Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Крім того, наша і лемківська кобиці – зовсім різні речі. У них – це колода, на якій рубають дрова. А у нас, якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я – нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.

Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:

– Дивись обережно. Не виверни на себе.

Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.

Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіро-мильних глибин, неначе Лохнеське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут-таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.

А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.

У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза – їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.

А ще на кобиці варили варення. Зазвичай мені цієї відповідальної процедури не доручали – сильний жар плити вимагав від кухаря майстерності, а головне – відповідальності, яких у дитини бути не могло. Тому найчастіше я спостерігав за процесом збоку.

Мама любила варити варення і постійно змагалася у цьому мистецтві зі своїми подругами, знаходячи і вигадуючи все нові й нові рецепти. Взагалі наші, південні варення – це цілий кулінарний світ, який не може бути повторений у жодному іншому регіоні України. Чорне і цукристе зі зморщених, зірваних зеленими, а тому ще без твердої шкаралупи волоських горіхів, бурштинове з троянди – звичайної, чайної, яку на кучку продавали на нашому базарі; з райських яблучок – обов’язково з хвостиками, щоб за них виловлювати яблучка з вази; з абрикос, для форсу нафаршированих мигдалем (роль мигдалю найчастіше виконували серцевинки абрикосових же кісток); з кизилу, винограду, аґрусу…

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса – і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев – великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника – при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині – де ж було напастися вогнетривкої – вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем-напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Замінючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті-решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція – чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» – це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох – совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

– Чому, як ти гадаєш, – питав він мене, – стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова – бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишеню маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

– Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

– Що ти знову вигадуєш? – запитала бабуся, як завжди, скептично.

– А от, дивіться. Цю кульку, – він взяв до скоржавих пальців першу, піщано-червону. – Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, – він показав на наступну. – П’ять. Далі – десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

– Нема тобі що робити, – сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

– Тепер дивіться, – він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. – Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

– І що з того? – запитала бабуся, визираючи з кухні.

– А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

– А він? – зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

– А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

– Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? – бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

– А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили-таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню – невелику кімнату зі стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно – плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора – це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. «Знову воюєш?» – невдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет – мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

– Чого тобі не сидиться спокійно? – питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

– А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали – хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що Брежнєв так велів?

– Знову починаєш? – хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію – саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент – молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв – пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте-Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист – свій брат-зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все-таки приходили – звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. «Іду якось з посилкою в руках, – розповідав дід. – А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч – він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало – яка – не яка, людина все-таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув – бери, мовляв, чоловіче».

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того, давно це було, багато що стерлося з пам’яті – чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине – що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: «Ти, Іване, – хороша людина, – сказав він. – І тому коли ти помреш… – саме так: не „якщо“ а „коли“, бо янголи смерті знають свою справу. – Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю».

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша – тарганячі перегони. Жабомишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху – заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, – це дитяча трагедія. «Похорон ляльки» з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів – страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті-решт ту таки відкрили. Щоправда, люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома – взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все-таки.

Подивіться на моє обличчя, прислухайтесь до моєї дикції, це 1/100 тієї проблеми, яка в мене була. Подивіться добре, щоб з вами цього не сталося! Бо це не проблема кулінарії, це не проблема їжі, як це пробує хтось трактувати… Друзі, сьогодні не йдеться про кухню буквальну, мова про українську політичну кухню, де замовляються вбивства!.. Пригадайте, як у цьому залі у 1998 році ходив Вадим Петрович Гетьман живий. Хто його вбив? Президент Кучма заявляв, що це питання його честі, що генпрокурор дасть відповідь, хто вбив. Проходить час – відповіді немає… В 1999 році тут ходив В'ячеслав Чорновіл, хто його вбив КАМАЗом ми начебто не знаємо… У 2000 році на тому балконі сидів Георгій Ґонґадзе і вів політичний репортаж. Хто йому відрізав голову?.. Два з половиною роки в цьому залі ходив Олег Олексенко, хто його отруїв? Чотири тижні назад серед нас ще був Алік Асланов, який за останні 7,5 гривень, останню позичку в своєму житті, купив літру бензину і спалив себе. Хто його вбив?

