Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

– Знаєш, який прикол вони вигадали? Вищий пілотаж! ФСБ організувала великий банк з дешевою обготівкою – трохи не за два відсотки. Попрацювали пару років, і до них злетілися усі – бо хто зараз не обготовлює? А тут – практично на дурняка. Ну й одного чудового дня до кожного з тих, хто злетівся, прийшли дяді у штатському, взяли за горло і сказали: або віддай усе нам, або підеш на зону. Там Ходорковський один скучає, йому треба компанія.

– Люкс!

– Так отож. І тепер усі фірми, які так чи інак працюють з державою, загребла під себе ФСБ. А розводити клієнтів гольф-клубів залишили бандюкам.

Тут Мирослав продемонстрував, що уміє не тільки слухати, але й робити висновки.

– Це логічно, – він взяв до рук олівця і наче диригент паличкою повів у повітрі. – Контора забрала собі все державне, а приватників віддали бандитам. Розподіл ринку.

– Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, – я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. – Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».

– Людям, то бандитам?

– Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів – половина з погонами, а друга – з наколками.

Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:

– Янукович не переможе.

Тут уже я звів брови догори:

– А що, Папа на третій термін – це краще?

– Ні, – спокійно сказав Мирослав. – Ні той, ні той. Ми їм не дамося.

– Ну, і як ти собі це уявляєш?

– Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.

– А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер – він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.

– Насправді я всьо уявляю.

– Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр-аси…

– Хто? – не зрозумів Мирослав.

– Аси ПіАру. ПіАр-аси.

Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.

– Це ти файно сказав. Пі-Ар-аси. Сам вигадав?

– А що?

– То ніц, – додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. – Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі-Ар-аси. Хе!

– Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші – рікою.

– То всьо вже було.

– Коли це було? – не зрозумів я. – Другий термін Кучми – це зовсім інша історія.

– Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?

– Бейліс – це лікер, – іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.

– Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью-Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.

– Серйозно?

– Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взятися за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.

– Коли це було?

– На початку двайцятого століття. Після російсько-японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання – оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр-аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий – знайшли у кручах убитого хлопця-гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена – євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?

В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.

– Здається, щось було – на рівні бабських розмов.

– Точно. Бабських. Бо будь-який «мало-мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги – контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації-кровопивці по всій імперії.

В мені прокинувся сором за власне невігластво – так повчально й натхненно говорив Мирослав.

– То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру – прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.

Я засміявся:

– Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.

– От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш – об простих українців.

– Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.

– Ні. То у Нью-Йорку вишли, у нас – ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з-під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан-москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм – мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.

Я недовірливо схилив голову:

– Треба було просто грошей їм запропонувати…

– Правильно. – Мирослав зробив ефектну паузу. – І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.

– Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?

Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.

– То один Біг зна. Але у будь-якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.

– Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.

– Си подивимо.

На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.

– До вас Валерій Петрович.

– Хто?

– Валерій Петрович, – секретарка зробила невеличку паузу. – Говорить, що він – ваш родич.

– А-а! – згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь-якою неприємною справою. – Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.

– Я заважаю? – Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.

– Ні! – замахав я на нього руками. – Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.

– Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.

– За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.

– Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити – мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?

– Які питання!

Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:

– Запросіть до кабінету.

Двері відчинилися – і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник – мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.

Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду – і серце моє защеміло.

Не можу сказати, що у нас були теплі стосунки – з’являючись у нашій хаті лише епізодично, він пригощав мене цукерками і питав, ким хочу стати, коли виросту. Але нелегка доля дядька Вареника була постійною темою для розмов з мамою та дідом, і я знав про нього достатньо, щоб визнавати – чужими ми аж ніяк не були.

Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону – саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.

– Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?

– Добридень, – він явно розчулився від подібного прийому.

– Знайомся, Мирославе. Це – мій дядько.

Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.

– Валерій, – дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.

