Текст книги "Щоденник моєї секретарки"
Автор книги: Брати Капранови
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)
Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому й мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав – від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки – ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все-таки Сапула конфіскувала цей журнал – хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі – я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все-таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.
Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво. „Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить, воно золоте. Що тут перевіряти?“
І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було – це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася – поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Казала, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу, як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.
А може, й правильно пише Хмаринка – якщо знаєш, що кільце золоте, значить, воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.
Щось подібне було у Еразма Роттердамського – і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда – штука все-таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки й живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ – це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі – і світу нема.
Пам’ятаю одного колекціонера, який намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. „Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? – він перевертав фігурку догори ногами і демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. – Це – особиста печатка Герінга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден – справжній. Цей каталог – довоєнний, бачиш він тут є?“
Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Герінг – фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я й не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться – картина Знаменитого Художника „Обування лоха“ висить у зібранні будь-якого нового українця – покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда, треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра – і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б і досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.
Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. '
І тут їм на допомогу приходить печатка Герінга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить в існування Родена з печаткою Герінга.
Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: „Сергію Миколайовичу, от ви, освічена людина, багато бачили“. „Ну, багато – не багато, а дещо бачив“, – скромно відповів я. „От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?“. – „Поганих картин у музеях не виставляють“, – спробував викрутитися я. „Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі – це одне, а добрі – це інше“.
Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій… Може, він тому й не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?
Я у свою чергу теж спробував бути простішим: „Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?“ – „Був“. – „Дев’ятий вал“ Айвазовського бачив?» – «Бачив». – «Ну й що скажеш?» – «Пиздець», – не замислюючись відповів він. «Оце воно і є, – підсумував я. – Є пиздець, значить добра картина, а нема – просто стара».
З того часу я й сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у – ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису – книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.
А у секретарчиному щоденнику тим часом настав вже інший день. Рівним Хмаринчиним почерком написано: «Сергій Миколайович зранку розсердився на мене і навіть підвищив голос. Коли він сердиться, він такий сексуальний! Справжній чоловік».
Оце так! Я ще раз перечитав запис – може, саме він першим трапив на очі Сапулі? Тоді розумію, чому вона напосілася на бідолашну дівчину. З іншого боку, якби я знав, яке враження мій рознос справить на секретарку, може й не гиркав би на неї – яка ж тут користь, якщо воно подобається?
Скільки живу – нічого не зрозумію. Жінку, здається, можна по-справжньому зачепити тільки байдужістю. Може, саме тому я інстинктивно здебільшого застосовую саме цей прийом? До речі, коли ж це я на Хмаринку сердився? Щось не пригадаю.
Ну-ну.
А от іще: «Живу, як у казці „Рукавичка“. Семеро в кімнаті – мишка, жабка, лисичка ну і так далі. А о шостій ранку приходить ведмідь – Марко, він працює в нічну зміну і хоче спати. Значить, комусь треба підводитися. Сьогодні моя черга, от і не виспалася».
Я зупинився, намагаючись уявити те, що прочитав. Ціни на квартири ростуть – і молодь знімає одну на всіх – це зрозуміло. Але семеро, а точніше, восьмеро? Це вже точно «Рукавичка». Господи, і як вони при цьому ще примудряються кохати, одружуватись – адже цей Марко явно чийсь хлопець, чи то мишки, чи то лисички. Ні, в часи моєї молодості було простіше, навіть у гуртожитку, де ми з дружиною провели два роки. Там була кімната на двох, а тут…
Наступний запис був за кілька днів: «До Сергія Миколайовича прийшов дуже гарний хлопець. Форма личить чоловікам». Гарний хлопець у формі. Хто це був? Здається, пригадую. Слідчий із прокуратури.
Точно. Ми тоді перебували у фазі активного відмазування гуманоїдів, і прокурорські не вилазили з офісу. Не сказав би, що це було приємне товариство. Але у жінок, виявляється, інший погляд на людей та події. І це, мабуть, справедливо.
