Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

– А що ти хочеш? – сказав я. – За сто років її тричі зачищали від корінного населення. Спочатку більшовики повбивали всіх багатих євреїв. Потім німці – усіх бідних євреїв, а врешті усі недобитки втекли в Ізраїль. Я вам не скажу за всю Одесу, а скажу за свою родину, вона теж брала участь у процесі. Так от, коли прадіда розкуркулили і розстріляли у двадцять дев’ятому, мої рідні з хутора втекли на Пересип і стали жити у підвалі. Ну а почалася Друга світова – перебралися на Молдаванку, у порожню єврейську квартиру. Оце вам біографія міста.

– А третій?

– Хто третій?

– Третій раз коли її зачищали? – Ірці не чужі розмови на історичні теми. Але як телеведучій їй варто бути уважнішою.

– Я ж кажу. Третій – то у вісімдесяті. Це вже майже добровільно. Коли дозволили еміграцію і бути євреєм раптом стало престижно. В результаті теперішні одесити – це зовсім не одесити, а селяни з болгарських та українських хуторів. І, як нормальні селяни, вони не знають, що таке місто, нащо воно потрібне і як у ньому жити.

– А що, є різниця?

Моя дружина – уроджена міщанка. Як у нас кажуть, «з етажів». Тому погляд на життя у неї відповідний.

– Пояснюю на прикладі. Іду якось на канікули додому. Сусідка по купе – симпатична молода студенточка. Теж на канікули у рідне село. Розмовляємо, коли вона виставляє так по-модному пальчика й каже: «Не знаю тільки, як я буду там жити? – це, щоб ти розуміла, у мами з татом. – Вони ж їдять без салафеток. А я без салафеток не можу».

Ірка щиро зареготала, хоча я розповідав цю історію далеко не вперше. Це – теж одна із загадок жіночої психології.

– Ти розумієш, місто для них – це салафетки. Бо іншого не бачать. Саме тому такий популярний зараз блатний міф Одеси. Бо він зрозумілий для більшості – усіх цих прийшлих з хуторів. А Оперний театр для них – коробка цукерок.

– В якій цукерок уже немає, – додала у такт Ірка.

За що люблю дружину – вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи – ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає.

Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» – тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку – на яхті під вітрилами. Вечір – у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з

ВІАГРОю. Танцюють усі. Тобто все по-справжньому, по-дорослому.

Ірка просто-таки купається у загальній увазі. Ще б пак – людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все-таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне – до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це – справжнє свято для жінки.

Зараз на ній закрита сукня з двох половинок, з’єднаних по боках прозорими вставками, які дають зрозуміти – під тонкою тканиною, окрім самої власниці, нічого немає. А головне – те, що її тіло у майже сорок дозволяє носити такі сукні на зло іншим – товстим і целюлітним тіткам.

Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим:

– Диви-диви, Кириченко з новою коханкою.

– Хіба? Наче та сама, що була.

– Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста.

– Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу.

– Ти нічого не розумієш.

– Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розумію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш!

Ірка сміється:

– Вам, чоловікам, аби поплутати!

– Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скомандувати чоловікам: «Вибирай» – половина ж поїде з чужими.

– Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам вибирати. Ми краще справляємося.

До нас наближаються московські гості.

– Привіт, привіт, знайомтеся, це моя благовірна, Ірина.

– Очєнь пріятно. Как дєла, Іріна?

Коли вони врешті відходять, я продовжую:

– До речі, цей москаль, що до нас підходив, Толік, свого часу дуже цікаво вирішив проблему вибору дружини.

– Як саме?

– Він тоді робив лікарем на швидкій. Ночі довгі, він молодий, дівчата гарні, а головне – чисті та освічені, бо медички. Коротше, Толік переграв там усіх осіб жіночої статі – від медсестер до заступниці головного лікаря. А тоді почалася перебудова, і Толік вирішив, що лікарем багато не заробити, особливо на швидкій. Який вихід у розумної людини під час розпаду соціалізму? Тільки один – грачувати.

– Чому?

– Як це, чому? Згадай ті часи. Таксі було єдиним місцем, де окрема бойова одиниця могла заробити, хай і нелегально, але якісь там гроші. Зародок капіталізму.

– Точно. А я вже й забулася.

– Отож, слухай. Для того, щоб грачувати, потрібна машина. А Толік мав тільки зарплатню лікаря. І тоді він зробив геніальний трюк – під час інтимних побачень у всіх своїх коханок позичив золото – у кого персня, у кого сережки, кулончик, ланцюжок. Ти ж знаєш, жінки люблять обвішуватися брязкальцями. Оце ж зібрав усе це та відніс до ломбарду. Ну а на позичені гроші купив старенького «Москвича». Уявляєш?

– А вони знали одна про одну?

– Історія замовчує. Мабуть, здогадувалися. А може, й ні. Тож кілька місяців ночами він їздив, майже не спав, не їв, але гроші врешті відграчував. Викупив з ломбарду золото і приніс своїм жінкам. Усе повернув, крім одного персня.

– Чому?

– Ну, у ломбарді загубили чи то хтось собі притримав. Але перстень виявився не простий, а фамільний, бабусин. Отже, Толіку довелось одружуватися, хоч вона й була на п’ять років старша.

– Закладаюся, що про фамільний вона вигадала!

– Тобі видніше. Жіночі фокуси – це твоя парафія.

Ірка сміється:

– І чоловічі теж. Він, до речі, – справжній чоловік.

– А ти думала! Якщо він тобі так сподобався, то май на увазі, що він знову холостий.

Губки моєї дружини кривляться у незадоволеній гримасі:

– Фі! Така романтична історія, і знову розлучення. Чому ви, чоловіки, такі скоти? Тільки дружина стає старою, одразу біжите до молодих.

Я заперечую:

– Ну, по-перше, він не побіг до молодої, а залишився сам, а по-друге, ти ж сама все життя борешся з моїми старими речами. «Цим штанам уже п’ять років, а цій кофті – десять. Треба купити нову», – передражнюю її тон.

– Так правильно, ти ж солідна людина, а ходиш, як обідранець.

– От бачиш, виходить, що стару кофту треба поміняти, а стару дружину – ні? В чому різниця?

Вона б’є мене в плече своїм гострим кулачком.

– Дружина – не кофта.

– Але ж принцип той самий.

– І зовсім не той самий.

– Той-той. А отого пузатого бачиш?

– З довгою білявкою?

– От-от. Він принципово знімає таких, що на дві голови вищі, за метр вісімдесят. Каже, що дуже швидко і відмов практично не буває. Бо такі дівчата недолюблені. Мороки менше, а потенціал у них ого-го.

– Які ж ви циніки!

– Це він цинік, а я романтик. Бо вибрав тебе.

Ірка сміється. Ірці приємно.

– А цей от лисун, що до нас підходив, має підпільне прізвисько «Шрек».

– Чому?

– Це геніальна історія. Він любить напитися так, щоб обличчям в салат. Ну, дружина якось не витримала, і поки він спав, пофарбувала йому яйця зеленкою.

– Та ти що?

– Точно тобі кажу. Місяць ходив із зеленими яйцями. Тому і Шрек.

– А що, він їх усім показував?

– Ну, не всім, але декому, мабуть, показував. І потім, дружина його про це розповідала по секрету. Хвалилася.

Ірка знову пирскає, хоч телезірці протипоказано реготати, а тільки широко посміхатися – так воно більш статусно.

– Отак з вами, мужиками, і треба боротися. А звідки ти все це знаєш?

– Як це, звідки? Серед людей живемо. Це вам не телебачення, де усіх новин, як у Сороки-ворони – цьому дала, тому дала, іншому дала.

– Неправда твоя… Хоча щось у цьому є.

– Так отож. До речі, про Шрека. Він же цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке – і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей – прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг – на довгі тонкі смужки.

– Весь одяг?

– Весь. Сукні, шуби, білизну – все, що було. Уявляєш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш – роби килимок.

– Нічого собі!

– Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить – а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що!

– Боже, це ж скільки роботи! – несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу.

– Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

– Це теж вона розповідала?

– Ну а хто? Не він же.

– Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною – як завжди стильно неохайний і артистичний.

– Мирославе! А ти як тут?

– Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось – працювати.

– Тобто все це, – я показую на сцену, бухту та ресторан. – Усе це ти?

– Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер – то професійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого-кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

– До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

– А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дружина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

– Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефіцит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

– Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

– Прикро. Але що маємо робити – бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? – обертається він уже до мене.

– Круто. Скільки коштувало?

– Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

– Серйозно?

– Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

– А що було у Дніпропетровську? – поцікавилася Ірка.

– Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт-клубі розкішний ресторан, схожий на цей – начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.

– Який жах!

– Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

– Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас – оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт – учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля – спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша – господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані – зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані – це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому – в голову: «Твій футболіст, – каже, – мене собакою назвав!»

Ми з Іркою щиро зареготали.

– Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.

– Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира правда! – Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. – Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!

– Па-па.

За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні – краще працювати.

– І на честь нашого шановного Павла Олександровича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! – п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.

Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився – іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.

Павлюк-паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з-під Камю Луї-ХІІІ, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.

Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усі її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» – а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині.

Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса.

– А давай втечемо? – зашепотів я їй у вухо.

– Давай, а куди? – запитала вона.

– На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися.

– Вода холодна, – вона пересмикнула плечима. – І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну.

– Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола.

– Ще не вистачало. Ти розумієш, що я – відома людина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати.

– Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність.

– Не хочу я такої популярності.

– Ну тоді просто задеремо спідницю і…

– Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок своїх задирай спідниці.

– Люб’язнічаєте? – почувся за спиною Пашин голос.

Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому.

– Па-а-ша-а! – протягла Ірка капризно. – Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш.

У жінок усі оці ні-ні називаються романтика…

Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена.

– Серьога, єсть базар, – Паша багатозначно кивнув головою вбік. – Отойдем?

Його дружина схопила мене за рукав:

– Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відповідальність.

– Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий! Юбіляр, блядь!

– Не матюкайся. Кругом люди.

Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів – і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи – адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал.

– Як тобі свято? – запитав я Пашу для затравки.

– Хуйня, – зізнався він. – Ти ж знаєш, як я насправді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса.

– Ні, старий, Одеса – це круто. Море, зірки.

– Їбав я цих зірок.

– Ти не повіриш, я теж, – пожартував я, маючи на увазі дружину-телеведучу.

– Так слухай сюди. Значить є домовленість, що після виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували – ти потрапляєш в перших рядах.

– Серйозно?

Колись на виборах мене включили до списків – за компанію. Та я й не заперечував – до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися.

– Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи.

– Ой, блін, точно!

– Депутат у нас – слуга народу. А слуги – люди бідні. Пойняв?

– Пойняв.

– Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний.

Я зітхнув.

– Це морока. А воно того варте?

Паша поклав мені руку на плече:

– Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж – патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого-го!

– Та воно то конєшно.

– Ну от. Так що давай. Люди оно бабки платять, щоб в список попасти, а ти без грошей капризуєш.

Я посміхнувся, згадуючи нещодавній візит нагору з валізами.

– Ну, не зовсім без грошей.

– Порівняв! То – бізнес, а то – політика. Ну що, домовилися?

– Домовилися.

Ми повернулися до дружин, які стояли на березі, дивлячись у різні боки. Мабуть, вже наговорили щось одна одній.

– Цвірінькаєте? – не втримався від жарту я. Обидві кинули у відповідь люті погляди. – Повертаю твого чоловіка. Брав одну штуку, вертаю одну. Комплектність можеш перевірити.

– Дякую, Серьожа. Ти справжній друг.

– Нема за що. Завжди до ваших послуг.

Я обійняв Ірку за талію і повів до столу. Там подавали десерт.

Якщо прийде Ющенко, то нічого не зміниться, на зміну одним олігархам прийдуть інші олігархи, інші клани і інша ситуація, бо це людський фактор.

Народний депутат від ПР Дмитро Святаш

40-річний мешканець села Зеремля, батько п'яти дітей Алік Асламов, облившись бензином, підпалив себе у приміщенні Баранівської районної прокуратури… На цей крок його штовхнули безвихідь та беззахисність перед свавіллям…

Українська правда

За останній рік українськими судами видано 40 тисяч дозволів на прослуховування.

Українська правда

На Полтавщині затримано двох студенток, які розмалювали помадою біг-борд кандидата в президенти Віктора Януковича.

Українська правда

Другий заступник держсекретаря США Джон Теффт закликав Центральну виборчу комісію забезпечити рівні можливості всім кандидатам у президенти.

Українська правда

Кандидат у президенти Віктор Ющенко цього тижня повернеться до активних поїздок регіонами України. Як зазначила його прес-секретар Ірина Геращенко, причиною перерви у його виборчому турі стала хвороба, спричинена сильним отруєнням.

Сайт Ющенка

Звісно, я людина не багата, тобто не маю заводів, газет та пароплавів, але навіть у тому майні, що є – бордель рідкісний. Рахунки, депозити, акції, нерухомість – усе це замішано в суцільну купу, так, що без півлітри не розберешся. Пам’ятаю, був у мене знайомий нафтовий генерал, який скаржився, що відправив кудись п’ятнадцять мільйонів, а куди – забувся. Шукав, шукав, але так і не згадав. Тоді я сміявся, чуючи це. Тепер – не дуже. І не тому, що сам гублю мільйони, а тому, що розумію – для того, щоб контролювати гроші і майно, потрібні окремі люди. Проте люди мають схильність до крадіжок – значить їх треба контролювати. А хто ж тоді буде контролювати самих контролерів? Це класика, а у мене немає ані стільки людей, ані стільки грошей. Зате є Сапула, якій можна доручити все, зокрема й розібратися у праві власності.

Після повернення з Одеси я вирішив навести лад в особистих фінансах – навіть якщо з депутатством не вигорить, все одно корисно знати, чим насправді володієш.

– Катрусю, мені потрібна твоя допомога. До речі, тобі дуже личить.

– Що саме?

– Зачіска.

– М-м.

– Костюм.

– Тепліше.

Я підвівся, обійшов навкруги сяючої заступниці, яка з викликом дивилась у відповідь. Зазирнув за викот блузки.

– Ні, – похитала головою вона.

– Тоді здаюся.

– Туфлі. У мене нові туфлі.

Я розвів руками:

– Отак завжди. Усі ми, чоловіки, однакові. Головного не помічаємо.

– Ти – не однаковий. Ти помічаєш.

– Дякую. Тоді сідай, поговоримо.

Вона сіла на стілець і склала руки на колінах. Ну зовсім, як слухняна учениця.

– Катрусю, я хочу доручити тобі одну делікатну справу.

– Я вся – увага.

– Справа в тому, що скоро вибори.

– Хай їм грець.

– Згоден. Але вони таки будуть. А значить, буде черговий перерозподіл, і до Кабміну та Адміністрації Президента піде нова порція депутатів.

– І?

– Значить на їхнє місце зайдуть інші, що були нижче у списках.

Сапула посміхнулася:

– На себе натякаєш?

– Еге ж.

– Так це ж класно! Будеш недоторканим. Відкриємо тут твою громадську приймальню – і гроші можна буде возами возити, нікого не боячись, – майно депутата. Навіть в американців можна буде брати дипломати з доларами – лафа!

– Дарма іронізуєш.

– Я не іронізую. Значно легше працювати, коли знаєш, що тобі за це нічого не буде.

Катька звично розглядала все з точки зору бізнесу. Воно й не дивно – адже наш союз створювався як офісний і тому головними темами для обговорення були справи грошові.

– Згоден. Але для того, щоб стати депутатом, треба привести до ладу свої особисті справи.

– Заповіт написати?

– Щось такого. Пам’ятаєш, була історія, коли у одного фраєра викопали незадеклароване майно і зняли з виборів?

– Так ти ж без виборів підеш.

– Все одно. Депутат не може бути багатим. Інакше всі газети напишуть, що він краде.

Сапула закинула ногу у новій туфлі на другу ногу – теж у новій – так, що спідниця натягнулася.

– Класно виглядаєш, – сказав я.

– Отепер вірю. Правда ж, мені личить? – вона підскочила і стала крутитися навколо себе, демонструючи нове взуття.

– Правда. Це тобі треба йти в депутати, а не мені.

– Мені не можна. Я істота аполітична. І потім сквау вождем бути не може, це ж усім відомо.

– Зате може бути помічником вождя.

– Це із задоволенням.

– Так от, слухай. Мені треба зробити інвентаризацію усього майна і залишити тільки мінімум – ну там, знаєш, двокімнатна квартира та автомашина «Запорожець». Щоб як у всіх.

– А решту куди? На церкву?

– Обійдуться. На родичів. У мене є син. Є дружина.

Сапулине обличчя напружилося.

– Є дружина. Це точно.

Я глянув з докором:

– Ну що ти, справді? Ти ж знала, з ким зв’язалася. Ой знав, нащо брав міщаночку з міста!

– Ой знав, нащо брав – я не вмію жати, – продовжила в тон Сапула. – Напни мені холодочок – я буду лежати! То що там у нас із дружиною?

– Ка-ать!

– Я вже скоро сорок років Кать. Що з того?

– Ну, припини.

– Я вже припинила. У тебе є дружина. Що далі ти хотів сказати?

– Я тебе люблю.

– І не тільки мене.

– Катю, давай без банальностей. Ми ж дорослі люди, – я обійшов стілець і обійняв її за плечі. – Ти ж знаєш мою ситуацію.

Вона гірко посміхнулася:

– Ти знаєш мою ситуацію, я знаю твою ситуацію. Це глухий кут, і давай не будемо розводити безсенсовних розмов.

У голосі звучала образа, і тільки це не дозволило мені одразу погодитися з такою, загалом звичною постановкою питання. Я почав гладити її плечі і притулився щокою до потилиці. М’язи під моїми руками напружилися, стримуючи подальший розвиток подій, спина виструнчилася. Я засміявся й жартома дмухнув у вухо.

– Ти просто, як фортеця Очаків. Неприступна та незворушна.

Вона пересмикнула плечима. Я проігнорував цей недвозначний жест.

– Князь Потьомкін стояв під Очаковом півтора роки. А козаки свого часу брали його сто разів. Так от, я – не князь. Тому попереджаю: у мене немає зайвих півтора роки. І зараз буде штурм.

– Я на роботі, – суворим голосом відповіла Сапула.

– Але роботу від дозвілля ти сам не маєш відрізнять, казав поет.

– То я для тебе – дозвілля? – вона нарешті обернула до мене холодне обличчя.

– Ти для мене – жінка, яку я кохаю.

– А чому тоді… Ну добре, проїхали. Давай до справи. Отже, що я маю зробити для тебе і дружини?

З тону та напружених плечей було зрозуміло – капітуляції не буде.

– Треба розібратися з моїм майном. Акції, нерухомість, рахунки у банках, кредитки – все, що є в Україні. Скласти реєстр і переписати все… – я зробив паузу. – Ну взагалі на родичів.

Сапула гмикнула.

– Як переписати? Дарчу? Продаж?

Я замислився і відпустив її плечі. Бо не вмію одночасно залицятися та робити серйозні справи.

– Дарчу можна тільки на сина. Але він ще молодий. А на дружину… Розумієш, це все одно спільне володіння. Поки одружені.

Сапулина брова іронічно злетіла вгору:

– Поки одружені? То може, розлучишся? Розлучися і залишиш усе їй. Тоді проблем не буде.

Я почухав потилицю. Вже цілком серйозно. Звісно, фіктивне розлучення вирішує усі проблеми. Але заїкнутися Ірці про таке – вірна смерть. Вона вип’є з мене всю кров, так, що не захочеться вже того депутатства. Жінки взагалі на подив серйозно ставляться до подібних формальностей – оно й Сапула психанула, тільки-но зачепили тему одруження. Господи, яка різниця, що написано у паспорті, якщо тебе люблять? А коли не люблять – тим більше, яка різниця? Але жінки залишаються жінками, якої б думки ми про них не були. Отже, у розмові з Іркою не може бути навіть натяку на щось подібне.

Сапула обернулася на стільці і обережно взяла мою долоню у свої. Очі її припинили колотися і дивилися на мене з якимось дивним виразом, немовби прохали про щось.

– Сергійку, – сказала вона несподівано м’яким голосом. – А може, це шанс?

Я відвернув обличчя.

Вона продовжувала тримати мене за руку і очі мої – під прицілом.

– Катрусю, ти зрозумій… – почав я.

– Я зрозуміла, – вона різко розтиснула долоні і відвернулася.

– Ні, я тебе дуже люблю. Але…

– Можна без передмов? – у голосі знову задзвенів метал. – Давай просто «але». Без «люблю», без «дуже люблю». «Але» – і все.

От чорт, знову починається! Я знову зробив спробу обійняти за плечі, але вона випручалася.

– Давай без цього. Тобі треба переоформити майно на дружину, але з нею не розлучатися, так?

– Катрусю, ти розумієш, депутату все-таки краще бути одруженим. Перед людьми воно якось – родина, діти, виборці це люблять.

– Люблять, – із залізною ноткою в голосі підтримала Сапула. – Особливо, коли дружину кожен день по телевізору показують.

– От бачиш, ти сама все розумієш.

– Я все розумію, – ще раз підтвердила вона з такою інтонацією, що мені стало кисло в роті. Однак справа залишалася справою.

– Ну от. Нічого ж не міняється.

– У тім-то й справа, – сказала вона вже м’якіше. – У тім-то й справа, що нічого не міняється. Вже клімакс близиться, а Германа всьо нєт.

– Що ти таке говориш?!

– Нічого, це так. Значить, треба розділити майно з дружиною?

– Кать!

Вона підвелася зі стільця.

– Треба чи ні?

– Виходить, що треба.

– Добре, – кивнула Сапула. – Така можливість передбачена законодавством. Називається: договір про розподіл майна. Влаштовує?

За що люблю Катьку – все знає! Я підлабузницьки посміхнувся:

– Звідки ти така розумна?

– З села Валки. Там всі такі. То як, влаштовує?

– Звісно, влаштовує. Ти у мене просто, не знаю!

– Я можу іти?

– Кать!

– Значить, можу. А ти поки у себе пошукай. В сейфі, у шухлядах. Щоб нічого не забути.

– Кать!

– Я буду у себе.

З цими словами вона вийшла геть, залишивши мене серед кабінету в розгубленості. Певно, зараз буде там у себе плакати. Жінки не можуть без цього. А з іншого боку, я ж теж не можу отак от одним махом усе кинути. Самі подумайте – справи, бізнес, зараз оце політика починається, як тут можна робити різкі рухи? Що люди скажуть? Добре оце взяв би собі якусь модельку – але кидати дружину-телезірку, щоб замість неї взяти однокласницю, цього не зрозуміють ані колеги, ані виборці. Та я й сам не зрозумію, якщо чесно. Ідіотська ситуація.

Щоб прийти до тями, я повернувся до столу і взявся робити те, що порадила Сапула, – інвентаризувати папери у шухлядах та сейфі, щоб бува не пропустити чогось істотного і не дати у майбутньому журналістам приводу для розслідувань.

Як я уже казав, не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів і знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість – окрім цього, у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка-міністра, прикрашена його власною резолюцією: «Повішати за яйця та доповісти». Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку – це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними-вихідними, а з іншого – знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документа потягне все-таки менше санкцій, ніж наявність. Тепер він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний головою казначейства банку «Україна» на прізвище «Нищий». Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: «Ви здуріли? В єврейському банку голова – Гой?» «Та ти що! – здивувалися вони. – А ми якось не подумали». У тій самій теці знаходився ще один документ епохи – лист із красномовною помилкою у підписі: «начальник крАдитного управління». Просто-таки явка з повинною, а не помилка – Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там-таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік – термін просто-таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів: «Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: „Що сталося?“ Вона: „Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром чи ні“.