Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу – саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин – перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому – пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина – теж джип – мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

– А задня навіщо? – спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

– Це прикриття. Якщо нас хтось підріже – він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

– У вас тут що, війна?

– Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе – не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

– І як, зупинили?

– Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

– Серйозно?

– Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

– А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

– Це тобі не Київ, – зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

– А що ви маєте проти Києва? – не зрозумів я.

– Та нічого, все нормально, – поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

– До речі, – я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. – Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

– У Києві, – відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

– Отож.

– До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, – Вовчик, як це не дивно, був справжнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. – У мене взагалі складається враження, що Довгорукий намагався збудувати тут такий собі маленький Київ.

– А чому це маленький? – раптом образився водій.

– Вас тоді ще не було, – відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

– Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та й річка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

– А син його потім спалив оригінал.

– Було й таке, – погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з-за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів – певно, звикли до подібних трюків.

– Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.

– Документи на машину!

Вова, що через свій зріст міг вміститися на задньому сидінні тільки навскоси, опустив затемнене скло:

– Та не бандити ми, сержант. Не бандити.

Мордатий мент глянув з-під лоба.

– Я бачу. Труженики.

Охорона загиготіла.

– Чого зупинили?

– Це ми не вас. Першу машину. Перевірка документів.

– А нас тоді чому перевіряєте?

– Так ви ж самі зупинилися, – зіщулився мент. – Ну, все гаразд. Їжджайте, – він козирнув і повернув документи.

Передні пасажирські дверцята знову тихо привідкрилися і пістолет з асфальту акуратно перекочував назад до машини. Цікаво, а що б цей охоронець робив зі своєю незаконною зброєю, якби один із ГАІшників залишився з іншого боку?

Кортеж виїхав на трасу і понісся, порушуючи усі можливі правила.

– Ну добре, охорона тобі не потрібна. Але чому не візьмеш водія? – поцікавився я у Франкенштейна. – Самому Москвою їздити, це ж можна здуріти.

– Це точно.

– Ну й чому?

– Тимчасово. Я свого водія звільнив і ще не встиг знайти нового.

– А-а.

– Та ти розумієш… Веземо ми з ним тут одного нашого мера – тобто який нас у себе прикриває, а ми його – тут, навзаєм, так би мовити. Ну а наші ж мери, щоб ти розумів, московського Лужкова на дух не сприймають. Конкуренція чи то заздрість. Дивиться мер крізь вікно автомобіля на кільцеву дорогу і каже, так собі іронічно: от, мовляв, Лужков пам’ятник собі збудував нерукотворний. Я, зрозуміло, у відповідь теж видаю щось такого штибу. І раптом мій шофер розтуляє свого рота і говорить людським голосом: «А я вважаю, що ми всі в дупу повинні Лужкова цілувати. Тут же аварія на аварії були. Скільки ж він життів зберіг!» Уявляєш?

Охоронці на передніх сидіннях зареготали, оцінивши комізм ситуації. І справді, запропонувати меру провінційного міста, щоб він цілував в дупу столичного колегу, – це чогось вартує!

– Цікаво, і що ж ти сказав?

– А нічого. Попросив зупинитися, сам пересів за кермо, а цього ідіота залишив на дорозі. Тепер шукаю нового.

– Круто! Заразом і меру характер показав.

Франкенштейн скептично посміхнувся:

– Для уральських це ще не характер. У них там хлопці суворі. В цього ж таки мера торік гранату кинули – це, я тобі скажу, було. Прилітаю до них, а мені кажуть, що Олег Петрович у реанімації. Зранку біля під’їзду кинули гранату, машина – решето. Ну я, звичайно, зриваюся до лікарні, вже уявляю його закривавленим під крапельницями. Забігаю до палати і бачу, що наш Петрович сумний такий сидить на ліжку в піжамі. Голова замотана, а решта – все гаразд, ні крапельниць, ні крові.

– Пощастило?

– Зараз розповім. Я питаю: «Олеже Петровичу! Що сталося?» А він: «А ти нікому не розкажеш?»

– Що, сам на себе замах імітував?

– Не перебивай, будь ласка. Словом, виходить він з під’їзду на роботу їхати. Службова машина під парадним чекає. А кілер у засідці розташувався над під’їздом, зверху, на козирку, розумієш? Він побачив, що мер вийшов, – висмикує чеку, кидає гранату, а сам через вікно назад у під’їзд і – на дах. Професіонал, одне слово. А граната, – Вовка не витримав і зареготав, – а граната влучає меру просто в потилицю, відскакує, котиться по землі, закочується за машину і на тому боці вибухає. Уявляєш? Шофера добряче покалічило, але – живий. А у цього, крім гулі на голові, – жодної подряпини. Полежав в лікарні тиждень для пристойності і – на роботу.

Я теж розсміявся.

– Це ж просто легендарний випадок!

– Так отож. Тому й просив нікому не розповідати, боїться, що говоритимуть, нібито у нього голова така дубова, що гранати відскакують.

За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову дорогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф-клубу – будиночок охорони, ворота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.

– Яке повітря! – вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. – Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний – дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно – стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

– Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

– Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно – чи то здалося – що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж – під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

– Не витріщайся, – стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. – Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф-клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому, поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк-так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

– Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

– Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники – різнокаліберні стрижені хлопці.

– Що це було? – уточнив я у Вови.

– Не базарь, – несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш – закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів-братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

– Не подобається?

Я тактовно промовчав.

– Ваша горілка краща, – кивнув Франкенштейн. – А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?

– Мабуть, тому, що наша горить?

– Точно. До речі, це й було ноу-хау Дмитра Менделєєва.

– В смислі?

– В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

– Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.

– А чому саме сорок? – хитро примружився Франкенштейн.

Отут уже змішався я.

– І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.

– Сідай, два, – Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. – Сорок градусів – це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

– І що? – не зрозумів я.

– А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.

– Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! – я жартома постукав пальцем по його голові. – Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

– Доброго вечора! – долинув ззаду незнайомий голос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.

– Ви дозволите?

– Прошу, – широким жестом запропонував Франкенштейн. – Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

– Сідай, братан, – він кинув на нас уважним поглядом. – Це – мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

– А ти сам звідки, братішка?

– З Самари, – раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто – не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

– Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

– Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

– За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

– А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?

– Допомагають? – я зиркнув на Вову.

– Так, – русявий відслідкував мій погляд. – До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

– А-а. Це добре.

– Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?

– Треба, – посміхнувся я.

– Братішка, – звернувся раптом русявий до Вови. – А чого це він сміється?

– Він не сміється, – твердо заперечив Франкенштейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний – без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою – і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

– Він не сміється, – ще раз нагадав Вова. – Вам здалося.

– Коли мені здається, я не говорю, – олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина – хіба це гріх?

– Доброго вечора! – раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі – великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним – скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з-за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

– Ігор, – простягнув мені руку спортсмен.

– Сергій.

– Це – ваші гості? – шанобливо запитав Елвіса русявий браток.

– Так, – радісно відгукнувся той. – Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

– Не будемо вам заважати.

– Яке там заважати! Що ви!

– На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

– Ну, як знаєте.

– Гарного відпочинку! – хлопці вийшли з-за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

– Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

– А в них робота така – чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

– І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розбиратися?

– Тут чи в іншому місці – як зачепилися, то вже не злізуть.

– Так я ж завтра тю-тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

– Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

– Ну, що там у вас, в Хохляндії? – главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. – Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.

Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена-Ігоря, наводив на думку, що той – не останнє цабе в місті.

– В Україні вибори, – майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання – страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. – Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.

– Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? – уточнив спортсмен.

Знов-здоров.

– Так. В Україні.

– Це тому що самостійність?

– Ні, просто так граматично правильно.

Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:

– Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.

Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:

– Так спиздити ми і без вас можемо.

– Бу-га-га, – вибухнув реготом Елвіс. – Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

– А що це за хлопці з вами були? – спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

– Це солнцевська братва, – пояснив Елвіс. – Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців – тих, які щойно засідали з нами за столом.

– Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, – спортсмен замислено крутив чарку в руках.

– Вони – бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.

– Правда? – зацікавився я. – Я теж колись починав з театру.

Елвіс коротко хихотнув.

– То інший театр. Він на початку дев’яностих збирав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят – авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував – ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого театру платили всі.

Тим часом солнцевські шмари знову роздяглися, залізли до басейну і почали бризкати своїх кавалерів. Забава набирала обертів.

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

– Хто це? – запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

– Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

– А це? – повів я очима в бік спортсмена.

– Ти що, дурний? – вирячився Вова. – Це ж віце-прем’єр!

– Чий?

– Що значить, чий? Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю-у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

– Клас! – підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

– А я теж хочу купатися, – раптом п’яно сказав наш вельможний гість. – Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність – зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен-віце-прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом – майстром спорту з плавання – і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати наввипередки, і я навіть не сильно відстав – короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

– А я люблю ваші пісні, – сказав через стіл віце-прем’єр з гуманітарних питань.

– Мої? – уточнив я.

– Ваші, українські. Давай заспіваємо.

– Так акомпанементу ж нема, – мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце-прем’єром.

– Зараз щось придумаємо, – він погукав офіціанта. – Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

– Вибачте, – до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. – Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

– Значить, я буду грати на роялі, – оголосив віце-прем’єр і підвівся з-за столу. – Де тут головний корпус?

– Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на «ти».

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце-прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті-решт ми дісталися холу, де стояв білий «Стейнвей». Віце-спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після «Розпрягайте, хлопці, коней» перейшли на «Очі чорниє». Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари – русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а-ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

– Хто це? – запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

– Віце-прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

– А це? – вона кивнула в бік солнцевських.

– Це братва.

– Братва? – не зрозуміла вона. – Бандити?

– Тс-с-с, – я приклав палець до рота. – Вони не люблять, коли хтось сміється.

– Зачекай, – Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися. – А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

– Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

– А-а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, – сказала моя мудра дружина. – Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?

Конгрес українських націоналістів, Організація українських націоналістів, Всеукраїнське об'єднання «Свобода» і Організація українських націоналістів (революційна) мають намір об'єднаними зусиллями підтримати на президентських виборах кандидатуру лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка.

Інтерфакс-Україна

«Якби я сказав, що я буду балотуватися, то Янукович став би самою щасливою людиною… Скинути такий тягар!», – сказав Кучма на прес-конференції в Києві.

Українська Правда

Видавництво «Донбас» у четвер довело до відома редакцію єдиного опозиційного регіонального щотижневика «Острів», що з цього дня більше не буде друкувати газету.

Українська Правда

Відомий американський теле– та кіноактор Джек Паланс відмовився прийняти нагороду на фестивалі російських фільмів у Голівуді, і ще й залишив залу на знак протесту, заявивши: «Я українець, а не росіянин!».

Українська служба Бі-Бі-Сі

– До вас пан Мирослав Коваль.

Секретарка, що працювала на місці Хмаринки, говорила ще трошки боязко, але то нічого – звикне.

– Розкриваю обійми, – я підійшов до дверей кабінету і гостинно розчахнув їх. – Ласкаво просимо!

Дівчина за стійкою невпевнено посміхнулася.

У приймальні стояв, як завжди, ефектний, недбало елегантний та впевнений у власній неперевершеності Мирослав. Кого-кого, а його я радий бачити у будь-яку пору дня й навіть ночі.

Мирослав був режисером. Колись давно, коли ми тільки вперше потисли руки і він відрекомендувався: «Режисер», я вирішив уточнити: «Кіно– чи театральний?». «Просто режисер», – стримано, але з почуттям власної гідності відповів новий знайомий. З часом я переконався, що він мав рацію. Якби хтось спробував визначити, в якій саме галузі мистецтва орудує мій приятель, він би розгубився. Документальне і художнє кіно, театр, телебачення, офіційні заходи, публічні шоу та приватні вечірки – усі ці майданчики підкорялися Мирославові однаково легко. Але все-таки він був не «просто режисером». Далеко не просто. Він був веселим, компанійським, злегка цинічним, але через це дотепним хлопцем і своїм існуванням та влучними зауваженнями вмів примирити мене з сучасним світом, а точніше кажучи, з тією божевільнею, що її чомусь називають сучасним світом.

До знайомства з Мирославом я був насправді дуже невисокої думки про служителів храму мистецтва. І базувалося це на досвіді спілкування зі співачками чи танцівницями – майбутніми та нинішніми «зірками», яких полюбляли приводити з собою до ресторанів колеги-бізнесмени. Спочатку кривляння цих німфеток здавалися навіть забавними, але досить швидко я зрозумів, що намагатися витлумачити зміст слів, які вилітають з їхніх напомаджених ротиків – дарма праця. Це були не слова, а умовні сигнали, на зразок азбуки Морзе: мені нудно, хочу пити, купи мені це, ну і так далі. Милі личка, стильний одяг або його відсутність були лише результатом ретельної передпродажної підготовки. І ставало очевидним, що храм мистецтва – це місце, де торгують усім оцим гуртом і в роздріб. Ну а раз торгують, то мусять бути продавці, які, задовольняючи цехові понти, називають себе режисерами. Так само, як продавці у борделях гордо іменуються сутенерами.

Звісно, на додачу до білого тіла клієнтам храму мистецтва пропонується антикваріат сумнівного походження, фарба, намазана на полотно рукою модних художників, кавалки бронзи та каменю, від яких чи забулися, чи то полінувалися відрубати все зайве, а також дорогі квитки на фонограмні концерти заїжджих знаменитостей. Там є свої режисери, які називаються кураторами виставок, продюсерами чи мистецтвознавцями.

Проте спілкування з Мирославом дозволило з’ясувати – те, що я мав за храм мистецтва, насправді було всього лише маленькою прибудовою, яку підприємливі служки спорудили спеціально для бізнесменів, бандюг та іншої убогої братії. Справжній же храм, хоч і дещо занедбаний, холодний та неохайний, виконував-таки своє сакральне призначення, і містив навіть доволі добре облаштовані закапелки. Люди, які служили у цьому храмі, були представниками особливої породи – вони не уявляли свого існування без того, щоб написати, заспівати чи намалювати щось, навіть коли воно й не годиться для продажу. Звісно, Америки я не відкрив – такі люди були завжди. Просто здавалося, що вони давно вимерли, бо столичне середовище, в якому обертався останні роки, не демонструвало жодних ознак їхнього існування.

Треба сказати, що Мирослав зовсім не був анахоретом – він багато тусувався, мав впливових знайомих і замовників, в тому числі серед можновладців та бізнесменів. Його худорлява фігура у ретельно-недбалих шатах з незмінною шийною хусткою замість краватки та хвостом доглянутого хвильчастого волосся на спині часто потрапляла мені на очі на офіційних заходах та прийомах. Однак, попри ринкові стосунки, що панували навкруги, хлопець міцно тримався корінням за ґрунт – той самий ґрунт, в якому проростає мистецтво у його природному вигляді, а не тільки ті витвори, що йдуть на продаж. Мирослав дуже шанував таке мистецтво, ба навіть намагався прищепити любов до нього на дубових стовбурах душ приятелів-бізнесменів. Він вірив, що на кожен справжній шедевр можна врешті-решт знайти покупця. Проте поки що ця його теорія не знайшла практичного підтвердження.

– Как погодка в Москвє?

– А ти звідки знаєш? – здивувався я. Не люблю, коли інформація розповсюджується без моєї згоди. Бо в результаті рано чи пізно з’являються усілякі американські громадяни з доларами у дипломатах.

– А хіба то секрет? Мені твоя секретарка по телефону сказала.

Он воно як. Цікаво, це ще Хмаринка, чи вже нова відмітилася?

– Та ні, не секрет. Просто секретарки забагато патякають. Уявляєш, одна навіть в журналі передачі змін почала вести особистий щоденник.

– Інтимний? – підняв брову Мирослав.

– На жаль, ні. Дівоча маячня – хто кого яблучком пригостив. Довелося вигнати.

– І то вірно. Якби інтимний – можна було б нишком читати, то був би – люкс. А про яблучка… Хоча, знаєш, питання, хто кого пригостив яблучком, має глибокі історичні корені. Один вар’ят пригостив був не ту – і закінчилося війною. Троянською.

Як справжній патріот Галичини Мирослав не цурався колоритної тамтешньої «ґвари», в межах розуміння співрозмовника, зрозуміло. Межі мого розуміння були досить широкими.

– Отож, я й не хочу війни. Зараз у Москві навоювався по саме нікуди. Ти навіть не уявляєш, що там насправді діється!

Мирослав розтягнув свої пластичні губи у скептичній посмішці:

– Третій Рим?

– Швишде другий Содом. Гроші – рікою, американські супертехнології, арабські розкоші, і одночасно у гольф-клубі, крутому до неможливості, братва розводить лохів на тьолках. Запускають голих у басейн і хто клюне – ставлять на бабки.

– А ти що там робив, у гольф-клубі?

Я глянув, чи добре зачинено двері до приймальні, і аж тоді зізнався:

– Мене ж і розводили. Точніше, намагалися.

Мирослав присвиснув:

– Бігме, думав, що тамті бандюки вже давно в бізнесменах.

– Е ні, бізнес там зараз тільки конторський. КГБ чи ФСБ – як там вони зараз називаються. Розумієш, Мирославе, нафта – це народне багатство. Тому весь процес контролює ФСБ. Все дуже просто – або ти заробляєш на нафті, або обслуговуєш тих, що заробляють на нафті, або обслуговуєш тих, хто обслуговує тих, що заробляють на нафті.

Мирослав відкинувся на спинку фотеля, вільно закинувши ногу на ногу і уважно слухав, схиливши набік своє фактурне – мрія будь-якого скульптора – обличчя. Це була його звичайна манера. Слухати він вмів і любив – риса, яка не часто зустрічається в природі, а серед людей мистецтва, то й поготів.