Згадки про прокуратуру, до речі, ніколи не бувають на добре. Я не встиг навіть перегорнути сторінку, коли в кишені задзеленчала мобілка.
– Слухаю.
– Сергію Миколайовичу, у нас проблеми, – повідомив телефон голосом Славка-гуманоїда, наймолодшого, але далеко не найхудішого з трійки.
– А коли це у вас не було проблем? – іронічно поцікавився я. – От коли б ти мені потелефонував і сказав, що у вас все гаразд, це було б справжнє диво.
– Сергію Миколайовичу, у нас реальні проблеми.
– Що ти кажеш? Невже? А раніше були нереальні? Фантастичні?
– Сергію Миколайовичу, Вовчика з Сашком закрили.
– Як це, закрили?
– Ну, в міліції. В тюрму.
– За що? – вихопилось у мене якось по-дитячому.
– За вбивство, – прорипів Славко своїм безбарвним голосом.
– За що-о-о-о?
Я випустив з рук журнал із записами секретарки і він ляпнувся на стіл.
– Ви розумієте, у них сусіда підірвали, прибалта, якому ми гроші були винні.
– Хто підірвав?
– Не знаю. Мабуть, чеченці. А вони йому дзвонили і попереджали.
– Чеченці?
– Ні, Вовчик. Дзвонив і казав, щоб більше не судився, бо буде гірше.
– Погрожував?
– Що ви! Тільки попереджав. А вони, оказується, поставили телефон на прослушку.
– Хто це, вони? Чеченці?
– Ні, прибалти. І записали розмову. А тепер менти ліплять, що це Вовчик підірвав. Викликали на допит і забрали обох.
Я спробував укласти в голові отриману інформацію. Значить, ці придурки примудрилися погрожувати по телефону якомусь прибалтійцю, а того врешті підірвали. Гарна ситуація. Не знаю, коли б я, не дай Боже, був ментом, мабуть, теж не сумнівався б. Хай їм чорт! Ще не вистачало.
– Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте! Їх треба витягати!
– Розумію, – сказав я і збрехав. Бо насправді не був певен.
Чи це не самі хлопці насправді організували вибух? Хоча навряд чи. Не їхній стиль.
– Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте: коли їх не витягти, вони ж не мовчатимуть. Вони почнуть там розповідати…
А оце вже їхній стиль. Шантаж, підставки та погрози. Фірмовий, гуманоїдівський. Де вони взялися на мою голову, га?
– Славо, ти не кіпішуй. Кажи мені правду, вони точно не мають відношення до цього?
– Сергію Миколайовичу, крий Боже! Що ви!
– Вірю. Зачекай. Давно їх забрали?
– Годину тому Сашко дзвонив, казав, що чекає під відділенням міліції на Вовчика, а той все не виходить. А потім і сам пропав.
– Зрозуміло.
Манери наших славних правоохоронців я знав – викликати на допит, як свідка, і тут-таки закрити, як підозрюваного, це як Отченаш. І зазвичай це робиться у п’ятницю, щоб мати два вихідних для роботи із затриманими у райвідділку. Чорт, сьогодні ж саме п’ятниця!
– Славо, сьогодні ж, здається, п’ятниця?
– Так, а що?
– А те, що завтра вихідні, і доба закінчується тільки в понеділок.
– Яка доба?
– Та сама, на яку затримують без ордера. Вихідні не зараховуються!
– Та ви що!
– Я не що – це ви що! Ідіоти! Самі не розумієте, хоч би людей питали. Якого чорта іти до ментів у п’ятницю?!
– Сергію Миколайовичу, як же так? – голос Славка перетворився на мекання.
– А отак! Дебіли! Ви взагалі думаєте, коли щось робите?
Він промекав щось нерозбірливе.
– Славо, ти, сподіваюся, не збираєшся зараз їхати до ментів?
– Ні, Сергію Миколайовичу.
– Так, слухай мене. Зараз же мотай до лікарні та лягай з будь-яким діагнозом. Сиди там, як миша, і не вилазь до понеділка. Зрозумів? Телефон візьми з собою, але ні на чиї дзвінки не відповідай. Крім рідних і близьких. Зрозумів? Нікому ні слова.
– Зрозумів. Але…
– Без «але». Бігом до лікарні, дай їм грошей і лягай туди мертвим. А я тим часом займуся хлопцями.
– Добре, я ляжу, а коли…
– Не знаю коли. Твоє діло – не сісти до них третім. Все, валяй. І раптом що – дзвони мені.
Я дав відбій і не втримався від того, щоб присвиснути. Мало мені було сьогодні – сварка з Сапулою, розподіл майна з дружиною, не вистачало тільки вбивств та арештів.
Тепер нарешті комплект.
Під час мітингу на Європейській площі в Києві, який транслювався на інші майдани в Україні, Ющенко зазначив: «Хотів би сказати окремі „компліменти“ до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КАМАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В'ячеславів Чорноволів, Ґій Ґонґадзе і багатьох-багатьох добрих людей України!» Під час виступу відчувалося, що Ющенко ще не повністю одужав. На обличчі залишилися сліди набряків, і частина обличчя не рухалася. Ющенко пив воду та витирав чоло.
Українська правда
Перший заступник голови парламенту Адам Мартинюк вважає підозри виборчого штабу кандидата у президенти Віктора Ющенка про його навмисне отруєння агітаційним ходом. Про це він повідомив на прес-конференції у понеділок.
Українська правда
«Ми знаємо, як вороги України готували Ющенка, щоб він став президентом України», – сказав кандидат у президенти Олександр Базилюк.
Українська правда
Виборчі скриньки для голосування на майбутніх президентських виборах в Україні виготовлять ув'язнені Ростовської області.
Газета. Ру
– Георгій Ісакович! Ну як же ці ідіоти додумалися піти на допит у п’ятницю ввечері?
– А я знаю? Отакіє ідіоти, – Жорик сидів за своїм скромним столом, як завжди, у старих спортивках та капцях. Перед стільцем у ногах заховався традиційний ящик з мінералкою.
– Мало того! На допит викликали тільки Вовчика, а Сашко чекав перед воротами в машині. І слідчий взяв Вовин мобільний, набрав та каже: «Ви не погодитеся до нас зайти?». А той взяв і зайшов! Без повістки, без нічого!
– А шо ти хочеш з ідіотів!
– І що ми можемо з цим зробити?
– Сергійку! Я поговорю з людьми, пошукаю, ілі єсть варіанти. їм уже, певно, на Глибочиці[5]5
Тюрма попереднього ув’язнення на вул. Глибочицькій у Києві
[Закрыть] прийом готують. Це ж нам не треба?
– Не треба, Георгію Ісаковичу. Зовсім не треба.
– Будемо щось думати.
– Дякую, – я підвівся і рушив до виходу.
– Водички візьми. Жарко, – Жорик нахилився і видобув із ящика під ногами пляшку з мінералкою.
– Дякую.
Я давно вже звик до батьківського піклування, яким оточує своїх гостей Жорик, і твердо знаю правила. Водичку краще взяти – гостинний господар дуже ревно ставиться до ритуалів. А проте якщо, не дай Боже, виникне потреба, цей доброзичливий старий легко дасть команду перегризти горло будь-кому, в тому числі людині, яку щойно пригощав водичкою.
Ситуація складалася – гірше не вигадаєш. Якщо і є у ментів якісь заповітні мрії, то одна з них – взяти в оборот по вбивству таких жирних ідіотів, як гуманоїди.
Як вдалося з’ясувати, офіційна версія злочину виглядала таким чином: три дні тому підірвали машину латиського бізнесмена Едуардаса Петренковса. Сам бізнесмен був на той час за кермом і через це слухняно підірвався разом зі своєю дорогою, але зовсім не броньованою машиною.
Едуардас Петренковс у земній своїй іпостасі був банкіром – представником латиського банку в Україні. Його установа довго й плідно співпрацювала з гуманоїдами за стандартними для балтійців схемами обготівки та відмивання грошей. Коли ж у гуманоїдному банку почався конфлікт, Петренковс – за власним бажанням чи без нього, хто ж тепер зрозуміє – став основним інструментом з’ясування стосунків.
Не візьмуся сказати, чому сталося саме так. Можливо, він був ближчим до акціонерів, які здали усі кінці фіскальним органам, а може, просто поставив на чорне у рулетці, яка зветься фінансовим бізнесом, – так чи інакше, представники шахтарського краю на всі заставки використовували його для боротьби з опонентами.
І коли в результаті масштабної силової акції податкової міліції, прокуратури та УБОЗу донецькі рейдери замість обіцяних ста мільйонів на рахунку впіймали облизня, на арену битви за банк вийшов Петренковс разом із боргами, які буцімто зробили гуманоїди у мирний час.
Як воно було насправді і хто кому завинив – сказати не візьмуся. Не виключено, що в останній момент, коли у вікна влітали спецназівці, спритні банкіри під шумок і справді поцупили всі гроші з рахунку. Українська банківська система – одна з найкращих у світі, у нас гроші ходять миттєво.
Але відтоді боротьба за банк із силової площини перекочувала у судову зі своїми особливостями – довгими складними маневрами із локальними успіхами, постійною тягомотиною і повною відсутністю будь-якого результату.
Волею долі я супроводжував цей процес, вислуховував переможні реляції, обговорював стратегії, а у душі визрівала певність – гуманоїди навмисне затягують і заплутують його, щоб назовні, не дай Боже, не спливла правда.
І саме із цією святою для банкірів метою на латиського громадянина Едуардаса Петренковса у часи його перебування на цьому світі було покладено роль головного ворога людства – принаймні, у моїх і відповідно Пашиних очах картинка, за задумом гуманоїдів, повинна була виглядати саме так.
Звісно, я не допускав і думки, що хлопці насправді підірвали бідолашного латиша. їхній безприділ все-таки обмежувався фінансами. Крім того, за останні півроку нам вдалося у судах відбити більшість петренковсівських претензій. Тож швидше саме покійний мав підстави підривати моїх підшефних.
Проте родичі загиблого свідчили: гуманоїди постійно телефонували додому з погрозами і навіть переказували прокльони через спільних знайомих.
Ні, я знав, що ці хлопці причучурені, але навіть для них це було забагато!
Крім того, швидкий арешт – завжди погана ознака. Це ж не гопники, яких узяли на гарячому. Швидкий арешт у такому випадку означав, що справа координується згори, що на хлопців будуть вішати усіх собак по черзі включно із убивством Ґонґадзе, пограбуванням ощадкас та угоном автомобіля «Таврія» на сусідній вулиці.
Саме тому зараз я, неначе божевільний, мотався Києвом, зустрічаючись із різними людьми та намагаючись якщо не домовитися про підтримку, то принаймні розвідати, що відбувається. Саме тому поїхав до генерала Ґенека, хоч і не відчував з цього приводу жодних позитивних емоцій.
– Ну що ти хочеш, якщо вони такі дурні? – він був, як завжди, вальяжний і слизький водночас.
– Та на них же понавішують стільки, що заморимося відмазувати.
– А якщо дурні – хай сидять.
Звісно, щоб почути такі розумні слова, не було варто їхати через усе місто перед генеральські очі, але знаючи, як працює наша червононосна міліція, усвідомлюючи, що в її руках знаходяться мобілки затриманих гуманоїдів, де серед найпопулярніших номерів значився мій, я вирішив не ризикувати – краще проїхати зайві десять кілометрів, ніж наговорити телефоном під ментовську прослушку собі на статтю.
Проте думка, яку висловив мій візаві: мовляв партнерів – хай би навіть це були гуманоїди – можна отак от просто кинути за поживу ментам, мене вразила. – Ну, гаразд, як ти гадаєш, що вони там розповідатимуть слідчим, якщо ми їх не витягнемо?
Ґенек зверхньо махнув рукою:
– Вони – відморозки. Я для них пальцем не поворухну. Ти знаєш, як вони зчепилися з нашим колишнім Президентом? Знаєш?
– Президентом чого?
Ґенек сьорбнув кави:
– Просто Президентом. Першим. Вони ж з ним сусіди по ділянках на Кончі. Ну і щось там не поділили – острів на Дніпрі чи затоку. Словом, в результаті беруть вони лісопилку – справжню, дизельну – та ставлять прямісінько біля паркана його ділянки. Привозять з лісу колоди, наймають гуцулів і починають вдень і вночі, на всю Конча-Заспу пиляти дерево. На дошки, а потім на тирсу. Просто з принципу, щоб той не мав спокою. Хороші?
– Ну що… На них це схоже, – ухилився від прямої відповіді я.
Бог його зна, що про гуманоїдів – правда, а що – ні.
– А той, сам розумієш, одразу звернувся до наших та до ментів. Ну, наші як наші, а менти налетіли, забрали цих робочих, розтрощили лісопилку. Цирк!
Я уявив собі, як гуманоїди пиляють дошки під вікнами першого Президента, і несамохіть пирснув.
– Але ж зараз їх забрали не за це?
– Ні, тоді обмежилися робітниками. Але тих, кажуть, пресували по повній.
– Ну от. А тепер пресують їх. Не знаю, що з них там уже видушили, але якщо під прикриттям вбивства притиснуть щодо наших справ – хто може гарантувати, що не здадуть усі схеми?
Генерал потер скроні – здається, мені вдалося пояснити суть проблеми достатньо прозоро.
– Та здадуть, сучі діти. – Він зітхнув.
– Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?
Ґенек приречено згодився:
– Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.
– Ха-ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.
– Які гарантії, Євгене Мироновичу!
Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки – сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють – ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.
До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.
– Тобі кави зробити?
– Дякую. Зроби, будь ласка.
Я всівся на крісло і по-американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.
– Може, коньячку? – Катя вже тримала в руках дві чашки кави – напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.
– Та, ранок іще. Зіп’юся.
– Ну, що там?
– А що там… Сидять.
– Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.
Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.
– Давай, іще ти починай.
– А що «починай»? – Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка-підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.
– А те, – я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. – Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер – ти.
– Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець-кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.
Я посміхнувся:
– Прямо так і сказав?
– І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.
– Ні, ну це зовсім інша справа. Це – вбивство.
– У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… – вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.
– Гуманіст? – я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. – Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз, ховаючи свої старі хвости, почнуть лити про все, що тут робиться? Це тільки я один розумію? Тебе це зовсім не турбує? Те, що слідом всі наші підшефні за ними підуть і литимуть вони на тебе, на мене, на Пашу!
– Ну, за Пашу ти особливо не турбуйся…
– Я не за Пашу… – не витримавши більше, я зірвався зі стільця. – Я за всіх вас турбуюся! Ти що, не бачиш, що зараз коїться?!
Сапула замість відповіді опустила очі.
– Це раніше ми рахували, у скільки грошей все це обійдеться. А зараз вже йдеться не про гроші. Зараз донецькі витискують усіх! Не лізуть у долю, як раніше, а витискують. Повністю і до кінця. До тюрми, до крові! Зайди в інтернет, поцікався! – Я бігав по кабінету і, здається, навіть вимахував руками, чого не бувало вже років зо п’ять.
– Та знаю я, – вона очей не підіймала, а це означало, що зараз вже одбріхувалася задля годиться, просто, щоб не здавати одразу своїх позицій.
– А якщо знаєш, то згадай про того господаря яхт-клубу, якого пристрелили за те, що не захотів продати свій клуб донецьким. Їм уже не докази потрібні, а просто інформація – де ходять гроші. І тоді вже прийдуть та заберуть, у них методи знайдуться!
– Та чого ти?.. – Катя підійшла, примирливо впіймала мене за лікоть. – Я ж усе розумію. Просто достали вони мене, от я і поскаржилася.
– Поскаржилася, – пробурмотів я. – Зараз самий час так скаржитися.
– Ну, пробач. – Ця фраза прозвучала дещо прохолодно, але подальший обмін емоціями не мав жодних конструктивних перспектив.
