Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

– Та взагалі, супер! – генерал уже вдруге за сьогоднішню зустріч поплескав мене по плечу.

Чого ця гебешна морда до мене вчепилася? Проте, окрім цього питання, я мав ще декілька:

– Хотів би уточнити з приводу москалів. Що це за історія?

– Москвичів, – поправив з посмішкою генерал.

У мене не було настрою заглиблюватися у філологічну полеміку, тому я просто перевів запитальний погляд на Пашу.

– Та звичайна історія. Вивів на мене віце-прем’єр москвичів, – він зиркнув на генерала, потім перевів погляд на мене і посміхнувся. – Чи москалів. Виявилося – наші давні знайомі. Пам’ятаєш свого друга, Франкенштейна?

– Вовку? Зачекай, у них же там ніби проблеми.

– Викрутилися. Знаєш, як це робиться – там лягли, там нахилилися.

Господар кабінету зареготав – і Ґенек приєднався до веселощів своїм казенним сміхом. Сміявся він якось сухо, самими губами і так, неначе будь-якої миті готовий був спинитися. Зазвичай людський сміх має свій цикл, як музика – початок, кульмінація і кода, але Ґенек хихотів рівно, якщо не сказати одноманітно, й уривав сміх абсолютно нелогічно – за якоюсь внутрішньою командою. Гебешники навіть тут залишаються гебешниками.

– Тільки ти мою позицію в цьому питанні знаєш, – зауважив я поперек веселощів. – Такі варіанти – без мене. Я під них не лягатиму і не нахилятимусь.

Паша припинив сміх і замахав своїми довгими руками:

– Твою позицію ніхто не чіпає. Це бізнес. Тільки бізнес.

– Настільки не любить москалів? – запитав Ґенек.

– Маю право, – відрізав я.

– Поважаю принципових людей! – генерал уже втретє потягнувся до мого плеча. Що це з ним сьогодні?

– Так я тобі любити і не пропоную, – повів далі Паша. – З’їздиш, подивишся. Там тепер цілий холдінг. Різні бізнеси. Вони тобі розкажуть і покажуть. А ти їм розкажи про наші можливості, – він коротко хихотнув. – Хай бояться. Тільки дивися, не розкривай ніяких ноу-хау.

– Постараюся.

– Тим краще. Значить, ми в тобі не помилилися. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, так казав класик?

– Товариш москаль, на Україну зуби не скаль, – відповів і я цитатою.

І тут Ґенек зауважив ні сіло ні впало:

– На Серьогу можна покластися.

– Ти в цьому сумнівався? – уточнив Паша.

– Ні, але після вчорашнього…

– Вчорашнього? – в один голос здивувалися ми.

Ґенек повів своєю чорнявою головою:

– Вчора послав на хуй мою людину. Двісті тисяч живими грошима, а він не взяв!

Стоп. Які двісті тисяч?

– Уявляєш? – вів далі лискучий генерал. – Мій старий агент Льова, зараз у Штатах живе, приїхав тут на пару днів, то я йому кажу, сходи, кажу, до Серьоги. Двісті тисяч, як одна копійка, в дипломаті.

Так от у чім справа! Леон Бердичівський, громадянин США! Ах, паскуда! Ніяк не можу звикнути до поєднання в одній людині кавалергардської виправки і поведінки низькопробного провокатора.

Тільки навіщо провокувати своїх? Втім, хто сказав, що для Ґенека я – свій? А якби я ці гроші взяв – цікаво, чи розповів би він про це з такою ж щирою безпосередністю, а чи просто змусив мене писати на Пашу? Швидше, останнє.

– А з яких це ділов ти не взяв двісті тисяч? – здивування господаря кабінету було цілком щирим.

Найбільше мені зараз хотілося заїхати перспективному генералові в його сяюче табло – з дитинства ненавиджу провокаторів. Але гебешники вміють використовувати сплеск емоцій не гірше за дипломати з грошима. Тому замість мордобою я розсудливо зауважив:

– Невигідно. Хабарі – це хліб чиновницький. А я – бізнесмен, – голос мій звучав на диво спокійно, аж Ґенек сторожко скосив очі. – І знаю, що заробити завжди можна більше, ніж тобі принесли у конверті. Тому коли пропонують хабара, значить, насправді збираються кинути.

– Логічно.

– Ні, ну ти слухай, – вів далі Ґенек, не забуваючи уважно спостерігати за моєю реакцією. – Льова мені каже: бачу – щось тут не так. Не може людина відмовитись від таких грошей. І знаєш, що він зробив?

– Ну?

– Залишив на порозі, попід дверима. Дипломат з баксами.

– Та ти шо?! – Паша здивовано подивився на мене.

Я розважливо кивнув, хоча всередині все кипіло.

– А він не взяв. Все одно не взяв. Уявляєш?

– Ага, знайшли дурного. Він у машині сидів і цинкував, що я не розумію, чи що?

– Ну ти кремінь! – сказав Паша. – Я б узяв.

– Та ладно, – скривився я. – Ситуація палена на сто процентів.

От якби іще вчора мати таку певність!

– Слухай, я тебе заповажав! – вже вкотре за сьогодні поклав на мене свою гебешну руку Ґенек.

– Дякую, – я струснув плечем. – Тобто раніше ти мене не поважав?

– Один-один, – засміявся Павлюк-паша.

– Ні, ну що ти! – генерала не так легко було збити з пантелику. – Якби не поважав, прислав би до тебе опера з десяткою. А так – цілий громадянин Сполучених Штатів, справжній, між іншим. Цінуй!

– Знаю, що справжній. Він мені паспорт показав, щоб ти не сумнівався.

– А він усім його показує. Коронний номер. Діє на сто процентів.

– На дев’яносто, – уточнив Паша.

– Тепер на дев’яносто, – погодився Ґенек.

І ми розсміялися уже втрьох.

У неділю, в Києві відбудеться акція журналістської солідарності «Волю слову». Акція «Жива газета» пройде біля будинку Спілки журналістів України (вул. Хрещатик, 27). Незалежні журналісти на очах у киян і гостей міста щогодини друкуватимуть оперативні випуски газети й роздаватимуть їх усім охочим.

Українська Правда

Насилля та дуже відмінні цифри підрахунку голосів на виборах мера у Західній Україні підсилили стурбованість щодо просування країни до авторитаризму.

Financial Times

Ставлення до Віктора Януковича в Києві погіршилось після того, як у ЗМІ побільшало інформації про те, що нинішній прем'єр у молоді роки був двічі засуджений за кримінальні злочини.

Дзеркало тижня

Сапула мешкає сама у двокімнатній квартирі на Подолі, і цей факт дозволяє нам чкурнути з роботи, дорогою заскочивши до супермаркету за пляшкою доброго винця та пліснявим французьким сиром, який так до нього личить. А ще до вина ми полюбляємо виноград, щоправда зараз він не найкращий – імпортний, занадто м’ясистий і без кислинки. Проте ми не капризні, тому беремо, що є.

Звідки у мене, простого південного хлопця, такі дивні смаки – не скажу. А може, справа саме в тому, що я з півдня, де степи до обрію посмуговано рядками винограду і кожен господар закладає на зиму кілька десятків відер свого власного, особливого, унікального й неповторного вина. У нас навіть доріжки у дворах мостять бетонними стовпчиками для виноградників, а школярі у вересні, замість учитися, їздять збирати врожай. Чи принаймні їздили у часи, коли я вчився у школі. Пам’ятаю навіть плакат, що прикрашав шкільний кабінет праці: «Хай буде благословенний народ, що вмістив променисту енергію сонця у келих і дав її на радість людям». І підпис – Максим Горький. Хто здогадався розмістити в класі саме цю цитату з класика, невідомо, але якщо це було навіть у розквіт соціалізму, що його зараз іменують епохою застою, можете уявити різницю у ставленні до вина на нашому благословенному Півдні та решті українських територій.

Отже, в результаті впливу шкільної наочної агітації я не люблю горілки, чим викликаю здивування й недовіру з боку свідомого елементу. Адже національна традиція однозначно стоїть на двох китах – горілці і салі як основі основ.

Але є ще один кит – гарні жінки – і я віддаю йому данину з величезним задоволенням. А коли є змога, то під червоне вино, пліснявий сир та виноград, хоч він зараз і не найкращий.

– Заходь, – Сапула відмикає ключем замок і пропускає мене вперед.

Я ставлю пакет із супермаркету на підлогу і починаю роззуватися. Господиня не переймається зайвими церемоніями і проходить до кімнати просто у туфлях. Має на це повне право, адже прибирати їй доводиться самій. Бо це її хата, а я тут лише гість, тому ходжу у шкарпетках, і п’яти відчувають прохолоду підлоги.

Ми мовчимо. У кімнаті лунає тільки шурхіт целофану, дзеленькання посуду та стукіт пляшок об стіл. Моя справа – відкоркувати вино, решта – обов’язок жінки. Катька послабляє комір своєї білої блузки, розпускає по плечах зазвичай суворо заколоте волосся – і у такий спосіб раптом відбувається маленьке диво. В одну мить моя заступниця – ділова жінка, суворий адміністратор – перетворюється на таку собі гетеру-спокусницю. Навіть очі тепер дивляться на мене інакше, вони стають теплими й променистими, хоч з очима вона точно нічого не робила, гарантую.

На противагу сучасній моді на схуднення, Сапула залишається дуже тілесною, і одягом, поведінкою, навіть запахом підкреслює жіночність – звісно, тоді, коли вважає за потрібне.

– Як тобі це вдається?

– Що саме? – вона робить вигляд, що не розуміє.

– Признавайся, ти відьма?

– Не знаю. Бабуся була відьмою, це точно. А я – так, переводня.

Я нахиляюся вперед і продовжую почате Катькою, а саме – розстібаю ґудзики до самого низу, проходжу губами по шиї вниз від мочки вуха, потім різко розчахую блузку – і назовні з’являється мереживо, що вкриває повні груди, немов суцвіття бузку. Продовжую рух, розстібаючи спідницю, губи вже торкаються улоговини між персами, але тільки-но пробую зовсім стягнути одяг, як відчуваю несподіваний спротив.

– Куди ти поспішаєш? Жінку спочатку треба нагодувати, а потім уже все інше.

– Пробач, забувся. Ти ж у мене традиціоналістка.

– Жінки усі – традиціоналістки. Налий вина.

Я вмощуюся в низькому фотелі, розливаю бордо у келихи. Сапула сидить навпроти, не роблячи навіть спроби поправити одяг. Розхристана, майже без спідниці. І тут я починаю розуміти стратегічний задум. Власне, тому вона й не зняла туфлі. Для довершеності композиції.

– У тебе нова білизна, – констатую я.

– Точно. І як тобі вдалося це помітити?

– Я помічаю все, що пов’язано з тобою.

– Брехло, – хитає вона головою.

– Дуже гарна, – я демонстративно пробігаю поглядом по тілу, жінкам це подобається.

Вона нахабно демонструє себе, насолоджуючись ефектом. Тепер це навіть не спокусниця, а просто-таки одаліска з картини Енґра. Там, де зображено дівчат у їхньому природному середовищі. Приблизно так я і висловлююся.

– По-твоєму, гарем – це природне середовище для жінки?

– Звісно. Жінка там – серед інших жінок та євнухів, тому нікого не намагається звабити і залишається такою, як є. Натуральна сексуальність.

Катька мудро й дещо іронічно посміхається:

– Помиляєшся. Природне середовище для жінки – це зваблювати чоловіків. А в гаремі вони просто тренуються одна на одній. Обмінюються досвідом, якщо хочеш.

– Досвідом? Ага, так от звідки пішло слово «симпозіум»!

– Саме звідти. Жіноча лазня – це суцільний симпозіум.

– А судді хто? Як там казав класик?

Посмішка на вологих губах стає ще ширшою.

– Самі. Самі показують, самі судять. Са-мі.

– Ти хочеш сказати, що жінки вміють оцінювати жіночу сексуальність?

– І значно краще за чоловіків!

Я роблю страшні очі:

– Тобто ви всі – приховані лесбіянки?

– Дурненький. Просто ми вміємо дивитися жіночим поглядом на чоловіка, і чоловічим – на жінку. Щоб оцінити, порівняти, щоб навчитися врешті-решт. Не всі, звісно, вміють. Але дорослі жінки – точно.

Я сміюся, сам не знаю чому. Беру виноград і починаю годувати ним Катьку – просто від гронки, вона хапає губами бубочки по одній, розчавлює в роті і примружує очі. У другій руці я тримаю вино, але обережно, щоб не пролити бува на нову білизну. Бо таким чином дуже просто зіпсувати найсексуальніший настрій. Ми п’ємо по черзі з одного келиха і заїдаємо сиром.

– Пам’ятаєш, як ми в дитинстві виноград збирали?

– Ага. Візьмеш гронку і кусаєш від неї, наче від хліба. Відкусив – викинув – взяв нову.

– А пам’ятаєш, як нашій класній влучили виноградом у шиньйон? Хтось із хлопців.

– Я. Це був я.

– Правда? А подумали на Кольку.

– Подумали. А насправді це був я. Хотів кинути в тебе, а влучив у класну.

Остання теза, звісно, брехня, але їй приємно. Виноградна ягідка зривається з напіврозкритих губів і потрапляє просто-таки у западинку між персами, у самісіньке буяння мережива.

– Ой! – сміється Катька.

– Зачекай, я сам, – нахиляюсь і починаю ретельно досліджувати схованку. Перса подаються під тиском мого язика, пропускають його між собою і тут-таки пружно змикаються, даруючи губам призовий доторк. Занурююся глибше й відставляю келих. Ну все, тепер мене вже не спинити.

– Куди ти знову поспішаєш? – дихає у вухо Катька, але зараз це не більше, як жіночі маневри. Вона допомагає моїм рукам впоратися із застібками та бретельками нової білизни – і ми беремося до справи просто тут-таки у фотелі. Виноградинка несподівано знаходиться зовсім не там, куди падала, я починаю гратися з нею та жіночим тілом, використовуючи усі складки й западинки місцевості. На якийсь час я зникаю у цій грі повністю, відключаюся від світу й існую тільки тут, на Катьчиному тілі, на її шкірі, у її глибинах, немовби сам перетворююсь на манюсіньку виноградинку, що от-от розколеться та бризне на всі боки солодким соком.

Врешті-решт я отямлююсь на килимі голий, ошалілий, витиснутий до останньої краплі. Катька зморено лежить на спинці фотелю. На ній якимось дивом залишилися блузка й бордові туфлі. Туфлі мене смішать, однак сил вистачає тільки на думки, але не на сміх. Я цілую Катьку у стегно трохи вище коліна – туди, куди дістаю зі своєї позиції. Бо підвестися не можу і не хочу.

– Дякую тобі, – кажу щиро.

– Це я тобі дякую. Ти ж працював.

– Ти теж не лінувалася.

– Знаєш, це така штука, що лінуватися просто невигідно.

Цікава думка. Жаль, що не всі жінки її поділяють. Але цього я вголос не кажу.

– Ти взагалі у мене не лінива.

– У нашому селі всі такі.

– Не знаю, не знаю. Всіх не пробував. Тільки одну.

– Тоді повір на слово, – вона сміється. – Я, щоправда, теж уже давно не в селі. Звичайна міська курва.

– Та ну! Ти більше схожа на відьму.

– Відьми – то в селі. А у місті – курви. Думаєш, що про мене сусіди говорять? Поїхала трусити подолом.

– Яка різниця? Хай говорять.

– Та хай.

Ми помовчали деякий час, поки Катька знову посміхнулася:

– А, до речі, про наше село. Знаєш, що мене хрестили і в піонери приймали в одній тій самій церкві?

Я здивовано звів брови:

– Як це?

– А отак. Була собі церква. Мене там і похрестили, ну як усіх. А потім взялися будувати меморіальний комплекс на честь форсування Дніпра. Лютізький плацдарм. Попа вигнали, дзвони зняли, а в церкві зробили музей. От нас там у піонери і приймали – цілий клас.

– Смішно. Іще б повінчатися у тій самій церкві…

– Це запросто. Там зараз знову служать.

Спогади про дитинство у нас поділяються на дві частини: спільні для двох – південні, і київські – персонально Катьчині.

– А мене приймали в парку, під вербами. Пам’ятаєш, наші розкішні плакучі верби біля пам’ятника матросу? Їх, до речі, уже спиляли.

– Та ну, куди там вашому матросу до нашого Лютізького плацдарму!

– Матрос не мій, а наш із тобою.

– Та пам’ятаю я того матроса! У нашому селі, до речі, теж така братська могила була, тільки з солдатом, а не з матросом. А потім її знесли, бо не вписувалась у проект меморіалу.

Я кивнув:

– І це логічно. Сама подумай: тут цілий меморіал, а тут якась задрипана братська могила. Що важливіше?

Катька зітхнула:

– Наші баби показали, що важливіше. Вони прокляли той меморіал – і він взяв, та й провалився в землю.

– Як провалився?

– А отак, по пояс. У братську могилу провалився. Покійники зітліли і не схотіли тримати на собі чужий пам’ятник.

Я похитав головою:

– Які ж тоді були покидьки! Просто на голову не налазить!

– Хто покидьки?

– Комуністи.

– Тоді чого це «були»? Вони й залишаються. Взяти хоч би твого Ґенека.

– Він не комуніст.

– Та ну?

Тут вона має рацію, Ґенек, безперечно, був у партії, та й контора є конторою, як не назви – КГБ, СБУ, ФСБ.

– Ні, ну ти скажи, будь ласка, – гола Катька привстала з крісла і дивиться на мене серйозними очима. – Яка паскуда! На що він розраховував, коли прислав цього?

Мені ліньки сперечатися з нею, крім того, говорити про роботу під час сексу – ознака поганого тону. Тому скориставшись зручною позицією, я спробував грайливо ущипнути за звабливу пипку, але тут-таки отримав по руках.

– Я серйозно!

– Ну, якщо серйозно, то гебешники ніколи не мають чітких планів, – щоб втриматись у новому річищі розмови, я пробую перевести погляд на Катьчине обличчя, але це не надто допомагає, бо очі просто-таки пашіють сексом. – Задача опера – провокувати. У прикладній математиці це називається збуренням.

Він закидає поганку і дивиться, що з того буде та як можна використати результат.

– В якому сенсі?

– А в простому.

Якщо ви колись зберетеся вести службову розмову із жінкою – щиро рекомендую залишити на ній тільки блузку й туфлі. Дуже пожвавлює думки.

– Їхня служба зараз зайнята тим, що вишукує фінансові джерела опозиції. Тому у всі щілини закидаються сексоти та провокатори, а також вербуються усі, хто повівся на провокацію. Щоб потім нагору можна було доповісти – ще один ручай грошей перекрито. Зрозуміло?

– Ні, – Катька чесно похитала головою. – Не зрозуміло. Бо він прекрасно знає, куди ви носите велику долю. І знає, що до опозиції не потрапляє жодної копійки.

За звичайною логікою ця сентенція виглядає нормальною. Але тільки не за КГБшною. їхню логіку не вчать у вишах, її треба відчувати, хоч це і складно без відповідного досвіду:

– Ти не розумієш. Кожен з них перш за все – опер. Він вербує агентів – і це тільки його особисті, персональні агенти, що б він там не писав про них у рапортах начальству. Бо тільки він отримує інформацію, і тільки він вирішує, як її розіграти – чи на користь собі, чи службі, а чи – іноземній розвідці.

– Тобто ти хочеш сказати, що цей паскудник хотів тебе завербувати?

– Точно. І, до речі, не вперше. Пам’ятаєш, з чого ми почали знайомство з Ґенеком, тоді ще, здається, полковником? З того, що у перший же місяць спільної роботи він пустив за мною хвоста.

Катька граційним рухом закинула за вухо неслухняну прядку волосся.

– Зачекай. Це інша справа. Тоді ви фактично не були знайомі, і він тебе перевіряв. Але тепер, коли разом з’їли не один пуд солі, коли завдяки вам став генералом, як він дивитиметься тобі в очі?

Чесно кажучи, сам я теж не все розумію у гебешних справах, і тут готовий визнати свою недосконалість – але жінка вимагає пояснень, значить їх треба вигадати.

– Очі вони позичають у Сірка, це професійне. А зі мною все просто, як то кажуть, без нещасть. Попадуся – стану його персональним агентом, і він уже сам буде вирішувати, чи здати мене своїм, чи Паші, чи примусити писати про все, що бачу. Ну а як не попався – це теж його заслуга: службу знає, всіх перевіряє, а я – молодець, не піддався. Тим більше, що я вважаюся націоналістом, тому завжди підозрілим на предмет зв’язків з опозицією.

– Націоналістом?

– А ти як гадаєш?! Радянська школа. Розмовляєш українською, значить, бандерівець. Ну а якщо при цьому не з Галичини, а з півдня – це вже точно не просто так. Майже склад злочину.

– Тобто він тебе весь час тримає під прицілом?

Я на хвилинку замислився.

– Ну, якщо добре поміркувати, то – так.

– Хочеш сказати, що він все про тебе знає?

Я ще раз замислився.

– Ну, майже.

Катька відкинулася у кріслі й запахнула блузку, немовби раптово змерзла.

– Тоді виходить, що і про мене знає?

Дуже логічне запитання.

– Думаю, що так. У загальних рисах.

– Жах! – вона гидливо підвела губи й пересмикнула плечима. – Яка гидота!

Я не можу не погодитися з такою сентенцією. Але водночас не хочеться псувати гарний день розмовами про гебе.

– Та ну його! Давай краще поговоримо про щось інше.

– Про що?

– Ну, ми так добре згадували дитинство.

– Гм… Дитинство. – Катька на мить замислилася.

– А я тобі розповідала, як мало не стала валютною повією?

– Ким не стала?

– Повією. Валютною. Хіба не розповідала? Тоді слухай.

– Обережно, – засміявся у відповідь я. – Це компромат. І не виключено, що нас прослуховує генерал Ґенек.

– Прослуховувати – спеціалізація майорів.

– Нема такого генерала, який не вийшов із майора.

Катька хижо облизнула губи:

– Тоді вже краще відео. Ти у нього по дружбі спишеш, і будемо на старості дивитися, які були молоді й гарні.

Я тільки підвів очі.

– То ти будеш слухати чи ні?

– Я весь – увага.

– Отож. Так от, була я собі комсомолкою. Передовою, між іншим – всякі там зльоти, корчагінські вахти та інша херня. І тут раптом дзвонять з райкому – вас, як найкращу активістку відправляють у Москву вітати з’їзд… який там був?.. Здається, двадцять восьмий.

– Ну?

– Ну, а я не поїхала. Якось воно, знаєш, в падло. В країні все валиться, а вони засідають.

– Так, а до чого тут валютні повії?

Сапула звела брови:

– Ти можеш не перебивати? Оці вже мені чоловіки!

– Мовчу-мовчу.

– На чому я зупинилась? Ага. Значить, замість мене послали Оксанку з Вишгорода. Така, знаєш, з декольте і в бантах. Саме те, що треба старим комуністам. Ну, ти розумієш. Коротше, Оксанка справила на них таке враження, що потрапила на обкладинку журналу «Огоньок».

– Та ти що?! Правда?

– Точно. Сама бачила. У нас тоді весь район про це гудів.

– «Огоньок» – це круто. Це ж глянець номер один був!

– Так власне. Тому потім Оксанка стала одною з найдорожчих валютних повій Києва. З такими рекомендаціями!

– Зачекай-зачекай, – я підвів голову, пригадуючи. – Щось таке було. Здається, вона називалася «Дівчина з вогником», точно?

– Не знаю, як вона там називалась, я докладно її пригодами не цікавилася.

– Ні, слухай, це точно вона! Дівчина з вогником! Ще й журнал цей з собою носила, ціну набивала.

Сапула здивовано нахилилася, намагаючись зазирнути мені в очі:

– Ти що, спав з нею?

– Ні. Ти ж знаєш, я повій не люблю. Я сплю виключно з порядними жінками, які мають високі моральні якості.

– Це точно, – вона засміялася. – А Оксанку тоді звідки знаєш?

– Хлопці на вулиці розповідали.

Справжній чоловік ніколи не опуститься до виправдовувань. Справжній чоловік завжди каже: «По-перше, це все неправда. А по-друге, я більше не буду».

– Дивись мені! А то міг би якось випадково зі мною зустрітись. Якби на з’їзд потрапила. І в журнал.

– Уявляю собі! Приходжу в сауну, а там ти, – я хихотнув. – У нас один такий, до речі, дружину зустрів на блядках. Дівчат замовили – вона й приїхала. Во розважився!

– Ну, я, до речі, тобі не дружина. Я жінка вільна.

– Налити ще вина, вільна жінко?

– Налий. Чому б ні? Хоч ти й твердиш, що я маю високі моральні якості, але вино люблю.

Катька продовжує загортатись у залишки одягу – певно, після великого енергетичного викиду тіло вимагає тепла. Вона так і залишилася сидіти у кріслі – майже гола, але в туфлях, і неслухняні груди випинаються з-під білої тканини блузки, даруючи мені гарний еротичний післясмак. Я замилувався та підкріпив гармонію картинки ковтком рубіново-червоного напою з келиха.

– Подобається? – примружила очі моя кохана.

Я кивнув.

– Українці – невиправні естети.

– А не українці? – грайливо уточнив я.

Вона подивилася на мене, наче кішка, потім кокетливо звела плече.

– По-різному.

– Що значить «по-різному»? Що це за сексуальні узагальнення? Ти ж кажеш, що все-таки не стала повією?

– І через це, по-твоєму, я не повинна розрізняти чоловіків різних національностей?

Оце так!

– Ну добре. І які ж народи світу ти можеш відкласифікувати?

– До речі, – Сапула повчально підняла пальця. – Щоб дослідити сексуальні звички, зовсім не обов’язково з чоловіком спати. Достатньо подивитись, як він залицяється.

Наскільки я розумію, ця розмова має на меті виключно помсту за «дівчину з вогником».

– Ну, давай, дослідниця. Так хто у нас перший на черзі? Москалі?

– Москалі завжди на понтах. Одразу починають командувати, хаміють і дуже дивуються, коли їх раптом посилають на фіг.

– Цікаво. Зараз буду в Москві, то перевірю.

– В Москві? Навіщо?

– Потім розкажу… А хто там наступний до тебе залицявся? Які нації?

– Вірмени, – Сапула глянула з неприхованою іронією. – Вірмени починають з квітів, подарунки роблять, а тим часом ненав’язливо намагаються довідатись, почім це буде коштувати.

– Що, прямо так, в лоб?

– Ну, навіщо ж в лоб? В лоб – це до повій. А до порядних жінок – потрошку, здалека, натяками. Все ввічливо, чемно, все-таки стародавня культура.

– Ну-ну. А іще хто?

– А іще – туркмени.

– Ого! А звідки туркмени?

– Ти не повіриш – з Туркменії.

– Круто!

– Ну а то! Туркмени накривають столи, пригощають – солодощі, дині. Великі такі, довгі – де вони їх у такій кількості беруть, не знаю, але стіл без дині не буває. А насіння з динь вони збирають у кульочок, щоб у нас тут ніхто не виростив.

– От жлоби!

– Та ні, навпаки. Туркмени люблять пошикувати, пригощають, подаруночки роблять, обіцяють золоті гори. У самого сорочка невипрана, а поводиться, як шейх. І дуже ображаються, коли відмовляєш.

– Ти просто енциклопедія! А іще хто? – вільною рукою я починаю пестити Катьчині стегна та сідниці.

– На перший раз вистачить.

– Звідки ти все це знаєш?

– Не повіриш, але я вже доросла дівчинка.

– Навіть статево зріла.

– Точно.

Подібні моменти відвертості люблю за те, що кожного разу Катька в них відкривається з нової цікавої сторони. Вона взагалі дуже різна. Може, коли треба, спокійно піти в сауну з незнайомими чоловіками. Може знести півголови великому чиновнику, і в результаті він підпише документ, не читаючи. «Чарівна паличка – це чоловічий інструмент, – каже вона. – А справжня фея користується чарівною цицькою. А якщо точніше – то чарівним декольте». Однак вона може і жорстко поставити на місце занадто активного кавалера – чи то буде туркмен, чи москаль, а чи українець.

– Все, вистачить балачок, я хочу кави, – Сапула раптом підводиться з фотелю, потягується солодко усім тілом і рушає в напрямку дверей.

– Далеко зібралась у такому вигляді?

– Каву варити. А ти хіба не хочеш кави?

– Хочу.

– Тоді ходімо зі мною.

Як були: я – голий, Катька – у розхристаній блузці та туфлях – ми йдемо на кухню, де пробуємо повернути втрачені сили за допомогою гіркого напою, подарованого Європі за посередництва нашого земляка Кульчицького. Я милуюся досконалим поєднанням жіночого тіла, кухні, філіжанок і втягую ніздрями божевільний аромат, що сповнив приміщення.

– Катрусю, знаєш, за що я тебе люблю?

– Знаю, – відкидає вона прядку з лоба. – Але давай свою версію.

– Нахаба. Я люблю тебе за те, що ти гарна і розумна. Тому трахкати тебе не тільки приємно, але й цікаво.

– Сам вигадав?

– Ні. Але скажи, що це не так.

Я вже відчуваю неминуче продовження нашої сексуальної гімнастики. Принаймні здається, що розмова йде саме до цього, однак у якийсь момент Катька знаходить зовсім несподіване продовження.

– Скажи, а якби на твоєму місці був хтось із наших підшефних із міністерства? Ну хоч би той самий наш директор спеціалізованого підприємства.

– Ти про що? – не розумію я.

– Ну, коли цей американець гроші приніс.

Гарне питання, яке заслуговує на вдумливу відповідь.

– А ти думаєш, їх не провокують? І, до речі, не факт, що це роблять тільки люди Ґенека.

Катька обертається до мене усім своїм напівголим тілом, так що груди починають ходити ходором.

– Але ж це – жах!

– Таки жах, – підтверджую я.

Вона зітхає:

– У мене іноді виникає враження, що ми самі не знаємо, чим займаємося.

– Чому це не знаємо? Ми з тобою удосконалюємо світ. Згадай, в якому стані ми застали міністерство. Неплатежі, борги, бардак. А тепер? І скарбниця повна, і нагору платимо, і нам ще трохи залишається. А всього-то треба було оптимізувати систему заліків.

– Боюсь наврочити, але слідчих це не переконає. Не дай Боже, звісно.

Вона плює через плече. Я стукаю пальцем по дерев’яному плінтусу:

– І саме тому послухай мене уважно. Я на тому тижні їду до Москви. І не для того, щоб вивчати, як вони залицяються до жінок, а щоб говорити про інвестиції.

Сапулине обличчя стає скептичним. Вона не вірить в існування інвестицій.

– Можеш не кривитися. В Росії грошей навалом, вони шукають нові ринки, а у нас, сама знаєш, зараз очікується великий переділ. Так що все логічно. А що це означає? – запитую і сам відповідаю. – А це означає, що у нас буде багато нових проектів, і щоб старі не плуталися під ногами, треба навести в них лад.

– Господи, знову нові проекти? Куди вже?

– Великим дядям потрібні великі гроші. Тим більше, що й ми далеко не чужі на цьому святі життя. На пенсії відпочинемо – купимо виноградник, будемо робити вино, пити його на веранді і згадувати сьогоднішні бої.

Катька насмішкувато зводить брови:

– Ти на пенсії? Не сміши. Ти у сто років знайдеш, у що вляпатися. Хтось підсуне таких от москалів з «інвестиціями», візьмеш ціпок і подибаєш. – На правах друга дитинства вона не нітиться критикувати начальство.

– Ну, по-перше, не подибаю, а поїду в кріслі. І везти це крісло будеш ти. А по-друге, на кому ж заробляти, як не на москалях? Хай платять за роки поневолення, – я переходжу на півофіційний тон. – Отже, ставлю тобі задачу. Поки я буду в Москві, ти повинна прошерстити усі ланки нашої схеми на предмет слабких місць. Бо ти ж бачиш, як працюють есбеушники: кожен опер, який ще не остаточно ожирів від лінощів, може завербувати там усю кодлу – від директора до прибиральниць. Отож, вибери для прикладу якесь одне підприємство і особисто пройди усі етапи. Подивися, наскільки чисто все працює. Шантаж, залякування – у методах я тебе не обмежую.

Катька зазирає мені в очі і повільно розчахує блузку:

– А якщо доведеться застосувати сексуальні тортури?

Вона вже втратила охоту говорити на ділові теми, але це не означає, що мої слова загубилися в порожнечі. Я певен, що кожне було почуте і відповідно буде виконане. Але це – потім, бо зараз груди її випинаються перед самісіньким моїм обличчям. І я знову відчуваю готовність до бою, тому приймаю гру.

– Тільки якщо пообіцяєш у цей час уявляти мене.

Ми знову пірнаємо в небуття, просто-таки тут, на кухні. Бо розмови з давніх-давен були найкращим афродизіаком.

Виринаємо у цей світ у складній позиції біля кухонного столу. Розлита кава повільно крапає на підлогу, а покусані губи саднять. Господиня, однак не поспішає наводити лад на кухні.

– Так тебе не вистачить на перевірку схеми, – жартую я.

– Нічого, – Катька цинічно щулить очі. – Я по-спортивному. На силі волі.

І справді, з силою волі у неї все гаразд.

Пам’ятаю, пару років тому, коли одну з наших фірм накрили на обготівці, ця її якість дуже нам придалася. Треба було вирішити питання з великим чином податкової міліції, а він ніяк не хотів іти на контакт. Якийсь був лівий – чи то щойно призначений, чи приїжджий – жодної зачіпки. Вирішили діяти з вулиці, на арапа. Вистежили його на вході до казино. Зайшли туди й побачили, що ситуація складна – чин відпочиває з бабою, гарною, але з біса агресивною куркою. Тобто використання Катьчиної «чарівної цицьки» виключалося. Але тут-таки й проявився характер моєї помічниці. Замовивши випивку та посидівши задля годиться біля бару двадцять хвилин, Катька звеліла мені йти до чоловічого туалету – чекати на клієнта. В чім справа, не пояснила, але розводити суперечку не випадало, і я послухався.