– Дядько Валерій – геній сантехніки. Інженер із тридцятирічним стажем. Я правильно кажу?

Старий радісно посміхнувся:

– Із сорокарічним.

– Тим більше. Сідай, де зручно, пий каву. Тільки зараз у мене не дуже багато часу, – я кивнув у бік Мирослава. – Тому давай ми одразу до справи. Годиться?

– Та я швидко, – дядько похапцем, розхлюпуючи, відсунув каву й незручно нахилився у м’якому фотелі, колупаючись у своїй торбі неслухняними від хвилювання пальцями. Мирослав зі співчуттям зиркнув на мене, я змовницьки підморгнув.

Насправді дядькові Варенику було ледь за шістдесят, але життя сильно подзьобало цього невеличкого чоловіка. Пам’ятаю, колись, напившись з батьком привезеного у подарунок молдавського вина, він взявся хвалитися своєю впливовістю – мовляв, якщо захочу, можу зробити все. Батько назвав його балаболом, але дід, загартований ГУЛАГівським досвідом, одразу запідозрив, про що насправді йдеться.

Дядько розігнувся, тримаючи перед собою річ, яка примусила мене привстати на своєму місці. Я впізнав її одразу, як побачив – темне палісандрове прес-пап’є, прикрашене невеличкими різьбленими фігурками мавп, що утворювали незвичайну, навіть химерну композицію. Кожен з нас має такі знакові предмети, назавжди пов’язані зі спогадами про рідний дім, предмети, які самим своїм виглядом повертають у далеке дитинство, коли дорослі здавалися великими і розумними, а світ – справедливим і надійним.

– Де ти його взяв? Я думав, воно загубилося.

Прес-пап’є було зроблене моїм дідом – трохи теслею, трохи різьбярем, трохи механіком, слюсарем, шевцем, а насправді звичайним куркульським сином, який не боявся жодної роботи і міг навчитися чого завгодно. А ще, як я розумію, в душі він був художником, тому що в маленьких фігурках відчувалася справжня експресія, вони жили власним життям на палісандровій поверхні – позами, гримасами та пропорціями ілюструючи історію, що трапилася з дідом багато років тому на Півночі.

Навіть у моєму дитинстві прес-пап’є вже не використовували за призначенням, адже на сцену вийшли кулькові ручки, тому досить довго я вважав його за модель якогось дивного човна з екіпажем із мавп.

– Ти знаєш, це, напевно, один з багатьох моїх гріхів. Я забрав його після похорону. Боявся, щоб не загубилося у колотнечі. А тепер, розумієш, вирішив передати тобі. Як пам’ять про твого діда Івана.

– Дякую, – зворушився я, приймаючи з дядькових рук дерев’яну реліквію. – Мирославе, подивися. Це – прес-пап’є. Його зробив мій дід.

– Він був скульптором?

– Він був людиною, – сказав я дещо пафосно, спровокований нападом родинної сентиментальності.

Дядько ствердно кивнув головою.

Мирослав взяв у мене прес-пап’є і став уважно роздивлятися, а я спробував пояснити, як кріпиться промокальний папір і в чому сенс цього приладу.

Дядько Вареник зітхнув і змахнув сльозу, що набігла у кутику ока:

– Твій дід Іван був людиною! Ти знаєш, що через нього я до тебе й приїхав? Твоя мама дала мені мобільний…

При всіх сентиментах треба сказати мамі, щоб давала родичам телефон приймальні – це водночас і ввічливо, і необтяжливо.

– … і я думаю: Серьога мене точно зрозуміє. Бо він такий, як його дід.

Мирослав виразно подивився на мене з-під лоба і відійшов до вікна, щоб краще вивчити прес-пап’є – маневр водночас і ввічливий, бо залишав нам простір для родинних розмов, і безпечний, бо давав можливість прийти на допомогу у складну хвилину.

– Ти ж знаєш, що твій дід мене розколов? – дядько Вареник розхвилювався й судомно тер долонею об долоню. – Я стукав у КГБ. Давно. Ще з технікуму, коли нас взяли за націоналізм. Ти чув про цю історію?

