Текст книги "Бігун у Лабіринті"

Автор книги: Джеймс Дешнер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 45

Томасів годинник показував пізній ранок, коли вони з Мінхо зайшли у Глейд крізь Західну Браму. Томас так зморився, що готовий був упасти на місці й заснути. Хлопці пробули в Лабіринті близько доби.

На диво, попри тьмяне світло й руйнування звичного світу, глейдери жили звичним життям: працювали на городі, в садку, прибирали. Невдовзі дехто з хлопців помітив бігунів. Ньютові доповіли про їхнє прибуття, і він притьмом помчав до них назустріч.

– Ви повернулися перші, – мовив він, наблизившись. – Що сталося? – запитав він з якимось дитячим виразом надії в очах, аж у Томаса почало краятися серце: Ньют, вочевидь, був упевнений, що бігуни натрапили на щось важливе. – Скажіть, що у вас добрі новини.

Мінхо порожнім поглядом витріщався у сіру далечінь.

– Нічого, – відповів він. – Лабіринт – це просто великий клятий жарт.

– Що він верзе? – Ньют розгублено подивився на Томаса.

– Він просто засмучений, – промовив хлопець, мляво стенувши плечима. – Ми не виявили ніяких змін. Мури не рухалися, тож і виходи не повідчинялися. Взагалі нічого. Грівери приходили вночі?

Ньют спохмурнів. Трохи помовчавши, він кивнув.

– Так. Забрали Адама.

Томас не знав цього хлопця, та йому стало соромно, що він не відчув жалю до хлопця.

«І знову тільки одна людина, – подумав він. – Галлі таки мав рацію».

Ньют збирався ще щось додати, аж Мінхо раптом вибухнув, і Томас від несподіванки здригнувся.

– Мене вже нудить від усього цього! – наглядач плюнув на стіну, на шиї у нього набрякли вени. – Нудить! Дістало! Дістало! – він зірвав зі спини наплічник і жбурнув на землю. – Немає виходу, не було і ніколи не буде! Нам усім гниляк.

Томас, у якого від хвилювання пересохло в роті, спостерігав, як Мінхо, іще раз плюнувши, побрів до Домівки. Якщо вже сам Мінхо здався, то всі вони і справді в біді.

Ньют мовчки подався геть. А Томас лишився стояти, задивившись у нікуди. Відчай завис у повітрі, густий і ядучий, як дим з Картосховища.

Решта бігунів повернулися впродовж години і, наскільки Томас міг судити з їхніх розмов, також не виявили в Лабіринті нічого примітного. Хай куди Томас дивився, він скрізь бачив похмурі обличчя глейдерів, більшість із яких навіть покинули свої повсякденні обов’язки.

Томас розумів, що тепер лишається сподіватися тільки на зашифрований у Лабіринті код. За ним точно щось приховується. Якийсь час хлопець безцільно тинявся Глейдом, підслуховуючи розмови інших бігунів, аж нарешті вийшов із задуми.

«Терезо, – подумки покликав він дівчину, заплющивши очі, наче це могло допомогти. – Ти де? Вам вдалося щось іще розшифрувати?»

Вона довго не озивалася, і Томас уже зневірився, вирішивши, що вона його не чує.

«Га? Томе, ти щось казав?»

«Так, – відповів хлопець у захваті від того, що знову вдалося встановити зв’язок. – Як мене чуєш? Чи правильно я все роблю?»

«Часом нерозбірливо, та загалом усе працює. Незвично, еге ж?»

Трохи поміркувавши, Томас вирішив, що вже звикає.

«Насправді все не так уже й погано. А ви ще в підвалі? Я бачив Ньюта, але він швидко зник».

«Так, ми всі тут. Ньют підключив до роботи ще трьох глейдерів. Здається, ми цілком розшифрували код».

Серце у Томаса підстрибнуло аж до горлянки. «Серйозно?»

«Спускайся сюди».

«Біжу». Він уже прямував до Домівки, а втому наче рукою зняло.

Його впустив Ньют.

– Мінхо так і не з’явився, – пояснив він, коли вони спускалися сходами в підвал. – Часом йому геть дах зриває.

Томас дуже здивувався, що Мінхо впадає у розпач тоді, як у запасі у них залишається код. Вирішивши не думати про це, він увійшов до кімнати. Кілька незнайомих глейдерів з запалими від утоми очима оточили стіл. По всьому підвалу були розкидані купи карт, вони лежали навіть на долівці. Кімната виглядала так, наче по ній пролетіло торнадо.

