Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Володя сміється. Своїми запитаннями він будить в мені демона філософії, який зазвичай ховається, пришиблений бізнес-метушнею, а у такі хвилини розправляє хвоста.

– Це ви точно сказали! Жінкам тільки й треба, щоб заробіток був. Я по своїй бачу.

– Інстинкт. Проти нього не попреш.

– А як же інші, німці там чи англійці? У них що, нема інстинктів?

– У німців жінки знають своє місце. Хай би тільки якась Гретхен сказала своєму Гансу: не пущу на війну. А у нас, пам’ятаєш, як жінка забрала офіцера просто з аеродрому у Львові, коли відправляли миротворчий контингент до Іраку? На трибуні стоїть міністр оборони, а вона при всіх тягне свого чоловіка додому! І нічого, пішов, не застрелився від сорому. І погони з нього не зірвали, і міністр у відставку не подав.

– Точно кажете, Миколайовичу. Щоб оце, коли я служив, хтось отак от під спідницю ховався? Та хлопці б самі прибили у казармі. Я так розумію: якщо ти солдат, то твоя робота – вмирати, коли скажуть. За що тебе годують-одягають? Не хочеш – іди вулиці замітай. А так, щоб зарплатня, утримання там, те, се, форма, відпустка, а коли воювати – дружина не пустила? І міністр теж молодець, нащо він такий красивий?

– А в міністра у самого вдома жінка.

– Оце точно! – посміхається. – Ви як уріжете, Миколайовичу, так просто в десятку. Точно – і в міністра жінка, і в президента.

– Ага, і в мене теж, – покрутившись провулками, ми вже наблизилися до мети.

Володя не витримує і щиро регоче, не забувши, щоправда, про свою роботу – тому машина м’яко зупиняється біля самого під’їзду.

– Завтра, як завжди? – запитує він, відсміявшись.

– Авжеж. Добраніч.

– Щасти вам.

Я відкриваю двері, киваю консьєржці та піднімаюся сходами на третій поверх, де мешкаю разом із дружиною та сином.

Ірка виходить з кімнати, як завжди, кутаючись у теплий плед. Вона мерзне незалежно від пори року й температури у кімнаті. Можливо саме це і є причиною невдоволеної гримаски, що звично прикрашає обличчя моєї дружини. На телеекрані цього, звичайно, непомітно. Там вона професійно сяє, уособлюючи своєю зовнішністю високі стандарти національного телебачення. Але вдома моя благовірна знову стає собою.

– Привіт.

– Добрий вечір. Як зйомки?

– Нормально. Вечеряти будеш? – вона позіхає. – Подивись у холодильнику, Лариса щось там зробила.

Ірка не вечеряє – тримає зіркову дієту, тому ніколи не супроводжує мене до кухні, каже, що боїться втратити контроль над собою. Вона дуже пишається тим, що повернулася до своїх дівочих розмірів і може приміряти тодішній одяг, а як на мене, додаткові п’ять кілограмів зовсім не завадили б. Адже стрункість двадцятирічних у сорок виглядає, як засушеність. А може, й мерзне вона саме від цього? Десь я читав про подібний ефект.

Отже, для вечірнього родинного спілкування я використовую короткий час спільного перебування у коридорі.

– Малий вдома?

– Біля комп’ютера. Ти б з ним поговорив, бо він цілими днями втикає.

Я знімаю туфлі та акуратно ставлю до шафи.

– Звідки така інформація, ти ж на зйомках? Може, він книжки читає чи віджимається?

– Ага, а то я не знаю нашого сина. Інші оно з дівчатами гуляють, а цей в інтернеті.

– Всьому свій час.

Ірка робить кисле обличчя, як завжди, коли розмова торкається виховання. Вона свято вірує, що єдиний спосіб впливу на сина – це розмова з батьком, тобто зі мною. І використовує мене в якості такого собі засобу покарання, замість кийка чи паска. Як щось не так, одразу – «тоді з батьком будеш розмовляти». Універсальна метода.

– Так ти поговориш з ним?

– Якщо це допоможе.

– Допоможе. І нічого не станеться, якщо ти хоч раз приділиш увагу власному сину.

– А то! Ти заморилася, так?

– Дуже. Цілий день на зйомках.

– Ну то лягай. Я ще подивлюся телевізор.

– З сином поговори.

– Поговорю-поговорю. Добраніч.

Мені часто заздрять – жити з телезіркою! Це ж просто казка! Але я знаю, що телезірки залишають свої посмішки на майданчику, природну жвавість – у сценарії, а блискучі очі – у гримерці. Вдома на позитивних емоціях вони заощаджують. І воно зрозуміло – не двадцятирічні все-таки.

Я проходжу у дитячу і стукаю в двері. Нуль на масу. Навушники у вухах – прокляття нашого часу.

Малий сидить біля монітора. Насправді, назвати його малим складно – таке собі одоробало метр вісімдесят на зріст з триденною щетиною на щоках і похмурим поглядом з-під кошлатих брів. Вісімнадцять років, перший курс політехнічного, а «Малий» – це за дурнуватою батьківською звичкою.

– Добрий вечір! – мацаю я його за плече.

Він не здригається, не обертається, але відповідає:

– Добрий вечір.

– Мама хвилюється, що ти багато сидиш за комп’ютером.

– Угу, – киває він.

От і поговорили.

– Ти вечеряв?

– Угу, – він не відривається від монітора, клацаючи одночасно двома руками.

Я обводжу очима кімнату. Стіни завішані плакатами з зображеннями спітнілих співаків. Вікно, підлога та стіл рівномірно всіяні речами. Як тут можна щось знайти? Все-таки, наші діти мають забагато комфорту. Окрема кімната, персональний комп’ютер… Колективне життя, як, наприклад, у гуртожитку, попри всі недоліки, привчає тримати своє при собі. От мені в молодості довелося покочувати – так принаймні звик до ладу. А тут – повний хаос. Певно, треба бути програмістом високого рівня, щоб орієнтуватись у такому складному просторі.

– Батьку!

– Слухаю.

– Там цеє… гроші, – він тільки на мить уриває клацання, але голови не обертає.

– Які гроші?

– Ну цей, в інститут.

– Тобі дати грошей?

– Угу.

– Для чого?

– Ну нам там… коротше, там книжки.

– Треба купити книжки?

– Угу.

– Скільки?

– Двісті.

– На.

Він, не обертаючись, простягає руку і приймає від мене купюри.

– Ага, – каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.

– На здоров’я.

– Угу.

Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні – принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.

– Ти поговорив з ним? – чується Ірчин голос зі спальні.

– Поговорив, – гукаю у відповідь.

– І що?

– Обіцяв, що буде зупинятися, – щира брехня полегшує родинне спілкування.

– Добре, – приймає версію Ірка. – Не пий багато.

Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав.

Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.

За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу – а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу – вона каже – знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».

Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя – просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка – витерти кров. Наша міліція нас береже.

На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні – як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.

За годину в роті стає гірко – від коньяку, політики та сумнівів. Я клацаю пультом і шкандибаю до спальні, відчуваючи, що думки в голові нарешті достатньо заплуталися. Значить не будуть заважати сну – і це добре.

Роздягаюся та пірнаю під теплі ковдри. Ірка вкривається двома, я одну завжди відсуваю, бо не люблю упрівати. Її теплі сідниці ледь вологі, а може, тільки так здається. Моя рука починає подорожувати знайомими складками та вигинами дружининого тіла.

– Ну! – бурчить вона незадоволено і відсувається.

«Ну – то й ну», – вирішую я, повертаюся на бік і миттєво засинаю, заморений довгим днем та вколиханий найкращим снодійним бізнесмена – коньяком.

Протягом останнього часу судових переслідувань зазнали «Українська правда», «Україна молода», «Львівська газета», чиниться тиск на «5 канал», припинено мовлення радіо «Континент», позбавлено сталих частот радіо «Свобода», не видано ліцензії на власні частоти для «Громадського радіо».

Львівська газета

У кулуарах Верховної Ради на третьому поверсі відкрито виставку темників – інструкцій з висвітлення подій, що готуються Адміністрацією президента для державних і приватних медіа.

