Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

Бійка одразу спалахує знову, проте вже без колишнього ентузіазму – чи то гладіатори втомилися, чи то відчули, що існує сила, сильніша за їхню, та зрозуміли, що просто ламають комедію?

Втомився і я – від думок, від інформації, від нерозуміння того, що відбувається. Від того, що сиджу на острові, як Робінзон, а десь там триває війна. Війна за мою країну, але без моєї участі.

Я раптом відчуваю гостре бажання пірнути з хвилеламу та приєднатися до вистави під водою. Зчепитися з якимось із скатів, а то й з усіма разом. Ото був би кадр! СNN не пожаліло б кількох тисяч за такий! Шубовснути, щоб бризки полетіли, а потім рвати усіх зубами, і самому відчувати, як ікла встромляються у твою плоть.

Однак СNN цього разу обійдеться без кадру. Бо я мовчки підводжуся та іду спати. Хоч-не-хоч, а тиждень мушу провести на цьому острові, як ув’язнений.

Ув’язнений в раю.

Віктор Ющенко не виключає силового конфлікту, який може почати влада в разі провалу фальсифікації на виборах.

Українська правда

Одним з головних підсумків теледебатів став радикальний поворот в іміджевій стратегії Віктора Януковича. Він спробував представити себе в якості «нової влади», яка вже прийшла на зміну «старій», до якої прем'єр зарахував і Віктора Ющенка.

Українська правда

За вихідні на сотнях машин, на яких були зав'язані жовтогарячі стрічки – символ виборчої кампанії Віктора Ющенка – були розрізані шини.

Юлія Тимошенко

В понеділок активісти громадянської кампанії «Пора» заблокували в'їзд до Кабінету Міністрів України, прикувавши себе ланцюгом до паркану.

Інститут масової інформації

– Наш літак здійснив посадку у столиці України місті-герої Києві. Прохання залишатися на місцях до повної зупинки літака і вимкнення двигунів.

Пасажири жваво завовтузилися, дістаючи сумки та теплі куртки з багажників над кріслами. Я ввімкнув мобільний і, поки той шукав мережу, сам приєднався до загального шарудіння.

– Пасажири, залишайтеся, будь ласка, на своїх місцях, – нервово нагадала у ретранслятор стюардеса.

Відвиклий від рідного простору мобільний незвично довго визначався з потрібною мережею, але нарешті індикатор показав високий рівень сигналу. Я набрав Сапулу.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Як це «поза зоною»? Терпіти не можу цю жіночу неорганізованість. То вони у найвідповідальніший момент «не чують» дзвінка, то забувають зарядити мобільний.

Розлючений, я набрав Володаря Колес.

– Володю, ти де?

– На стоянці справа від виходу.

– А Катерина Петрівна з тобою?

– Ні. Ми домовилися зідзвонитися, щоб я її забрав. А вона поза зоною.

– Додому дзвонив?

– Ніхто не відповідає.

Оце ще новини!

Хоча зараз у неї пожежа за пожежею. І гасити все це насправді значно важливіше, ніж зустрічати шефа в аеропорту. Все правильно, тільки не треба забувати заряджати мобільний.

– Я вже приземлився. Скоро вийду.

Перед будками прикордонної перевірки вишикувалися довжелезні черги. Картина виглядали незвично ще й через те, що черги до віконець, де обслуговували іноземних громадян, були значно довшими, ніж до двох крайніх, прикрашених українським прапором. Цікаво, з чим це пов’язано?

Прикордонники працювали на повну потужність. Усі віконця були відкриті й звідусіль лунало інтенсивне клацання штампів.

– Єдиний плюс черги, що не треба буде чекати на багаж, – пролунав ззаду чоловічий голос.

Я озирнувся.

Попутник, який у літаку сидів неподалік від мене, говорив у простір, сподіваючись знайти співрозмовника.

– Це точно, – нейтрально відгукнувся я. – А що це за дурдом?

– Та, кілька рейсів з Європи прилетіли одночасно. Спостерігачів везуть.

– Яких спостерігачів?