Тереза, притулившись до стелажа, стояла біля стіни з аркушем паперу. Коли Томас увійшов, вона швидко зиркнула на нього і знову втупилася в аркуш. Спершу хлопець трохи засмутився – він сподівався, що вона зрадіє його появі, – та одразу ж зрозумів, як це безглуздо. Терезу поглинув процес розшифрування коду.

«Тобі варто на це подивитися», – подумки промовила Тереза, в той час як Ньют відпустив помічників, і вони голосно затупали по дерев’яних сходах: двоє на ходу буркнули щось у тому сенсі, що марна їхня робота.

Томас здригнувся, на якусь мить злякавшись, що Ньют щось запідозрить.

«Не розмовляй зі мною подумки, коли поруч Ньют. Не хочу, щоб він здогадався про наш… дар».

– Глянь, що в нас вийшло, – промовила Тереза вголос, притлумивши посмішку.

– Я стану навколішки й розцілую твої кляті п’яти, якщо ти щось зрозумієш, – сказав Ньют.

Томас підійшов до Терези, йому нетерпеливилося побачити результат. Дівчина простягнула йому аркуш.

– Ось що зашифровано в картах. Помилки бути не може, – сказала вона. – Правда, ми не знаємо, що все це означає.

Томас узяв аркуш і швидко ковзнув по ньому поглядом. У лівій його частині було намальовано шість пронумерованих кружечків, навпроти кожного великими жирними літерами виведено по одному слову.

ЛІТ

МОР

КРОВ

СМЕРТЬ

ВКЛЯК

ТИЦЬ

І все. Шість слів.

Томаса накрила хвиля розчарування: він чомусь думав, що сенс коду стане очевидним відразу після того, як вони розшифрують останнє слово. Хлопець із відчаєм подивився на Терезу.

– І це все? Ви впевнені, що слова йшли в такому порядку?

Вона забрала у нього аркуш.

– Лабіринт повторював ці слова впродовж багатьох місяців. Коли ми це зрозуміли, то зупинилися. Щоразу після слова «тиць» минав тиждень, впродовж якого Лабіринт не видавав ніяких літер, а потім знову з’являлося слово «ЛІТ». Тож ми вирішили, що код починається саме з нього.

Томас склав руки на грудях і прихилився до стелажа біля Терези. Він одразу ж запам’ятав шість слів, закарбував їх у голові. Літ. Мор. Кров. Смерть. Вкляк. Тиць. Нісенітниця якась.

– Обнадійливо, авжеж? – кинув Ньют, наче вгадавши Томасові думки.

– Авжеж, – відповів той, розчаровано зітхнувши. – Треба до цього залучити Мінхо. Може, він знає щось, чого не знаємо ми. Якби у нас з’явилися ще зачіпки… – Томас раптом завмер, у голові закрутилося; якби не стелаж, до якого він притулився, хлопець, напевно, так і гепнув би на долівку. Йому дещо спало на думку. Дещо жахливе, страхітливе, кошмарне. Найгірше з-поміж усіх жахливих, страхітливих, кошмарних ідей.

Та інстинкт підказував, що він на правильному шляху. Що саме це він і повинен зробити.

– Томмі?.. – Ньют підійшов до Томаса, стурбовано наморщивши чоло. – Що з тобою? Ти блідий як привид.

Хлопець похитав головою і постарався взяти себе в руки.

– Так… ні, нічого. Щось очі розболілися. Гадаю, мені треба виспатися.

Він помасажував скроні, вдаючи, що дуже втомився.

«Все гаразд?» – подумки запитала Тереза. Подивившись на неї, він зрозумів, що дівчина не менше за Ньюта стурбована його станом, і від цього на душі стало тепло.

«Так. Серйозно. Просто втомився. Треба трохи поспати».

– Не дивно, – сказав Ньют, поклавши руку Томасу на плече. – Всю кляту ніч простирчав у цьому Лабіринті. Іди поспи.

Томас глянув на Терезу, потім перевів погляд на Ньюта. Йому так і кортіло поділитися з ними своїм планом, однак він стримався. Натомість лише кивнув і рушив до сходів.

У Томаса був план. Може, й поганенький, але таки план.

Для розшифровки коду потрібно більше інформації. Потрібні спогади.

Томас дасть гріверу вжалити себе. Пройде через Переміну. Навмисно.

Розділ 46

Решту дня Томас уникав розмов.

Тереза кілька разів намагалася заговорити до нього. Але він раз у раз відповідав, що почувається зле, хоче побути на самоті в своєму улюбленому куточку за лісом, як слід виспатися і, можливо, трохи подумати. Спробувати відшукати захований глибоко в мозку секрет, який би дозволив вирішити, що робити далі…

По правді, Томас просто хотів психологічно підготуватися до того, що замислив зробити сьогодні вночі, переконуючи себе в правильності відчайдушного вчинку – по суті, єдиного, який йому залишався. До того ж він страшенно нервував і не хотів, щоб інші це помітили.

Нарешті, коли годинник сповістив про настання вечора, Томас разом з усіма вирушив у Домівку. Він зрозумів, наскільки зголоднів, тільки коли вечеряв томатним супом і бісквітом, нашвидкуруч приготованими Казаном.

А потім прийшла чергова безсонна ніч.

Будівельники вже позакладали зяючі дірки в стіні, залишені монстрами минулої й позаминулої ночі, коли забрали Галлі й Адама. Вигляд це мало жахливий, наче роботу виконували якісь пияки, але трималося начебто міцно. Ньют і Альбі, який уже настільки зміцнів, що міг самостійно пересуватися, хоч і з товстою пов’язкою на голові, – наполягли на плані, згідно з яким щоночі глейдери повинні змінювати кімнати.

Цього разу Томас опинився у великій вітальні на першому поверсі разом з тими самими підлітками, з якими ночував нагорі два дні тому. Тиша в кімнаті запанувала досить швидко, хоча він і не знав, чи було це викликано тим, що глейдерів і справді зморив сон, або ж вони просто зачаїлися, плекаючи хистку надію, що грівери більше не з’являться. На відміну від позаминулої ночі, Терезі дозволили залишитися в Домівці разом з іншими глейдерами. Дівчина лежала біля Томаса згорнувшись на двох ковдрах. Якимось незбагненним чином він відчував, що вона справді спить.

Певно, що він не міг склепити повік, хоч і відчував, що тіло доконче потребує відпочинку. Хлопець марно намагався заснути: щосили заплющував очі та змушував себе розслабитися. Ніч тяглася повільно, а передчуття чогось лихого тяжко причавлювало груди.

А потім, як усі й очікували, здалеку долинуло моторошне клацання гріверів. Час прийшов.

Усі скупчилися біля дальньої стіни, намагаючись і не писнути. Томас усівся в кутку поряд з Терезою, обхопивши коліна руками, і напружено вдивлявся у вікно. Від усвідомлення того, що ось-ось доведеться втілити свій відчайдушний намір, хлопець заціпенів – його серце стиснула крижана рука страху. Але він розумів, що від його вчинку може залежати багато чого, коли не все.

Напруга в кімнаті дедалі наростала. Глейдери сиділи зовсім беззвучно, наче кам’яні статуї. Раптом Домівкою прокотився луною далекий скрегіт металу, після якого почувся тріск дерева; Томас вирішив, що грівер надумав піднятися по задній стіні будинку – протилежній тій, яку монстри трощили в попередні рази. За кілька секунд тріск повторився, але вже значно гучніший, і линув він одразу зусібіч – найближчий грівер був просто за вікном. Здавалося, що аж повітря в кімнаті застигло, перетворившись на лід, і Томас притиснув кулаки до очей: очікування буквально вбивало його.

Раптом десь нагорі пролунав оглушливий хрускіт дощок і дзвін битого скла; затрусився весь будинок. Почувши чиїсь несамовиті зойки й тупіт утікача, Томас закляк од жаху. Рипіння і зойки свідчили, що всі, хто був нагорі, кинулися на перший поверх.

– Він схопив Дейва! – заверещав хтось тонким від страху голосом.

Ніхто поруч із Томасом не ворухнувся. Хлопець не сумнівався, що всі без винятку в кімнаті відчули полегшення й водночас докори сумління від радості, що бодай цієї ночі більше ніщо не загрожує. Дві ночі поспіль грівери забирали тільки по одній людині, тому глейдери повірили в сказане Галлі.

Коли за дверима пролунав жахливий гуркіт, а за ним – вереск і тріск, наче монстр із залізними щелепами почав жерти сходи, Томас аж підскочив. За мить тріск дерева повторився – цього разу грівер розніс на друзки парадний вхід, – почвара проповзла через весь будинок і тепер вилізла назовні.

Томаса прошив страх. Зараз або ніколи.

Хлопець схопився на ноги і кинувся до дверей кімнати, ривком відчинивши їх. За спиною почув Ньютів крик, але проігнорував його і кулею вилетів у коридор, перестрибуючи і маневруючи поміж сотень трісок і уламків, розкиданих на підлозі. Просто попереду – там, де мали бути вхідні двері, – він побачив величезну діру, яку обрамляли уламки дощок. Томас кинувся до неї і вискочив надвір, у Глейд.

«Томе! – пролунав Терезин крик в його голові. – Що ти коїш!»

Томас не звернув уваги. Він біг.

Грівер, що схопив Дейва – хлопця, з яким Томас жодного разу так і не поспілкувався, – брязкаючи залізними шпичаками об камінь, з дзижчанням котився до Західної Брами. Решта гріверів чекали його в центрі майдану і враз кинулися слідом за своїм товаришем у Лабіринт. Томас розумів, що глейдери подумають, ніби він вирішив вкоротити собі віку, та, не вагаючись ані секунди, кинувся в самісіньку гущу монстрів. Очевидячки, ті не чекали на такий поворот подій, і на мить завмерли.

Томас швидко схопився за того, що тримав Дейва, і спробував вивільнити хлопця, сподіваючись, що гадина послабить хватку і візьметься до нього. Пронизливі крики Терези прошивали голову, мов кинджалом.

Три грівери наче за командою кинулися на нього, враз наїжившись кліщами, голками і гаками. Томас відчайдушно молотив ногами і руками, відштовхуючи страхітливі металеві пристосування, заодно примудряючись завдавати ударів і штовхати пульсуючі слизькі туші монстрів – йому зовсім не хотілося розділити долю Дейва; він лишень хотів, щоб його вжалили. Шалений натиск посилювався, і Томас відчув, як буквально кожен дюйм тіла вибухає від болю: численні уколи голок свідчили про те, що Томас домігся своєї мети. Несамовито розмахуючи руками і ногами, з криком відбиваючись, Томас покотився по землі подалі від чудовиськ. У крові вирував адреналін. Й на мить не припиняючи боротьби, він нарешті відкотився на відносно вільну ділянку землі, потім схопився на ноги і дав драла.

Щойно він опинився поза зоною досяжності кінцівок гріверів, ті одразу відступили і зникли в Лабіринті. Завиваючи від болю, Томас упав долі.

Вже за мить до нього підбіг Ньют, а за ним Чак, Тереза і ще кілька людей. Ньют схопив Томаса під пахви і підняв.

– Хапайте за ноги! – скомандував він.

Томасу здавалося, ніби світ крутонувся; у голові пливло, його нудило. Хтось – він не зміг зрозуміти хто – кинувся виконувати Ньютів наказ. Томаса пронесли через майдан, втягли у Домівку, потім через понівечений коридор віднесли в якусь кімнату і поклали на ліжко. Світ довкола вже не просто обертався, а став розвалюватися.

– Ти що в біса накоїв? – заволав Ньют йому в обличчя. – Як можна бути таким бовдуром?!

Томас повинен був усе пояснити, перш ніж провалиться в небуття.

– Ні… Ньюте… ти не розумієш…

– Стули пельку! – наказав Ньют. – Не марнуй сил.

Томас відчув, як хтось обмацує його руки і ноги, здирає з нього одяг, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно він постраждав. Почувся голос Чака, і Томас полегшено зрозумів, що з його другом усе гаразд. Потім медчук сказав щось про кількадесят уколів на тілі.

Тереза стояла у нього в ногах, рукою стискаючи його праву щиколотку.

«Навіщо, Томе? Навіщо ти це зробив?»

«Тому що…» В нього забракло сили на спілкування.

Ньют крикнув, щоб принесли сироватку, і раптом Томас відчув укол у руку. З цього місця по всьому тілу поширилося тепло – заспокійливе, воно пригасило біль. Але Томасу і далі здавалося, ніби світ розвалюється, і він зрозумів, що невдовзі знепритомніє.

Кімната оберталася дедалі швидше, кольори зливалися. Томас зібрався на силі й, поки темрява не поглинула його остаточно, сказав одну-єдину річ.

– Не хвилюйтеся, – шепнув він, сподіваючись, що його почують. – Я зробив це навмисно…

Разділ 47

Поринаючи в Переміну, Томас геть втратив відчуття часу.

Все почалося, як і першого дня у Ящику, – темрява й холод. Та цього разу Томас не відчував ані ніг, ані тіла. Він ніби плив у порожнечі, витріщаючись у чорну безодню. Томас нічого не бачив, нічого не чув, не вловлював жодних запахів. Його ніби позбавили п’ятьох головних чуттів, залишивши у вакуумі.

А час тягнувся. І тягнувся. Страх змінився цікавістю, а цікавість – нудьгою.

Нарешті, після нескінченного очікування, щось почало змінюватися.

Ніби повіяв легкий вітерець – він відчувався не тілом, а вухом. Потім десь далеко-далеко Томас побачив білуватий туман – це дим вирував, мов нескінченне торнадо, в якому не видно ні верху, ні низу. І тут Томас відчув порив вітру, що затягував у циклон: він вдарявся у спину, сіпаючи одяг і волосся, мов подерті прапори на щоглах у шторм.

Стовп густого туману спершу сунув на нього – чи, може, сам Томас плив у його напрямку, – спершу повільно, а потім з дедалі загрозливішою швидкістю. Там, де всього кілька секунд тому Томас бачив виразні контури тунелю, тепер простягалася безмежна біла гладінь.

І ось вона його поглинула; Томас відчув, як імла огорнула мозок, і голову затопили спогади з минулого.

І все решта перетворилося на біль.

Розділ 48

– Томасе.

Голос був далекий і мелодійний, як відлуння в довгому тунелі.

– Томасе, ти мене чуєш?

Відповідати не хотілося. Розум вимкнувся, не в змозі витерпіти біль, і тепер Томас боявся, що як дозволить собі отямитися, все повториться. Він побачив світло крізь повіки, та не міг розплющити очей і лежав нерухомо.

– Це Чак. Як ти? Будь ласка, тільки не помирай, чувак.

І тут Томас усе згадав: Глейд, гріверів, жалючу голку, Переміну. Спогади. Лабіринт не має розгадки! Вихід геть неочікуваний. Томаса просто причавив відчай.

Зі стогоном він зусиллям волі змусив себе розплющити повіки і побачив над собою кругле обличчя Чака, який злякано спостерігав за ним. Утім, невдовзі очі хлопчика засвітилися радістю, і він широко всміхнувся. Попри все, попри весь жах навколо, Чак усміхався.

– Він отямився! – загукав хлопчик, ні до кого конкретно не звертаючись. – Томас отямився!

Дзвінкий хлоп’ячий крик змусив Томаса здригнутися; він знову заплющив очі.

– Чаку, тобі обов’язково волати? Мені й так кепсько.

– Вибач. Я правда дуже радий, що ти вижив. Подякуй, що я тебе не розцілував від щастя.

– Ліпше не треба, Чаку, – Томас знову розплющив очі та спробував сісти, витягнувши ноги на ліжку і впираючись у стіну. Боліли всі суглоби і м’язи. – Як довго це тривало? – запитав він.

– Три дні, – відповів Чак. – 3 метою безпеки тебе на ніч ховали в Буцегарні, а вдень знову переносили сюди. За цей час нам разів зо тридцять здавалося, що ти не впораєшся. Але зараз ти як новенький!

Томас чудово уявляв себе збоку і знав, що має кепський вигляд.

– Грівери поверталися?

Чаків захват минувся умить; хлопець опустив очі та втупився в підлогу.

– Так. Схопили Зарта і ще двох. По одному за ніч. Мінхо з іншими бігунами знову прочісував Лабіринт, намагаючись знайти або вихід, або щось, до чого можна було б застосувати той безглуздий код, який ви виявили. Глухо… Як гадаєш, чому грівери щоразу забирають тільки одного шлапака?

Томас відчув нудоту – тепер він знав точну відповідь і на це питання, і на деякі інші. Знав досить, щоб зрозуміти, що часом ліпше чогось і не знати.

– Знайди Ньюта й Альбі, – нарешті сказав він. – Скажи, що треба скликати Збори. Якнайшвидше.

– Ти серйозно?

– Чаку, – зітхнув Томас, – я щойно пережив Переміну. Як вважаєш – я серйозно?

Без зайвих слів Чак схопився, кулею вилетів з кімнати і заходився кликати Ньюта. Його крики поступово стихали – хлопець віддалявся.

Томас заплющив очі й відкинув голову на стіну. Потім подумки покликав дівчину:

«Терезо!»

Якийсь час вона не відповідала, та раптом в його голові пролунав її голос, та так виразно, наче дівчина сиділа поруч.

«Це було нерозумно, Томе. Дуже і дуже нерозумно».

«Довелося на це піти», – відповів він.

«Я два дні страшенно сердилася на тебе. Бачив би ти себе! Шкіра, жили…

«Ти на мене сердилася?» – Томас затріпотів на саму думку, що небайдужий дівчині.

Вона помовчала. «Ну, я просто хотіла сказати, що якби ти помер, то власноруч убила б тебе».

В Томасових грудях розлилося приємне тепло, і, несподівано для себе, він навіть приклав до того місця руку.

«Ну… Дякую, мабуть».

«То багато ти пам’ятаєш?»

Він завагався.

«Доволі. Пригадуєш, ти сказала, що це ми винні…

«Я мала рацію?»

«Знаєш, Терезо, ми накоїли багато лиха…» Він вловив роздратування дівчини, наче в неї виник мільйон питань, та вона не знала, з чого почати.

«Призначення коду згадав? – запитала Тереза, наче її не цікавила власна роль у всьому цьому. – Ти бодай щось згадав таке, що допоможе нам звідси вибратися?»

Томас мовчав. Йому зараз не хотілося з нею обговорювати це питання. Принаймні доти, як він усе як слід не обміркує. Їхній єдиний шанс вибратися з Лабіринту був пов’язаний зі смертельним ризиком.

«Можливо, – відгукнувся він. – Але це буде нелегко. Треба скликати Збори. Я попрошу, щоб ти взяла в них участь. Мені важко розповідати все по кілька разів».

Якийсь час вони мовчали, відчуваючи безнадію, яка огорнула обох.

«Терезо».

«Так?»

«Лабіринт не має розгадки».

Перш ніж відповісти, вона довго мовчала.

«Мені здається, тепер ми всі це зрозуміли».

Чути біль у голосі Терези – а Томас чітко чув його в своїй голові – було нестерпно.

«Не хвилюйся. Хай там як, а Творці розраховують, що ми знайдемо вихід. Я вже маю план».

Він хотів вселити в Терезу надію, нехай і примарну.

«Та невже?»

«Ага. Правда, задумка жахлива, і частина з нас може загинути. Обнадійливо?»

«Ще б пак. Що за план?»

«Нам доведеться…

Але Томас не встиг закінчити: до кімнати увійшов Ньют.

«Потім розповім», – швидко кинув Томас.

«Поквапся», – попросила Тереза і відімкнулася.

Ньют підійшов до ліжка і сів поруч.

– По тобі і не скажеш, що ти хворий, Томмі.

Томас кивнув.

– Слабкість ще відчувається, та загалом усе гаразд. Думав, буде набагато гірше.

Ньют похитав головою, на його обличчі відбилася суміш гніву й захоплення.

– З одного боку твій вчинок до біса сміливий, а з другого – до біса дурний. Здається, ти реально досягнув успіху в одному й другому, – він зробив паузу й похитав головою. – Та я розумію, з якою метою ти на це зважився. Згадав що-небудь? Щось корисне для нас?

– Треба скликати Збори, – сказав Томас, зручніше вмощуючись на ліжку. На диво, він майже не відчував болю, лише запаморочення. – Поки все добре пам’ятаю.

– Так. Чак мені сказав. Скликаємо Збори. Тільки навіщо? Що ти дізнався?

– Це тест, Ньюте, усе це – тест.

– Щось на кшталт експерименту, – кивнув Ньют.

Томас похитав головою.

– Ти не зрозумів. Творці займаються селекцією: перевіряють, хто здасться, відбирають з нас найкращих. Підкидають нам свої змінні, щоб ми нарешті все кинули. Тестують нашу волю до перемоги і боротьби. Відправити сюди Терезу і все тут вимкнути – останній крок, такий собі підсумковий аналіз. І тепер прийшов час останнього тесту. На втечу.

Ньют збентежено нахмурив чоло.

– Що ти маєш на увазі? Ти знаєш вихід?

– Так. Скликай Збори. Негайно.