виступ В. Ющенка у ВР

Кандидат у президенти Роман Козак запустив новий ролик, спрямований на дискредитацію Віктора Ющенка. У ролику, який у вівторок був показаний по каналу СТБ, Козак обіцяє, що в разі перемоги Ющенка вони разом витіснять російську мову з України.

Українська правда

Керівник слідчої комісії з розслідування отруєння Ющенка у ВР: «… Може загинути хтось із кандидатів в президенти, може бути все, що завгодно».

Громадське радіо

Віктор Ющенко виграє перший тур у Віктора Януковича з рахунком 38 % на 26 %, при цьому показники у кожного з кандидатів можуть коливатися в межах 3 %. Такий прогноз на прес-конференції у вівторок оприлюднив керівник фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс» Олександр Вишняк.

Прес-служба штабу Ющенка

– Ну добре. Давай підемо за найгіршим сценарієм, – Паша відкинувся на широку спинку офісної канапи. – Які документи з моїм підписом у них є?

Ми розташувалися навколо журнального столика для приватних нарад. Приватність була підвищеною – йшлося про гуманоїдів, які сиділи в міліції.

– З твоїм – навряд чи, – зауважив я.

– А з моїм? – жалісно запитала не перша, але й не друга людина в країні, Віталік на прізвисько Міністр.

Я не знайшов чим заспокоїти шановного урядовця. Адже робота керівника міністерства полягає саме в тому, щоб весь час щось підписувати. У цьому навіть є певний кайф, коли на стіл лягає шкіряна тека з документами. Щоправда, потім, коли вона раптом опиняється у слідчого, процес набуває зовсім іншого забарвлення.

– Справа не в підписах, – моя задача полягала в тому, щоб спонукати хоч когось до практичних дій, а для цього Господь не передбачив іншого способу, як добряче налякати. – Справа в тому, що вони розкажуть, де саме треба шукати. І що саме шукати. А документи знайдуться. Так само, як свідки, епізоди та інша доказова база.

– Добре, – Паша не любив, коли нагнітали ситуацію. – Що ми можемо зробити? – Він виразно подивився на четвертого учасника наради – Ґенека.

Бравий кавалергард відвів очі:

– Ну, я переговорив з людьми…

– З ким?

– Ну, з нашими, ви розумієте.

Не знаю, як старші товариші слухали це бекання, але мені давно вже було зрозуміло одне – з Ґенека де сядеш, там і злізеш. Він пальцем не поворухнув, щоб вирішити проблему, і не виключено навіть, що в разі чого з’ясується: саме під його керівництвом працівники СБУ героїчно розкрили злочинне угруповання, яке діяло в одному з міністерств і створювало загрозу національній безпеці.

Так і не видавивши з генерала жодної конкретної інформації, Паша звернувся до мене:

– А ти як вважаєш?

– У мене – бойова тривога. Зараз люди аналізують усі операції, які йшли через гуманоїдів і підчищають хвости. Єдина слабка ланка – вони весь час усіх писали. Телефонні розмови, і у своєму офісі – теж. Писали за допомогою ваших, – я повернув голову до генерала. – Думаю, на цих плівках є ми всі. А от де зберігається фонотека і що саме там записано – не знаю.

– Як же ти з ними працював? – раптом здивовано розвів руками Ґенек. – Чому не подумав про наслідки?

Міністр і Паша, неначе за командою, обернулися. Шість пар очей дивилися на мене, немов на бешкетника у інституті шляхтянок. У поглядах читався щирий подив і непідробне обурення.

Чесно сказати, від такого повороту мені відібрало мову. Так от, виявляється, хто у нас у всьому винен! Я! Я за всіма бігаю, усіх попереджаю, ризикуючи головою, роблю справу, а потім мене ж оголошують крайнім! Отак от сходу, не змовляючись. І головне – хто? Паша, з яким з’їдено не один пуд солі. Раніше за ним такого не водилося. Я вже збирався відкрити рота і вихлюпнути все, що закипіло у душі, коли Ґенек продовжив:

– Але на захист нашого юного друга можу сказати, що після плівок Мельниченка довіра до прослушки сильно впала.

«На захист юного друга»? От падлюка!

– У нашому відомстві існує негласне правило: якщо віриш плівкам у будь-якій справі, значить віриш і тим, які в інтернеті. Так би мовити, підтверджуєш ле-гітимність. А начальству це навряд чи сподобається.

Розлючений цим спектаклем, я втрутився до розмови:

– Ваше начальство, шановний, прекрасно знає, що на тих плівках – чиста правда. Бо кожен з них пам’ятає, що говорив у президентському кабінеті і може з власною пам’яттю все звірити. А тому гуманоїдні плівки, можливо, й не покладуть у справу, але для оперативної інформації їх вистачить з головою. І з ніжками, і з ручками, як казали в моєму дитинстві. Так що вам, пане генерале, варто було б знайти цей архів і взяти його під контроль.

Ґенек зробив кислу фізіономію. Ще б пак. Це була далеко не перша розмова з приводу прослушки. Не перша, до речі, як у цьому складі співрозмовників, так і у більш вузькому.

– Якщо ви раптом не знаєте, де знайти ці записи, можу підказати, – не вгавав я. – Це не самодіяльність гуманоїдів. Можливо, ви не в курсі, що в Києві при вашій конторі працює нелегальна біржа, на якій продають послуги прослушки. І біржа ця працює в більярдній на Арсенальній…

– Ну-ну, Сергію, спокійніше, – міністр поклав мені руку на плече, – Ми ж інтелігентні, блядь, люди.

Теж мені, миротворець знайшовся.

Але знизити оберти все-таки довелося:

– Тобто зі свого боку я зроблю все, що зможу. Але решта, сподіваюся, теж хоч би крок зробить.

Паша залишив без реакції мій вибух і спокійно обвів поглядом співрозмовників:

– Коли їх судять?

– Вже, – я глянув на годинника. – Щойно почали.

– Скільки часу у нас є?

Я знизав плечима.

– Судитимуть їх хвилин десять. Там черга, як у гастрономі. Потім повезуть на Глибочицю. Поки приймуть – вже буде вечір. Ну а в оберт візьмуть завтра. Вночі попресують, зранку – на допит.

– А що шиють? – поцікавився міністр.

– Вбивство.

– Тю-тю, – Віталік похитав головою. – Але на них конкретно нічого нема. Тому на суді будуть вигадувати.

– Хуліганка, швидше за все, – авторитетно припустив Ґенек. – Нам їхні ментовські штучки відомі.

– Зрозуміло. Тобто часу на розкачку немає, – зробив висновок Павлюк-паша. – Значить ми не вийдемо звідси, поки не прокачаємо всі варіанти і не домовимося про план дій…

На цих словах двері кабінету раптом розчахнулися і до приміщення із радісним гавкотом влетів, як завжди, веселий і оптимістичний Джой – Пашин спанієль. За ним, цокаючи підборами, на порозі з’явилася Лариса.

– Привіт, хлопчики! – махнула вона нам весело. – Паш, я тобі туфлі купила. Ходім, поміряємо. Бо якщо не підійдуть, я назад повезу, поміняю.

Заступник Голови наглядової ради банку, власник найбільшого національного телеканалу, депутат Верховної Ради Павло Павлюк слухняно підвівся:

– Ну, вобщем, ви поки порозмовляйте, а я зараз повернуся.

Ніхто не встиг і слова сказати, коли Паша у супроводі дружини вже зник за дверима задньої кімнати. Міністр, генерал і я залишилися утрьох.

Не можна було повірити, що усе це відбувається насправді. Звісно, це далеко не перша ідіотська ситуація, в яку я потрапляю тут, у кабінеті. Але у момент, коли питання стосується буквально життя і смерті, коли від кожної хвилини залежить доля людей, підприємств, політична кар’єра та гроші!..

Я подивився на зачинені двері задньої кімнати. Потім – на співрозмовників.

Віталік з незалежним виглядом жував горішки, які традиційно лежали у вазочці на журнальному столику. Ґенек вже тарабанив комусь по телефону.

– До речі. Кедрові горішки дуже корисні для чоловіків, – зауважив міністр, відправляючи до рота повну жменю. – Там є ці, як їх називають, ензіми…

Тут у моїй кишені озвався мобільний, і я також без зайвих церемоній взяв трубку.

– Сергійку! – почувся вкрадливий, як і завжди, голос Жорика. – Все добре. їх випустили і вони зараз у Феофанії.[6]6
  Спеціалізована лікарня для депутатів та урядовців у Києві.


[Закрыть]

– Обох? – перепитав я, підводячись та відходячи у куток.

– Обох. Суддя за півторушку вирішила по справедливості. Ти мені не забудь повернути, бо я з чужих грошей віддавав.

– Поверну, Георгію Ісаковичу! Яка розмова… А чому у Феофанії? Побили?

– Ні, все нормально. Хай полежать, поки все заспокоїться.

– Дякую, Георгію Ісаковичу!

– Сергійку, не питання. Ти не забудь завтра грошики мені привезти. Добре?

– Не забуду.

Я мовчки повернувся на своє місце. Поки тривала розмова, міністр встиг повністю розібратися з корисними кедровими горішками і перейшов на екзотичні кеш’ю. Генерал замислено перебирав пещену холку Джоя. Судячи з усього, моєї розмови вони не чули. То й не буду їм нічого казати. Хай ці видатні державні діячі ще трохи помучаться страхами майбутнього. Їм корисно.

Через п’ять хвилин повної мовчанки двері задніх апартаментів розчахнулися – і перед нами з’явився шановний народний депутат у всій красі і нових літніх туфлях. Слідом висунулася Лариса із порожньою картонкою в руках.

– Ну як вам? – Паша підійшов до столика і притопнув ногою.

– Люкс! – підняв великий палець генерал.

– А скільки коштують? – поцікавився міністр. – Доларів дев’ятсот?

– Дев’ятсот п’ятдесят, – уточнила Лариса з-поза Пашиного плеча.

– Диви, не дорого.

Мене не полишало враження, що я знаходжуся у дурдомі. А шоу, між тим, тривало далі. Паша наморщив лоба і задумливо тупнув ногою:

– Тільки, здається, трохи вузькуваті.

– А по довжині нормальні? – стурбовано схилилася Лариса. – Пальці не тиснуть?

– Та наче не тиснуть.

Міністр кинув до рота чергову порцію горіхів:

– Якщо тиснуть, то краще не брати. Туфлі хороші, але тоді краще не брати.

– І якщо вузькі, то можуть не розноситися, – філософськи зауважив Ґенек.

Лариса показово зітхнула:

– Тоді поїдемо здавати разом, і ти в магазині поміряєш. Бо я так заочно тобі нічого не підберу.

Мені здалося, іще мить і вже мене треба буде в’язати та везти на Фрунзе, 103.[7]7
  Психіатрична лікарня у Києві.


[Закрыть] І я не витримав:

– Мені щойно Жорик дзвонив…

Всі обернулися.

– Суд їх відпустив. Вони обидва у Феофанії.

Міністр наче за пострілом стартового пістолету спритно підскочив з фотеля:

– Паша, мені зараз треба бігти, але я по обіді заскочу.

Майже одночасно Ґенек відгукнувся зі свого місця:

– Я ж казав, що переговорив з людьми…

– Жорик!.. – з притиском продовжив я. – Дав судді півтори штуки…

Генерал піднявся, слідом за міністром потис Паші руку, і за кілька секунд ми залишилися у сімейному колі – я, Паша, Лариса і Джой.

– Серьога, – Паша поставив ногу на стілець, нахилився і почав розв’язувати шнурки. – Я зараз з’їздю з Ларисою до крамниці. Знаєш, мені і справді не подобається, як вони сидять на нозі, – він повернувся до дружини і поклав праву туфлю до коробки. – Вобщем, ти там розрулюй, а потім якось мені розкажеш.

Ну що тут можна відповісти?

– Пішов розрулювати, – я голосно клацнув підборами. – Пока.

У п'ятницю в Івано-Франківську було скоєно напад на прем'єра Віктора Януковича.

При виході з автобуса біля Прикарпатського університету імені Стефаника у Януковича невідомі почали кидати яйцями. Він упав. Охоронець переніс прем'єра в інший автомобіль. Автомобіль одразу після цього поїхав від університету.

Українська правда

24 вересня профашистські молодчики спробували зробити найсумнішим днем в історії нової України. Країна опинилася на межі війни і миру, над прірвою міжнаціональної ворожнечі. Нахабний випад дикої юрби змусив здригнутися, завмерти біля телеекранів увесь світ.

Резолюція мітингу у Харкові з приводу яєчного інциденту

У понеділок в інтернеті з'явилася розважальна гра, присвячена подіям із «яйцевим замахом» на Віктора Януковича в Івано-Франківську.

«Українська правда» отримала ксерокопію «Анкети кандидата на пост президента» Віктора Януковича, заповненої ним власноруч і поданої до Центрвиборчкому… Саме так написав своє вчене звання Янукович – «проффесор»… У тексті з 90 слів кандидат в президенти зробив 12 грубих помилок. Це при тому, що, як написано в анкеті, українською мовою він володіє вільно.

Президентська кампанія в Україні набула сьогодні характеру справжньої комедії дель арте.

Французька редакція Євроньюс

Лікарі у Феофанії ще з совєцьких часів призвичаїлися не тільки лікувати, але й знаходити хвороби у тих, хто потрапив у неприємну ситуацію. Ще з давніх-давен партійні та господарські боси України ховалися за її стінами від ревізій та позачергових засідань керівних органів. Обнесена високим парканом з міцними воротами, лікарня нагадувала стародавній монастир, у якому за традицією приймали до покаяння грішників та переховували переслідуваних.

В наш час, щоправда, грішників охороняють не стільки стіни, скільки записи у медичних картках, тобто діагнози. Але поставити діагноз людині, старшій за тридцять, тим більше бізнесмену, тим більше після тридобового сидіння в ментовському «обізяннику» нескладно навіть для новачка, а тим більше для досвідченого у подібних справах лікаря. Плати – і отримуй.

– Ми ще будемо позиватися про завдання шкоди нашому здоров’ю, – весело погрожували Вовчик і Сашко, сидячи на застелених коцами ліжках у двомісній палаті. Виглядали вони дещо незвично – чи після ментовки, а чи від незвичної медичної обстановки, хто зна.

– Вони таки вас прибили? – з цікавістю запитав я.

– Неважливо, – хихотнув помітно змарнілий після тюрми рохля-Вовчик.

А Сашко додав:

– Важливо те, що на цю тему напишуть лікарі.

Сидіння у «обізяннику» ніяк не відбилося на його комплекції, тому задача медиків з пошуку хвороб у цьому випадку не була аж надто простою.

– Ні, ну ви – коміки! – я тільки розвів руками. – А якби Жорик не зміг домовитися?

– Ну, заплатили б трошки більше. Бабло перемагає зло!

– Ти б бачив цю картину на суді!

– Уявляю собі.

– Навіть не уявляєш.

– А що вам шили?

Рихлий вайлуватий Вовчик знову хихотнув:

– Як завжди. Напад на міліціонера.

– Це був цирк, – Сашко теж перебував у чудовому гуморі і мав на це право, адже найгірше залишилося позаду. – Свідком привели здоровенного такого омонівця. Як півтора мене. Ми його вперше побачили там, на суді. Каже, громадянин такий-то напав і побив.

– Чуєш, а суддя питає: «Покажи, хто з них». Він аж розгубився.

– Ну так їх же ніколи судді не питають. Побив – значить у СІЗО. А тут раптом така несподіванка.

Хлопці весело реготали, а я намагався уявити, скільки б вони протрималися у прес-хаті на Глибочицькій. Здається, недовго. Чи, може, я помиляюся, а вони й справді круті?

– А у відділку вас не пресували?

– Ні, – Сашко відгукнувся першим. – До мене посадили якогось чеченця. На вулиці взяли за хуліганку і посадили. Думали, він на мене наїде, чи що.

– А ти? – повернувся я до Вовчика.

– А у мене сиділи два бомжі. Всю ніч воші давили.

– Ти там часом не набрався? – загиготів Сашко, демонстративно відсуваючись.

Менти у відділку явно не розраховували, що ці два дурні прибудуть-таки на допит, тому не встигли належним чином підготуватися. А проте зорієнтувалися правильно. На рохлю-Вовчика, мажорного київського хлопчика дві ночі поруч з вошивими бомжами повинні були справити належне враження та психологічно підготувати до капітуляції на Глибочицькій. А нахабний міцніший Сашко мав усі шанси зчепитися з кавказцем. Кілька синців на морді – найкращий аргумент для судді.

– Ну, і що далі?

– Так цей омонівець розгубився, а суддя каже: «Всім тихо! А ти повертайся і показуй, хто нападав».

– Тут самий прикол… – почав Сашко, але Вовчик його перервав.

– Ні, ну ти уяви омонівця. Показують йому нас двох і питають: «Хто з них на тебе напав і побив?» Ну, він же не дурень. Хто більший, той і побив. І показав на Сашка.

Сашко радісно підхопив:

– А я зуби зчепив і мовчу.

– Бо у справі було написано, що це я його побив, – Вовчик стукнув себе кулаком у драглисті груди. – Чуєш, я супергерой! Побив омонівця!

Цікава історія. Типове службове нехлюйство. Менти настільки звикли, що судді їхні справи не розглядають, що навіть не потурбувалися, аби версія хоч трохи скидалася на правду. Я собі уявляю того омонівця. Зізнатися перед судом, що тебе побив Вовчик, жирне чмо, яке навіть на турніку на підтягнеться!

А Вовчик вів далі:

– Ну, суддя й каже, мовляв, за матеріалами справи на вас напав той, другий. А значить, на вас ніхто не нападав. Нам каже: «Ви – вільні». Менти – опа, і розгубилися, а ми тільки – шусть в коридор. Менти за нами, кажуть, вас проведемо, щоб нічого не трапилося.

– Ага, проведемо, – Сашко перехопив ініціативу. – А ми: та нічого, дякуємо, самі проведемося. І тільки до другого виходу – раз. А там – наша машина.

– Грамотно.

– Жорик Славкові потелефонував. Ну той і підготувався.

Насправді хлопці були помітно прибитими. Три ночі на нарах – навряд чи такий спосіб проведення вільного часу сприяв впевненості в собі. Обличчя банкірів навіть тимчасово втратили отой слизький вираз, яким вкриваються усі без винятку бізнесмени після кількох років обертання у вищих сферах. Зараз гуманоїди трошки нагадували людей – точніше, переляканих недолітків, які щойно були на грані прірви і дивом втрималися від падіння. Може, вони й справді не зовсім безнадійні? Може, там під шаром сала живе якась душа?

– Наступного разу не будете ходити на допити у п’ятницю.

– А ти думаєш, за один день ви би встигли нас витягти?

Логічно, чорт забирай.