Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Паша нахилився до мене:

– Серьога, слухай, здається, вони лесбіянки.

– Навряд чи, – заперечив я.

– Ні, ну точно лесбіянки. Ти диви, що виробляють. Егей, слухайте! – він гукнув так гучно, що дівчата перелякано завмерли. – Ви що, лесбіянки?

Білявка розгублено виструнчилася.

– Але ж ви самі…

– Точно лесбіянки. Слухай, кого ти нам привів? – запитав він чомусь у Олеся, який помітно очманів від побаченого.

Той не знайшовся з відповіддю.

– Так, ану давайте звідси! – обурено скомандував Паша. – Що це за збочення, га?

Дівчата зовсім втратили орієнтацію і тільки розгублено кліпали очима. Сцена було гідною пензля майстрів Відродження – абсолютно гола брюнетка та білявка у блискучій білизні, які розгублено кліпають очима, стоячи на столі VIР-зали. Чоловіки ж годилися позувати Гойї чи Діксу – шакалорилий обпечений коктейлем п’яно-цинічний Паша та білявий янгелик Олесь, що не може відірвати очей від дівчачих тіл.

Для того, щоб допомогти відновити живописну гармонію, я взяв зі стільниці триста доларів і засунув за гумку трусиків білявки.

– Давайте, давайте! Теж мені, розвели тут разврат! – підігнав нетерплячий Паша.

У брюнетки на очах знову забриніли сльози. Ні, все-таки на подібній роботі не можна бути настільки чутливою. Це непрофесійно.

Зібравши з підлоги одяг, дівчата вийшли. Білявка пошепки лаяла нас останніми словами, але Паша цього не чув. Він запитав Олеся:

– А де твоя?

– Хто?

– Ну та, третя, що була. Де вона?

– Не знаю, – зізнався розгублений поет.

– Так поклич. Блін, всьому тебе вчити!

Хлопець невпевнено підвівся та пішов до виходу.

Закладаюся, він буде тинятися коридорами, не наважуючись навіть звернутися до обслуги.

– Серьога, з ким приходиться работать! Ти тока глянь! – і тут я зрозумів, що доведеться досидіти до кінця цієї частини вистави. Адже Олесь сам не впорається з шефом і під гарячу руку наробить дурощів, не дай Боже, ще й без роботи залишиться.

– Наше життя – це груповуха! – підняв Паша келих з віскі. – Поняв? Груповуха! Тому треба всіх їбати, інакше виїбуть тебе!.. А ти де ходиш? – напустився він на руденьку стриптизерку, яка повернулася тим часом до зали – певно, була десь недалеко.

– Я? Так ви ж самі…

– Тобі що, гроші непотрібні?

Олесь, який зайшов слідом, вмостився поруч зі мною, немовби шукаючи захисту. Він почувався невпевнено й дуже незручно. Але що поробиш – помічник депутата і є помічник депутата. Робота така.

– Подобаєшся ти мені! – оголосив Паша, обіймаючи дівчину за плечі. – Не те, що ці твої лесбіянки. І як ти з ними живеш?

Олесь нахилився до мене:

– Уявляєте, вона там плакала, – прошепотів у вухо. – Я виходжу, а вона стоїть і плаче.

– Будь-яку жінку ображає, коли нею нехтують.

– Так гроші ж вперед заплатили.

– Жінка залишається жінкою завжди. І з грошима, і без. Затям це собі. Згодиться у дорослому житті.

Паша вже не контролював себе. Він наказав руденькій іти на сцену, щоб потанцювати біля жердини. Потім розчулився від побаченого, зняв з руки «ролекс» і подарував їй як нагороду. «Ролекс» врешті-решт конфіскували охоронці, які знали звички свого шефа, проте це було пізніше. А поки дещо прибитий новими для себе реаліями Олесь за шефовою командою знову читав вірші руденькій. Та кліпала очима.

Тим часом викликали метрдотелицю і послали за білявкою з брюнеткою. Їм було поставлено задачу розважати нас із Пашею. Потім усіх трьох було роздягнуто до нитки і влаштовано конкурс краси. Перемогла досвідчена білявка, за що отримала приз у розмірі п’ятисот доларів.