Звісно, я чув про неї, але без подробиць.

– Ну, як це буває, молоді, дурні, організували якусь спілку, стали листівки розклеювати, – я помітив, що Мирослав зі своєї позиції біля вікна прислухається до нашої розмови. – Ну, мене і взяли. Поставили питання руба – або тюрма, або співпраця. А я ж молодий, шістнадцять років, все життя попереду. От і писав їм оце саме все життя. Я тоді вирішив навмисне на сантехніка піти учитися, щоб не було на кого стукати. Гадав, відчепляться…

Я пригадав, що у дев’яності, коли розвалився Союз, дядько Вареник із родиною раптово зірвався з місця і втік буквально світ за очі, до Псковської області, у село із промовистою назвою Люті Болота. Ми не знали, що й думати про це, а дід тільки мудро посміхався – він давно все зрозумів.

– Я думав, що почнуть публікувати списки. А насправді нас просто просіяли, когось залишили у спокої, а хтось і досі пише… – з цими словами дядько знову поліз до своєї торбини і видобув звідти величенький газетний згорток. – Ти знаєш, я так звик писати, що не можу зупинитися. От і вирішив написати, як воно насправді було – як мене взяли, як били, як обіцяли, як погрожували. Як воно насправді було.

Всередині згортка виявилася картонна тека, а в ній – чималий стос списаних кострубатим почерком аркушів.

– Вся правда. Як було, – він постукав зверху жовтим від нікотину старечим пальцем. – Останній звіт. Щоб усі знали.

Я не розумів, як саме треба сприймати подібну сповідь, тому про всяк випадок вирішив залишитися незворушним.

Дядько не дочекався реакції і після паузи продовжив:

– Я назвав це «Сексот». Секретний сотрудник. Тут і про твого діда. Словом, все, як було.

Не знаючи, як далі поводитись, я пересунув стосик до себе і взявся перебирати сторінки:

– Дуже цікаво. Ну, і що ти хочеш з цим робити?

Дядько Вареник набрав повні груди повітря, аж розійшлися ґудзики на потертій картатій сорочці:

– Книжку б видати. Щоб усі знали. Бачиш, раніше я боявся, що хтось довідається, а тепер сам все чесно написав, щоб на моєму прикладі люди вчилися.

Я мовчки продовжував гортати сторінки, намагаючись зметикувати, що робити далі.

– Серього, у пам’ять про діда, я тебе прошу, допоможи мені видати цю книжку. Ти ж у столиці живеш. Письменники знайомі, видавці. Твоя мама розповідала…

Я не зміг стриматися, щоб іще раз подумки не подякувати мамі.

– Віддай у якесь видавництво, хай надрукують. Тільки щоб люди хороші.

Я рішуче підвівся:

– Дядьку, тобі дуже пощастило. Це чудово, що ти до мене прийшов, бо Мирослав, – я жестом запросив останнього приєднатися до розмови. – Мирослав у нас режисер, він дуже добре розуміється на книжках. Я – що? Я – бізнесмен. А він – людина творча, почитає і скаже, яке видавництво може це надрукувати. Почитаєш?

Мирослав підняв на мене здивовані очі.

Дядько Вареник знову витер сльозу в куточку ока.

– Тільки там почерк може не дуже. Я ізвіняюся, коли що не так.

– Не кремпуйтеся. Я розберу, – Мирослав швидко опанував здивування і ввічливо виступив наперед. – Я почитаю і про свої висновки розкажу Сергію, – він значуще подивився на мене і додав, правильно розставляючи мізансцену. – А він то вже вам скаже, що далі з тим робити. Згода?

– Дякую, – підвівся з фотеля дядько Вареник, розуміючи, що розмову закінчено. – Ну то я побіжу?