Дядько гмикнув:

– Та на вибори ж. Зараз нова мода. Всі, хто має друзів чи родичів за кордоном, оформлюють їх, як спостерігачів, і тягнуть до нас на вибори.

Я здивовано огледів залу. Дійсно, у чергах можна було помітити кілька організованих груп. Люди перегукувалися між собою, а досвідченіші розносили імміграційні талони й показували, як їх треба заповнювати.

– Їм що, гроші за це платять?

– А я знаю? Кажуть, що не платять. Кажуть, що більшість – за свої.

– За свої? – здивувався я. Це було щось новеньке у ринкових реаліях. – А навіщо?

Попутник стенув плечима.

– Щоб фальсифікацій не було. Начебто це допоможе.

– Так отож.

– Краще б інструкторів привезли, – дядько понизив голос.

– Яких інструкторів?

– Ну, які досвід мають у Грузії, на Балканах. Якщо кожен з нас візьме по арматурині, от тоді не буде фальсифікацій.

Цікава думка. Я придивився до співрозмовника. Статечний, солідний, сивий. Явно зростав ще за соціалізму. Уявити такого на майдані було досить складно, і не тільки через вік та масу. Людина все життя вибирала з одного кандидата від блоку комуністів та безпартійних, а тепер от готова повстати через те, що не за того голосувала? Не вірю. Проте сама ідея про арматурину як запоруку демократії мені сподобалася. В цьому щось є. От тільки чи багато в Україні знайдеться людей, готових від розмов перейти до справи?

Миловида прикордонниця не мала до мого паспорта жодних питань. Багаж і справді вже стояв на транспортері, і пройшовши митний контроль, я швидко знайшов на стоянці власну машину.

– Привіт.

– З приїздом, Сергію Миколайовичу! – Володя ґречно взявся вкладати мою валізу до багажника.

– Що у вас тут?

– Та ви ж, мабуть, знаєте. Все у цих виборах. Народ гуде.

– Народ… Слухай. Мені тут один кекс у черзі на митницю сказав, що люди готові взятися за арматуру.

– Готові, Сергію Миколайовичу.

– Готові, кажеш? А от конкретно ти візьмешся? Вийдеш на вулицю?

Володар Колес ніяково гмикнув.

– Ну так я ж на роботі. Я вас вожу, Сергію Миколайовичу.

– Гаразд. А з твоїх родичів, знайомих, хто кине роботу і вийде, коли помаранчеві покличуть?

Шофер замислився.

– Та не знаю. Ніхто, мабуть, не вийде.

Люблю революціонерів-теоретиків. Вони навіть на кухнях оперують абстрактними категоріями. А життя – річ конкретна.

– От бачиш! З моїх теж ніхто. А ти кажеш, люди! Не вийдуть люди. Будуть сидіти, як і триста років біля бабів сиділи.

Володар Колес прокашлявся й запитав:

– Куди їдемо?

– До офісу.

Бориспільська траса пістрявіла передвиборчою агітацією. На її тлі губилися навіть нав’язливі мобільні оператори. «Вірю! Знаю! Можемо!» – і поруч «Тому що послідовний». Вольові щелепи, посмішки, дитячі обличчя як невідпорний політичний аргумент. Оце називається сховався від виборів! Краще було залишатися в океані з рибами, а не вертатись у цей мурашник. На деревах сям-там виднілися пов’язані помаранчеві стрічки. У потоці було помітно машини, так само пов’язані помаранчевим. От іще революціонери знайшлися. Розповідають одне одному, що дійшли краю і готові до повстання. А коли треба буде дійсно взятися до справи скажуть: «Я не пішов, бо ніхто ж не пішов. А якби пішли всі, я був би у перших рядах.» Гидко все це. Не знаю, чи є насправді у нас зараз шанс, чи ні, але знаю твердо, що ми його проґавимо.

Чим глибше ми занурювались у місто, тим нав’язливішою ставала політична реклама.

А ще ці плакати із зображенням осідланої і розрізаної мапи України. Не знаю, як щодо Томущопослідовного, але за подібні речі треба руки рубати. Проти авторів таких плакатів я б і сам арматурину взяв.

– Сергію Миколайовичу, а це не її машина?

– Чия?

– Катерини Петрівни. Оно, біля ресторану.

Володар Колес пригальмував, щоб я міг роздивитися.

– Ану, давай туди, – скомандував я.

Машина й справді була Катьчина.

Отже один камінь з душі геть. Слава Богу. Ні, не те щоб я хвилювався за свою заступницю – вона вже доросла й цілком самостійна. Просто в теперішній напруженій ситуації кожен негаразд або навіть просте порушення домовленостей викликає тривогу.

Якщо Сапула зустрічається з кимось, тоді зрозуміло, чому вимкнула мобільний. Серед київських бізнесменів побутує міф, точніше навіть тверде переконання, що через мобільний можна прослухати будь-які переговори, навіть якщо він вимкнений і просто лежить поруч.

– Ти до ресторану не під’їжджай, припаркуйся за рогом, – попрохав я Володю, конспірація зайвою не буває. Після того, як машина зупинилася, я запропонував. – Давай зробимо так. Ти зайдеш до зали та подивишся, з ким там Катерина Петрівна. Тільки не вітайся і до столика не підходь. Зрозумів?

Звичайно, це неправильно. Насправді треба було їхати до офісу і чекати, поки вона звільниться й передзвонить. Але це вже вище за мої сили. Після тижня на острові, коли з глузду з’їздиш від тривоги та безсилля, скучивши та заморившись від самотності – ще й чекати в кабінеті? Краще тоді вже було залишатися на Мальдівах.

– Все буде зроблено, – запевнив Володя і попрямував до входу.

Конспіратор з нього кепський, дарма що в органах працював.

По радіо грала музика, звучали нейтральні новини. В інформаційному просторі України – лад і спокій. Все під контролем.

Володя повернувся за кілька хвилин і всівся за кермо.

– Ну що?

– її нема, – відповів він.

– Як нема? А в другій залі?

– Ніде нема. Там взагалі нема відвідувачів. Столи порожні.

Чекайте, а як же тоді машина? Може, Катька десь поруч? Але навіщо ставити машину біля одного ресторану, коли збираєшся сидіти в іншому? Тим більше зранку, коли всі стоянки вільні.

Добре. Начхати на конспірацію. Доведеться робити все самому. Як завжди.

Без жодного слова я вийшов з машини і хряснув дверцятами.

Ресторан був досить пристойний з мексиканською кухнею, однак головною його перевагою було розташування – неподалік від офісу, обіч основних магістралей, а значить, поза межами повсюдних пробок. Ми частенько використовували цей заклад не тільки для зустрічей у справах, але й для посиденьок – якщо дружині настукають, що бачили мене там з жінкою, легенд можна вигадати більш ніж достатньо.

– Доброго дня! – розплилась у посмішці знайома метрдотель.

– Доброго, – я проминув першу порожнісіньку залу діловим кроком і завернув до другої. Там теж було порожньо.

– Ви когось шукаєте?

Я розвів руками:

– Шукаю. Машина, розумієте, перед вашими вікнами стоїть, а самої нема.

– Розумію, – кивнула дівчина, але посмішка чомусь зникла з її милого личка. – Ви, певно, супутницю свою шукаєте.

– Так.

– Лано! – покликала раптом метрдотель, і з-поза шинквасу з’явилась офіціантка в пончо. – Лано! Розкажи пану про ту жінку, – і обернулася до мене. – Вона вчора у вечірній зміні була, їхні столики обслуговувала.

– Ту, яку забрали?

– Як забрали? – не зрозумів я.

Офіціантка запитально подивилася на свою начальницю.

– Розповідай давай.

– Я вчора у вечірній зміні була…

– Хто забрав? – не втерпів я.

– Не знаю. Якісь стрижені, – вона знову поглядом звернулася до метрдотеля і та кивнула головою. – Я ж розповідаю.

– Добре, добре.

– Вони за сьомим столиком сиділи з якимось чоловіком. Замовили кави, вона – капучіно, а він еспресо і грузинський коньяк. Я їм зробила святкову пропозицію, вони взяли, і він все одно ще коньяк замовив. А потім заходять четверо таких спортивних, коротко стрижених і сідають за шостий. Я до них підходжу…

Дівчина плуталась у словах від хвилювання, і розповідь перехопила метрдотель.

– У нас свято, ювілей ресторану. Тому кожному відвідувачу ми пропонуємо порцію текіли безкоштовно. А ці відмовилися, всі четверо. Лана підходить до мене й каже – ці не просто так прийшли. Як таке може бути, щоб четверо чоловіків відмовилися від текіли? Ну ще один зрозуміло – шофер. Але щоб усі четверо?

– А ще у них барсетка така товста була. Вони саму тільки каву замовили, навіть без молока, і один такий чорний її на край стола поставив, в смислі барсетку. Я хотіла відсунути, щоб кава влізла, а він мене матом. Тихо так і злобно.

Найменше мене цікавили зараз переживання офіціантки з приводу мату, яким її послали.

– Ну, далі. Що було далі?

– Я тоді не думала, що вони всі разом, я думала, ці четверо самі по собі. А потім – раз – якось вони всі підхопилися і – до того столика. З усіх боків обступили, її за руки взяли, піднялися і – на вихід.

– І що, навіть не розплатилися?

– Та ні, – офіціантка знизала плечима. – Той, що з нею був, залишився і заплатив за обидва столики.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями. Дівчата терпляче стояли поруч.

– А який він був, той, що за всіх заплатив?

Офіціантка наморщила лоба, згадуючи.

– Ну такий, солідний. В дорогому костюмі.

– Високий, низький?

– Невисокий. І міцний такий. Але не товстий.

– Дякую, дуже дякую, – сказав я, наскільки міг, спокійним голосом. – А на столі вона нічого не залишила? Може ключі від машини чи візитку, чи записку якусь?

Дівчата перезирнулися, мовчки розвели руками.

– Дякую ще раз. А машина? Машина постоїть тут поки? Поки я ключі знайду.

– Та хай стоїть, що їй зробиться.

Я вийшов на вулицю, не розуміючи, що відбувається. Обійшов навколо Катьчиної машини, ніби вона могла щось підказати. Що ж це таке?

Прямо звідти, від машини, я набрав Ґенека.

– Доброго дня, якщо він добрий!

– Привіт. Щось сталося?

– У мене людина пропала. Потрібна ваша допомога.

– Як це, пропала? – генерал зробив наївний тон. – А ти в міліцію звертався?

– Не звертався і не буду. Її забрали якісь коротко стрижені. Ви можете довідатися, хто це, ваші чи ментовські?

– Та не питання. Довідаємося. Що за людина?

– Катерина Петрівна Задорожна. Заступниця моя.

– Наведемо довідки.

– Я тоді передзвоню вам пізніше, добре?

– Передзвони.

Ніколи не можна передбачити реакцію гебешника на прохання. Чи поворухне він хоч пальцем, а чи то навпаки – замутить якусь поганку. Але зараз треба було використовувати будь-який шанс. І я збирався робити саме це.

– Георгію Ісаковичу! Доброго здоров’я.

– І тобі, і тобі, Сергійку!

– Георгію Ісаковичу! Тут у мене людина пропала. Може, хтось із ваших знає, де її шукати?

– А як пропала?

– Просто з ресторану бригада стрижених забрала. Як у дев’яності.

– Бачиш, що робиться! – проплямкав старий кримінальний авторитет. – Ну, мої знайомі давно цим не займаються. А про інших розпитаю, хто це може бути. Бувають зараз такі історії. Бувають.

– То допоможете?

– Все, що зможу, Сергійку. Ти ж знаєш. А який ресторан?.. Ага. Добре, все, що зможу. Ти за дві годинки до мене заїдь, розкажу, що з’ясували.

За дві годинки. Це вже значно конкретніше, ніж розмова з Ґенеком.

– До офісу, – сказав я, сідаючи до машини.

«Вчора дивився Чилі. Чому там вважається демократичним, коли влада вказує (демонстрантам) – там твоє місце?» – запитав Кучма. Як відомо, напередодні в Чилі було вбито трьох демонстрантів і понад 200 арештовано під час мітингів у зв'язку із 31-ю річницею військового заколоту Піночета.

Українська правда

Штаб Віктора Ющенка планує у ніч після другого туру президентських виборів – з 21 на 22 листопада – організувати паралельний підрахунок голосів просто на Майдані Незалежності у Києві.

Телеканал «Ера»

Харківській міліції наказано будь-яким чином, у тому числі із застосуванням силових методів, дискредитувати опозицію.

Індепендент

Міжнародна правозахисна організація Amnesty International визнала шістьох нещодавно засуджених політичних активістів у Сумах в'язнями сумління й оголосила про початок кампанії щодо їхнього негайного звільнення.

Інтерфакс-Україна

Запевняю Вас: ми захистимо наших людей…

Ми розслідуємо кожен факт тиску на людину і Закон покарає винних.

Звернення Віктора Ющенка до громадян

Спокійно, тільки спокійно. Треба спробувати оцінити ситуацію. Як там вчить теорія? Уявити найгірше і домагатися кращого. Насправді гірше вже нікуди. Катьку взяли невідомі… Спокійно. Перше питання, з ким вона була у ресторані? З ким завгодно. Солідний, в дорогому костюмі – іди розбери, кого офіціантки вважають солідним.

Але швидше за все – якийсь клієнт. І швидше за все, я його не знаю.

По-друге. Операція була спланованою. Пасли Катьку персонально. Бо якби пасли клієнта, він би не платив за всіх, паскуда. Значить, це підстава. Блін, як же вона так необережно?!

Стоп, емоції відкидаємо. Що ще в нас є?

Барсетка на столі… Схоже на оперативну зйомку. Значить, це точно не бандити, а силовики. І значить через Ґенека або через Жорика я на них вийду. Або вони самі вийдуть на офіс.

З обшуком.

Молодець. Висновок правильний.

Я підняв трубку і набрав секретарку:

– Зайдіть до мене, будь ласка, разом з Володею.

За три хвилини обидва стояли переді мною із схвильованими обличчями. Вони все відчувають – люди ж.

– Володю. Знайди, будь ласка, картонні коробки – штук десять.

– Які коробки?

– Ну такі, щоб документи можна було покласти.

Володар Колес розвів руками:

– Без проблем. Я зараз до хлопців на склад змотаюся.

– Давай, змотайся. У ці коробки треба скласти всі папери з кабінету Катерини Петрівни. Зрозуміло?

Вони синхронно кивнули.

– Всі до єдиного. Потім треба покласти коробки у багажник, і я скажу, що з ними робити. На все вам – година. Решту справ можна відсунути. Час пішов.

Не знаю, як на подібну команду зреагує секретарка, але на Володю цілком можна покластися. У питанні виконання несподіваних забаганок шефа він – один із кращих.

Тепер наступне. Хто міг організувати цей наїзд?

Без емоцій. Спокійно. Треба прокачати варіанти.

Гуманоїди… Ці – запросто. Тим більше, що самі нещодавно парилися в ментовці. Поганий той бізнесмен, який не вчиться на власному досвіді. Поганий той партнер, який не робить з іншими те, що нещодавно зробили з ним самим. Навіщо? Тисяча причин. Починаючи з міфічних донецьких, які буцімто вимагають долю, закінчуючи бажанням взагалі звільнитися з-під контролю.

Пан Гриб, він же Ні-риба-ні-м’ясо. Директор. Він – слабак. Але цього слабака загнали зараз у глухий кут. З одного боку, він залюбки здався б донецьким, але боїться нас. З іншого, його взяли на кармані – тирив гроші для міністра і про себе не забував. Взяла Катька. Тому він запросто міг стуконути куди слід. Міг навіть повірити казкам, що у справі проходитиме як свідок.

Віталік на прізвисько Міністр… З цього боку небезпека найменша. Навряд чи він сприймає як серйозну загрозу те, що разом із директором тирив по п’ять-десять тисяч. Хіба це вперше? І хіба це сума для міністра? Так, насіння. Але, якщо його взяли за дупу в якомусь іншому питанні, Віталік цілком міг у відповідь здати мене, тобто Катьку. Щоб перевести стрілки. Абсолютно в його стилі.

