Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Отже, поки я пішов вперед, до туалету, Сапула підвелася, начебто збираючись іти слідом, та дорогою «випадково» змахнула сумочкою бокал з коктейлем просто податківцеві на штани. Курка одразу почала галасувати, а Катька – вибачатися, схопила зі столу серветки та давай ретельно промокати пляму податківцю на тому самому місці, одночасно тицяючи своєю «чарівною цицькою» просто в обличчя. Хлопець, звісно, забелькотів, що нічого страшного, мовляв, буває з кожним, і пішов до туалету привести себе до ладу, а там його вже зустрів я із черговою порцією вибачень за свою незграбну супутницю. Потім ми пили мирову, потім разом грали у блекджек, обмінялися телефонами, потоваришували, а за тиждень залагодили усі податкові проблеми – не безоплатно, звісно, зате надійно. Тоді вперше я зрозумів, що зовсім не знаю своєї однокласниці та заступниці.

Але попри всю розкутість Катька завжди зберігала дистанцію з чоловіками, зокрема й мені довелося повпрівати, поки зі статусу шефа-однокласника перейшов у наступний, значно ближчий. Зате тепер ми насолоджувалися повною довірою і взаємним розумінням.

– До речі, – знову робить серйозне лице Катька. – Знаєш, що сьогодні учудила ця, твоя?

– Хто моя?

– Хмаринка.

– Знову щось написала?

– Якби-то. Уявляєш, сидимо у приймальні з дівчатами з міністерства, розмовляємо про бабські штучки – косметику, дезодоранти, ну й таке. Коли раптом це твоє божественне створіння відкриває свій гарненький ротик і питає: «А ви що, дезодорантом користуєтеся?» Дівчата так здивовано: «А ти що, ні?». «Ні, – каже воно. – Я миюся». Уявляєш? Ми всі просто сіли, як обісрані. Миється воно! Ми, значить, не миємося, а воно – миється!

Я не одразу збагнув, про що йдеться:

– А якщо й справді миється?

– Та хоч голиться! Думати треба, що говориш. Оце тобі у міністерстві пустять якусь папірчину по великому колу, будеш знати, хто миється, а хто – ні.

– Хай тільки спробують.

– І що, ти з кожною пісюлькою підеш до міністра?

Я згадую, як Віталік днями хвалився, що вищий за Президента, і погоджуюся.

– Ну гаразд, бачу, що шукати у схемі слабкі місця ти вже почала. Перша жертва не викликає сумнівів, але мене більше цікавлять наступні.

– Будуть і наступні. Не переживай. Приїдеш – побачиш. Але почати дозволь з цієї.

– Господи Боже ти мій! – ніяк не можу звикнути до Катьчиної ненажерливості. – Далася тобі ця секретарка.

– Далася, – хижо відповідає Сапула. – Американця з доларами хто до тебе пропустив, га? А в журналі хто писав різну хріновину? Це тобі що, не слабке місце?

Я вдихаю повітря, шукаючи слів у відповідь, і не знаходжу, що сказати. Сапула цілком має рацію. Звісно, з формального боку дівчину треба міняти. І взяти на її місце точно таку – а хіба ж бувають інші? Ця хоч пише без помилок.

Катька не зводить з мене запитальних очей. І я здаюся. Ну що поробиш – не любить вона моїх секретарок.

Президент Росії Володимир Путін вважає, що Росія й Україна в жодному разі не повинні протиставляти себе Заходу, і повинні рухатися шляхом формування Єдиного економічного простору.

РІА «Новости»

Президент Леонід Кучма обіцяє зробити все можливе, щоб врятувати острів Тузла від розмивання, зумовленого побудовою дамби з російського боку. «Все, що треба було зробити на Тузлі – давно зроблено», – сказав глава держави на прес-конференції, відповідаючи на питання, чи погодився Кучма на пропозицію Путіна розмити Тузлу, щоб провести кордон так, як вигідно Росії.

Українська Правда

З Військової доктрини України виключено згадку про підготовку країни до повноправного членства в НАТО і Європейському Союзі.

Інтерфакс-Україна

Генеральний прокурор України обіцяє найближчим часом направити до Верховної Ради України подання з тим, щоб парламентарії дали згоду на притягнення лідера опозиційної партії БЮТ Юлії Тимошенко до кримінальної відповідальності.

УНІАН

Президент Росії Володимир Путін запропонував Росії і Україні проводити спільні чемпіонати з футболу і хокею.

РІА «Новости»

Черевань-Боїнг важко відірвав своє вгодоване тіло від злітної смуги. М’яка шкіряна спинка сидіння слухняно піддалася і прийняла мене у свої обійми. Краєм ока побачив, як на сусідньому кріслі скулилася Ірка. Пальці судомно стискають поручні, жили на тонкій шиї здулися, очі заплющені – попри постійні повітряні подорожі, неуникненні при її професії, моя дружина досі боїться літати. Ну а страх, втім, як і будь-який інший дискомфорт, легко захоплює все жіноче єство, перетворюючись на специфічний душевний стан, який чоловіки впізнають за характерним словосполученням «мені погано».

Як і кожен, хто має двадцятирічний досвід сімейного життя, я знав, що до дружини у такі хвилини краще не наближатися, тому про всяк випадок прихилився до стінки салону, таким чином гарантуючи собі спокій на весь час зльоту – аби поспілкуватися зі мною, Ірці так чи інакше довелося б повернутися обличчям до ілюмінатора, а це з її страхом польоту абсолютно виключено.

Спільна подорож не була запланована, однак, почувши, що я збираюся до Москви, дружина раптом вирішила, що її телепередача просто не зможе обійтися без сюжету, знятого в столиці північного сусіда, швидко зібрала групу і всілася в один літак зі мною. Останнім часом вона весь час намагалась упасти мені на хвоста – чи то підозрювала щось, чи то втрапила під вплив кризи середнього віку, коли підсвідомо починаєш перевіряти старі якорі та підшукувати тиху гавань. Пожити з чоловіком в одному номері, поморочити йому голову своїми розмовами – жінки бачать в цьому якийсь невідомий іншим людям кайф.

І от тепер ми разом сиділи в салоні бізнес-класу – відповідно до соціального статусу – ну а телегрупа, тобто редактор, звукач та оператор із дорогою апаратурою, як і годиться простим смертним, тулилися у тісних кріслах хвостового салону. Не скажу, що я такий вже принциповий противник бізнес-класу – літаючи сам, я частенько піддаюся звабі широких сидінь, пледів та улесливих інтонацій стюардес. Але коли летиш компанією, значно затишніше почуваєшся, якщо ділиш «труднощі подорожі» нарівно з колегами. Чи може це я зіпсований піонерським дитинством?

– Скажитє, а можна ето закрить?

– Конєшно. Разрєшитє, я вам помогу?

Я розплющив ліве око і просто перед обличчям побачив звабливе декольте стюардеси. Дівчина тягнулася до ілюмінатора, і я кілька секунд насолоджувався виглядом западинки між пухкеньких грудей, що відкривалася в розрізі форменої блузки. Медсестрички та стюардеси вміють по-особливому нахилятися до клієнтів.

– Спасібо.

– Дякую, – сказав я автоматично чи то перекладаючи за дружиною, чи то й справді дякуючи за невеличкий еротичний сеанс.

Дивна манера: щойно ми сіли до літака, Ірка тут-таки перейшла на російську, хоча з цим цілком можна було почекати до приземлення. Цікаво, у своїх європейських телевояжах вона так само швидко переходить на англійську?

Колись і я, як усі кияни, мотилявся між мовами, намагаючись підлаштуватися під співрозмовників. Аж поки один з них, який звично говорив зі мною російською, тільки-но потелефонувала дружина, перейшов з нею на українську. «То ви україномовний?» – здивувався я. «Так» – «А чому ж ми тоді російською?» – «Не знаю, якось так почали». Ситуація анекдотична – двоє українців розмовляють між собою російською тільки через те, що хтось у компанії першим сказав російське слово. З того часу я припинив постійні філологічні кульбіти. Врешті-решт це моя країна і я маю право розмовляти у ній рідною мовою, яка до того ще й якимось дивом є державною.

Проте мова-мовою, а літак тим часом набрав висоту, ілюмінатор зачинили і мені не залишалося нічого іншого, ніж присунутися до своєї благовірної із запитанням:

– Як ти себе почуваєш?

Дружина капризно зіщулилася:

– Жахливо! Цьому пілоту тільки дрова возити.

Скарги – це наш коронний номер.

– Дєвушка! У вас єсть аспірін?

Стюардеса слухняно кивнула і за хвилину з’явилась із склянкою води та упаковкою з двох великих таблеток.

– Дякую.

Демонструючи чудеса турботи, я прийняв з рук дівчини склянку і заходився розривати неслухняну фольгу блістера. Може, це й справді допоможе?

Дружина сьорбнула шипучий напій і закопилила нижню губу. Як міг лагідно, я погладив її по колінці.

– Ну що ти, як маленька!

– Ти ніколи не думаєш про мене. Тільки про свою кляту роботу.

– Ну, зараз же думаю?

– То це тільки зараз. А раніше?

– І раніше. Просто ти не пам’ятаєш.

– Було б що пам’ятати, – вже майже миролюбно зітхнула моя дружина. Аспірин і справді діяв. – Коли ми з тобою востаннє разом кудись виїздили?

– Тобі що, подорожей не вистачає?

– Так я хочу з тобо-ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?

Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.

– Спомнила баба, як дівкою була!

– А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?

Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею-фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:

– Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорослий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.

– Батько-мати? – підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.

В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних красунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору – не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взагалі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся – я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх – слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь-якій комбінації.

Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була – от тільки на міміці заощаджувала.

– Батько-мати, а разом батькомати. Правда, смішно?

– Дуже, – Ірка картинно повела головою. – Він теж так називає?

– Ну що ти! – заперечив я без особливої певності. – Богданчик у нас зразковий син.

– Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.

– Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.

– Це швидше ми – покоління пепсі. А вони – покоління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!

Я посміхнувся:

– Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла… Я думав, мене твій батько приб’є.

– Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчатами гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.

Що є – то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд – навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.

– Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально.

– А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?

– Хочеш бути бабусею?

– Бабусею не хочу. А от онуків – хочу. Дівчинку. Буду їй банти зав’язувати.

Я знизав плечима:

– Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й телезірка.

Вона махнула рукою:

– Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жінку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки – молодшою.

Ти диви, просто-таки філософія!

– І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться маленький?

Тема «маленький у хаті» мені не подобалася. Вона завжди призводила до скандалів – в молодості через те, що друга дитина зламає початок телевізійної кар’єри, а зараз через те, що чоловік – егоїст і не хоче дозволити їй народити. Тому про всяк випадок я одразу повернув у старе річище.

– Ти гадаєш, у нього зовсім дівчини нема?

– Та начебто з’явилася якась – тонка, стрижена, в чому тільки душа тримається?

– Ну от, бачиш.

– Та бачу. І бачу, що це – не варіант. І потім, хіба це любов – суцільні СМСки?

– Така у них тепер любов. У нас були записки, у них СМСки, а у наступних щось інше, наприклад, 3D-ролики. «Батьки і діти» читала? Шкільна програма з літератури.

– Та ладно! Бачив би ти, що вони одне одному пишуть! Коми з крапками та дужки. А пам’ятаєш, ти мені вірші складав?

– Угу, – погодився я, скромно замовчавши той факт, що справжнім автором натхненних рядків був колега по студентському театру, який володів талантом за пляшку римувати будь-яке жіноче ім’я.

– От бачиш! А у них – самі смайлики! Вони тепер навіть у коханні один одному не зізнаються! Я питала, чи він любить її, а він: «Ну мама…»

– Так це він тобі не зізнається! Може, їй…

– Чому ти весь час його захищаєш? Ти захищаєш, а він цим користується!

Я примирливо обійняв дружину за плечі. Літак – не найкраще місце для з’ясування стосунків.

– Ірусь, я тебе прошу…

Рука на плечі подіяла заспокійливо, тому вибуху не сталося. А я спробував перевести розмову на інше:

– Знаєш, як наш голова правління виховує доньку? Він їй сказав: «Люба, твій тато добре працює, тому тобі у своєму житті працювати не доведеться. Ти будеш жити для задоволення. А для того, щоб отримувати справжнє задоволення, треба бути високоосвіченою людиною. Тільки так ти зможеш навчитися цінувати музику, мистецтво, подорожі. І тільки засвоївши все це, ти зрозумієш як бути по-справжньому щасливою». Тепер він її ганяє по європах з університету до університету. Щоб навчилась отримувати задоволення від життя.

Ірка скептично скривила губу:

– Ага. Навчиться, не сумнівайся. І привезе йому в подолі – буде знати.

– Може, й привезе. У дівчат це запросто.

– А може, Богданчика теж кудись відправити? – схопилася раптом дружина. – Хоча ні, він без мами не зможе. Навіть дірку зашити чи випрати.

Я знизав плечима, не наважившись нагадати, що насправді ці функції давно вже лежать не на мамі, а на хатній робітниці:

– Може, колись зроблять таку комп’ютерну гру, в якій перуть і зашивають?

– Хіба що, – зітхнула Ірка. – А друзі у нього які! Нечесані, у вухах дірки, штани спущені до колін.

– Це така молодіжна субкультура. Ми теж свого часу…

– Ми порожні пляшки з-під пива за дверима не складали. Тим більше в гостях.

– Складали, – посміхнувся я заспокійливо. – Оцими руками під ванну складав у Сергія, щоб батьки не бачили. Тільки пляшки були не з-під пива, а з-під портвейну.

– Так то ж з-під портвейну! – вона нарешті розсміялася у відповідь.

– А пам’ятаєш біломіцин? Ти його, здається, дуже і дуже вживала. Навіть вагітною. Після прем’єри, пам’ятаєш?

– Ой, я тебе прошу! Скільки я тоді випила!

– Випила-випила! І в результаті на сина скаржишся.

– Та ну тебе, – вона жартома вдарила мене у груди.

Теперішня молодь зосереджена на пиві, а в наші часи з цим чудовим напоєм якось не складалося – по-перше, якість була так собі, по-друге, черги, що вишиковувались у магазинах, відганяли вічно зайнятого студента. Мабуть, через це молодь тоді виступала здебільшого по кріплених винах. Молдавські портвейни, кагори, «Перлина степу», на крайній випадок плодово-ягідний шмурдяк типу «Золота осінь» липкий на доторк і з неповторним післясмаком гнилих фруктів. Але королями столу були, безперечно «Три сімки», любовно іменовані «Трьома сокирами», той самий знаменитий біломіцин – «Біле міцне», та його вірний побратим «Рожеве міцне», що слугував старшокласникам за шпаргалку з фізики. Закон Архімеда: Еф дорівнює РоЖеВе, це пам’ятав будь-який двієчник. Кримські вина вийшли на авансцену значно пізніше, коли у нас з’явилися гроші, а у крамницях – заповнені полиці.

«Наш літак знижується. Прохання застібнути прив’язні ремені і привести спинки крісел у вертикальне положення», – пролунало з динаміків. На Ірчиному обличчі з’явилася капризна гримаса.

– Знову.

– Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?

Дружина роздратовано смикнула рукою.

– Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!

Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті-решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.

Приїхали.

«Вас вітає місто Москва».

Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки – Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенштейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн – це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим – довгий, незграбний, руки-граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, серед нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх – хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спочатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це називається – пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенштейном.

– Здоровєнькі булі, – з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.

– Здрастє-пажалста, – відповів я в тон.

За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича – хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру – на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку – все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим – починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням – Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління – ГРУ.

– З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, – після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.

Ми теж не стали напружувати його іноземною.

– Дякую, – Ірка для виду опустила очі.

– Я за нею добре доглядаю.

– Ой, не примазуйся! Доглядає він!

Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею – найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце-президентом одного з великих торгово-фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.

– Я зарезервував для вас номер у гольф-клубі, тільки… – Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.

Дружина кинула оком через плече:

– Ці? Вони в готелі поселяться.

– Вас зустрічають? – потурбувався я.

– Так, – Ірка показала пальцем в кінець зали. – Там має бути водій з табличкою.

– Сьогодні зйомки?

– Сьогодні, завтра. Як управимося.

– Як звільнишся, зразу приїзди, – я обернувся до Вови. – Куди їхати?

– Нахабіно. Гольф-клуб в Нахабіно.

– Тоді па-па, – моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно-рудими локонами, і рикнула на супутників. – Ходім. Не завмирайте!

Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:

– Оце вже твій розмір!

– Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.

Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу – висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.

– Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, – підморгнув я.

– Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.

Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами – і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.

Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.

– Як ви тут їздите?

– Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.

– А на метро їздити в падло?

Франкенштейн посміхнувся:

– Так там свої пробки.

– Ну-ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.

– Точно. Зустрічалися, – кивнув Вовка. – Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.

– А конкретніше?

– Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIР-залі.

– Зрозуміло.

Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.

– Тобто ми зараз…

– До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф-клубу на побачення з главарем.

Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін – вірний супутник московських автомобілістів – і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з-за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.

Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди – типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.

– Ходім.

У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.

– Це все ваше? – здивувався я.

– Так, – недбало кивнув Вова. – Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.

– Підросли, – я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. – А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?

Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.

– Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.

– Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?

– От і перевіримо, – Вова коротко хихотнув. – У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIР-зеком. VIР-зеком суворого режиму.

Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.

– Тут у нас сидять віце-президенти зі своїми секретаріатами. І ваш покірливий слуга теж.

Кабінет Франкенштейна не справляв враження суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі – у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.

– З ким ти волів би зустрітися?

Я знизав плечима:

– А у вас великий вибір?

– Аж надто, – гмикнув Вова. – Гаразд, давай поміркуємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?

– Це які рекламою займаються? Сумніваюся. Наступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія – це правильний підрахунок голосів. Так учив іще товариш Сталін.

– Підрахунок голосів, – задумливо повторив Вова. – Тоді нам може придатися віце-президент з АйТі. Як ти гадаєш?

– Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему… Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.

– Що там іще? Будівництво. Мережу відділень розбудовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий вам побудувати, – Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.

Я скептично прослідкував за його жестом.

– Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо. Ми ж не варвари. Хоча про будівництво – це розмова.

– Значить наступний – Ріал Естейт.

– Ріал Естейт, – почухав я потилицю.

В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.

– Ну гаразд, – сказав я. – А інвестиціями у вас хто займається?

Вова здивовано звів брови.

– Інвестиціями? А навіщо вам інвестиції?

– Що значить, навіщо? А технологічна модернізація підприємств? А оновлення основних фондів?

– Так які питання! – посміхнувся він. – Все зробимо. Ваші замовлення – наша робота.

– А гроші?

Франкенштейн посерйознішав:

– Гроші? Знаєш, про це краще розмовляти із главарем. Ввечері в гольф-клубі зустрінемося, то й поговоримо. Годиться?

– Годиться.

Решта дня минула у розмовах із різнокаліберними, але однаково ситими та наглючими, типово московськими топ-менеджерами. Вони були водночас професійно-цинічними і зверхньо-дружніми. У нас в Києві як заведено? – познайомишся, обнюхаєшся, знайдеш спільних знайомих, туди-сюди – а ці одразу брали за горло. Перший – вишукано недбалий в одязі гаркавий молодик, який хазяйнував у кабінеті з табличкою «Віце-президент з АйТі» – примусив мене замислитися.

– Ми купуємо чи пґодаємо? – вишкірився він у відповідь на моє рукостискання.

Я озирнувся на Вову і, не чекаючи на запрошення, відсунув стільця та всівся на нього.

– Ми – партнери, – уточнив Франкенштейн.

Молодик кліпнув очима:

– Зачекайте. Мені сказали, що ви – з Укґаїни.

– Правильно сказали.

– Ну.

– А що, з України не буває партнерів?

– Та ні, – він розгублено знизав плечима. – Бувають.

– Ну? – спародіював я його інтонацію.

Вова тактовно прокашлявся:

– Давиде, ти розкажи для початку про свої проекти. Про Держкомстат, наприклад.

Проекти й справді були цікавими. Я не дуже розуміюся на комп’ютерах, але гаркавий знав свою справу так, що міг пояснити навіть неуку. Не можна, звичайно, сказати, що Російський Держкомстат заощадив на цій справі багато грошей, але масштаб вражав. Подякувавши за цю дійсно професійну і яскраву презентацію, ми перейшли до наступного «віцика» – з питань Ріал Естейт, тобто нерухомості. Його кабінет нагадував антикварний салон, чи то загашники аукціону Сотбіс.

– Москва зараз переживає будівельний бум, – заявив господар, здоровило із залишковою кучерявістю, хіба трошки менший за Франкенштейна.

– А ви впевнені, що вона його переживе?

– Хороший жарт, – без тіні посмішки сказав Ріал Естейт. Він дивився на мене спокійно, навіть трохи сумно. – Смішний. Люблю хороші, смішні жарти.

Я побачив фотографії та креслення великих житлових комплексів, торговельних центрів, офісних мегаспоруд. Все це нагадувало віртуальну екскурсію по Дубаї – типовий випадок творчості нафтогазових скоробагатьків.

Потім був приземкуватий лойєр, інакше кажучи, юрист.

– Ми можемо взяти вас на юридичне обслуговування на території України. Тимчасово це буде забезпечено через наших партнерів, а згодом ми зареєструємо для вас спеціалізовану компанію.

Що ж, це приємно. їхати до Москви, щоб вони пообіцяли найняти для тебе київських юристів. Варто було ноги бити…

Рітейл. Це модне слово насправді означало торговельний бізнес. Тому приймальня та кабінет були завішані фотографіями вдалих проектів і рекламними макетами торговельних марок. Рітейловий підрозділ умів створювати та розвивати дистрибутивні мережі як універсальні, так і спеціалізовані – від гуртової торгівлі нафтопродуктами до мережі аптек.

– Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

– В Україні? – уточнив віцик. – Ви говорите «в Україні?»

– А як треба говорити? – дещо агресивно уточнив я.

– Та ні, нічого. Я так спитав.

– З точки зору граматики «в Україні» – це правильно, – прийшов на допомогу Франкенштейн.

– Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» повний порядок з аптеками, це не заважає робити бізнес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

– Вова! – змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. – Навіщо усі ці розмови?

– Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш главар прислав за тобою власну машину. Це – велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки – приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес-середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф-клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою – не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків – старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?