волів би щовечора повертатися в Глейд живим і неушкодженим, ніж зустрічатися з гріверами. На саму думку про них він здригнувся.

– Так от, – Мінхо, до Томасового полегшення, знову перевів увагу на стоси карт у скрині. – Можливо, життя в Глейді не таке вже й солодке, та принаймні тут ми у безпеці. Харчів удосталь, є захист від гріверів. Тож ми не маємо права просити бігунів, ризикуючи життям, залишитися в Лабіринті на ніч. За жодних обставин. У всякім разі, не тепер. Принаймні не раніше, ніж конфігурація мурів підкаже, що прохід, нехай і тимчасовий, реально може десь відкритися.

– Наскільки ви наблизилися до розгадки?

– Важко сказати, – знизав Мінхо плечима. – Ми не знаємо, що ще можна зробити, і це неабияк гнітить. Та ми не маємо права пропустити бодай один день, адже є ймовірність, що саме цього дня прохід і справді десь відкриється. Ми не маємо права здаватися. В жодному разі.

Томас задоволено кивнув – йому імпонувала рішучість Мінхо. Хай які в них кепські справи, та якщо вони здадуться, буде ще гірше.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю