355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 14)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 35

– Все ясно, – сказав Мінхо.

Томас стояв біля нього на краю Стрімчака, вдивляючись у сіру порожнечу. Там не було геть нічого, за що можна було б зачепитися оком, – ні ліворуч, ні праворуч, ні вгорі, ні внизу ні прямо. Нічого, стіна порожнечі.

– Що ясно? – перепитав Томас.

– Ми це бачимо вже тричі. Щось відбувається.

– Еге ж… – Томас розумів, до чого хилить Мінхо, але чекав, поки той пояснить усе сам.

– Той дохлий грівер, якого я знайшов першого разу, зник у цьому напрямку. Ми так і не бачили, щоб він повернувся, і він не пішов углиб Лабіринту. А потім ще ті чотири почвари, яких ми обдурили і які стрибнули звідси.

– Обдурили? – перепитав Томас. – Це ще хто кого обдурив.

Мінхо задумливо подивився на нього.

– Гм… Хай там як, а тепер ще цей, – він махнув рукою на прірву. – Сумнівів не лишається: отак грівери залишають Лабіринт. Схоже на чаклунство, таж і сонце просто так не згасне.

– Якщо вони можуть вийти цим шляхом, – мовив Томас, розвиваючи думку наглядача, – то і ми можемо.

– Знову ти зі своїми самогубчими ідеями, – засміявся Мінхо. – Мабуть, дуже скучив за гріверами. Думаєш, у їхньому лігві тебе бутербродами нагодують?

Томас похнюпився, відчуваючи, як згасає надія.

– Є кращі ідеї?

– Не все відразу, зелений. Давай-но спершу назбираємо каміння й усе перевіримо. Мені здається, десь тут є прихований вихід.

Вони позбирали всі каменюки, що лежали на землі, та здалося, що їх не досить, і тоді хлопці заходилися відламувати шматки кам’яних блоків з тріщин у стіні. Зібравши чималу гірку каміння, вони перетягли його до краю Стрімчака і сіли там, звісивши ноги. Томас подивився вниз, та крім сірої прямовисної стіни нічого не побачив.

Мінхо дістав блокнот з олівцем і поклав на землю.

– Треба все ретельно записати. Якась оптична ілюзія заважає нам побачити вихід. Ти теж не лови ґав і запам’ятовуй усе, що побачиш. Не хочу один відповідати за можливий промах шлапака, який зважиться стрибнути вниз першим.

– Певен, що цим шлапаком мусить стати наглядач бігунів, – спробував пожартувати Томас, відганяючи страх. На саму думку, що вони перебувають дуже близько від місця, звідки щомиті можуть повискакувати грівери, аж у пал кидало. – Не хвилюйся, ми обв’яжемо тебе міцною мотузкою.

– А це ідея! – Мінхо взяв камінь з купи. – Гаразд, кидатимемо по черзі, зиґзаґом – то далі, то ближче. Якщо якийсь чарівний вихід і справді існує, сподіваюся, наша затія спрацює.

Томас узяв камінь і, прицілившись, кинув його ліворуч, туди, де стіна коридору різко обривалася. Гострий уламок полетів униз, аж доки не зник у сірій порожнечі.

Тепер прийшла черга Мінхо. Він кинув камінчик приблизно на фут далі від того місця, в яке цілив Томас. Осколок полетів униз. Потім знову жбурляв Томас, цілячись ще на фут далі. Потім знову Мінхо. Каміння зникало в безодні. Бігуни продовжували кидати доти, доки не прокреслили уявну лінію завдовжки з дюжину футів од краю Стрімчака. Потім вони змістилися правіше, проводячи невидиму лінію вже в напрямку Лабіринту. Все каміння безперешкодно падало вниз.

Ще дві лінії – від краю Стрімчака і в зворотному напрямку. Бігуни вже перевірили весь лівий бік прірви, цілячи уламками на таку відстань, яку хтось – або щось – здатні здолати в стрибку. З кожною новою спробою Томас тільки дедалі розчаровувався.

Неможливо було не думати, що ідея ця геть абсурдна.

І тут камінь, кинутий Мінхо, пропав.

Це була дивовижа, якої Томас у житті не бачив.

Мінхо кинув величенький уламок муру. Томас напружено проводжав кожен пожбурений камінь очима. Цей уламок зірвався з руки Мінхо, полетів уперед майже по центру від краю Стрімчака, почав падати вниз, на невидиму землю. А потім раптом щез без сліду, так наче його поглинула вода або туман.

Ось мить тому камінь ще тут. А наступної миті його вже немає.

Томас закашлявся – в горлі пересохло.

– Ану жбурни ще раз – може, ми просто кліпнули…

Мінхо жбурнув у те саме місце. І знову камінь просто щез.

– Напевно, раніше ви неуважно дивилися, – припустив Томас. – Коли не чекаєш, що може щось статися, то й не надто придивляєшся – і не помічаєш.

Решту каміння вони кидали зі Стрімчака, дюйм по дюйму віддаляючись у різні боки від тієї точки, де зник перший уламок. Яким же було Томасове здивування, коли вони зрозуміли, що площа ділянки, в якій щезали предмети, не перевищувала декількох футів.

– Не дивно, що ми цього не помічали, – сказав Мінхо, швидко замальовуючи в блокноті невидимий отвір і ставлячи позначки про його розміри. – Доволі маленький прохід.

– Грівери ледь проштовхуються в таку діру, – Томас не зводив погляду з ділянки в небі – місця невидимого порталу, намагаючись закарбувати в пам’яті точне розташування проходу і відстань до нього. – Коли вони вилазять, то, напевно, балансують на краю дірки, а потім стрибають на край Стрімчака. Тут доволі близько. Навіть я зміг би стрибнути на таку відстань, а вони й поготів.

Мінхо закінчив малюнок і поглянув на загадкову діру в небі.

– Як таке можливо, чувак? Що взагалі зараз перед нами?

– Як ти й казав, схоже на чаклунство, але насправді ніякого чаклунства немає. Всього лише результат роботи того самого механізму, який зробив небо сірим. Вихід прихований чимось на кшталт оптичної ілюзії або голограми. В цьому місці все навиворіт.

І, змушений був визнати Томас, круто. Хотілося б йому зрозуміти, які високі технології стоять за всіма чудесами, що тут відбуваються.

– Еге ж, точно що навиворіт. Ходімо, – Мінхо крекчучи підвівся й закинув наплічник на спину. – Треба оббігти якнайбільше коридорів. Можливо, на цьому дива не закінчаться – раптом спливе ще щось незвичайне. Увечері розповімо про все Ньютові з Альбі. Не уявляю, як це можна використовувати, та принаймні тепер ми знаємо, де зникають кляті грівери.

– І звідки з’являються, – додав Томас, кинувши останній погляд на невидимий портал. – 3 гріверової нори.

– Нічогенька собі назва, не гірша за інші. Ходімо.

Але Томас і далі сидів, чекаючи, поки Мінхо перший рушить з місця. Кілька хвилин вони отак мовчки сиділи: вочевидь, товариш був не менше вражений відкриттям. Аж нарешті Мінхо без слів розвернувся, готовий рушати. Хоч-не-хоч Томас теж розвернувся, і незабаром вони побігли в сірий морок Лабіринту.

У коридорах Томас із Мінхо не виявили нічого незвичайного – ті ж самі мури і плющ.

Томас робив мітки зі зрізаних стебел і занотовував собі у блокнот. Йому важко було підмічати всі зміни, що відбулися порівняно з учорашнім днем, тоді як Мінхо впевнено вказував на стіни, що встигли за ніч переміститися. Коли хлопці досягли останнього глухого кута і вже час було повертатися додому, в Томаса раптом виникло непереборне бажання начхати на все і залишитися в Лабіринті, щоб подивитися, що станеться вночі.

Вочевидь, Мінхо вловив цю переміну й поклав йому руку на плече.

– Ще рано, чувак. Ще рано.

І вони повернулися назад.

У Глейді було невесело, та воно й не дивно: не до веселощів, коли все довкола сіре. Світло було таким самим тьмяним, як і вранці, й Томас мимоволі спитав себе, чи зміниться освітлення після «заходу сонця».

Коли вони проминули Західну Браму, Мінхо одразу ж повернув до Картосховища, чим дуже здивував Томаса. Той був певен, що наразі це останнє, що їм варто було робити.

– Хіба тобі не кортить якнайшвидше розповісти Ньютові й Альбі про гріверову нору?

– Ми досі бігуни, і ми досі маємо певні обов’язки, – відповів Мінхо. Томас поплентався за ним до важких металевих дверей бетонної будівлі. Наглядач звів на нього очі та виснажено посміхнувся: – Не хвилюйся, у нас залишиться час поговорити з ними – тут ми надовго не затримаємося.

У Картосховищі вони застали інших бігунів – хтось міряв кімнату кроками, хтось, схилившись над столом, креслив карти, – проте ніхто не промовив жодного слова, наче вже вичерпався запас припущень про те, що сталося з небом. Повітря загусло од відчуття безвиході, аж Томасові здалося, ніби він в’язне в ньому, як у трясовині. Хлопець розумів, що має відчувати те саме, та був занадто схвильований – йому нетерпеливилося побачити реакцію Ньюта й Альбі на новину про Стрімчак.

Томас сів за стіл і з пам’яті й записів у блокноті заходився малювати карту. Мінхо сидів поруч і підказував: «Мені здається, прохід закінчувався не там, а тут», «Дотримуйся пропорції» і «Та проводь пряміші лінії, шлапак». Наглядач дратував своєю пунктуальністю, та неабияк допоміг, тому вже за п’ятнадцять хвилин Томас зміг оцінити кінцевий результат роботи – свою першу карту. Він страшенно пишався собою – вона нічим не відрізнялася від усіх бачених ним карт.

– Непогано, – похвалив його Мінхо. – У всякому разі, як на новачка.

Мінхо підвівся, підійшов до скрині з картами першого сектора і відкинув віко. Опустившись навколішки перед скринею, Томас витягнув з неї вчорашню карту і поклав біля свого витвору.

– Що тепер робити? – запитав він.

– Слід порівняти конфігурації сектора. Правда, порівнювати зміни за два дні нема сенсу. Щоб знайти якісь закономірності, потрібні результати кількох тижнів. Невдячна справа, але я впевнений: щось тут приховано. Щось таке, що нам допоможе. Просто поки ми цього не бачимо. Лайно, як я й казав.

Томас відчув, що глибоко в мозку щось заворушилося; те ж саме він відчував, коли вперше потрапив до Картосховища. Рухомі стіни. Конфігурація. Всі ці прямі лінії – може, зовсім не про такі карти йдеться? Може, це на щось вказує? Томас не міг позбутися відчуття, що він не помічає очевидного, а ключ до розгадки лежить на поверхні.

Мінхо ляснув його по плечу.

– Після вечері й розмови з Ньютом і Альбі зможеш повернутися сюди й порівнювати карти, скільки заманеться. Ходімо.

Томас склав аркуші в скриню і зачинив віко, страшенно злий через оце дивне відчуття. Воно засіло як скабка в боці. Рухомі стіни, прямі лінії, конфігурації… Відповідь десь на поверхні.

– Гаразд, ходімо.

Не встигли вони вийти з Картосховища, з брязкотом зачинивши по собі масивні двері, як до них підійшли явно стурбовані Ньют з Альбі. Томасове збудження вмить змінила тривога.

– Привіт, – сказав Мінхо. – Ми саме…

– До справи, – обірвав його Альбі на півслові. – Немає часу. Щось знайшли?

Мінхо спохмурнів.

– І я радий тебе бачити. Так, знайшли дещо цікаве.

Всупереч Томасовим очікуванням, Альбі, здається, засмутився ще дужче.

– Чортове місце починає розсипатися, як картковий будиночок, – він кинув на Томаса недобрий погляд, неначе в цьому винен новачок.

«Що з ним?» – подумав Томас, відчуваючи, як у ньому закипає злість. Вони як прокляті весь день гасали Лабіринтом – і що натомість отримують?

– Ти про що? – запитав Мінхо. – Щось іще сталося?

Відповів Ньют, кивнувши у бік Ящика:

– Сьогодні довбаний Ящик не прийшов. Приходив щотижня впродовж двох років у той самий день і той самий час. А сьогодні – ні.

Всі четверо подивилися на металеві стулки. Томасові навіть здалося, ніби над ними нависає тінь – ще похмуріша, ніж тьмяне сіре світло, яке накрило Глейд.

– Гниляк нам тепер, – пробурмотів Мінхо. Томас зрозумів, що вони опинилися в реальній скруті.

– Сонця для рослин немає, – вимовив Ньют. – Постачання припинилося. Я б сказав, це таки гниляк.

Альбі стояв, схрестивши руки на грудях, і далі задумливо дивився на люк, немов силою думки намагався відчинити його стулки. Томас сподівався, ватажок не згадуватиме того, що бачив під час Переміни, – і взагалі нічого, пов’язаного з Томасом. Особливо зараз.

– Так от, – провадив Мінхо, – як я вже казав, ми виявили дещо дивне.

Томас чекав, сподіваючись, що Ньют з Альбі зрадіють, а може, навіть зможуть надати якусь інформацію, яка пояснить загадку.

Ньют запитально звів брови.

– Що саме?

Мінхо детально описав їхні з Томасом пригоди, почавши з грівера, за яким вони простежили, і завершивши результатами експерименту зі жбурляння каміння зі Стрімчака.

– Напевно, це веде туди, де… ну… живуть грівери, – підсумував він.

– У гріверову нору, – вставив Томас. Усі троє обдарували його роздратованими поглядами, наче він узагалі не мав права висловлюватися. Вперше така реакція майже не образила Томаса.

– Мушу в біса подивитися на це власними очима, – пробурмотів Ньют. І додав: – Навіть не віриться.

Томас не міг не погодитися.

– Навіть не знаю, що можна зробити, – сказав Мінхо. – Може, вийде якось перегородити коридор?

– Без варіантів, – відповів Ньют. – Ти забув, що кляті почвари вміють повзати по мурах? Їх не зупинить жодна перепона.

Розмова раптово перервався: біля Домівки зчинився якийсь переполох. Кілька глейдерів біля входу до будинку щось бурхливо обговорювали, намагаючись перекричати один одного. Серед них був і Чак; щойно він помітив Томаса, то одразу ж кинувся назустріч. Хлопчик перебував у стані сильного збудження, і Томас подумки приготувався до чергових неприємних несподіванок.

– Що відбувається? – запитав Ньют.

– Вона отямилася! – вигукнув Чак. – Дівчина отямилася!

Всередині в Томаса все обірвалося; він притулився до бетонної стіни Картосховища. Дівчина отямилася. Та сама дівчина, чий голос він чув у своєму мозку. Йому закортіло втекти, перш ніж це знову станеться, перш ніж вона з ним подумки заговорить.

Запізно.

«Томе, я тут нікого не знаю. Забери мене! Все розпливається… Я починаю забувати все, крім тебе… Я повинна так багато розповісти тобі! Але все розпливається…»

Він не міг збагнути, як це в неї виходить, як вона опиняється в нього у голові.

Тереза помовчала, потім додала щось зовсім дивне.

«Лабіринт – це код. Томе, Лабіринт – це код».

Розділ 36

Томас не хотів її бачити. Він узагалі нікого не хотів бачити.

Щойно Ньют пішов поговорити з дівчиною, Томас непомітно вислизнув, щоб ніхто не зауважив його схвильованого стану. Беручи до уваги, що всі в Глейді тільки й думали про новеньку, яка раптово отямилася після коми, сховатися виявилося нескладно. Він забрався з майдану на околицю Глейду, а потім побіг до облюбованого місця в лісі за Могильником.

Хлопець ліг у кутку, зручно вмостившись у плющі, й накрився ковдрою з головою. Йому чомусь видалося, що в такий спосіб він зможе відгородитися від вторгнення Терези в мозок. За кілька хвилин Томас трохи заспокоївся, серцебиття вирівнялося.

– Найтяжче було забувати тебе.

Спершу Томас подумав, що чує в мозку чергове повідомлення, тож затиснув вуха руками, але голос звучав… по-іншому. Дівочий голос… Він чув його вухами. По спині пробіг холодок, і Томас повільно стягнув ковдру з голови.

Праворуч од нього, прихилившись до масивного муру, стояла Тереза. Тепер вона була зовсім інакша – сповнена життя й енергії, та головне, на ногах. У білій сорочці на довгий рукав, синіх джинсах, коричневих черевиках Тереза видалася йому навіть ще привабливішою, ніж того дня, коли він побачив її без тями. Чорне волосся обрамляло білу шкіру обличчя, на якому синім вогнем сяяли очі.

– Томе, ти і справді не пам’ятаєш мене? – Її м’який голос разюче відрізнявся від того глухого напівбожевільного бурмотіння, яким вона повідомила, що «все зміниться».

– Хочеш сказати, що… пам’ятаєш мене? – запитав Томас і зніяковів – від хвилювання в нього на останньому слові зірвався голос.

– Так. Ні. Напевно… – вона обурено підкинула руки. – Не можу пояснити.

Томас розтулив був рота щось сказати – й одразу стулив.

– Я тільки пам’ятаю, що пам’ятала тебе, – відповіла дівчина, тяжко зітхнувши і сідаючи на землю; притиснувши коліна до грудей, вона обхопила їх руками. – Почуття. Емоції. У мене в голові неначе розставлені стелажі для різних людей і спогадів, але вони порожні. Все, що відбувалося в минулому, ніби відгороджене білою запоною, і ти також.

– Звідки ти мене знаєш? – Томасу здалося, що стіни довкола стали обертатися.

Тереза подивилася на нього.

– Здається, ми були знайомі до того, як потрапили в Лабіринт. Як я сказала, в голові майже цілковита порожнеча.

– Ти знаєш про Лабіринт? Хто тобі сказав? Ти ж тільки-но отямилася!

– Я… я й сама нічого не розумію, – вона простягнула йому руку. – Але впевнена, що ти – мій друг.

Томас скинув із себе ковдру і, мов під гіпнозом, посунувся вперед.

– Мені подобається, що ти називаєш мене «Томом»…

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як він одразу ж пошкодував про це – безглуздішої репліки годі й вигадати.

– А тебе хіба не так звати? – подивилася на нього Тереза.

– Так, але переважно мене тут називають Томасом. Хіба тільки Ньют називає мене Томмі. А «Том» звучить… якось по-домашньому, чи що. Хоча й не знаю, що таке справжня домівка, – він гірко посміхнувся. – Ми, здається, тут усі геть заплуталися.

Терезине обличчя вперше осяяла посмішка. Томас мало не відвернувся, бо така краса разюче контрастувала з цим похмурим сірим місцем. Здавалося, він просто не мав права милуватися цим обличчям.

– І справді заплуталися, – сказала вона. – І мені страшно.

– Можеш повірити, мені також.

Якийсь час вони сиділи мовчки, втупившись у землю.

– Що… – почав нарешті Томас, не знаючи, як сформулювати запитання. – Як… у тебе виходить говорити до мене подумки?

Тереза похитала головою.

«Не знаю. Просто вдається, а як – не знаю», – відповіла вона подумки, потім провадила вголос:

– Це наче якби ти спробував проїхатися тут на велосипеді. Можу заприсягтися, що ти сів би і поїхав, не замислюючись. Та хіба ти пам’ятаєш, як навчався їздити на ньому?

– Ні. Точніше… Я пам’ятаю, як катався, та не пам’ятаю, як учився… – Томас зробив паузу і скрушно додав: – І хто мене вчив, не пам’ятаю…

– Ну… – промовила дівчина і часто закліпала, зніяковівши через те, що мимоволі зіпсувала Томасу настрій. – Загалом, у мене приблизно так само.

– Вичерпне пояснення.

Тереза стенула плечима.

– Сподіваюся, ти нікому не казав про голос у голові? А то всі вирішать, що ми звихнуті.

– Ну… розповів, коли це сталося вперше. Та Ньют, напевно, думає, що в той день я просто перенервував.

Томасу дуже захотілося походити. Здавалося, що як він і далі сидітиме на місці, то збожеволіє. Хлопець підвівся і почав ходити туди-сюди.

– Забагато загадок ти загадала: незрозуміла записка з повідомленням, що ти «остання», кома, здатність спілкуватися зі мною подумки… Ти можеш усе це пояснити?

Тереза стежила очима за Томасом, який нипав перед нею туди-сюди.

– Прибережи сили і не став зайвих запитань. У мене залишилося тільки розпливчасте відчуття, що ми десь відігравали якусь важливу роль, що нас для чогось використовували і ми опинилися тут невипадково. Я знаю, що запустила Завершення чогось… хоч і не пам’ятаю, чого саме, – зітхнула вона. Її обличчя почервоніло. – Від моїх спогадів не більше зиску, ніж од твоїх.

– Помиляєшся. Ти знала, що мені стерли пам’ять, хоч я про це не згадував. Плюс те, про що ти тільки-но сказала. Думаю, ти не така безнадійна, як решта.

Вони довго дивилися одне одному в очі. Тереза про щось глибоко замислилася, наче намагалася збагнути, що відбувається.

«Я в глухому куті», – пролунав голос у Томасовій голові.

– Ну от, знову ти!.. – вигукнув він, хоч із приємністю відзначив, що фокус із телепатією більше його не лякає. – Як у тебе це виходить?

– Виходить, і все. Впевнена, що і в тебе вийде.

– Та щось і пробувати не хочеться, – хлопець сів на землю, зігнув ноги в колінах і обхопив їх руками, копіюючи Терезину позу. – Перед тим як ти мене тут знайшла, подумки ти мені дещо сказала. Сказала, що Лабіринт – це код. Що ти мала на увазі?

Тереза тільки похитала головою.

– Щойно я отямилась, то спершу подумала, що опинилася в божевільні: якісь дивні хлопчаки схилилися над ліжком, усе миготить перед очима, та ще й пам’ять сплуталася. Спробувала вхопитися за якісь уривки спогадів, та в голові чомусь сиділо саме це. А навіщо я тобі таке сказала про Лабіринт, вже й не пам’ятаю.

– Може, ти ще щось згадала?

– Здається, так.

Вона задерла лівий рукав сорочки, оголюючи біцепс. На ньому чорними маленькими літерами були написані якісь слова.

– Що це? – Томас нахилився, намагаючись роздивитися напис.

– Сам прочитай.

Букви були нерівні, та він зміг прочитати їх, нахилившись Майже впритул.

БЕЗУМ – це добре

Серце Томаса прискорено забилося.

– БЕЗУМ. Знайоме слово, – він намагався зрозуміти, що може означати фраза на руці дівчини. – Це написано на місцевих маленьких істотах. На жуках-жалюках.

– А це що таке?

– Апарати, що зовні нагадують ящірок. Творці – ті, хто заслав нас сюди, – використовують їх для стеження за нами.

Тереза замислилася, втупившись у порожнечу, а потім подивилася на напис.

– Не можу пригадати, навіщо написала це, – сказала вона і, послинивши палець, заходилася стирати зі шкіри незрозумілі слова. – Якщо забуду, що тут написано, нагадай. Напевно, не просто так я це написала.

Томас міркував про ці три слова.

– До речі, а коли ти це зробила?

– Коли прокинулася. На тумбочці біля ліжка лежали блокнот і ручка…

Томас дедалі дужче заплутувався: спочатку оте відчуття зв'язку з дівчиною, яка раптом з’явилася в Глейді, потім голос у голові, а тепер ще й це.

– Ти – суцільна загадка.

– Судячи з того, що ти ховаєшся в непримітному закапелку в заростях, з тобою також не все гаразд. Чи, може, тобі подобається жити в лісі?

Томас спробував був удати розсердженого, та вийшло тільки усміхнутися. Йому стало трохи соромно, що він ховається.

– Ти здаєшся мені знайомою і стверджуєш, що ми друзі. Тож, вважаю, я можу тобі довіряти, – він простягнув руку, і вони обмінялися рукостисканням – дуже довгим. Дивно, але Томаса аж узяли приємні дрижаки.

– Мені одного хочеться – повернутися додому, – сказала Тереза, забираючи нарешті руку. – Як і всім вам.

Томас здригнувся. Його ніби знову тицьнули носом у реальність, нагадавши, яким похмурим насправді був навколишній світ.

– Так. А надто тепер, коли все почало занепадати. Сонце зникло, небо стало сірим, а тут ще й постачання припинилося. Здається, тутешньому звичному життю приходить кінець.

Не встигла Тереза відповісти, як з-за дерев вискочив Ньют, а слідом за ним Альбі та ще кілька хлопців.

– Якого біса?.. – крикнув Ньют. – Медчук сказав, що ти втекла через секунду після того, як очуняла!

– Здається, – підвелася Тереза, – він забув згадати про одну маленьку деталь: спершу я дала йому по яйцях, а вже потім вистрибнула у вікно.

Томас мало не розсміявся. Ньют повернувся до медчука, обличчя якого враз побуряковіло.

– Мої вітання, Джефе, – кинув йому Ньют. – Тепер ти офіційно вважаєшся тут першим, кому зуміла надерти дупу дівка.

– Говоритимеш у такому тоні – і станеш наступним, – холодно промовила Тереза.

Ньют знову повернувся до неї, та на його обличчі читалося що завгодно, тільки не страх. Хлопець мовчки дивився то на Томаса, то на дівчину, а Томас тим часом допитливо втупився у Ньюта, намагаючись зрозуміти, що в старшого хлопчини на умі.

Альбі ступив уперед.

– Усе. Мене це дістало, – він тицьнув пальцем Томасові в груди. – Я хочу знати, хто ти такий, хто ця дівчина і звідки ви одне одного знаєте!

Томас відразу ж поник.

– Альбі, присягаюся…

– Варто було їй отямитися, як вона побігла до тебе, гнилоголовий!

– І що? Я знаю її, вона знає мене. Ну… принаймні, ми раніше були знайомі. Я однак нічого не пам’ятаю. Як і вона.

– Що ти зробила?! – гаркнув Альбі, звертаючись до Терези.

Томас, здивований запитанням, подивився на дівчину.

– Я питаю, що ти зробила?! – заверещав Альбі. – Спочатку небо, тепер ще це!

– Запустила якийсь процес, – тихо відповіла вона. – Ненавмисне, клянуся. Завершення. Та я не розумію, що це означає.

– Ньюте, в чому проблема? – запитав Томас, не бажаючи звертатися до Альбі. – Що сталося?

Альбі схопив його за футболку.

– Що сталося?! Я скажу тобі, що сталося, шлапак! Ви двоє дуже зайняті, пускаючи одне одному бісики, щоб роззирнутися? І помітити, котра зараз година?

Томас швидко глянув на годинника – і з жахом зрозумів, що саме проґавив. Не встиг Альбі розтулити рота, а він уже знав, що той скаже.

– Мури, гниляк! Брами. Брами сьогодні на ніч не зачинилися.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю