Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

А Паша тим часом пройшов до бічного проходу і – диво дивне – видряпався по сходах на самісіньку сцену. Я уважно спостерігав: адже якщо у звичайних людей Пашине обличчя не викликало жодних асоціацій, то присутні на трибуні аж надто добре знали, хто до них приєднався. От-от повинен був початися скандал, може, навіть і гірше, бо ніщо так не піднімає бойовий дух натовпу, як публічне побиття ворога.

А проте персони, що оточували помаранчевих лідерів, не особливо зреагували на Пашину появу – принаймні я не помітив якогось істотного руху. Хтось кивнув, хтось простягнув долоню для привітання – от, власне, і все.

І це вже був не просто нонсенс – цього не могло бути в принципі. Але зараз я на власні очі бачив, як Паша спокійно з’являється на головній сцені серед опозиціонерів і не викликає при цьому жодного протесту. Мабуть, він і справді переметнувся – але ж хіба вони не знають, кого отримують у спільники?

Я не відривався від цієї неймовірної картини, вивчав обличчя помаранчевого почту, який оточив своїх лідерів, і потроху починав розуміти. Привітання, рукостискання… Одним миром мазані! Усі вони у прямому і переносному сенсі мазані одним миром – олією з мироточивого черепа у лаврських печерах, грошима, що їх носили в одні й ті самі кабінети, спільним бізнесом, розпиляними між своїми держпідприємствами, офшорними компаніями…

І в цей момент просвітлення зі мною сталося щось надзвичайне, таке, чого не бувало ніколи раніше. Спочатку непомітно, а потім все швидше й швидше я почав зростати над собою. Немовби Аліса у Дивокраї. Навіть не зростати – бо руки, ноги, все тіло залишилося того самого розміру – хіба що голова, точніше, очі чи навіть погляд – саме погляд почав здійматися над Майданом, злітати вгору, охоплюючи все ширшу перспективу. І буквально за хвилину я вже бачив сцену з висоти у кількадесят метрів.

Піді мною знаходилася невеличка коробочка, на якій вишикувалися крихітні фігурки – немов у різдвяному вертепі або ж у ляльковому театрі, з тією лише різницею, що ці ляльки рухалися самостійно. Однак з такої висоти це не мало великого значення, тому вся картина справляла враження гротеску, чогось навмисно несправжнього, пародійного. Ефект підсилювався завдяки тому, що море людей з плакатами навкруги раптово зникло, немовби загубилося у світлі прожекторів, направлених на сцену, злилося з темною бруківкою.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи…», – почув я раптом знайомий голос.

Звідки воно? Я озирнувся, але не побачив нічого – іграшкова сцена внизу зависла у темному просторі, а очі мої дивилися далеко згори.

А голос вів далі, і наступної миті я зрозумів, що він належить моєму дідові, діду Івану:

«Мавпи дуже схожі на людей, а люди – на мавп. Особливо деякі. Може, вони й не люди зовсім? Придивися уважно».

Я послухався, уважно глянув, і тут нарешті впізнав. Переді мною стояло знайоме з дитинства дідове прес-пап’є. Тільки замість дерев’яних фігурок тут були живі – вдягнуті у пальта та шалики – але все одно мавпи, справжні мавпи!

«Так буває, що живе собі людина, як людина. А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно – мавпа», – пригадалося мені.

І хоча персонажів на сцені було значно більше, ніж вирізав колись дід, роль кожного з них можна було точно визначити відповідно до різьблених дідових прототипів.

От, у самісінькому центрі композиції, знаходиться пахан. Він напівспить, засліплений хворобою і відчуттям власної величі. А за його спиною юрмляться помічники та захисники – ті, що набили руку у політичних комбінаціях, і ті, які вміють і мають силу охороняти й нападати. Кожен з них за першої нагоди планує встромити ножа під серце конкурентові, а буде шанс – то й самому пахану. Трохи далі зібралися артисти, заслужені й народні, вони за командою повинні заграти на своїх скрипках і гітарах. Оно – режисери шоу, які тупо рубають бабло, бо вміють за один день перевдягати всіх у помаранчеві вишиванки, так само, як позавчора перевдягали у блакитні. Поруч стоїть Паша та інші колишні закляті вороги. Вони допущені на сцену у якості шісток. І попри високе становище та мільйонні статки поводяться як звичайні шістки – готові підспівувати і скандувати: «Ю-щен-ко!» Вони кинули своїх колишніх соратників, щоб не стати жертвами переможців. Але шістками довго не залишаться – їх шлях веде нагору, щоб врешті пересунутися за спину цього, нового пахана.

Велетенське прес-пап’є стояло посеред Києва, і його населяли десятки дідових фігурок – і ті, що пританцьовують перед новою владою, і ті, що ховаються від неї, і ті, що намагаються урвати шмат, поки ніхто не бачить.

Я дивився з височини на цю картину, дивуючись своєму відкриттю. А ще – тому, що, окрім мене, цього ніхто не бачить, адже людське море з цієї висоти остаточно злилося з бруківкою.

Тільки одна маленька мавпочка стояла окремо біля паркану і спостерігала за подіями на сцені-прес-пап’є, не можучи, чи то не наважуючись приєднатися до неї. Я придивився уважно і впізнав у ній себе – самотню постать на узбіччі життя, загублену і не потрібну нікому.

І коли очі мої вловили посеред Майдану маленького себе, сталося нове диво – в одну мить душа повернулася на належне їй місце і почала дивитися на світ з висоти рідних метра вісімдесяти, врівень з людським натовпом, який, наче нізвідки, з’явився навкруги. Я знову опинився серед помаранчевого моря, але тепер уже дивився на сцену зовсім іншими очима. Оратори й музиканти змінювали там одне одного, однак для мене це вже було тільки прес-пап’є. Так, воно було велетенським, яскравим, озвученим і зрежисованим справжнім професіоналом, але все одно залишилося лише наївною алегорією мого діда, куркульського сина, ворога народу і в’язня ГУЛАГу.

І так само, як на дідовому прес-пап’є, тут бракувало однієї мавпи.

Мене.

Вчора іще органічна складова цієї колотнечі, тепер я стояв збоку, відчуваючи, що все воно – не моє. Зв’язок, який буквально місяць тому єднав мене з владою, з опозицією, з правими й винуватими, тепер було безжально зруйновано. Мене вирвала із загальної композиції невідома, але могутня сила, немов ту втрачену мавпу з прес-пап’є, що залишила по собі тільки шматочок ноги.

Але чи варто про це жалкувати?

Народ на Майдані галасував та скандував, не розуміючи, що перед ним – лише фантазія мого діда, дерев’яні фігурки, які ожили на певний час. А я вже йшов геть від сцени, заморена, відламана мавпа, яка гнітиться своїм розумінням цього світу.

– Сергію Миколайовичу? – раптом пролунав знайомий голос.

Я не повірив своїм очам. Переді мною стояла Хмаринка – так, саме вона, моя секретарка, безжалісно вигнана Катькою за те, що вела щоденник у журналі передачі справ.

– Мариночко? Ви?

– Ну, звісно, я! – вона посміхнулася. – А ви теж із нами?

Дівчина дивилася на мене впевненими, як у всіх тут, на Майдані, очима. І це їй личило значно більше, ніж офісна покірливість.

– З вами? Складно сказати.

– Що значить, складно? – здивувалася вона. – А це?

– Це? – я подивився на помаранчеву стрічку на своєму лацкані і розвів руками. – Це мені пов’язали. У вас не питають.

– Точно, – засміялася Хмаринка. – Чужі тут не ходять. А ходімо, я вас кавою пригощу. Змерзли, мабуть?

– Змерз? Мабуть, і справді трохи змерз. Пальто – це одяг для машини, а не для вулиці.

Хмаринка знову засміялася. Не знаю, чому – може тому, що зараз усі були рівні – роботодавці та працівники, секретарки та директори. А може, просто через молодість та легку вдачу. А може через те, що тут, на бруківці Майдану, люди взагалі дуже багато посміхалися – на відміну від стурбованих персонажів на сцені.

– То ходім? – вона простягнула мені руку, немов дитині.

І я взявся за цю руку у наївній вовняній рукавичці, таку невеличку, але впевнену у власній силі та правоті.

Ми йшли Хрещатиком повз наметове містечко із сотнями гасел та табличок. Біля вогнищ, розпалених у залізних діжках, грілися шмаркаті революціонери. Втім, не тільки шмаркаті – серед жителів наметового містечка багато хто був старшого віку, ба навіть траплялися зовсім сиві.

– Разом нас багато, нас не подолати, – співав магнітофон. – Фальсифікаціям – ні, провокаціям – ні, понятіям – ні, ні – брехні.

А поруч в автофургоні працював велетенський телевізор, з якого три модельки наївними голосами вимагали: «Любий, кохай мене! Палко, шалено, неначе востаннє!..» Такі звичні на домашньому чи офісному екрані, тут, на Майдані, вони виглядали прибульцями з іншої планети – з усіма своїми голими ногами, дитячими гримасками, сексуальними поглядами. Але я також був тут скоріше прибульцем. Цікаво, хто з нас насправді є вигаданим – я з трьома модельками в телевізорі, а чи цей велетенський табір посеред української столиці?

Я йшов за своєю поводиркою, слухаючись найменшого руху її пальців, і відчував себе тріскою, що несеться разом із весняним струмком кудись у невідомий край. І дивно – чим далі від сцени ми віддалялися, тим вільніше мені дихалося.

Біля ЦУМу Хмаринка повела мене у прохід між поставленими сторч палетами, які слугували тут парканом.

– Це зі мною, – кинула вона зарослому хлопцеві з дитячими пухлими щоками, а він серйозно так кивнув у відповідь.

Ми зайшли до великого військового намету, в якому юрмилося півтора десятка людей. Судячи з усього, тут містилися медпункт, кухня та штаб одночасно.

– Доброго здоров’я! – привітався я.

– Кучму – геть! – відгукнувся хтось. Інші засміялися.

Це були переважно студенти – та воно й зрозуміло, бо паперова табличка на вході свідчила, що ми знаходимося в університетському таборі.

Хмаринка підвела мене до столика в кутку, за яким порядкували двоє – один з козацьким чубом робив бутерброди, другий, чорнявий, схилився над консервними банками.

– Дивіться, кого я вам привела! – радісно сказала моя секретарка, немовби розвідниця, що захопила «язика». – Це мій колишній шеф. Він теж із нами.

Чубатий подивився на мене з недовірою, і його погляд здався мені знайомим.

– Сергію Миколайовичу, я вас хочу познайомити зі своїм хлопцем.

– Своїм хлопцем? – для мене ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба.

– Так, знайомтеся. Це – Богдан. Богдане, це Сергій Миколайович.

Чорнявий підвів голову від консервів і автоматично витер руку об штани. Витер і закляк на місці. Та і я закляк. Тому що переді мною стояв мій власний син.

– Ти? – запитав я, тому що мав уже сьогодні одну галюцинацію.

– Я.

– Ви знайомі? – здивувалася Хмаринка.

– Трохи, – зізнався я. – Це і є ваш хлопець?

– Так, – вона радісно кивнула.

– І що він тут робить?

– Відкриває консерви. Знаєте, скільки треба відкрити, щоб усіх нагодувать?

Я подивився – стіл та підлогу вкривали бляшанки із явними слідами насильства, залишеними ножем мого сина.

– Він відкриває консерви? – моєму здивуванню не було меж.

– А що тут такого? – Хмаринка розгублено переводила очі з Богдана на мене і назад.

– І давно?

– Третій день.

– Це правда? – обернувся я до сина.

– Так, – сказав він гордо. – Я навіть мозолі натер.

Ні, це було вже просто неможливим. Десь у глибині душі я ще міг допустити, що не відчуваю власного народу, який може від єдиного слова отак от спалахнути, може зібратися, виступити, як одне ціле… Але син! Свого сина я знав значно краще, ніж свій народ, тому готовий був заприсягтися – мій син не може натерти мозолів, хіба що мишкою від комп’ютера. Мій син не може три дні в наметі відкривати консерви. І мій син не може бути хлопцем Хмаринки.

Ми стояли біля намету з кавою та бутербродами в руках. Я, Богдан, Хмаринка і чубатий парубок, якого я тепер впізнав, – саме він тоді привернув мою увагу у синовій компанії на Еспланадній. Хмаринка безперервно торохкотіла, розповідаючи, хто звідки приїхав, хто що сказав, кого вони пікетували та й просто про все підряд, як це властиво жінкам. Богдан дивився на неї без тіні роздратування, його очі підтверджували просту істину – я й справді не знаю не тільки власного народу, але й власного сина. Чубатий від дівчачих слів скептично кривився – він не був закоханий у мою колишню секретарку.

– Ви знаєте, Сергію Миколайовичу, я отак подумала, що коли б мене спитали, що таке рай, я б сказала, що рай – це тут.

Я намагався не дивитися в її світлі очі, бо поруч стояв Богдан. А тому відвівши погляд у бік далекого мітингу на Майдані, зауважив:

– Розумієте, діти. Ви не все знаєте. Тому що там, на сцені, зібралися зовсім не ті люди. Всі вони – одне кодло. От ви зараз тут за них стоїте, а вони вас завтра кинуть…

Чубатий раптом втрутився:

– А ми не за них стоїмо.

– Не за них? А за кого? – здивувався я.

– За себе, – він подивився на Богдана, немовби шукаючи згоди, і той кивнув.

– За кого це, за себе? – не зрозумів я.

– За неї, за нього, – чубатий став показувати пальцями на всіх по черзі. – За мене.

– І за тебе, – буркнув раптом Богдан.

– За мене? – уточнив я.

– За вас, Сергію Миколайовичу, – радісно підтвердила Хмаринка.

Тепер вона тримала, а точніше, трималася за руку мого сина.

Я ковтнув кави, намагаючись зрозуміти почуте.

– Ну, за мене краще не стояти. Я – такий точно, як і ті, – бутербродом я вказав на сцену.

– Неправда, Сергію Миколайовичу! – обурилася Хмаринка. – Богдане, скажи, він же не такий?

Богдан підняв очі на мене. Я обернувся до нього. І тут, чи не вперше за останні кілька років побачив очі власного сина.

Цей погляд не випромінював звичайного скепсису чи байдужості. Син дивився на мене, немовби просто зацікавився побаченим: не запитував, не прохав, не наїздив, лише вивчав незнайомий досі об’єкт. Та і я, щиро кажучи, теж бачив перед собою цілком незнайомий об’єкт – власного сина, який може піти в революціонери, який може натерти мозолі консервним ножем і закохатись у Хмаринку. І цілком незнайомий вираз дорослих уже очей.

Так на деякий час ми завмерли, вивчаючи один одного, а навкруги безупинно вирував Майдан – сотні тисяч людей, що розмовляли, сміялися, любилися, співали і жили нормальним людським життям, мільйони людей, що не перетворилися на мавп навіть у складний час.

– Гаразд, – я допив каву одним ковтком і кинув пластикову склянку у спеціальний ящик для сміття. – Дякую дуже. Бажаю успіху.

– Ми переможемо! – прощебетала Хмаринка.

– Хай буде так! – відповів я щиро.

Вони залишилися біля намету, проводжаючи мене поглядами – мій власний, але незнайомий син, його дівчина та друг із козацьким чубом на голові. А я, бізнесмен у дорогому і незручному пальті, йшов Хрещатиком, відчуваючи себе білою вороною, яку невідомо для чого перев’язали помаранчевою стрічкою.

 
«Любий, кохай мене!
Щастя буває лише в коханні
Любий, кохай мене!
Палко, шалено, неначе востаннє…», —
 

співали з екрану троє дівчат, троє екзотичних пташок, так само, як і я, занесених сюди випадковим подихом вітру.

І вперше в житті я не міг уявити, що буде далі.