Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Павлюк-паша дозволяє собі на кілька тижнів пірнати у нірвану, абсолютно не турбуючись про те, що може статися за цей час. Сапула може легко сказати: «Хай сидять». Ґенек: «Нічого не обіцяю».

Як добре жити, твердо знаючи, що є людина, яка розгребе наслідки твоєї безвідповідальності! А у мене навіть у відпустці телефон цілий день не замовкає. Наче гросмейстер у сеансі одночасної гри – на третій дошці атакуєш, на другій – захищаєшся, а на першій – цуґцванґ.

А тут ще Україна з цими блядськими виборами!

– Володю!

– Так, Сергію Миколайовичу!

Володар Колес за моєї присутності в салоні ніколи не починає розмову першим. Люди ж, яких він возить іноді без мене, твердять, що всю дорогу Володя не стуляє рота, говорить на всі теми, а зі мною – мовчазний.

– Ти ж, кажуть, у дальнобої працював?

– Після армії п’ять год.

– І далеко їздив?

– Та всюди їздив, і Україною, і у Росію, і на Кавказ.

– А от скажи, Володю! На кого ти під час рейсів сподівався? Ну там, аварія, поломка, ДАІ – хто у тебе на крайній випадок був?

– Корочки ментовські, – засміявся Володар Колес. – Я ж у внутрішніх військах служив, так по знайомству й оформив. А ще монтировка. Я її під рукою прямо придєлав, щоб далеко не лазити, – він показав пальцем кудись під торпеду. – Ліхтарик, ключ, монтировка, все як має бути.

– Ну а поломки? Ти ж ламався в дорозі?

– Та ламався. Один раз навіть в кювет перекинувся, слава Богу, порожній був.

– Ну, й до кого звертався?

– А до кого ж там звернешся? Береш інструмент і – вперед. В кабіні – примус, їжі на два дні. А якщо є гроші зайві – зупиниш когось. На себе надіявся, на кого ж іще. Це ж не те, що в ескорті – начальство, завгар. Дальнобойщик сам собі отаман. Ну а тепер теж є на кого надіятися. На вас.

Іще один сподівається на мене! Мало було. Прийміть найщиріші вітання!

От візьму, плюну на все і піду у відпустку! Справжню! Прямо посеред цього дурдому. Знайду острів на якому нема роумінгу, щоб не знайшли, і хай усі ходять конем! А що? Вовка Франкенштейн розповідав про одного партнера, який під час кризи, складних розборок з бандитськими наїздами міг вийти покурити, а повернутися через кілька місяців. Отак просто зайти і спитати: «Ну що? Як тоді все закінчилося?» Треба буде й собі спробувати.

Ми зупинилися біля під’їзду, і я відпустив Володю до понеділка. Якщо дружина запланувала скандал, то це забере ніяк не менше трьох-чотирьох годин. Після нього ще кудись їхати сенсу не буде. Тож хай Володар Колес відпочине – навіть якщо йому тепер є на кого сподіватися, графік роботи майже нічим не відрізняється від дальнобою – практично цілодобово і майже без вихідних.

Двері до квартири були зачинено зсередини на засув. Довелося дзвонити, наче я не господар, а гість. Терпіти цього не можу, певно, саме тому дружина полюбляє той клятий засув.

– Привіт!

Богдан відкрив двері, але одразу розвернувся і попрямував до своєї кімнати, тому привітання почулося вже через плече:

– Доброго вечора.

– Богдане, залишися, будь ласка, ти нам потрібен, – почувся знервований голос із вітальні.

Син байдуже стенув плечима, але маршрут все-таки змінив.

Ірка стояла, схрестивши руки на грудях, і непорушно дивилася у вікно. На ній був довгий халат, приполи якого торкалися підлоги. З-за напівстулених фіранок до квартири заглядав довгий літній вечір.

Не знаю, як уявляла мізансцену майбутнього дійства авторка, режисерка та головна акторка вистави, але я одразу зайняв стратегічну позицію на дивані і гостинно ляпнув синові долонею поруч – вдвох воно якось легше відбиватися. Після недовгих сумнівів Богдан примостився поруч.

– Доброго вечора, Ірочко! – сказав я підкреслено спокійно. Враховуючи душевний стан дружини, вимагати ритуального вечірнього поцілунку було би як мінімум справою безперспективною, якщо не відвертою провокацією.

– Богдане! – не обертаючи голови, драматично промовила Ірка. Вона дуже вигідно виглядала зараз: підсвічена жовтим світлом люстри, з сірим передсутінковим рефлексом з правого боку. – Наш тато з нами розлучається.

– Ну, ма! – хлопець рвучко підвівся і попрямував до виходу.

Поки що я нічого не розумів.

– Куди ти? – Ірка відчула синів маневр, блискавично розвернулася і тепер кидала пекучі погляди з-під вищипаних брів.

– Я не хочу слухати, як ви сваритеся.

– Ця розмова стосується тебе так само, як і мене!

– Ну, Богдане! – сказав я примирливо.

Хлопець зупинився біля самих дверей і сперся плечем на стулку. Я давно помітив, що він у таких випадках намагається розташуватися у профіль до нас – ніби й присутній, а розмова торкається тільки по дотичній. Цікаво, чи свідомо це робить?

– Твій тато, – дружина зробила наголос на слові «твій», – твій тато кидає нас. Він знайшов собі іншу жінку, іншу родину, а ми залишаємося з тобою самі.

– Що ти мелеш? – не втримався я, і Ірка, неначе гримуча змія, миттєво розвернулася до мене. Вона чекала моєї такої реакції.

– Що я мелю? Сину! Ти чуєш? Цей чоловік питає, що я мелю?

Ні, все-таки акторський досвід швидше заважає, ніж допомагає у реальному житті. На театральній сцені всі почуття перебільшуються для того, щоб вони могли долетіти до найдальшого куточка зали. Але на маленькій відстані, в побуті навіть під час родинної сцени зайва драматизація виглядає фальшивою.

– Ну навіщо оця театральщина? «Сину!», «Цей чоловік?» – я озброївся примирливими інтонаціями, бо агресія до жінки у стороннього спостерігача викликає інстинктивну відразу. – Я дійсно не розумію, про що ти говориш. Нікого я не кидаю, ні з ким не розлучаюся.

– Ха-ха-ха, – знову взялася демонструвати акторську майстерність моя дружина. – Він навіть не піклується про те, щоб заховати свою брехню.

– А я віддала йому свою молодість, – насмішкувато підказав я.

Богдан стояв непорушно.

– Добре, – Ірка зробила до мене два кроки і схилилася, зазираючи прямісінько у обличчя. – Не кидаєш? Тоді розкажи мені про свою Катерину.

Я вкляк.

«Що вона знає? – крутилося в голові. – Хто міг злити?»

Ну, стосовно «хто», то це питання риторичне. Хто завгодно. Будь-яка курва з прекрасної половини, а насправді прекрасної більшості наших спільних знайомих могла злити. Інше питання, що саме вона злила? Ми з Сапулою на людях парою не з’являлися, навіть на корпоративних заходах трималися осторонь – ну хіба на Новий рік кілька танців.

Проте жінки зазвичай мають загострене відчуття романтичних ситуацій, а особливо з адюльтерним присмаком. Тому не виключено, що хтось із них давно вже нас попалив. Але докази? Ані документів, ані фотографій вони показати не можуть…

Чи все-таки можуть?

– Ну! Чого ж ти замовчав? – Ірка свердлила мене своїм їдучим поглядом. Потім випрямилася і жестом античної героїні вказала на мене пальцем. – Ти бачиш? Він мовчить!

Господи! Невже це сама Катька?! Невже вона психанула і вирішила: «То не діставайся ж ти нікому!»? Цілком можливо, особливо враховуючи останні наші конфлікти.

Тільки цього мені ще не вистачало!

– Він мовчить. А сам прекрасно знає, що мені телефонувала його Катерина! І вона… – дружина схлипнула. – Вона…

Я підвівся з канапи і взяв дружину за плече.

– Не чіпай мене! – верескнула Ірка, аж Богдан біля дверей обернувся.

Я знову сів на канапу. Тепер уже нічого не зробиш. Треба набратися терпцю і дочекатися розв’язки.

Мужньо витерши сльози, Ірка ще раз схлипнула, відвернулася від мене і взялася за Богдана.

– Сину! – сказала вона суворим, але тремтливим голосом, і той одразу відновив втрачену було від несподіванки позицію у профіль. – Мені сьогодні потелефонувала підлегла твого тата…

У кожному слові дружини бриніла сльоза. Син біля дверей теж закусив губу. Чесно кажучи, я виявився не готовим до подібного повороту подій.

– … Вона сказала, що твій тато вирішив поділити наше майно!

З цими словами дружина впала у крісло і у беззвучних риданнях затулила долонями обличчя.

– Що сказала? – перепитав я.

– Так! – ридання раптово зупинилися. Ірка розмазала обличчям сльози і взяла інтонацію мучениці. – Богдане! Він вирішив поділити наше майно і піти до іншої жінки. Він…

– Боже! – вирвалося у мене з полегшенням. – Боже! Яка ж ти дурна!

– Я дурна?! – визвірилася недавня мучениця. – Так, я дурна! Я дев’ятнадцять років живу з тобою, значить я дурна! Я ночі не спала, ростила нашого сина! Отака я дурна! Я втратила молодість, фігуру, а ти тепер підеш до іншої! – вона знову схлипнула. – Так. Я дурна. Мені треба було гуляти від тебе направо і наліво. А я – дурна. Отака дурна. Це все, що я заслужила за всі роки спільного життя!

– Ну, ти ж не даєш сказати слова, – я у свою чергу перейшов на підвищені інтонації. – Ти ж навіть не спитала, навіщо я це роблю.

– Я не хочу чути твою брехню!

У голосі моєї дружини відчувалася добре поставлена готовність прийняти удар долі.

– А якщо не брехню? – відчувши твердий ґрунт під ногами, я рішив здобути перемогу за рахунок кавалерійської атаки. – А не брехню ти хочеш чути? Ти хоч раз дослухала, коли я щось розповідав? Хоч раз за дев’ятнадцять років? Хоч раз?

– Так, – дружина істерично затрусила щелепою. – Так мені й треба. Кидаєш, то ще й потопчи.

– Потопчи… Ідіотка! Я після виборів іду в депутати!! Дійде черга по списку! Цього вона тобі не сказала?

– В депутати? – моргнула Ірка.

– В депутати. А депутати подають декларацію. Вони повинні бути бідними, розумієш? Тому треба переписати на тебе все моє майно.

– В депутати, – замислено повторила дружина.

Я переможно відкинувся на спинку.

– Але чому я про це дізнаюся від неї?! – раптом змінила напрямок претензій Ірка. – Чому про найважливіші події в твоєму житті я дізнаюся від сторонньої жінки?

Це було ще однією несподіванкою. Кидаючись у напад, я очікував на все – від ображеної мовчанки до радісного вигуку – все-таки подія неабияка. Не виключав навіть ніякову спробу вибачитися. Але дружина явно прогресувала у мистецтві вияву емоцій, тому подібний поворот вимагав осмислення.

І раптом від дверей почувся голос:

– Тепер мені можна нарешті піти?

– Що? – перепитали ми синхронно.

– Ви закінчили? Мені можна йти? – Богдан відірвався від стіни і нарешті стояв до нас обличчям.

– А що? – зіщулилася дружина. – Тобі не цікаво, що твій батько буде народним депутатом?

В кімнаті повисла пауза.

– Ви живете у якомусь вигаданому світі, – раптом видав наш син.

– Як ти сказав? – не зрозумів я.

– Ви живете у вигаданому світі, – Богдан вперше за вечір подивився мені в очі.

– Ми?! – видихнули ми з Іркою одночасно.

Як вам це подобається? У вигаданому світі! І хто це говорить? Людина, яка цілодобово не вилазить з комп’ютера! Існує десь там у віртуальній реальності, а вдома знає тільки холодильник! Ну, іще хіба – у кого просити гроші.

І це ми? Ми живемо у вигаданому світі???

– Депутатом, не депутатом, – син уже знову обернувся до нас у профіль. – Ви, крім своїх сварок, нічого не бачите. І ще про те, хто депутат, хто телезірка…

– Ти як з мамою розмовляєш? – підхопилася з новим ентузіазмом Ірка.

Богдан мовчки розвернувся та вийшов з кімнати.

– Дарма ти, – сказав я стиха. – Треба було його дослухати.

– Дослухати? Коли він так розмовляє зі своєю мамою?

– Як заслужила, так і розмовляє.

– Я заслужила?

– Ти. Я тобі казав, що дитину треба виховувати щодня? Казав?

– Тільки мамі треба виховувати?

– Я тобі казав, що так, як ти з ним поводишся, він скоро тебе посилатиме прямим текстом? Казав?

– А що, у нього батька нема?

– Я тебе попереджав, щоб ти до мене тоді не зверталася?..

Нарешті ми звернули на добре знайому та багато разів топтану стежку розвитку скандалу. Далі розмова покотилася без жодної напруги з обох сторін. Усі аргументи було вже багато разів повторено, всі комбінації та обхідні маневри ретельно вивчено.

Тому розмова закінчилося традиційно – я люто гацнув дверима і вийшов на вулицю. Треба було терміново знайти компанію для релаксації.

«Ваш абонент поза зоною досяжності», – сухуватим жіночим голосом відповів телефон Мирослава.

Отакої! Десь заїхав пан режисер. Щось режисує, попри те, що суботній вечір і треба або сидіти вдома, або пити з друзями, щоб хоч на мить забути про цей паскудний світ і про те, що скоро понеділок.

Олесів номер виявився вільним:

– Альо!

– Тільки не кажи, що ти сьогодні зайнятий. Бо я хочу напитися.

– Щось сталося?

– Все сталося. І притому одночасно.

– Я теж хочу.

– У тебе теж одночасно?

Він зітхнув.

Зрозуміло. Наш поет знову закохався у якусь романтичну істоту. Добре мати таку натуру – знаходиш високі почуття там, де перебуваєш у теперішній момент. У лісі боготвориш мавку, в місті – водія тролейбуса, а у помічниках депутата – офісних дєвачок та повій.

– Тоді за півгодинки у Еріка?

– Тільки не в Еріка, – дещо істерично відрізав поет. – Я ненавиджу Еріка.

– А де? – уточнив я.

– Не знаю, – його голос тремтів. – Я не можу бачити ресторанів. І офіціанток.

Ага, значить це була офіціантка. Можливо, та, що на її ім’я ми закладалися? Але напитися треба було обов’язково, а оскільки офіціантки – невід’ємна частина закладів громадського харчування, я несподівано прийняв рішення:

– Тоді, може, у парку Слави?

– Годиться, – сказав Олесь.

Дніпровські схили – це не просто високий берег великої річки. І, не дай Боже, не скажіть на них «парк» чи «зона відпочинку». Дніпровські схили – справжнє серце Києва. Справжніше за Хрещатик, бо правдивий Хрещатик підірвали червоноармійці 41-го. Справжніше за Золоті ворота, бо це лише радянська бутафорія. Справжніше за Софію і Лавру, навіть за фундамент Десятинної церкви. Це – єдине, що залишилося у місті з часів первісних. Тут ходили Аскольд із Діром, Рюрик із Трувором, і Кий пиячив з дружиною, і Володимир, тоді ще не святий, спускався до води, як звичайний смертний. Мазепа, Сковорода, Шевченко – власне вся збірна, що вмістилася на гривневих купюрах, – бачила перед собою цю саму картину: вигин Дніпра, низький лівий берег, небо й сонце, які непідвладні змінам. Місто за спиною мінялося, горіло й будувалося, вимирало і розцвітало, а тут все лишалося тим самим – хіба кількість кісток глибоко в землі постійно збільшувалася.

Наступ на Дніпро так чи інакше вели усі окупанти мого міста – Київська фортеця, Лавра, Видубичі, неоновий Володимир позначили невиліковні виразки на зеленому тілі пагорбів. Не змогли залишитися осторонь і комуністи, поставивши над вічною річкою дебелу гранітну палицю і організувавши навколо парк Слави. Але вінцем наруги все-таки стала стометрова Баба з мечем. Брешуть, що навіть Брежнєв не погоджувався на її встановлення, аж поки підлабузник-скульптор надав потворі рис коханої дружини генсека. Особисто я не вірю в цю версію – чотиристатонна споруда насправді є настільки асексуальною, що важко уявити чоловіка, який би погодився позичити для неї обличчя своєї жінки. Хіба що остаточно її зненавидів.

І все-таки попри всі атаки Дніпровські схили залишаються єдиним справжнім, не бутафорським Києвом, місцем сили для кожного киянина, місцем, де можна торкнутися століть. Тому пляшка, випита тут, над Дніпром, стає кориснішою втричі, а поцілунок смакує як ніде і здатен по-справжньому пробрати зашкарубле чоловіче серце.

Сьогодні я цілуватися не збирався. Старий хитрий математик Ґедель надійно приховав ліки від своєї геніальної теореми. Але й ми не пальцем роблені – чоловічий організм сам знаходить вихід, коли суперечності нашого життя вкотре об’єктивно та невідворотно заганяють тебе у глухий кут. Гастрономи в центрі працюють до самісінької ночі, і там можна купити цілком пристойний кримський коньяк. Пляшку. А краще – дві. Можна навіть взяти пластикові скляночки, але я їх ненавиджу через присмак синтетики на губах – куди краще цмулити просто з горла, не засмічуючи світ пластмасою. Так, іще плитку чорного шоколаду на закуску. Це все.

Певно, смішно виглядає бізнесмен у дорогому світлому костюмі, який іде вулицею з двома пляшками коньяку та шоколадкою у руці. Але мені зараз було начхати на це.

Олесь вже чекав у парку під пам’ятником. Його постать здавалася зовсім мізерною на тлі гігантського чорного стовпа – багнету чи то колони, що символізував героїчну перемогу совєцького народу.

– Здоров, козаче! – я переклав до кишені одну з пляшок, щоб звільнити руку для привітання.

– Драстуйте.

– Згадаємо юність? – показав я у бік бетонного парапету, що оточував пам’ятник.

– Ой, а можна ми сядемо так, щоб не бачити цього фалоса? У мене алергія на секс.

Я посміхнувся:

– А хіба ти не знаєш, що фалос завжди означав перемогу? Історія перемог – це історія фалосів.

Олесь зміряв оком монумент і перевів погляд у бік Лаври.

– Ну а бабу тоді навіщо поставили? Що вона означає?

– Блін, хто з нас поет? – обурився я. – До пари. Де є фалос, має бути баба. Не простоювати ж дарма. Баби – це невідворотне.

– Я зараз блювону, – несподівано відказав Олесь і пішов доріжкою у напрямку урочища.

Наскільки реальною була ця погроза, сказати важко. Судячи з рухів та голосу, хлопець ще не набрався до такого ступеня, щоб блювати. Швидше за все, був озвучений своєрідний поетичний образ, тому я почимчикував слідом, видивляючись затишне місце. Ми пройшли ближче до лаврського паркану і врешті попри мої світлі, а значить вразливі до вуличного бруду штани примостилися просто на сумнівній парковій лаві боком до монументальної пропаганди і обличчям до Дніпра. Втім, так само роблять усі кияни, коли причащаються на схилах пивом та вином.

Я мовчки відкрив пляшку і заховав до кишені корок та упаковку від шоколаду. Смітника поруч не було, а кидати під ноги не дозволяла специфічна київська гордість.

Так само мовчки ковтнув не аж як витриманий, але принаймні гарантовано виноградний спирт і передав пляшку Олесеві. Він прийняв, не відповівши жодним словом, і теж приклався до горлечка. Знов-таки жестом я запропонував йому вкусити від шоколадної плитки – як у дитинстві. Тоді шоколад уперто відмовлявся ламатися на розкреслені квадратики, і ми кусали його по черзі, залишаючи на темній плитці чомусь майже білі сліди зубів.

– Ніколи не одружуйся, – видав я першу, розминочну сентенцію, коли пляшка закінчила друге коло. – Погана жінка зробить нещасним тебе, а хорошій ти сам зруйнуєш життя.

– Серйозно? – невесело підняв брови поет.

– Абсолютно. Жінки і чоловіки – контрастні речовини. їхній контакт між собою викликає екзотермічну реакцію і є нищівним для обох організмів.

– А що таке екзотермічна реакція?

Він був поетом, а не хіміком, і я упустив цей прикрий факт.

– Екзотермічна реакція – це реакція з великим виділеннями тепла, поту та інших біологічних речовин, властивих молодим сексуально спроможним організмам. Але нагадую – при тривалому контакті чоловік та жінка поступово анігілюють одне одного.

Не знаю, як інші чоловіки, але я не знаю більш ефективних ліків від життєвих загострень, ніж етиловий спирт концентрацією біля сорока відсотків за об’ємом. І навіть Пашин негативний приклад не переконає мене у зворотному. Бо ж передозування перетворює на отруту будь-які медикаменти у той час, коли вивірена кількість отрути лікує навіть від онкології. Часте вживання викликає залежність і від, наприклад, кави, тоді як своєчасне вливання алкоголю лікує від похмілля, і не тільки.

– Знаєш, інколи мені здається, що я – деміург. Якщо розмовляю з дружиною – можу передбачити розмову від початку до кінця. Як у театрі. А коли Паша починає гуляти – навіть кожну дію спрогнозую. Кожну репліку з залу.

При цих словах Олесь чомусь опустив очі, але я не став себе напружувати здогадками про причини цього.

– І врешті я втомився передбачати. Давай вип’ємо за позбавлення від цієї звички. Ну їх на фіг, ці передбачення!

Я випив, і хлопець простягнув руку за пляшкою.

– Будьмо! – сказав я. – Не знаю, як ти, а я налаштований сьогодні сильно напитися.

– Я теж, – пробубонів поет.

– Е, ні, – заперечив я. – Я маю право напитися. Я – майже двадцять років одружений. А ти одружений?

Він заперечливо помотав головою.

– Отож. Так поясни мені, яке право ти, парубок, маєш напиватися?

– Бо інакше я застрелюся, – відповів Олесь.

– Тоді законно, – я знову приклався до горлечка, відзначивши, що переходжу за половину пляшки. Гарна динаміка. В голові поступово утворювалася приємна порожнеча.

– А якщо нап’юся, то застрелю Пашу, – додав поет, хильнувши у свою чергу коньяк довгим, тягучим ковтком.

Я зіщулився і зазирнув у хлопцеві очі. Що там хотів побачити? Напевне, відблиск гумору. Жартувати на тему боса завжди заведено серед підлеглих. Щоправда «застрелю» – жарт доволі специфічний, та й називати начальство Пашею Олесь раніше не наважувався, навіть при мені. Але навіть найменших ознак гумору у його погляді не читалося.

– А де ж ти пістолет візьмеш? – запитав я якомога легковажніше.

– Візьму, – субтильний поет затримав у своїх руках пляшку і хильнув це раз поза чергою.

– Але для початку візьми шоколадку, – порадив я.

Добре, коли знаєш, кого саме треба пристрелити, щоб тобі полегшало. Я раптом спробував скласти перелік тих, кого варто було б пристрелити мені. Ірка… Ну, якщо без наслідків у вигляді кримінальної відпо

відальності, то ідея цілком продуктивна. Хоча ні. На кого ж я тоді перепишу майно, щоб все-таки стати бідним депутатом?

Я посміхнувся власним думкам. У п’янці «на результат» кожен переслідує свою мету. А й справді, якщо спробувати, немов у дитинстві, уявити себе деміургом і скласти план масштабної помсти?

Стріляти – це неправильно. Це – вплив романтичних історій про криваву помсту. У дитинстві під час життєвих криз жоден з нас не хоче стріляти. А навпаки, як там заповів Том Сойєр? Самому вмерти, щоб усі плакали і нарешті зрозуміли, кого вони насправді втратили.

Але хто буде плакати за мною?

Ірка… Ірка плакати не буде, це шкідливо для обличчя – залишає зморшки. Хіба кілька сльозинок на похороні для пристойності. Проте для цього треба узгодити час смерті з її знімальним графіком. Щоб вона була у Києві і не виявилася зайнятою на майданчиках чи в офісі.

Богдан. Не певен, що мій син взагалі помітить цю подію. Можливо, якщо про неї напишуть на ігрових сайтах чи заспіває модна група. Є щоправда шанс, що саме в ці дні знадобляться гроші, і він спитає про тата. Знов-таки дату смерті треба узгодити з графіком фінансування сина.

Катька… Катька заплаче, це точно. Заплаче зокрема тому, що більше не плакатиме ніхто, і тут вона має певний ексклюзив. Але в її сльозах буде великий відсоток полегшення. Ну справді, я і не живу з нею нормально, і не кидаю. Вічна коханка без жодних особистих перспектив, невже це доля, на яку заслуговує така жінка? Вона ж цілком ще конвертована, і навіть залицяльники сякі-такі періодично на обрії з’являються. Дехто навіть буває продемонстрований мені – певно, з метою викликати ревнощі. Ну то що зробить Катька, одплакавши своє гірко, а проте обережно, щоб не порушувати конспірації? Найвірогідніше, прихилиться до когось із залицяльників, а якщо трапиться неодружений, то й вийде заміж. Хоч би навіть і за цього останнього – старпера зі страхової компанії. А може, знову у коханки піде – на півставки коханка, а на пів – тяглова кобила, агент з особливими повноваженнями і майстер на всі руки. Як оце зараз при мені.

Хто ще може заплакати?.. Партнери по бізнесу? Не смішно. Ці обмежаться вінками. Щоправда дорогими і представницькими. Що не так вже й погано.

Мирослав? Людина творча, у нього дійсно можуть виникнути людські почуття з приводу моєї передчасної смерті. У Мирослава та ще у цього молодого ідіота, який погрожує взяти пістолет і застрелити Пашу.

І тут я сам собі показав жовту картку. Дитячі ігри не повинні заходити аж так далеко. Бо у світі існують люди, для яких я по-справжньому цінний, які люблять мене разом із моїми проблемами, недоліками, періодичними закидонами та постійною заклопотаністю. Це – мої батьки.

Я взяв коньяк і ляснув Олеся по плечу, так що той від несподіванки підскочив на лаві.

– Хлопче! Усі наші проблеми – фігня. Якщо і варто сьогодні напитися, то тільки за здоров’я наших батьків. Давай вип’ємо, щоб вони жили по сто років і, не дай Боже, не побачили смерті своїх дітей. Поки живі наші батьки, ми з тобою залишаємося дітьми. І тому давай не будемо говорити та робити дурощів. Щоб не засмучувати їх. Щоб вони могли нами пишатися якщо не перед сусідами, то хоч би між собою. Зрозумів?

Тут мій голос чомусь затремтів. П’яні чоловіки часто стають сентиментальними. Але це – не гріх.

Олесь уперто дивився під ноги, проте пляшку прийняв та приклався до неї. Відкусив шоколаду і раптом сказав:

– Тільки я його все одно уб’ю!

– Не питання, – погодився я. – Є навіть люди, які б із задоволенням профінансували цей теракт. Можу дати тобі цілий список. Тільки враховуй, що вони не повірять у твою щирість, а будуть вважати тебе провокатором СБУ.

Коли нам погано і ми збираємося напитися, чужі проблеми відступають на другий план. Тут кожен перетворюється на егоїста і, як каже наш спільний і мудрий друг Мирослав, нема на то ради. Саме тому я не став випитувати в Олеся, що сталося. Захоче – сам розповість.

Ми мовчки допили пляшку, я відставив її вбік і видобув з кишені наступну. Життя тиснуло так, що готові були зірватися всі клапани. І, щоб відкрити запобіжники і стравити зайві паскалі, не вистачало ще грамів двохсот-двохсот п’ятдесяти.

Олесь цілком занурився у свої думки. Віком та масою тіла він був меншим за мене. Крім того, не виключено, що він уже прийняв, тому у мирні часи я б ніколи не примусив його допивати. Але на війні – як на війні. Акуратно відкоркувавши коньяк, я запхав до кишені рештки акцизної марки та кришку. Нічого, як не доп’ємо, то в крайньому разі залишимо щось місцевим богам.

Смеркало, але на годинник дивитися не хотілося. Я не вмію ночувати в канавах та попід лавами, тому час завжди асоціюється в моїй душі із поверненням додому. А сьогодні ця перспектива чомусь не викликала найменшого оптимізму.

– Все одно, у мене немає виходу, – раптом сказав Олесь.

У голосі бринів такий розпач, що в мені раптом прокинулася совість. Півпляшки тому я готовий був залишити хлопця сам на сам із його проблемами, але хіба так роблять друзі? Соромно, пане Сергію. Раніше ви не були таким жорстоким.

– Чого ти? – нахилився я до нього із п’яно-співчутливими словами. – Розкажи. Може, не все так погано. А може, навпаки – і тоді я допоможу тобі дістати пістолет.

– А-а… – Олесь так темпераментно влив у себе чергову порцію цілющого напою, що мало не вдавився. Він перебував у тій стадії сп’яніння, коли розрахувати власні рухи стає справжньою проблемою. Одфоркавшись та одплювавшись, поет стукнув кулаком по лаві:

– Він скотина!

Парочка закоханих, що прогулювалася неподалік, озирнулася на крик і прискорила кроки.

– Все нормально, – я підняв долоню і раптом засміявся, уявивши як ми виглядаємо збоку.

– І ти смієшся, – безнадійно констатував Олесь.

– З чого?

– З мене.

– А чому це я сміюсь? – його думку важко було зрозуміти.

– Бо він тобі розповів. Він усім розповів. Я його пристрелю.

Після певної дози світ перед людиною звужується. Я давно помітив цей ефект і навіть підозрював, що в цьому і полягає цілюща сила алкоголю. Жаль тільки, що у п’яному стані ми не здатні до об’єктивних висновків, а у тверезому не можемо повноцінно досліджувати сп’яніння.

Тепер і Дніпро, і кручі, і навіть небо звузилися до розмірів невеличкого ілюмінатора, у якому стовбичила мокра від сліз мармиза мого товариша, талановитого поета, у якого виникли проблеми з Пашею. Він плакав, навіть не витираючись і не приховуючи свого стану.

– Він сам мене примусив і сам тепер розповідає.

– Про що розповідає? – не зрозумів я.

– Ну він. – хлопець схлипнув. – Він тоді зняв повій.

– Останнього разу?

– Так.

– І що?

– Усіх вигнав, а коли залишилася одна, він сказав їй роздягтися, взяв бритву і примусив мене, щоб я її поголив.

– Правда? – я схилився ближче, намагаючись нічого не пропустити. Це було щось новеньке у Пашиних сексуальних ритуалах.

– А коли я поголив. – Олесеві сльози настільки не відповідали обставинам, про які йшлося, що я не міг з’єднати все докупи. Хіба що хлопець вже дійшов до тієї стадії сп’яніння, коли будь-які спогади даються погано.

– І коли ти поголив. – підбадьорив я.

– Коли поголив. Він намазував чорну ікру і говорив, щоб я злизував.

– Куди намазував? – уточнив я, не наважуючись зізнатися собі, що точно знаю відповідь.

– На неї. – раптом люто відповів Олесь. – Там, де я поголив.

– І що? – запитав я автоматично.

– А що я мав робити? – він знову припав до пляшки, обливаючись коньяком і слізьми. – А тепер в приймальні всі шепочуться і сміються.

Фармацевтична дія коньяку закінчилася. Світ в одну мить знову розширився до самісінького обрію. Він став великим і паскудним.

Я далеко не аскет і можу собі дозволити деякий секс-екстрим. Звісно, непублічно. Тому примушувати підлеглих до подібних вправ – це вище за моє розуміння. Навіть не можу уявити, що хлопець відчував, нахиляючись до голої дівки з кав’яром на причинному місці, а у двері, як завжди, зазирали охоронці. Ще й гиготіли, певно. Та й сам Паша гиготів, і повія… Але ж і Олесь – жива людина, а хіба може жива людина терпіти публічне сексуальне приниження? Не послати, не відмовитися, а слухняно лизати, що скажуть… Творча людина, поет! Свідомий українець, той самий, що може вийти на вулицю, якщо підтасують вибори…

Куди там він вийде, господи! Буде лизати, буде робити, що наказано. У нього тепер немає межі.

– Слухай сюди, хлопче! – я підняв рукою безвільне Олесеве підборіддя і спробував упіймати його очі. – Якщо ти одразу його не пристрелив, то зараз вже не пристрелиш. Це гарантія. А по-друге, Паша нікому нічого не розповів, бо й сам не пам’ятає. Я його знаю, можеш повірити. І сміються з тебе у приймальні завжди. Нічого нового, козаче. А може, так воно й повинно було статися? Га? Колись же воно мало врешті дійти до краю?

– Що? – підняв каламутні очі поет. Він теж прийшов сюди не слухати, а говорити, викинути на когось свої емоції. Так що моя красномовність пропала задурно, розвіялася у літніх сутінках.

Тому я не став повторювати своїх слів. А мовчки забрав пляшку та приклався до неї, намагаючись за рахунок дози відновити лікувальну дію алкоголю. Але світ вже остаточно оточив мене зусібіч і тиснув на душу своїм паскудством. Філософа Сковороду світ свого часу не зловив. Але тоді був зовсім інший світ та інші правила ловів. Не думаю, що Григорій Савович викрутився б у моїй ситуації. І що б тоді він заповів написати на власному надгробку?

– Олесю, – поклав я руку на плече поета. – Коли ти вже взявся розважати цю публіку, може, варто навчитися грати на скрипці?

– На чому? – не зрозумів хлопець.

– Та нічого. Це так. Сімейні історії.

В нас, як і на кожному подвір’ї української Таврії, біля літньої кухні стояла кобиця. До речі, нещодавно прочитав, що філологи вважають це лемківським словом. Не вірте. Де лемки, а де ми!