Ну а тоді Паша вже й сам видерся на сцену, щоб навчити дівчат танцям біля жердини, і тут йому знову придалося спортивне минуле. Па, які показував нам депутат, хоч і не входили до асортименту класичного стриптизу, проте не були позбавлені грації, і вже точно могли дати тутешнім зіркам сто очок вперед за експресією й артистизмом. Голі дівчата у захваті плескали в долоні та вигукували. Олесь п’яними очима поїдав їхні неприкриті принади. Охоронці зазирали у відчинені двері. А я доливав собі віскі, бо розумів, що набратися, як чіп – зараз єдиний гідний вихід для чоловіка.

В четвер біля Кабінету Міністрів активісти Всеукраїнської інформаційно-просвітницької кампанії ПОРА здійснять акцію-перформанс «Пора прозріти!». В ході акції будуть розгорнуті карти України та Мукачева та продемонстровані фотографії подій мукачівських виборів. Голові уряду будуть запропоновані окуляри з відповідною кількістю діоптрій для покращення гостроти зору.

ПОРА

Служба безпеки України пов'язана з російським ФСБ і через СБУ відбувається великий витік секретної інформації до Росії. Про це заявив колишній полковник КДБ Олег Гордієвський.

Бі-Бі-Сі

У неділю, о 12.00 на Співочому Полі у Києві відбудеться мітинг на підтримку Віктора Ющенка, який цього дня подасть до Центральної виборчої комісії документи про реєстрацію його кандидатом на посаду президента. Планується, що в акції візьмуть участь представники з усіх міст і сіл України. Всього в країні нараховується 35 тисяч населених пунктів.

Прес-служба Віктора Ющенка

Патріарх Філарет: «Якщо Віктор Федорович Янукович підтримує Київський Патріархат, то віруючі нашої церкви теж підтримають його».

Громадське радіо

Цікаво, чи існують якісь фізіологічні обмеження для запоїв? Ну, наприклад, таке: запій не може тривати більше, ніж двадцять днів. Хоча ні, не двадцять. Я пам’ятаю, як свого часу Паша пірнув майже на місяць.

До речі, можна купити Книгу рекордів Гіннеса і подивитися, який із запоїв офіційно вважається найдовшим у світі.

Проте жарти жартами, а треба щось робити. За останні роки Пашині запливи набули загрозливої динаміки – він пірнав усе частіше, а тверезі періоди дедалі коротшали. Попри думку Ґенека про те, що тільки у п’яному вигляді можна керувати державою, проблеми накопичувались, і без Паші деякі з них не вирішувалися ніяк. Паша – депутат, Паша – володар найвпливовішого телеканалу, врешті-решт Паша – досвідчений політик із неймовірною чуйкою. Для нього запій і справді відігравав роль своєрідної відпустки, кнопки на зразок «Резету» на комп’ютері: в одну мить забути все, викинути геть з оперативної пам’яті резидентні програми – стосунки, зобов’язання, багатоходові інтриги – дати охолонути процесору, і тоді знову – до роботи. Може, варто запозичити цю методу? Лишається тільки пошкодувати, що я не алкоголік.

Мобільний в кишені задзеленчав, я побачив на дисплеї номер Ґенека. Про вовка промовка. Наш кавалергард – певно, безгрішна душа.

– Уважно слухаю.

– Привіт. Ти вже в курсі?

– Дивлячись чого, – в останні місяці події в країні розвивалися так стрімко, що залишатися «в курсі» всього було просто неможливо.

– Там з Павлом Олександровичем ситуація.

– В тому смислі, що він у підпросторі?

– І це теж. Там сьогодні зранку ситуація.

Господи ти Боже мій! Чому есбеушники не можуть висловлюватися нормально?!

– Про сьогодні зранку ще не в курсі.

– О восьмій ранку до кабінету зайшов цей шнир.

– Начальник розрахункового центру?

– Ага. А там ситуація. Павло Олександрович відпочиває обличчям на столі, а навпроти сидить абсолютно гола і п’яна жінка.

Я присвиснув. І справді, ситуація, інакше не скажеш. Якби її побачив хтось із своїх – тоді інша справа, а коли трапився цей базіка, стукач та кар’єрист… Сучий син, який просто фізіологічно не може тримати язика за зубами.

– А що знадобилося начальнику розрахункового центру в кабінеті заступника наглядової ради? Та ще й о восьмій ранку?

