355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 3)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 6

Хтось потрусив Томаса за плече. Він розплющив очі й угледів чиєсь обличчя, що схилилося над ним у досвітніх сутінках. Томас уже розтулив був рота, але холодна рука вмить затиснула йому вуста. Накотила хвиля паніки – і тут він роздивився, хто ж це.

– Ш-ш-ш, зелений. Правда ж ми ж не хочемо збудити Чака?

То був Ньют – здається, він був другим по старшинству; в повітрі завис його несвіжий подих.

Томас здивувався, але страху вже не відчував. Стало цікаво: захотілося довідатися, що від нього потрібно Ньютові. Томас кивнув, очима показуючи: згода, і Ньют прибрав руку й відхилився на п’ятках.

– Ходімо, зелений, – сказав він, спинаючись на ноги і простягаючи руку, щоб допомогти Томасу звестися. Ньют, здавалося, мав таку силу, що міг запросто відірвати йому долоню. – Хочу до підйому дещо тобі показати.

Рештки сну як рукою зняло.

– Гаразд, – з готовністю озвався Томас, розуміючи, що треба бути насторожі, бо тут нікому довіряти не можна, але цікавість узяла гору. Він швидко схопився і взув черевики. – А куди ми йдемо?

– Просто йди за мною. І не відставай.

Вони навшпиньках простували моріжком, переступаючи через сплячих. Кілька разів Томас мало не перечепився. Потім наступив на чиюсь руку, аж сплячий скрикнув од болю, і Томас миттю отримав стусана в ногу.

– Вибач, – прошепотів він, не звертаючи уваги на сердитий Ньютів погляд.

Перетнувши моріжок й опинившись на кам'яних плитах двору, Ньют побіг у напрямку західного муру. Якийсь час Томас вагався, не розуміючи, навіщо йому бігти, потім махнув рукою і помчав слідом.

У тьмяному світлі кожна перешкода на шляху чорніла тінню, тому Томасу не доводилося сповільнювати бігу. Ньют зупинився просто перед височезним муром, що здіймався над ними, як хмарочос, – ще один нечіткий образ з минулого промайнув у закамарках спустошеної пам’яті.

Томас помітив маленькі червоні вогники, які де-не-де спалахували на поверхні муру: вони хаотично рухалися і завмирали, загорялися і раптово згасали.

– Що це? – стурбовано прошепотів він. Миготливі червоні вогники чаїли в собі якусь загрозу.

Ньют стояв за кілька футів од стіни, що потопала в густих заростях плюща.

– Все дізнаєшся, зелений, коли прийде час, чорт забирай.

– Як на мене, безглуздо посилати мене туди, де все здається незрозумілим, і при цьому не відповідати на питання… – Томас замовк, здивувавшись власній рішучості. — Шлапак, – додав він, вкладаючи в незнайоме слово весь сарказм, на який був здатний.

Ньют коротко гмикнув.

– А ти мені подобаєшся, зелений. Я збираюся тобі дещо показати. Гаразд. Мовчи і дивися.

Він підступив до муру, запустив руки в зарості плюща і відсунув убік кілька лозин: під ними виявилося квадратне вікно кілька футів завширшки, вкрите товстим шаром пилу. Зараз воно видавалося геть чорним, наче зафарбоване.

– І куди дивитися? – прошепотів Томас.

– Тримай штани, хлопче. Один ось-ось з’явиться.

Минула хвилина, друга. Потім ще кілька… Томас переступав з ноги на ногу, не розуміючи, чому Ньют нерухомо стоїть і вдивляється у вікно, за яким немає нічого, крім темряви.

Аж раптово щось змінилося.

У вікні з’явилося дивне світіння; проникаючи крізь шибку, воно мінилося всіма барвами веселки на обличчі й на тілі Ньюта, наче той стояв на краю водойми, підсвіченої зсередини. Томас застиг і примружився, намагаючись розгледіти щось потойбіч скла. До горла підступив клубок.

– Що це в біса таке?

– Там, за мурами, Лабіринт, – шепнув Ньют. Очі його були вибалушені, наче у трансі. – Все, що ми робимо в житті, геть усе, пов’язане з Лабіринтом, зелений. Кожен день свого життя ми присвячуємо лише одному – розгадати цю гнилу таємницю, яка не має розгадки. Я хочу, щоб ти дізнався, з чим маєш справу і чому ці гнилі мури щовечора зсовуються. Сподіваюся, після цього ти збагнеш, що тобі ніколи і за жодних обставин не варто вистромлювати туди свою дупу.

