Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

– Підійди-но сюди, зелений! – крикнув він грубо.

Томасове серце підстрибнуло до самісінького горла, долоні спітніли. Чого їм від нього треба?.. Здається, ситуація ускладнювалася. Зусиллям волі Томас змусив себе ступити крок уперед, намагаючись триматися невимушено і при цьому не мати винуватого вигляду. «Заспокойся, – наказав він собі, – ти нічого поганого не зробив!» Однак його не полишало дивне відчуття, ніби він несвідомо міг стати причиною неприємностей.

Глейдери розступилися. Поки Томас ішов, вони свердлили його злісними поглядами, наче він ніс особисту відповідальність за все, що відбувається, – за Лабіринт, за Глейд, за гріверів. Томас намагався ні з ким не зустрічатися поглядом, щоб у ньому хлопці не прочитали провини.

Він підійшов до Ньюта й Альбі, які схилилися над тілом дівчини. Щоб не зустрічатися з ними очима, Томас зосередив увагу на незнайомці. Так, вона була симпатична. Ба більше – вродлива. Шовковисті коси, оксамитова шкіра, ідеальної форми вуста, довгі ноги… Оцінювати зовнішність мертвої людини було дуже неприємно, але Томас не міг відвести погляду від дівчини. «Довго вона такою не залишиться, – промайнуло в голові, і в животі тенькнуло. – Скоро почнеться процес гниття…» Його пересмикнуло.

– Знаєш цю дівчину, шлапак? – роздратовано запитав Альбі.

Томаса вразило запитання.

– Знаю її? Певно, що ні! Я взагалі нікого, крім вас, не знаю…

– Не в цьому сенсі… – почав був Альбі, але одразу ж осікся, добираючи слова. – Ну, в сенсі… вона тобі не видається знайомою? Є таке відчуття, ніби ти бачив її раніше?

– Ні. Зовсім ні, – похитав головою Томас, дивлячись то під ноги, то знову на дівчину.

– Ти впевнений? – скривився Альбі. Судячи з сердитого виразу його обличчя, він не вірив жодному Томасовому слову.

«Та з чого він узяв, що я маю до цього якийсь стосунок?» – подумав Томас. Витримавши погляд Альбі, він відповів:

– Так, упевнений. А що?

– От гниляк, – пробурчав Альбі, дивлячись на дівчину. – Збігу бути не може. Два дні та два новачки. Один живий, один мертвий.

Тільки зараз Томас почав розуміти, до чого хилить Альбі, й обімлів від жаху.

– Та ти що… – слова застрягли у нього в горлі.

– Розпружся, зелений, – сказав Ньют. – Ніхто не каже, що це ти прикінчив дівку.

Голова в Томаса пішла обертом. Він був певен, що ніколи досі її не бачив, але чомусь тепер його опосіли сумніви.

– Присягаюся, що вона мені абсолютно не знайома…

– А ти… – Ньют поперхнувся і замовк: дівчина раптом сіпнулася і сіла. Хапаючи ротом повітря, вона часто закліпала і почала крутити головою, диким поглядом вирячившись на людей, що її обступили. Альбі, скрикнувши, повалився на спину, Ньют злякано зойкнув і відскочив назад. Томас не рушив з місця, паралізований страхом, і продовжував, немов заворожений, дивитися на те, що тільки-но вважалося трупом.

Блакитні очі дівчини були широко розплющені, рот жадібно хапав повітря. Потім вона спробувала щось сказати, та неможливо було розібрати слів. І раптом дівчина вимовила одну-єдину фразу голосом глухим і гробовим, але виразним:

– Усе зміниться.

Томас із подивом спостерігав, як після цього дівчина закотила очі, повалилася горілиць і затихла. При цьому її зігнута в лікті права рука піднялася вгору і застигла, вказуючи в небо. В кулаці був затиснутий згорнутий аркуш паперу.