Ґенек зробив вигляд, що не почув.

– Він викликав службу безпеки. Вони стали ту жінку виводити і з’ясувалося, що її одягу в кабінеті немає.

– Як це, немає? А в задній кімнаті?

– Ніде. Ніде нема. Павло Олександрович прокинувся і накинув їй на плечі власний піджак. Так з банку й вивели.

Я уявив собі цю картину. Галантно, блін.

– Євгене Мироновичу! – я навмисне звернувся по-батькові і на «ви», тобто майже офіційно. – А вам не здається, що начальнику розрахункового центру все-таки хтось порадив зайти до Пашиного кабінету?

Ґенек знову пропустив мої слова повз вуха і не дарма – я вже давно наполягав на тому, щоб того шниря прибрали з банку, а генерал уперто саботував проблему.

– Ти повинен розуміти, куди він побіг доповідати про цю ситуацію. І що зараз підніметься нагорі.

Я не тільки розумів це, але й голову протовк Паші з приводу стукачів у банку, та все дарма.

– Я все чудово розумію. А до того ж розумію, що ця ситуація цілком на совісті вашого підшефного, начальника служби безпеки. – Варто було все-таки правильно розставити акценти в розмові. – Вона що, гола до банку прийшла? А якщо й гола, то куди дивилася охорона? Всі ж так чи інакше проходять через вестибуль, мимо охорони. Виходить, вони не повідомили про таке свого боса? А він не повідомив вас? Чому? – останні слова я говорив уже на тлі коротких гудків.

Гарна історія. Не вперше, звичайно, Паша з п’яних очей потрапляє у пригоди. Були у нас випадки і з мордобоєм, і навіть зі штурмом митниці в аеропорту. Але тоді обстановка в країні була трошки іншою. Ба навіть при цьому не обходилося без втрат – аби замазати скандал доводилося і платити, і поступатися інтересами, і навіть вибачатися.

Що буде зараз? Хто зна! По-перше, очевидно, що історію вже доповідають Папі. Бо ж Паша далеко не найбідніший серед депутатів, у нього є що забрати. По-друге, невідомо, чи не трапився там випадково фотограф, і чи не побачимо ми репортаж про все це у завтрашніх газетах. Бо якщо так – значить, це не просто ініціатива жовтої преси, адже наші газети друкують тільки те, що порадили темники з Адміністрації Президента. І якщо така порада з’явилася, це означає одне: Папа дав вказівку мочити нас по повній формі.

Проте навіть якщо у пресі новина не з’явиться, це зовсім не означає, що команди мочити не було.

Чорти б їх усіх вхопили! Не було мороки – тепер сиди, чекай, звідки прийде чергове лихо.

Я підняв трубку і набрав Жорика.

– Добрий день!

– От іще скажи, ілі он добрий? – почувся лагідний, як завжди, голос.

– Знаєте вже?

– Ну звичайно, знаю.

– Ґенек дзвонив?

– У мене є свої люди.

В його інтонаціях не чулося навіть тривоги, не те, щоб паніки. Чи це означає, що все гаразд? Ні – просто якщо людина пережила погром, влаштований у дев’яності за міністра Кравченка, коли бойовиків валили просто у глухих дворах, то порівняно з тими проблемами теперішні мають здаватися веселим жартом. Проте мені й цих жартів вистачить, тому що розбиратися з наслідками доведеться самотужки, без прикриття згори.

– А тобі що, Ґенек подзвонив?

– Ну звісно. Я ж не в курсі. Паша в підпросторі, я у нього в офісі не з’являюся.

– А-я-яй! А навіщо Ґенек тобі дзвонив, як думаєш?

Я дещо розгубився від такого запитання.

– Як це, навіщо? Розповісти.

– Ілі він часто тобі дзвонить?

– Та ні.

– А так просто, для того, щоб розповісти?

– Ніколи.

Голос Жорика став іще оксамитнішим.

– А знаєш чому? Бо Ґенек ніколи не дзвонить, аби просто розповісти.

– Але ж він нічого іншого не говорив. Тільки повідомив, і все.

Трубка забулькала. Здається, старий хихотів.

– Ти вибач мені, Сергійку. Як ти думаєш, може він боявся, що ти ні про що не узнаєш?

– Навряд чи.

– Ну?

Я розгубився іще більше:

– Тоді не знаю.

Жорик зітхнув, певно, засмучений моєю тупістю. Але я й справді не фахівець у гебешних розводах – хіба постфактум, коли хвалюся перед Сапулою.

– Перше, що я думаю, Ґенек хотів довідатись, яка інформація у тебе є, і повідомити свою версію. Що він тобі сказав?

– Ну, сказав, що застали з голою бабою в кабінеті. А я запитав, куди дивився його начальник безпеки.

– Сергійку! Те, що ти йому сказав – зовсім одна справа, а що він тобі – зовсім інша.

– Розумію. Він дуже специфічно висловлюється, не зразу й згадаєш… Ну приблизно так: сказав, що я маю розуміти: інформація, швидше за все, пішла нагору.

– Пішла нагору? І він нічого не може зробити?

– Цього він не сказав.

– Так от, Сергійку, слухай мене акуратно, – Жорик взяв невелику паузу, під час якої я встиг перекласти телефон до лівого вуха, бо праве вже намокло від довгої розмови. – Він або знає, що готується якась кака, або підозрює про це. А подзвонив для того, щоб натякнути: він твої проблеми вирішувати не буде. Усі ці базари про інформацію нагору означають, що він знімає з себе зобов’язання і не буде допомагати закривати питання навіть у тому випадку, якщо до нас прийдуть його прямі підлеглі.

Слухаючи старого бандита, я зрозумів, що й сам мав багато запитань з приводу Ґенекового дзвінка, але не дав собі праці поміркувати. А те, що зараз говорив Жорик, скидалося на правду. Корабель отримав пробоїну, і з трюму потелефонували пацюки, щоб попередити про втечу.

– Тобто ви хочете сказати, що треба іти у підпілля?

Жорик знову взяв невеличку паузу.

– Давай я поспілкуюся з людьми, щоб вони мене попередили якщо будуть якісь рухи в нашому напрямку. Ти, Сергійку, теж там про всяк випадок подивися, чи не залишилось якихось хвостів від моїх справ. Я розумію, що зараз буде багато проблем, але й про мої теж не забудь, добре?

– У мене все під контролем.

– Ну й добренько. Павлуші вітання передавай.

– Обов’язково.

Розмова не додала оптимізму, але я завжди вважав, що про неприємності краще довідатися заздалегідь. Тоді легше їм протидіяти. Отже, що нам загрожувало?.. Ну, по-перше, Пашу зніматимуть із заступника голови і врешті таки виженуть з красивого кабінету, оскверненого голою повією. Таким чином, ми втрачаємо контроль над великим державним банком, але це швидше шкура неубитого ведмедя. Ми ще й закріпитися тут як слід не встигли. Гірше буде, якщо візьмуться мочити комплексно – тоді весело буде всім: і у міністерстві, і на телеканалі, і в банку. У Жорика теж – ну, за це переживати особливо не варто, Жорик сам за себе домовиться, а от міністерське лайно вигрібати доведеться мені.

З тих пір, як ми з Пашею втрапили в орбіту державного бізнесу, моя робота стала скидатися на обов’язки сантехніка з аварійної служби – приїхати за викликом, заткнути прорив і вичерпати усе лайно, що натекло внаслідок цього прориву. Просто як мій дядько Вареник. Щоправда, він був професійним сантехніком. А я?

Мабуть, я теж сантехнік. Бізнесмен-сантехнік. Продовжувач дядькової справи. Робоча династія, хай йому чорт!

Але те, що набубнявіло зараз на наших трубах, загрожувало не просто проривом. Якщо раптом згори дадуть команду «фас», це вже буде цунамі, сель, як під час Куренівської трагедії, коли змило кілька кварталів з лікарнею, стадіоном та трамвайним депо. І за що? За голу курву в кабінеті?! Немовби тільки Паша водить до себе курвів. Президент і сам, гадаю, далеко не святоша. До речі, а чи є у Мельниченка на плівках сексуальні епізоди? Треба пошукати.

Я сумно всміхнувся власним думкам. Звичайно, президент – не святоша. Він – святенник. Святенник за посадою. І тому у будь-який момент може захотіти показати зразок боротьби за високий рівень моралі і тверезий спосіб життя. Показати на окремо взятому прикладі – алкоголіка і розпусника Павлюка Павла Олександровича. Хіба може подібна особа обіймати високу державну посаду? Ні, ні і ще раз ні. А значить, треба терміново організувати побиття камінням у газетах та публічний розстріл перед телекамерами – необхідне підкреслити.

За вікном смеркало. Поглинений важкими роздумами, я машинально взяв до рук дідове прес-пап’є, що віднедавна прикрашало мій стіл. Звичка крутити щось у руках – ознака неврастенії, так казала мама, лікар із великим стажем. Мабуть, на неврастенію я страждав із самого дитинства, бо постійно гриз олівці, скручував і розкручував ручки, стукав по столу пальцями. Це допомагало зосередитися.

От і зараз, взявши за поганою звичкою до рук дідів витвір, я одразу повернув думки у конструктивне річище. Паніка – не наш метод. Будемо готуватися до гіршого і сподіватися на краще – цей рецепт завжди працює. А до гіршого ми вже готуємося – по-перше, Сапула ретельно перетрушує всі старі схеми на предмет надійності. Краще за неї це навряд чи хтось здатен зробити. По-друге, наш бізнес навіть у мирний час побудований так, щоб ми були постійно готові до погрому. Залишається тільки зробити так, щоб до погрому були готові й підлеглі. А для цього існує друге старе правило – відсутність документів карається не так суворо, як їх наявність. Бо коли щось втрачено – це максимум халатність, а коли є не те, що треба, воно одразу із звичайного документа може перетворитися на доказ, і це вже точно нікому не потрібно.

Я пригадав, як у часи загострення бойових дій гуманоїди дали грошей слідчому, аби той викликав на допит тимчасового керуючого, а самі тим часом вивезли з банку усі документи і спалили разом із машиною, і оцінив усі переваги подібного методу. Тим більше, що у нас до перевірок іще не дійшло і директор підприємства цілком має право віддати наказ перевезти архів до іншого приміщення чи, скажімо, до аудитора… Так, це чудова ідея, саме до аудитора, тут у мене є на кого покластися. Далі машина залишається на стоянці, невідомі – тут нам допоможе Жорик зі своїми кримінальними зв’язками – викрадають її, далі заява в міліцію, плач за втраченим… А пізніше авто виявляють десь у лісі під Бородянкою згорілим разом із усім багажем. І відтоді в бухгалтерії замість паперових скирд лежить одна-єдина постанова міліції про відмову у порушенні кримінальної справи. Геніально! Гадаю, на таку пропозицію охоче погодиться й мій директор, який таким чином прикриє усі свої «ліві» номери, і партнери, які спокійніше спатимуть. А машину можна й нову купити, невелика втрата порівняно з масштабами можливих проблем.

Думки закрутилися навколо організаційних питань – кому подзвонити, що сказати, де домовитися. Ні, поспішати не треба, але підготувати такий варіант як пожежний – це обов’язково. Та й взагалі на усіх наших конторах передбачити таку собі пожежну кнопку – натиснув, і от тобі пожежа.

Прокручуючи в голові усі нюанси рятівного плану, я одночасно крутив руками дідове прес-пап’є і раптом впіймав себе на думці, що у фігурках мавп на ньому знаходжу багато спільного з конкретними людьми, тими, що оточували мене. Взяти хоч би центральну фігуру пахана. Він сидить на троні і виглядає всесильним, але якщо придивитися, то видно, що він просто спить. Точно так, як Паша заснув в кабінеті з голою повією.

Та й підручні його нагадували мені знайомих: наприклад, маленький розводило, який згорбатився над вухом, до сміху скидався на Жорика. А більшенький, хоч і не мав особливої портретної схожості, але за своїми габаритами і головне, функціями був подібний до генерала Ґенека. Може задавити будь-кого. У тому числі й пахана, якщо карта ляже. Може навіть просто втекти – адже на кожну силу рано чи пізно знайдеться більша сила. Думаю, перед вертухаями цей табірний убивця теж спасував би. Ну а зараз, поки пахан заснув, обидва шукають варіанти на випадок, якщо той не прокинеться. Пахани не вічні, врешті, як і всі ми.

Ну а кого мені нагадував скрипаль? Я уважно придивився до худорлявої, по-тюремному скоцюрбленої мавпячої фігурки. Ні, не знаю. Артистів у нас не бракує, але нічого конкретного. Так само, як і персонажі у кутках – хіба той, що молиться, може бути якимось знайомим попом? А може, він просто боїться, тому й стоїть на колінах?

За довгі роки темна деревина прес-пап’є вкрилася пилом. Дядько Вареник, певно, витер його перед тим, як везти до Києва, але у глибоких западинах, швах та на дрібних деталях зібрався білий порох, що не піддавався ганчірці. Від нього різьба немовби вкрилася легкою шляхетною сивиною, яку втім все одно треба буде якось відтерти поліроллю.

Я оглядав віднайдену сімейну реліквію з різних боків, уважно вивчаючи мізансцену, створену дідовими руками. Слухняний скрипаль старанно схилився над скрипкою. Особливого трагізму в його постаті не читалося. Кожен музика має бути готовий зіграти на замовлення. І не важливо, хто замовляє – чи пахан на зоні, чи політик, чи то бізнесмен. Навіть розмір гонорару тут не принциповий – це може бути баланда, гроші, лауреатство, а може бути й життя. В артистів душа повинна співати тоді, коли цього хоче публіка, а публіка трапляється різна. Публіку не обирають.

Пахан на троні заслухався і заснув. А може, він зовсім не спить, а просто замріявся, поринув у спогади? Як це не дивно, подібні персонажі часто страждають на сентиментальність. Проте, маючи за спиною двійко подібних помічників, краще особливо не віддаватися мріям, ба навіть не спати. Ці дві мавпи – здорова та хитра – не викликали у мене довіри, і на місці пахана я б тримав вуха нашорошеними двадцять чотири години на добу.

А може, він зовсім і не спить, а просто захворів? Чи то пішов у запій?

Я спробував згадати, що розповідав дід про цього пахана, але на думку не спадало нічого конкретного. Пам’ятаю, буцімто ті двоє – убивця і розводило – ненавиділи одне одного, а пахан весь час підливав олії у вогонь. То до одного прихилиться, то до іншого. Єдиний, до речі, спосіб дати собі раду з подібними елементами. Але тут потрібен природний талант. Я, наприклад, так не вмію. Може, саме через це досі й не вибився у пахани?

В очікуванні чергової кризи чомусь завжди тягне на філософію. Потім, коли почнуться бойові дії, буде вже не до рефлексій, бо події валяться з усіх боків, тільки встигай відбиватися. Але очікування удару – це найважчий момент. Бо не знаєш, звідки воно прилетить і в уяві малюєш собі картини, які здатні довести до інфаркту навіть йога вищої кваліфікації. Тому у такі хвилини я вдаюся до філософії або ж до спогадів – це повністю «забирає» мозок і займає його роботою. План вироблено, завтра з самого ранку почнемо його втілювати, а того, що станеться, все одно не уникнеш, скільки не думай.

Дід, до речі, розповідав: що коли потрапив до камери, несподівано заспокоївся і першу ніч спав, як убитий. Бо очікування арешту – найгірше з моральних катувань.

От, дідько, згадав про арешти. Сподіваюся, до цього не дійде, але хто його зна при теперішніх розкладах. Треба попередити Катьку, щоб перевела у гаряче меню мобілки номер юристів, та й самому не забутися це зробити. І до заступника у податковій треба під’їхати з пляшкою – привід знайдеться, а в разі чого він попередить про отримані вказівки. Будемо по всіх напрямках рити окопи, як казав наш старшина, для стрільби стоячи на коні.

Хоча можливо, що вони не наважаться – телеканал у теперішній передвиборчій ситуації, це – актив номер один. Хто захоче навзаєм отримати інформаційну війну? А з іншого боку, чи здатен наш канал на відкриту протидію владі? Сумнівно. У них значно краще виходить лизати дупу та виконувати вказівки. Саме тому зараз можуть початися ігри із перерозподілу інформаційного простору – частоти, кабель, супутник, тут є де покомбінувати. Сильних бояться, а слабких гноблять.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи, – пояснював мені дід. – Мавпи дуже схожі на людей, а люди – на мавп. Особливо деякі. Придивися уважно. А буває, живе собі людина як людина. І тільки коли потрапляє у складну ситуацію, з’ясовується, що воно – мавпа».

Тепер я згадував ці слова і знову дивився на прес-пап’є.

Мавпа, що схилилася над мискою. Вона їла. Просто їла і їй не було жодного діла до музики. Поки пахан з бандою розважаються, можна швиденько з’їсти свою пайку – не заберуть. Кого дід зобразив у такому вигляді?

Я посміхнувся. А будь-кого. Таких персонажів вистачає як у таборах, так і на волі. Кожен може нарахувати з десяток серед своїх знайомих. Дають – бери, б’ють – біжи. А якщо блатні зовсім заграються, можна навіть спробувати відірвати собі зайвий шматок, так, щоб ніхто не бачив. І хіба є різниця, як звали людину, з якої дід різав цей образ? Ця порода не переводиться ніколи.

От мавпа, що танцює з хустинкою над головою, – це персонаж цікавіший. Типова шістка. Пахани веселяться, значить і нам треба. Я придивився уважніше – у позі та обличчі тварини не читалося жодних хитрощів, жодної іронії. Характер простий і зрозумілий, без подвійного дна. Просто шістка, без будь-яких додаткових нюансів. Істота, що повністю прийняла правила гри. Скажуть танцювати – танцюватимемо, бити – битимемо і так далі. Ідеал громадянина. Соціальна основа сильної влади. Якщо навіть завтра пахана заріже хтось із тих двох, що стоять за троном, ця мавпа буде танцювати за командою нового. Я теж знаю таких людей. І дід знав. Цього добра завжди було навалом.

Ну й нарешті та, що стоїть на колінах. Чи то молиться, чи то боїться. Ні, все-таки боїться. Бо коли моляться, голову руками не затуляють. Це буває тільки від страху. У такому вигляді, певно, дід зобразив таборового парію, опущеного, забитого, зашуганого. Але хіба тільки у таборах живуть зашугані люди? Оно їх скільки навкруги – бояться всього: начальства, міліції, самих себе. Не хочуть нічого знати, бо це страшно, не хочуть думати, не хочуть сподіватися. Аби зараз ніхто не вдарив – і те добре. Теж життєвий персонаж. Дід умів узагальнювати.

Залишається остання, відламана. Цікаво, що вона робила? Я спробував викликати спогади дитинства, але нічого не вийшло. Якби хоч натяк. А може, це мавпа-вертухай, охоронець табору? Чи оперуповноважений, як їх там називали, кум?

Але навіть без втраченої фігурки картина вимальовувалася зрозуміла. Начебто й мавпи, начебто й табір. Начебто й табір, а насправді наш теперішній світ. Цікаво, звідки дід міг знати Пашу чи Ґенека з Жорою? Ні, він їх знати не міг. Але знав. Бо розумів, що табір – лише одна з проекцій існування людської зграї. Проекція на табір, проекція на бізнес. А в армії хіба не те саме? З досвіду своєї служби можу під кожну з цих мавп підставити конкретного персонажа. Начальство живе своїм життям, а люди по кутках влаштовуються, хто як може, виживає в очікуванні дембелю. Глобального дембелю, який чекає врешті-решт на кожного з нас.

Дід, сам не знаючи того, зобразив на прес-пап’є сучасну Україну. Хоча на яких підставах я вважаю, що не знаючи?

Хіба колись Україна була іншою?

А Мирослав іще каже, що ці люди здатні вийти на вулиці. Цікаво, хто саме? Шістки чи опущені? А може, скрипаль? Вийде і змете владу.

Можливо, присяжні у справі цього лікеру-Бейліса і здатні були на щось, але ж вони на вулиці не виходили. І за теперішніх технологій голоси присяжних порахували б таким чином, що не причепишся, і переміг би той, хто треба. А вони б навіть не варнякнули у відповідь.

А може, вся справа у цій, відламаній і загубленій? Чорт забирай, чому я її не пам’ятаю?! Що вона могла робити? Може, це була мавпа-воїн? А може, мавпа-Прометей? Мавпа-кандидат від опозиції?

Я сам засміявся своїм думкам.

А може це мавпа-стукач?

Згадавши останнє слово, я поклав прес-папьє і, нахилившись, витяг з шухляди іще одну реліквію – картонну теку із засмальцьованими зав’язками. Думки зробили коло і знову повернулися до мого сантехнічного родича.

Дядько Вареник сидить десь там і чекає, поки я вирішу долю його нікому не потрібних мемуарів. Він не знає, що видавці не будуть вкладати гроші у мемуари сантехніка, так само, як і у щоденник секретарки. Бо такі мемуари не цікавлять читачів.

Я замислено відкрив теку. На першій сторінці – присвята: «Моєму дядькові Івану, що мав мужність бачити людей такими, якими вони є».

Прес-пап’є хитнулося, немовби підтверджуючи цю думку.

От холера, здається, я стаю сентиментальним.

Як там казав Мирослав? З таких от родинних історій складається історія країни? Я ж так і не встиг колись записати за дідом розповіді, а тут усе записано, хай би навіть кривим почерком, хай навіть кривими словами…

А може, видавці не відмовляться надрукувати її, якщо їм заплатити за це? Думка логічна, як на наш бізнесовий час. І якщо я й справді стаю сентиментальним, то принаймні заробляю достатньо, щоб самому оплачувати цю сентиментальність.

Нехай у старого буде книжка. Навіть якщо це – мемуари сантехніка. Нехай хоч якась частинка історії моєї родини стане частинкою великої Історії. І ні до чого тут видавці. Та й читачі ні до чого.

Я видобув мобільний і знайшов потрібний номер.

– Дядьку Валерко! Це ти? Привіт. Ще в Києві?.. Так, він подивився твій рукопис… Давай зробимо так. Ти скільки ще плануєш тут бути?.. Ага, тоді пройдись по видавництвах і запитай, скільки коштує надрукувати твою книжку… Ну, так. Нехай порахують і дадуть кошторис… Ні. Книжка гарна. Просто зараз мемуарну літературу видають тільки коштом автора, так сказав Мирослав… Як отримаєш кошторис, набери мене, я гроші знайду… Та ну, не варто. Там же про мого діда, так що тут все правильно. Ну а отримаєш Нобелівську премію – не забудь поділитися.

Я посміхнувся і натиснув кнопку відбою. Отак от завжди – сентиментальність закінчується нападом благодійності. Це тривожний симптом.

Опівночі, в ніч з неділі 1-го на понеділок 2-го серпня Центральна виборча комісія припинила приймати документи від висуванців на посаду президента України. Всупереч упевненості частини експертів, президент Леонід Кучма не подав в останній момент документи для балотування втретє.

Українська правда

Трансляцію «5 каналу» відключили у місті Дніпропетровськ.

5 канал

84 % опитаних ствердно відповіли на запитання:

«Як Ви вважаєте, чи мають право громадяни вийти на вулиці з акціями протесту у випадку фальсифікації результатів виборів?»

Центр Разумкова

Міністерство внутрішніх справ обіцяє не допустити зміни політичної влади шляхом акцій громадянської непокори. «Нас не даремно називають силовими органами» – заявив заступник міністра.

Українська правда

Павлюк-паша, схудлий після запою, з великими синцями під очима та білим, як у покійника, лицем, сидів у кабінеті на своєму звичному місці.

– Нам треба активізуватися, – він хапався по черзі за всі документи, притьмом переглядав і вертав на місце, потім судомно смикав телефонну трубку і суворим голосом давав прочухана секретаркам. – Розсобачилися без мене! Кожен сховався у своєму кутку! А мені тепер за вами виправляти!

Я скептично кривив губи. Пашин запій тривав ще два тижні після вікопомної забави з голою повією у кабінеті державного банку, проте хмари, які збиралися весь цей час на обрії, на диво, не дали дощу. Тепер, у період ремісії, разом із поганим самопочуттям на мого партнера напав традиційний діловий зуд. У такі дні він справді героїчно ліквідовував наслідки своєї відсутності, але робочий ентузіазм супроводжувався бурчанням та звинувачуванням підлеглих у всіх смертних гріхах – мабуть, таким чином він заспокоював власну совість чи, швидше, жалюгідні її рештки, які зазвичай залишаються в душах реальних політиків та бізнесменів.

– Сєрьога, по-перше, мені натякнули, що треба завезти дачку у виборчий штаб.

– Дачку? Раніше вони брали безготівкою.

– Так то раніше. Скільки в тебе є?

– Три лимони…

– Ну, це їм багато.