Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Ми летіли вже близько години, і весь цей час я не відлипав від ілюмінатора, аж поки нарешті літак пішов донизу. Значить це моя зупинка, бо казали, що вона – перша. Я вже просто-таки відчув, як зараз хтось покладе руку на плече: «На наступній виходите?» Але ніхто не озивався. Пілоти смикали на себе якісь ручки, клацали перемикачами – от уже ніколи не думав, що в кабіні їх стільки.

Літак зайшов на посадку і ляпнувся поплавцями на воду. Барабанні перетинки знову завібрували. В ілюмінаторі промайнув острівець з парою зелених кущів. Матрос, який займав своє місце у хвості чи то кормі літака, відкрив люк і взяв до рук мотузку.

Раз-два, і літак прив’язаний. Три-чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять – і я виходжу на понтон.

Двигуни літака гудять, матрос робить мені міжнародний прощальний жест та відв’язує мотузку від кнехтів. Шість-сім-вісім – і літак вже з гуркотом відчалив від понтону, набрав швидкість і злетів у небо, здійнявши хвіст із бризок.

Я озирнувся навкруги. Під ногами був залізний понтон не більше як звичайна кімната. На понтоні – я та валіза. А навкруги – океан аж до самого обрію. Я не повірив власним очам. Що це? Де мене висадили?

Де мій готель? Я впіймав поглядом острівець, той самий, що промайнув був у ілюмінаторі гідроплану. Він тепер знаходився зовсім близько – може, за п’ятдесят метрів. На острівці росло двійко кущів. Під кущами стояла чапля. Звичайнісінька собі українська чапля. І з докором дивилася на мене. Мовляв, хлопче, а ти звідки взявся? Я так само з докором подивився на чаплю.

– Ти хотів усамітнення? – озвався в голові скептичний внутрішній голос. – Пригощайся.

І тут з-за обрію, буквально нізвідки вилетіла піратська фелюга. Вже потім, призвичаївшись до місцевих умов, я зрозумів, що в океані неймовірна рефракція. Земля закругляється так швидко, що сходиться з небом просто поруч – рукою дотягнешся. Ефекту сприяє яскраве сонце, яке відбивається від води та сліпить очі. Тобі здається, що ти залишився сам серед океану, а насправді острови і рифи грають з тобою у піжмурки, підступно ховаючись за обрієм.

З фелюги вистрибнуло двоє мальгашів у формених готельних футболках. Поки один притримував борт, другий швидко впорався з моєю валізою та допоміг мені перебратися з понтону.

– Хелоу! – сказав босий капітан. Він керував човном, сидячи верхи на румпелі і повороти забезпечував, відхиляючи дупу вправо чи вліво. Темні руки були схрещені на грудях.

Опинившись у товаристві людей, я послав чаплі ще один прощальний погляд і заспокоївся. Готель виявився зовсім поруч – може, з півкілометра. І острів, на якому він стояв, був значно більшим за понтон. Просто-таки велетенським. Сімсот метрів завдовжки і дев’яносто завширшки.

Лінивий хлопець у національному костюмі, що складався із довгого шматка тканини на стегнах, повільно бив у барабан, демонструючи, як раді в готелі новому гостю. Дівчина повісила мені на шию квітку орхідеї. Подорож закінчилася. Почався відпочинок.

Ющенко переміг у першому турі виборів. За даними ЦВК, його відрив від Януковича складає 0,55 %, або понад 150 тисяч голосів.

Ющенко набрав 11 125 395 голосів, що дорівнює 39,87 % голосів виборців. Янукович набрав 10 969 579 голосів, що складає 39,32 %.

Сам Віктор Ющенко назвав офіційні дані Центрвиборчкому доказом перемоги демократичних сил у першому турі.

«Це свідчить, що ми з вами одержали перемогу», – заявив Ющенко. Водночас штаб Ющенка не вважає об'єктивними результати виборів у першому турі.

Але на другий тур голова штабу Януковича Тігіпко «точно» пообіцяв перемогу свого кандидата з перевагою 3–4%

Українська Правда

– Катю, ти не уявляєш, яка тут краса! – я чимчикую собі вздовж лінії пальм. Капці на острові не потрібні – білий кораловий пісок відбиває сонячні промені і практично не нагрівається. Саме тому льотчики, капітани, офіціанти – практично всі ходять босяка. І я теж. Замість підлоги всюди перемелені морем корали – хіба що у номері та на ресепшені покладено плитку, але навіть столи у ресторані стоять просто у піску. Острів-готель на кількадесят бунгало. Хащі пальм та чудернацьких кущів, які відокремлюють відпочивальників одне від одного. Переважна більшість туристів – англійці. Як знаєш мову, можеш поспілкуватися. Але коли хочеш – можеш усіх ігнорувати. Я хочу.

– Катю, тут просто неймовірно! Я на тебе чекаю.

– Чудово, Сергійку. Я спробую прилетіти.

– Як це, «спробую»? Що за діла?

– Та нічого, невеличкі проблеми.

– Наскільки невеличкі?

– На півтора лимони.

Я зупиняюся з телефоном біля вуха. Ноги лагідно лоскоче хвилька. Ні, в світі не існує проблем, тим більше на півтора лимони, тобто мільйони доларів. Це казки з бізнес-журналів.

– Що сталося?

– Все, як завжди, – Катьчин голос лунає так, ніби вона знаходиться тут, поруч, а не за три тисячі кілометрів. – Наш банк перерахував гуманоїдам гроші на виборчу кампанію, під купівлю фуфлижних акцій. А вони замість акцій відправили їх наліво.

– Як це, наліво?

– А отак просто взяли і відправили. Кажуть, прийшли донецькі і звеліли заплатити.

– Які донецькі?

– А що, вони різні бувають? Донецькі. Вони тут скрізь ходять, всім оголошують, що тепер все їхнє, бо Янукович – президент.

– Що за маячня? А Паша?

– Що Паша? Кричить. А що він іще може робити?

– Казна-що! Півтора лимони кинули наліво?

– Як одну копійку.

Це видається нереальним. І не тільки тому, що навкруги – кораловий риф та пальми, а тому що безприділ. Це занадто навіть для гуманоїдів.

– Катрусю, мені здається, що донецькі тут ні до чого.

Вона пхекає чи то сміється, не розбереш.

– Мені теж так здається.

– Мабуть, хлопці вирішили у цій колотнечі повирішувати свої матеріальні проблеми.

– Може бути. Щоправда, я не думаю, що півтора лимони можуть вирішити їхні проблеми.

– Курочка по зернятку збирає.

– По лимону.

– Еге ж. Ти знаєш що, Катрусю… – Я замислююся і починаю водити босим пальцем по піску. – Це можна з’ясувати. Давай так, завтра береш когось із банку та їдеш до них… Ні, зачекай, – зупиняю я сам себе. – Завтра ти летиш до мене. Коротше кажучи, доручи комусь скопіювати ці документи, щоб потім Ґенек пробив, звідки ноги ростуть.

– Кому таке доручиш?

Нема кому. Це правда. Таке можу зробити або я, або Сапула. Чорт!

Вона вміла читати мої думки навіть на відстані трьох тисяч кілометрів.

– Сергійку, давай я затримаюся на пару днів, поки воно вляжеться, а потім прилечу.

– Ні, – кажу. – Так не годиться. Ми з тобою стільки планували…

– Нічого, все встигнемо. Два дні не вирішують. Головне – владнати цю справу.

У мене погані передчуття, але Сапула має рацію. Дідько б їх всіх ухопив! І чому я не затримався замість Катьки, а її не відправив першою? Я б цих скотів швидко вивів на чисту воду. І взагалі, куди спішити з цим відпочинком – поїхали б після виборів, справді!

Але що зробиш – не розробиш.

– Катю, я тебе люблю!

– Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий купальник. Майже з нічого.

– Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічого. Тільки тут усі мусульмани.

– Тоді я вдягну чадру.

– Не вдягай чадри. Хай мусульмани заздрять вільним жінкам України.

– Ну гаразд, відпочивай там гарненько, тому що я приїду, і тобі доведеться трохи попрацювати наді мною.

– Це завжди із задоволенням. Тільки приїзди. Але я на телефоні цілодобово. Коли що – одразу дзвони. Зрозуміла?

– Зрозуміла, цьом-цьом.

І справді, якби тут телефон не брав! І якби Катька прилетіла зі мною – хай би вони повісилися зі своїми лимонами.

