Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Джеймс Дешнер
Бігун у Лабіринті

Присвячую Лінетт. Ця книжка виявилася трирічною мандрівкою, але ти й на мить у мені не засумнівалася

Розділ 1

Нове життя почалося з того, що він зіп’явся на ноги в темряві, серед задавнених порохів.

Метал скреготів об метал; долівка здригнулася й поїхала під ногами. Від раптового струсу хлопець упав і, відштовхуючись руками й ногами, поповз задки, і чоло попри холодне повітря вкрилося крапельками поту. Він нарешті підвівся та прихилився спиною до твердої металевої стіни; якийсь час рухався уздовж неї, аж утнувся в куток. Сповз на долівку, притиснув коліна до грудей і міцно обхопив їх руками, сподіваючись, що невдовзі очі призвичаяться до темряви.

Після чергового поштовху кімната рвонула вгору, достоту як старий підйомник у шахті.

Різкий скрегіт ланцюгів і коловоротів, що його можна було почути лише в цехах стародавнього заводу, наповнив приміщення, відбиваючись від стін гучною луною. Темний підйомник і далі повз угору, повільне похитування викликало нудоту; аж тут у ніс ударив запах горілого машинного мастила, і стало геть зле. Хотілося плакати, та не було сліз; залишалося тільки сидіти й чекати.

«Мене звати Томас», – подумав він.

Це… це було єдине, що він зміг згадати про своє життя.

Не вкладалося в голові, як це все можливо. Розум працював бездоганно, намагаючись тверезо оцінити ситуацію і знайти з неї вихід. Думки переповнювало знання: факти й образи, спогади й деталі навколишнього світу – як у ньому все влаштовано. Хлопець уявив сніг на деревах, пробіжку встеленою листям дорогою, смак гамбургера, місячне сяйво на травистій луці, плавання в озері, галасливу міську площу з сотнями людей, що займаються своїми справами.

Та звідки взявся він сам, як опинився в темному підйомнику, хто його батьки і хто він узагалі такий, бідолаха згадати не міг. Навіть прізвища свого не знав. У пам’яті спливали образи якихось людей, та він ніяк не міг зрозуміти, хто вони, бо замість облич бачив лише розпливчасті кольорові плями. Він марно намагався пригадати бодай одного знайомця чи фрагмент розмови.

Приміщення і далі піднімалося, погойдуючись; Томас уже не зважав на нескінченний скрегіт ланцюгів, що тягли його вгору. Спливло чимало часу. Хвилини розтягнулися в години, але точно визначити час було неможливо: кожна секунда тривала вічність. Але ж ні. Він не такий дурний. Покладаючись на інстинкти, можна було припустити, що рухається він півгодини.

На диво, страх здимів, наче підхоплений вітром рій мошви, і тепер його місце заступила цікавість. Надто вже кортіло зрозуміти, де він опинився і що, власне, відбувається.

З рипінням і глухим металевим бряжчанням підйомник різко загальмував, і Томаса, який сидів у кутку, наглим ривком кинуло на тверду підлогу. Зводячись на ноги, він відчув, що підйомник гойдається дедалі менше, аж остаточно завмирає. Запала тиша.

Спливла хвилина. Дві. Томас навсібіч покрутив головою, та угледів лише темряву; тоді він знову обмацав стіни, намагаючись знайти вихід, – нічого, лише холодний метал. Томас застогнав од розпачу, і луна, відбившись від стін, відгукнулася зловісним стогоном смерті. Нарешті відлуння замовкло, і знову запала тиша. Хлопець закричав, кличучи на допомогу, забив кулаками в стіни.

Нічого.

Томас позадкував у куток, обхопивши плечі руками і тремтячи, і тоді страх повернувся. В грудях небезпечно гримотіло: серце мало не вискакувало, силкуючись вирватися з тіла.

– Хто-небудь… допоможіть… мені! – крикнув він, і кожне слово аж дерло горло.

Коли над головою пролунав гучний брязкіт, Томас здригнувся й хапнув ротом повітря, а тоді звів погляд угору.

Стелю підйомника розтинала тонка смужка світла, яка дедалі ширшала. Низький рипучий звук привернув увагу до подвійних стулок, які хтось із натугою розсував. Після тривалого часу, проведеного в непроникній пітьмі, яскраве світло різало очі, і хлопець відвернувся й затулив обличчя руками.

Коли ж він почув над собою звуки – голоси, – груди стиснув страх.

– Глянь-но на цього шлапака.

– Скільки йому років?

– Чисто дрист у футболці.

– Сам ти дрист, гнилоголовий.

– Чувак, у когось ноги смердять!

– Сподіваюся, тобі сподобалася подорож в один кінець, зелений.

– Назад квитка не буде, братан.

Томаса накрила хвиля розгубленості й паніки. Дивні голоси відлунювали в голові, деякі слова він чув уперше, інші здавалися віддалено знайомими. Примружившись, він звів голову до світла, щоб зрозуміти, хто говорить. Спершу Томас зміг розгледіти лише нечіткі рухомі силуети, та невдовзі вони набули людських форм: над люком у стелі підйомника схилилися люди і, дивлячись згори вниз, тицяли в хлопця пальцями.

А тоді, наче об’єктив фотокамери сфокусувався, обличчя набули різкості. То були хлопці різного віку. Томас і сам до ладу не знав, що очікував побачити, однак чомусь здивувався. То були звичайні підлітки. Діти. Страх трохи відступив, хоча серце і далі шалено калатало.

Хтось скинув униз мотузку з великою петлею на кінці. Томас завагався, потім ступив у петлю правою ногою, міцно вхопився за мотузку, і його одразу ж потягли до неба. До нього потягнулися руки, безліч рук, вчепилися в одяг і смикнули вгору. Світ, здавалося, закрутився, навколо кружляли розмиті людські обличчя, світло, яскраві барви довкілля. Від надміру емоцій звело живіт і знудило; хотілося кричати і плакати. Гул голосів ущух, а Томасу допомогли перебратися через гострий край темного підйомника. А промовлених слів, Томас знав, він ніколи не забуде.

– Приємно познайомитися, шлапак, – мовив якийсь хлопець. – Ласкаво просимо до Глейду.

Розділ 2

Руки, допомагаючи, зусібіч підтримували Томаса, аж він нарешті спромігся стати рівно; зі штанів і сорочки йому обтрусили пил. Засліплений яскравим світлом, він хитнувся. Він згоряв од цікавості, але слабкість досі не дозволяла до ладу роздивитися довкілля. Присутні мовчки спостерігали, як він мотає головою, намагаючись увібрати все, що бачить.

Томас повільно розвернувся, і між дітей, які витріщалися на нього, прокотилися смішки; хтось тицьнув Томаса пальцем у ребра. Тут було щонайменше з півсотні дітей у брудному пропітнілому одязі, так наче вони тяжко працювали, різних за статурою, віком і національністю, з волоссям різної довжини. Томас безтямно роздивлявся то підлітків, то краєвид незвичайного місця, в якому опинився.

Вони стояли в центрі величезного майдану завбільшки з кілька футбольних полів, оточеному чотирма височенними сірими мурами, подекуди густо в’юнився плющ. Мур, не менше як кількасот футів заввишки, утворював ідеальний квадрат, й посередині кожної з його сторін зяяв прохід до самої гори, що вів, як звідси здалося Томасові, в якісь ходи і довгі коридори.

– Гляньте на зелепуша, – пролунав рипучий голос; Томас не бачив, хто це сказав. – Йому так припала до душі нова землянка, що він собі зараз гнилі в’язи скрутить.

Кілька хлопців засміялися.

– Стули пельку, Галлі! – озвався грубший голос.

Томас знову перевів погляд на дюжину незнайомців, які його обступили. Він міг уявити, який зараз має вигляд: почувався-бо так, наче його наркотиками накачали. Високий білявий хлопець із квадратною щелепою хмикнув, байдуже дивлячись на нього. Інший, дебелий, дивився на Томаса круглими від подиву очима, нервово переминаючись із ноги на ногу. Ще один, кремезний м’язистий хлопець з азіатською зовнішністю і високо закасаними рукавами, аж видно було біцепси, також уважно вивчав Томаса. А темношкірий, той, який привітав Томаса, спохмурнів. Решта витріщалися.

– Де я? – запитав Томас – і здивувався, вперше на його короткій пам’яті почувши власний голос. Звучав голос якось не так: хлопець очікував нижчого тембру.

– У кепській місцині, – відповів темношкірий. – Розслабся.

– Хто буде його наглядачем? – хтось гукнув з натовпу.

– Я ж казав тобі, гнилоголовий, – озвався пронизливий голос, – це ж дрист, от і стане помийником – без сумніву.