Українська Правда

Події, які відбувалися навколо виборів мера у Мукачевому, можуть мати своє повторення під час виборів президента України у жовтні 2004 року.

Заява Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи

Рік тому, коли мій друг і партнер Паша Павлюк зробився заступником голови спостережної ради у великому державному банку – одному з небагатьох, що іще не стали жертвами приватизації, – він перебрався до скляного банківського офісу на Антоновича. І знову, як під час минулих злетів на політичних каруселях, позаочі став іменуватися Павлюк-паша – прізвиськом одночасно статусним і злегка іронічним, бо на турецького пашу він не був схожий аж ніяк. Зовнішністю Паша найбільше нагадував героя радянського мультфільму «Мауглі», шакала Табакі. Помітна клаповухість, здиблене ріденьке волосся, через яке світилася шкіра, злегка обвислі щоки – таким він був навіть у молоді роки, коли ми познайомилися. Бізнесова та політична кар’єра не зробили його соліднішим. «Ти б хоч живіт відпустив», – казав я йому. Але схильність до алкоголю у комбінації зі спортивним минулим висушували його організм, тому жилавий невисокий депутат Павлюк аж ніяк не скидався на політичну фігуру. І цю свою ваду намагався компенсувати за рахунок дорогих годинників, оправ, перснів та іншої бізнес-біжутерії.

Звісно, побачивши подібну постать, ви ніколи не сприйняли б її всерйоз, і дарма. Я теж свого часу не вірив у Пашин потенціал, поки не побачив його в бою, реальному, рукопашному – цьому виду він віддав роки молодості – і не переконався, що за характером цей непоказний хлопець є справжнім воїном. Власне на цьому і тримався наш союз – от уже п’ятнадцять років ми разом переживали хвилини успіхів та години поразок, бо саме у таких пропорціях життя дарує нам свої щедроти.

Тепер же у Пашиному розпорядженні був розкішний двокімнатний кабінет на останньому поверсі банківської восьмиповерхівки із зимовим садом та незрівнянним краєвидом на фантасмагорійну клаптикову ковдру, якою Київ видається згори.

Київські дахи – поїдежні іржею, поплямовані ремонтами, завітрені негодою та вицвілі під сонцем, різноформатні, різнопрофільні, де-не-де спухлі раковими виростами мансард під модною єврочерепицею, потворні та незграбні кожен окремо – всі разом утворюють неймовірну аплікацію, просто-таки чарівний колаж, дивитись на який не «в падло» навіть мешканцям новомодних офісів з меблями червоного дерева. Чи то, може, у такий спосіб з-під дорогих імпортних костюмів назовні проривається українська поетична душа та традиційна схильність до споглядання?

Був у Паші, щоправда, ще один кабінет – на Банковій – там, де комітети Верховної Ради. Адже кожного депутата наша держава забезпечує приміщенням для роботи, іноді одним на двох. Втім, реально займають їх хіба що дрібні комуністи, рухівці та інші «незаможники», з тих, що беруть сосиски по гривні у буфеті та у перервах між засіданнями влаштовуються пити попід кущиками у Маріїнському парку. От і Пашин кабінет ніколи не бачив свого господаря, а хазяйнував там помічник, призначений для роботи з офіційною кореспонденцією, законопроектами та іншим депутатським дріб’язком.

Щоправда і в новому офісі, створеному для справжньої роботи, здебільшого порядкувала челядь – секретарі, помічники, водії й охоронці, але справжній господар з’являвся тут частіше, ніж у Верховній Раді. І це правильно, бо банк – це вам не країна, ним і справді треба керувати.

Я потягнув на себе масивні двері з табличкою «Спостережна рада» і відчув легкий опір – вагу було підібрано так, щоб пересічний відвідувач ще раз замислився, чи варте його питання уваги таких важливих персон.

– Доброго ранку, Сергію Миколайовичу! – хором вигукнули дві секретарки з-поза лискучого бар’єра.

– Драстуйте, дівчата! Вдома? – я кивнув на Пашині двері.

– Не сам.

– Добре, тоді почекаємо.

Може, я занадто скромний, але без зайвої необхідності не люблю вриватися до кабінетів, коли люди зайняті. Якось так мама з дитинства привчила – навіть в поліклініці ніколи не заходив до неї, поки не вийде пацієнт. Тут, звісно, не поліклініка, і Паша мені – не мама, але дитячі рефлекси залишаються на все життя.

Я втопився у м’якій канапі для відвідувачів. Гостей тут поважали, і небезпідставно – самі розумієте, неважливі люди до таких кабінетів не заходять.

– Вам кави зварити? – запитала одна з секретарок. Каюся – не знаю, як її звати. Теперішні жінки – усі на одне лице. Поки молоді – наслідують одні й ті самі модні журнали, стають старшими – ходять до одного й того ж пластичного хірурга.

– Дякую, не відмовлюся.

Я втупив погляд у газету, що валялася на столі. Новини не вирізнялися оригінальністю: черговий олігархічний міжсобойчик під виглядом аукціону з приватизації металургійного комбінату і чергова атака на тих, хто насмілився співпрацювати не з тим, з ким треба.

– Доброго здоров’я! – почулося над моєю головою.

– Олесю! Привіт! Радий тебе бачити! – я спробував звестися на ноги, але це було не так просто. Дизайнеру, який створив це суперм’яке і супернизьке сидіння, варто було передбачити запасний вихід знизу, як у танку.

– Сидіть, сидіть, будь ласка.

– Тоді вже й ти сідай чи то лягай, бо це не канапа, а щось особливе.

– На копицю сіна схоже, так?

– Швидше на солодку вату. В моєму дитинстві її на пляжі продавали. Так от, якби з неї зробити меблі, було би щось подібне.

Олесь засміявся. Я й справді зрадів, побачивши його – одну з небагатьох світлих особистостей нашого бізнес-світу. Олесь був саме тою людиною, яка займала Пашин кабінет у Верховній Раді. Філолог за освітою, поет за покликанням, він володів синтаксисом і пунктуацією, тому вів усі паперові справи депутата Павлюка.

– Прошу каву, – до нас наблизилася секретарка у короткій спідниці – і я раптом оцінив політ думки дизайнера цієї канапи. Недурний був чоловік, слово честі.

Олесь теж оцінив цей політ і через це злегка зашарівся. Дівчина подивилася на нього скептично і обсмикнула поділ, наче там було що обсмикувати.

– А ще одну зварите для Олеся? – з посмішкою запитав я.

Дівчина ледь наморщила носика, ще раз демонструючи своє ставлення до шефового помічника. Він тут був чужаком, втім, для поетів це характерно з давніх-давен.

– Що ви, що ви! Я сам! – хлопець зробив невдалу спробу підхопитися.

– Сиди, вона зварить. Зварите ж?

– Звісно, зварю, – відповіла секретарка з ноткою іронії і посміхнулася персонально мені. – Але тільки заради вас.

Ну що ж, заради мене, то заради мене. Я симпатизував Олесеві зокрема й через це його невміння поводитися з офісними курвами. Бо цинізм і поезія несумісні. Перетворитися на циніка легко, але це – квиток в один кінець.

– Що там видно на творчих обріях? – я сьорбнув кави. – Конституцію віршами ще не переклав?

– Та її хоч перекладай, хоч не перекладай…

– Дарма. Мені здається, що українська мова не створена для бюрократії.

– Чому? – було помітно, що хлопець скучив за живим словом, якого вдень зі свічкою не знайдеш у цих офісних мавзолеях. – А знаменита фраза «позаяк ця справа вимагає нагального вирішення»? Чим вам не поезія? її тут кожен, як Отченаш знає.

– Але поезія все-таки органічніша. Уяви, що Конституція була б написана віршами. її б тоді вивчали у школі напам’ять, і гаплик. Права людини там, те се. І немає проблем.

– Це точно. Уявляю тоді засідання у Верховній Раді – депутат Яворівський пропонує поправку з новою римою до слова Європа.

– От бачиш! Тоді одразу всіх поетів мобілізують у депутати. Може, й тобі крісло виділять. Га?

– Вони виділять… – хлопець скептично скривився. – Там своїх поетів, знаєте, скільки?

– Так хіба ж то поети?

– А хіба то Конституція?

Ми засміялися.

Секретарка з кавою перервала нашу поетично-політичну єдність. Вона не глянула на Олеся, а знову посміхнулася персонально мені. Це вже не просто так. Це сигнал із жіночого всесвіту. Але він залишиться без відповіді, бо я, на відміну від міністра, поважаю чужу територію.

– Сергію Миколайовичу, а у мене невеличка радість, – ясне, дещо дитяче обличчя Олеся засвітилося так, неначе й справді трапилося щось приємне.

– Яка?

– Мене в «Сучасності» надрукували.

– Та ти що! – захоплено вигукнув я.

– Правда, ціла підбірка віршів. Хочете покажу?

– Дуже хочу.

– Тоді я зараз, – Олесь підскочив із незручної канапи, немов на пружинках. Не те, що я. От вони, переваги тонкої юнацької фігури. А може, це прагнення похвалитися своїми творчими успіхами?

Не скажу, що є фанатом поезії, але добрий вірш від поганого відрізню. Що не так вже й мало. А в Олеся є справді добрі вірші, він мені читав.

Телефон на столі у секретарки раптово ожив і загорлав людським голосом.

– Карпенко не появлявся?

– Сидить, – відгукнулася секретарка, красномовно подивившись на мене.

– А чого не заходить?

– Стісняється, мабуть, – її інтонація вкупі з поглядом вдруге послали мені звістку таємним жіночим кодом, але я вдав, що не розуміюся на сигналах з інших планет.

– Уже іду, – я зліз з канапи, для чого спочатку довелося стати на одне коліно. Може, це вже зайва вага? Дівчина примружившись дивилася на мене з-поза стійки. Галантно, блін.

Подвійні звуконепроникні двері пропустили мене до велетенського кабінету. У такому можна вільно посадити три десятки працівників, щоправда за умови, що жоден з них не є депутатом.

– Ти шо, прикалуєшся? – Павлюк-паша махнув у мій бік телефонною трубкою, яку тримав у руках.

– Привіт, – сказав я. – Ти ж знаєш, я не люблю заважати.

– Серьога, када ти, блядь, запомніш? Ми работаєм, а не вийобуємось.

За столом навпроти Паші сидів гість, якого я добре знав і не дуже любив. Тож недаремно хотів почекати. Ґенек, генерал СБУ, молодий, але неймовірно перспективний. Він підвівся назустріч, продемонструвавши кавалерійську виправку, а Паша просто хлопнув долонею по моїй руці, по-мавп’ячому потягнувшись через свій неосяжний стіл.

– Здоров. Що там у вас чутно?

– План робимо, все під контролем. Умільця тут одного міністерського на кармані взяв.

Ґенек професійно нашорошив вуха.

– Начальник відділу. Організував, розумієш, свою контору і прокладав її посередником у найбільш солодких операціях.

– От щуряча морда! – обурився господар кабінету. – А як ти його вичепив?

– Сам спалився. Приніс мені на візу документи прямо від цієї своєї лівої контори.

– Тобі?

– Ну, так. Переплутав, коли брав з принтера.

Паша з Ґенеком гучно зареготали. Разом вони й самі справляли дещо комічне враження – мавпоподібний і, щиро кажучи, бомжуватий господар кабінету і високий лискучий брюнет, якому б не в СБУ, а у почесній варті служити. Не виключено, до речі, що там він приніс би більше користі.

– Дебіл, – підсумував Паша.

– Усі вони так і попадаються, – повчально прорік молодий генерал.

Дуже цінне зауваження. Особливо якщо врахувати, що ловити таких щурів – не моя, а його робота. Однак, зловити лівак – це тільки половина діла.

– Воно то конєшно, але ж це держслужба, і його навіть звільнити не можна без прямого втручання міністра. Паш, може, ти поговориш?

– Так, краще слухай сюди, – господар кабінету раптово змінив тему. – Тут у нас вибори Президента очікуються.

– Та невже? – зробив я здивоване обличчя.

– А отож, – перекривив мене Паша. – І нам треба взяти участь.

– Хочеш сказати, що тебе призначили спадкоємцем?

– Багато клопоту. Слава Богу, вони погодилися взяти грошима.

– Грошима? А можна поцікавитися, з чиєї долі? – не змінюючи блазнівського тону, перепитав я.

Ґенек зиркнув з-під брів, а Паша розвів руками:

– З общака. А що робити… Разом, хлопче, разом.

– Разом? їм що, свого не вистачає? Бо якби спитали особисто мене, я би сказав, що нам ці вибори зовсім мимо каси.

– Ти не до кінця розумієш ситуацію, – у відповідь на мою категоричність Паша перейшов на розповідний жанр. – Дивися, я отримав повну підтримку. Папа погодився після закінчення всього цього піти до нас головою спостережної ради. Зрозумів, що це означає?

Я зрозумів. І зрозумів, що йдеться зовсім не про Римського Папу. А про того, чий портрет прикрашає стіну. Останнім часом навіть у комерційних структурах почали вішати портрети Президента, щоб продемонструвати партнерам, та й самим собі повну лояльність. Щоправда, водночас ці зображення поміж собою звали «упирями» – так і питали: «Ти упиря повісив?» У цій огидній пиці й справді було щось інфернальне.

– Так от, – вів далі Паша. – План дій такий: після виборів ми отримуємо нового голову спостережної ради і починаємо потрошку акціонуватися. Щоб без всяких там аукціонів, інвесторів та іншої фігні. А як уже акціонуємося, то відчалюємо і будемо плавати окремо. Що скажеш?

– Звучить приємно.

І справді, після виборів теперішній президент залишається без роботи – а тут ми напоготові. Маючи такого голову, можна тишком-нишком приватизувати банк і поділити акції по справедливості. Доведеться, звісно, віддати великий шмат, бо все-таки президент, але й нам дещо залишиться. Є за що поборотися.

– Отож. Майже тисяча відділень, це що, мало? Тут, блін, можна прожити незалежно від Неньки. Самим по собі, як Робінзон Крузо.

Паша нещодавно купив собі нову двадцятиметрову яхту – і тепер його постійно тягнуло на морські аналогії.

– Я отримав повну підтримку, розумієш? – повторив він із притиском. – Вважаєш, що за це не варто заплатити?

Ну, у повну підтримку я не вірив – не існує у нашому світі повної підтримки. Але виключити ймовірність того, що подібна розмова й справді була, теж неможливо. Швидше за все, істина знаходиться десь посередині – свіжа думка, чи не так?

І саме під час того, як у моїй голові формувався цей мудрий висновок, телефон на Пашиному столі оголосив секретарчиним голосом.

– До вас міністр.

Не встиг пролунати останній звук, як двері кабінету прочинилися – і на порозі з’явився він – Віталік, наш міністр на прізвище Матула. Або ж Віталік Матула на прізвисько Міністр, як називали його позаочі.

– Здоровенькі були!

Усі підвелися назустріч. Все-таки міністр – не остання людина в країні, навіть якщо він зовні нагадує колгоспного гармоніста. Ну й розмова відповідно перемістилася до зимового саду із видом на київські дахи. Там стояв стіл та м’які фотелі для неформальних нарад. Бо ж міністра не посадиш за довгий стіл для відвідувачів. Міністр – це не відвідувач. Міністр – це міністр. Нехай він і Віталік.

– А коньяк у вашій хаті наливають? – поцікавився гість. – Після колегії якось дивно хочеться коньяку.

Дівчата принесли коньяк. Пішла розмова ні про що, як це завжди буває з міністром. Він же не може одразу повідомити, для чого приїхав, статус не дозволяє.

– У тебе, Серьога, там така гарнюня сидить, в офісі, – звернувся Віталік до мене, сьорбнувши півкелиха одним духом. Він не міг пропустити повз свою увагу жодної спідниці, зміцнюючи таким чином мої асоціації з образом колгоспного гармоніста.

Паша зіщулився:

– Це твоя Чіпакумпала, чи як її там?

– Та ну, згадав! То було давно і неправда.

– А що це ти зараз оце сказав? – зацікавився міністр. – Чіпа… що?

– Чіпакумпала. А тобі Серьога не розказував цей прикол?

– Ні, а що?

Довелось у тисячний раз розповідати історію про Чіпакумпалу, хоч, зізнаюся, вона того варта. Завжди виконую її на біс і завжди отримую задоволення.

Це була, мабуть, найкоротша кар’єра секретарки мого офісу – три дні. Перший день – інструктаж. Другий – робота. Третій почався з того, що дівчина простягнула мені маленький аркушик паперу. «Поки вас не було» – стандартна офісна форма. І далі у графі «Дзвонили»…

– Хто? – не зрозумів я одразу.

– Там написано, – янгольським голосом пояснила секретарка.

– Чі-па-кум-па-ла, – вже вголос прочитав я.

Дівчина радісно кивнула.

– А що це таке?

Вона розгубилася:

– Він так сказав. Я думала, ви знаєте…

Бути начальником – нелегкий хрест. Треба розуміти, що одне твоє слово може просто-таки вбити живу людину, тому я намагаюся тримати емоції в собі, а особливо, коли вони просто-таки прагнуть вивергнутися назовні.

– Катрусю, – сказав я Сапулі, коли вона зайшла до кабінету. – Поясни цій дівчині, що коли зранку миєш вуха компотом, треба кісточки випльовувати.

– А що таке?

Я простягнув аркушик.

– Гм, – сказала вона і вийшла до приймальні.

Звісно, вбити вона її не вбила, однак наваляла з усією жіночою безпосередністю. І заразом обрахувала, що воно за «Чіпакумпала» така – просто, як слідчий.

– ЧП «Купава», – похвалилася Сапула, повернувшись. – Розумієш, це було ЧП «Купава», тобто приватне підприємство, а російською – ЧП.

Ми посміялися.

– Що за люди?! – дивувався я. – Не зрозуміла – перепитай! Чого записувати повну ахінею?

– Та для неї тут усе – однакова ахінея.

– Точно.

Після прочухана дівчина була тихішою за серпневий світанок. А коли я повернувся з чергової зустрічі – підвелася назустріч з-поза стійки і, віддано, якось по-собачому зазираючи в очі, простягнула ще один папірець.

Я подякував і глянув. У графі «Дзвонили» було акуратно написано «Нечипукала».

Бідолаху звільнили того ж дня, а Сапула досі дорікає тим випадком – адже секретарок я завжди затверджую особисто. До речі, «Нечипукалою» виявився Володя Нечипорук, директор «Сезонів моди».

Міністр щиро реготав, б’ючи себе від задоволення по колінах. Генерал поводився стриманіше – він взагалі шкодував емоцій, що характерно для людей його професії. Паша радісно щирився, як від старого улюбленого анекдоту. Дурних секретарок вистачає, але не кожна здатна утнути подібне.

Однак у цій приймальні секретарки зовсім не були дурними, тому швидко принесли нам ще коньяку.

Вони знали Віталіка-міністра не перший день і добре вивчили його звички.

– Ну, будьмо!

Всі, окрім господаря, випили. Він провів уважним поглядом кожен ковток і тільки зітхнув.

– Так чого я заїхав, – нарешті перейшов до справи Віталік. – Мені віце-прем’єр дав вказівку щодо москвичів. Так я хочу, щоб прямо зараз… щоб не відкладати. У тебе хто за них відповідає?

– Осьо.

Пашин палець вказав у моєму напрямку – я здивовано підняв брови:

– Скільки сюрпризів!

– Не вийобуйся. Я просто не встиг тобі розповісти. Але ти, Віталік, знаєш, Серьога – людина надійна.

– Супернадійна, – втрутився Ґенек і поплескав мене по спині.

Я повів плечем. Нема нічого доброго в тому, що тебе хвалить гебешний генерал.

– Тільки ти, Серьога, дивися, – міністр п’янувато похитав пальцем перед собою. – Як тільки якісь питання – одразу звертайся напряму. Розберуся особисто.

– Дякую. Звернуся. Там ще є кадрова проблема, – я вирішив, що настав слушний момент взятися за звільнення викритого міністерського щура.

– Кадри рєшают всьо! – повчально махнув пальцем Віталік. – Тому що ніхто не може сам керувати державою. От, наприклад, проб’єшся ти завтра до президента і скажеш йому: Данилич, треба зробити. І він згодиться: треба. То й що? Він буде робити? – міністр обвів усіх загадковим поглядом. – Фігу! Фігу він вам сам буде робити. Він покличе кого? Мене. І скаже: Матула, зроби. Ясно?

Він, здається, уже встиг десь добре заправитися, бо напади філософії не були характерні для його звичної поведінки.

– Звучить логічно, – погодився Паша.

– Отож. А буду щось робити чи не буду – це вже я вирішую. Бо, як не зроблю, ти ж не підеш до Папи скаржитись? Бо ти до нього другий раз уже не потрапиш. А якщо навіть і потрапиш, то він знову викличе кого?

– Тебе, – Паша, як найтверезіший у компанії, був сповнений цинізму.

– Точно. Мене. А я тебе пошлю, знаєш, куди?

– Уявляю.

– Правильно. Тому що третій раз до Папи ти вже точно не потрапиш. От і виходить, що головний у країні наче й він. А наче і я. Бо у мене контроль, – міністр урочисто повернувся до мене. – Ти зрозумів?

– Зрозумів.

– Ну от. А який ми з цього повинні зробити висновок?

– Що ти – не перша, але й не друга людина у державі, – тверезий Пашин цинізм не зменшував загального градусу. Міністр був вищий за будь-яку іронію.

– Це – само собою. А ще?

Ми мовчки перезирнулися. Розмова зробила настільки несподіваний пірует, що заготованої відповіді ні в кого не знайшлося.

– А те, що ти, Серьога, повинен одразу до мене звертатися напряму. І стільки разів, скільки буде потрібно. Бо інакше кожен мій заступник може стати головнішим за мене.

– Геніально! – резюмував Павлюк-паша.

– Потужно, – додав генерал.

А я подумав, що, попри глибоку філософію, міністру не завадило б хоч трошки уявляти, що насправді коїться у його відомстві. І про те, що звертатися з діловими питаннями напряму – найдурніше, що можна вигадати. Він, звісно, пообіцяє розібратися, але далі у будь-який спосіб уникатиме конкретної відповіді, бо з п’яних очей світ виглядає зрозумілішим, а власна могутність – більшою, ніж є насправді. Адже насправді звільнити держслужбовця навіть за санкції міністра – справа не така проста. От якби Ґенек взяв його на гарячому – інша річ, але наш бравий кавалергард зараз гучно підсміювався дурнуватим сентенціям «не першої, але й не другої людини», та й взагалі він не був охочий до конкретних, а тим більше продуктивних дій.

– Ну, тоді я побіг. Всім – пока, – Віталік тим часом підвівся і за колгоспною звичкою став послідовно тиснути усім руки.

– Пока! – озвався Ґенек.

– До побачення, – ґречно мовив я. А коли завершилося прощання з господарем кабінету і за міністром закрилися двері, уточнив у простір. – І що, у такому стані він поїде керувати міністерством?

– Щоб ти знав, керувати в нашій країні можна тільки у такому стані. Інакше збожеволієш, – мудро зауважив Паша. – Якби керівники не пили, все вже давно розвалилося б до бісової мами.

– Це ти у міністра філософії набрався? – поцікавився я. – Хоча, з іншого боку, теорему Ґеделя ніхто не відміняв.

Молодий генерал здивовано підвів брови – у КГБшних академіях такого не проходили. От вона – перевага технічної освіти, а точніше наукової роботи, якою я займався на старших курсах, коли ще планував працювати за фахом.

– Це з вищої математики, – пояснив я і з міркувань гуманізму додав. – Теорема про те, що послідовність і регулярність рано чи пізно призводять до суперечності. А якщо періодично напиватися, то можна ще якось жити.

– Бачиш! Математик, а розуміє! – Паша потер долоні. – Чуєш, Ґенек?