– Дякую за подарунок, – я поставив на стіл перед собою віднайдену сімейну реліквію і знову щиро притис дядька до грудей. – Не пропадай.

Коли приземкувата дядькова постать, так само боязко ступаючи по килиму, зникла за дверима, я обернувся до Мирослава:

– Вибач, що тебе вплутав. Дядькові буде легше, якщо знатиме, що рукопис потрапив до рук відомого режисера.

– Та розумію, – засміявся він у відповідь. – Чи я не знаю, що таке ті провінційні генії і пророки? Твій ще не сильно нарваний. А бувають такі – хоч по наґлу поміч біжи.

– А, до речі, як тобі ця історія? Він і справді був стукачем, мама щось таке підозрювала, а дід – точно знав. У нього на цю братію нюх іще з таборів. Оце з ним обіймаюся, а сам гадаю, чи писав він на нас – на маму, батька, діда, чи не писав.

– А яка різниця? – спитав Мирослав. – Що це змінить?

– Слухай! – я взяв до рук дядьків рукопис і перегорнув кілька сторінок. – А тут, напевне, про це теж написано. Ти митець і можеш оцінити – як це воно стукачу жити серед людей, серед родичів і писати на них. А раптом і справді вийшло цікаво? Може, хтось із видавців візьметься?

Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:

– Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим визначенням. То є так навіть якщо там геніяльний текст.

– Чому? – здивувався я.

– Бо текст сьогодні – то ніц. То останнє, на що має звертати увагу сучасний видавець. Бо книжку продає ім’я автора, а хто у нас автор? Ліна Костенко? Павло Загребельний? Лауреат Нобелівської премії? Чи хоч би Гіларі Клінтон або покоївка принцеси Діани? Той автор – ніхто, прийми мої перепросини і не ображайся, бо то не є особисте. Мені він навіть сподобався. Щирий такий вуйко.

– Тим більше, що сподобався. Це ж правда з вуст очевидця.

– То й що, коли очевидця? Знаєш, у мистецтві важливо не те, що хтось побачив, але хто саме побачив, ким він був? От хто, приміром, твій дядько? Сантехнік. Най би й інженер. От якби тобі у книгарні запропонували мемуари сантехніка, ти б їх купив?

– Ну, не перебільшуй. Він перш за все стукач, а потім уже сантехнік. Ти ж сам чув, що у сантехніки пішов від безвиході, щоб не було на кого писати.

Мирослав повчально підняв пальця вгору:

– Запам’ятай на все життя, друже. Стукач – то не перш за все. Стукачів були тисячі, коли не мільйони. Стукач – це приправа, часом дуже пікантна. Та основна страва – на кого саме він стукав. Якби він був стукав на Марченка, Стуса, Дзюбу, Хмару – то була би бомба. А з ким, прошу пана, балакав інженер-сантехнік? У кращому випадку – з інтелігенцією районового ґатунку – вчителем, лікарем, бібліотекарем. На твого діда був стукав, а хіба твій дід академік? Давай подивимо-си реально – мемуари сантехніка не цікаві ніц. То, як та твоя секретарка, що написала щоденник у службовому журналі. Заходиш до книгарні, а там книжка – мемуари сантехніка та щоденник секретарки під однією палітуркою. Ґвалт!

Аналогія була вбивчою. Я одразу іншими очами подивився на дядькові каракулі, які щільно вкривали білі аркуші. Не треба було напружуватися, щоб уявити короткі жовтуваті пальці, що стискають дешеву кулькову ручку, старанно виводячи слова, очі у товстих окулярах «для близу» та світло старенької настільної лампи, яке утворює круг на пошарпаному столі. І справді, хіба зможе таке конкурувати з Гаррі Поттером? Я зітхнув і, зав’язавши мотузки на старенькій течці, пожбурив мемуари сантехніка на дно найнижчої шухляди. Місце їм, звісно, у смітнику, але старий не зрозуміє мене, якщо не отримає ані книжки ані навіть свого дорогоцінного рукопису. Нічого, хай собі полежить – не вперше в історії невідомий автор пише «у стіл».

Мирослав тим часом знову схилився над прес-пап’є, пальцями посмикуючи себе за пасмо коси, яке звалилося з плечей – ознака творчої зосередженості.

– Цікаво? – спитав я, засунувши шухляду на місце.

– Дещо грубувато, але з приколом. А фігурки нагорі, то ж якась алегорія?

– Наскільки пам’ятаю, не алегорія, а реальна сцена із табірного життя. Дід його вирізав, коли повернувся звідти. Вісім років у Інті – мені в дитинстві казали, що він писав дисертацію про білих ведмедів. Такий собі родинний гумор.

– Чорненький.

– Яке життя, такий і гумор.

– А за що сидів?

– Був під окупацією, у школі робив, а прийшли «визволителі», то забрали за співпрацю з румунами. Директор школи настукав, щоб його самого не взяли.

Мирослав кивнув:

– Мої теж були в УПА, дідо у лісі, а баба – зв’язкова. Але я про то довідався лиш зараз. Бо навіть згадки в родині не було. Конспірувалиси.

– А мій дід не конспірувався. Навпаки, завжди голосно казав: «Я – ворог народу». Наче пишався. А коли у вісімдесятих міліція ганяла і стригла хіпі, навмисне відпустив довге волосся, аж до плечей. Питав у ментів: «Чого ж ви мене не забираєте?» А їм слабо було його забрати, він був клієнтом КДБ. Пам’ятаю, вся хата була завішана антенами – щоб ловити БіБі-Сі та Голос Америки. Вони глушили, а він мотав додаткові кола з дроту, щоб краще брало. Приймач старий, ламповий, все чутно. Приходив до нас і розповідав: «Вороги сказали таке і таке». Називав їх ворогами, як і себе. Геть не ховався.

– Ну то у вас. А у нас люди до вісімдесятих у конторі відмічалися. Те, що на сході пробачали, у нас – ніц. Різні реалії.

– Може, й так. Та я не про те. Бачиш, тут в центрі мавпа сидить на троні і ніби спить – це їхній табірний пахан. Всі перед ним на цирлах ходили… Ні, мабуть, трон – це все-таки алегорія, тут ти правий. А оце, – я вказав пальцем на наступну мавпу, – на скрипці грає, жаль, смичок відламався. Це професор консерваторії, міжнародний лауреат, сидів разом із дідом. На скрипці грав для начальства і для блатних. Отак зберуться і слухають, а він їм – Моцарта з Бетховеном.

Спогади поглинали мене, і на якийсь момент здалося навіть, що це вже я стою біля столу, піднявшись навшпиньки, а дід розповідає, схилившись через моє плече, і пальцем торкається різьблених фігурок. Яким же я був ідіотом, що не записав усе докладно – як, наприклад, звали того скрипаля і що з ними сталося далі. Хоча, з іншого боку, Мирослав правий – кому воно цікаво, окрім мене? Мій дід й справді не академік і навіть не стукав на академіків. А я й без того діда пам’ятаю, його тріснутий після таборів голос та шерехаті руки, що пестять мою шию.

– А оці ззаду? – вирвав мене з ностальгійного виру Мирослав. – Це хто?

За троном пахана стояло дві мавпи – дебела, яка своїми габаритами переважувала трон, і маленька, що визирала з-поза спинки, немовби нашіптуючи щось на вухо авторитету.

– Той, більший – головний кат і убивця. Однією рукою міг задушити людину. А другий – розводило, такий собі сірий кардинал. Бачиш, як коситься на пахана? Думає, як в горло вчепитися.

– То всьо дідо розповідав?

– Так. Дід у мене був філософ.

– Скорше художник. Бо то вже не просто філософське, а майже художнє осмислення дійсності.

– Тобі видніше.

– Ну а ті? – Мирослав указав на решту мавп, що сиділи по кутках.

Колись їх було чотири – у кожному кутку по одній. Але час і необережне поводження призвели до того, що від однієї з мавп лишився тільки уламок ноги. Певно, саме на цій нозі вона стояла чи сиділа колись. Решта ж фігурок збереглися повністю – перша стояла на колінах, схилившись до землі і закривши голову руками, чи то вона молилася, чи то плакала? Друга сиділа, обхопивши ногами миску і жадібно їла щось. Третя – танцювала. Дідові навіть вдалося вирізьбити хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.

– Знаєш, – я розгублено почухав потилицю. – А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно – і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.

– Ну, я тобі скажу, – Мирослав поклав руку мені на плече, – той, хто все-таки жаліє, не є зовсім пропащий. Мо’, хоч своїм дітям перекаже, що почув був. Бо з таких от родинних історій складається історія країни.

– Напевне… Цікаво, а от ми з тобою… Що ми онукам розповідатимемо?

– Чого це одразу онукам? А дітям?

Я засміявся:

– Дітям ми нічого не розповідаємо. Бо відповідно до Кримінального кодексу термін давності за особливо тяжкі злочини ще не сплив.

Протягом всіх семи місяців у новинних сюжетах простежується однобічна інформація та стверджувальність. Так, частка новин з представленням однієї точки зору складає в середньому 87 %, в політичних новинах 82 %. У травні однобічні політичні новини коливаються від 97 % – УТ-1 до 57 % – СТБ.

Інститут масової інформації'

На президентських виборах понад третина населення готова підтримати опозицію, і лише 14 % – владу. Про це свідчать результати загальноукраїнського соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і Центром «Соціс» з 27 травня до 4 червня 2004 року.

Українська Правда

«Коли в оточенні Ющенка є такий бруд, у мене до такого політика багато питань», – сказав Віктор Янукович.

Інтерфакс-Україна

– Вони там усі подуріли!

Ми з Катькою сіли в офісі й відкоркували коньяк. І не для того, щоб відзначити моє повернення, а виключно для здоров’я. Адже, не оговтавшись ще до пуття від московських вражень, я повинен був витримати навантаження київськими – Сапула збиралася доповісти про результати своїх досліджень. Поки я розважався у колишній столиці, вона й справді особисто, з конкретною справою в руках пройшла всі ланки нашої схеми. І, судячи з першої фрази, результати не надихали.

Каву нам принесла нова секретарка, і я відзначив це довгим поглядом.

– Що дивишся? – Сапула посміхнулася переможно. – Скучив за своєю Хмариночкою?

– Дарма ти. Цю ж теж звільниш.

– Якщо буде погано працювати.

– Ой, блін, а у тебе була хоч одна, що добре працювала!

– Зрозуміло, коли ти їх одразу висаджуєш на голову. «Хмариночко, красунечко, усю-сю, мусю-сю».

– Ну вони ж живі люди, я ж не можу казати «ей ти».

– Значить, буду звільняти.

– А де брати нових?

– Не переживай, в Україні цього добра навалом. Що-що, а гарних дівчат у нас виробляють скільки хочеш. І нам вистачить, і ще на експорт лишиться.

– Не любиш ти жінок.

– Не люблю. Так ти будеш слухати про справи чи про бабів?

– Про справи.

– То слухай. Приходжу я у нашу славну контору. Наче сторонній візитер. Навмисне взяла бамаги, іду просто до відділу роботи з клієнтами. Там така сонна дівуля подивилася, каже: «Це вам треба з юристом». Я здивувалася, бо це ж вона за інструкцією, тіпа, сама повинна мої документи узгоджувати. Але кажу, ну нехай, давайте юриста. Приходить юрист, глянув. «Нам треба поговорити, тільки не тут. Давайте за півгодини у кафе з тильного боку».

Я почухав потилицю:

– Тільки не кажи, будь ласка, що з тебе вимагали хабара.

– Зачекай, – Катька нетерпляче струснула головою. – Ну от. Приходжу до кафе. На стіні – акваріум, розслаблена атмосфера. Сідає за столик юрист іще з якимось придурком і починають мене розводити – ви, мовляв, давайте нам документи, а ми тут почнемо працювати, бо це ж усе не так просто. Я думаю, от іще новини – віддай їм усі документи і чекай у моря погоди. Це ж фактично живі гроші. Але граю дурочку і говорю: ну добре, тільки я ж вас знати не знаю, які гарантії? А той виймає з кишені візитку, зневажливо так мені її перепасовує і каже: «Нє бзді, тьотка. Фірма віники не в’яже. Чєрєз мєсяц всьо получіш, як сказалі». Уявляєш?

Я мало коньяком не вдавився.

– Що, так і сказав?

– Клянуся! Нє бзді, тьотка. Це я – тьотка!

Може, у мене вже неврастенія, але тут, у спокої та тиші рідного офісу, ситуація видалася просто-таки анекдотичною. Це ж треба: півроку працювати, розробляти схеми, щоб усе було надійно, легально, впроваджувати документи, договори, гарантії, все послідовно, крок за кроком, навчати – і все це для того, щоб потім якесь чмо, похеривши це все, призначало клієнтам з мільйонними заліками зустріч у кафе з акваріумом і казало: «Нє бзді, тьотка».

– А у візитці що? Звідки цей розводило?

– Так у цьому ж вся справа, – підготовлена до розмови Сапула виклала мені на стіл трофейну візитівку, на якій красувався напис золотими літерами: «Фінансова Україна». – Тобі це нічого не каже?

– Гуманоїди. їхня контора, – одразу впізнав я.

– І скажи, що ти на це не очікував.

Не пам’ятаю, хто приліпив їм це дотепне прізвисько, але знаю, що пристало воно намертво. Скоріш за все тому, що дуже точно характеризувало ділову репутацію і методи роботи цих наших вимушених партнерів.

Колись хлопці мали невеличкий, але оборотний банк «Фінансовий клуб», основною спеціалізацією якого була конвертація: операції з так званим «чорним налом», тобто нелегальною готівкою. Крім основного бізнесу, хлопці допомагали клієнтам ухилятися від податків, відмивали гроші, торгували акціями збанкрутілих підприємств, пробували сили у рейдерстві – словом були такими собі дрібними хижаками фінансового світу з напрочуд гострими зубами і повною відсутністю совісті й честі.

Але коли у Києві завершилася ера «дніпропетровських» і на арені з’явилися «донецькі», у банка почалися проблеми. І проявилися вони одразу у вигляді силової спецоперації прокуратури спільно з МВС та податковою міліцією – в оперативних зведеннях вона мала промовисте визначення: «ліквідація конвертаційного центру». Двері банку були взяті штурмом, у вікна влетіли люди у бронежилетах, гроші з сейфу конфіскували до прокуратури як «речовий доказ», клієнтів з сумками готівки закрили у «обізяннику» – словом, ментовська класика, для випадків, коли треба знищити банк, але не хочеться чекати на завершення слідства та довгий судовий процес.

Найгіршим виявилось те, що ніхто не був готовим до подібного сценарію – адже один з акціонерів банку був синком заступника генпрокурора і хоч не дешево, але завжди надійно забезпечував прикриття для бізнесу. Проте усе стало на свої місця, коли з’ясувалося, що саме цей акціонер і був справжнім замовником рейдерської операції. Він розраховував, що перелякані банкіри просто розбіжаться, і банк можна буде вигідно перепродати донецьким – вони якраз потребували своїх структур у столиці. Але не так сталося, як гадалося.

Я грішним ділом інколи користувався послугами «Фінансового клубу» та супутніх фірм-одноденок, оскільки був абсолютно впевнений у надійності їхнього даху. І через це на момент погрому на рахунках зависла дуже пристойна сума грошей одного з наших підприємств – цілком легального, білого і пухнастого наукового центру.