Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Я дещо розгубився й одразу не знайшов відповіді.

– Ти, Сергію, забуваєшся за одну штуку. Режисер – то робота творча. Жиємо від виборів до виборів, від замовника до замовника. Нам не до моралі. То ви, бізнесмени, можете собі дозволити капризи, та й те: «гроші не пахнуть», не режисер сказав.

– І не бізнесмен, – уточнив я. – А політик.

– Точно! – зрадів Мирослав. – Політик! А як політику вони не пахнуть, то вже мені зовсім до дупи. Я – професіонал.

– А переконання?

– Переконання мої ти знаєш.

– Тепер вже сумніваюся.

– Та кинь. Ти й сам розумієш. Всі вони приречені. То сліпому видно. Братва не може керувати державою. Вони людей не поважають, а це – не іграшки. Люди то не подарують. Люди вийдуть на вулицю.

Він говорив настільки переконливо, що у мене почалося роздвоєння особистості. Коли він був справжнім? Тепер чи десять хвилин тому на сходах телеканалу? Якби не бачити роликів, що їх зняв Мирослав, якби не чути розмови про сині вишиванки, то хоч на мітинг разом виходь.

– Бігме, усі ці інформаційні технології – для фраєрів. У людей – імунітет проти вождів на плакатах іще з совітів. То вони нині яйцями кидаються, а не дай Боже щось – то й камінням почнуть.

– Тобто ти працюєш Штірліцем? Шкодиш, чим можеш, та наближаєш нашу перемогу?

Мирослав засміявся.

– Молодець! Люблю тебе, Серьога, бо маєш гострий язик! Вмієш тойво – сала за шкуру залити!

– І все-таки?

– Та їм і шкодити не тра! Вони самі – такі рогулі, що аж! Маємо робити, що скажуть, а вони й самі забезпечать собі поразку. Пам’ятаєш, як то комуністи казали: капіталізм іде до прірви з широко відкритими очима? Так то про них. То люди без фантазії, а виборів не виграти, як бракує фантазії!

– І саме тому ти продаєш їм свою?

– Бо то вже, перепрошую, мій фах. Що маю, те й продаю, а як ти хтів?

Я дивився на нього, немов уперше бачив. Забрьоханий генделик у цей час був заповнений, усі жваво розмовляли, й іноді здавалося, що я чую зовсім не те, що насправді говорить Мирослав.

– Кожен робить свою роботу, але робота не має впливати на переконання, – Мирослав значуще підняв пальця догори – і я відчув, що вже нічого не розумію.

– Гаразд. Тоді давай інакше. Якщо ти отримав контракт на інавгурацію, значить тобі вигідно, щоб Яник став президентом?

– Стривай, а чого то до мене? Він не стане президентом, люди не допустять.

– А як же твоя робота?

– А що ти маєш до роботи? Люди все одно піднімуться, ти сам то знаєш. То хіба я маю гроші втрачати? В мене родина, діти. Їм тра їсти.

– А як ти їм в очі будеш дивитися?

– Що то значить, в очі? – обурився Мирослав. – У мене, як не знаєш, дідо в УПА воював! А бабуся зв’язковою була, на Сибіру сиділа. У нас, знаєш які люди?! Це ви тут у Києві донецьким вклонитеся, так, як Кучмі колись. А у нас всі за Чорновола голосували! І зараз за Юща! У нас Яник не буде господарювать! Львів – це тобі не Київ.

– Будете йому дупу лизати, як і всі.

– Серьога, ти не бреши. Ми по схронах сиділи, а не здавалися!

– Ну, ти не сидів.

– Так і ти не сидів, чого пащекуєш? Ти що, янгол без крил? Сам, курва, на них працюєш, а мені в очі тицяєш?!

Я хотів заперечити, але раптом захлинувся повітрям. Бо не знав, що сказати. Ну так, співпрацюю, точніше співпрацював – користувався системою, віддавав гроші. Але так само співпрацювали й ті, що зараз біля Ющенка, та й сам він ніколи б не став ані головою Нацбанку, ані Прем’єром, якби не співпрацював. Крім того, бути прем’єром у Кучми – це хіба не співпраця з режимом? Якщо так подумати, то у нас все давно зав’язане в один вузол. Розв’язати не можна – тільки розрубати.

Як завжди буває в моменти розгубленості, думки раптом зробили неймовірний пірует і видобули з глибин пам’яті історію про те, як гуманоїдів колись мазали миром у Лаврі. Піп з церкви на Подолі, мафіозі та сірий кардинал московського патріархату, для ВІП-клієнтів мав ексклюзивний номер: вів їх до Лаврських печер, із таємної кімнати видобував справжню святиню – мироточиву голову, тобто череп якогось святого, з якого сочиться олія, і цим от миром мастив хлопцям голови. Ще за часів середньовіччя церква ловила на подібні фокуси багатих лохів, от і подільський піп брав дурні гроші, але обіцяв, що відтепер клієнти будуть непотопляємі. І справді – чим іще можна було пояснити вміння моїх банкірів проскакувати поміж крапель та викручуватися з будь-яких проблем? Але не задля спогадів про гуманоїдів думки принесли мені зараз цю історію. Крім іншого, піп задля реклами розповідав їм про клієнтів, яких уже помазав таким чином – а серед них була мало не половина бізнес– та політичної еліти – і помаранчеві, і біло-блакитні, без розбору.

Так от у чому секрет цієї тотальної пов’язаності! Вони усі одним миром мазані, у буквальному розумінні цього слова.

А ми всі у свою чергу теж мазані. Тільки вже не одним миром, а одним лайном.

Мирослав, мабуть, витлумачив мою мовчанку по-своєму. Співчутливо поплескав по плечу:

– Та кинь, Серьога, все буде люкс. От побачиш. Ми переможемо.

У неділю о 6:15 на виборчій дільниці № 163 села Молодецьке Маньківського району Черкаської області вбито капітана міліції Петра Потєхіна.

Інтерфакс-Україна

За словами джерела, будинок Адміністрації Президента підготовлений до тривалої облоги – на дахах і в окремих кімнатах верхніх поверхів будівель по Банковій підготовлені вогневі точки для снайперів. У ніч на неділю у дворі АП установили біотуалети для спецназівців.

Українська правда

На виборчі дільниці 42-го територіального виборчого округу міста Донецька, зокрема № 42, 45, 52 та 54, а також на 81-у виборчу дільницю міста Запоріжжя не пускають спостерігачів від Віктора Ющенка.

Прес-служба В. Ющенка.

Центр імені Разумкова спростовує оприлюднену російськими сайтами інформацію, що за їхнім екзит-полом на 12 годину дня лідирує Віктор Янукович.

Українська правда

Ми переможемо. У цьому немає жодних сумнівів. Іще б знати, хто саме ці «ми». Я сиджу на канапі власної приймальні та дивлюся телевізор. Сьогодні – вибори. Свято демократії. Володар Колес на заслуженому вихідному – йому і так останнім часом перепало, що й не завжди встигав поспати. Вчора ввечері, зачиняючи двері машини, він подивився на мене уважно і раптом запитав:

– За кого будемо голосувати, Миколайовичу?

Я знизав плечима. А й справді – за кого голосувати? До розмови з Мирославом я навіть не замислювався над цим питанням. Врешті-решт, що означає один голос? Якщо міркувати по-справжньому, без банальностей на зразок: «все залежить від тебе». Те, що залежить від мене, я роблю сам. А підписуватися під колективним ідіотством якось з дитинства не люблю.

Проте з того часу, як розвіялися сподівання на те, що Катьку можна буде витягнути через помаранчевих, я раптом подивився на себе інакше. І справді, якщо економічні інтереси у мене на одному боці (принаймні поки взагалі існували економічні інтереси), а політичні переконання – на іншому, голосування перестає бути абстрактною вправою.

В голові крутяться суперечливі думки і ніяк не хочуть приходити до згоди. Якщо Яник переможе, я піду в депутати – тут не завадить навіть скандал з Іркою, бо виборчі списки кількарічної давнини не зміниш. А якщо я піду в депутати, значить, Паша змушений буде зі мною рахуватися. Як мінімум – забути бабські чвари та повернутися до нормальної роботи. Друге – будучи депутатом я зможу вже самостійно зайнятися пошуками та порятунком Сапули. «Коли це ще буде!» – заперечує внутрішній голос. «Коли б не було!» – обриваю я його. Навіть будучи потенційним членом Верховної Ради, я отримаю доступ до багатьох кабінетів і зможу звернутися до багатьох людей. Це факт. І потім, та сама Ірка – побіситься, подумає та й отямиться. Бо одне діло посваритися з бізнесменом-невдахою, а інше – з представником влади. Жінки такі нюанси відчувають нутром.

Отже, від перемоги Януковича у мене суцільні плюси. Крім одного. Вчорашній день розбудив моє внутрішнє відчуття справедливості, що спокійно дрімало десь на дні колодязя, який зветься свідомістю. Колись давно батьки зростили його в мені, не подумавши про майбутнє. Про те, що з таким відчуттям складно жити в сучасному світі, втім, як і у стародавньому. Звідки ж воно тоді береться, якщо з ним так важко жити? За логікою, це рецесивне відчуття, яке давно вже мало виродитись у людей, тим більше – в українців.

«Припини себе дурити, – наполягає внутрішній голос. – Від твого бюлетеню вже точно не залежить, хто стане президентом. Ти ж знаєш, як це зараз робиться. Теж мені, Гамлет. Бути чи не бути!»

До речі, від Гамлета певний час теж нічого не залежало. А як почав усіх валити направо і наліво, зразу стало залежати. Може, і тут справа не у бюлетені, а у тому, що буде після?

Диктори опозиційного п’ятого каналу тривожними голосами повідомляють зведення з фронту. На вибори не допустили спостерігачів. Десь заблокували виборчу дільницю. Невстановлені особи побили члена комісії. Міліція тисне на журналістів. Автобуси з голосувальниками їздять з дільниці на дільницю. «Це – карусель», – голос журналістки бринить від нервового напруження.

Клацаю пультом. Спостерігачі від СНД відзначають високий рівень організації виборів і свободи волевиявлення. Зрозуміло. Що таке екзит-пол і нащо він потрібен. Проголосувало вже 20 відсотків виборців. Пряме включення з ЦВК.

А й справді, скільки важить мій голос? Одну десятимільйонну частку, двадцятимільйонну? До речі, можливо, Мирославові платили тими самими грошима, що я їх носив до штабу. Суто теоретично. Вірогідність приблизно така сама – одна двадцятимільйонна. Але можливо.

Якщо я проголосую проти Януковича, це означатиме, що витягати Катьку буде складніше. Одна двадцятимільйонна, але складніше. Проголосую проти Катьки?

П’ятий канал практично безперервно говорить про вибори. Різні люди, різні думки, але все про одне – тиск, порушення, можливі фальсифікації, перешкоджання пресі та спостерігачам. Антиющенківські ролики містять двадцять п’ятий кадр з бомбою, щоб залякати на підсвідомому рівні. Блін, невже й це – справа рук Мирослава? О, а це вже нова тема – на дільницях виявлено ручки зі зникаючими чорнилами. Прогресивно.

Люди перелякані, і це помітно. Я теж переляканий, тільки немає кому це помітити – в офісі жодної живої душі.

Харчуюся тільки кавою – немає бажання виходити в місто, та й, чесно сказати, просто не вистачає духу. Піднятися з канапи – це вже зважитися на щось, а на що я можу зважитися, коли будь-який результат виборів є поганим? Чи навпаки – будь-який результат є добрим.

Бо ж ми переможемо хоч так, хоч інак.

А що, коли з мене-депутата буде більше користі, га? Я ж не стану кнопкодавом, понти не дозволять. Значить, буду думати, що роблю, а я – не найдурніший у країні, слово честі. Буду їм псувати злочинні плани. Як Штірліц. Як Мирослав. Цікаво, скільки ж там крутиться грошей, якщо він збирається заробити, як за десять років? І не він один, га?

І головне, де ці гроші взялися? Хто їх забезпечив? Хіба не такі, як я?

Гостро не вистачає Катьки. От вона б знайшла відповіді на всі питання. Вона у мене розумниця, а головне – має чуйку. «Чуйку, – втручається внутрішній голос. – Таку чуйку, що зараз десь у буцегарні сидить». – «Закрийся!» – не витримую я. Це тільки у мене внутрішній голос завжди б’є по найболючішому?

Підкуп виборців. До Києва везуть сто тисяч голосувальників за відкріпними талонами. У Львові на виборчій дільниці розлили ртуть. П’ятий канал не вгамовується, а я з мазохістською впертістю не перемикаюся на інші, мирні та благополучні. Паралельний підрахунок голосів на Майдані. КрАЗи з піском на шляху доставки бюлетенів – цікаво, це правда чи тільки чутки? Інтерв’ю з міліціонером, голос у нього тремтить. Вперше бачу міліціонера, який настільки явно чогось боїться. Чого, власне?

Витягаю з шафи коньяк і наливаю собі тридцять грамів. Звісно, на порожній шлунок не варто, бо сп’янію. Знаходжу у секретарському столі плитку шоколаду – дівчата полюбляють солодке. Сяка-така закуска, принаймні, щоб голову не знесло від алкоголю. Хоча, можливо, це й вихід – випити двісті грамів і забути про все. Принаймні до завтра. А завтра буде видно.

Ця думка чомусь призводить до зворотного ефекту – я відставляю келих. «От уже, блін, аматор самоїдства! – докоряє внутрішній голос. – Мазохіст!» Може, й так. Але ховатися за пляшкою не звик. «То й дурень» – підхоплює голос. Певно, що дурень. Та з цим уже нічого не поробиш. Мабуть, так дурнем і залишуся.

На виборчій дільниці вбито міліціонера. Студенти лягають під автобуси з «карусельщиками». Центральну виборчу комісію оточив спецназ. Вони там уже зовсім здуріли чи що? Президент Кучма прийшов голосувати разом із дружиною. Він віддав свій голос за майбутнє. Спалахи фотокамер, усмішка опиря. Як таку пику цілує дружина? «На себе подивися», – знову влазить внутрішній голос. І це слушно. Я, звісно, теж не Аполлон, і мене дружина періодично цілує, точніше цілувала. Блін, чого вона раптом психанула? Невже це так важливо, з ким я сплю? Тим більше при її темпераменті – невже не вистачає? Жінки – незрозумілі істоти, чим більше живу, тим більше переконуюся в цьому. «Жаль, пізно». Це точно, тут я погоджуюся з голосом ізсередини.

Кандидат Янукович теж голосує за майбутнє. Спалахи, мікрофони, запитання. Його голос – одна двадцятимільйонна. Так само, як і мій. Міг би для приколу проголосувати за Ющенка – яка різниця? Перемагає той, хто рахує, а не той, за кого голосують, чи не так? Я б законом зобов’язав кандидатів голосувати за конкурента – як на Євробаченні. Уявляєте, який це психологічний вибух, коли ти ставиш галочку навпроти прізвища найлютішого ворога? О, я гадаю, вони б виходили з кабінки іншими людьми! Бо немає гарантій. І коли щось не так – твій голос вирішальний, ти сам за нього проголосував.

Рука машинально тягнеться до келиха, я пригублюю, і раптом розумію, що там порожньо. Не може бути! Забувся налити? Відриваюся від телеекрану і фокусую погляд на пляшці. Ні, пляшка почата. Значить сам не помітив, як випив. Мацаю язиком піднебіння і не відчуваю післясмаку. Наливаю ще пару бульок, пригублюю – все нормально, коньяк як коньяк. Значить негаразд не з ним, а зі мною. Кусаю шоколадку, щоб не надто сп’яніти.

Фальшиві бюлетені, спостерігачі біля урн, адміністративний ресурс – усе це турбує опозицію. А мене турбує: як можна випити коньяк і не відчути цього. На екрані – ще одна двадцятимільйонна – кандидат у Президенти Ющенко. Я з неприхованим жахом дивлюся на його спотворене обличчя. Я знаю, хто це зробив. Не здогадуюся, а точно знаю. І він знає – будьте певні. Щоб знати, не обов’язково мати рішення суду, не обов’язково навіть мати докази. Знання – річ незбагненна, так само, як і жінки. Є або нема, ото і все.

Опозиційний кандидат привів на дільницю дітей. Це – зрозуміло, технологія. Діти створюють позитивний імідж, і ті, хто все ще сумнівається, як проголосувати, можуть нарешті зважитися. Наприклад, я. Подивлюся на маленьких ющенят, змахну скупу сльозу і побіжу на дільницю.

Коньяк не залишає смаку у роті і хмілю в голові.

Штаб Януковича заявляє, що викрив план захоплення влади опонентами. Ющенко заявляє, що викрив план закрити «5-й канал» і розпочати силові дії. У Тернополі на дільницях знайдено вибухівку.

Ні, треба таки доїсти цю чортову шоколадку, бо хміль – штука оманлива.

На Банкову завозять снайперів. У Сумах виявлено факт вкидання бюлетенів за Януковича. Акція на Майдані стане безстроковою.

Відчуваю, що остаточно очманів. Чи то від інформації, а чи все-таки від коньяку, бо потихеньку придавив майже всю пляшку. Треба все-таки піти прогулятися – провітрити голову і легені. Встаю, вдягаю пальто і виходжу на вулицю. Телевізор працює – хай собі, це краще ніж пустка закинутого приміщення. Останнє, що я чую, коли виходжу на вулицю, – журналісти провладного каналу 1+1 відмовилися читати неправдиві повідомлення. Ти диви! Скільки брехали – і раптом збунтувалися. Справжні герої!

Зачиняю офіс. Забута процедура – зазвичай це робили секретарки. Або Сапула.

Сапула. Чорт, як же тебе витягти, га? Сорок з гаком мільйонів людей одночасно з’їхали з глузду, і в цій божевільні мені треба врятувати Катьку. Як у комп’ютерній грі.

На вулиці вже темно – все-таки кінець листопада. Зима, якщо не календарна, то метеорологічна, а у мене пальто фраєрське, бізнесменське – таке, щоб від офісу дійти до машини. Значить, треба рухатися швидше.

Холод примушує організм мобілізуватися і хміль, який пробрався-таки у жили, ховається десь далеко у мозочку. Тільки тепер я розумію, що за весь день телефон не видав жодного дзвоника. Це дивно, навіть якщо врахувати, що сьогодні – неділя. Видобуваю трубку з кишені, перевіряю – ні, все працює, і гроші на рахунку є.

Після годин, проведених біля телевізора, очікуєш бо’зна-чого. Мало не стрілянини. Але на вулицях на диво порожньо й тихо. Тихіше і порожніше, ніж зазвичай. І це ще більше тривожить.

Я йду без мети і без сенсу – просто тому, що ноги несуть. В голові стрибають думки й уривки побаченого на екрані. Що ж це робиться, га? Мене не полишає відчуття нереальності – усього цього просто не може бути. Цього не було навіть у 91-му, навіть під час ГКЧП. Які, в біса, снайпери? Які бронетранспортери? Отямтеся! Це – Україна, а не Москва!

Холод пробирає, я прискорюю кроки. Може, зайти кудись на п’ятдесят грамів чи просто повечеряти? Але чомусь не тягне. Рідкісні перехожі – мої рідні брати, вони теж прямують невідомо куди і навіщо, самотні, скулившись у своїх куртках. Ми обходимо одне одного стороною, немов побоюючись сюрпризів.

Думки періодично відлітають кудись, залишаючи тіло на волю рефлексів. Машини проносяться вулицями, як привиди. «Ющенко заявляє, що владі не вдасться сфальсифікувати три мільйони голосів». Господи, звідки це? Озираюся навкруги – чи не чутно радіо або телевізора з відкритого вікна. Але хто буде відкривати вікна у листопаді? Мабуть, це фокуси підсвідомості. А щодо Ющенка – він узагалі аматор заявляти.

Я вже досить довго йду в нікуди. Київ – велике місто, якщо враховувати Троєщину, Позняки чи Виноградар. Але навіть у великому місті, якщо йти годину без перерви, кудись-таки прийдеш.

От і я прийшов. Прийшов додому.

Підвівши очі, якоїсь миті я зрозумів, що стою перед власним будинком. І навіть перед під’їздом, у якому розташована моя квартира. Точніше, колишня моя квартира з колишньою дружиною у ній.

Деякий час дивлюся на вікна, у яких горить світло. Голова одразу очищується від думок і стає порожньою до дзвону. Якщо гойднутися вперед-назад, точно задзвенить і злякає усіх за вікнами. Мабуть, подумають, що почалася революція. Чи війна – а що іще, коли б’ють у всі дзвони?

– Доброго вечора! – чую раптом і отямлююсь.

Назустріч іде сусідка з першого поверху, приємна така бабуся. Вона дивиться на мене, немовби хоче почати розмову. І я не витримую – обертаюся на підборах і мовчки прямую в пітьму. Я не буду полохати сусідів дзвоном у своїй голові.

У сусідньому дворі – школа. Там горить світло й кучкуються люди. Чутно гамір голосів. «Виборча дільниця» – раптом прокидається мій внутрішній голос. «Без тебе бачу», – відрізаю і прямую далі, не звертаючи. Наближаюся до світла, на тлі якого постаті здаються нереальними, вирізаними з паперу. Тільки дим від цигарок руйнує цю ілюзію.

Коли підходжу ближче, починаю розбирати окремі фрази.

– А якщо хтось під’їде?

– Та при людях не полізуть. Їм люди – найстрашніше.

– Ну да, а в Донецьку?

– Так ти не рівняй! То – Донецьк, а то – Київ.

Підходжу і несподівано сам для себе кажу:

– Добрий вечір.

Розмова уривається. Хтось відповідає. Стає видно, що основна бойова сила тут – жінки. Тільки один чоловік, той, що вважає Донецьк і Київ непорівняними.

Піднімаюсь сходами – і з полегшенням відчуваю тепло приміщення. Виявляється, я добряче замерз. Треба розстібнути пальто, щоб у приміщенні швидше зігрітися.

Коридором доходжу до актової зали – тут вже не заблукаєш. Попід стіночкою рядком стоять столи, за якими вмостилися члени виборчої комісії. Збоку – стільці для спостерігачів. Двоє сидять ближче до прозорих урн. Кабінки для голосування завішано жовто-синім. Усе це мій погляд фіксує самостійно, не вдаючись до послуг голови, бо там і досі порожньо, як у старому дзвоні.

– Яка у вас вулиця? – запитує жіночка, рукою вказуючи на таблички над столами. Я вибираю свою і прямую до дівчат, що дивляться назустріч. Їх двоє, приблизно одного віку. Цікаво, яка з них за Ющенка, а яка за Януковича? Не вгадаєш. І раптом одна посміхається. «За Ющенка» – виринає в голові перша думка.

– Ваш паспорт, – суворо велить друга, та, що не посміхнулася.

«Вгадав», – раптом погоджується зі мною внутрішній голос. А рука тим часом лізе до кишені по документи.

Поки дівчата ретельно, немов прикордонниці, порівнюють дані мого паспорта зі своїми записами, я раптом ловлю себе на думці, що не збирався голосувати. Ні, якісь там сумніви були – за того чи за іншого, але отак, щоб прийняти рішення і піти на дільницю, – такого не пам’ятаю. Як же я тут опинився?

– Розпишіться, – пропонує мені усміхнена, яка за Ющенка, і я раптом бачу, що усмішка у неї не звичайна. Не та, що нею обдаровує гарна дівчина добре вдягнутого привабливого чоловіка. Ні – це швидше пошук опори, запит «свій-чужий», як до літака над аеродромом. В ній стільки сумніву і навіть остраху, що я не витримую і посміхаюся у відповідь. Просто, щоб підтримати людину, якій зараз дуже нелегко.

«А тобі легко?» – уточнює внутрішній голос.

Оце вже удар під дих. Я втрачаю орієнтацію, як боксер після нокдауну. Отямлююсь, тримаючи в руках паспорт і сірий папірець з двома прізвищами на ньому.

– Проходьте до кабінки, – запрошує розпорядниця.

Я слухняно заходжу за жовто-синю завісу і опиняюся сам на сам із своїм внутрішнім голосом.

«Ну?» – запитує він єхидно.

Я дивлюся на ручку, що лежить переді мною. Може, в ній теж зникаюче чорнило? Може, не має значення, в яку клітинку поставити галочку?

Один голос із двадцяти мільйонів – врешті-решт яка різниця? А якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку? Ні. Тільки якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку. Донецькі жартувати не люблять. Вже скільки разів бачили. А депутат, тим більше провладний – це сяка-така цінність. Принаймні більша, ніж колишній бізнесмен.

Ех, Катько, що ж ти наробила? Ти не залишаєш мені вибору.

Хоча один голос із двадцяти мільйонів нічого не означає. І на результати не вплине, що б там не казали агітатори.

А коли не вплине, то, може, проголосувати по совісті?

«Тільки не треба починати, – б’є мене в потилицю внутрішній голос. – Пішла достоєвщина».

Ні, серйозно. Я ж не можу вплинути на результати голосування. Принаймні зараз, у кабінці. То може, не варто розводити антимонії? Поставити галочку там, де хочеться, і закрити тему.

«А Катька?» – не вгамовується голос.

Так, Катька – це аргумент.

Я поставлю хрестик чи, як то рекомендують «чітку позначку» в останній рядок, і витягну Катьку з тюрми. Автоматично. Як у голлівудському фільмі. Відкрию завісу кабінки – а вона вже тут стоїть. Смішно. Мій голос нічого не вирішує. Принаймні зараз.

А ще можна зіпсувати бюлетень.

«Ну а нащо тоді було сюди йти?» – внутрішній голос здивований.

«Не знаю. Це не я сюди йшов. Ноги самі несли. Підсвідомість – це вже твоя парафія».

Стою в кабінці і відчуваю, що люди ззовні стривожені. Як у туалеті поїзда – і не тому, що черга, а тому, що неприродно стільки часу думати над бюлетенем. Певно, вже зазирають потрошку – щоб не трапилося щось із цим молодим і доглянутим. Бо хто їх знає, бізнесменів, життя нервове, інфаркти ще ніхто не відміняв.

Беру ручку до рук і борюся зі звабою втекти з кабінки, залишивши бюлетень. Хай би вирішував наступний – зможе проголосувати за обох одразу. Ідеальна ситуація.

Я зітхаю і ставлю перо на папір.

– А Катька? – у розпачі кричить внутрішній голос.

– Нічого. Вона зрозуміє. Вона б теж так зробила.

– Ти впевнений?

– Ні.

– То якого дідька?

Я заплющую очі, намагаючись зупинити серцебиття. Так і справді до інфаркту дограєшся.

– Ну? – наполягає внутрішній голос.

– Баранки гну, – відгавкуюсь подумки і несподівано вголос кажу:

– Пробач, Катю.

Внутрішній голос переходить на виття, а моя рука виводить галочку навпроти прізвища «Ющенко».

Володимир Путін поздоровив телефоном Віктора Януковича з перемогою на виборах президента України.

РІА Новини

Без сумніву, ми виграли вибори!

Виступ Ющенка у прес-центрі о 3 годині ночі в понеділок

Європейський Союз закликає владу України переглянути результати виборів, проведення яких у другому турі, на думку Європи, не відповідає міжнародним стандартам.

РІА Новини

На Майдані Незалежності зібралося 100 тисяч осіб. Почали прибувати люди з регіонів. По вулиці Хрещатик включно до Майдану Незалежності… на 14:00 дня було поставлено 136 наметів, які розбиті на два табори… Люди, які знаходяться в наметах – це переважно молодь до 25 років

Українська правда

Погода стала на бік Януковича. У Києві очікується погіршення погоди.

УНІАН

…З цієї площі не може піти жодна людина інакше, тільки як переможцем.

Виступ Ю. Тимошенко на Майдані

Цікаво, скільки ночей треба провести на офісному дивані, щоб під ранок не виникало відчуття, що тебе уві сні переїхав трамвай?

Влігшись горілиць, я спробував випростати задублу за ніч спину. Якби знав, що колись тут ночуватиму, поставив би посеред кабінету двоспальне ліжко. А що, принаймні оригінально!

Я потягнувся, хруснув суглобами і раптом відчув, що знаходжуся в офісі не сам. За піввідкритими дверми приймальні чулося якесь шарудіння.

Зістрибнувши з дивана, швидко натяг штани і сорочку. Ворога треба зустрічати якщо не озброєним, то принаймні не у самих трусах. Ключі від офісу і у секретарки, і у шофера я забрав, тому твердо знав, що у приймальні шарудить хтось чужий. А судячи з того, що робить це досить гучно, цей чужий не відчуває необхідності ховатися.

Хто ще, крім представників компетентних органів, може так поводитися?

Отже, почалося? Поки спав – а вони вже тут?

Обережно, намагаючись не шуміти, я наблизився до дверей приймальні та визирнув з-поза стулки. І наступної миті аж підстрибнув від несподіванки – за секретарчиним столом сиділа й дивилася на мене своїми відьмацькими очима Сапула.

– Катрусю! Як же ти мене налякала!

Одним стрибком я проминув приймальню й опинився біля неї. Здається, це вперше у житті втратив контроль над собою.

– Де ти була?!

Жінка не підвелася назустріч моєму пориву – і замість стиснути її в обіймах і поцілувати я зміг лише незграбно потертися неголеною вилицею об її щоку.

– Що сталося?

Катька уважно дивилася на мене і зберігала мовчанку, а я мало не підстрибував від радісного збудження.

– Машину кинула біля ресторану… Я весь Київ на голову поставив! СБУ, міліцію, прокуратуру!

– Київ тут не допоможе, – похитала головою моя кохана заступниця. – Київ Донецьку не указ.

– Значить все-таки донецькі?

Сапула у відповідь тільки зітхнула тяжко.

Я присів просто на стіл – до біса ці кляті офісні крісла з поручами. Я не хочу більше віддалятися від неї ні на крок!

Спілкування з донецькими не просто далося моїй Катрусі. Темні кола під очима, глибокі западини на щоках і вертикальна зморшка між бровами – це те, чого не зміг приховати навіть макіяж.

– Як же вони тебе зачепили?

– Та просто зачепили, – Сапула підвелася з-за столу і, обминувши мої коліна, відійшла до кухонного блоку. – Каву будеш?

– З тобою – все, що завгодно! – незграбно, якось по-фраєрськи сформулював я. – Ніколи не думав, що я такий сентиментальний. Для мене дійсно оце «з тобою» зараз – головне.

Я зіскочив зі свого місця, наздогнав Катьку вже у приймальні, міцно обійняв її ззаду і притис до себе. Вона не обернулася, однак і не стала пручатися. А просто терпляче стояла на місці, і чекала, поки я зрозумію, що їй не до того.

– Ну, вибач, – я відсторонився, але одну руку все-таки затримав на плечі. – Вибач.

Сапула все ще не рухалася і тільки коли я остаточно прибрав руки, зробила крок до кавоварки.

– Пам’ятаєш, того підрядника, якого нам підставив міністр?

Я зосереджено зсунув брови.

– По меблях?

– Так. Пам’ятаєш, я ще не хотіла у нього нічого замовляти?

– Ну так.

– А ти сказав, що його привели від прем’єра.

– Сказав. Це Віталіка інформація.

Кавоварка зосереджено задзижчала, мелючи ретельно відміряну порцію зерен.

– А я тобі говорила, що він відвантажив тільки половину і затримує виконання замовлення?

– Здається.

Звичайно, я не міг тримати у пам’яті подробиці кожного підряду, тим більше, що безпосередньо замовленнями займалася Сапула.

– Ну от. Він приїхав, призначив зустріч.

– У ресторані?

– Так.

Вона говорила коротко і спокійно – дуже дивно, враховуючи те, що трапилося. І взагалі, це була якась інша Катька. Такою я її ще не бачив.

– Я розмовляв з офіціантками. Вони казали, що там була опергрупа.

– Була. Вершків налити?

Не чекаючи на відповідь, Сапула додала до чашки вершків і простягнула мені. У ніздрі повіяло густим ароматом. Чорт забирай, чому у неї кава завжди виходить смачніша, ніж у мене?

Катька знову запустила машину.

– Він почав мимрити, вибачатися за затримку, казати, що привіз документи, які все пояснять. І мене навіть чуйка почала гризти. Але я не послухалась, бо ж це людина від міністра! Бери навіть вище.

Я зітхнув. Від міністра… Це до мене він прийшов від міністра. А до Катьки – від мене. Виходить, що я її й підставив.

Тим часом кавоварка видала другу порцію запашного напою.

– Де присядемо? – запитально підвів очі я.

– Давай краще у тебе.

Ми пройшли до кабінету і вмостилися біля журнального столика.

– Ой, а це що? – Катька пальцем вказала на шкарпетки, які сушилися на батареї під вікном.

Ну що ви хочете, коли офісні санвузли не передбачають сушок для рушників.

– З дружиною розлучився, – підкреслено спокійно відповів я, в душі сподіваючись на вибух емоцій.

Але Сапула дивним чином проігнорувала цю новину.

Справді, не по-дитячому їй там дісталося.

– Він на стіл пакунок поклав, типу з документами, – продовжила Катька розповідь з того місця, на якому була спинилася. – Я тільки його рукою торкнулася, оперативники ззаду налетіли, долоню мою притисли – це щоб відбитки пальців кращі були – під руки і в машину. Я так на задньому сидінні до самого Донецька і їхала. І двоє амбалів по обидва боки. Як у кіно.

– Виходить, клієнт і справді від прем’єра…

Катька криво всміхнулася:

– Точно.

– Ну а там?

– А що там! Закрили. Потримали добу без допитів. Потім прийшов слідчий. Я йому про адвоката, а він: «Забудь. Це – зовсім інша історія».

– Що значить, інша?

– А то й значить.

Цікаво, тепер тільки у донецьких ментів закон став «іншою історією», чи вже скрізь? Я згадав свій вчорашній похід на виборчу дільницю і голос, відданий за кандидата від опозиції. Сьогодні це виглядало як мінімум наївно.