Томас спробував ковтнути, але в роті занадто пересохло. Підскочив Ньют і насилу витягнув аркуш зі зціплених пальців колишнього трупа. Тремтячими руками Ньют розгорнув записку і, ставши навколішки, розгладив її на землі. Томас підійшов ближче і зазирнув Ньюту через плече.

На аркуші жирними чорними літерами було написано п’ять слів:

Вона остання.

Більше не буде.

Розділ 9

Над Глейдом на мить запала дивна тиша. Так наче пролетів надприродний вихор і змів по собі всі звуки. Для тих, хто не міг бачити записку, Ньют прочитав її уголос, та це не викликало збентежених розмов – глейдери мовчали, як громом уражені.

Ні зойків, ні вигуків, ні питань, як сподівався Томас, – всі мовчки ошелешено не відривали очей від дівчини. А вона лежала на землі, ніби спала: груди здіймалися й опускалися в такт ледь чутному диханню. Попри перше враження, дівчина зовсім не мертва, а дуже навіть жива.

Ньют підвівся, і Томас вирішив, що він усіх заспокоїть, дасть якесь розумне пояснення тому, що відбувається, але той лише зім’яв записку, стиснувши кулаки з такою силою, що на них проступили вени. Томасове серце обірвалося. На душі зробилося зовсім кепсько.

– Медчуки! – крикнув Альбі, склавши долоні рупором.

Не встиг Томас подумати, що означає це слово – він чув його одного разу, – як хтось добряче штурхнув його в бік: двійко старших підлітків продиралися крізь натовп роззяв. Один високий, зі стрижкою їжачком і носом завбільшки з великий лимон, другий – маленький, чорнявий, але з сивиною на скронях. Томас вирішив, що з їхньою появою бодай щось з’ясується.

– Ну і що нам з нею робити? – запитав рослявий неочікувано високим голосом.

– Звідкіля мені знати? – кинув Альбі. – Ви в нас тут медчуки, от ви і думайте.

«Медчуки, – подумки повторив Томас, починаючи здогадуватися про значення слова. – Найпевніше, це щось на взір лікарів». Коротун схилився над дівчиною, перевірив пульс і, притиснувши вухо до грудей, послухав серцебиття.

– А хто сказав, що Клінт має право першим до неї підкотитися? – пожартував хтось у натовпі. Кілька хлопців голосно розсміялися.

– Наступний – я! – пролунав чийсь вигук.

«Як вони можуть жартувати? – обурився Томас. – Дівчина ледве дихає». Йому аж зле стало.

Очі Альбі звузилися, а рот перекосила лиха посмішка, що не віщувала нічого доброго.

– Як хтось бодай торкнеться її – піде ночувати до гріверів у Лабіринт. У Вигнання, – сказав Альбі. Він зробив паузу, повільно обводячи поглядом оточуючих, наче прагнув зазирнути в очі кожному. – Повторюю: не торкатися її! Нікому!

Це вперше Томасу сподобалися слова Альбі.

Коротун, якого звали Клінтом, завершив поверховий медичний огляд і підвівся.

– З нею наче все гаразд. Дихання і пульс у нормі. Правда, трохи сповільнені. Фізично вона так само здорова, як ми з вами, але, здається, впала в кому. Джефе, віднесімо-но її в Домівку.

Джеф узяв дівчину за руки, а його напарник Клінт ухопив за ноги. Томас хотів якось допомогти – з кожною секундою він дедалі сильніше сумнівався в тому, що не бачив її раніше. Вона справді здавалася йому знайомою, він відчував якийсь дивний зв’язок з цією дівчиною, хоч і не міг пояснити який. Подумавши про це, Томас нервово озирнувся, наче всі довкола могли підслухати його думки.

– На рахунок «три», – скомандував Джеф. Його рослява зігнута постать виглядала досить кумедно. – Один… два… три!

Вони ривком підняли незнайомку і майже підкинули в повітря – вочевидь, дівчина виявилася значно легша, ніж вони припускали, – і Томас ледве стримався, щоб не гаркнути на них.