І далі притримуючи лози плюща, Ньют відступив на крок і жестом запропонував Томасу стати на його місце і зазирнути у вікно.

Томас нахилився вперед і тицьнувся носом у холодну шибку. За кілька секунд крізь шар пилу і бруду він розрізнив нечіткий рухомий силует: заради цього Ньют і привів його сюди. Від побаченого Томасові перехопило подих, наче крижаний вітер увірвався в легені та скував їх льодом.

Якась кругляста істота завбільшки з корову, але безформна, крутячись і пульсуючи, повзла коридором. Піднявшись на протилежну стіну, вона раптом стрибнула просто на вікно, з гучним глухим звуком ударившись об товсте скло. Томас мимоволі скрикнув і відсахнувся, наче ошпарений, але істота відскочила, не пошкодивши шибки.

Томас двічі глибоко вдихнув і знову припав до вікна. У пітьмі важко було як слід роздивитися істоту, але вона випромінювала дивне світіння, що дозволяло бачити блискучу слизьку шкуру зі сріблястими шпичаками, що стирчали з неї. Замість кінцівок з тіла чудовиська стирчали дивні й моторошні механічні пристосування з усякими інструментами на кінцях: дискова пилка, ножиці, якісь довгі стрижні, про призначення яких можна було лише здогадуватися…

Істота виявилася моторошним гібридом тварини і машини. Вочевидь, вона розуміла, що за нею спостерігають, знала, що перебуває за стінами Глейду, і їй, мабуть, дуже кортіло проникнути всередину і поласувати людським м'ясом. Страх, наче пухлина, розростався в Томасових грудях, утруднюючи дихання. Попри провали в пам'яті, хлопець не сумнівався, що досі не бачив такого жахіття.

Він відійшов од вікна. Добрий гумор, що був у нього минулого вечора, здимів без сліду.

– Що це таке? – запитав Томас, відчуваючи, як від страху зводить живіт. Хлопець знову подумав, що ніколи більше не зможе їсти.

– Ми називаємо їх гріверами, – відповів Ньют. – Огидне видовище, еге ж? На щастя, вони вилазять тільки поночі. Коли б не Брами…

Томас уже засумнівався, що колись узагалі зможе втекти звідси. Десь випарувалася колишня рішучість стати бігуном. І все ж він не мав вибору. Так чи так, а зробити це доведеться. Дивна думка, якщо брати до уваги щойно побачене.

Ньют відчужено подивився у вікно.

– Тепер, друже, ти знаєш, яка чортівня водиться в Лабіринті. Це все не жарти. Та коли вже ти опинився в Глейді, ми розраховуємо, що ти постараєшся вижити і допоможеш виконати те, заради чого нас сюди послали.

– Що саме? – запитав Томас, не сподіваючись почути нічого втішного.

Ньют зазирнув йому в очі. Перші проблиски зорі освітили його, і Томас міг як слід роздивитися Ньютове обличчя – натягнуту шкіру і наморщене чоло.

– Знайти звідси вихід, зелений, – промовив Ньют. – Розгадати таємницю цього гнилого Лабіринту і відшукати дорогу додому.

За кілька годин двері знову відчинилися, гуркочучи, буркочучи та струшуючи землю, а Томас тим часом сидів за старим перехнябленим столиком неподалік Домівки. Він досі думав про гріверів і про те, що вони вночі роблять в Лабіринті. І як воно – бути атакованим цими жахливими тваринами?

Він спробував відкинути думки про гріверів і зосередитися на чомусь іншому. На бігунах. Томас повсякчас думав про них. Бігуни, не сказавши нікому жодного слова, вже покинули Глейд і помчали в Лабіринт, швидко сховавшись у його коридорах. Томас знехотя длубав виделкою яєчню з беконом, ні з ким не розмовляючи, навіть із Чаком, який сидів поруч і мовчки їв. Бідолаха спершу силкувався зав'язати з приятелем бесіду, а той уперто не відповідав. Зараз Томасу хотілося лише одного – щоб йому далі спокій.

Розум відмовлявся вірити в реальність. Ситуація видавалася просто неможливою. Невже Лабіринт такий величезний, що дюжині підлітків не вдалося вивчити його за всі численні вилазки? І як узагалі можна побудувати таку велетенську споруду? І головне: навіщо? Яке в неї може бути призначення? І для чого сюди закидають дітей? Давно вони тут?

