Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

– Ну а ти?

– Я сказала, що без адвоката розмовляти з ними не буду.

– А вони?

– А що вони? Повели і показали камеру з лесбійками, куди мене посадять. Докладно розповіли, як мене ґвалтуватимуть, – вона посміхнулася дещо силувано.

– Чого вимагали?

Сапула зітхнула. Здавалося, що вона досі знаходиться у Донецьку і розмовляє зі мною з відстані у шістсот кілометрів.

– Нічого. Потім знову закрили у камері, а наступного разу повели у льох і показали шприци і ампули. Сказали, що зроблять з мене наркоманку за одну ін’єкцію.

– Скоти. Можу собі уявити твій стан.

– Справді? – вона подивилася якось недобре.

Не знаючи, що сказати, я взяв таку знайому й теплу її долоню і притис до губів. Катька мовчки перетерпіла такий прояв моєї уваги і, коли я підвів голову, повела далі.

– Словом, коли вони мене викликали втретє, я вже сама запитала, чого їм треба. Щоб не морочили голову з усіма своїми протоколами та погрозами, а просто сказали.

– Сказали? – перепитав я.

– Так. Ти вибач, десь тут немає трохи коньяку?

Вона підвелась і рушила до шафи, де зазвичай зберігався стратегічний запас. Щось невловиме змінилося у Катьчиній пластиці – неначе перебувала у чужому, незнайомому приміщенні.

– Ти будеш?

Взагалі-то випивати зранку я завжди вважав непристойним. Але не у такій ситуації.

Катька наливала янтарну рідину у келихи, супроводжуючи очима буквально кожну краплю. Уважно, немов у хімічній лабораторії.

– А треба їм було зовсім небагато. Щоб я взяла мічені долари і передала їх міністру під диктофонний запис.

– Кому? – не зрозумів я.

– Саме так, – Катька повернулася і сунула мені до рук келих. – Віталіку. Розумієш?

– Ні, – зізнався я. – Не розумію. Чому Віталіку? Він же по саме нікуди їхній.

– Це ти так думаєш. І Віталік так думає. А вони – ні. Вони знають, що Віталік буде їхній тільки тоді, коли візьме мічені долари. Будьмо!

Вона рішучим рухому вихилила півкелиха і заплющила очі.

– Там шоколадка ще повинна бути, – зауважив я і сам хильнув. Почуте вимагало ретельного перетравлення.

– Обійдеться, – махнула рукою Катька. – Якось вже…

– Ну, а ти, що?

– А я… я сказала, щоб відвели назад у камеру. Треба ж було поміркувати, чи ні?

– Треба.

Я не міг підганяти її після всього пережитого, а тільки цмулив коньяк, намагаючись потрапити у ритм розмови, хоча й відчував – коньяк тут не допоможе.

– Ну от. Вони мене й відвели. Більше не лякали, тільки лагідно так спитали, чи варто паритися тут за такого підора як міністр. А потім викликав слідчий і спитав: «Ну що?» Перед тим мене знову провели мимо камер зі шприцами та лесбійками. Але вже просто так провели, щоб нагадати.

З одного боку, мені кортіло якнайшвидше дізнатися, чим закінчилася історія, а з іншого – я не мав права ані словом натякнути на це. Єдине, що заспокоювало, – Катька ось тут, переді мною, а значить врешті-решт знайшла таки вихід.

Вона випила рештки запашного напою і знову заплющилася. Я терпляче чекав.

– А я й справді подумала, чи варто паритися за такого підора, – тут вона вперше подивилася мені у очі. – Ні, чесно. Якби, не дай Боже, йшлося про тебе…

Це не звучало обнадійливо і не нагадувало хепі-енд.

– І що?

Катька опустила очі:

– Я тобі розповідала, як виграла себе у казино?

– В смислі?

– В прямому. Давно, ще коли тільки завелася з тобою. Один нафтовик, старовинний знайомий, раптом намалювався з пропозицією. Обхажував, як ікону. Ну а ти, як ти – ні сюди, ні туди. Я й психанула якось. В казино запросив, питає: «Як, вирішила?» Я кажу: «Ставлю на червоне. Як не випаде – піду до тебе. А випаде – пробачай», – вона кинула на мене швидкий погляд. – Тоді випало червоне.

– А зараз?

Катька мовчки підвелась і рушила до шафи із стратегічним запасом.

– Де ж ти в тюрмі казино знайшла? – мене, звичайно, зачепило оте «ні сюди ні туди», але треба було дати знижку на емоційний стан жінки.

Сапула повернулась із келихом і пляшкою. Вона простягнула все це мені – я ґречно відновив дозу.

– А навіщо казино? Я попросила у нього п’ятдесят копійок.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Монету. Кажу: «Чи немає у вас п’ятдесят копійок?»

– Оригінальний номер! Уявляю собі його обличчя!

– Навіть не уявляєш, – вона знову недобре хихотнула. – Але монету він дістав. Я кажу: «Кинемо жереб. Орел – виграєте ви, і тоді я зроблю те, що ви хочете. Решка – виграла я, і тоді вже – не доля. Самі несіть свої долари, а зі мною вже якось буде».

Ні, я знав, що Катька духовита, але ж не до такої міри!

Вона знову хильнула з келиха, але тепер вже небагато. Все-таки без звички зранку коньяк не йде, хоч би яким був стан душі.

– І ти розумієш, що випав орел.

– Розумію, – сказав я.

– А я – не розумію, – Катька знову зиркнула на мене, неначе хотіла переконатися у щирості реакції. – Я не повірила своїм очам, тому й сказала, що це не рахується.

– Так просто і сказала?

– А що? Так і сказала. Тому кинула ще раз. А потім ще раз. Але коли і втретє випав орел, зрозуміла, що це – доля. – Катька раптом відхилилася на спинку крісла і твердо подивилася мені у самі вічі. – Сергію! Я усе здала!

– Що здала? – я взяв паузу, щоб зрозуміти, як реагувати на таке зізнання.

– Усе, – вона дивилася так само твердо і тут уже відвести очі довелося мені. – Звісно, гроші міністру я не понесла, але понесла директору спецпідприємства.

– Нашому? – приречено перепитав я.

– Нашому. Вони його взяли і тепер пошлють до Віталіка.

– Ну і хер з ними, – я раптом розлютився. – Якщо вони хочуть взяти за яйця Віталіка – на здоров’я. Хай беруть. У комплекті із нашим директором. А за нас не переживай. Вони ж, окрім цього номера з мітками на купюрах, нічого не вміють. Яке їхало, таке здибало.

Катька зітхнула:

– Та справа не в них.

– А в кому? – не зрозумів я.

– В мені.

Господи! Я трохи не стукнув себе по лобі. Це ж яким треба бути йолопом, аби не зрозуміти, що потрібно жінці після таких потрясінь. Який там, в біса, бізнес, які розклади? Співчуття, співчуття і ще раз співчуття – єдине, що може загоїти жіночі рани.

Я підвівся й ніжно взяв Сапулу за лікоть.

– Бідолашна ти моя!

Вона поводилась якось дивно. Нормальною реакцією у подібній ситуації був би плач у жилетку або ж скандал зі звинуваченнями, який все одно окошиться врешті плачем у жилетку.

Проте зараз я спостерігав щось зовсім інше. Катя терпіла – інакше не скажеш – мої дотики, і я відчував, що вони справляють на неї не більше враження, ніж притискання до попутників у метро.

– Справа в мені, – повторила Сапула, і я прибрав руки.

– А чому не в нас?

– А тому, – вона струсила мій доторк з тіла, немов собака після купання. – Тому що я більше так не можу.

– Як не можеш?

– Так.

Жіночі ребуси не підвладні чоловічому розуму. Від розгубленості я міцно приклався до келиха. Але, здається, пауза пішла на користь справі.

– Робота раніше була нашою з тобою родиною, – повела Катька далі. – Вдома ти був одружений з нею, а тут – зі мною. У нас тут була справжня родина – спільна справа, спільний клопіт, спільна любов. А тепер я все це зрадила.

– Нічого ти не зрадила. Не вигадуй.

– Зрадила, – вона задумливо покрутила келих у руках, а потім різким рухом поставила на стіл. – І от тільки тепер я зрозуміла, чому. Чому я тоді в рулетку себе виграла, а тепер, в орлянку, – програла.

– І чому?

– Тому що я насправді цього хотіла. Тоді хотіла, і зараз теж хотіла. Сама себе я могла тисячу разів обманювати, але доля таки показала, як воно насправді.

– Ну навіщо ти все так ускладнюєш?

Фраза жалюгідна, але іншої я не мав, та й хто з чоловіків здатен видушити з себе щось окрім банальних і жалюгідних фраз, коли все по-справжньому руйнується?

– Я не ускладнюю, – Катька прикусила губу і взяла коротку паузу. – Я не ускладнюю. Але ти можеш мені сказати, що з нами буде завтра?

– Завтра? – здивувався я.

– І післязавтра. І через двадцять п’ять років. Що буде з нами, ти можеш сказати?

– Господи, Катю. Хто ж тобі може це сказати? Які там двадцять п’ять років? Ти що, не бачиш, що діється в країні?

– До чого тут країна?! Я – жінка. У мене є своє, жіноче життя. Що з ним буде через двадцять п’ять років? Коханка у відставці? Бездітна офісна курва?

– Ну, Катю…

– Що, Катю? Що? Що, Катю, якщо ти навіть свого власного майбутнього не уявляєш! Виноградник він хоче купити! Коли ти востаннє бачив виноградний кущ?

Я знову взяв її за лікоть. Слова її цілили безжально у найболючіше. Можна було, звісно, й огризнутися, але не зараз.

– Це все ти надумала, сидячи у камері. Правильно?

– Правильно. У мене було багато часу.

– От бачиш, – підкреслено спокійні інтонації мали на меті заспокоїти обидві сторони. – Тому ти навіть не почула, що я розлучився з дружиною. А я про це сказав.

– Почула, – вона знову коротко зиркнула мені в очі. – Тільки, пробач, але мені вже все одно. Я заморилася.

– Як це, все одно?

– Так. Бо я тобі не вірю.

Здається, їй нелегко було вимовити ці слова. Може, так само нелегко, як мені слухати.

– Давай подивимося правді в очі. Нічого ти не розлучився. Насправді ви просто посварилися. Посварилися – і ти пішов. Правда ж?

– Пішов, – погодився я. Не будеш же казати, що тебе вигнали. – А ти хотіла, щоб я залишився?

– Ні, – заморено відвернулася до вікна Сапула. – Нічого я не хотіла. Бо сьогодні ти пішов з дому. А завтра покличуть – і ти повернешся. Ти ж у нас тепер депутатом станеш, в політику підеш. Це Ющенку можна розлучатися, а ти – за зовсім іншим списком. Треба бути однолюбом.

– Знала б ти, про що говориш.

– А я знаю. Бо я про себе говорю. А ти чуєш тільки те, що хочеш, – вона сумно всміхнулася. – Просто ти забув, що у світі є я. І є твоя дружина. І твій та її син. Розумієш, Сергійку, ти – гонщик. Женеш і женеш по дистанції, а ми – на піт-стопах. Поїсти, поспати, потрахкатися. І якщо ми з тобою одружимося, і у нас навіть народиться син, він теж буде на піт-стопі. А я так не хочу.

– Але ж ми їдемо разом.

– їхали. А тепер я не хочу. Не хочу їхати. Не хочу на піт-стопі. Навіть на трибунах не хочу. Я хочу жити інакше. І не тому, що капризна, а тому що не можу більше так. Ти живеш у такому світі. Він тобі подобається. А я заморилася.

– «Ви живете у вигаданому світі», – несподівано для самого себе процитував я власного сина.

– Що?

– Це Богдан так мені сказав: «Бізнес. Гроші. Популярність. Ви живете у вигаданому світі».

– Так і сказав?

Я тільки повільно кліпнув очима.

– Значить, не я одна це бачу. Але у нас знову виходить розмова про тебе. А я нарешті вирішила поговорити про себе. І тому прошу відставки. Навіть не прошу, а просто йду.

– Куди? – спитав я, намагаючись упіймати погляд своєї заступниці, ба навіть вже колишньої заступниці.

– Нікуди. Вийду заміж. Народжу нарешті дитину.

– За кого вийдеш? Є кандидатури?

Вона трошки повагалась, а потім видихнула:

– Є.

– А-а! От у чім справа.

– Дурний! Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

Мабуть, справжній чоловік на моєму місці мав поводитися не так, але я запитав:

– І хто ж він?

– Яка тобі різниця? – вона знову глянула в очі.

– Ну так. Для загальної освіти. Він хоч багатий?

– Все, як треба.

– Не гонщик?

Вона повела бровами, намагаючись зрозуміти:

– А-а. Ти про це… Ні. Не гонщик і навіть не глядач.

– Але ж ти – насправді теж гонщиця.

– Не знаю, – Сапула нетерпляче стукнула ногою. – Відпусти мене! Я більше не можу.

– А якщо все-таки не зможеш з ним, без гонок?

– Зможу, – сказала вона настільки буденно, що я відчув за цим якусь неймовірну впевненість.

Я мовчки дивився на неї, і вона довго витримувала цей погляд. Аж поки зітхнула:

– Сергійку, я вагітна.

– Та ну?

– Оце тобі й ну. І не від тебе.

– Ти впевнена?

Я знову спробував спіймати її погляд, але вона не підвела очі, а тільки кивнула.

– І коли це сталося? – запитав я і одразу пригадав останню сварку з приводу розділу майна. – А-а.

Вона посміхнулася, немовби прочитавши мої думки.

– А як же я? – запитав, відчуваючи, що остаточно втрачаю ґрунт пі д ногами.

– Візьмеш собі іншу. Молодшу.

– Де?

– Та будь-де. Почни з секретарки. І щоб обов’язково вела щоденник у журналі передачі справ.

Я відчув, що в грудях забракло повітря. Очі самі собою наповнилися вологою. Оцього тільки не вистачало – заплакати на плечі в коханки.

– Повір, я зробила все, щоб моя зрада мінімально відбилася на тобі, – сказала Катька.

Глибокий видих через ніс зазвичай тамує емоції. Допоміг він і цього разу.

– Та облиш.

– Це – правда.

З цими словами Сапула підвелась і повільно попрямувала до дверей.

Я бачив її краєм ока, не обертаючись. Почуте крутилося в голові і ніяк не хотіло вкладатись у рамки. Здається, в орлянку програв все-таки я, хоч монетку кидала Катька.

А вона тим часом зупинилася на порозі, теж не обернувшись.

– Вибач, що я так, – кинула через плече. – Потім окремо подзвоню, щоб попрощатися.

Останні слова прозвучали настільки несподівано, що я знову не знайшовся з відповіддю, тільки мовчки спостерігав, як моя заступниця у приймальні вдягає пальто, а потім зникає за вхідними дверима. Мимоволі глянувши у вікно, я побачив, як міцний лисун на стоянці відкриває перед нею дверцята сріблястого джипа. Здається, цей персонаж був колись мені рекомендований в якості власника страхової компанії. Тим часом лисун вмостився за кермом, і машина, стартувавши з прокрутами, стрімко вилетіла з тісного подвір’я.

Он воно як, виявляється.

А ще казала, що він – не гонщик.

Я ішов від метро Арсенальна вже звичним маршрутом – вниз до Хрещатика. За останні кілька днів я проходив тут стільки разів, скільки, мабуть, за все життя не спромігся – і вдень, і ввечері, і вночі, коли ще працює метрополітен, і рано-вранці, коли він тільки-тільки відкривається. Зараз навкруги юрмилися люди, вони займали обидва тротуари і навіть одну смугу проїжджої частини, але водії переносили це спокійно, хіба що, пригальмовуючи перед найбільш нахабними, сурмили у простір трискладовий пароль опозиції: «Фа-фа-фа!» – «Ю-щен-ко!» – «Фа-фа-фа!».

На антенах машин були пов’язані помаранчеві стрічки. На гілках дерев у Маріїнському парку були пов’язані помаранчеві стрічки, на головах та руках перехожих, на нашийниках собак, на балконах, перилах, дверях – скрізь, де тільки можна, виднілися ознаки нової помаранчевої моди. У вітринах крамниць манекени хизувалися помаранчевими светрами та рукавичками. Хлопці, пов’язані помаранчевими шарфами, несли в руках вудки з помаранчевими прапорами і написами «Так!». Слово «Так» виднілося повсюдно – надруковане на дощовиках, вишите на шапочках, намальоване на саморобних плакатах, немовби мантра таємної релігії, ознака належності до обраних, точніше, до тих, хто обирає.

Я приїздив сюди кожного разу і знову бачив те саме – стрічки, прапори, плакати, тільки їх з кожним днем ставало все більше. Немовби в місті вибухнула вантажівка з апельсинами. Я вертався до свого офісу і по телевізору знову бачив стрічки, шарфи, гасла. «Так – Одеса», «Так – Кременчук», «Так – Іванівка», «Так – Василівка», Львів, Новопетрівка, Донецьк, Крим, Ужгород.

Під ногами танула снігова каша, мороз кусався, як собака, але люди посміхалися одне одному, давали дорогу, підтримували, щоб не послизнутися. Я піймав себе на думці, що ніколи в житті не бачив стільки посмішок одночасно і ніколи не думав, що люди бувають такими гречними. Я дивився навкруги і не впізнавав людей – жодної п’яної пики, жодної агресії, жодного матюка. Невже я й справді в Україні? Чи це – чиясь вигадка?

Звідки вони усі взялися? І де були тиждень тому? Сиділи у засідці? На підпільній базі під керівництвом іноземних інструкторів навчалися бути людьми? А може, це я жив у іншій країні, якщо не роздивився усього цього навкруги?

Я вже кілька днів блукав Майданом, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Бачив ряди щитів на Банковій, за якими ховалися омонівці у шоломах, КрАЗи з піском на перехрестях і революціонерів, які недбало пересміювалися між собою, жартували, але неначе давньоримські легіонери плече до плеча змикали лаву й рішуче робили крок вперед при першому ж підозрілому поруху з боку міліціонерів. Чув відчайдушне скандування «Без провокацій», яким люди підбадьорювали себе у хвилини розгубленості перед невідомою загрозою – міліцейські автобуси чатували у кожному подвір’ї навкруги кучмівського лігва. Бачив службу, яку серед ночі правив у мегафон піп просто перед німими рядами щитів, і дівчат, які співали омонівцям пісень, а ті пританцьовували в такт чи то від холоду, чи від того, що частина з них теж була дівчатами, курсантками Харківської юридичної академії, а жінки люблять танцювати.

Годинами я блукав Хрещатиком, намагаючись з’ясувати таємні пружини того, що відбувається, зазирав людям в очі, щоб прочитати там щось, а вони просто усміхалися мені у відповідь.

Я був свідком того, як демонстранти кинулися голіруч зупиняти автобус з кримським ОМОНом, який вирішив виїхати з подвір’я, як плечами, руками, спинами чоловіки тримали багатотонну машину, не даючи їй рушити, аж поки якийсь не найбідніший революціонер загородив виїзд своїм звіроподібним джипом. І як пізніше кримські омонівці з переможеного автобуса ходили по бутерброди до харчопункту помаранчевих – бо, як з’ясувалося, Кучма не подбав про те, щоб його захисники мали що їсти.

Я теж живився бутербродами та пиріжками, пив чай та розчинну каву із пластикових склянок – зі столів, з яких годували революціонерів, з польових кухонь на Майдані, з рук пенсіонерів, що пригощали усіх охочих принесеним з дому.

Повз мене крокували колони львівських студентів, скандуючи «Ківалов – підрахуй!», «Кучму на нари – підемо на пари!» та «Ющенко – лідер! Янукович – підер!».

Я заходив до захопленої будівлі Київської мерії і спостерігав, як люди вповалку сплять на лискучому паркеті парадної зали, куняють у зсунутих у кутки кріслах, а на сцені за білим роялем молодий революціонер одним пальцем підбирає «Червону руту».

Я обчислив систему нічної охорони наметового містечка – двійки та трійки революціонерів контролювали усі вулиці та провулки, змінювали одна одну й грілися у маршрутках із ввімкненими двигунами, що попри таке от нічне чергування о шостій дисципліновано виїздили на маршрут, бо Майдан – Майданом, а заробляти треба.

Бачив, як машина ДАІ заблокувала бічний виїзд з Адміністрації Президента, чекаючи, поки пікетувальники обшукають кузов вантажівки, що виїздила з господарського подвір’я, і тільки за командою хлопця з помаранчевою пов’язкою від’їхала, даючи дорогу представникам законної влади.

Десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванні, але я відмовлявся, хоч сам спав на незручній канапі в офісі – звісно, коли спав, а не мандрував нічними вулицями. Може, варто було погодитися й піти з якоюсь ясноокою революційною молодицею?

Першого ж дня мені пов’язали бант у петлицю, і я не став його знімати, хоч і права носити теж не відчував. Чужий на вулицях власного міста, я просто дивився навкруги, намагаючись розібратися, і чим більше дивився, тим менше розумів.

Я відчував ритм Майдану: малолюдні тривожні ночі, коли особливо реальними видаються чутки про колони бронетехніки та російських снайперів по дахах, та осяяні ейфорією стотисячного переможного єднання дні.

Зараз теж на вулицях хвилювалося справжнє помаранчеве море. У десятки, а може й сотні разів потужніше ніж уночі. Біля Верховної Ради вирував величенький мітинг. Люди скандували: «Нас багато – нас не подолати». Це почалося іще в метро, на ескалаторі, коли раптом наглядачка, що сидить у кабінці, завела в мікрофон: «Нас багато…», а люди одразу хором підхопили.

Натовп заблокував вулицю Грушевського і стояв стіною, через яку несила було пробитися. Я змістився лівіше і просочився попід стіночкою до перехрестя з Шовковичною. Просуватися назустріч людям було не так просто, але ніхто не штовхався і не лаявся.

Господи, що з ними усіма сталося?

Ззаду промовці азартно звинувачували владу у фальсифікаціях та вимагали перерахунку голосів. Наївні! Де це бачено, щоб влада просто так віддала захоплене?

Вулиця Банкова з боку Спілки письменників теж була щільно закоркована людьми. Річка з прапорів, немов об хвилелам, розбивалася об лаву зі щитів та шоломів ОМОНу. Цікаво, хто кого зараз більше боїться – ті, що по той, чи ті, що по цей бік щитів?

Тут я знову втрапив проти течії, але це не було критично – на відміну від футбольних матчів, тутешній натовп був аномально терплячим до зустрічних. А може, насправді так воно і має бути?

Я знову й знову зазирав у очі демонстрантам, ловив уривки фраз. Суміш мов, акцентів, діалектів підтверджувала: на прапорах та табличках написано правду – тут зібралася мало не вся Україна.

«Ви живете у вигаданому світі», – згадалися слова мого сина. Не знаю. Якщо якийсь світ і справді є вигаданим, то зовсім не мій бізнес-, не Ірчин телесвіт, а швидше цей – на Майдані. І вигадали його безнадійні романтики, не маючи жодних зразків, ба навіть передумов чи підстав для подібної вигадки.

Майдан Незалежності з боку Європейської площі оточувала стіна з машин, захищаючи від можливої атаки бронетехніки. Я дивився і не розумів – масивні джипи, приземкуваті мерседеси, солідні тойоти в ряд, поставлені на заклання, щоб прийняти на себе удар?

Якби цей автопарк був краденим – тоді інша справа, але тут вилискували престижні хазяйські тачки вартістю в десятки тисяч доларів із неодмінними помаранчевими стрічками на дзеркалах та антенах. Мабуть найдорожча барикада у світі.

За загорожею з машин громадилася інша. Лави, що раніше прикрашали широкі тротуари Хрещатика, виконували тепер роль захисної споруди. Жалюгідно, але принаймні більш логічно, ніж мерседеси.

Люди на Майдані вже нікуди не йшли. Вони стояли, обернувшись до величезної сцени навпроти «Галі на палі» – кучмівського монумента на честь незалежності. На сцені нічого не відбувалося, грала музика. Майдан гудів, як величезний вулик, але якщо прислухатися, можна було зрозуміти, що гудіння це розпадається на окремі розмови:

– Та якого чорта? Чого стояти? Треба брати арматуру, та й по всьому.

– Нєт, ви би відєлі, что у нас в Донєцкє творітца.

– Уявляєш, стоїмо вночі, а до нас дівча прибилося, щоб не так страшно було. Ну, розмовляємо, туди-сюди, я на годинник – а вже метро зачиняється. Я до цієї дівчинки, кажу: йшла би ти додому, бо пізно, а вона в сльози: не проганяйте, каже, ви не маєте права, я теж хочу родіну захищать.

– Російський «Вітязь» приїхав, снайпери на Банковій сидять.

– А ні, діла не буде. Люди у нас, самі знаєте, постоять і розійдуться.

– Юля каже, план дій вже є.

– Та вона це кожен раз каже. А толку?

З усіх боків летіли слова, фрази, речення, піднімаючись над Майданом і прямуючи просто до Господа.

А тим часом на сцені почалося якесь ворушіння. Досвідченіші демонстранти взялися пробиратися ближче. Хто зна, може саме там, серед лідерів революції захована відповідь на питання: звідки все це взялося? Хто зміг в один день підірвати абсолютно мирний, навіть інертний, байдужий Київ, а за ним і всю Україну?

Проте я не був демонстрантом і знав, що найцікавіше завжди відбувається не на сцені, а за нею. Тому відокремившись від головної течії, я взяв курс трохи убік, на фланг натовпу. Там, де гірше видно, зате більше зрозуміло.

Пробившись крізь людське море, я виринув з нього навпроти Будинку профспілок, де периметр сцени оточувала пересувна огорожа під охороною варти із суворих хлопців. Підійшов впритул, готовий почути: «Ви куди?» – але не почув. Скориставшись такою лояльністю, я притулився грудьми до паркану і взявся спостерігати за тим, що відбувається за лаштунками революції.

Там, як і за будь-якими лаштунками, був контраст – одні метушилися й бігали, немов ошпарені, тоді як інші флегматично курили. Проте за напрямком поглядів останніх і траєкторіями руху перших, досить швидко вдалося з’ясувати, де знаходяться ті, що диригують процесом. Їх виявилося двоє – невеликий товстун у пуховику та худорлявий молодик у помаранчевій в’язаній шапці за останньою київською модою. Першого я не знав, але постать другого здалася знайомою. Десь я вже бачив цього хлопця, а особливо хвостик довгого волосся, що, вибившись з-під шапки, мотилявся по спині.

Зачекайте!

За лаштунками сцени на Майдані розпоряджався, вимахував руками та сварився на недостатньо метикуватих виконавців не хто інший, як Мирослав! Так, мій друг Мирослав, режисер, патріот – та сама людина, що кілька днів тому готувала сині вишиванки на інавгурацію Януковича!

У це неможливо було повірити, але в якусь хвилину об’єкт моєї уваги обернувся обличчям у мій бік – і будь-які сумніви розвіялися.

Точно! Мирослав!

Але ж цього не може бути!

Я озирнувся навкруги, немовби перевіряючи, чи досі знаходжуся на Майдані, чи мені це тільки сниться. Проте навкруги вирував звичний вже помаранчевий океан і значить, я не спав.

«Що ж це відбувається?» – мабуть вже всоте після виборів запитав я сам у себе, однак не встиг вигадати відповіді, коли з боку Малої Житомирської відчувся якийсь рух. Люди навколо загорлали та зааплодували. Я обернувся на звук і побачив, що через нещільний тут натовп до сцени прямують ошатні люди у помаранчевих шаликах – попереду не хто інший, як кандидат від опозиції Віктор Ющенко, а поруч із ним усі персони, що їх уже охоче показували телеканали незалежно від свого політичного спрямування – Безсмертний, якого Катька називала Чахликом, «Шоколадний заєць» Порошенко, юрист Зварич, схожий на безумного професора з мультфільмів, шафоподібний дзюдоїст-важковаговик Червоненко, співуча білявка-кума Білозір.

– Ю-щен-ко! Ю-щен-ко! – завів хтось, а за мить уже весь Майдан горлав, немовби вимагаючи:

– Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Кандидат у Президенти ішов вперед, стиснувши губи. Його спотворене отруєнням обличчя і справді випромінювало певний магнетизм – дивитися на нього було страшно, але й відриватися не хотілося. Охорона впевнено розчищала прохід, люди тягнули руки до свого президента, а він торкався їх вітальним жестом без тіні посмішки – цей чоловік і до отруєння не любив посміхатися.

Не встигла процесія підійти до сцени, як ззаду почулося:

– Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля!

Отже цього разу я потрапив на самісінький бенкет. Через натовп у супроводі дебелих охоронців пробиралася сама Леді Ю, у білому пальті з помаранчевим шаликом. Вона дарувала прихильникам свою вольову посмішку, а в кільватері тримався почт головної опозиціонерки – заглиблений у думки «пастор» Турчинов, наляканий власною сміливістю соціаліст Мороз, безіменні, але завзяті депутати, яких ніколи не бракувало в оточенні Юлії Тимошенко.

– Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля! – не вгавав натовп, і цей заклик ніс вперед помаранчеву принцесу, немов весняна повінь.

З моєї позиції було добре видно, як захвилювався натовп, коли на сцену почали підніматися головні герої вистави. Як заколихалися прапори, як буквально на очах Майдан перетворився на єдиний організм, складений з сотень тисяч очей, мільйонів посмішок, вигуків та вимахів рук.

Буквально тиждень тому ці люди боялися сказати слово міліціонерові, вірили телевізору та нарікали на те, що ми, українці – не такі, як треба. І раптом усе змінилося. Тут, серед безлічі розмов, уривки яких я почув, не було жодної, ще нещодавно звичайної про те, що ми не такі. Немовби й справді ще вчора були не такими – і в один день, в один тиждень перетворилися на таких. Причому не просто «таких», а ого-го! Немов теє гидке каченя. Однак фокус у тому, що казкове каченя було лебедем од самого початку – просто про це ніхто не підозрював. А тут? Невже все, що я бачу, гніздилося в душах людей споконвіку? Чому ж тоді стільки терпіли? Чому не повстали рік тому, п’ять, десять? Чого не вистачало?

Я перевів погляд за лаштунки сцени і ще раз побачив Мирослава. Він, як і годиться режисерові, не піддався магії натовпу, а залишився зосередженим та діловитим. Щось шепотів на вухо асистентці, щось видивлявся у своєму телефоні.

А може, все значно простіше, і це я помилявся у своєму другові? Може, він і справді був таким собі Штірліцем? Шкодив, чим міг, а коли дійшло до справи, одразу виринув на поверхню?

Ну а як же тоді ролики про розколоту Україну? Він же їх робив? А підготовка інавгурації Януковича?

Тепер, коли на сцені почалося дійство, люди, що раніше стояли біля мене, посунули ближче до проїжджої частини, щоб краще бачити. Тільки охоронці стояли незворушно, тримаючи під контролем тили – і це правильно, враховуючи посилення чуток про можливий штурм. Дивно, але споглядання за діловитою метушнею на кухні майданного дійства теж вивело мене із мимохіть навіяного натовпом гіпнотичного стану. За якусь мить я, точнісінько як і охоронці, відновив можливість сприймати світ таким, яким він є.

І саме тому побачив Пашу.

Побачив і закліпав очима. Бо це вже було занадто – до паркану, що огороджував сцену наближався мій друг, чи то колишній друг, Павло Павлюк або Павлюк-паша, господар провладного каналу № 1, непримиренний ворог опозиції і прочая, і прочая, і прочая. А з-під його пальта назовні виглядав новенький помаранчевий шарфик – пароль революції та свідчення лояльності до Майдану.

Він пройшов буквально за три метри біля мене, але не помітив, та я й сам не помітив би його, якби не двоє охоронців, що звично тупцювали у кільватері. Таку трійцю важко пропустити повз очі, що там не кажіть.

Паша підійшов до проходу, який охороняло одразу кілька волонтерів з помаранчевими пов’язками, і сказав щось одному з них. Хлопці порадилися, потім один із них відбіг у бік сцени, щось там переказав і руками посигналив – можна. Помаранчеві розступилися, пропускаючи Пашу досередини, однак одразу за його спиною зімкнулися і заступили дорогу охоронцям. Певно, на тих Пашин допуск не розповсюджувався.

Я дивився на все це, не розуміючи, що відбувається. Як це так? Паша перекинувся в інший табір? Ну, а чому ні? Коли телеведучі можуть, не зморгнувши оком, в останній день на всю країну сказати, що їм остогидло брехати, то чому того самого не може зробити господар каналу?

Все просто. Паші остогидло брехати – і ось він тут, разом із народом.

Я вголос розреготався такій своїй думці. Це й справді було смішно – Паші остогидло брехати! Ви б іще сказали – Кучмі остогидло брехати. Чи Януковичу. Брехня – професія політиків. Їм швидше остогидне жити, ніж брехати. В глибинах мозку майнула думка – пощастило Паші, що він не так часто світив власною мармизою на телебаченні, бо інакше попри усю революційну миролюбність люди розірвали б його на шматки.

На сцені змінювались оратори, які говорили одне й те саме – але людей на Майдані це влаштовувало. Вони аплодували не словам, а персонам – може тому, що, власне, жодних справжніх, вартих аплодисментів слів сказано не було. З репродукторів долинала звична вже жуйка – сталися фальсифікації, не допустимо, вимагаємо і т. д. Я це чув уже кілька днів по телевізору, радіо, і на цій сцені подібні промови звучали не вперше, ба навіть не всоте.