Певність, що усе це – самодіяльність гуманоїдів, не полишала мене. Хлопці беручкі, не обтяжені зайвими моральними принципами – втім, як і більшість у нас. У каламутній виборчій ситуації, коли кожен полює на кожного, вони почуваються цілком впевнено, щоб вихопити у якоїсь з акул шматок з-під носа. Але найгірше те, що Ґенек – теж з цієї породи і навіть якщо знайде, куди веде слід, цю інформацію передусім покаже самим гуманоїдам – може, поділяться. Хай би їм грець усім разом і кожному окремо! У цій країні неможливо працювати!!!

Проте з відстані трьох тисяч кілометрів масштаб проблем виглядає меншим. Я вже почав думати – а чи не передзвонити Сапулі з проханням послати їх усіх подалі та приїхати сюди, але сумління все-таки взяло гору. Як я буду виглядати перед Пашею? Ми все-таки партнери і гуманоїди – мої підопічні, мать їхню так. Нічого, два дні на відпочинку нічого не вирішують. Принаймні ми зробимо все, що можемо. Для очистки сумління я набрав Ґенека та попросив допомогти Сапулі у розслідуванні, він пообіцяв, що все буде добре. Ну, дасть Бог, на цьому й окошиться.

Тутешня вода, на відміну від каламутної київської, виглядала прозорою до непристойності. Невеличкий піщаний острів з усіх боків добудовували невтомні коралові хробаки, тому він був оточений домашнім рифом – мілиною, яка під час припливу занурювалася на глибину, а під час відпливу там можна було ходити по коліно в воді і без будь-якого аквалангу спостерігати за рибками, кораловими кущами та неймовірними квітками.

А може, життя варто прожити саме тут, серед коралів та риб? Може, Господь розкидає нас по світах з однією метою – щоб кожен знайшов шлях до свого раю. Якщо це так, то я вже знайшов. Мій рай – тут. Куплю собі острів з невеличким готелем або ж побудуюся, а потім буду рахувати гроші, що їх тобі привозять з усіх-усюд відпочивальники. Не знаю, скільки коштує така фантазія, але ж ми люди не бідні – якось вже спроможемося. Це принаймні краще за омріяний виноградник на півдні України – вже хоч би тим, що тут немає гуманоїдів, немає Паші і не треба ставати депутатом. А що, це ідея! Буду тут жити із Сапулою, вона керуватиме готелем і наглядатиме за обслугою-мальгашами. Обслуга тут – виключно чоловіки, бо мусульманській жінці не годиться спілкуватися з п’яними іноземцями. А Катька вміє керувати чоловіками. Хай там все горить вогнем – а ми будемо ходити босяка, і тільки коли вже зовсім припече, сядемо на літак та поїдемо до Києва в гості, щоб потім якнайшвидше чкурнути назад. Цікаво, скільки я витримаю таке життя? Я посміхнувся своїм думкам. Мрійництво – не моя стезя.

Мальдіви – рай для аквалангістів, а для тих, хто ще не звихнувся на цьому модному хобі, у готелі дають ласти з маскою та трубкою. Тому англійські туристи зазвичай перебувають або під водою, або на поверхні води, спинами вгору, немов тюлені, вони годинами лежать та спостерігають за картиною, рівну якій не зніме жоден Спілберґ. Сонце тут, біля екватору, пекуче, тому туристи плавають у футболках – інакше за півгодини такого спостереження легко перетворюєшся на пацієнта опікового центру.

Поспостерігавши за рибками під ногами та різнокольоровими спинами з дихальними трубками, які окупували зовнішній край рифу, я вирішив, що нема нічого поганого у тому, щоб приєднатися до риб’ячого шоу.

Стіни дайвінґ-центру прикрашали величезні стенди з фотографіями – так само, як у нас колись вивішували портрети членів ЦК КПРС, тут вшановували риб. Кожна була сфотографована в профіль та підписана кількома мовами. Оце – рифова акула, а це – плямистий скат, а це – білий скат, це – манта.

Я розглядав безкінечні ради рибного політбюро і дивувався – невже вони всі вміщаються у тутешній воді? І невже можна хоч когось із них запам’ятати – може, краще було б розташувати ці плакати під водою?

Вдягнувши на себе футболку та намастивши шию кремом, я пірнув у теплий океан і обережно поплив до рифу. Попереду маячила рибка у помаранчево-чорну смужечку, чимось схожа на професора в окулярах. Вона приклеїлася до мене ще на мілині і тепер трималася прямо по курсу. Я пришвидшився – вона теж, я зупинився – вона почекала. Цікавий компаньйон. Хай буде.

А на краю рифу вирувало життя. Якщо під час піших прогулянок по мілині мені здавалося, що я гуляю серед акваріуму, то тут, біля урвища, яке опускалося донизу на тисячі метрів, складалося враження, що ти плаваєш у юшці. Неймовірна кількість риб неймовірних кольорів та усіх можливих розмірів – іноді вони утворювали переді мною завісу, аж через неї неможливо було розрізнити напрямок руху. Заблукати серед риб – от як це називається. Я відплив трохи далі, щоб під животом постійно мати край рифу – так легше зорієнтуватися. Сріблясті, пістряві, перламутрові, смугасті, плямисті тіла снували просто-таки перед самим носом. Я кілька разів намагався торкнутися найбільш нахабних – але дзуськи. Косяк якимось неймовірним рухом вигинався перед рукою, немов єдиний організм. Коралові квіти розквітали під ногами, і океанська худоба ретельно паслася на них, збираючи усіляку дрібноту, що живе між пелюсток. Гігантське рибне пасовисько продовжувалося і вглиб. Я змінив курс так, щоб можна було його оглянути, та побачив стіну з коралів, яка опускалася майже вертикально. На ній паслися інші риби – більші за розміром, але менш яскраві, а можливо, вони здавалися такими через те, що були далеко. Там-таки на різних рівнях стіни висіли аквалангісти у своїх скафандрах, нагадуючи знімальний майданчик дивного фантастичного фільму. Повернувшись на курс, я раптом знову побачив перед собою старого знайомого помаранчево-чорного рибу-професора. Нахаба тримався просто переді мною попри те, що навкруги швендяли досить великі представники тутешньої фауни, кожен з яких міг запросто проковтнути його. Але, певно, професор краще за мене розбирався у місцевих видах і знав, кого насправді треба боятися.

Це видовище затягувало – я почав розуміти, чому туристи годинами лежать на поверхні води. Адже це – не телевізор, де навіть у новинах можна передбачити кінець. Це – життя у справжньому розмаїтті, і воно ніколи не настогидає.

Я проклав свій курс так, щоб бачити риф у глибину, але при цьому не втрачати візуального контакту з мілиною. Страх висоти, точно такий, як у літаку, закрався в душу попри те, що я розумів – солона вода тримає добре, впасти принципово неможливо. Однак розуміння і відчуття – зовсім різні речі. Усвідомлення провалля, темної безодні, яка роззявила пащу просто під тобою і буквально спостерігає за кожним рухом – може, це і є головним у боязні висоти? Таємна сила, яка тягне тебе, запрошує кинутися сторчголов, і хай воно буде, як буде.

Я заплив за вигин рифу, туди, де вже не було аквалангістів, і ліг спокійно, щоб перебороти інстинктивний страх. Все-таки не люблю себе, коли чогось боюся. Протягом кількох хвилин я трохи привів до ладу думки та відчуття і вирішив, що на перший раз досить – попереду ще багато днів, багато риб та коралів. Встигну звикнути і засвоїтися у цьому новому світі, підготуватися, щоб Катьку також пригостити – вона любить квіти та рибок.

І коли, вже трошки призвичаївшись до польоту над безоднею, розвертався до берега, кинув останній погляд у глибину – раптом побачив їх.

Знизу, просто на мене піднімалися три постаті – з широкими трикутними крилами, довгими хвостами та пласкими рогами на голові. Вони випливали з чорної глибини океану повільно, немов у кіно, вимахуючи крилами. І саме цей плавний, безперервний рух не давав можливості поворухнутися. Вони захопили мій погляд й не збиралися відпускати. Манти – я впізнав їх за рогами, з фотографій на стінах ресепшену. Передня розміром була, мабуть, більшою за людину, за нею в кільватері йшла менша, а нижче – іще менша. Усі три тіла рухалися в одному повільному, якомусь космічному ритмі. Бо піді мною і справді був космос – чорна глибина, три сріблястих велетні і жодної можливості діяти.

Таємна, невідома сила, що випливла із зеленкуватого мороку – я гостро відчув свою абсолютну безпорадність перед нею. Ноги і руки вмить похололи. Щось неуникненне, катастрофічне було у їхньому розміреному русі – так летить у всесвіті комета, несучи з собою загрозу та руйнування. Так лист з повісткою випадає з поштової скриньки, віщуючи, що лиха не уникнути. Так перша сивина проступає на скронях, попереджаючи, що зворотний відлік твого часу вже почався.

Я висів над безоднею, з якої до мене піднімалося невідворотне, і не міг поворухнутися. А сріблясті велетні, хизуючись своєю байдужістю, повільно летіли темним космосом у своїх справах – їх не цікавила така дрібнота, як я. Зробивши плавний пірует, трійця розвернулася та помандрувала собі далі у своїх мантівських справах, ховаючись за поворотом рифу.

Кінцівки мої рухалися, немов у киселі. Свідомість розділилася на дві частини – одна все ще супроводжувала мант у їхній мандрівці, у той час, коли друга штовхала тіло до берега. Врешті ноги торкнулися піску, пальці схопилися за гострий риф. І тут очі мої раптом впіймали знайомий помаранчево-чорний силует. Риб’ячий професор знову супроводжував мене – а чи то не полишав цієї справи і зустріч з океанськими монстрами була його рук, тобто плавців, справа?

Я хлопнув долонею по воді, здіймаючи бризки. Професор хутко відскочив убік і здивовано глянув на мене. Манти не нападають на людей. Тут, біля рифу взагалі ніхто не зазіхає на туристів. Але все одно в океані треба бути обережним. Тому що ти – лише гість у цьому світі.

Не люблю інтуїції. Проблем і без неї вистачає. А так мучишся від поганих передчуттів, перебираєш в голові, що може статися – а потім воно все одно стається, і ти знову не спиш, шукаючи вихід. Одне слово, для мене інтуїція – це здатність двічі переживати одні й ті самі неприємнощі.

Але тривожне відчуття, що оселилося в мені після зустрічі з мантами, отримало свою розгадку наступного дня. Коли потелефонувала Сапула.

– Ну що там?

– Сергію, це якийсь пиздець.

Подібна лексика не є звичною у її вустах. Значить, трапилося щось неординарне.

– Що там?

– Та цей твій, Ні риба ні м’ясо. До нього прийшли донецькі і сказали, що тепер треба все віддавати їм.

З часів оприлюднення плівок Мельниченка українські бізнесмени у телефонних розмовах намагаються не згадувати прізвищ. Ні риба ні м’ясо – це Василь Гриб, мій директор державного підприємства. Він-таки «Той, що в скелі сидить» (через те, що на першому поверсі – ресторан «Скеля»), він же Чинуша, Державник, а іноді просто Придурок. Твій Придурок.

– А він що?

– Він каже, що треба домовлятися з Турком (Турок – це Павлюк-паша). А вони кажуть, що Турок – ніхто, а Янукович – президент.

– Господи, а він що?

– Злякався, ліг у лікарню з серцем.

– А Мамин брат?

Мамин брат – це Віталік-міністр, бо в Катьчиної матері дівоче прізвище Матула, як у нього.

– Мовчить, як риба. Він з твоїм Придурком тут лаве пиляли на двох. Окремо від усіх. До того ж той його дрючив на всі заставки. Я зараз подивилася – там повний Освенцим!

Слово «Освенцим» перекладу не вимагає. «Пиляти лаве» – теж. Я підозрював, що у міністра з моїм директором є окремі шури-мури, просто не думав, що він такий дурний, щоб таскати через нього гроші для себе. Господи, не аж скільки ж вони там вкрали. Сказав би по-людськи: «Серьога, грошей не вистачає», – то я б йому виділив з гонорарного фонду. Все одно хабарі даємо направо і наліво, а у таких справах десять тисяч туди, десять сюди не мають значення. Зате – все чисто. Во люди! Хоч копійку, але вкрасти! А Вася Гриб теж не вчорашній – я думаю, що це в нього очі бігають! А воно, виявляється, не тільки з гуманоїдами в долі, не тільки для міністра гроші тирить, але й себе не забуває. От падлюка!

– Сергію, ти просто не можеш собі уявити, що тут діється! Всі просто з цепу зірвалися. Безприділ повний! Братва ходить стадами, забирають бізнес, забирають гроші – одне слово, пиздець. Янукович – президент і нема на то ради.

– Так ми ж в одному човні.

– Не знаю. Здається, ми вже без човна.

– Почекай, давай я наберу ПП, хай іде нагору!

ПП – це Паша Павлюк, а хто ж іще.

– Хай іде. Бо тут така каша заварюється, що не випливемо.

– Добре, Катю, зараз наберу… Зачекай, а як же твій приїзд?

– Сергійку, який приїзд? Ти що, смієшся? Зараз можна їхати тільки в один кінець, щоб вже не повертатися. Тут клик на клик пішло.

– Тоді я приїду.

– Ой, Сергійку, приїзди. Чимшвидше. Сама не встою.

– Добре, цілую. Тримайся, я щось вигадаю.

– Та тримаюся поки. Все, цьом.

Кидаю мобілку у кишеню трусів і швидко біжу на ресепшн. Мені треба негайно, back in Ukraine! Immediately! Change the ticket! Today, tomorrow! Quickly!

Але quickly не виходить – приязний хлопець розуміє мої проблеми, проте на Мальдіви літають майже виключно туристи і у всіх квитки з певними датами. Тому вільних місць може не бути. Він спробує зробити все, що можливо, і зараз візьметься за це питання.

Я ходжу по ресепшену, як звір по клітці. Телефоную Паші. Він, звісно, в курсі, запевняє, що поговорив на самій горі, навіть з Папою, і там сказали, що все буде добре. Але певності у його голосі немає. Хай би їм грець! Партнери чортові! Компаньйони драні!

Хлопець з-за стійки кличе мене. Слава Богу, щось відбувається. Ні, на сьогодні і на завтра нічого немає, але можна спробувати замовити квитки за тиждень. О’кей?

Яке там, в дідька, о’кей? Мені треба негайно – на Париж, Франкфурт, Стамбул, куди завгодно, я вже там якось на собаках доїду. Але Мальдіви саме тому і є місцем найкращого усамітнення, що сюди нелегко трапити випадковим людям, а значить, так само нелегко звідси втікти.

Будь-які гроші, хлопче!

Йому дуже прикро, але гроші тут не вирішують. Тільки наявність місць у авіакомпаніях. Зараз пік сезону, тому всі рейси заповнені на багато днів вперед.

Хай їм чорт, цим туристам!

Я вертаюся до номера, набираю Сапулу і кажу, що не зможу бути раніше, ніж за тиждень. На жаль. Вона тримається добре і запевняє, що все буде гаразд. Ми все одно переможемо. Я запитую:

– А хто це «ми»?

– Я і ти.

– Тоді й справді переможемо.

Я виходжу на пляж і бачу, що вода відійшла і на рифі, що стирчить тепер нагору, як острів, сидить чапля. Можливо, та сама, що зустріла мене на прильоті.

Це – наша птаха, я вже прочитав, що чаплі та буслики з України літають зимувати на Мальдіви. Може, й собі взяти з них приклад?

Груди розриваються від бажання зробити бодай щось, але тут нічого робити – окрім дзвінків телефоном, а що його дзвонити, коли не можеш допомогти? Тільки час забирати. Тут можна тільки купатися, дивитися на риб чи ходити на серфінгу. Можна пообідати чи напитися у барі. Але самому напиватися не хочеться, з англійцями тим більше. От якби чапля могла скласти компанію – все-таки українська душа.

Але тут є телевізор. Там показують СNN. Про Україну – у кожному випуску. Таке враження, що у нас триває війна. Звісно, нічого істотного, бо для європейців саме існування нашої країни вже є неабиякою новиною – де вже там до подробиць. А ще є інтернет. Я іду до невеличкої кондиціонованої кімнати з двома комп’ютерами. Обидва вільні – звісно, який дурень буде тут лазити у світовому павутинні, шукаючи собі проблем.

Тільки я.

Відкриваю «Українську правду» – головний рупор опозиції. Там можна знайти щось, окрім звітів про переможну ходу Януковича, якими сповнені офіційні ЗМІ. Починаю читати. Новини надходять щопівгодини. Там побили агітувальників за Ющенка, там викрили друкарню з фальшивими бюлетенями, скалічили журналіста. Ющенко заявив, що не допустить. Міжнародні спостерігачі заявили, що не допустять. Міліціонери, перевдягнуті злодіями, напали на депутатів. Злодії, перевдягнуті міліціонерами, конфіскували машину з плакатами опозиції. Побитий у Донецьку журналіст знаходиться у тяжкому стані. Сайт «Майдан» сповнений жахливих подробиць з вуст свідків. Хтось пікетує виборчі комісії. Усі на вибори! Хай кожна дільниця стане вашою зоною відповідальності.

Депутат-перебіжчик переконує, що опозиція насправді є першим ворогом демократії. Це той, який весь час шморгає носом. Шморгання – від спаленої ко

каїном слизової. Лікарі називають це «нежить кокаїніста». На кокаїні його, певно, і взяли, інакше чого б це раптом перебіг до протилежного табору?

Очманівши від прочитаного, я виходжу на сонечко. На пальмах галасують летючі лисиці – місцевий вид кажанів розміром з кицьку, гострою лисячою мордою та здоровезними іклами. Я розумію, звідки малювали безсмертний образ нічних вампірів. Ці чорни істоти насправді – вегетаріанці, але ікла свої використовують не тільки для обгризання плодів. Попри те, що пальм на острові вистачає, лисиці ведуть постійні бої за територію, галасуючи, як несамовиті, та сновигаючи одна за одною між гілля. Господи, і тут військові дії.

Я виходжу на пляж, лягаю спиною на воду і дивлюся у небо. Там немає жодної хмаринки. Тільки сонце, яке за п’ять хвилин починає плющити тебе і варити живцем у солоному океані. Треба вилазити.

Місцевий пісок – це перемелені кістки коралів і черепашки. Він білий, як кісткове борошно, що його дід купував на нашому рибкомбінаті. На борошні лежать мушлі, теж білі, як кістки. Я нахиляюся до найкрасивішої, і раптом бачу, як усі вони водночас починають тікати від мене геть. Що за маячня? Ще одна спроба – знову панічна втеча. Тільки упіймавши одну з них, я розумію, що порожніх мушлів тут немає – у кожній зайняв оборону рак-відлюдник, який захищатиме свій дім до останнього, а ні – то тікатиме світ за очі.

Знову вертаюся до інтернету і потрапляю у веремію поганих передчуттів та ще гірших фактів. Кручу кіно назад. Що було, що буде, чим серце заспокоїться. Справа про отруєння Ющенка зайшла у глухий кут, «Всьо будет Данбас!», міліція не допустить силового сценарію, міністр Білоконь обіцяє підлеглим три дні п’янки після перемоги, «козли, які заважають нам жити», мер Москви за Януковича, погром у виборчому штабі, голова виборчої комісії твердить, що її залякують, податкова трощить прихильників опозиції, міліція побила затриманих на мітингу, Кучму – геть, Януковича – на нари, вірю, знаю, можете, тому що послідовний…

Я ходжу островом, неначе Робінзон Крузо. Сімсот метрів вздовж, дев’яносто поперек, потім навпаки – дев’яносто поперек, а сімсот вздовж, потім по колу.

Розмоляю з Катькою, нічого втішного – директор у лікарні, гуманоїди відморозилися, Ґенек розводить руками, Паша повторює, що все буде добре. Довбень, у нього ж найвпливовіший телеканал країни – невже не можна стукнути по столу кулаком?

Я не розуміюся на політиці, але треба ж якось боронитися, донецькі – народ безпридільний, самі не зупиняться. Раз пішла така свалка, тут уже не до розборок, хто свій, хто чужий.

З розпачу набираю Мирослава. Він сповнений оптимізму. Ми переможемо, до бабки не ходити. Хто конкретно – «ми»? Але його я про це не запитую. Все, що пише інтернет, – правда, але не вся правда. До влади рветься справжня хунта, але народ їх не пропустить. Все буде вирішуватися у другому турі, а отже, ти не запізнишся до фіналу. Приїзди – твій голос може бути вирішальним.

Господи, я ж їхав за тисячі кілометрів саме для того, щоб мій голос не був вирішальним! Але кому про це розкажеш?

Ввечері в готелі шоу. Специфічно мальдівське. Біля хвилеламу збираються туристи. Бо там зараз виступають справжні артисти. Народні, острівні. Огрядний кухар вивозить на берег контейнер з відходами і починає кидати у воду риб’ячі кістки, голови та тельбухи – те, що залишилося після приготування ресторанних делікатесів.

Клацає рубильник, під водою запалюються ліхтарі освітлюючи сцену. Ми всі уважно вдивляємося у воду. Тут неглибоко – може, з метр, а може, й менше, тому видно все до дрібниць. Оно зі своєї нори висунула носа мурена – плямиста, довга, гостра морда всіяна дрібними зубами, пишуть, що вони мають отруйні залози. Мурена не відривається від своєї нори, а звивається, немов примхлива морська рослина – видивляється, що де погано лежить. Кілька її товарок теж повилазили назовні, хвости заховані між каміння, тільки тіло танцює якийсь прадавній танець. Дрібні хижаки бояться вилазити на світло, вони короткими кидками хапають те, що скраю, і ховаються назад у темряву.

Я сідаю на дошки настилу і спостерігаю за бенкетом. Несподівано просто піді мною пропливає велетенська тінь. Потім ще одна. Боже, це ж скати! Круглі, здоровезні, як кришка від виварки, що у ній мама колись виварювала білизну. Плямисті та білі, вони пливуть на запах здобичі, їх багато, мабуть, з десяток.

Побачивши, що головні учасники шоу в зборі, кухар перекидає контейнер над водою, і відходить зі скромним виглядом продюсера. Поверхня океану одразу стає червоною від крові.

І тут починається дійство. Спочатку скати планують на здобич, хапають її несподівано великими та зубастими ротами. Потім починають атакувати одне одного. Вони вимахують своїми круглими крилами, налітаючи на суперників та гарчать – ба навіть по-справжньому гортанно кричать, немов собаки, що зчепилися на вулиці. Гарчання скатів викликає справжній захват у англійських туристів, блимають спалахи фотоапаратів, лунають вигуки, які можна зрозуміти і без перекладу. «Диви-диви! А оно! Ой, мамочко!» – приблизно так це звучало б по-нашому. Скати налітають один на одного і кусають – справді кусають, полосуючи іклами спини конкурентів, вириваючи з них шматки кривавої плоті. Я помічаю, що спини цих гладіаторів вкриті старими рубцями і плямами – як і годиться справжнім бійцям. Скати атакують одне одного на самій поверхні, так що бризки здіймаються фонтанами, а крила ляскають по воді. Галас туристів, крики скатів, тупотіння ніг – усе це зливається в єдиний звук, немов на стадіоні. Я не можу відвести очей від цієї картини, і раптом помічаю інших учасників подій – поки на верхньому поверсі ведуть бої велетні рингу, на дні потроху починає порядкувати друга ліга – дрібніші хижаки, озброєні помітними навіть з відстані іклами розтаскують менші шматки здобичі по кутках, іноді беручись по двоє-троє за один риб’ячий кістяк. Мурени витанцьовують свою ламбаду, і щойно у коло їх досяжності потрапляє ласий шматок, кидаються на нього, відганяючи конкурентів.

Мимоволі у голові спливають асоціації з батьківщиною. Точно так розвиваються події за три тисячі кілометрів звідси, у країні, яка вважає себе географічним центром Європи. Навіть портретну схожість персонажів можна знайти при бажанні – он ті три рибки, що тягнуть ласий шматок – викапані гуманоїди. Якийсь серед скатів – Паша Павлюк, чи то його місце серед мурен, а скати – це донецькі? Англійці, що усіх боків клацають спалахами та муркотять відеокамерами – це СNN та ВВС. Цікаво, а де тут я?

Несподівано бійка вщухає. Учасники шоу буквально в один момент заспокоюються і ховаються хто куди. Серед туристів хвиля нерозуміння. «Shark!» – вигукує хтось. Я починаю шукати очима – дійсно, в темряві, за межами освітленого рингу промайнула швидка тінь. Потім вискочила з іншого боку. Акула! Невеличка, рифова, метри з півтора. Вона не виходить на світло, але почувши нового учасника подій, уся банда миттєво розлітається хто куди, кинувши недоділену їжу. Тут навіть асоціацій не потрібно. Прийшов Папа. Головний. Мальдівський Кучма. І якби не те, що він не любить софітів, спокійно з’їв би усю здобич та ще й кількома бійцями закусив. Але світло – воно заважає, тому тутешній рифовий Кучма крутиться навколо яскравого рингу і врешті-решт залишає його ні з чим.