Я тільки мовчки сів на місце і відвернувся. Але врешті все-таки не витримав.
– Знаєш «Шелтерз» у Пасажі?
– Той, який фаст-фуд із джазом?
– Він. Теж донецькі забрали. Тільки господарі виявилися розумнішими і до стрілянини не дійшло. Домовилися за гроші.
– Та чого ти заводишся?
– Я не заводжуся. Просто намагаюся пояснити серйозність ситуації.
У цей кульмінаційний момент в кишені затіпався мобільник.
– Так, Георгію Ісаковичу!
– Сергійку, значить, слухай. У справі нічого серйозного. Поки. І вказівки нема. Це оперативна самодіяльність.
Фу, тоді вже легше. Принаймні телефоном можна користуватися.
– А де вони?
– В «обізянніку», прямо у відділку, – в трубці почулося звичне старече крекотіння. – В понеділок буде суд, він дасть їм по п’ятнадцять діб, і їх і справді повезуть на Глибочицьку. А там приймуть і будуть вже розкручувати далі.
– Ясно. І що робити?
Старий знову закрекотів.
– Ну, як мінімум до понеділка можеш спати спокійно, – він єхидно хихотнув.
– А в понеділок? Є якась надія?
– Надія? – перепитав Жорик. – Надію треба організовувати. Будемо шукати, хто суддя. Добрі люди всюди є, може, підкажуть.
В його вустах це звучало майже як обіцянка. Принаймні мені хотілося у це вірити.
– Дай Бог. Дякую вам, Георгію Ісаковичу.
– Та шо ти. Відпочивай.
Сапула дивилася на мене очами, сповненими мовчазних запитань.
– Поки що сидять, – повторив я слова, почуті в телефоні. – В понеділок – суд. Жорик шукає виходи на суддю.
– Та! – Катька безнадійно махнула рукою. – Судді там всі ментами прихоплені.
І знову не вгадала з емоцією.
– А що ти пропонуєш? – раптом визвірився я. – Організовувати втечу? Тоді їжджай, передай їм мотузяну драбину.
– Ну чого ти?
– А нічого!
Ех, баби! Коли погано – обов’язково зробити так, щоб ближньому стало іще гірше.
На телеканалі «Інтер» почалась трансляція нової політичної антиреклами, спрямованої проти кандидата у президенти Віктора Ющенка. Протягом ролику спочатку з'являється підкова та слова «Так, Ющенко». Далі в ролику зображений Віктор Ющенко в одязі ковбоя, який під музику кантрі скаче по карті України, після чого з'являються слова «Ющенко пішов в президенти». Потім з'являється карта України, поділена на три частини: західна – з написом 1 сорт, центральна – з написом 2 сорт, східна – з написом 3 сорт. На екрані з'являється текст «Так виглядає їх Україна». Закінчується ролик текстом: «Україно, розуй очі!», «Не дай себе ошукати!». Ролик триває 10–20 секунд. Жодної інформації про замовника або автора ролика немає.
Українська правда
Після президентських виборів загострення політичного протистояння в Україні малоймовірне, вважає президент російського Інституту національної стратегії (ІНС) Станіслав Бєлковський.
Українська правда
«В Україні не буде варіанту грузинського – заявив журналістам перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Корнієнко. – Нас не даремно називають силовими органами. Якщо виникне необхідність у тому, щоб застосувати закон, будьте впевнені, ми його застосуємо, і ніщо нас не зупинить».
Українська правда
По суботах мені здається, що у Києві все-таки можна жити. Цього дня місто стає таким несхожим на себе-вчорашнє, коли довгі каравани авто з утікачами-дачниками на борту намертво закорковують стоянки супермаркетів, автозаправні станції, мости, естакади та набережні. Недарма п’ятницю здавна називають Днем звільнення Києва.
А от у суботу вільна від зрадливих садівників і городників столиця нарешті починає дихати вільно. На вулицях можна обирати смугу руху, а біля узбіччя – навіть місце для паркування. Шофери, яких більше не тягне за комір потік, починають заздалегідь помічати світлофори, а на червоному світлі замість просто колупатись у носі задивляються на киянок, що гордовито несуть свої принади тротуарами міста і виглядають однаково сексуально у будь-яку пору року.