– Мабуть, якийсь час доведеться за нею поспостерігати, – промовив Джеф, ні до кого конкретно не звертаючись. – Якщо швидко не очуняє, почнемо годувати її бульйоном.

– Подбайте про неї, – сказав Ньют. – Щось у цій дівчині особливе. В іншому разі її б сюди не прислали.

У Томаса засмоктало під ложечкою. Він уже не сумнівався, що якось пов’язаний з дівчиною. Вони прибули сюди з різницею в один день, її обличчя здалося йому знайомим, і, попри всі жахіття, що їх Томас дізнався про Лабіринт, він відчував незрозумілу потребу стати бігуном… Що б все це могло означати?

Перш ніж медчуки віднесли дівчину в Домівку, Альбі ще раз пильно поглянув на неї.

– Покладіть дівчину в сусідній з Беном кімнаті й пильнуйте як слід! Про всі зміни негайно доповідати мені. Байдуже, що станеться – обдзюриться вона чи балакатиме уві сні, відразу кажіть мені.

– Гаразд, – буркнув Джеф, і вони з Клінтом понесли дівчину в Домівку, і тіло її дорогою стрибало. Коли медчуки пішли, натовп став розходитися; на ходу обговорюючи ситуацію і висуваючи дедалі нові припущення щодо події.

Томас байдуже спостерігав за ними, поринувши у власні думки. Не лише він підозрював про свій незрозумілий зв’язок з дівчиною. Неприховані натяки з приводу того, що Томас має до дівчини якийсь стосунок, свідчили про те, що глейдери явно про щось здогадувалися, але про що? Мало того, що він і так нічого не розумів, то тепер ще й це звинувачення… На душі зробилося геть кепсько. Наче прочитавши його думки, до нього підійшов Альбі та схопив за плече.

– Ти точно ніколи її раніше не бачив? – запитав він.

Томас не квапився з відповіддю.

– Ні… нічого такого не пам’ятаю, – відповів він обережно, щоб не зрадити своїх сумнівів. Цікаво, а як він і справді її знав? Що це могло б означати?

– Певен? – допитувався Ньют, який став поряд з Альбі.

– Я… ні, не думаю. Чого ви до мене причепилися?

Наразі Томасу хотілося лише одного – щоб якнайскоріше прийшла ніч, щоб він залишився на самоті й заснув.

Альбі похитав головою, відпустив Томаса і повернувся до Ньюта.

– Щось тут не так. Скликай Збори, – він вимовив це так тихо, що хлопці довкола і не розчули, але в наказі пролунало щось зловісне.

Альбі з Ньютом пішли, і Томас з радістю помітив, що до нього прямує Чак.

– Послухай, а що таке Збори?

Чак набундючився.

– Це коли збираються наглядачі – їх скликають, тільки якщо стається щось незвичайне або жахливе.

– Гадаю, сьогоднішня подія підпадає під обидва визначення… – Потік думок урвало бурчання в шлунку. – До речі, чи можна тут десь роздобути їжу? А то вранці я до ладу і не поснідав. Вмираю з голоду.

Чак звів брови.

– Дівка голод пробудила? Та ти ще більший псих, ніж я гадав.

– Просто роздобудь харчів, гаразд? – зітхнув Томас.

Кухня була невеличка, але укомплектована всім необхідним для приготування повноцінного обіду. Тут була велика плита, мікрохвильовка, посудомийка і два столи. Устаткування здавалося старим і зношеним, проте утримувалося в ідеальній чистоті. Від вигляду кухонного начиння і звичної обстановки Томас раптом відчув, що спогади, справжні й цілісні спогади, ось-ось повернуться до нього. Однак відсутні були найважливіші елементи: обличчя, імена, місця і події. Все це доводило до сказу.

– Сідай, – сказав Чак. – Я тобі принесу поїсти, але присягаюся – востаннє. Добре, що Казана зараз немає – він терпіти не може, коли ми нишпоримо в його холодильнику.

Томас був радий, що вони залишилися на самоті. Поки Чак гримів посудом, дістаючи харчі з холодильника, він висунув з-під невеликого пластикового столу дерев’яний стілець і сів.

– Якийсь жах. Нас відіслали сюди якісь лиходії. Повірити не можу, що це насправді відбувається…

– Годі скиглити. Просто прийми як належне і не думай про це, – відгукнувся Чак після невеликої паузи.

– Твоя правда, – Томас визирнув у вікно. Здається, настала слушна хвиля, щоб знайти відповідь бодай на одне з мільйона питань, що вирували в його голові. – Звідки тут електрика?

– А кого це хвилює? Мені байдуже.

«Який сюрприз, – саркастично подумав він. – Знов не хоче відповідати».

Чак поставив на стіл дві тарілки: на одній лежали бутерброди з пишного білого хліба, на другій апетитно блищала червоняста морква. У животі знову забурчало, тому Томас схопив один з бутербродів і заходився жадібно його наминати.

– Неймовірно! – промовив він з набитим ротом. – Принаймні тут чудова їжа.

Попри дивні речі, що відбувалися довкола, він раптом знову відчув умиротворення. На щастя, Чакові не кортіло потеревенити, тому Томас спокійно пообідав у тиші, за що був хлопчакові дуже вдячний. Підкріпившись, він зібрався на думці й вирішив, що віднині вже не скиглитиме й почне діяти.

Проковтнувши останній шматок бутерброда, Томас відкинувся на спинку стільця.

– Слухай-но, Чаку, – почав він, витираючи губи серветкою, – а що треба зробити, щоб стати бігуном?

Чак відірвав погляд від тарілки, з якої підбирав останні крихти, і голосно відригнув, аж Томас мимоволі скривився.

– Тільки не починай знову!

– Альбі сказав, що невдовзі я займатимуся з різними наглядачами. Як гадаєш, коли я зможу спробувати себе як бігун? – Томас сподівався отримати від Чака зрозумілу відповідь, але той лише картинно закотив очі, даючи зрозуміти, що дурнішого бажання годі й вигадати.

– За кілька годин бігуни повернуться, от у них і спитаєш.

Томас вирішив не зважати на сарказм.

– Що вони роблять, коли повертаються з Лабіринту? Що в тій бетонної будівлі?

– Карти. Вони збираються там одразу по поверненні, щоб нічого не забути.

– Карти? – Томас не повірив власним вухам. – Якщо вони намагаються створити карту, що заважає їм взяти з собою папір і робити це в Лабіринті?

Карти… Це заінтригувало його більше, ніж усе інше, про що він почув останнім часом. Вперше він дізнався щось таке, що могло допомогти вибратися з ув’язнення.

– Звісно ж, вони так і роблять, але є ще багато всіляких речей, які їм потрібно обговорити і проаналізувати. До того ж, – Чак знову закотив очі, – вони ж переважно бігають, а не малюють. Тому й називаються бігунами!

Томас замислився. Невже Лабіринт такий величезний, що за два роки хлопці так і не змогли знайти з нього вихід? Це здавалося неймовірним. Але він згадав, як Альбі щось казав про рухомі стіни. Що як провести тут решту життя – ось їхній вирок?

Вирок. Слово викликало панічний жах, і вмить згас вогник надії, що спалахнув у Томаса після ситного обіду.

– Чаку, а раптом ми всі – злочинці? Вбивці абощо…

– Що?.. – Чак подивився на нього як на причинного. – Звідки такі дурнуваті думки?

– Сам поміркуй: нам стерли пам’ять, ми живемо в місці, з якого неможливо втекти, а територію довкола охороняють кровожерливі монстри. Тобі це не нагадує в’язницю?

Тепер, коли Томас озвучив свою теорію вголос, вона здалася ще правдоподібнішою. Серце в нього тьохнуло.

– Чувак, мені десь дванадцять років, – Чак тицьнув себе в груди. – Максимум тринадцять. Ти і справді вважаєш, що я скоїв злочин, за який мене могли довічно кинути до в’язниці?

– Та яка різниця, скоїв чи ні! Так чи так, а ти в ув’язненні! Чи ти вважаєш, що ти тут на канікулах?

«Леле, – думав Томас, – хотів би я помилятися».

Чак помовчав, а потім промовив:

– Не знаю. Принаймні це краще, ніж…

– Так, я вже чув! Краще, ніж жити в купі дристу!

Томас підвівся і засунув стілець під стіл. Нехай хлопець і симпатизував Чакові, але будь-які спроби зав’язати з ним більш-менш нормальну розмову нічим не завершувалися й тільки виводили з себе.

– Можеш зробити собі ще один бутерброд, а я піду на розвідку. Побачимося.

Він швидко вискочив з кухні надвір, не даючи Чаку можливості ув’язатися за ним. Глейд знову набув звичайного вигляду – люк зачинений, підлітки займаються своїми справами, а в небі, як і раніше, світить сонце. Не залишилося жодних слідів появи дивної дівчини, що привезла лиховісну записку.

Оскільки раптово урвалася ранкова екскурсія, Томас вирішив самостійно пройтися по Глейду, роззирнутися як слід і, так би мовити, відчути дух місця. Спершу він попрямував на північний схід, до рядів високих кукурудзяних стебел, з яких уже можна було знімати качани. Неподалік росли томати, салат, горох і ще якісь незнайомі рослини.

Томас глибоко втягнув носом повітря, насолоджуючись пахощами землі й трави. Хлопець сподівався, що запахи пробудять бодай якісь спогади, однак цього не сталося. Наблизившись до ланів, він побачив кількох хлопців, які прополювали і розпушували грядки. Один з них, усміхаючись, махнув йому рукою, й усмішка його була щирою.

«Можливо, тут не так уже й погано, – подумав Томас. – Не всі ж тут козли». Він ще раз глибоко вдихнув приємний аромат і пішов далі – йому хотілося все як слід роздивитися.

Він попрямував на південний схід Глейду, де в сяк-так збитих дерев’яних загонах розмістилися корови, вівці та свині. І жодного коня.

«Кепсько», – подумав Томас. Від наїзників було б значно більше користі, ніж од бігунів. Коли хлопець наблизився до ферми, то подумав, що іншому житті, ймовірно, він мав справу з тваринами. І запахи, і звуки здавалися йому дуже знайомими.

Певна річ, запах ферми був не такий приємний, як аромати ланів, але Томасові подумалося, що могло бути й гірше. Досліджуючи Глейд, він дедалі більше дивувався вмінню місцевих жителів вести господарство і підтримувати навколишнє середовище в ідеальній чистоті. Його вразила їхня організованість і завзята спільна праця. Годі уявити, на який смітник перетворився б Глейд, коли б усі раптом зледащіли.

Нарешті він опинився в південно-західному куті, неподалік гаю.

Томас саме підходив до ріденьких кволих дерев, за якими починалися густі зарості, коли вловив під ногами ледь помітний рух, що супроводжувався клацанням. Хлопець здригнувся від несподіванки. Дивовижна істота, що віддалено нагадувала іграшкового щура, протупала повз нього і, мигнувши на сонці сталевим блиском, майнула в бік дерев. Коли істота відбігла від Томаса футів на тридцять, він зрозумів, що це був зовсім не щур, а радше ящірка, тільки на шістьох лапках.

Жук-жалюк, осінило Томаса. «З їхньою допомогою за нами спостерігають» – згадав він слова Альбі.

Дивлячись услід істоті, Томас помітив, що вона розсіює поперед себе на землі червонясте світло, ймовірно, з очей. І ще Томас міг заприсягтися, що на кругленькій спині жука великими зеленими літерами написано: «БЕЗУМ». От дивина, непогано б дослідити.

Томас помчав услід за шпигуном, який квапливо віддалявся, і вже за кілька секунд опинився в гущавині дерев, і навколо одразу потемніло.

Розділ 10

Томас не міг повірити, як раптово його накрила темрява. Збоку ліс видавався не таким вже й великим – кілька акрів, не більше. Однак високі товсті дерева росли настільки щільно одне до одного, що крізь густі крони світло майже не проникало. Здавалося, що повітря в гаю має легкий зеленавий відтінок, наче на Глейд раптово опустилися густі сутінки. Видовище заворожувало красою і таємничістю водночас.

Намагаючись рухатися якнайшвидше, Томас дедалі глибше занурювався в непролазні хащі. Тонкі гілки шмагали його по обличчю, а під ногами шарудів товстий шар опалого листя та хмизу. Щоб пройти під здоровенними гілками, доводилося пригинатися мало не до землі, хапаючись за них руками, щоб утримати рівновагу.

Весь цей час Томасів погляд був прикутий до жука-жалюка. І що далі жук заглиблювався в темну лісову гущавину, то яскравішими ставали червонясті вогники.

Хлопець пробіг сто чи сто п’ятдесят футів, ухиляючись від гілок, пригинаючись і раз у раз падаючи на землю, і тут жук стрибнув на найгрубіше дерево та швидко видерся по стовбуру нагору. Та коли Томас добіг до дерева, жук безслідно зник у густому листі, як і не було.

Томас проґавив чортову істоту.

– От гниляк, – прошепотів він майже жартома. Дивно, та це слово зірвалося з вуст цілком природно, ніби він уже ставав глейдером.

Десь праворуч хруснула гілка, і він різко повернув голову на звук. Томас дослухався, затамувавши подих. Знову щось хруснуло – цього разу гучніше, ніби хтось переломив об коліно товсту палицю.

– Хто тут? – уже нервуючи, крикнув хлопець. Голос відбився від листя і луною покотився по лісу. Томас стояв нерухомо, наче приріс до землі. Луна змовкла: запала тиша, що її порушувало тільки віддалене щебетання птахів. Відповіді не було. І нового хрускоту гілок не чулося.

Не надто замислюючись над своїми діями, Томас пішов на джерело звуку. І не намагаючись ховатися, він просувався вперед, з шумом розсуваючи гілки, які, мов пружини, відскакували назад. Він примружився – очі важко звикали до темряви, яка тільки більше загусала, – і пошкодував, що не має ліхтаря. Згадка про ліхтар повернула його до роздумів про втрату пам’яті. Знову в голові виринув предмет з минулого, але Томас не міг прив’язати його до місця, часу, події або людей. Це нестерпно.

– Є тут хто? – знову гукнув Томас. Він трохи заспокоївся, відзначивши, що дивні звуки більше не повторюються. Напевно, то шурхотіла якась тварина, чи ще один жук-жалюк. Про всяк випадок він знову крикнув: – Це я! Томас! Новачок! Точніше, передостанній новачок…

Томас поморщився і похитав головою, сподіваючись, що ніхто його не почув. Зараз він поводився, як останній бовдур.

Тиша.

Він обійшов товстий стовбур розлогого дуба і зупинився як укопаний. Шкіра вкрилася сиротами. Попереду був цвинтар.

Невелика галявина поросла густим бур’яном. Із землі де-не-де стриміли прості дерев’яні хрести, поперечини яких були примотані до стовпів напівгнилими від часу мотузками. Могильні хрести були пофарбовані білим, та, вочевидь, поспіхом, бо подекуди дерево лишилося недофарбоване. На хрестах були вирізані імена померлих.

Томас нерішуче підійшов до найближчої могили і присів роздивитися, хто в ній похований. Тут було так темно, що хлопцеві здавалося, ніби він дивиться крізь чорну пелену диму. Птахи притихли, наче вже облаштувались на ночівлю, і навіть комахи майже не дзижчали. Тільки тепер Томас зауважив, наскільки вологе лісове повітря – на лобі й на долонях проступили великі краплини поту.

Він нахилився до хреста, встановленого, вочевидь, зовсім нещодавно. На ньому було ім’я – «Стівен». Ім’я викарбували, явно не розрахувавши місця для напису, адже літера «н» була дуже маленькою і ледь вміщалася на краєчку.

«Стівен, – міркував Томас. Йому раптом стало шкода померлого. – Що з тобою сталося? Може, тебе до смерті дістав Чак?..»

Він підвівся і пішов до сусіднього хреста, що майже потонув у чагарях; земля на могилі була тверда як камінь. Хай хто тут спочивав, він явно був одним з перших померлих, бо могила видавалася найстарішою. Тут лежав Джордж.

Томас роззирнувся: тут було ще кількадесят могил, дві з яких видавалися такими ж свіжими, як і перша. Раптом Томасову увагу привернув сріблястий відблиск, не надто схожий на блиск жука, але так само дивний. Хлопець перетнув цвинтар і опинився біля могили, прикритої чи то пластиком, чи то склом з брудними краями. Він спробував роздивитися, що там, усередині, а коли зрозумів, то з жахом відсахнувся. То було щось на взірець віконця на могилі, в якій лежали останки людини.

Цікавість пересилила огиду, і Томас нахилився, щоб детальніше оглянути могилу. Вона була вдвічі менша за звичайну, та воно й не дивно, адже в ній виднілася тільки верхня половина небіжчика. І Томас згадав розповідь Чака про те, як один сміливець спробував спуститися в порожню шахту, але щось його перерубало навпіл – воно прилетіло з глибини. На склі Томас ледве зміг розрізнити надряпаний напис:

 
Півшлапака мають усіх застерегти:
Крізь шахту Ящика звідсіль не утекти.
 

Дивно, але Томас мало не розсміявся – надто вже неправдоподібною видалася йому історія. Втім, він одразу ж подумки вилаяв себе за несерйозність. Похитавши головою, хлопець попрямував читати написи на інших могилах, аж раптом просто перед ним, за деревами на протилежному боці цвинтаря, знову пролунав хрускіт гілок.

Потім ще. І ще. Ближче й ближче. У лісових сутінках неможливо було нічого розгледіти.

– Хто тут? – злякано скрикнув Томас. Відлуння було таким, наче він у тунелі. – Серйозно, це вже геть не смішно.

Неприємно зізнаватися самому собі, що на смерть перелякався.

Той, хто ховався за деревами, не відповів і, відкинувши всі спроби приховати свою присутність, побіг, гучно продираючись крізь лісову гущавину. Томас скам’янів од жаху, зрозумівши, що хтось, огинаючи цвинтар, суне на нього. Коли невідомець був уже (судячи зі звуку) всього за декілька футів, в тіні дерев Томас мигцем побачив худорлявого хлопця, який біг дивним підстрибом.

– Якого дідь…

Та ще Томас не договорив, як хлопець вискочив з лісу. Томас устиг лише побачити блідошкіру постать з величезними очима, яка скидалася на привида. Томас скрикнув і спробував утекти, але було запізно. Примарна постать підстрибнула в повітря й навалилася на нього згори, мертвою хваткою вчепившись у плечі. Томас гепнувся на землю, зачепив чийсь могильний хрест, зламавши його навпіл, і добряче дряпнув собі спину.

Він викручувався і щосили гамселив нападника, але той, вочевидь, не збирався здаватися і знову атакував. Геть блідий, кістлявий, клацаючи зубами, нападник видавався почварою з нічного кошмару, але Томас розумів, що має справу з людиною, хоч і несповна розуму.

Невідомець щосили вкусив його за плече, і Томас скрикнув од болю; викид адреналіну додав йому сил – він уперся долонями хлопцеві в груди і щосили відштовхнув від себе.

Противник упав горілиць, розтрощивши при цьому могильний хрест – пролунав різкий тріск.

Томас навкарачках позадкував, жадібно ковтаючи повітря, й лише тепер зміг як слід роздивитися божевільного нападника.

Це був отой хворий хлопець.

Це був Бен.