Натовп вибухнув дружним реготом, наче хлопців досі не чули нічого кумеднішого.

Од великої кількості незрозумілих слів Томас геть розгубився. Шлапак. Дрист. Наглядач. Помийник. Слова вилітали у хлопців з такою легкістю, що здавалося дивним, чому Томас їх не розуміє. Напевно, через втрату пам’яті він забув частину словникового запасу, а це страшенно дезорієнтувало.

Різні почуття вирували у ньому, борючись за першість. Замішання. Цікавість. Паніка. Страх. Та гору взяла безвихідь, так наче світ для нього закінчився: його стерли з пам’яті й замінили чимось жахливим. Хотілося дати драла і сховатися від людей.

– …та навіть у такому разі, закладаюся на свою печінку, – долинув той самий рипучий голос. Томас досі не бачив обличчя мовця.

– Стули пельку, кажу! – гаркнув темношкірий хлопець. – Ще слово – і наступну перерву буде скорочено наполовину!

Мабуть, це ватажок, збагнув Томас. Витрішки незнайомців дратували його, і він зосередився на огляді місця, яке хлопець назвав Глейдом.

Майдан був вимощений величезними кам’яними блоками, з тріщин і стиків яких стриміли пучки гінкої трави і бур’яну.

В одному кутку розташувалася дивна на вигляд стара дерев’яна споруда, що разюче контрастувала з сірим муром. Будівлю оточували кілька дерев, що корінням, як вузлуватими руками, чіплялися за кам’яний підмурок. В іншому кутку прозирав город – Томасові вдалося розгледіти кукурудзу, помідори, фруктові дерева.

На тому боці майдану розташувалися дощаті загони для овець, корів і свиней. Нарешті, четвертий кут приховували зарості дерев; найближчі були хирявими – здавалося, що вони от-от засохнуть. Було дуже ясно, однак сонця на блакитному і безхмарному небі Томас не побачив. Неможливо було визначити ані сторін світу, ані часу за тінями, що їх мали відкидати мури. Зараз міг бути як ранній ранок, так і пізній вечір. Томас глибоко вдихнув, силкуючись заспокоїтися, і вловив цілий букет запахів: свіжозораного ґрунту, гною, глиці, чогось гнилого і чогось ароматного. Чомусь він був певен, що саме так пахне ферма.

Томас знову подивився на людей, що поневолили його: попри зніяковіння, йому страх як хотілося засипати їх питаннями. «Поневолювачі, – подумав він. А тоді: – І чому це слово спливло в пам’яті?» Він вдивлявся в обличчя, намагаючись оцінити, з ким має справу. Очі одного з хлопців палахкотіли неприхованою ненавистю, і Томас мимоволі зіщулився. У хлопця був настільки лихий вигляд, що Томас зовсім не здивувався б, коли б той просто зараз напав на нього з ножем. Чорний чуб упав хлопцеві на очі, й він відкинув його назад різким рухом голови, після чого розвернувся і попрямував до масної металевої жердини коло дерев’яної лавиці. На вершечок жердини поповз різнобарвний прапор і мляво повис у нерухомому повітрі, тож малюнку роздивитися було неможливо.

Збентежений Томас спостерігав, як хлопець, піднявши прапор, повернувся і сів на лавицю. Томас швидко відвів очі.

Зненацька ватажок гурту, на вигляд сімнадцятирічний хлопець, ступив крок вперед. На ньому була доволі звична одежина: чорна футболка, джинси й кросівки, на руці красувався електронний годинник. Дивно було бачити людину, вбрану в такий пересічний одяг, адже Томас чомусь вирішив, що кожен тут мусить носити щось на кшталт тюремної роби. Волосся темношкірого було коротко підстрижене, а обличчя – ретельно виголене. В його зовнішності не було нічого загрозливого, хіба незмінний сердитий погляд.

– Це довга історія, шлапак, – промовив хлопець. – Помаленьку ти все дізнаєшся – завтра я візьму тебе на екскурсію. А доти… постарайся нічого не зламати. Я – Альбі, – простягнув він руку. Чекав на потиск.

Томас на потиск не відповів. Інстинктивно він одвернувся від Альбі, мовчки побрів до найближчого дерева і сів під ним, прихилившись спиною до шорсткого стовбура. На нього знову накотив майже нестерпний страх, та він глибоко вдихнув і спробував подолати паніку. Просто змиритися. «Якщо піддасися страху, то вже не зможеш нічого з’ясувати».

– Так розкажи, – мовив Томас тремтячим голосом. – Розкажи мені довгу історію!

Альбі озирнувся на приятелів, закотивши очі, і Томас знову обвів поглядом натовп. Він не помилився – тут було п’ятдесят-шістдесят хлопців різного віку: були ще зовсім діти, були й старші підлітки, як Альбі. Той видавався одним з найстарших. І раптом Томас із жахом збагнув, що зовсім не пам’ятає, скільки років йому самому.

– Я серйозно, – запитав він, вже не приховуючи страху. – Де я?

Альбі підійшов до Томаса і сів навпроти, схрестивши ноги; за ним наблизилися й інші хлопці, збившись позаду. Всім кортіло бачити мовців краще, тому підлітки штовхалися і витягали голови.

– Коли тобі не страшно, – почав Альбі, – це означає, що ти не нормальна людина, а псих. Поводитимешся не як усі – скину зі Стрімчака.

– Стрімчака?.. – перепитав сполотнілий Томас.

– Забудь, – Альбі потер очі. – Я не можу пояснити все відразу, втямив? Ми тут не вбиваємо шлапаків, як-от ти, гарантую. Але ти мусиш постаратися не загинути, вижити – називай, як тобі заманеться.

Альбі замовк.

Томас відчув, як кров відринула від обличчя.

– Слухай, – важко зітхнув Альбі, провівши пальцями по коротко стриженому волоссю, – у таких справах я не спец: відтоді як загинув Нік, ти в нас перший зелепуш.

Від цих слів у Томаса перехопило подих.

З натовпу виступив якийсь хлопець і, підійшовши до Альбі, жартома відважив йому запотиличника.

– Альбі, дочекайся цієї гнилої Екскурсії, – промовив він хрипким голосом з незвичним акцентом. – Хіба не видно, що в хлопця зараз серцевий напад буде? Вперше чує про такі речі. – Він нахилився і простягнув Томасу руку. – Мене звати Ньют, і ми всі будемо дуже вдячні, зелений, якщо ти пробачиш нашого новоспеченого дристомозкого ватажка.

Цього разу Томас потиснув руку, Ньют йому видавався більш приязним. Трохи вищий на зріст за Альбі, він виглядав десь на рік молодшим. Довге світле волосся спадало на обтягнуту футболкою спину, на м’язистих руках проступали жили.

– Облиш, гнилоголовий, – буркнув Альбі, жестом запрошуючи товариша сісти поруч. – Він навряд чи розуміє половину з того, що я кажу.

Подекуди залунали смішки. Щоб краще чути Ньюта й Альбі, хлопці підійшли до них майже впритул.

Альбі широко розвів руками.

– Це місце називається Глейд. Тут ми живемо, їмо і спимо. Себе ми називаємо глейдерами. Це все, що…

– Хто мене сюди заслав? – вимогливо запитав Томас. Страх поступився місцем злості. – І як…

Не встиг він договорити, як рука Альбі метнулася до Томаса і вхопила його за футболку.

– Вставай, шлапак! Вставай! – Альбі скочив на ноги, потягнувши за собою Томаса.

Збентежений Томас підвівся і позадкував від Альбі, який наступав до нього, аж поки Томас спиною не вперся в дерево.

– Не смій мене перебивати, малий! – гаркнув Альбі йому просто в обличчя. – Слухай, вар’яте, якби ми розповіли тобі все відразу, ти б замертво впав, тільки спершу штанці обдристав би від страху! А потім пакувальники викинули б тебе к бісовій матері, бо вже від тебе взагалі не було б зиску, ясно?

– Не розумію, про що ти, – повільно промовив Томас, однак завважив, що нарешті голос його набув твердості.

До Альбі підскочив Ньют і обхопив за плечі.

– Альбі, охолонь, бо так тільки гірше буде. Хіба ж ти не розумієш?

Важко сапаючи, Альбі відпустив Томасову футболку.

– Не час на люб’язності, зелепушу. Немає вже старого життя. Настало нове. Хутко навчайся, слухай інших і припни язика. Затямив?

У пошуках підтримки Томас подивився на Ньюта. Всередині все вирувало, очі пекли від сліз.

Ньют кивнув.

– Чув, що він сказав, зелений?

Томас кипів од злості, страшно хотілося накинутися на кого-небудь з кулаками, та він лише відповів:

– Чув.

– Лацно, – сказав Альбі. – Перший День – це твоє сьогодні, шлапак. Невдовзі споночіє, скоро повернуться бігуни. Сьогодні Ящик прибув пізно, тож на Екскурсію часу катма. Прогуляємося взавтра, по підйомі… – він повернувся до Ньюта. – Забезпеч йому лежак. Нехай поспить.

– Лацно, – відповів Ньют.

Альбі пильно подивився на Томаса.

– За кілька тижнів освоїшся, шлапак. Насолоджуватимешся життям і нам допомагатимеш. Першого Дня кожному було тяжко, ти не виняток. Відзавтра в тебе почнеться нове життя.

Томас розвернувся, натовп розступився, і він попрямував до похилої дерев’яної споруди в кутку. Інші теж почали розходитися, кидаючи на Томаса довгі погляди наостанок.

Томас схрестив руки, заплющив очі й глибоко зітхнув. Порожнеча, що зжирала його зсередини, швидко поступилася місцем такому смутку, що аж закололо в серці. Забагато всього навалилося. Де він? Що це за місце? Щось на кшталт в’язниці? Якщо так, за що його сюди відпровадили і на який строк? Мова тутешніх мешканців незвична, а їх самих, здавалося, взагалі не турбує, житиме він чи помре.

Знову навернулися сльози, але Томас стримався.

– І за що все це? – прошепотів він, не думаючи, що його хтось почує. – Чому мене сюди кинули?

– Ми всі пройшли через це, зелений, – Ньют поплескав Томаса по плечу. – В усіх нас був Перший День, і кожного колись витягли з темного Ящика. У тебе і справді неабиякі неприємності, далі може бути ще гірше. Але згодом ти станеш справжнім бійцем. Видно, що ти не якийсь там слимак.

– Це в’язниця? – запитав Томас. У сутінках свідомості він марно намагався відшукати найменший проблиск, що дозволив би згадати минуле.

– Забагато питань, – сказав Ньют. – Нічого оптимістичного сказати не можу. Наразі. А тепер заспокойся і сприймай усе як належне – завтра буде новий день.

Томас промовчав, похнюпивши голову і роздивляючись під ногами тріщини в камінні. По краю одного з кам’яних блоків росла смужка бур’яну з дрібними листочками. Крихітні жовті квіточки пнулися вгору, наче намагалися дотягнутися до сонця, прихованого велетенськими стінами Глейду.

– Гадаю, Чак буде гарним напарником для тебе, – провадив Ньют. – Трохи гладкий шлапак, зате, як так подивитися, непоганий хлоп. Побудь тут. Я скоро повернуся.

Ледве він встиг закінчити фразу, як повітря розітнув несамовитий зойк – високий, пронизливий, майже нелюдський, він луною рознісся по брукованому майдану, змусивши обернутися всіх присутніх. На саму думку про те, що зойк пролунав з дерев’яної споруди, у Томаса кров захолола в жилах.

Навіть Ньют підскочив, як ужалений.

– От гниляк! На якихось десять хвилин відлучишся; і медчуки одразу ж починають катувати бідолаху! – він похитав головою і легенько штовхнув Томаса ногою. – Знайди Чака і перекажи, що я доручив йому подбати про твоє спальне місце.

Сказавши це, він щодуху помчав до споруди.

Томас сповз на землю по грубій корі дерева, прихилився спиною до стовбура і заплющив очі, мріючи прокинутися з цього жахливого сну.

Розділ 3

Томас просидів довгенько, не маючи сил ворухнутися. Нарешті він змусив себе подивитися в бік перехнябленої споруди. Біля неї крутився гурт хлопчаків, які раз у раз тривожно позирали на верхні вікна, ніби чекали, що ось-ось звідти з вибухом, у хмарі осколків і трісок, на них вилетить якась почвара.

Томасову увагу привернуло дивне джерґотіння. Він глянув угору – і встиг помітити блідий червоний вогник, що вмить зник у гіллі. Підвівшись, Томас обійшов дерево з другого боку, витягуючи шию і намагаючись з’ясувати, звідки лунає джерготіння, та не побачив нічого, крім голого сіро-коричневого гілля, що стирчало мов кістляві пальці, надаючи дереву подоби живої істоти.

– Це один із цих… жуків-жалюків, – промовив хтось.

Томас обернувся – поруч стояв невисокий гладун, роздивляючись його. Зовсім юний – імовірно, наймолодший з усіх, кого Томас встиг тут зустріти; на вигляд йому було років дванадцять-тринадцять. Довге темне волосся, закладене за вуха, сягало плечей, на рум’яному круглому обличчі сяяли сумні блакитні очі.

Томас кивнув йому.

– Жуків… як-як?

– Жуків-жалюків, – повторив хлопчик, вказуючи на верхівку дерева. – Якщо у тебе стане клепки не лізти до них, вони тебе не чіпатимуть, – і по паузі додав, – шлапак.

Останнє слово він сказав так, наче ще не вповні опанував сленг Глейду.

Знову почувся моторошний зойк, – цього разу протяжніший, – від якого Томаса пройняв холодний піт.

– Що там відбувається? – запитав він, показуючи на споруду.

– Не знаю, – відповів кругловидий хлопчик високим дитячим голоском. – Це Бен. Йому добряче перепало. Вони таки до нього дісталися.

– Вони?..

Томасу дуже не сподобався зловісний тон, яким хлопчик вимовив це слово.

– Еге.

– Хто вони?

– Сподіваюся, тобі не доведеться це відчути на власній шкурі, – відповів хлопчина якось аж надто спокійно і невимушено. Він простягнув руку. – Мене звати Чак. Поки не з’явився ти, я вважався зелепушем.

«То он хто повинен подбати про мій нічліг?» – подумав Томас. До відчуття цілковитого дискомфорту додалось роздратування. Від нерозуміння того, що відбувається, розболілася голова.

– Чому всі називають мене зелепушем? – запитав він Чака, коротко потиснувши йому руку.

– Бо ти найновіший з-поміж новачків, – Чак тицьнув у Томаса пальцем і засміявся.

З будинку знову долинув навісний вереск, подібний до ревіння тварини на різниці.

– Як ти можеш сміятися? – здивувався Томас, нажаханий загадковим вереском. – Там наче хтось помирає.

– З ним усе буде гаразд. Ще ніхто не помирав, якщо встигав отримати сироватку. Тут усе – або нічого. Смерть або життя. Просто дуже боляче.

– Що – боляче? – запитав Томас по короткій паузі.

Очі Чака забігали.

– Ну… коли жалять грівери.

– Грівери?

Томас дедалі більше заплутувався. Жалять… Грівери… Почувши слова, від яких віяло чимось зловісним, він уже не був певен, що хоче знати подробиці.

Чак знизав плечима і, закотивши очі, відвернувся.

Томас досадливо зітхнув і знову притулився до дерева.

– Здається, ти знаєш не набагато більше за мене, – мовив він, хоч і розумів, що це зовсім не так. Його втрата пам’яті була дуже дивною: Томас пам’ятав, як влаштований світ, але багато подробиць, таких як обличчя людей і їхні імена, геть вилетіли з голови. Це якби в новій книжці було відсутнє кожне десяте слово, від чого неможливо зрозуміти сенс. Томас не пам’ятав навіть свого віку.

– Чаку… як ти гадаєш, скільки мені років?

Хлопчик окинув його поглядом з ніг до голови.

– Я б сказав, шістнадцять. Ну, якщо тобі цікаво, зріст приблизно метр вісімдесят… шатен. А ще бридкіший, ніж обсмажений на багатті шматок печінки, – він хихикнув.

Томас був вражений настільки, що останніх слів уже не чув. Шістнадцять?! Невже йому всього шістнадцять? Він почувався значно дорослішим.

– Ти серйозно? – він замовк, силкуючись добрати потрібні слова. – Як…

Томас почувався геть кепсько.

– Заспокойся. Спершу буде погано, потім звикнеш. Як я, наприклад. Та воно ліпше, ніж жити у купі дристу, – він зиркнув на Томаса, немов чекав на нове питання. – Дристом ми називаємо лайно. Лайно з отаким звуком «дрис-с-ст» ляпає в нічний горщик.

Томас втупився в Чака, не вірячи власним вухам.

– Очманіти можна, – лишень вихопилося в нього.

Томас підвівся, пройшов повз Чака і попрямував до старого будинку; до його зовнішнього вигляду, вочевидь, найбільше пасувало визначення «халупа». Заввишки будинок був три– або й чотириповерховим, та складалося враження, що він от-от розвалиться. Судячи з безладного нагромадження балок, дощок, вікон і грубих мотузок, очевидячки, будинок збили нашвидкуруч. Перетинаючи майдан, Томас вловив виразний запах диму і пахощі смаженого на вогні м’яса. У животі забурчало. Тепер, коли Томас дізнався, що то просто кричав хворий хлопчик, йому стало легше. Певна річ, коли не думати, від чого він захворів…

– Як тебе звати? – запитав Чак, намагаючись не відставати від Томаса.

– Що?

– Твоє ім’я. Ти нам досі не сказав. Напевно, ти його пам’ятаєш.

– Томас.

Він ледве чув власний голос. Його думки потекли в новому руслі: якщо Чак каже правду, тоді Томас щойно виявив дещо спільне поміж мешканцями Глейду. Втрата пам’яті у всіх була схожою – вони пам’ятали власні імена, але чомусь не пригадували імен своїх батьків, своїх друзів, не пригадували свого прізвища.

– Радий знайомству, Томасе, – сказав Чак. – Не хвилюйся, я подбаю про тебе. Тут я вже місяць і вивчив Глейд уздовж і впоперек. Покладися на Чака, о’кей?

Біля входу до халупи, де юрмилася група хлопчаків, Томаса охопив раптовий напад роздратування. Він різко розвернувся і, підійшовши до Чака впритул, гаркнув йому просто в обличчя:

– Та ти навіть на мої питання нормально відповісти не здатен!

Здивувавшись власній рішучості й відвазі, він розвернувся і попрямував до дверей з твердим наміром увійти досередини й отримати відповіді.

Чак знизав плечима.

– А що путнього я можу тобі розповісти?! Я ж іще новачок, як і ти. Але я міг би стати тобі другом…

– Мені не потрібні друзі, – відрубав Томас.

Потягнувши на себе двері, збиті з вицвілих на сонці дощок, Томас побачив кількох хлопців. Вони стояли біля сходів з такими кривими сходинками й поруччям, що дошки стирчали на всі боки. Стіни холу і коридору були обклеєні тьмяними шпалерами, місцями обдертими. З прикрас тут був хіба стіл на трьох ніжках, на якому стояла запорошена ваза, й чорно-білий портрет якоїсь жінки, вбраної в старомодну білу сукню. Усе це скидалося на будинок з привидами. Тут навіть бракувало мостин.

Пахло пилом і цвіллю, що вельми контрастувало з приємними пахощами зовні. Зі стелі звисали мерехтливі флуоресцентні лампи, але Томасу не було коли думати, звідки в Глейді електрика. В цю мить його увага була прикута до літньої жінки на портреті. Вона тут колись мешкала? Дбала про місцевих?

– Лишень поглянь, зелепуш прийшов.

Томас здригнувся, коли зрозумів, що це вимовив той самий чорнявий хлопець, який нещодавно дивився на нього зі смертельною ненавистю. З вигляду років п’ятнадцятьох, довготелесий і худий. Ніс був завбільшки з маленький кулак і нагадував картоплину неправильної форми.

– Мабуть, шлапак штани обдристав, коли почув, як верещить друзяка Бенні. Може, тобі підгузка поміняти, гнилоголовий?

– Мене звати Томас.

Він не знав, як поводитися далі, та й не хотілося зв’язуватися, тому без слів він рушив до сходів – найближчого шляху до відступу. Заводій миттєво заступив йому шлях, виставивши руку.

– Туди не можна, зелений, – він вказав великим пальцем на стелю. – Новачкам заборонено дивитися на… гнилих. Ньют і Альбі цього не схвалюють.

– У чому проблема? – спитав Томас, намагаючись приховати страх і не думати про те, що хлопець мав на увазі під словом «гнилий». – Я навіть не знаю, де я. Мені просто потрібна допомога.

– Слухай мене, зелепушу, – підліток схрестив руки на грудях і спохмурнів. – Я бачив тебе раніше. І мені підозріло, що ти в нас тут з’явився…

– А от я тебе досі на очі не бачив, гадки не маю, хто ти такий, і мені начхати на тебе, – засичав Томас.

Хлопець коротко розсміявся, потім посерйознішав і спохмурнів.

– Я бачив тебе, шлапак. Рідко кому в цих краях траплялося бути вжаленим, – він вказав пальцем вгору. – Я один з них. Я знаю, як почувається зараз Бенні. Я був там. Я бачив тебе під час Переміни, – він тицьнув Томасові пальцем у груди. – Закладаюсь на твою першу вечерю у Казана, що й Бенні тебе бачив.

Томас і далі мовчки дивився в очі заводія. Його знову опанував страх. Невже це жахіття ніколи не закінчиться?

– Чуєш про грівера – і в штанці дзюриш? – гигикнув хлопець. – Жижки трусяться? Либонь, не хочеш бути вжаленим?

Знову це слово! Вжалений. Томас спробував відігнати від себе тривожні думки і вказав на сходи, звідки по всьому будинку відлунювали стогони.

– Якщо Ньют там, я повинен з ним поговорити.

Хлопець кілька секунд свердлив Томаса поглядом, потім кивнув.

– А знаєш, ти маєш рацію, Томмі. Мені не слід бути таким грубим з новачками. Ходи нагору. Впевнений, Альбі з Ньютом усе тобі пояснять. Серйозно, йди. І перепрошую.

Він легенько поплескав Томаса по плечу, а потім відступив на крок і жестом запросив пройти. Томас розумів: той щось затіває, – через відсутність певних фрагментів пам’яті він аж ніяк не зробився ідіотом.

– Як тебе звати? – запитав Томас, міркуючи, чи варто взагалі підніматися.

– Галлі. До речі, не дозволяй вводити себе в оману. Справжній ватажок тут – я, а не ті двоє дурних шлапаків нагорі. Добре собі затям. Якщо хочеш, можеш називати мене капітаном Галлі, – вперше він посміхнувся. Зуби пасували до жахливого носа: двох-трьох бракувало, а решту не можна було назвати білими. Сморід з рота Галлі нагадав Томасу щось огидне з минулого життя.

– О’кей, – відповів він, так утомившись від хлопця, що кортіло заверещати і затопити Галлі по мармизі. – Нехай буде капітан Галлі.

Відчувши прилив адреналіну, Томас демонстративно відкозиряв йому.

Над натовпом зірвався приглушений смішок. Галлі почервонів, обернувся, потім знову з ненавистю втупився в Томаса. Його чоло прорізали глибокі зморшки, ніздрі на величезному носі роздулися.

– Давай, піднімайся. І тримайся від мене подалі, баклан, – він знову тицьнув пальцем угору, при цьому не зводячи погляду з Томаса.

– Як скажеш.

Томас іще раз обвів очима оточуючих. Від розгубленості, збентеження і злості до обличчя прилила кров. Ніхто, крім Чака, що стояв у дверях і хитав головою, не ворухнувся, щоб його зупинити.

– Не треба, – сказав хлопчик. – Ти новачок і не маєш права туди йти.

– Ну ж бо, піднімайся! – повторив Галлі. – Чого стоїш?

Томас устиг пошкодувати, що взагалі зайшов у будинок, але бажання поговорити з Ньютом було непереборне.

Він почав підніматися сходами. Кожна сходинка загрозливо рипіла під його вагою, і якби не бажання швидше викрутитися з незручної ситуації, Томас тричі подумав би, чи варто йти далі, ризикуючи провалитися крізь гнилі дошки. Він так і піднімався, здригаючись від найменшого рипіння, досяг майданчика, звернув ліворуч і опинився в довгому коридорі з поруччям уздовж стін і декількома дверима. Тільки з-за одних з них крізь щілину пробивалося світло.

– Переміна! – крикнув Галлі знизу. – Радій, гнилоголовий!

Глузування надало Томасові сміливості, і він, не звертаючи уваги на тріск мостин під ногами й улюлюкання знизу, підійшов до входу в освітлену кімнату, повільно повернув мідну ручку і прочинив двері.

Ньют з Альбі схилилися над кимось, хто лежав на ліжку.

Томас витягнув шию, щоб краще розгледіти пацієнта, і зрозумів, що спричинило такий переполох.

Від побаченого на голові заворушилося волосся, а в горлі застрягла грудка.

Томас дивився всього лише кілька секунд, але вистачило й цього: кінцівки й голі груди хлопця були вкриті густою мережею дивно-зелених набряклих жил, що випирали з-під шкіри, наче мотузки. Тіло сіпалось і корчилося – все у багряних синцях, червоних виразках і кривавих порізах. Налиті кров’ю очі вилазили з орбіт. Картина врізалася Томасу в пам’ять – і тут перед ним виріс Альбі. Виштовхнувши хлопця з кімнати, він зачинив по собі двері, що, одначе, не змогло заглушити стогони і зойки нещасного.