Коли дивишся з вікна автомобіля на порожні вулиці, філософські думки радо зазирають до голови, забрьоханої щоденними проблемами, заліпленої жуйкою непотрібних розмов, і оживляють мозок, даруючи нові, несподівані ракурси для погляді на світ. Але сьогодні мене переслідували, на жаль, ракурси цілком сподівані. Гуманоїди в «обізяннику», понеділковий суд та Жора з Ґенеком як «розумная цьому альтернатива». При згадці про «обізянник» за візуальною асоціацією перед очами спливло дідове прес-пап’є. Як же його дістали люди, що він їх зобразив у вигляді мавп!
Цілий день я витратив, намагаючись змоделювати усі найгірші варіанти розвитку подій. Аналізував усе, що проходило через гуманоїдний банк, усе, в чому вони брали участь, усе, чому були пасивними свідками або й просто могли випадково довідатися. Це нагадувало тренування з проскакування між крапель дощу. Ні, якого там дощу. Арешт цих двох відморозків міг викликати як мінімум тропічну зливу, а то й гірську лавину зі снігу, перемішаного з камінням.
Але моїм завданням було не залякувати самого себе, а зміцнювати оборону і передбачати напрямки найнебезпечніших ударів супротивника. І я ретельно зміцнював та передбачав. Під вечір від цих забав уже порядно гуділо у голові, коли чергову вервечку сумних передчуттів та ще сумніших очікувань перервав телефонний дзвоник. На проводі була дружина.
– Ти пізно сьогодні?
Дивне запитання.
– Як завжди.
– Не затримуйся, будь ласка, нам іще треба поговорити.
Що ж. За довгі роки подружнього життя я звик, що подібна інформація не віщує нічого хорошого. В українських родинах словосполучення «треба поговорити» вживають виключно у значенні «поскандалити».
У молоді роки я, звісно, тут-таки знайшов би поважний привід затриматися на роботі або й навіть поїхати у термінове відрядження. Тоді я вірив, що така пауза здатна зруйнувати запланований і ретельно підготований родинний скандал. Але з досвідом стало зрозуміло, що будь-які маневри призводять тільки до його відтермінування з відповідним збільшенням масштабу. Та й взагалі жінку неможливо відучити, перевчити, ба навіть навчити чогось нового. В принципі неможливо. З роками я став фаталістом – що буде, то буде – тому, отримавши попередження про скандал, просто підвівся і поїхав додому.
Я не знав, на яку тему будемо сваритися сьогодні, але відчував, що готовий до будь-якого повороту розмови. Дводенна біганина з цим ідіотським арештом, перебирання в голові можливих наслідків, вибудовування варіантів, спілкування з неприємними та дуже неприємними людьми привели мене у повну бойову готовність.
Але, попри безліч шрамів на душі і захисний панцир цинізму по периметру, з голови не йшло просте питання. Ну чому, скажіть, будь ласка, усі жінки чіпляються зі своїми розмовами так невчасно? На роботі не знаєш, куди тікати від проблем, і тут-таки Сапула вважає за потрібне поділитися поганими емоціями, а тепер іще й додому викликають, як на ешафот! І головне – і там, і там, і там в результаті все одно виявляєшся крайнім!! Хто буде витирати соплі підшефним, бігати по допитах, домовлятися з прокурорами, наймати адвокатів? Правильно, ваш покірний слуга. На кому можна зірвати емоції? От він, до ваших послуг! І у родині – так само. Навіть якщо ми врешті й розлучимось, я все одно залишуся відповідальним за все – від квартир, машин, роботи дружини і сина аж до організації шлюбів численних онуків, дай Бог, щоб вони колись у мене з’явилися.
Світ, хай би йому грець, ділиться на тих, хто бере на себе відповідальність за інших, і на тих, хто навіть за себе відповідати не здатен. Проміжних варіантів я ще не зустрічав.