Попри всі спроби не думати про грівера, думки про огидну істоту поверталися знову і знову. Щоразу як Томас заплющував або протирав очі, йому здавалося, ніби на нього накидається примарна звірюка.

Томас шостим чуттям знав, що сам він далеко не дурень. Одначе тут усе було незрозумілим. За винятком одного – йому судилося стати бігуном. Цікаво, подумав Томас, а чому він так у цьому впевнений? А надто вже тепер, коли знає, які почвари живуть у Лабіринті…

Хтось ляснув його по плечу, вивівши із задуми. Томас обернувся: за спиною, схрестивши руки на грудях, стояв Альбі.

– Щось ти не дуже виспався? – промовив він. – І як тобі зранку був краєвид з вікна?

Томас підвівся, сподіваючись, що незабаром з’ясує щось важливе або, щонайменше, розвіє похмурі думки.

– Гарний настільки, що захотілося дізнатися про цю місцину детальніше, – відповів він, побоюючись, аби його слова знову не викликали в Альбі спалаху гніву, як напередодні.

– Ходімо зі мною, шлапак, – кивнув Альбі. – Екскурсія починається просто зараз… – Ступивши кілька кроків, він раптом зупинився. – І жодних питань аж до завершення, ясно? Я не маю часу з тобою весь день панькатися.

– Але… – Томас загнувся, побачивши, що Альбі насупив брови. Невже цей хлопець не може бути бодай трішки привітнішим? – Розкажи мені. Я хочу знати про це місце все.

Вночі він вирішив нікому поки що не зізнаватися, що відчуває, наче бував тут раніше, і багато речей здаються йому знайомими. Йому здавалося, такі думки озвучувати не варто.

– Я розповім тільки те, що вважатиму за потрібне, зелений. Ходімо.

– А мені з вами можна? – запитав Чак з-за столу.

Альбі схопив хлопчика за вухо.

– Ай!.. – скрикнув Чак.

– У тебе що, нема роботи, баклан? – гаркнув Альбі. – Помиї вже виніс?

Чак закотив очі, а потім подивився на Томаса.

– Розважайся.

– Постараюся.

Раптом Томасу стало шкода Чака – тут, мабуть, його не надто поважали. Хай там як, а зараз хлопчиську нічим не зарадиш – треба йти.

І він пішов собі з Альбі, сподіваючись, що екскурсія офіційно почалася.

Розділ 7

Почали біля Ящика, де зараз люк затуляли дві металеві стулки, зімкнені на рівні землі; біла фарба на них давно потьмяніла і потріскалася. Було вже доволі ясно, і тіні від предметів падали в інший бік, ніж учора. Сонця ще не було видно, але здавалося: воно щохвилини може з’явитися над східним муром.

Альбі вказав на стулки.

– Це Ящик. Раз на місяць – обов’язково – він привозить новачка, на кшталт тебе. У цьому ж Ящику раз на тиждень сюди доставляють деякі речі – одяг і харчі. Багато нам не треба. В Глейді ми і своїм чудово обходимося.

Томас кивнув. Йому так і кортіло розпитати. «Хоч рота собі скотчем заклеюй», – подумав він.

– Ми гадки не маємо, як працює Ящик, звідки прибуває і хто ним керує. Жоден з прибулих шлапаків нічого про нього розповісти не зміг. У нас є електрика, одяг нам присилають, а їжею ми здебільшого забезпечуємо себе самі. Якось ми спробували відіслати одного новачка назад, та поки він у Ящику сидів, той і з місця не зрушив.

Томас хотів був запитати, що там, за стулками, коли немає Ящика, але передумав. Почуття його змішалися – цікавість, розгубленість, подив; до всього цього додавався непереборний страх перед зловісними гріверами.

– Глейд розділений на чотири ділянки, – провадив Альбі. На Томаса він не дивився. – Город, Різниця, Домівка, Могильник. Запам’ятовуєш?

Томас повагався, потім невпевнено кивнув головою.

В Альбі затріпотіли повіки; він був наче роздратований тим, що в нього до біса невідкладних справ, а він змушений гаяти час на якогось новачка.

– Город, – він указав на північний схід, де розташовувалися сади й городи. – Там ми вирощуємо їжу. Вода надходить через прокладені під землею труби – водогін був тут з самого початку. Якби не він, ми б давно вже передохли з голоду. Дощів тут не буває. Ніколи.

Далі він махнув рукою в бік загонів для худоби в південно-східному куті Глейду.