Ґенек? Не його почерк, але не виключено. Може, й не особисто організував, проте запросто міг підказати, на кого саме полювати. Причини? Мільйон. В країні приходить нова влада, перед нею треба вислужитися.

Жорик… Не схоже, хоча бандит він і є бандит. А до влади йде братва – тут сумнівів немає.

Паша? А чому, власне, Паша? Будь-хто з клієнтів, незадоволених співпрацею з нами, міг утнути подібний фокус… Паша… На жаль, остаточно викреслити Пашу я теж не міг. Може, хіба не за власною ініціативою, а рикошетом…

Але в будь-якому випадку все вирішує слідчий. Конкретний хлопець з конкретною кишенею, яка потребує грошей. За наказ посадити начальство зазвичай не платить. А от підслідний за відмазку – зовсім навпаки. Платить багато. Оно, Юлю ж свого часу посадити не змогли, не знайшлося контраргументів на її аргументи.

Розмірковуючи у такий спосіб, я одночасно збирав папери у своєму кабінеті. Евакуація має бути повною і беззастережною. Не скажу, що маю хист до бюрократії, швидше навпаки, але все одно документів назбиралося на цілий ящик. Ти ба! Користь з усього цього шухеру точно буде – як мінімум, наведемо лад у справах. Треба тільки вигадати, як це все вивезти, бо не виключено, що за моєю машиною також пустили хвіст.

– Це теж запакуйте у коробки, – я вийшов до приймальні і вказав секретарці на стоси, що прикрашали мій стіл. – А ти, Володю, йди сюди.

Я вийшов з шофером на ґанок.

– Багато виходить коробок?

– Штук п’ять-шість.

– Тоді зробиш так. Візьми стільки ж порожніх і напхай будь-чим: книжками, журналами, газетами. їх віднеси до машини і склади до багажника. А коробки з документами хай залишаються в офісі. Поки зробиш, я тут на ґанку постою.

– Та без проблем, – у своєму звичному стилі запевнив Володар Колес. Він швидко орієнтувався у незвичних ситуаціях.

Поки я тинявся попід стінами власного офісу, шофер із секретаркою вантажили до багажника коробки. Валізу, привезену з Мальдівів, довелося перекласти до салону. Боже, невже я лише вчора був на Мальдівах?

– Готовий! – радісно відрапортував Володя.

– Поїхали. А ви, – я повернувся до секретарки. – Ви на сьогодні вільні. В приймальні є ваш телефон?

– Так, Сергію Миколайовичу. В книзі передачі змін.

– Тоді завтра я вас наберу і повідомлю про подальші дії. Ключі здайте мені.

Розгублена дівчина побігла збирати власні речі. Офіс припиняв свою роботу. Цікаво, чи надовго?

– Осьо, – секретарка простягнула мені зв’язку на брелку.

– Дякую. Я вас наберу.

Дочекавшись, поки дівчина зникне за рогом, я сів до машини. Поки що навкруги все було спокійно.

– Поїхали до Жорика. Тільки не швидко.

Незвично зосереджений Володар Колес плавно вирулив на тиху вулицю.

Зима не дуже поспішала до Києва. Сніг десь забарився, і про календарну пору року свідчили хіба показники термометрів. На Майдані Незалежності навколо Баби розташувалися колом зелені армійські намети. Неподалік, біля консерваторії, стояла солдатська польова кухня.

– А це хто? Опозиція?

– Так. Обіцяють свій підрахунок голосів.

– Не вражає.

Акція «Україна без Кучми» три роки тому хоч Хрещатик перекрила. А ці по тротуарах туляться. Теж мені, вояки знайшлися. Може, просто злякалися, що проти них порушать кримінальні справи?

– Іще на Контрактовій є, – озвався Володар Колес.

– Хочуть на Подолі мати окремого Президента?

Він пирснув.

Найгірше те, що всі прекрасно уявляють, чим все закінчиться. Пара тисяч активістів, яких вдасться провезти через міліцейські кордони, та кілька десятків наметів. Скоріш за все, їх навіть розганяти не буде потреби – самі замерзнуть, бо метеорологічні прогнози на наступний тиждень суворі. Зима все-таки прийде в Україну. Саме після другого туру. І, здається, надовго.

Поблизу Еспланадної я раптом побачив на тротуарі знайому постать. Червоний сигнал на світлофорі трапився на рідкість вчасно, і у тьмяному світлі осіннього дня серед компанії хлопців та дівчат я розрізнив власного сина. Богдан був геть не схожим на себе – сміявся, щось гучно промовляв і навіть – я не повірив очам – тримав за руку якесь дівча. Докладніше роздивитися супутницю не вдалося, вона стояла спиною, але, мабуть, це та сама, про яку Ірка казала «тонка, в чому душа тримається». Зате інших учасників розмови було видно досить добре – один, без шапки навіть у таку погоду, носив довгого чуба на козацький манер, другий навпаки – по самі брови був засунутий у смугасту растаманку і через це нагадував дауна, третій світив трусами з-під короткої куртки і спущених «по моді», тобто на сідниці джинсів. Треба сказати, що на тлі цих зразків «сучасної молоді» мій Богдан виглядав досить пристойно. Скільки ж я його не бачив? Ще до Мальдівів ми, мабуть, з тиждень не перетиналися.

Світлофор перемкнувся на зелене, машина повільно рушила, я нахилився вперед, щоб попрохати Володю зупинитися, але в останній момент вхопив себе за руку. Стоп, стоп. Що за сантименти? Ну, підійду я до них і що скажу? Синку, як твої справи? Сто років не бачив? Розкажу про Мальдіви чи про Катьку? Обійму й поцілую?

Тьху ти! Пам’ятаю свою підліткову ніяковість за батьків, коли вони раптом приєднувалися до нашої компанії. Як вуха горіли, а язик заплітався, намагаючись втриматися від скептичних зауважень, що самі рвалися назовні. Ні, я не лаявся на батька з мамою, як робили багато хто з ровесників, але й великого кайфу від їхньої присутності не мав. Тож навіщо навантажувати сина тим, від чого сам свого часу страждав? Я уявив собі, як підходжу до хлопців, і просто на очах із веселого балакучого парубка Богдан перетворюється на мовчазну байдужу істоту, якою завжди буває вдома, і тут уже остаточно передумав зупинятися. Врешті-решт у людини завжди є два світи – світ родини та світ друзів, роботи. Так само, як у мене існує окремий світ, у якому я зараз готуюся до можливого обшуку й намагаюся витягти коханку з неприємностей. Навіщо усе це потрібно Богданові? Йому свого часу перепаде у цьому житті достатньо – якщо я не помиляюсь із власним баченням світу. А зараз хай собі грається, поки має можливість, точніше, поки батько забезпечує цю можливість.

Казино Жорика знаходилося буквально за два квартали, і Володя пригальмував біля офісної його частини.

– Заїдь на стоянку. Підемо разом.

– Добре. Добре.

Слухняність мого водія і без того була бездоганною, а під час критичних ситуацій вона ще й зростала.

У коридорі Жорикового барлогу ми зупинилися. Настав час втілити у життя другий пункт мого плану.

– Знаєш, де тут чорний хід?

– Звісно, – Володар Колес навіть знизав плечима – мовляв, ображаєте.

– Добре. Тепер скажи, у твого тестя є гараж?

– У тестя? – здивувався Володя. – Є.

– Так от. До машини не підходь, залиш її тут. Візьми таксі, повернися до офісу, забери звідти ящики з документами і відвези до свого тестя в гараж. Зрозумів? Дивись, щоб за вами ніхто не вчепився.

– Та без проблем.

– Так. На тобі ключі. Офіс закриєш, ключі мені привезеш. Я чекатиму тут.

– Без проблем.

Розумію, що цей план був не найкращим. Бо, за великим рахунком, навіть мій шофер міг виявитися завербованим Ґенеком чи навіть ментами. Особливо враховуючи його гебешно-ескортне минуле. Але інших варіантів поки не було. Доводилося вибирати з можливого.

– Давай.

Я проконтролював напрямок Володиного руху, щоб він бува чогось не наплутав, а потім постукався до Жорика.

– Здоровенькі були, Георгію Ісаковичу!

– Доброго здоров’я й тобі. Як Ірочка? Усе добре?

– Ірочка добре, дякую. А от усе – не дуже добре.

– Ну, Ірочці вітання. Скажи, що я за неї переживаю.

– Дякую. Вона теж до вас дуже добре ставиться, – оці вже мені китайські церемонії!

– А по людинці твоїй ніяких нових відомостей не надходило?

– Та поки тихо, – я видобув мобільний телефон. – А давайте, я прямо зараз Ґенеку зателефоную, щоб ми разом почули, що він скаже.

Старий авторитет тільки мовчки покивав.

– Євґене Олександровичу, доброго дня ще раз!

– Привіт.

– Вітання вам від Георгія Ісаковича.

Генерал відбувся мовчанкою, але я сказав:

– Дякую, передам.

Мій розрахунок будувався на тому, що Ґенек в курсі Жорикових зв’язків у силових структурах і розуміє, що зараз я, як то кажуть, не відходячи від каси, перевірю всі його відомості. А уникнути цієї розмови при свідкові не вдасться – адже тоді я матиму право підозрювати, що він сам усе це організував.

– То як, вам вдалося щось довідатися про мою людину?

Генерал зітхнув:

– Це – не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.

– Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?

– Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.

Генерал натиснув відбій.

– Ну, що там?

– Каже, не їхні.

Жорик крекнув.

– Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.

– Як це так?

– А отак.

– І що це означає?

Старий злодій сумно похитав головою:

– Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зовсім від рук відбилися.

– Відбилися від рук?

– Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.

– Відокремилися?

– Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донецькому закону.

– Тобто?

– А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.

– То ви хочете сказати, що моя людина…

– Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не достанеш.

– А що ж тоді робити?

Жорик замислився.

– Добра людина? Цінна?

– Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.

– Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.

– Паша?.. Це варіант.

– Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.

Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.

– Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?

– Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.

– У Іри з Ларисою?

Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.

– Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?

Оце ще мало мені проблем. Іще одна – Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії – жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість завжди можуть домовитися.

– Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.

– Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.

Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.

– Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.

Старий нахилився і дістав з-під столу пляшку води.

– Ти попий водички. Це тільки здається, що взимку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.

– Дякую, – я слухняно відкоркував запропоновану пляшку.

– А з Ірочкою трапилася нехороша історія. Вони з Ларочкою бійку затіяли. Прямо на телеканалі в приймальні.

Мамочко моя!

– Ларочка хотіла обличчя їй роздерти, а насправді вийшло навпаки. Мені казали, що у неї самої обличчя дуже подряпане. А в Ірочки голова розбита, бо Ларочка її за волосся об підлогу била.

Напевне вигляд у мене був той іще, бо Жорик ще раз наполіг:

– Ти пий водичку. Пий.

І поки я ковтав з горлечка, він продовжив:

– Кажуть, Ларочка проходила поруч із приймальнею і почула через відкриті двері, як Ірочка розмовляє по телефону. Кажуть, вона про неї щось говорила, а Ларочка говорить, що про Павлика.

На цьому місці оповіді я захлинувся водою, бо до мене нарешті дійшло, про що розповідав Жорик. А він підвівся з місця, поліз до шафи і запропонував мені серветку.

– Дякую, Георгію Ісаковичу. Дякую.

– Тому я думаю, що тобі звертатися до Павлика буде незручно. Він, ти знаєш, інколи дуже прислухається до Ларочки.

Нічого собі! Ні, звісно, Паша не зовсім підкаблучний, бо інакше моя дружина давно б уже завершила телекар’єру. Але й проявляти дива героїзму, допомагаючи мені, домагатися зустрічі з Прем’єром, щоб врятувати Сапулу, він навряд чи буде. Спустить питання на гальмах, цим усе й завершиться.