Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Мало сказати, що це було неприємно – це була катастрофа. Я вже не знав, за що хапатися – і в цей момент гуманоїди особисто прийшли до мене й сказали: «Бачиш, яка історія? Давай виручай, або не отримаєш боргу». Тепер, з висоти власного досвіду, попри найгірші наслідки я плюнув би на ці гроші, але тоді з великого розуму взявся виручати.

Отже, перш за все постала задача позакривати кримінальні справи у силовиків, а після того дати банку можливість заробити грошенят, щоб, ставши на ноги, вони могли віддати свій борг.

Не можу сказати, що гуманоїди сиділи склавши руки. Той, хто розраховував, що вони здадуться без бою, жорстоко помилився. Хлопці були тямущі, агресивні, безпридільні. Але я і сам дуже скоро відчув, що починаю виступати в ролі заручника – виплата боргу відтерміновувалась, а кількість нових горлових проблем, без негайного вирішення яких банк не виживе, зростала. Тому, коли Паша остаточно відмазав їх від криміналу на найвищому рівні, я, навчений гірким досвідом, за прикладом самих гуманоїдів вдався до зустрічного шантажу – пообіцяв вигідну співпрацю з міністерством в обмін на реальне повернення боргу. Тобто поставив питання руба – договір проти платіжки.

Згадати страшно, як вони крутилися, намагаючись зберегти мій стан заручника, але врешті гроші я все-таки повернув, навзаєм отримавши нового і, м’яко кажучи, дуже специфічного партнера у бізнесі. Що ж тут дивуватися, коли цей партнер став показувати зуби!

– Катрусю, як ти вважаєш, де у схемі заробляють гуманоїди?

Вона блиснула очима:

– Я не вважаю. Я знаю. Подивися банківські виписки.

– Ну?

– От тобі й ну. Залік підписує наш підшефний директор. Правильно? І скільки часу це буде тривати, визначає саме він. Тому під гарантію типу «нє бзді, тьотка» гуманоїди беруть у клієнта документи і за додаткову копійку просять директора розтягти процедуру зарахування тижнів на два-три. А весь цей час гроші лежать у банку, і вони їх крутять. Зрозумів?

– Ти застукала директора?

– Ні, – погляд Сапули набрав сталевого блиску. Вона терпіти не могла гуманоїдів і від самого початку тиснула на мене у цих питаннях. – Я застукала гроші. По банківських виписках дати зарахування і списання грошей різняться на два тижні. В результаті гуманоїди постійно мають вільних мільйонів із п’ятдесят гривень, які роздають у кредит під відсотки на міжбанку.

Звичайно, в тому, щоб заробити додаткові гроші нема нічого поганого, якщо клієнт згоден чекати. Але по-перше, чи не втрачаємо ми тих, хто не погоджується віддати документи в чужі руки, а по-друге, якщо хтось додатково заробляє на нашій схемі, то не поділитися з її батьками та засновниками – це смертний гріх. Тому я одразу вирішив якнайжорсткіше довести до гуманоїдів цю просту думку. Просто при начальстві, тобто при Паші.

– Ти зможеш оцінити, скільки вони за цей час нажили?

– Запросто.

– Тоді я засвічу твою цифірку нагорі, і поставимо їм вимогу принести усе до копієчки. Годиться?

– Але й це – не головне.

Господи, що ж вона там іще накопала?!

– Головна проблема в тому, що твої гуманоїди знахабніли до неможливості. Ходять по підприємству, дають вказівки усім – від останнього клерка до директора. А тільки якесь запитання – одразу: «Так сказав Сергій Миколайович». – Вона так темпераментно жестикулювала чашкою з кавою, що я став побоюватися за свій та її одяг. – Думаєш, ти такий розумний, сховався тут в офісі, і наче ні до чого? Фіг і два фіга зверху. Твоє ім’я на підприємстві згадують частіше за директора. А за гуманоїдами решта й собі взялася тобою козиряти – як треба пробити якийсь свій лівак, кажуть: «Це для Сергія Миколайовича. Особисто». І роблять своє.

– Катю, не перебільшуй.

– Я перебільшую? Ти очі відкрий! Ми ж у реальному світі живемо, а не у твоїх схемах! Тебе свідомо підставляють. Підставляють під усіх цих оперів, упирів, як Ґенекових, так і заїжджих. І хто? Люди, яких ти витяг з того світу.

Вона дуже запалилася від власних відкриттів. Взагалі Катька часто передавала куті меду, розповідаючи про негаразди. Усі жінки мають звичку кілька разів повторювати одне й те саме з новою силою та завзяттям, і Катька тут – не виняток. Однак сьогодні я не хотів із нею сваритися.

– Ти ж знаєш, американські індіанці вважали, що, врятувавши людину від смерті, ти стаєш її рабом. Щось у цьому є. Принаймні бізнес-світ влаштований приблизно так: тут немає вдячності, а тільки залежність. Вони підставляють, бо думають, що в результаті я почну все-таки залежати від них.

– Вони підставляють, бо знають, що знову зможуть тебе шантажувати і ти знову будеш надриватися, щоб витягнути їх із дупи.

Це формулювання стосувалося вже не стільки гуманоїдів, скільки моєї персони і було швидше з розряду сімейних сцен. Спільне життя завжди дає змогу жінці у потрібний момент вдарити тебе по болючому. Що поробиш, у кожному союзі існують вічні конфлікти. Як, наприклад, конфлікт між діловим та особистим. Але й цього разу я вирішив спустити все на гальмах:

– Катрусю, якщо ти думаєш, що все це мені подобається, то сильно помиляєшся. Але треба виходити з того, що воно так є. А згадай, коли ти з чоловіком автомобілями торгувала, там були суцільні брахмани та далай-лами?

Сапула нарешті посміхнулася. Значить, попустило.

– Та ну! Козлота, як і всі. Хіба що товар там справжній, а не віртуальний, як у нас, тому трохи ближче до землі. Заплатив, купив, відвантажив.

Я поклав руку їй на коліно. На жінок це зазвичай діє заспокійливо.

– Не переживай, все буде добре.

– Я не можу не переживати. Там есбеушники почали стадами ходити. Хто їх привів?

Я розсміявся.

– Як це, хто? Заступничок директора. Він же конторський.

– Так а навіщо його брали?

Моя рука просунулася трохи вище по стегну.

– А де діватися? Прийшов наш генерал, привів хлопця. Ми й взяли. Не бійся, там усе під контролем.

– Під контролем, – передражнила вона мене. – Вони Юрасика побили.

Я здивувався:

– Юрасика? За що?

Юрасик був сином її далекої родички, прилаштованим на тепле місце з сімейних міркувань. Як видно з самого тільки імені, істота беззахисна – справжнє Боже теля.

– Ні за що. Просто так. Запросили з собою випити, напоїли і по п’яні набили морду. Брову розкроїли, тепер буде шрам.

Ага, от звідки ноги ростуть! Усі ці емоції – наслідки розмови з мамочкою Юрасика. Ну, нічого, йому корисно. Хлопцям взагалі корисно отримувати по морді. Молодим – щоб училися. Старшим – щоб не зазнавалися, щоб не вважали, що вхопили врешті Бога за бороду.

– Шрами прикрашають чоловіків.

– Ти і без шрамів красивий. І я тебе люблю.

– Мої шрами – на серці.

Сапула зітхнула:

– Отож воно і є. Чи варто цим усім займатися, щоб отримувати шрами на серці?

– А що? Краще торгувати на базарі? Так там те саме – бізнес є бізнес. А так принаймні маю шанс вийти на фініш з якимось багажем. Щоб купити собі виноградник і жити спокійно.

– Свічний заводик, – виправила Сапула. – За класикою треба мріяти про свічний заводик.

– Нехай і свічний, – сьогодні я не був схильний боротися з жіночою агресією. – Головне, щоб було за що його купити.

– А у тебе нема?

Я замислився. Мабуть, це одне з найскладніших запитань. І справді, як визначити – досить у тебе грошей чи ні? Досить жінок чи треба ще? Дивлячись з чим порівнювати. Ні, я не олігарх, але й не голодую. Не знаю, які ціни зараз на виноградники, але, певно, міг би купити сотню-другу гектарів… Просто час іще не прийшов, та й взагалі, хіба можна у нашій країні бути впевненим у завтрашньому дні?

– Розумієш, у мене – родина, син, ти…

– І сиве волосся…

– Це не сиве волосся. Це попіл від спалених мрій.

Одеських учителів змушують збиратися на центральній вулиці міста та зображати підтримку прем'єр-міністра Віктора Януковича, який відві-дує місто з робочим візитом.

Регіональний штаб «Нашої України»

Активісти сербського «Отпору», який боровся проти диктатури Слободана Мілошевича, допомагають в Україні групі молоді, яка у квітні розпочала кампанію «Пора».

Бі-Бі-Сі

«Для Кремля найбажанішим переможцем на українських виборах був би силовик – такий собі „український Путін“. Другим найбільш прийнятним для Кремля варіантом є Леонід Кучма, і лише третім – Віктор Янукович». Російський політолог Станіслав Бєлковський, який приїхав до Києва засновувати українську філію свого Інституту національної стратегії.

«Голос Америки»

Майже 60 % українців мають намір проголосувати на виборах так, як вважають за потрібне, незважаючи на можливі вказівки представників місцевої влади або керівників підприємства.

Центр Разумкова

Мої теперішні підлеглі – ціле державне підприємство з директором, бухгалтерією, господарством – сидять на третьому поверсі колишнього радіотехнічного заводу. Я намагаюся не з’являтися там без необхідності, бо не люблю зайве мозолити людям очі. Тим більше, що статус мій є, м’яко кажучи, неофіційним, офіційно я – ніхто, чим, до речі, пишаюся. Вільна людина має бути вільною.

В принципі директора я можу викликати до себе в офіс. Але психологи твердять, що на місці злочину підозрюваний стає слабшим психологічно і через це більше схильним до співпраці. Саме цим ефектом я й планував скористатись у розмові зі ставшим на слизьку доріжку підшефним. І хоч подібні розбірки, щиро кажучи, не дають мені особливого кайфу, проте тут уже: найнявся – продався. Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри.

Не втрачаючи часу, я одразу попрямував до директора – великого начальника для всіх працівників підприємства, недосяжної адміністративної одиниці для рядових держслужбовців на місцях, а для мене – просто хитруватого, ненадійного, припухлого від постійної п’янки вуйка, схильного до підлабузництва та замилювання очей. Проте чесні й порядні люди не ідуть на адміністративні посади, це – аксіома.

– Драстуйте, шановний.

– О, Сергію Миколайовичу, доброго здоров’я! – навмисно жваво підскочив він мені назустріч. – Як ся маєте? Як дружина, діти? Давно ви не заходили.

– Ви ж знаєте, не люблю заважати зайнятим людям.

– Та хіба ж може заважати така людина, як ви? Крий Боже! – його показова жвавість підсилювала підозри щодо таємних гріхів – чого б інакше так стрибати?

– Державна служба – це великий клопіт.

– Ну що там! Ми люди маленькі, робимо своє, папірці перекладаємо.

Ну так. Особливо деякі – по два тижні перекладаєте, поки гуманоїди гроші крутять.

– Чай, каву будете?

– Дякую, напився вже.

Якщо хочеш дати комусь прочухана, краще не пригощатися у нього – підсвідома вдячність заважає справі.

– Тоді влаштовуйтеся, як вдома.

Я й справді влаштувався, заклавши ногу на ногу, щоб таким чином продемонструвати дистанцію між вільною людиною та бюрократом. А руки демонстративно схрестив на грудях – така поза відгонює зверхністю, що мені зараз і потрібно.

– Шановний! – я тримався підкреслено ввічливо. – До мене доходять чутки, що не все так гарно у нашому з вами домі.

– Сергію Миколайовичу, Боже збав! Як таке може бути?

Він одразу скулився, як кіт, якого впіймали на шкоді. Лисина вкрилася крапельками поту – типовий фраєр.

– Підприємства невчасно отримують зарахування. Іноді затримка складає місяць і більше.

– Так це бюрократія! Волокита! Ви ж знаєте нашу систему!

– Я знаю нашу систему. Тому у мене особисто складається враження, що ця затримка дозволяє комусь розміщати гроші на міжбанку. І таким чином заробляти двічі.

– Невже? – обвислі директорові плечі інстинктивно підтягнулися до самісіньких вух. – Це треба перевірити. Я поговорю з банкірами.

– Я вже поговорив з банкірами. А ви розберіться, будь ласка, з кожним випадком і опишіть мені якнайшвидше бойовий шлях кожного документа. Включаючи період до моменту, як він потрапив на ваш стіл.

Я чудово розумію, що джерело так званої «волокити» та «бюрократії» сидить переді мною та панічно перебирає в голові усі свої ліві номери, щоб вгадати, який саме виплив зараз назовні. І хоча прямих доказів того, що гуманоїди підгодовують його бабками за затримку платежів, я не маю, але й директор не бачить моїх карт, а тому не знає, чого саме треба боятися найбільше. Я блефую з відчуттям власної правоти.

Звісно, у тому, що затримками диригує особисто директор, сумніватися не доводиться. Але це – лише одна сторона справи. А інша виглядає так, що звинувачувати його в цьому – означає негайно ставити питання про звільнення. А ставити питання – означає звільнити, і не інакше. Проте такий сценарій мені зараз невигідний. Бо директор стане боронитися, шукати покровителів. Мені дзвонитимуть, Паші дзвонитимуть, міністру дзвонитимуть. Звільнити дерслужбовця високого рангу – не так просто. Розпочнуться довгі бої, а ми тут не воювати зібралися. Ми зібралися заробляти – і це вже зовсім інше мистецтво. Тому краще вдавати, що я погоджуюся вважати причиною проблем недбалість підлеглих.

– Ну звісно, розберуся особисто. Це неподобство і воно має бути ліквідоване. Сам займуся цим питанням. Невідкладно. Обов’язково! – гаряче запевнив мене директор, уникаючи зустрічі поглядів.

– Домовилися, шановний. Я на вас сподіваюся, як на кам’яну стіну. – Це я даю простір для відступу.

– Все зробимо, Сергію Миколайовичу. Все буде добре, не сумнівайтеся.

Він ховає очі, метушиться та навіщось перекладає на столі папери. Сподівається, що на цьому окошиться. Може, й так. А може, й ні. Залежно від того, як піде подальша розмова. Взагалі чиновника корисно лякати. Якщо маєте таку можливість – починайте розмову із залякування, а вже потім викладайте своє прохання. Побачите – воно буде виконане швидше й краще. Саме тому я ніколи не піду працювати на жодну адміністративну посаду. Краще вже вільне життя, хай би навіть і сутужніше.

– Маю до вас ще одну тему.

Очі його зупиняються на мені. Він весь – увага та запопадливість.

– Справа в тому, що нам треба збільшувати ефективність роботи. Ви ж знаєте – наближаються вибори і розумієте, які задачі ставлять нагорі.

Він поспішно киває. На обличчі з’являється полегшення.

– А отже з завтрашнього дня ми вносимо до роботи невеличкі зміни…

Я знімаю ногу з ноги і розплітаю руки. Для того, щоб припинити практику приватного спілкування з клієнтами у кав’ярні і застосування гарантій типу «нє бзді, тьотка», треба переконати директора відсунути юриста від схеми. Це ми придумали в офісі із Сапулою. Але це вже ділова розмова, і вона потребує інших аргументів.

І тут раптом селектор на столі директора раптово озивається істеричним секретарчиним голосом.

– Не можна, кажу вам! Що ви робите!

– Закрийся! – відповідає їй грубий чоловічий баритон, лунає шум, неначе хтось соває меблі, за ним щось нерозбірливе, чуються швидкі кроки і наступної миті двері кабінету розчахуються з таким звуком, наче їх вибили ногою.

А власне вибили – так воно і є. На порозі виникають дві велетенські постаті у бронежилетах і чорних масках з прорізами для очей та рота. В руках хлопці тримають автомати, якими недвозначно вимахують у повітрі.

Я встигаю тільки обернути голову, щоб побачити усю цю картину, коли той самий грубий баритон, що чувся був з селектора, кричить на мене:

– Податкова міліція! Це спецоперація! Всім у коридор! Нічого руками не чіпати!

– В чім справа? – здивовано підводиться з-за столу мій директор. – Ви знаходитеся…

– Закрийся! Я знаю, де ми знаходимося! В коридор, швидко! І руки за голову!

– Яке ви маєте право?! – вигукує директор вже обурено.

Він раптово змінюється – якщо хвилину тому це був побитий за шкоду кіт, то зараз уже – захисник і оборонець. Я відзначаю цей парадокс, але більше нічого відзначити не встигаю, тому що один з нападників хапає мене за рукав з метою відірвати від стільця. Опиратися безглуздо. Спецпідрозділи не делікатничають, бо знають – у разі чого все буде списано на спротив підозрюваного.

Я слухняно йду до виходу, підбадьорюваний легким поштовхом приклада. Директор за спиною продовжує воювати:

– Ви маєте показати документи! Де ваша постанова?

Блін, зроду не знав, що він такий бойовий. Але навряд чи це щось змінить. Так само, як і будь-яка інша дія під дулом автомата. Що ж сталося? Невже конторські, які останнім часом затусувалися на підприємстві, організували такий швидкий результат? І саме у той момент, коли я знаходжуся тут! Ще тільки арешту мені бракувало, для комплекту.

Виходжу в приймальню. Там валяється кілька перевернутих стільців. У коридорі велелюдно. Інші хлопці у масках виводять з кабінетів персонал та шикують біля стінки. На підлозі валяються папери – чи то хтось намагався винести, чи це просто необхідний атрибут маски-шоу, так само, як перевернуті стільці.

– Не розмовляти! Руки тримати на виду! – командує-гавкає баритон, перекриваючи шум.

Я слухняно стаю біля стінки і намагаюся проаналізувати ситуацію. Якщо це – наводка СБУ, то чому про неї не попередили? Нащо нам генерал Ґенек, якщо про таке не попереджає? Друге питання – що я тут роблю? Ну звісно, нічого, звичайний відвідувач. Прийшов довідатися, як проводити обов’язкові платежі. Чому до директора? – А хто згадає, що я був у директора? Питання складне, от і зайшов. Якого підприємства? Посередника. У мене їх досталь. Головне – тут я не працюю і відношення до цього не маю. Зайшов поцікавитися. Це, звісно, якщо у кабінеті директора нема прослушки.

Але якщо подивитися з іншого боку, чому вони прийшли на держпідприємство? Тут наче все більш-менш чисто. Все, крім гуманоїдної самодіяльності…

Так от у чому справа! І такий швидкий результат!

Цікаво, чи вони взяли вже цього розводилу з кафе з візитівкою «Фінансової України»?

Ціла купа думок ширяє у голові, перекриваючи одна одну. Я відчуваю, як руки пітніють.

– По телефонах не дзвонити! Поклади, я тобі сказав! Мобілки здати!

З приймальні виводять директора. Відносно ввічливо виводять, навіть не підштовхуючи. Краєм ока помічаю, що автомат найближчого до мене нападника поставлено на запобіжник. Зрозуміло, це щоб не пальнув зопалу – адреналін адреналіном, а все-таки цивільні люди навкруги.

З кабінетів витягують останніх працівників, усе потрошку заспокоюється, наскільки це можливо у подібній ситуації.

А може, самі гуманоїди все й організували?

Запросто, це в їхньому репертуарі. Тільки навіщо?

Вони ж іще навіть не знають про мої підозри.

Тим часом нальотчики стишують свою активність. Це не просто так. Операція досягла завершальної фази – всі залякані, зібрані в коридорі й готові до екзекуції. Зараз має початися основна дія.

Апокаліптичні настрої стримує тільки вихований життєвим досвідом цинізм. Боятися варто тільки того, що вже сталося, хоча майбутнє для всіх нас – найстрашніший сон.

Кількахвилинне очікування підтверджує, що я – правий. За кілька секунд на сцені з’являється головна дійова особа – приземкуватий чолов’яга у синьому мундирі з погонами, без маски і без головного убору взагалі – милуйся досхочу.

Він посміхається – ще б пак, таку роботу зробили!

Десятки пар переляканих очей зупиняються на ньому, і податковий чин явно насолоджується ефектом.

Він робить кілька кроків на середину, повільно, з театральним ефектом дістає з портфеля папірець, потім обводить глядачів очима, переконуючись, що справив потрібне враження. І нарешті читає – показово неголосно, на контрасті з манерами своїх бійців. Щоправда це виглядає значно страшніше.

– Постанова. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

– Що? – вигукує мій директор. – Що ви сказали?

Головний податківець здивовано піднімає голову.

Лунає чийсь короткий смішок.

– Те, що чули. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

Сміх вибухає одразу з кількох сторін. Навіть жінки, які щойно витирали сльози, починають посміхатися. Бійці в масках ошелешено переглядаються. Я теж не можу стримати усмішки.

– В чім справа? – податківець починає кліпати очима, і це викликає просто-таки лавину реготу з усіх боків. Здається, з головного героя посеред монологу впали штани.

Мій директор – єдиний, хто не приєднується до веселощів. Він іще знаходиться у бойовому запалі.

Тим часом розпач серед нападників погрожує перерости у неконтрольовані дії. Підбурені попереднім приниженням працівники не поспішають відкрити силовикам правду, і тоді, найобережніший з усіх, а тому найменш схильний до театральних ефектів, я беру на себе цю приємну місію.

– Поверхом вище, – кажу голосно.

– В смислі?

– Ви помилилися. Товариство «Інтероксидентал» знаходиться на четвертому поверсі. А це – третій.

– Точно? – не вірить втративший раптом певність податківець.

– Точно, точно, – підтверджують з усіх боків.

– А тут що?

– Державне підприємство.

– Ну тоді точно помилилися. Пішли, хлопці.

Бійці опускають автомати і якось не дуже впевнено починають підтягуватися до свого керівника.

– Тоді вибачаємося.

– Та що ви, – кажу я з усмішкою. – Завжди раді. Приходьте ще.

З кутка лунає істеричний жіночий сміх зі сльозами. Я опускаю руки.

Ху. Цього разу пронесло.

Колись міська рада міста Дубосари постановила розділити присадибну ділянку моїх діда з бабою на дві. У сусідів землю забрали під розширення механічного заводу, а компенсувати втрату вирішили за рахунок обійстя нашої родини. Не аж якою була ця ділянка – десять соток, тобто сусідам дісталося цілих п’ять. І що таке були п’ять соток у периферійному містечку над Дністровськими кручами?

Однак, можливо, якісь інші п’ять соток і були нічим, а дідові – справжнім садом. Високим витвором присадибного мистецтва – найбільшими розкошами, які зміг дозволити собі син плодючої бессарабської землі після відсидки у заледенілій заполярній Інті, не бачивши там за вісім років не тільки фруктового цвіту, а навіть нормальних, повноцінних лісових дерев. Бо ж тундра не дає рослинам виростати вищими за півтора метри і стволи у тамтешніх дерев не сягають у діаметрі навіть п’яти сантиметрів.

Тож не диво, що, відмотавши строк у ГУЛАГу, мій дід, куркульський син, у власному, як він вважав, саду розвернувся на повну. Кожна гілка його яблунь була прищеплена різним сортом – і на одному дереві уживалися ранній білий налив, передзимня бордова «циганочка» та навіть екзотичні райські яблучка – зворушливі у власній спробі бути схожими на «дорослі» фрукти і придатні лише на варення. Абрикоси квітнули по колу безперестанку більше місяця і, починаючи стигнути у червні, щедро дарували підпалені міцні плоди до кінця серпня. Тверда, схожа на лампочку-шістдесятку рання зелена груша «іллінка» уживалася на одному стволі з жовтою медовою «берією» – так тоді зі зрозумілих причин називали відомий сорт «бере». Черешня від ранньої рожевої і червневої бордової переходила у гіркувато-жовту, час якої настає у кінці липня. Це я ще не згадав про персики, вишні, сливи, шовковицю й горіхи. А також кущі порічки, чорної, жовтої, білої смородини, подібні до мініатюрних кавунчиків ягоди аґрусу, калину, аронію, глід та ще купу гібридних різновидів, назви яких можна довідатися, лише зазирнувши у садівничі журнали. Ну й звісно, король бессарабської землі – виноград. Добрий десяток сортів. Столові – ізабела, лідія, цице капрулуй, що з молдавської перекладається як «козяча цицька», а по-нашому зветься дамський пальчик. Винні – класичні французькі каберне та мерло, безбарвний німецький гевюрцтрамінер та безсмертна місцева фетяска.

Пам’ятаю, як він сварив мене, малого, побачивши, що я зриваю фрукти з плодоніжкою.

– Потрібно цілих три роки, щоб виросла така, яка буде знову давати урожай.

Або ж учив мене, п’ятирічного, щепити спеціальним ножем, у руків’ї якого було запресоване додаткове пластмасове лезо, щоб відокремлювати кору від гілок. Пальчики мої ще не були придатні до такої точної роботи, але відчувати дерево, як живу істоту, я, мабуть, навчився саме тоді. Ми щепили брунькою, черешком у розщеп, косим зрізом і в результаті одна, певно, найменш зіпсована нетвердою дитячою рукою прищепа все-таки прижилася. Пам’ятаю, як я уважно слідкував за її зростанням і врешті-решт вже за кілька років першою сливою, а точніше половинкою сливи – французької круглої і жовтої я пригостив бабусю, страшенно пишаючись власною садівничою майстерністю. Другу з половинок я, звичайно, з’їв сам – слива була добряче перезрілою, бо дід нікому не дозволяв її торкатися, поки я не приїду на канікули у гості.

Тепер уявіть собі: одного дня завдяки рішенню «народної» влади більша половина цього викоханого роками саду мала відійти до сусідів. Дерева, що стали частиною душі мого діда і своїм буянням компенсували роки сибірського ув’язнення, які відродили у ньому почуття родини й рідної землі, майже знищене табірними вертухаями та енкаведистськими катами.

Треба зауважити, що решта родини не сприйняла цю подію як апокаліптичну. Шкода, звісно, але дерева можна виростити й інші – все-таки п’ять соток іще залишалися. Але дід був іншої думки. Ні, він не став оскаржувати рішення ради у суді – тоді це було неможливо. Він не став боронити власну землю силою – адже саме за подібний вчинок під час колективізації поплатився життям його батько, а мій прадід – бессарабський куркуль. Щоправда, тоді йшлося не про п’ять соток, а про сто п’ятдесят гектарів – землі родинного хутора. Однак сталінські табори дали дідові сувору школу – війна самітника проти влади найчастіше закінчується поразкою.

Проте навіть вологодський конвой не зміг привчити діда опускати руки. Отже, він вирішив перенести сад на ту половину ділянки, що залишалася. Не знаю, чи брав він до уваги народну мудрість, яка твердить, що старі дерева не пересаджують. Не знаю, чи бачив десь подібну технологію, а чи винайшов сам. Але обкопавши стовбури квадратом по краю коріння, він оббив їх дерев’яною опалубкою – такими собі велетенськими ящиками без дна. Потім прокопав для кожного дерева широку траншею до того місця, яке призначалося йому у майбутньому і потрошку, обв’язавши мотузками ящик з корінням, взявся перетягувати на власну половину усі до одного дерева й кущі.

Той, хто хоч раз пробував корчувати дерева, може уявити собі масштаб здійсненої праці. Адже коріння розростається ушир до меж крони і у глибину може сягати кількох метрів. До того ж дід тоді вже був інвалідом – колись давно поліз розібрати заплутані троси підйомного механізму на висотній конструкції і зірвався з десяти метрів, отримавши відкритий перелом ліктя, а з ним і невіддільні від такої травми у ті часи остеомієліт, суглобну мишу та негнучкий ліктевий суглоб. Іронія долі полягала в тому, що підйомний механізм належав тому самому дубосарському мехзаводу, який зараз відбирав землю, а друга, більш глибинна – що аналогічне каліцтво, тобто неробочу у лікті руку, мав також головний кат мого діда і всього нашого народу – товариш Сталін.

І от майже однорукий, зношений таборами і зовсім не молодий уже чоловік на зло дубосарській міськраді, мехзаводу і товаришу Сталіну забрав увесь сад із собою, розмістивши його щільненько на залишках ділянки. І дерева, в які він вклав стільки душі, виявили рідкісну вдячність до господаря – на другий рік вони вже буяли цвітом і, наче змовившись, дали один з найкращих за усі роки врожаїв.

Зараз, повертаючись із погромленого податківцями офісу, я чомусь пригадав саме цей випадок. Може через те, що цей несподіваний наїзд силовиків пробудив відчуття власної безпомічності, так само, як колись свавілля міської влади – у діда. Тільки, на відміну від нього, я не міг перетягти з собою свого саду – вигаданого та вирощеного з пуп’янка державного підприємства. Та й куди перетягти – я працював на самозахопленій ділянці і задачі, які ставили переді мною ті, хто прикривав це захоплення, були сформульовані чітко, немов у хрущовському плані освоєння цілини – максимальний врожай тут і сьогодні. А завтра буде видно.

Образ діда, що сплив після несподіваного візиту дядька Вареника із прес-пап’є, а тепер знову тривожив мою душу, дуже дисонував із теперішнім настроєм. Адже мій бізнес аж ніяк не нагадував обрізку саду.

– Дивися на цю гілку, – вчив мене дід колись, вказуючи негнучкою рукою на дерево, а у другій, робочій, стискаючи секатора. – Куди вона виросте через кілька років?

Кілька років… Для мене, школяра, цей відтинок часу тоді ще просто не існував. Що буде за кілька років? Напевне, я закінчу школу, вступлю до вишу. Може, закохаюся у якусь дівчину. Може, заведу нових друзів. А ця гілка…

– Дивися на бруньки. Оця – плодова. А оця може дати паросток вгору. Бачиш? Не високо і не низько і так, щоб не затінятися іншими.

– А коли будуть яблука? – наївно питав я.

– Роки за три. Якщо брунька, на яку ми покладаємо надії, прокинеться.

– А якщо не прокинеться?

– Ну, тоді знову обріжемо і знайдемо ту, що йде, куди треба.

– Три роки! – з жахом повторював я. Це було поза межами моєї уяви.

А дід сміявся:

– От і привчайся думати, що буде і за три роки, і за п’ять, і за десять. Для розумної людини сад – великий учитель.

Але у мене тоді часу не було – хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу – навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.

Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз – даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.

Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відрізати криву і безперспективну – наприклад, тих-таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище.

Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє – таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що-що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк-пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.

На довиборах до Верховної Ради за 151 округом Полтавської області переміг висуванець Партії регіонів Олексій Лелюк.

Українська Правда

У кулуарах Верховної Ради виставили на огляд пам'ятник «Невідомому бандиту України».

Інтерфакс-Україна

Керівництво телеканалу «1 + 1» категорично відмовило Ліні Ющенко, старшій дочці Віктора Ющенка, брати участь у ігровому шоу «Форт Буаяр».

Сайт Ющенка

Синод Греко-Католицької церкви звертається з проханням до всіх громадян сприяти тому, щоб вибори президента України пройшли з дотриманням усіх норм демократії.

Українська Правда

Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» – тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури – речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф – депутат Павлюк-паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.