– Різниця. Там ми вирощуємо і ріжемо худобу… А ось це – Домівка. Нині ця вбога халупа вдвічі більша, ніж була, коли тут з’явилися перші з нас. Ми її поступово добудовуємо, коли Ящик привозить дошки й інший будівельний мотлох. Вигляд у неї жахливий, але жити там можна. Хоча більшість однаково спить просто неба.

Від надміру інформації і непоставлених питань у Томаса розколювалася голова. Він ніяк не міг зібратися на думці.

Альбі тицьнув пальцем у південно-західний кут Глейду, прихований густими заростями. Біля кволих дерев скраю гайка виднілися лавки.

– Он те місце ми називаємо Могильником. Крім цвинтаря – це де густіший ліс – більше немає нічого. Там можна посидіти й відпочити або просто потинятися. Словом, роби, що хочеш, – він кашлянув і замовк, ніби хотів змінити тему. – Щодня впродовж наступних двох тижнів ти працюватимеш під орудою кількох наглядачів. Так ми дізнаємося, яка робота тобі пасує найкраще – помийник, каменяр, пакувальник, землероб. Тут у всіх є фах. Ходімо.

Альбі рушив до Південної Брами, розташованої між Могильником і Різницею. Томас побрів слідом. Він поморщився, коли з боку загонів для худоби в ніс йому вдарив сморід гною. «Цвинтар? – думав він. – Для чого цвинтар, коли тут живуть самі підлітки?» Це турбувало його навіть дужче, ніж велика кількість незрозумілих слів на кшталт «помийник» і «пакувальник». Томас буквально згорав од цікавості, й він мало не перебив Альбі, але вчасно схаменувся і змусив себе мовчати.

Цілком збентежений, він переключив увагу на Різницю.

Кілька корів меланхолійно жували зеленкувате сіно, у брудній калюжі неподалік нерухомо лежали кілька свиней, і якби вони час до часу не ворушили хвостиками, можна було б подумати, що вони поздихали. Крім того, Томас побачив кошару з вівцями; ще там були клітки з індиками і курник. Де-не-де ділянкою діловито снували якісь хлопці; вигляд вони мали такий, немов провели все життя на фермі.

«Чому я пам'ятаю цих тварин?» – здивувався Томас. Для нього в них не було нічого нового і цікавого. Він чудово знав, як вони називаються, чим харчуються і який вигляд мають. Чому ця інформація залишилася в його в мозку, а те, де і з ким він раніше їх бачив, геть забулося? Вибіркову амнезію ніяк не можна було пояснити.

Альбі вказав на великий хлів. Колись червоні його стіни давно вицвіли і набули похмурого іржавого відтінку.

– Отут працюють різники. Брудна у них робота. Брудна. Втім, якщо любиш кров, можеш стати різником.

Томас похитав головою. Його зовсім не приваблювала перспектива стати різником. Хлопці рушили далі, й Томас звернув увагу на протилежний бік Глейду, на ту його частину, яку Альбі назвав Могильником. Ближче до кутка, де розташовувався цвинтар, дерева росли густіше, листя їхнє видавалося здоровішим, наповненим життям. Здається, там панувала постійна напівтемрява. Заплющивши повіки, Томас звів очі вгору і нарешті побачив сонце – правда, вигляд воно мало дивний: більш помаранчеве, ніж зазвичай. Томас знову здивувався незвичайній вибірковості своєї амнезії.

Він знову перевів погляд на Могильник, але вогненний диск сонця досі стояв перед очима. Томас часто закліпав, щоб позбутися світляної плями, і раптом знову помітив червоні вогники, що виблискують глибоко в темних кронах дерев. «А це що таке?» – здивовано подумав він, гніваючись на Альбі за те, що той не відповідає на запитання. Оця надмірна потаємність дратувала.

Альбі зупинився, і Томас із подивом виявив, що вони опинилися біля Південної Брами: обабіч здіймалися величезні мури. Плющ майже цілком оповив подекуди потріскані гігантські блоки з сірого каменю. Дивлячись на них, Томасу подумалося, що, скоріше за все, досі він нічого старішого за ці стіни ще не бачив. Він захилив голову, намагаючись збагнути, як високо вони здіймаються, та з подивом відчув, ніби позирає не вгору, а вниз, у бездонну прірву. Запаморочилося в голові: Томас, похитуючись, відступив назад, знай дивуючись небаченій архітектурі свого нового прихистку. Він повернувся до Альбі; той стояв спиною до проходу.

– Там Лабіринт, – Альбі тицьнув великим пальцем через плече і замовк. Томас подивився в просвіт поміж стінами, який правив за вихід із Глейду. Коридори, що тягнулися за ним, були достоту як ті, що їх він уранці побачив крізь вікно біля Східної Брами. На саму думку про те, що на них щохвилини може напасти грівер, кинуло в жар. Інстинктивно Томас позадкував. «Спокійно!» – осмикнув він себе.

– Я вже два роки в Глейді. Довше за решту. Всі, хто з’явився тут до мене, вже мертві, – промовив Альбі. По цих словах у Томаса закалатало серце. – Ми два роки б’ємося над розгадкою таємниці, та марно. Ночами ці гнилі мури в Лабіринті рухаються, точно як Брами, тож скласти карту Лабіринту збіса складно. Практично неможливо.

Він кивнув у бік присадкуватої бетонної будівлі, в якій минулої ночі зникли бігуни.

Знову розболілася голова – Томас насилу міг перетравити почуте. Альбі тут уже два роки? Мури в Лабіринті рухаються? А скільки людей загинуло? Він ступив уперед, воліючи поглянути на Лабіринт власними очима, немов усі відповіді були написані на його стінах.

Альбі виставив руку і зупинив Томаса, легко відштовхнувши назад.

– Туди не можна, шлапак.

Томас стримався і лише запитав:

– Чому?

– Гадаєш, я задля розваги вранці підіслав до тебе Ньюта? У Правилі Номер Один ідеться, що ніхто – абсолютно ніхто! – крім бігунів, не має права виходити в Лабіринт. Це єдине правило, за порушення якого не буває пощади. Посмієш його порушити – і якщо доти тебе ще не прикінчать грівери, за них це зробимо ми, ясно?

Томас знехотя кивнув, подумавши, що Альбі напевно перебільшує. Принаймні хотілося б у це вірити. Хай там як, та коли після нічної розмови з Чаком ще були якісь сумніви, то нині вони зникли: Томас хоче стати бігуном. І він ним стане. Він зобов’язаний потрапити в Лабіринт. Попри все, що Томас довідався і побачив на власні очі, його магнітом тягло туди.

Раптом його увагу привернув ледь вловний рух у верхній частині лівої стіни. Він швидко обернув голову і встиг помітити, як у заростях плюща щось майнуло і враз зникло, зблиснувши сріблястим.

Томас тицьнув пальцем у тому напрямку.

– Що то було? – не стримався він.

Альбі навіть не озирнувся.

– Скільки разів повторювати – жодних питань до закінчення, шлапак! – він помовчав, потім глибоко зітхнув. – Жуки-жалюки. З їхньою допомогою за нами спостерігають Творці. Тобі ліпше не…

Раптом його урвало пронизливе виття сирени, що пролунало по всьому Глейду. Від несподіванки Томас присів, затулив вуха долонями й очманіло закрутив головою: серце мало не вискочило з грудей. Але, поглянувши на Альбі, він заспокоївся.

Альбі, здається, зовсім не злякався, а лишень… збентежився. Здивувався. А сирена все ревіла.

– Що відбувається? – запитав Томас. У нього відлягло від серця: його «екскурсоводові» не здавалося, що настав кінець світу, – втім, якщо і настав, то Томасу вже набридло повсякчас чогось боятися.

– Дивно, – промовив Альбі та примружився. Томас подивився у бік Різниці: люди, що працювали в загонах, вочевидь, теж вельми здивувалися, бо всі роззиралися навсібіч. Один з них, низенький худий хлопчина, крикнув Альбі, чомусь при цьому дивлячись на Томаса:

– У чому справа?

– Гадки не маю, – сухо кинув Альбі у відповідь.

Томасові урвався терпець.

– Альбі! Що відбувається?

– Ящик, гнилоголовий! Ящик! – кинув Альбі на ходу.

– А що з ним? – не вгавав Томас, намагаючись встигнути за ним. Йому хотілося закричати: «Відповідай мені негайно!»

Альбі не відповів і навіть не збавив кроку, і, наблизившись до Ящика, Томас побачив, що з усіх кінців Глейду збігаються підлітки. Серед них був і Ньют. Намагаючись стримати наростаючий страх і переконуючи себе, що все буде гаразд і всьому цьому є логічне пояснення, Томас гукнув його:

– Ньюте, що відбувається?!

Побачивши Томаса, Ньют кивнув і пішов назустріч йому на диво спокійним – як на таку метушню – кроком. Підійшовши, він поплескав Томаса по спині.

– Це означає, що до нас прибуває черговий чортів новачок, – Ньют замовк, спостерігаючи за реакцією Томаса. – Просто зараз.

– І що?

Уважніше придивившись до Ньютового обличчя, Томас зрозумів: те, що він помилково прийняв за спокій, насправді було розгубленістю; судячи з усього, його новий приятель здивований, а може, навіть зрадів.

– Що? – вигукнув Ньют, навіть трішки роззявивши рота. – Зелений, до нас іще ніколи не надсилали двох новачків упродовж одного місяця, не кажучи вже про два дні поспіль.

Сказавши це, він помчав до Домівки.

Розділ 8

Просигналивши повні дві хвилини, сирена врешті замовкла. За той час цілий натовп зібрався у центрі майдану навколо сталевих стулок, крізь які – з подивом згадав Томас – він потрапив сюди лише вчора. «Вчора? – подумав він. – Невже це було тільки вчора?»

Хтось постукав його по ліктю; обернувшись, він знову побачив Чака.

– Як справи, зелепушу? – запитав той.

– Чудово, – відповів Томас, хоча це була чистісінька брехня. Він кивнув на стулки. – Чому всі так сполошилися? Адже всі ви потрапили сюди саме так.

Чак знизав плечима.

– Не знаю, просто завжди все відбувалося чітко за розкладом. Раз на місяць, в один і той самий день. Можливо, керівники вирішили, що послали тебе сюди з великої дурості й тепер відпровадили когось на заміну, – Чак штовхнув Томаса ліктем у бік і по-дитячому хихикнув, що, на диво, викликало в Томаса ще більшу симпатію до хлопчика.

Він підкреслено суворо подивився на нового приятеля.

– Часом ти просто нестерпний. Серйозно кажу.

– Еге ж, але ми тепер друзі, правда? – тепер Чак аж захрюкав од сміху.

– Здається, ти не залишаєш мені вибору.

Томасові й справді потрібен був друг, і Чак був найкращою кандидатурою.

Хлопчик задоволено схрестив руки на грудях.

– Радий, що питання залагоджено. В такій дірі кожен потребує приятеля.

Томас жартівливо схопив Чака за комір і сказав:

– Гаразд, приятелю. Тоді будь ласкавий називати мене на ім’я. Томас! Запам’ятав? Бо скину тебе в шахту, коли поїде Ящик…

Його раптом осінило; він відпустив Чака.

– Стривай-но. Ви ніколи не…

– Пробували, – відповів Чак, не встиг Томас і договорити.

– Пробували – що?

– Залізти в Ящик після того, як нам доставили посилку, – сказав Чак. – Не спрацьовує. Ящик не рушить з місця, поки в ньому хтось є.

Томас згадав, що те саме йому розповідав Альбі.

– Я знаю, та що як…

– Пробували.

Томас ледве стримався, щоб не заричати від досади.

– Хлопче, з тобою важко говорити. Що саме пробували?

– Проникнути всередину, коли Ящика не було. Марно. Стулки відчинити можна, але за ними нічого – порожнеча і непроглядна темрява. І ніяких тросів, nada.[1]1
  Нічого (ісп.). – Тут і далі прим. пер.


[Закрыть]
Спуститися не вийде.

Як таке можливо?

– А якщо…

– Пробували.

Цього разу Томас гучно й незадоволено зітхнув.

– Гаразд. Кажи.

– Кидали в шахту різні предмети. Але так і не почули, щоб вони об щось стукнулися. Шахта йде казна на яку глибину.

Томас помовчав, перш ніж заговорити, побоюючись, щоб Чак і цього разу не перебив його.

– Ти що – думки читати вмієш? – саркастично запитав він.

– Просто я дуже розумний, от і все, – підморгнув Чак.

– Слухай, Чаку. Ніколи мені більше так не підморгуй, – невдоволено промовив Томас. Чак і справді трохи його дратував, та все ж таки у хлопцеві було щось, від чого навколишній світ здавався не таким похмурим. Томас глибоко зітхнув і знову перевів погляд на натовп, що оточив люк.

– А скільки часу займає підйом Ящика?

– Зазвичай приїжджає через півгодини після сирени.

Томас замислився. Напевно повинно бути щось, чого вони ще не випробували.

– Ти певен щодо шахти? Ви не намагалися… – він зробив паузу, але цього разу Чак змовчав. – Ви не намагалися самі зробити мотузку?

– Еге ж, намагалися. Сплели з плюща найдовшу, яку тільки змогли. Скажімо так, експеримент виявився невдалим.

– Тобто?

«Цього разу що за прикрість?» – подумав Томас.

– Мене тут ще не було, але я чув, що хлопець, який зголосився злізти по ній, не встиг спуститися і на десять футів, як знизу щось вилетіло і перерубало його навпіл.

– Та ну? – засміявся Томас. – Нізащо не повірю.

– Мабуть, вважаєш, що ти найрозумніший? Я особисто бачив рештки цього бідолахи. Його розрізало точно навпіл – як ножем збиті вершки. Те, що залишилося, виставили напоказ у спеціальній труні, щоб іншим не кортіло.

Прийнявши слова Чака за черговий жарт, Томас очікував, що той зараз засміється чи бодай усміхнеться. Хіба можна перерубати людину навпіл? Та Чак був серйозний.

– Ти не жартуєш?

Чак спокійно подивився Томасові в очі.

– Я не брешу, зеле… е-е-е, Томасе. Ходімо, глянемо, кого до нас закинули. Повірити не можу, що ти всього лише день проходив у зелепушах. Гнилоголовий.

Дорогою Томас поставив ще одне питання, яке його мучило.

– А з якого такого дива ви вирішили, що Ящик привіз людину, а не речі?

– У такому разі сирена не виє, – просто відповів Чак. – Речі доставляються раз на тиждень у визначену годину. Агов, глянь-но!

Чак зупинився і показав пальцем на когось у натовпі. З неприхованою ненавистю на них дивився Галлі.

– От гниляк, – вимовив Чак. – Ти явно йому не подобаєшся.

– Так, – пробурмотів Томас. – Я це встиг помітити.

Чак штовхнув Томаса ліктем, і приятелі пішли далі. Підійшовши до інших хлопців, вони зупинилися і мовчки стали чекати. Зустріч з Галлі відбила у Томаса бажання продовжувати бесіду.

А от Чак, вочевидь, не наговорився.

– Пішов би ти ліпше з’ясував з ним стосунки відразу, не відкладаючи, – мовив він, намагаючись говорити твердо. Томасу хотілося вірити, що у нього стане відваги підійти до Галлі, та зараз це було б чистим глупством.

– Почнімо з того, що в нього набагато більше друзів, ніж у мене. Тож Галлі – не та людина, з якою варто привселюдно сваритися.

– А й правда, але ти розумніший. І спритніший. Я впевнений, тобі до снаги впоратися і з ним, і з усіма його приятелями.

Один з підлітків, що стояли перед ними, кинув сердитий погляд через плече. Томас подумав, що то, мабуть, якраз і є один з приятелів Галлі.

– Помовч ліпше, гаразд? – прошипів він. За його спиною гримнули двері. Томас обернувся – з Домівки вийшли Альбі з Ньютом. Обидва вигляд мали вельми втомлений.

У пам’яті спливла жахлива картина – як Бен звивався на ліжку.

– Друже, ти маєш мені розповісти, що таке Переміна і що там робили з бідолахою Беном.

– Та я, – стенув Чак плечима, – не дуже в курсі. Знаю тільки, що грівери щось таке роблять з людиною, від чого та потім довго мучиться. А коли все закінчується, людина стає… іншою.

Томас відчув, що в нього з’явився шанс нарешті отримати бодай одну чітку відповідь.

– Іншою? В якому сенсі? Яким чином грівери можуть змінити людину? Галлі саме це мав на увазі, коли говорив про «ужалених»?

– Ш-ш-ш, – приклав Чак палець до губ.

Від досади Томас мало не заверещав, але стримався. Він твердо вирішив повернутися до цієї розмови пізніше, захоче Чак того чи ні.

Альбі з Ньютом протиснулись крізь натовп у центр і зупинилися біля люка, що вів до Ящика. В тиші Томас розчув скрегіт і гуркіт підйомника і згадав власну страхітливу подорож напередодні. Йому стало зле, наче він заново переживав жахливі хвилини по пробудженні в темній кабіні. Хай хто б там зараз перебував в Ящику, Томас щиро йому співчував, розуміючи, як йому тяжко.

Пролунав приглушений стукіт: підйомник прибув.

