Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– Цікаву історію ви мені розповіли. Цікаву.

Як іще можна було назвати те, що відбулося? Не казати ж вголос усе, що я думаю про цих скажених сук. Жорик – людина патріархальна, родинні цінності для нього понад усе.

– Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.

– Так тут і додавати нічого не треба, – я сумно посміхнувся. – А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по-старечому розвів руками.

– Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все-таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

– Попитаю, звичайно попитаю.

– Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, – правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа в ресторані? Навіть розпитати ні в кого. Може, це через взаємозаліки? Але якщо звернутися з цього приводу до Гриба, то замість допомоги отримаю сеанс паніки, купу пліток, а справа піде в рознос. Нам зараз категорично не можна виглядати слабкими – і без того все тріщить по швах, тільки дай слабину, одразу порвуть на шмаття.

Я все-таки набрав Гриба по телефону, але виключно з метою продемонструвати йому твердість, неосяжний оптимізм і попередити, що завтра до нього заїде Сапула. Остання інформація мала на меті перевірити, чи в курсі він останніх подій. З відповіді складалося враження, що не в курсі.

Наступний дзвоник адресувався гуманоїдам. Я пригрозив, що Катерина завтра призначить їм зустріч, і щоб вони не думали косити й ухилятися від неї. Вовчик тут-таки почав зіскакувати – мовляв, давай після другого туру, зараз складна ситуація. Судячи зі всього, і вони про зникнення не відали, відповідно й відношення до нього не мали.

Знову глухо. Чорт, хоч би знати, хто це зробив, я б із нього душу витряс!

Ну, не вмію я впадати у відчай! Навіть у найскладніших ситуаціях уява завжди підказує вихід, бодай примарний, тому замість порожніх переживань я всі сили кидаю на його реалізацію.

Залишалася надія, що Жорику переповіли конфлікт на каналі у сильно згущених барвах. Але про це я міг довідатися тільки з перших вуст – від безпосередньої учасниці події… Хоча чому тільки з перших? Чоловіки часто вміють пліткувати не менше за жінок.

Дочекавшись на Володаря Колес і отримавши усний звіт у вигляді лаконічного: «Порядок, шеф!», я вмостився на задньому сидінні.

– Додому!

Машина рушила зі стоянки.

– А що там трапилося у Ірки з Ларисою? – запитав я зненацька, відхилившись так, щоби бачити обличчя мого водія у дзеркалі заднього огляду.

– Та трапилося, – Володар Колес закусив губу, стримуючи посмішку.

– А чому ж ти мені не сказав?

Посмішка зникла і обличчя шофера пересмикнулося.

– Так я думав… Я думав, ви знаєте…

– Тобі яка різниця, знаю чи ні? – якщо водії і секретарі починають тримати таємниці від шефа, це до добра не доведе. – Що там сталося насправді?

Володар Колес озирнувся на мене через плече, неначе перевіряв, чи немає когось стороннього в машині.

– Ну вона цей… Вона…

– Хто, вона?

– Ну, Лариска ж. Вона зайшла на канал до Ірини Павлівни приймальні…

Я здивовано підвів брови:

– На канал? Чого її туди понесло?

Шофер знизав плечима.

Справді дивно. Лариса не мала на телебаченні жодних справ, а останнім часом і жодних подруг. Треба віддати Паші належне: канал вже рік працював, як годинник, виконуючи вказівки з Банкової. І досягти цього вдалося, тільки витиснувши з посад усіх до одної подруг його власної дружини.

– Ну, далі давай.

– От… А секретарка там – мого кума малая.

– Це ти від неї про все довідався?

– Від неї, – губи Володаря Колес розпливлись у задоволеній посмішці, яку він тут-таки похапцем сховав. – Вона каже, що не звернула уваги. Ну, зайшов хтось, і зайшов.

Хороша секретарка… А втім, це упізнаваний почерк моєї дружини – оточувати себе холуями, абсолютно не звертаючи уваги на професійні якості.

– А Ірина Павлівна у цей час саме розмовляла телефоном.

– У приймальні?

– Нє-е. В кабінеті. Просто двері були відкриті. Ну, ви ж знаєте, як вона розмовляє по телефону.

Це правда. Коли моя Ірка говорить по телефону, в кімнаті не вміщується жоден інший звук.

– А ця хитра Лариска принишкла так біля дверей і слухає.

– Це тобі секретарка розповідала?

– Так. Мого кума малая.

Уявіть собі, секретарка в приймальні спокійно реагує на те, що підслуховують її начальницю!

– І що вона?

– Ну а тут ваша дружина починає говорити… – Володя прокашлявся. – Ну вобшем, що Паша – імпотент і тільки тому досі не вигнав цю сучку, Лариску.

– Зачекай. А вона не вигадує?

– Малая? – кинув погляд у дзеркало Володар Колес. – Так їй нема смисла. Що тут вигадувати, коли Лариса влетіла в кабінет, схопила Ірину Павлівну за волосся і витягла у приймальню.

– Прямо за волосся витягла?

Володя з ентузіазмом кивнув.

Усе це виглядало апокаліптично.

– Ну, а секретарка що?

– Вона, каже, побігла кликати на допомогу.

Прекрасна ідея. Якщо вже б’ються дружини начальників, варто зібрати якнайбільше публіки.

– Понабігли люди. Там же самі жінки на поверсі. Всі стоять і не наважуються розбороняти.

– Їм просто було цікаво подивитися, – не витримав я.

Володар Колес коротко хихотнув.

– Нє-е. Вона казала, що Ірина Павлівна добре билася. Вона спочатку розгубилася трошки, Лариска її кинула на землю і за волосся била об підлогу. А потім ваша дружина вкусила її за руку, вирвалась і роздерла тій сукню і ліфчик.

– Сподіваюся, це ніхто не знімав?

Шофер знову усміхнувся.

– Так камери ж на тиждень розписані.

Уявляю собі цю сцену. Дві голі сорокарічні кобили на очах підлеглих тягають одна одну за патли.

– Ну, а далі?

– Далі Лариса вирвала у вашої дружини сережку, і пішла кров. А Ірина Павлівна роздерла нігтями їй обличчя і груди…

– Силікон не вивалився?

– Що?

– Силікон, питаю, з грудей не потік?

Водій озирнувся через плече і знову хихотнув:

– Силікон? Ну ви й жартуєте.

Жартую… А що мені іще залишається?

– Далі давай.

– Ну, а далі прийшла знизу охорона і розтягнула їх в різні кутки.

– Це все?

– Ну так. Вони ще плювалися одна в одну, а Лариса заїхала охоронцеві по морді, коли він її за голі груди схопив.

Клас. Цікаво, що має робити охоронець, коли охороняємий об’єкт б’є його по морді?

– Тобто, виходить – нічия?

Володар Колес на секунду замислився.

– Виходить, що наші перемогли.

– Як ти рахував?

– Ну… – шофер замислився. – Я так думаю: поранене вухо і головою об підлогу проти сукні, ліфчика й подряпаного фасаду. Фасад для жінки – найбільша шкода.

– Логічно.

А як іще я міг зберегти обличчя перед Володею, якщо не за рахунок цинізму?

– Але давай подивимося з іншого боку. Ларису на компенсацію симпатичний охоронець за груди помацав. Хіба не зараховується?

– Ги-и, – сказав мій водій. – Зараховується. Тоді все-таки виходить нічия.

– Так і домовимося.

Якби ж то тільки були не моя і Пашина дружини…

Навіть так: якби це навіть були наші дружини, але в інший час і за інших обставин…

Хоча насправді згадка про Пашину імпотенцію виводила конфлікт на зовсім інший рівень. Паша – все-таки господар каналу, а Ірка – лише працівниця, хоч і телезірка. І не годиться працівниці просторікувати про імпотенцію боса.

Тим часом машина зупинилася прямісінько біля мого під’їзду.

Володар Колес вистрибнув з-за керма, відкрив задні дверцята і витягнув валізу.

– Сам донесу, – зупинив я його службовий ентузіазм. А може, це він просто хотів на власні очі побачити побиту Ірку?

– Тоді я вже не потрібен?

Я замислився. Навряд чи сьогодні можна буде ще щось зробити.

– Не потрібен. Відпочивай.

– Завтра, як завжди?

– Так.

Я підхопив валізу й рушив сходами нагору. Бажання іронізувати на тему останніх подій одразу зникло. Я уявив собі, в якому світлі Лариска подала усе це Паші. Цікаво, чи мене тепер взагалі пустять до приймальні?

Проте справа не в мені, а в Сапулі. Тому навіть якщо доведеться всією родиною просити у Лариски пробачення, ми зробимо це. Я готовий навіть власноруч зашити порвану сукню.

Цікаво, чи вистачило б у мене самого гумору, щоб поводитися шляхетно на Пашиному місці?

Я навмисне гучно гацнув вхідними дверима, а потім дверцятами шафи у передпокої. Проте на звук не з’явився ніхто. Ну, Богдан, напевне, ще гуляє, тим більше, коли там ідеться про дівчину.

Але Ірка? Може, її теж нема вдома?

Знявши пальто і перевзувшись, я підійшов до дверей спальні і різко їх прочинив. На ліжку, освітлена слабеньким вогником нічника, лежала моя дружина. Я одразу оцінив мізансцену. У театрі це називалося б «смерть головної героїні».

Ірка не поворухнулася, навіть коли я зайшов до кімнати. Промінь світла з-поза нещільно зсунутих штор давав можливість докладно роздивитися рушник на лобі й вигідно підкреслював скам’янілі риси обличчя. Моя дружина постійно мерзне, тому зараз вона вкрилася двома ковдрами – обидвома пуховими, щоб ви не сумнівалися.

Певно, за сценарієм я мав опуститися на коліна і притиснутися губами до безвольної та холодної долоні. Але саме через те, що добре розумів мізансцену, я намацав на стіні електричний вимикач і натиснув обидві клавіші, заливши яскравим світлом нашу подружню спальню.

– Скажи мені, будь ласка. Яке тобі діло до Пашиної потенції?

– Що? – слабким голосом спитала Ірка.

Я підійшов до ліжка і, руйнуючи усі заготовки, одним рухом відкинув обидві пухові ковдри. Дружина лежала вдягнута у зворушливо просту, наче з дитячих спогадів про піонерський табір нічну сорочку. Гармонійно, проте раніше я не помічав у неї захоплення подібними речами.

– А… Це ти? – сказала вона слабким голосом.

– Я. А хто ж іще?

– Приїхав?

Чи то вона й справді не розчула мого питання?

– Приїхав. І вже встиг почути багато цікавого.

– Мені холодно, – сказала дружина.

Чорт забирай! Це єдине, що вона може мені сказати?

– А я думала, це Богданчик прийшов, – продовжила вона без будь-якого переходу.

– Богдан гуляє, я його бачив біля стадіону.

– Він зараз рідко буває вдома. І ти теж. От бачиш, я лежу одна.

– Бачу.

Моя дружина знову капризно скривила губки:

– Мені холодно.

– Нічого, – відповів я твердо. – Не помреш.

– Богданчик зовсім нас кинув. Якісь нові друзі. Вдома не ночує. А я лежу одна. Нема кому навіть води подати. Лікарі сказали, що не виключають струс мозку.

– У боксерів так часто буває після змагань…

Вона знову зробила вигляд, що не чує.

– Вони сказали, що мені треба лежати цілий тиждень. А як я можу лежати?

Мені остогидла ця вистава, і я вирішив її перервати.

– Слухай, мені все розповіли про вашу бійку.

Дружина мовчки закотила очі і прикрила повіки.

– Я все розумію. Жіночий рестлінг, боротьба у бруді, стриптиз та інші розваги. Але мене цікавить одне. Навіщо ти на весь офіс патякаєш про Пашину імпотенцію?

Ірка закотила очі ще вище. Я втратив терпець і для профілактики міцно взяв її за комір сорочки.

– Чуєш? Я з тобою розмовляю, – тендітна тканина затріщала під моїми пальцями. – Яка тобі, курва мать, справа до Пашиної потенції? Га?

– Мені боляче, – сказала дружина.

Я послабив захват, але присунув обличчя ближче.

– Нехай тебе так цікавить питання чоловічої потенції, але чому про це обов’язково говорити на роботі та ще й на всю приймальню?

– Вона на мене напала, – схлипнула дружина.

– А ти? А ти б не напала, якби про твого чоловіка таке говорили?

До речі, гарне питання. Не знаю, як повелася б моя благовірна у подібній ситуації.

– Не кричи. У мене може бути струс мозку.

– І буде, – запевнив я твердо. – Гарантую: що у тебе зараз буде струс мозку, якщо ти не поясниш мені, нащо тобі здалася Пашина потенція.

За два десятки років спільного життя я жодного разу не вдарив дружину. Навіть жартома. Але тепер не був певний, що продовжу цю добру традицію.

Вона мовчала.

– Я тебе, твою мать, питаю…

– Мені боляче.

Довелося розпрямитись і кілька разів глибоко вдихнути для заспокоєння.

– Ти розумієш, що наробила? Якщо не розумієш, я можу пояснити.

Ірка нарешті поворушилася. Після довгого вовтузіння вона сіла на ліжку і спустила ноги на підлогу. Що ж, це вже значно краще, ніж помирання й закочування очей.

– По-перше, ти підставила мене. По-друге, ти підставила Пашу. Як нам тепер дивитися один одному в очі? Вдавати, що нічого не сталося?

Дружина досі тримала мовчанку. Невже щось зрозуміла?

– По-третє, уяви, що тепер говорять по всьому місту. Як обсмоктують подробиці. Напружся і уяви.

– А я? – прорізався раптом голос у моєї дружини.

– Що ти?

– А я? Чому ти не береш до уваги мене? Між іншим, я твоя дружина. Якщо ти це ще пам’ятаєш.

– Ну то й що?

– То й що? – Ірка зіщулилася. – А те, що твою дружину побили. Те, що у неї струс мозку? Хіба чоловік не повинен захищати свою дружину?

Ні, ви бачили такий цирк?

– Захищати? Слава Богу, що мене там не було, бо тоді б…

Ірка не дала мені закінчити.

– Справжній чоловік! Його дружину по-звірячому побили, а він замість того, щоб помститися, приходить і вичитує.

– Помститися?

– А що? – стрепенулася дружина. – Слабо?

– У тебе й справді струс мозку, – я показово постукав пальцем по лобі. – Кому мститися? Ларисі?

Ірка пхекнула і відвернулася.

– Ні, ти скажи. Я що, по-твоєму, повинен іти бити морду Ларисі? Жінці? Так роблять справжні чоловіки?

Дружина не пожалувала мене відповіддю.

– А може, мені викликати на дуель Пашу? Кинути йому рукавицю через те, що моя дружина на весь офіс назвала його імпотентом?

– Так!

– Що так? – не второпав я.

Тут Ірка підскочила з ліжка.

– Ти повинен піти до Паші і сказати йому, що не дозволиш так поводитися з твоєю дружиною! Вони ламають мені кар’єру! Зняли з ефіру наступну програму! – в голосі дружини забриніли сльози.

– А що ти хотіла? Щоб тобі премію виписали?

– Я хотіла, щоб мій чоловік мене захищав.

– А не підставляти саму себе, та ще й свого чоловіка, та ще й весь бізнес заразом ти не хотіла?

Ірка у відповідь стисла губи й відвернулася.

– Цікава у тебе філософія! Значить, ти можеш робити все, що захочеш: на весь офіс теревенити про імпотенцію власника каналу, роздерти обличчя його дружині, порвати їй сукню, а я повинен тебе захищати… Захищати від наслідків твоєї ж власної поведінки… Від усього того, що ти сама на себе накликала.

– Повинен, – дружина знову вперто стиснула губи.

– А може ти поясниш, заради чого?

Кілька секунд Ірка мовчала, потім сказала тихо:

– Бо я – твоя дружина.

– На жаль, – похитав головою я.

– Ах, на жаль? – Ірка раптом смикнулася і зробила крок убік. – На жаль?

Я взяв жінку за плече, але вона люто збила мою руку.

– Ти навіть не уявляєш, що насправді наробила…

– Я уявляю. І уявляю, що ти, мій чоловік, відмовляєшся мене захищати. А такий чоловік мені не потрібен, – голос її несподівано став майже спокійним. Ірка сіла назад на ліжко.

Тут уже паузу взяв я, просто щоб перетравити зміст останньої заяви.

– Тобто ти хочеш зі мною розлучитися?

– Ні, – вона твердо подивилася мені в очі. – Я просто кажу тобі: Іди геть!

Я не повірив власним вухам.

– Геть?

– Так. Мені не потрібен чоловік, який не хоче виконувати свій чоловічий обов’язок і захищати свою дружину.

Цікавий поворот. Я, звісно, міг припинити цю істерику в два ходи, але сьогоднішні події були перебором навіть для моєї загартованої душі. І натомість я з викликом спитав:

– Гадаєш, мені нема куди піти?

– Мені байдуже. Я хочу, щоб ти негайно пішов з мого дому. Чуєш? Негайно!

– Твого дому? – здається, мені почулося.

Ірка холодно посміхнулася:

– З мого! Це мій дім. Ти сам підписав договір. І, до речі, не тільки про дім…

– Зачекай, – я не міг прийти до тями.

– Чого чекати? Ти хотів бути бідним депутатом? Перше вже збулося. Ти – бідний. Іди тепер до Паші і спробуй не упустити депутатство. У тебе є шанс.

Вражений таким поворотом, я замовк, а дружина скористалася паузою, вже зриваючись на крик:

– Іди! Іди вибачись перед нею! Скажи, що кинув мене заради неї! Скажи! Вона пробачить! Га?

Ірчині губи істерично трусилися. Вона вже нічого не чула і не розуміла.

Насправді у мене був невеликий вибір – задушити її прямо тут або піти.

І повагавшись, я все-таки вибрав останнє.

Десять останніх років я не допускав в Україні нестабільності. Не допущу й зараз.

Звернення президента України Л. Кучми до українського народу

Політологи України, Росії, Грузії й Сербії схильні вважати, що в Україні готується «силовий варіант» президентських виборів, однак можливість його реалізації зведена до мінімуму через відсутність умов і необхідності «революції».

Інтерфакс-Україна

У антиющенківських роликах, які крутили УТ-1 та «Інтер», застосовано технологію 25-го кадру. Це є намагання донести до глядача приховану інформацію, зміст якої можуть оцінити лише фахівці.

5 канал

Дружина київського губернатора спростовує інформацію про побиття її чоловіка прем'єр-міністром Віктором Януковичем.

Українська правда

Я відчинив двері офісу власним ключем – мабуть, вперше за кілька років. І вперше мені назустріч не зблиснув погляд з-поза стійки секретаря. Хоч, можливо, я й перебільшую – сюди доводилося приїздити і вночі, і рано вранці, і у вихідні, коли дівчата відпочивають. Проте сьогодні порожнеча здалася мені особливо красномовною. На столах не лежало жодного папірця, а двері до Сапулиного кабінету були по-сирітськи привідкриті. Я підійшов до них і зазирнув до середини. Звісно, я й не чекав нікого побачити, але порожнє крісло та чистий стіл моєї заступниці справили гнітюче враження.

Катю-Катю, як же тебе витягти?

Я натиснув кнопку кавоварки і довго спостерігав, як розумна машина сама себе запускає – гуде, блимає індикатором, з натугою промиває нутрощі. Мабуть, це єдине, що я зараз міг зробити – мовчки дивитися на темний струмінь кави, що ллється до чашки.

Однак саме цей процес раптово наштовхнув мене на ідею. Зачекайте. Але ж я маю добрі зв’язки з опозицією. Хоч би через того самого Мирослава. Що, коли звернутися до нього? Незаконне затримання прибічниці Ющенка – а Катька цілком може зійти за помаранчеву, принаймні тому, що розмовляє українською. Який-небудь пікет біля Генеральної прокуратури, статті на сайтах. Може, спрацює? Зараз ситуація складна, навряд чи майбутньому президенту потрібен зайвий негатив. Звісно, це може здатися наївним – негативу зараз вистачає, але погодьтеся: одна справа витягати з тюрми опозиціонерку, а зовсім інша – пробувати захищати комерсантку, яку взяли на фінансових порушеннях, чи що там їй шиють?

Кава так і залишилась стояти на підставці розумної машини, а я вже набирав телефон Мирослава. Їм же врешті-решт потрібні гроші на вибори? Так хай зароблять – я не жадібний, коли йдеться про своїх.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», – повідомив жіночий голос. Я набрав другу мобілку – Мирослав заощаджує на зв’язку, тому носить кілька телефонів. Почувся гудок – слава Богу, значить зараз візьме. Але гудки ішли один за одним довгою чергою.

– Візьми трубку! Ну ж! Візьми! – благав я.

Врешті телефон заморився чекати й зупинив виклик. Спробував ще раз – той самий ефект, десяток гудків та відбій.

– Падло!

Я став поспіхом переглядати записника – чи немає там ще якогось номера – і раптом надибав телефон Олеся. Це – те, що треба. Він завжди крутився з усякими опозиційними поетами-письменниками і, напевно, зможе знайти усі паролі, явки і ставки.

Проте Олесь теж не поспішав брати слухавку. Що вони там, змовилися?

– Слухаю, – нарешті пролунав знайомий голос.

– Слава Богу! Пішов у підпілля?

Він трохи здивувався:

– Чому у підпілля?

– Через вибори, я гадаю. Конспіруєтеся?

– Ні. Я не працюю, ти ж знаєш.

– Знаю, – погодився я, згадавши історію з кав’яром, після якої хлопець змушений був звільнитися. – А Мирослав живий чи прибили десь?

– Наче був живий. А що?

– Та от не можу його знайти, а справа термінова. Може, підкажеш, де він може ховатися?

– В принципі, де завгодно.

– Може, в якомусь штабі?

Олесь недобре гмикнув.

– Може, і в штабі. Ти в «Зоряний» дзвонив?

Я спочатку навіть не зрозумів, про що він.

– Який «Зоряний»? Там же сидять януковичі.

Він посміхнувся:

– Точно. А ти що, не знав?

– Що не знав?

– Що Мирослав працює на Яника.

– Та брешеш!

– Чого це я брешу? Він їм рекламні ролики знімав, в тому числі той, про осідлану Україну.

– Що-о-о?

– А ти не знав? – Олесь явно тішився моїм здивуванням. – Мирослав – режисер. У нього робота така – знімати кліпи, ставити концерти. Вони замовили – він зняв.

– Він зняв оце паскудство?

– Він. Сто процентів він. Жаль, у рекламі немає титрів, а то ти б сам переконався.

– Не може бути!

– Може. Він професіонал, а вони бабки платять.

– Але ж Мирослав…

Почуте не хотіло вміщатися у моїй голові.

– Що Мирослав?

– Ну цей, він завжди говорив… тобто був за помаранчевих… він же…

– Не знаю, може, він і зараз за помаранчевих. Але працює на біло-блакитних, це абсолютно точно.

– Нічого собі!

– А отож, – у Олесевому голосі звучала сатисфакція. Коли сам замазався в лайно, легше примиритися зі світом, якщо той теж у лайні.

– А чому ж він раніше не казав?

– Що казав? Що знімає паскудні ролики?

– Ну хоч би й це. Ми ж наче товаришували. Пили разом.

Олесь у відповідь засміявся. Я й справді ляпнув дурницю – але хіба міг її не ляпнути?

– Він же завжди агітував: «Ми переможемо, наші люди». Лаяв Януковича.

– Мало що лаяв? Хіба тільки він каже одне, а робить інше?

І все-таки я не міг цьому повірити. Олесь, звісно, зараз ображений на весь світ – і це не дивно після публічного приниження з кав’яром та Пашиною повією. Хлопець молодий, без досвіду, та ще й поет, а у творчих людей душа нарозхрист. І легше повірити у те, що всі кругом падлюки, ніж зрозуміти свої помилки. Мирослав не міг працювати на Яника з мільйона причин. Проте мільйон перша причина все-таки не виключала такої можливості. Режисерам зараз важко знайти роботу поза телебаченням, а значить і поза політикою.

– Знаєш, де його точно можна знайти? – Олесь на тому кінці буквально прочитав мою думку. – На каналі. Він там постійно товчеться. Готує інавгурацію.

– Зрозумів. Дякую, – остання фраза свідчила про те, що хлопець повністю заглиблений у пошуки психологічного реваншу. Я помовчав трохи, збираючись у відповідь порадити не зациклюватися на негативі і змінити погляд на світ. Але раптом зрозумів, що у теперішній ситуації просто не знайду потрібних аргументів. Швидше навпаки – погляд на світ варто змінити саме мені, от для цього якраз аргументів вистачить.

– Па, – попрощався Олесь.

– Па-па.

Кава у чашці вже охолола, але я випив її автоматично, немов мікстуру. Пошукати через канал – думка не порожня. Тільки як це зробити? Після шоу, яке влаштували Ірка з Пашиною дружиною, для мене дорога туди закрита. Може, звернутися до когось з дирекції – все-таки особисто зі мною конфлікту не було? Але я занадто добре знав телесвіт, щоб зрозуміти – після тієї події ані Ірки, ані мене для керівництва каналу просто не існує, так само, як і для продюсерів, режисерів, ведучих та іншої творчої братії. Кожен з них тримається за своє місце в ефірі і не збирається міняти його на вигадані цінності, такі, як людські стосунки чи дружба. Хіба що охорона…

А до речі, охорона! Це непогана думка. У мене з цими хлопцями завжди був контакт – мабуть, через те, що ніколи не удавав велике цабе і завжди вітався. А ще тісніший контакт з ними у Володаря Колес. Водійсько-охоронне братерство по-справжньому незламне, незалежно від того, кого возиш сьогодні і кого охоронятимеш завтра. Сам бачив, як охоронці Кучми жартують з водіями Ющенка. Так, це й справді гарна ідея!

Зачинивши порожній офіс, я всівся в теплу машину і попрохав Володю, якому через мої особисті проблеми так і не вдалося відпочити:

– З’їздимо на телеканал?

– Як скажете, Сергію Миколайовичу.

Київські вулиці принишкли перед вирішальною неділею. Останній день «без агітації», по радіо музика, але бігборди все ще лякають неуникненним громадянським конфліктом у випадку перемоги не тих, кого треба. Перехожі супроводжують поглядами нечисленні помаранчеві стрічки на антенах машин, немовби шукаючи останнього аргументу. У повітрі фізично відчувається тривога – а може, це тільки здається на тлі моїх особистих негараздів. Може, я так само, як і Олесь, поширюю власні проблеми на весь світ. А насправді життя прекрасне, Янукович стане чудовим президентом, а я відповідно – чудовим народним депутатом, і ми з ним будемо керувати країною. Люксусово, як каже Мирослав, керувати.

Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак – у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.

Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно – адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все-таки жінки залишаються жінками, а чоловіки – це трохи інше. Чоловіки можуть і помиритися. В теорії.

Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.

Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.

– Пригальмуй! – попрохав я Володаря Колес і вискочив просто на дорогу. Поки будемо їздити у пошуках парковки, Мирослав, не дай Боже, втече, як його потім діставати?

Подякувавши кивком «опельку», що пригальмував, пропускаючи, я вискочив на тротуар і став повільно підходити до співрозмовників. Нічого, хай завершать свої справи, а тоді вже я.

Осіннє повітря було сповнене звуками міста, але вся увага моя зосередилася на Мирославі, мабуть, саме тому я почув голос його співрозмовника, знайомий голос із характерною гаркавістю.

– Ти должен понять, что нам нужен європєйскій лідєр. Чтоб па картінкє чотко било понятно – ето всєрьйоз. Понял?

– Ну так ясний пєрєц! – Мирослав, здається, іронізував за звичкою творчих людей.

– Нєт, нє ясний! І нє пєрєц! Отеті свої смєхуйочкі заканчівай. Інавгурация – сєрьйозноє дєло, ето ти панімаєш?

– Понімаю.

– А раз панімаєш, значить, прівикай… Да, і нащот музики. Хор, вєночкі, вишиванки – шоб всьо ето било. Януковіч – украінскій прєзідент! Спєцифіка. Ето тоже должно бить понятно.

– Может, капелу бандуристів?

– Нє, нє годітца. Украіна – європєйская страна. Нікакіх, блядь, бандур! Поспівали, вишиванки снялі, і впєрьод! І да, чтоб вишиванкі билі сінєнькіє, понял?

– Ага. Но ето будєт стоіть дєнєг, так бистро вєсь хор пєрєодєть.

– Дєньгі – хуйня. Ти здєлай.

– Здєлаю!

Я підійшов вже досить близько, так що співрозмовник Мирослава, зробивши півкроку вбік, потрапив у поле зору. Я впізнав його – політтехнолог зі штабу, з московської групи. От звідки голос знайомий.

– О, прівєт! – сказав він, побачивши мене.

– Здоровенькі були! – відповів я, простягаючи руку.

Мирослав обернувся, заскочений зненацька. На обличчі промайнула тривога.

– Привіт! – дещо штучно посміхнувся він.

– Ну, ти всьо понял? – поцікавився політтехнолог.

– Понял.

– Тада давай! – він пішов сходами до прохідної.

Я мовчки проводжав поглядом фігуру, що піднімалася сходами. В голові була повна каша.

– Це що? – запитав у Мирослава автоматично.

Він засмикався.

– Та я ж тепер отут на каналі тойво, розумієш…

– Ну? – тепер вже очі мої впіймали його у приціл.

– Ну робота там, шоу…

– Інавгурація, – підказав я.

Мирослав пересмикнув плечима, ніби після холодної води.

– Ні, ти не зрозумів.

– Все я зрозумів. Тільки як тепер твої палкі промови? Що вони бандити. Що обираємо президента, а не пахана. Що люди не дозволять.

Він нервово озирався, немовби побоюючись, що нас почують. А втім, скоріш за все так воно й було.

– Тут не те місце, щоб розмовляти. Ходім десь, мо’ на каву, то я все поясню.

– Ходім, – погодився я, не випускаючи його обличчя зі свого прицілу.

Мирославові очі бігали сюди-туди, а плечі й руки робили якісь неприродні рухи, немовби щось потрапило за комір сорочки і колеться там, хвіст мотилявся сюди-туди, замітаючи картату куртку. Я спостерігав за цією пляскою святого Вітта, поки ми переходили через дорогу.

Навпроти телеканалу було кілька ресторанів, але Мирослав забракував їх усіх.

– Там багато тамтих, – смикнув він головою у бік прохідної, і я зрозумів, кого саме він має на увазі.

Врешті-решт ми зайшли у демократичну через свою забрьоханість забігайлівку побіля цирку. Кава тут була паскудна, зате наливали коньяк.

Мирослав одним духом вихилив п’ятдесят грамів і миттєво, просто на очах, змінився: очі, руки та плечі припинили свої танці, спина виструнчилася, на щоках з’явився рум’янець. Буквально за кілька секунд переді мною сидів мій старий товариш, що з ним говорено-переговорено, випито-перевипито.

Я спостерігав за цим дивним перетворенням мовчки і тільки пригублював зі свого келиха.

– Сергію, бачиш, що коїться? – почав він першим. – Вони перетискають. То всьо вже очевидно. Люди піднімуться, як будуть фальсифікації. А фальсифікації будуть.

– Чекай-чекай, – зупинив я. – Що це було?

– Де? – не зрозумів він.

– Ну, оця розмова про інавгурацію. Це що?

Мирослав нахилився до мене змовницьки:

– Перепрошую, ти знаєш, який там бюджет?

– Чого бюджет?

– Інавгурації! То мільйони! Ла Скала може на ті гроші рік співати задурно! Зрозумів?

– Ні, – чесно зізнався я.

– Отож, – він нахилився ще нижче і стишив голос до мінімуму. – Але то не тільки гонорар – ще й відпиляти можна троха від загальних витрат. Я за десять років стільки не зароблю.

– Зачекай, Мирославе! А як же переконання?

– А що ти маєш до переконань? – здивувався він.

– Ти ж сам казав, що вони – злочинці.

– Казав. І буду то казати.

– Виходить, що ти ведеш до влади злочинців?

– Я веду? – очі його реально полізли на лоба. – Яким це робом?

– А ролики хто їм знімав? – я вирішив вистрелити Олесевою інформацією.

Хмарка набігла на Мирославове чоло, він немовби зважував, що мені може бути відомо.

– Та йой. Я ж режисер. У мене робота – знімати ролики на замовлення.

– Та йой, – скопіював я його інтонацію. – Так це й називається працювати на злочинців. Це аморально.

– Ну ти й встругнув! – він розвів руками. – Як я знімаю рекламу пива чи цигарок, чи газованого напою, котрий садить підшлункову залозу, то теж аморально? Я теж тоді виходить працюю на злочинців?