Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 56

Томас схопив Мінхо за руку.

– Будь-що, а я мушу прорватися!

Він кивнув на зграю гріверів, що сунула з боку Стрімчака – величезну гуркітливу масу з випущеними шпичаками, що металево блищали. В приглушеному сірому мороці монстри здавалися ще моторошнішими.

Мінхо з Ньютом перезирнулися. Томас нетерпляче чекав відповіді – передчуття неминучої сутички здавалося йому нестерпнішим за страх перед нею.

– Вони вже поруч! – заверещала Тереза. – Треба щось робити!..

– Проведи їх, – Ньют майже пошепки скомандував Мінхо. – Проклади клятий шлях Томмі й дівці! Вперед!

Мінхо відповів одним коротким кивком – обличчя його прибрало виразу непохитної рішучості – і розвернувся до глейдерів.

– Рушаймо до Стрімчака! Вклинюємося в самісінький центр зграї і відтісняємо гадів до мурів! Наша задача – забезпечити Томасові й Терезі прохід до гріверової нори!

Томас подивився туди, звідки наближалися чудовиська, – тепер їх розділяло всього кілька футів, – і міцно стиснув свою жалюгідну подобу списа.

«Ми повинні триматися одне одного, – послав він думку Терезі. – Нехай хлопці б’ються, а наше завдання – дістатися нори».

Він почувався боягузом, та водночас розумів, що товариші загинуть марно, коли вони з Терезою не введуть код, що відкриє дорогу до Творців.

«Атож, – відповіла дівчина. – Тримаймося разом».

– Готуйсь! – прогуркотів просто над Томасовим вухом Мінхо, однією рукою здіймаючи вгору обмотану колючим дротом дрючину, а другою – довгий сріблястий ніж. Він націлив ніж на зграю гріверів, і на блискучому клинку віддзеркалилися їхні туші. – Вперед!

Не чекаючи відповіді, наглядач кинувся в атаку. За ним, не відстаючи ні на крок, Ньют, а слідом у кривавий бій з криком кинулися й інші глейдери – згуртованим озброєним загоном. Томас учепився Терезі в руку. Вони й далі стояли на місці, пропускаючи загін вперед, відчуваючи запах поту, запах страху, і вичікуючи нагоди блискавично стрибнути в нору.

Саме тієї миті, коли в повітрі пролунав гуркіт – жахлива какофонія з людських криків, реву моторів чудовиськ і бряцання дерев’яних знарядь об сталеві кліщі, яка свідчила про те, що перші підлітки врізалися в зграю гріверів, – повз Томаса пробіг Чак. Томас різким рухом руки схопив того за плече.

Чак сіпнувся назад і поглянув на Томаса. В очах хлопчика читався такий лютий страх, що в Томаса мало не розірвалося серце. І саме цієї миті він прийняв рішення.

– Чаку, ти підеш з нами з Терезою, – промовив він з притиском, аж годі було заперечувати.

Чак швидко подивився на битву, що розгорнулася попереду.

– Але… – затнувся він.

Томас розумів, що Чак відчув неймовірне полегшення, хоч і соромився в цьому зізнатися. Він спробував зберегти хлопчикову гідність, тому додав:

– Нам знадобиться твоя допомога біля гріверової нори – на той раз, якщо там виявиться одна з цих гадин.

Чак швидко кивнув – занадто швидко. У Томаса знову стислося серце. Бажання повернути Чака додому цілим і неушкодженим охопило його дужче, ніж досі.

– Чудово, – сказав він. – Хапай Терезу за другу руку – і вперед.

Чак, силкуючись зовні зберігати спокій, вчинив, як йому сказали. Томас зауважив, що, чи не вперше в житті, хлопчик не промовив жодного слова.

«Вдалося пробити прохід!» – вигукнула Тереза в його голові, та так пронизливо, аж болем прошило. Вона вказувала вперед, на вузький коридор у центрі. Глейдери відчайдушно билися, намагаючись відтіснити гріверів до мурів.

– Вперед! – крикнув Томас. Він помчав, тягнучи за собою Терезу і Чака. Виставивши поперед себе ножі та списи, вони щодуху рвонули лунким від криків коридором у самісіньку гущавину кривавої битви. До Стрімчака.

А довкруж розігралася справжня січа. Глейдери билися на самому адреналіні. Людські крики, брязкіт металу, ревисько моторів, протяжне підвивання гріверів, дзижчання пилок, клацання клішень і благання про допомогу – всі ці звуки оглушливо відлунювали від стін, зливаючись у страшну какофонію. Все змішалося – закривавлені людські тіла, сірі туші чудовиськ, блиск криці. Томас намагався не глипати по боках, а дивитися лише вперед – у вузький прохід, пробитий глейдерами.

На бігу Томас знову і знову повторював про себе слова коду — ЛІТ, МОР, КРОВ, СМЕРТЬ, ВКЛЯК, ТИЦЬ. Залишалося подолати всього кількадесят футів.

«Мене щось полоснуло по руці!» – скрикнула Тереза. Ледве вона це подумала, як Томас одразу ж відчув, як йому в ногу увігналося щось гостре. Він навіть не озирнувся, щоб дати відсіч. Його охопили сумніви в успіхові їхньої затії; немов каламутний вир, вони засмоктували свідомість, ослаблювали волю, тягнули на дно, змушуючи відмовитися від боротьби. Та він переборов себе і далі рухався до мети.

Попереду, десь за двадцять футів од них, показався Стрімчак, за яким зяяло порожнечею темно-сіре небо. Тягнучи за собою друзів, хлопець кинувся вперед.

Обабіч вирував бій, але Томас змусив себе не озиратися і не звертати уваги на зойки про допомогу. Раптом просто попереду виріс грівер. У кліщах він утримував якогось хлопця – Томас не розгледів його обличчя, – і той, намагаючись вивільнитися, яро штрикав ножем грубу, як у кита, шкуру чудовиська. Томас, не зупиняючись, відскочив ліворуч і знову помчав уперед. Ледве минувши грівера, він почув у себе за спиною несамовитий крик, що міг означати лише одне: глейдер зазнав поразки і загинув. Ще якийсь час крик не вщухав, розтинаючи повітря і заглушаючи галас битви, а потім його урвала смерть. На саму думку, що той бідолаха міг бути кимсь добре знайомим, у Томаса стислося серце.

«Не зупиняйся!» – крикнула Тереза.

– Та знаю! – загорлав у відповідь Томас, цього разу вголос.

Хтось промчав повз нього, відпихнувши вбік. Праворуч, обертаючи дисками пилок, наближався грівер, і глейдер, який відштовхнув Томаса, атакував монстра двома довгими піками, відвертаючи увагу на себе. Пролунав дзвін і брязкіт металу, і між людиною і монстром зав'язалася жорстока битва. Віддаляючись, Томас чув, як глейдер повторює йому вслід ті самі слова. Щось про захист. Це кричав Мінхо, і в голосі його чувся розпач і втома.

Томас нісся щодуху.

«Один мало Чака не зачепив!» – верескнула Тереза оглушливою луною у Томаса в голові.

Гріверів тільки додавалося, але глейдери квапилися на допомогу. Вінстон, який підібрав лук і сагайдак Альбі, запекло пускав рої сріблястих стріл у почвар, правда, більше мимо. З Томасом порівнялися незнайомі глейдери. Вони на ходу відбивалися від простягнутих до них металевих кінцівок своїми жалюгідними палицями, застрибували на чудовиськ і атакували. Галас битви – удари, брязкіт, крики, передсмертні стогони, дзижчання моторів, дзенькіт пилок, свист списів, скрегіт шпичаків об кам’яну долівку, благання про допомогу – все це стало майже нестерпним.

Томас із криком побіг далі, аж нарешті вони втрьох досягли Стрімчака. Томас зупинився біля самісінького краю так різко, що Тереза з Чаком налетіли на нього зі спини, і всі троє мало не полетіли в бездонну прірву. Томас миттєво обвів поглядом нору. Про її існування можна було здогадатися тільки по лозах плюща, що простягалися до неї і раптово зникали в повітрі – Мінхо з бігунами заздалегідь перекинули туди сплетені мотузки, прив’язавши їхні кінці до лоз плюща, що заплітав мури. Тепер шість чи сім лоз тяглись од краю стін до квадратного проходу, який невидимо ширяв у повітрі, і різко обривалися в порожнечі безодні.

Треба було стрибати. Але Томас завагався: чуючи за спиною моторошні звуки бою і дивлячись на примарний отвір унизу, він знову злякався – однак опанував себе.

– Терезо, ти перша.

Він вирішив стрибати останнім, аби впевнитися, що ні її, ні Чака не схопили грівери.

На диво, Тереза й миті не зволікала. Стиснувши Томасу руку і плече Чаку, вона стрибнула зі Стрімчака, у польоті випроставши ноги і притиснувши руки до боків. Затамувавши подих, Томас спостерігав, як дівчина пролетіла в ділянку неба, позначену мотузками, і вмить зникла. Її наче змело.

– Ого! – вигукнув Чак, так наче назовні на мить прорвався він колишній.

– Точно що ого, – кинув Томас. – Ти – наступний.

Чак і пискнути не встиг, як Томас міцно схопив його попід руки, стиснув за тулуб.

– Відштовхнися ногами, а я тебе підкину. Готовий? Один, два, три! – він крекнув від натуги і підкинув хлопчика в повітря.

Чак з вереском полетів у прірву, але трохи схибив та вдарився животом і руками об невидимі краї нори. Однак його ноги все-таки потрапили в портал, і він зник усередині. Чакова хоробрість схвилювала Томаса; в його серці щось ворухнулося.

Він зрозумів, що прикипів до хлопця. Полюбив, як рідного брата.

Хлопець підтягнув лямки наплічника і міцніше затиснув у правій руці саморобний спис. Від жахливих звуків позаду кров стигла в жилах. Стало боляче від неможливості допомогти глейдерам. «Просто роби, що мусиш!» – наказав він собі.

Зібравшись на мужності, Томас уперся списом у долівку, лівою ногою відштовхнувся від краю Стрімчака і стрибнув, полетівши спершу вперед, а потім вниз, у похмуру прірву. Списа він притиснув до себе, ноги виставив уперед, цілячись носаками в невидимий отвір, напружив тіло.

І провалився в нору.

Розділ 57

Ледве Томас опинився в гріверовій норі, як його шкіру обпекла хвиля крижаного холоду; спершу він відчув її пальцями ніг, а потім і всім тілом, наче провалився у крижану воду. Світ довкола потьмарився. Томас вдарився підошвами об ідеально гладеньку підлогу, але, послизнувшись, не втримався на ногах і впав навзнак, просто в Терезині обійми. Разом з Чаком Тереза допомогла йому втримати рівновагу. Тільки дивом Томас не виколов нікому з них око своїм списом.

Якби не Терезин ліхтарик, що розтинав навколишній морок вузьким промінцем, в гріверовій норі панував би непроглядний морок. Томас швидко роззирнувся і побачив, що вони опинилися у кам’яному десятифутовому циліндрі. Тут було вогко, стіни приміщення вкривав шар темної оливи, і простягалося воно щонайменше на дюжину ярдів уперед, а далі все тонуло в темряві. Томас подивився вгору, на отвір, крізь який вони пролетіли, – той скидався на квадратний люк, що вів у глибокий беззоряний простір.

– Комп’ютер там, – сказала Тереза, переключаючи його увагу.

За декілька футів далі по тунелю, куди вона спрямувала ліхтар, крізь брудне скло пробивалося тьмяне зелене світло, яким горів маленький квадратний екран. Просто під ним зі стіни виступала клавіатура; встановлена під кутом, щоб зручно було друкувати стоячи. Здавалося, ніби вона тільки й чекала миті, коли на ній наберуть код. Але Томас не міг позбутися відчуття, що все минуло занадто гладко, занадто легко, щоб бути правдою.

– Вводь слова! – вигукнув Чак, ляснувши Томаса по плечу. – Швидше!

Томас жестом велів Терезі ввести код.

– Ми з Чаком залишимося тут на той раз, якщо раптом грівери кинуться за нами в нору.

Томас дуже сподівався, що глейдери здогадалися більше не забезпечувати прохід по коридору і зосередилися на утриманні почвар подалі від Стрімчака.

– Добре, – відповіла Тереза – Томас був певен, що розумна дівчина не гаятиме часу на суперечки. Вона підскочила до комп’ютера і заходилася набирати код.

«Стривай! – подумки вигукнув Томас. – Ти добре пам'ятаєш слова?»

Тереза обернулася, нахмурившись:

– Томе, невже я схожа на дурепу? Я здатна запам’ятати…

Її урвав гучний шум, що почувся десь нагорі й позаду. Томас аж підстрибнув. Обернувшись, він побачив, що крізь отвір нори протискається грівер, мов за помахом чарівної палички виростаючи в темному просвіті отвору. Перш ніж влізти в нору, грівер втягнув шпичаки й увібрав механічні кінцівки, та щойно він глухо гепнувся на підлогу, знову наїжачився дюжиною гострих страшних пристосувань, які тут здавалися ще смертоноснішими.

Томас заштовхав Чака собі за спину й повернувся обличчям до монстра, виставивши списа, наче він і справді міг чимось зарадити.

– Терезо, швидше вводь код! – закричав він.

З мокрої шкіри грівера вискочив тонкий металевий стрижень, з якого з’явилися три леза, розгорнулися, наче пелюстки квітки, й, обертаючись, почали наближатися до Томасового обличчя.

Обіруч Томас міцно стиснув спис, а його вістря з примотаним ножем опустив поперед себе аж до підлоги. Відстань до нищівних лез, готових порубати його на капусту, скоротилася до двох футів. Томас напружив м’язи і щосили рвонув спис угору і вбік. Описавши дугу в повітрі, спис завдав удару по гріверових ножах, які, підлетівши вгору до стелі, впали просто на тулуб самого чудовиська. Монстр невдоволено ревнув і, вбираючи в себе шпичаки, відкотився назад на кілька футів. Томас стояв, важко відсапуючись.

«Можливо, вдасться його затримати, – крикнув він до Терези. – Поквапся!»

«Майже закінчила», – відповіла вона.

Грівер знову випустив шпичаки, посунув уперед і, викинувши іншу кінцівку, озброєну величезними кігтями, з клацанням спробував вихопити у хлопця спис. Томас замахнувся і, вклавши в удар усю силу, згори гепнув списом по клішні, поціливши в основу знаряддя. З гучним тріском і хлюпанням механічна кінцівка випорснула з кріплення і впала на підлогу. Майже відразу з рота істоти вихопилося пронизливе виття. Вона знову відступила, так само блискавично втягнувши шпичаки.

– А цих гадів можна здолати! – переможно вигукнув Томас.

«Комп'ютер не дає ввести останнє слово!» — пролунав у голові Терезин голос.

Томас її ледь розчув, тому не зрозумів, про що вона говорить. Йому було не до того: намагаючись скористатися тимчасовою безпорадністю грівера, він з войовничим гуком кинувся вперед. Щосили розмахуючи списом, хлопець вискочив на м’яку спину істоти і з гучним хрускотом відбив ще дві механічні «руки», що потягнулися були до нього. Потім напружив ноги, відчуваючи, як вони з бульканням занурюються в слизьку шкіру почвари, заніс списа над головою і всадив його в монстра. З рани бризнув фонтан липкої жовтої рідини, заливаючи Томасу ноги, та він і не думав відступати і намагався якнайглибше встромити зброю в огидну тушу. Нарешті випустив ратище з рук і зіскочив на підлогу, щоб знову приєднатися до Терези й Чака.

З дивною для себе насолодою Томас спостерігав, як грівер конвульсивно тіпався, розбризкуючи на всі боки жовту оливу. Він то втягував, то випускав шпичаки зі шкіри, а решта інструментів без ладу молотили на всі боки, врізаючись у тіло самого господаря. Невдовзі грівер став затихати, з кожною краплею крові а чи палива втрачаючи сили.

За кілька секунд він узагалі припинив ворушитися. Томас не міг повірити. У нього це просто в голові не вкладалося: він щойно здолав грівера – одну з почвар, які два роки тероризували глейдерів.

Хлопець озирнувся через плече на Чака. Хлопчик стояв неподалік, роззявивши рота.

– Ти його вбив, – прошепотів Чак і засміявся, наче враз вирішилися всі проблеми.

– Виявилося, що це не так уже й важко, – пробурмотів Томас і подивився на Терезу.

Дівчина відчайдушно молотила пальцями по клавіатурі. Він одразу ж зрозумів: щось пішло не так.

– У чому проблема? – гукнув він. Підскочивши до Терези, він подивився їй через плече і побачив, що вона знову і знову намагається набрати слово «ТИЦЬ», але марно – букви ніяк не хотіли з’являтися на екрані.

Дівчина вказала пальцем на брудне скло монітора, єдиною ознакою життя якого було тьмяне зеленаве світіння. Екран був порожній.

– Я ввела всі слова, одне по одному. Кожне відображалося на екрані, звучав сигнал – і воно зникало. Але останнє слово набрати не виходить. Узагалі нічого не відбувається!

Почувши це, Томас похолов.

– І… чому?

– Я не знаю! – вона повторила спробу, потім ще раз. Слово не з’являлося.

– Томасе! – заверещав Чак у них за спиною. Томас обернувся і побачив, що хлопчик показує на вхід у нору, через яку пхався ще один грівер. Просто в них на очах монстр гепнувся на труп свого родича, і відразу по тому в отворі показався ще один грівер.

– Що там таке?! – істерично заверещав Чак. – Ви казали, вони відключаться, щойно ви введете код!

Двоє гріверів стали рівно і, виставивши шпичаки, посунули на глейдерів.

– Не виходить ввести слово «ТИЦЬ», – промовив Томас, не так відповідаючи хлопчикові, як намагаючись знайти рішення…

«Нічого не розумію», – пролунав Терезин голос.

Грівери невблаганно наближалися, були вже за кілька футів. Відчуваючи, як страх починає паралізувати волю, Томас напружився і гнівно звів кулаки догори. Це повинно було спрацювати! Код повинен був…

– Може, треба просто натиснути оту кнопку? – промовив Чак.

Томаса так ошелешила несподівана пропозиція, що він навіть відвернувся від гріверів і втупився у хлопчика. Той показував на якусь цятку майже біля підлоги, просто під екраном і клавіатурою.

Не встиг Томас бодай пальцем ворухнути, Тереза вже сиділа навпочіпки. Згораючи від цікавості й сповнений надії, Томас блискавично кинувся на підлогу поруч із нею, щоб як слід роздивитися кнопку. Виття і гарчання гріверів уже лунали в нього за спиною, і хлопець відчув, як гострий кіготь підчепив футболтку і вперся в тіло. Томас не відреагував.

В стіну на висоті кількох дюймів од підлоги була вмонтована невелика червона кнопка. На ній чорним було написано два слова – настільки помітні, що Томас здивувався, як досі їх не зауважив.

ЗНИЩИТИ ЛАБІРИНТ

Зі ступору хлопця вивів різкий біль: один з гріверів схопив його двома клішнами і потягнув назад. Другий підповз до Чака і заніс над хлопчиком довге лезо.

Кнопка.

– Тисни! – вереснув Томас так голосно, як людина й верещати не може.

І Тереза так і зробила.

Щойно вона тицьнула в кнопку, раптом все стихло. А потім звідкись із глибини темного тунелю долинуло, як роз’їжджаються двері.

Розділ 58

Грівери вимкнулися майже миттєво: залізні кінцівки втягнулися в м’які тіла, прожектори згасли, мотори заглухли. А двері…

Розтиснулися клішні чудовиська, що схопило його, і Томас гепнувся на підлогу. Попри біль од кількох глибоких порізів на спині та плечах, хлопця охопила така ейфорія, що він і не знав, як реагувати. Він хапав ротом повітря, потім розсміявся, потім почав схлипувати, знову засміявся.

Чак миттю відскочив від гріверів і налетів просто на Терезу. Вона обійняла хлопчика і міцно пригорнула до себе.

– Це твоя заслуга, Чаку, – сказала дівчина. – Ми так зациклилися на безглуздому коді, що нам і на думку не спало, що «ТИЦЬ» слід розуміти буквально. Останнє слово, останній шматочок пазлу.

Томас знову розсміявся, дивуючись, що здатний на сміх після всього пережитого.

– Вона має рацію, друже! Ти врятував нас, чувак! Казав же я, що ми потребуємо твоєї допомоги! – Томас підвівся і, майже не тямлячись од щастя, обійняв їх обох. – Чак у нас тепер герой!

– А що з рештою? – запитала Тереза, кивнувши у бік входу до нори. Томасова радість згасла. Він відступив і обернувся до отвору нори.

Наче у відповідь на Терезине питання, крізь чорний квадрат у стелі хтось пролетів.

Мінхо. Здавалося, що садна, порізи й уколи вкривали відсотків дев’яносто його тіла.

– Мінхо! – вигукнув Томас, відчуваючи неймовірне полегшення. – Як ти? І що з рештою?

Мінхо, похитуючись, підійшов до круглої стіни тунелю і знесилено прихилився до неї, жадібно хапаючи ротом повітря.

– Ми втратили купу людей… Там, нагорі, суцільне криваве місиво… А потім вони раптом всі враз вимкнулися, – він замовк, глибоко вдихнув і з шумом видихнув. – Вам таки вдалося. Повірити не можу, що план спрацював.

Незабаром один по одному в отвір проскочили Ньют, Казан, Вінстон та інші. Зрештою до Томаса і двох його друзів приєдналися вісімнадцять вцілілих у бою – всі як один у подертому одязі, з ніг до голови перемащені людською кров’ю і слизом гріверів. Загальне число глейдерів в тунелі досягло двадцять одного.

– А решта? – запитав Томас, боячись почути відповідь.

– Половина, – відповів Ньют слабким голосом, – загинула.

Більше ніхто не промовив жодного слова. Запанувала тривала мовчанка.

– А знаєте що? – промовив Мінхо, випроставшись. – Так, половина загинула, та чорт забирай: друга половина таки вижила. І нікого не вжалили. Як Томас і припускав. Гадаю, час уже звідси забиратися.

«Надто багато, – подумав Томас. – Надто вже багато». Радість зникла без вороття, і її заступила глибока жалоба по двох десятках глейдерів, які поклали свої голови в нерівній сутичці. Попри відсутність вибору, попри впевненість, що якби вони не пішли на прорив, то загинули б усі, Томас відчував гіркоту втрати. Хоч і не знав загиблих близько. Невже такий бенкет смерті можна вважати перемогою?

– Забираймося, – погодився Ньют. – Негайно.

– І куди? – запитав Мінхо.

Томас махнув рукою в бік довгого чорного тунелю.

– Я чув, як там, у глибині, відчинилися двері.

Він старався не думати про всі жахи битви, яку вони щойно виграли. Про її жертв. Відкинув зайві думки, розуміючи, що до цілковитої безпеки глейдерам ще далеко.

– Тоді вперед, – сказав Мінхо. Він розвернувся і, не чекаючи на реакцію решти, поплентався в тунель.

Ньют кивнув, запрошуючи інших глейдерів іти за наглядачем, і вони один по одному зникли, поки в приміщенні не лишилися тільки він сам, Томас, Чак і Тереза.

– Я піду останнім, – сказав Томас.

Ніхто не заперечував. Ньют, потім Чак, а за Чаком Тереза вирушили в чорний тунель, непроглядна темрява якого, здається, поглинала навіть світло ліхтарів. Томас пішов слідом, навіть не обернувшись наостанок на дохлих гріверів.

Десь за хвилину він раптом почув попереду зойк, потім ще один і ще. Зойки поступово вщухали, наче ті, в кого вони вихоплювалися, кудись провалювалися…

Вервечкою глейдерів прокотився шепіт, і нарешті Тереза повернулася до Томаса:

– Мабуть, у кінці тунелю жолоб униз.

У Томаса тенькнуло в животі. Все і справді скидалося на гру – принаймні з точки зору тих, хто створив це місце.

Попереду й далі лунали охкання і зойки, що стихали десь унизу. Нарешті прийшла черга Ньюта, а за ним і Чака. Тереза спрямувала під ноги промінь ліхтаря, у світлі якого чорним зблиснув слизький металевий жолоб, що круто вів униз.

«Здається, ми не маємо вибору», – пролунав її голос у Томасовій голові.

«Мабуть, так». Томас нутром відчував, що це не кінець жахіть. Залишалося тільки сподіватися, що в кінці спуску на них не чекає чергова зграя гріверів.

Тереза ковзнула вниз із захопленим вереском, і Томас, не гаючи часу на сумніви, поквапився стрибнути за нею – все що завгодно, тільки не Лабіринт.

Його тіло ухнуло вниз по крутому жолобу, змащеному якоюсь слизотою з неприємним запахом чи то паленої пластмаси, чи то старим відпрацьованим моторним мастилом. Томас на ходу вивернувся, щоб ковзати ногами вперед, потім спробував сповільнити падіння, виставивши в боки руки. Марно – слизька бридота вкривала не тільки кожен дюйм жолоба, а й кам’яну арку; вхопитися було неможливо.

Крики глейдерів, які спускалися далеко внизу, луною докочувалися до Томаса. Він запанікував. Хлопець уявив, що всіх їх проковтнула якась гігантська істота, і тепер вони ковзають її довгим стравоходом й ось-ось опиняться у величезному шлунку. І тут, наче ця думка матеріалізувалася, Томас відчув зміну довколишніх запахів – потягнуло вогкістю і гниллю. Томас затиснув ніс руками, ледь стримуючи блювоту.

Тунель почав плавно звертати, потім закрутився спіраллю, що уповільнило рух, і раптом Томас врізався в Терезу, вціливши їй у голову. Він умить прибрав ноги. Вони падали й падали, а час, здавалося, розтягнувся, перетворившись на вічність. Хлопця охопив розпач.

Виток по витку, вони й далі спускалися по спіральному жолобу. Томаса мало не вивертало від смороду і нескінченного обертання у цій слизькій бридоті, якою він вимастився з ніг до голови. Він уже зібрався відвернутися до стіни й виблювати, коли раптом Тереза пронизливо зойкнула – й цього разу її голос не відлунював. Томас вилетів з тунелю, приземлившись просто на дівчину.

Повсюди один на одному лежали глейдери. Крекчучи, вони борсалися на землі, намагаючись вибратися з мішанини тіл. Перебираючи руками і ногами, Томас швидко відкотився від Терези, потім проповз іще кілька футів убік і все-таки виблював.

Досі тремтячи від пережитого, він мимоволі витер рота рукою, але тільки дужче перемастив обличчя слизькою бридотою. Томас сів, витер долоні об землю і тільки після цього оглянув місце, в якому опинився, одразу ж зауваживши, що решта глейдерів позбивалися в купу і теж із роззявленими ротами оглядають нову обстановку. Під час Переміни Томас бачив це приміщення, але тоді спогад був геть розпливчастим і швидко стерся.

Вони опинилися у великій підземній залі, такій просторій, що в ній могли б уміститися з десяток Домівок. Від підлоги і до стелі всі стіни зали були заставлені найрізноманітнішою електронікою і комп’ютерами, обплутані дротами і трубками. Уздовж однієї зі стін, по праву руч од Томаса, стояло з сорок здоровенних білих контейнерів, подібних до величезних трун. На протилежному боці розташовувалися великі скляні двері, але через брак світла неможливо було розгледіти, що за ними ховалося.

– Погляньте! – скрикнув хтось саме тієї миті, коли Томас і сам усе побачив і в нього перехопило подих. Тіло обсипали сироти, а по хребту, немов мокрий павук, пробіг холодок страху.

Просто попереду простягався горизонтальний ряд приблизно з двадцятьох затемнених вікон. За кожним із них сиділи люди – чоловіки і жінки, всі бліді й худі, – які, примружившись за склом, уважно спостерігали за глейдерами. Томаса лихоманило від страху – всі вони здавалися примарами. Злими, зголоднілими, лихими примарами, які, ймовірно, і за життя були не надто щасливі, а вже по смерті й поготів.

Утім, хлопець розумів, що перед ними далеко не примари. Це люди, які кинули їх у Глейд. Люди, які позбавили їх колишнього життя.

Творці.