Згоряючи від нетерплячки, Томас спостерігав, як Ньют з Альбі зайняли позиції обабіч люка, взялися за прості гакуваті клямки, закріплені на кожній зі стулок, і водночас потягнули їх. З гучним гуркотом стулки впали на землю, піднявши в повітря клуби пилу.

Запанувала напружена мовчанка. Десь іздаля долинуло мекання кози. Ньют нахилився, щоб краще розгледіти новачка, і Томас теж гойднувся вперед, наскільки було можливо, намагаючись побачити людину в кабіні.

Раптом Ньют різко випростався; на його обличчі читався подив.

– Святий… – видихнув він, дико роззираючись навсібіч.

Реакція Альбі, який встиг доти теж зазирнути до кабіни, була такою самою.

– Не може бути… – пробурмотів він, як у трансі.

Натовп жваво загомонів і кинувся до невеликого отвору люка. «Що такого вони там побачили, – здивувався Томас. – Що там?!» У душу закрався огидний страх: відчуття було схоже на те, що його він пережив уранці при вигляді таємничого світіння у вікні.

– Стривайте! – голосно наказав Альбі. – Стривайте!

– Хто там? – крикнули в натовпі.

Альбі випростався.

– Два новачки за два дні, – ледь чутно прошепотів він. – І тепер ще це… Два роки ніяких змін, і ось – будь ласка…

Тут він чомусь подивився на Томаса.

– Що відбувається, зелений?

– А я звідки знаю? – відповів Томас, ніяково дивлячись на Альбі. Щоки залив рум’янець, а в животі неприємно стиснулося.

– Може, просто скажеш нам, що там за шлапак сидить унизу? – крикнув Галлі. По цих словах підлітки зашуміли і знову подалися вперед.

– Стуліть пельки, шлапаки! – заревів Альбі. – Ньюте, скажи їм!..

Ньют іще раз зазирнув у Ящик, потім повернувся до натовпу.

– Там дівка, – похмуро промовив він.

Всі збуджено заговорили; до Томаса долинали лише окремі уривки фраз:

– Дівка?

– Моя буде.

– Гарненька?

– Скільки їй років?

Томас був геть збентежений. Дівчина?.. Досі він чомусь не замислювався, чому в Глейді живуть самі хлопці. Втім, досі він і не мав часу над цим замислюватися. «Хто вона? – міркував він. – Чому…»

Ньют жестом закликав хлопців до тиші.

– Але це ще в біса не все, – сказав він і кивнув у бік Ящика. – Здається, вона мертва.

Щоб витягти тіло дівчини з Ящика, кілька хлопців підхопили мотузки, сплетені з лози плюща, і спустили вниз Альбі з Ньютом. Натовп притих. Глейдери з серйозними обличчями переминалися з ноги на ногу, подеколи про щось неголосно перемовляючись. Ніхто не зізнавався, що йому нетерпеливиться подивитися на дівчину, але Томас був певен, що всі не менше за нього згоряють від цікавості.

Серед тих, хто тримав мотузки, щоб витягнути з Ящика Альбі, Ньюта і тіло, був і Галлі. Томас пильніше придивився до нього: очі хлопця потемніли, і в них читалося якесь нездорове збудження. Дивлячись на нього, Томас відчув, що починає побоюватися Галлі сильніше, ніж буквально хвилину тому.

З глибини шахти почувся крик Альбі, й Галлі з кількома підлітками заходився тягнути мотузку. За хвилю бездиханне тіло дівчини витягли з кабіни і поклали на землю. Глейдери миттєво кинулися до нього, оточивши щільним кільцем. Напруга, що зависла в повітрі, здавалася матеріальною. Томас залишився стояти на місці. Від гнітючої тиші в нього по спині поповзли мурашки, ніби хлопці щойно-от розкопали свіжу могилу.

Попри цікавість, він вирішив не продиратися крізь натовп ближче до тіла дівчини – надто вже щільно всі поставали. Та перш ніж коло зімкнулося, Томас усе-таки встиг краєм ока побачити незнайомку: вона була тоненькою, але не такою вже й маленькою – десь п’ять з половиною футів. На вигляд років п’ятнадцять-шістнадцять. Але що його вразило найбільше, то це її шкіра – світла, майже біла, як перли; і чорне волосся.

Вибравшися з шахти, Ньют з Альбі протиснулися крізь натовп до тіла і зникли з поля зору. Та буквально за кілька секунд усі хлопці раптово розступилися, і в утвореному просвіті Томас побачив Ньюта, який тицяв на нього пальцем.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю