355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джеймс Дешнер » Бігун у Лабіринті » Текст книги (страница 19)
Бігун у Лабіринті
  • Текст добавлен: 15 апреля 2017, 04:00

Текст книги "Бігун у Лабіринті"


Автор книги: Джеймс Дешнер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Розділ 49

За годину Томас, як і кілька тижнів тому, постав перед Зборами наглядачів. Терезу на засідання не пустили, чим викликали невдоволення в них обох. На відміну від Ньюта і Мінхо, решта присутніх досі мали щодо дівчини сумніви.

– Гаразд, зелений, – сказав Альбі зі свого місця в центрі півкола зі стільців, два з яких залишалися незайнятими – прикре нагадування про те, що Зарта й Галлі схопили грівери. Ватажок глейдерів сидів поруч із Ньютом і, здається, цілком очуняв після недавнього нападу. – Постарайся не ходити околяса. Починай.

Томас, який після Переміни досі почувався як варений, трохи помовчав, збираючись на думці. Йому належало багато чого розповісти, і він хотів упевнитися, що це не прозвучить як цілковите безглуздя.

– Це довга історія, – почав він. – Довга історія, всього не розповідатиму, постараюся передати саму суть. Коли я переживав Переміну, в пам’яті зринали картинки – сотні картинок, – наче мені один по одному показували слайди. Я багато з них запам’ятав, але про все розповідати сенсу немає. Частину образів я забув майже відразу, деякі починають стиратися з пам’яті тільки зараз, – він зробив паузу, знову добираючи слова. – Але згадав я достатньо. Творці нас тестують. Лабіринт узагалі не має розгадки, і не задумувався він так. Все це просто випробування. Потрібні переможці – виживанці – для якихось важливих задач… – він не договорив, сумніваючись, що логічно викладає думки.

– Що? – вигукнув Ньют.

– Гаразд, починаю спочатку, – промовив Томас, потираючи очі. – Всіх нас добирали для випробувань ще змалечку. Не пам’ятаю, як і навіщо. У пам’яті залишилися уривки спогадів і відчуття, ніби сталося щось погане і світ змінився. Що саме сталося – не знаю. Творці нас викрали, і щось мені підказує, що їх щодо цього зовсім не мучать докори сумління. В якийсь спосіб вони вирахували, що інтелект у нас вищий за середній, саме тому нас і обрали. Всі відомості дуже уривчасті, тож не можу розповісти подробиць, та це й не суттєво. Своєї родини я не пам’ятаю, як і її подальшої долі. Знаю тільки, що потому як нас викрали, наступні кілька років ми проходили навчання в спеціальних школах і жили нормальним життям аж доти, доки Творці нарешті не змогли профінансувати будівництво Лабіринту. Всі наші імена – всього лише дурні прізвиська, які походять від відомих імен. Альбі – від Альберта Ейнштейна, Ньют – від Ісаака Ньютона. А мене назвали Томасом на честь Едисона.

Альбі мав такий вигляд, ніби йому дали ляпас.

– Наші імена… навіть не наші справжні імена?

Томас похитав головою.

– З того, що я згадав, ризикну зробити висновок, що ми можемо взагалі ніколи не довідатися справжніх імен.

– Хочеш сказати, ми всі кляті сироти, виховані вченими? – здивувався Казан.

– Так, – відповів Томас, сподіваючись, що вираз його обличчя не виказує приреченості, яку він зараз відчуває. – Імовірно, ми дуже кмітливі, тому вони стежать за кожним нашим кроком і аналізують поведінку. Дивляться, хто здасться, а хто ні. І взагалі, хто виживе. Не дивно, що весь Лабіринт напханий жуками-жалюками. Ба більше, декому з нас дещо… змінили в мізках.

– У цей дрист я вірю приблизно так само, як у те, що харчі в Казана корисні для здоров’я, – пробурчав Вінстон. Вигляд він мав стомлений і байдужий.

– З якого дива мені брехати? – запитав Томас, підвищуючи голос. Адже він навмисне поліз під шпичаки гріверів, щоб усе це згадати! – Яке ж тоді твоє пояснення? Що ми всі опинилися на іншій планеті?

– Давай далі, – сказав Альбі. – Хоча я й не розумію, чому інші вжалені не згадували нічого такого. От, скажімо, я пережив Переміну, але бачив тільки… – він швидко обернувся до наглядачів, ніби бовкнув зайвого. – Нічого я не дізнався.

– За хвилину я поясню, чому згадав набагато більше за інших, – відповів Томас, з жахом думаючи, що почнеться, коли він перейде до цієї частини розповіді. – Мені продовжувати чи не варто?

– Говори, – кинув Ньют.

Томас набрав у легені побільше повітря, наче перед забігом.

– Гаразд, якимось чином нам стерли пам’ять – не тільки дитячі спогади, а будь-які, бодай якось пов’язані з Лабіринтом. Потім запхнули в Ящик і послали сюди. Спершу відіслали великий гурт дітей, а потім впродовж двох років щомісяця підсилали по одному новачку.

– Але навіщо? – запитав Ньют. – Який у цьому клятий сенс?

Томас підняв руку, закликаючи до тиші.

– Зараз зрозумієте. Потім прислали мене. Як я сказав, нас тестують і дивляться, як ми реагуємо на те, що вони називають «змінними», і як намагаємося розв’язати проблему, що не має розв’язання. Перевіряють, чи здатні ми співпрацювати, створити об’єднане суспільство. Нам надавалося все необхідне, а нерозв’язною проблемою став Лабіринт – найвідоміша головоломка в історії людської цивілізації. Все це так облаштували, щоб ми думали, ніби розгадка реально існує, і продовжували наполегливо над нею битися, при цьому дедалі дужче відчуваючи приреченість від того, що не можемо її знайти, – Томас обвів наглядачів поглядом, аби впевнитися, що вони уважно слухають. – Я хочу сказати, що розгадки немає.

Всі заговорили водночас, одне за одним посипалися запитання.

Томас скривився. Він багато б віддав за те, щоб просто подумки вкласти свої знання в голови присутніх.

– Бачите? Ваша реакція доводить правдивість моїх слів! Багато людей вже давно здалися б. Але, судячи з усього, ми інші. Ми просто не можемо погодитися, що в проблеми немає рішення – а надто коли маємо справу з такою простою штукою, як Лабіринт. Ось тому ми й далі билися над загадкою, попри безнадійність спроб.

Томас раптом зрозумів, що з кожною хвилиною його голос звучить дедалі твердіше, та й узагалі говорить він емоційніше.

– Хай там як, а мене вже нудить! Все це – грівери, рухомі мури, Стрімчак – усього лише елементи клятого експерименту. Нас використовують. Від самого початку Творці планували, що ми сушитимемо голову над рішенням, якого насправді не існує. Те ж саме і з Терезою. Її відіслали до нас нібито для того, щоб вона запустила якесь Завершення. Після цього стіни застигли, сонце згасло, небо посіріло тощо. Насправді Творці просто підкидають нам нові нестандартні ситуації, щоб вивчати реакцію і випробовувати нашу волю до перемоги. Хочуть подивитися, чи почнемо ми кидатися одне на одного. А в кінці виживанці візьмуть участь у чомусь важливому.

– А вбивства? – підвівся Казан. – Це теж частина їхнього чудового плану?

Якусь мить Томас боровся зі страхом: а раптом наглядачі розгніваються на нього, бо надто вже багато він знає. Адже він ще не розповів їм найголовнішого…

– Так, Казане. Вбивства – частина плану. Грівери вбивають нас по одному тільки для того, щоб до завершення оцього плану не загинули всі ми гамузом. Втечуть лише найкращі.

– Тоді саме час розповісти нам свій чарівний план втечі! – буцнув Казан стілець.

– Розповість, – тихо промовив Ньют. – Стули пельку і слухай.

Мінхо, якого весь цей час майже не було чути, прокашлявся.

– Щось мені підказує: я навряд чи зрадію тому, що зараз почую.

– Мабуть, – відповів Томас. Він на якусь мить заплющив очі, схрестивши руки на грудях. Наступні кілька хвилин стануть вирішальними. – Хай що запланували Творці, вони для цього хочуть відібрати найкращих. Але це звання ми мусимо заслужити.

У кімнаті запанувала цілковита тиша. Всі очі були спрямовані на Томаса.

– Код.

– Код? – перепитав Казан з надією в голосі. – А що з ним?

Томас глянув на нього, витримуючи ефектну паузу.

– Він був захований у конфігураціях стін не просто так. Я знаю напевне, бо Творці робили це при мені.

Розділ 50

Довгу мить усі мовчали; Томас бачив лише порожні обличчя. Чоло зросилося потом, долоні змокріли; Томас боявся продовжувати.

Ньют був просто приголомшений і перший порушив тишу:

– Про що ти говориш?

– Спершу я хотів би дещо розповісти. Про себе і Терезу. Є причина, з якої Галлі звинувачував мене у всіх смертних гріхах і з якої мене впізнали всі, хто пережив Переміну.

Томас очікував, що здійметься ґвалт і на нього градом посиплються запитання, проте в кімнаті висіла мертва тиша.

– Тереза і я… ми інші, – провадив він. – Ми з самого початку були задіяні у Випробуваннях Лабіринтом, хоча присягаюся, все те відбувалося не з нашої волі.

Тепер прийшла черга Мінхо ставити питання:

– Томасе, про що ти говориш?

– Творці використовували нас із Терезою. Думаю, якби ви згадали минуле, то напевно захотіли б нас убити. Але я повинен був сам зізнатися вам у цьому, щоб ви знали, що тепер нам можна довіряти. Щоб повірили, що вихід з Лабіринту, про який я зараз розповім, – єдиний.

Томас ковзнув очима по обличчях наглядачів, намагаючись угадати, чи правильно вони сприймуть те, про що він зараз повідомить. Але він знав, що мусить це сказати. Мусить.

Томас глибоко зітхнув і промовив:

– Ми з Терезою допомагали проектувати Лабіринт. Допомагали це все розробляти.

Ніхто не відповідав – усі були приголомшені. Знову в Томаса втупилися порожні обличчя. Томас вирішив: його або не зрозуміли, або не повірили йому.

– І як накажеш це розуміти? – нарешті вичавив Ньют. – Та тобі шістнадцять років! Як ти міг створити Лабіринт?

Томас і сам би в таке не повірив, проте не сумнівався, що спогади справжні, хоч і здавалися геть божевільними. Він знав це напевно.

– Просто ми… розумні. І я підозрюю, що це одна зі Змінних. Але набагато важливіше те, що ми з Терезою володіємо… даром, який зробив нас вельми цінними для Творців під час проектування і будівництва цього місця… – він замовк, думаючи, як безглуздо, напевно, звучить його промова.

– Говори! – вигукнув Ньют. – Викладай усе!

– Ми – телепати! Ми розмовляємо подумки!

Сказавши це вголос, Томас майже засоромився, наче він зізнався у крадіжці.

Ньют здивовано закліпав очима; хтось закашлявся.

– Послухайте мене, – вів далі Томас, кваплячись усе пояснити. – Нас змусили допомагати! Не знаю, як і чому, але це щира правда, – він помовчав. – Можливо, Творці хотіли перевірити, чи здатні ми заслужити вашу довіру попри те, що є невід'ємною частиною проекту. Можливо, вони з самого початку планували, що саме ми підкажемо шлях до виходу. Так чи так, а ми виявили код у ваших картах, і прийшов час його використати.

Томас роззирнувся – і, на диво, ніхто не був розгніваний. Одні сиділи спокійно, інші хитали головами чи то від недовіри, чи то від подиву. Лише Мінхо з незрозумілої причини посміхався.

– Це правда. Мені дуже шкода, – знову заговорив Томас. – Але можу сказати наступне: я з вами в одному човні. Нас із Терезою закинули сюди нарівні з іншими, тому і ми не застраховані від загибелі. Творці надивилися досхочу, і тепер настав час фінального випробування. Мені було потрібно пройти через Переміну, щоб знайти останні шматочки пазлу. Хай там як, а я хотів, щоб ви знали правду, знали, що у нас є шанс вибратися звідси.

Ньют, втупившись у підлогу, закивав, потім підвів голову і обвів поглядом інших наглядачів.

– Творці… Не Тереза і не Томмі, а Творці у всьому винні. І виродки ще дуже про це пошкодують.

– Нехай, – відгукнувся Мінхо. – Хіба не байдуже тепер, чиїх це рук справа? Ліпше кажи, як вибиратися.

У Томаса ніби грудка в горлі застрягла. Несподівано він відчув таке полегшення, що не міг жодного слова з себе вичавити. Він був певен, що після зізнання його замучать, а то й зовсім скинуть зі Стрімчака. Отож розповісти останнє стало легко.

– Є комп’ютер. Він розташований там, де ми ніколи не шукали. Треба набрати код, що відкриє вихід з Лабіринту і водночас відімкне гріверів, щоб вони не пішли за нами. Правда, до того моменту ще треба дожити.

– Там, де ми ніколи не шукали? – вигукнув Альбі. – І що ж, по-твоєму, ми робили два роки?

– Можете мені повірити, в цьому місці ви точно не шукали.

– Ну, і де воно? – підвівся Мінхо.

– Це майже самогубство, – ухильно відповів Томас. – Щойно ми вийдемо, на нас одразу ж спустять гріверів. Усіх одразу. Таке от фінальне випробування.

Він хотів упевнитися, що всі зрозуміли, наскільки високі ставки. Що шанси на виживання примарні.

– Де це? – запитав Ньют, гойднувшись на стільці вперед.

– За Стрімчаком, – відповів Томас. – Ми повинні пройти через гріверову нору.

Розділ 51

Альбі скочив на ноги так різко, що перекинув стілець. Налиті кров’ю очі вирізнялися на тлі білої пов’язки на лобі. Він ступив кілька кроків до Томаса, так наче от-от накинеться, але зупинився.

– Ти просто гнилий ідіот, – сказав він, спопеляючи Томаса поглядом. – Або зрадник. Як ми можемо тобі довіряти, якщо ти допомагав проектувати Лабіринт і кинути нас сюди?! Ми не можемо з одним грівером впоратися на своїй території, а ти пропонуєш поткнутися до самісінького їхнього лігва? Що ти замислив?

Томас розлютився.

– Що я замислив? Нічого! Який мені сенс вигадувати?

Було видно, як в Альбі напружилися руки; він стиснув кулаки.

– А такий, що з твоєю появою нас почали вбивати! З якого дива нам тобі довіряти?

Томас недовірливо втупився в нього.

– Альбі, у тебе що – проблеми з оперативною пам’яттю? Я ризикував життям, щоб урятувати тебе в Лабіринті – якби не я, ти б давно помер!

– А може, це тільки прийом, щоб втертися в довіру! Коли ти співпрацюєш з виродками, які нас сюди послали, то міг і не хвилюватися щодо гріверів, – може, то все була вистава.

Злість у Томаса потихеньку згасла, поступившись місцем жалю. Щось тут було дивно, ба навіть підозріло.

– Альбі, – у сварку, на Томасове щастя, вирішив утрутитися Мінхо. – Твоя теорія – найбезглуздіша з усіх, що я в житті чув. Три дні тому Томаса мало не роздерли. І ти вважаєш, що це теж була вистава?

– Може бути, – коротко кивнув Альбі.

– Я зробив це, – сказав Томас, вкладаючи в голос усе роздратування, яке в ньому накипіло, – з розрахунком на те, що до мене повернуться спогади, які допоможуть нам вибратися звідси! Чи, може, мені продемонструвати порізи й синці по всьому тілу?

Альбі нічого не відповів і далі стояв з гнівним виразом обличчя. Очі були вологі від сліз, а вени на шиї здулися.

– Ми не можемо повернутися! – нарешті загорлав він, обводячи поглядом усіх присутніх у кімнаті. – Я бачив, як ми жили в минулому. Ми не повинні повертатися!

– То он в чому справа? – скрикнув Ньют. – Ти що – знущаєшся?

Альбі різко розвернувся до нього і замахнувся, але вчасно стримався й опустив руку. Він почвалав на своє місце, сів і, затуливши обличчя долонями, заридав. Томас міг чекати чого завгодно, тільки не цього – безстрашний ватажок глейдерів плакав!

– Альбі, поговори з нами, – наполегливо мовив Ньют, бажаючи усе з'ясувати. – У чому справа?

– Це я зробив, – здригаючись від ридань, видавив із себе Альбі. – Я.

– Зробив що? – запитав Ньют. Як і Томас, він був спантеличений.

Альбі підвів голову, з очей у нього котилися сльози.

– Це я спалив карти. Це я зробив… Я сам гепнувся лобом об стіл, щоб ви подумали на когось іншого, я збрехав вам. Це я спалив усі карти! Я!

Наглядачі перезирнулися; в їхніх вибалушених очах і на наморщених лобах читався шок. Утім, Томас уже все зрозумів. Альбі згадав, яким жахливим було життя до того, як він потрапив сюди, і тепер усіляко опирався поверненню.

– Добре, що ми зберегли карти, – майже знущально кинув Мінхо з незворушним обличчям. – І це дякуючи твоїй підказці, яку ти нам дав після Переміни.

Томас подивився на Альбі, чекаючи його реакції на саркастичну, майже жорстоку репліку Мінхо, але той наче й не чув.

Ньют, замість розсердитися, лише попросив Альбі пояснити. Томас розумів, чому Ньют зберігав спокій: карти переховали, а код розшифрували. Тож тепер це вже не мало значення.

– Кажу вам! – голос Альбі зазвучав істерично, майже благально. – Ми не можемо повернутися назад! Я бачив реальний світ, згадав страшні, моторошні речі! Випалені землі, а ще хвороба – її називають Спалахом. Усе просто жахливо – значно гірше за те, що ми маємо тут.

– Якщо ми залишимося тут, то всі помремо! – вигукнув Мінхо. – І це краще?!

Перш ніж відповісти, Альбі довго вдивлявся в наглядача бігунів. Томас тим часом гадав про значення слів, які він щойно вимовив. Спалах. Назва здавалася дуже знайомою, ніби ще трохи – і Томас ухопиться за спогад. Водночас Томас був упевнений, що під час своєї Переміни нічого такого не згадав.

– Так, краще, – відповів Альбі. – Краще відразу померти, ніж повернутися додому.

Мінхо пирхнув і відкинувся на спинку стільця.

– Чувак, та ти в нас оптиміст, я тобі скажу! Хто як, а я з Томасом. З Томасом на всі сто відсотків. Якщо нам і судилося загинути, то нехай це буде в борні, чорт забирай!

– Усередині Лабіринту або за його межами, – додав Томас, зрадівши, що Мінхо пристав на його бік. Він повернувся до Альбі. – Ми всі живемо в тому самому світі, який ти згадав.

Альбі знову підвівся; на обличчі читалася поразка.

– Робіть як знаєте, – зітхнув він. – Так чи так, а однак ми помремо.

По цих словах Альбі попрямував до дверей і вийшов з кімнати.

Ньют шумно видихнув і похитав головою.

– Він сам не свій після Переміни. Знати б, яке лайно він там згадав… І що це за Спалах такий, чорт забирай?

– Мені байдуже, – відгукнувся Мінхо. – Однак краще, ніж тут помирати. До того ж, коли виберемося, у нас з’явиться шанс поквитатися з Творцями. Вважаю, зараз ми повинні зробити те, чого вони від нас чекають, – пройти крізь гріверову нору й вибратися. А як хтось і загине, то так тому й бути.

– Шлапаки, – пирхнув Казан, – ви мене з глузду зведете. Ви пропонуєте скочити до лігвища гріверів? Та я таких дурнуватих пропозицій ще в житті не чув! Простіше відразу собі вени перерізати.

Поміж наглядачами розгорілася суперечка, вони силкувалися перекричати один одного, тож зрештою Ньютові довелося гаркнути на них, щоб постуляли пельки.

Щойно всі заспокоїлися, Томас знову взяв слово:

– Ви як собі знаєте, а я стрибну в нору або ж загину дорогою до неї. Здається, Мінхо теж готовий ризикнути. Певний, що й Тереза приєднається. Як нам вдасться стримати атаку гріверів доти, доки хтось устигне набрати код і вимкнути їх, ми зможемо пройти крізь двері, що ними вони користуються. На цьому завершаться тести, і в нас з’явиться можливість зустрітися з Творцями.

– І ти вважаєш, – криво посміхнувся Ньют, – що ми зможемо відбиватися від гріверів? Навіть якщо не загинемо, нас покусають з ніг до голови. Можливо, почвари вже чатуватимуть, щойно ми наблизимося до Стрімчака. В Лабіринті повнісінько жуків-жалюків, тому Творці відразу здогадаються, куди ми прямуємо.

Томас розумів, що вже час розповісти їм ключову частину плану, хоч і страшенно цього боявся.

– Мені здається, грівери нас більше не жалитимуть. Переміна – одна зі змінних, що діє, тільки поки ми живемо тут. Там усе буде по-іншому. Плюс, є один момент, який може виявитися нам на користь.

– Та невже? – глузливо зронив Ньют. – Чекаю не дочекаюся дізнатися, що це.

– Якщо ми всі загинемо, Творцям від нас не буде жодного зиску. Тому можна сподіватися, що вижити можливо, хоч і важко. Тепер ми можемо напевно сказати, що грівери запрограмовані вбивати тільки одного з нас на добу. Тому одна людина заздалегідь може пожертвувати собою, щоб урятувати тих, хто вирушить до Нори. Мені здається, саме так усе й було задумано.

В кімнаті запанувала тиша, аж поки, нарешті, гучно не розсміявся наглядач Різниці.

– Перепрошую, – вигукнув Вінстон. – Отже, ти пропонуєш кинути якогось небораку вовкам, щоб відчепилася вся зграя? Це і є твоя геніальна пропозиція?

Звісно, звучить жахливо, однак Томасу спала на думку нова ідея.

– Так, Вінстоне, радий, що ти уважно слухаєш мене, – він проігнорував гнівний погляд, кинутий на нього. – І так очевидно, кому судилося стати тим неборакою.

– Справді? – поцікавився Вінстон. – Кому ж?

Томас схрестив на грудях руки.

– Мені.

Розділ 52

І знов у кімнаті здійнявся ґвалт. Ньют спокійно підвівся, підійшов до Томаса і, схопивши за руку, потягнув до дверей.

– Забирайся. Вже.

Томас був приголомшений.

– Забиратися? Чому?

– Певен, ти вже досить наговорив, як на одне засідання. Тепер ми все обговоримо і вирішимо, що робити. Без тебе, – вони підійшли до дверей, і Ньют легенько виштовхнув Томаса в коридор. – Чекай на мене коло Ящика. Як звільнюся, поговоримо віч-на-віч.

Не встиг він відвернутися, як Томас його затримав:

– Ти мусиш мені вірити, Ньюте. Це єдиний шлях до свободи. Присягаюся, у нас усе вийде! Ми для цього відібрані.

Ньют нахилився й обурено засичав Томасові просто в обличчя:

– Еге ж, мені особливо сподобалася та частина плану, де ти маєш накласти на себе руки.

– Я без вагань піду на це, – сказав Томас переконано, адже почувався винним. Винним за те, що якимось чином допомагав проектувати Лабіринт. Утім, глибоко в душі він сподівався, що зможе відбивати атаки гріверів доти, доки хтось устигне набрати код і вимкнути чудовиськ, і його не встигнуть вбити. Сподівався побачити заповітний вихід.

– Та невже? – роздратовано мовив Ньют. – Ну просто Шляхетний Лицар.

– У мене чимало й особистих мотивів. Я ж таки трохи винен, що всі ми тут, – Томас замовк і зітхнув, збираючись на думці. – Словом, рішення остаточне, тож ліпше не змарнуйте мого життя.

Ньют насупився, а тоді в його очах з’явилося співчуття.

– Якщо ти і справді допомагав проектувати Лабіринт, Томмі, то в цьому немає твоєї провини. Ти всього лише хлопчик і не можеш опиратися, коли тебе змушують.

Але Томас для себе вирішив, що ніхто на нього не вплине, навіть Ньют. Він справді вважав, що несе частину відповідальності, і що довше він про це думав, то гіршими ставали докори сумління.

– Я просто… відчуваю, що повинен урятувати інших. Спокутувати провину.

Ньют відступив, повільно похитавши головою.

– Знаєш, що найкумедніше, Томмі?

– Що? – насторожився Томас.

– Я тобі вірю. По очах бачу, що ти не брешеш. А зараз скажу таке, у що сам у житті б не повірив, – він помовчав, – Я повернуся на засідання і спробую переконати шлапаків зробити так, як ти сказав: стрибнути в гріверову нору. Краще вже відкрито прийняти бій, ніж сидіти тут і чекати, поки нас усіх переб’ють по одному, – він підніс угору палець. – Але послухай: я більше не хочу чути від тебе про самопожертву і весь цей геройський дрист. Якщо ми вирішимо прориватися, то всі разом. Чуєш мене?

Томас підняв руки, зітхнувши з полегшенням.

– Я лише хочу сказати, що справа того варта. Коли вже нам так і так судилося гинути поодинці щоночі, можна скористатися з цього на свій зиск.

– Вмієш ти підбадьорити, – спохмурнів Ньют.

Томас розвернувся іти геть, коли Ньют його гукнув:

– Томмі!

– Що? – Томас зупинився, але не озирнувся.

– Якщо мені вдасться переконати шлапаків – але це тільки якщо, – то ніч – найбільш вдалий час для втечі. Ймовірно, тоді грівери перебуватимуть у Лабіринті, а не в цій своїй норі.

– Лацно, – погодився Томас; тепер залишалося сподіватися на те, що Ньют зможе вплинути на наглядачів. Обернувшись до Ньюта, він кивнув.

На стурбованому обличчі Ньюта ковзнула тінь усмішки.

– Найкраще прориватися сьогодні вночі – поки ще когось не вбили.

І не встиг Томас промовити бодай слово, Ньют зник за дверима.

Томас вийшов з Домівки і попрямував до старої лавки неподалік Ящика. У голові вирувала круговерть думок. Він усе думав про те, що сказав Альбі про Спалах, міркуючи, що ж криється за цією назвою. Ватажок глейдерів ще говорив про випалену землю і хвороби. Томас нічого такого не пам’ятав, та коли все те правда, тоді й дійсно не все гаразд зі світом, до якого вони так прагнуть повернутися. З іншого боку, а що їм лишається? Поминаючи вже те, що на них щоночі нападають грівери, Глейд просто стає непридатним для життя.

Засмучений, схвильований і втомлений від роздумів, він покликав Терезу.

«Ти мене чуєш?»

«Так, – відповіла вона. – Де ти?»

«Біля Ящика».

«Буду за хвилину».

Томас тільки тут збагнув, наскільки йому потрібне її товариство. «Гаразд. Хочу розповісти тобі свій план. Здається, саме час».

«Який план?»

Томас відкинувся на лаві й закинув ногу на ногу, міркуючи над тим, як Тереза відреагує на те, що він зараз повідомить.

«Нам доведеться проникнути до гріверової нори, а потім ввести код, що відімкне цих чудовиськ і відчинить вихід назовні».

Пауза.

«Чомусь я припускала щось таке».

Томас якусь мить думав, потім додав: «Якщо тільки ти не маєш кращої ідеї».

«Ні. Але це буде жахливо».

Томас грюкнув кулаком правої руки по лівій долоні, хоч і знав, що Тереза його не бачить. «У нас вийде».

«Сумніваюся».

«Бодай мусимо спробувати».

Ще одна пауза, цього разу триваліша. Томас уловив Терезину рішучість.

«Ти маєм рацію».

«Думаю, вирушимо сьогодні вночі. Коли прийдеш, обговоримо все детальніше».

«Буду за кілька хвилин».

У Томаса замлоїло в животі. Невідворотність задуманого плану, що його зараз-от Ньют обстоює перед наглядачами, поволі стала доходити до свідомості. Томас чудово розумів ризик, і жахала вже сама думка про те, що доведеться з гріверами воювати замість тікати від них. За найоптимістичнішим сценарієм мінімум один глейдер однаково загине, але й на таке навряд чи варто розраховувати. Можливо, Творці взагалі перепрограмують монстрів. І тоді всі ставки летять до біса.

Томас старався не думати про це.

Тереза розшукала його раніше, ніж він чекав, і сіла поруч, прихилившись до нього плечем – попри те, що місця на лаві вистачало. Потягнувшись, узяла його за руку. У відповідь він щосили стиснув її долоню, аж, мабуть, їй заболіло.

– Розповідай, – попросила вона.

Томас так і вчинив – слово в слово переказав їй усе, що повідомив наглядачам. Тереза слухала, і в її очах дедалі ясніше читалося занепокоєння, а під кінець і жах.

– Легко було план обговорювати, – мовив Томас під кінець. – Але Ньют вважає, що треба діяти сьогодні ж. Тож тепер мені задумка здається не такою вже й вдалою.

А особливо Томас переймався долею Чака й Терези: він уже мав справу з гріверами і добре уявляв, на що це схоже. Йому хотілося б захистити друзів від ризику, та він розумів, що це неможливо.

– У нас вийде, – тихо відповіла Тереза.

Від цих слів він розхвилювався ще дужче.

– Чорт забирай, ну і страшно ж мені.

– Чорт забирай, ти – людина. Ти мусиш боятися.

Томас нічого не відповів, і довгий час вони просто сиділи, тримаючись за руки, не вимовляючи ні слова – ні вголос, ні подумки. Томас відчув легенький натяк на умиротворення, хай і швидкоплинне, і постарався чимдовше насолодитися ним.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю