Текст книги "Щоденник моєї секретарки"

Автор книги: Брати Капранови

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

– Переконав. Тоді ходіть. Подивимося, чим це закінчиться.

– Та ми краще вже тут якось похворіємо.

Хлопці весело зареготали.

– Добре. Побіжу я, бо ще купа справ. Одужуйте!

Я потис гуманоїдам кінцівки та рушив до офісу. Один камінь з душі звалився – уже добре.

В кабінеті на мене чекав справжній сюрприз.

– Доброго дня, Сергію Миколайовичу!

– Привіт, любий!

За столом сиділи Сапула та моя Ірка. Я зупинився, не довіряючи власним очам. Що у нас відбувається?

– Доброго дня!

– Ти що, мене не поцілуєш? – Ірка одразу заявила свої законні права на чоловіка.

Я схилився і цьомнув повітря біля її щоки. Катьчиним обличчям пробігла скептична посмішка.

– Яким богам я зобов’язаний таким вишуканим товариством?

Обидві захихотіли.

Я ще більше розгубився. Не люблю загадок – це професійне. Може, вони затіяли сімейну розбірку щодо мене? Тоді краще швиденько змотатися. Я зробив стурбоване обличчя і витяг про всяк випадок мобільного телефона.

– Та от, була тут поруч і вирішила зайти до дівчат попити чаю. – Ірка продемонструвала свою телевізійну посмішку. – Ти ж не маєш нічого проти?

Може, це такий своєрідний спосіб вибачитися за позавчорашній скандал? Дивно.

– Та ні, не проти. Будь ласка. Зараз був у Паші на нараді, так до нього теж жінка прийшла поміряти нові туфлі. Жінка – це святе.

– Натяк зрозумілий.

Порівняти Ірку з Пашиною дружиною, означає нарватися на скандал. Аж надто вони не люблять одна одну. Але цього разу Ірка була у незвично доброму гуморі.

– Насправді я тут через Катю. Вона мене запросила.

Я мовчки перевів погляд на свою заступницю. Та зробила безневинне обличчя і кивнула.

Тільки тут я помітив, що на столі стоїть відкоркована пляшка «Бейлісу», дві чарки із недопитим лікером та розорена коробка цукерок. Оце так номер! Тепер зрозуміло, звідки походить хихотіння та грайливий настрій. Судячи зі всього, тут одним тостом не обійшлося.

– Жіночий алкоголізм не лікується.

Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.

– От він завжди такий правильний, – Ірка жартівливо надула губки. – Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?

Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.

Довелося приймати гру:

– Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні – понеділок.

– А якщо ми й вам наллємо? – кокетливо повела очима Сапула.

– Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, – все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.

– Вважайте зробленим, – Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.

Ми залишилися в кабінеті удвох.

– Котику, ти на мене сердишся?

Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті-решт піднімає білий прапор будь-який чоловік.

– Як я можу на тебе сердитися? – сказав я нещиро.

З приймальні почулося дзижчання кавової машини.

– Я більше не буду, – Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.

– Зарікалася свиня.

– Ну, котику.

Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? – теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.

– Можна до вас приєднатися? – почувся з порога Катьчин голос.

– Давай, – дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.

Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.

– Налити? – турботливо спитала вона.

– Та я вже якось сам.

Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все-таки відбувається?

– За що п’ємо? – я підняв чарку.

Дівчата перезирнулися.

– За нас трьох, – запропонувала дружина.

– Правда?

– Так, – приєдналася Сапула. – За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.

– А ми вже щось зробили?

– Так, – дружно кивнули жінки.

– Он воно як! – я обережно поставив свій лікер на стіл. – А що ми зробили?

– Ну! – капризно протягнула Ірка. – Це ж тост.

– Я не п’ю тостів, які не розумію.

– Ну чого ти такий серйозний!..

Сапула підштовхнула мій лікоть:

– Беріть.

Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.

– Пий! – промовила дружина вже владно і сама показала приклад.

Світло-кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.

– Ну, давайте! – Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.

Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.

– Може, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

– Думаєш, варто? – Ірка запитально звели брови до моєї заступниці.

Сапула замислено глянула у стелю.

– Не знаю… Думаю, так.

– Ну тоді сама й поясни.

Катерина розвернулася до мене, демонструючи своє шикарне декольте:

– Сергію Миколайовичу, ми сьогодні нарешті виконали ваше розпорядження.

– Точно, – підтвердила зі свого місця Ірка.

– Дякую. Молодці, – хитрі фізіономії моїх жінок демонстрували задоволення від затягування інтриги. – А яке саме розпорядження?

– Ми були у нотаріуса і зробили договір про розподіл спільного майна. Вам треба тільки заїхати та поставити підпис.

– Тепер ти можеш бути депутатом, – додала Ірка.

Що ж. Як не хворіла, а добре померла. Нехай через

скандали, але справу зроблено. А хіба ж без скандалів жінки вміють працювати?

– Зрозуміло, – я підвівся і пересів до себе за стіл. – І на радостях вирішили набухатися.

– Набухатися… Фі, як грубо! – Ірка теж підвелася. – Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?

– Варто.

– Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?

Я приречено вийшов з-за столу.

Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все-таки жінки – дивні створіння.

Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.

– Ко-отику! Ти що, мене не поцілуєш?

От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.

– Ну, ко-отику!

– Добре, сама напросилася!

Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.

– Боляче! – крізь поцілунок промовила Сапула.

– Не бреши, – я відхилився назад і зазирнув їй у очі.

Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:

– Роздягайся!

– Ти що! Двері ж відкриті.

– Кажу, роздягайся!

Я стиснув волосся сильніше.

– Це насильство.

– Навіть не сумнівайся.

– В приймальні ж усе чутно!

– А ти не кричи.

Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.

– Зараз. Зараз, – вона взялася слухняно розстібати гудзики. – Тільки не тягни так.

Я трошки послабив хват.

Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:

– Далі.

– Давай, ти, – сіпнулася Катька.

– Я сказав, далі, – рука знову стиснула її волосся.

– Добре.

Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?

– Все?

– Далі! – скомандував я знову.

– Ну, Сергію! Це вже не жарти!

На це відповіла тільки моя рука, притиснувши міцніше волосся.

Я примусив її роздягнутися повністю, не відпускаючи, розвернув до себе спиною і навалив грудьми на спинку крісла. Тут лівицю довелося на кілька секунд звільнити для інших важливих справ, але Сапула вже не пручалася, і я знайшов гідне застосування обом рукам. Катька була гаряча, рухалася в такт і тихо стогнала. Добре, що у мене звукоізольовані двері, якщо вони й справді не відкриті. Коли стогони стали гучнішими, я затулив їй рота долонею, і вона у відповідь увіп’ялася зубами у мої пальці. Так на грані болю і шаленства ми дійшли вершини насолоди – Катька першою, тихо заскигливши та стиснувши у солодкій судомі свої сильні ноги, ну а тоді вже і я, несила опиратися цій нестримній силі жіночності. Ми так і завмерли єдиною скульптурою, а коли нарешті змогли розслабити закам’янілі м’язи і повернули здатність рухатися, знову розпалися на дві істоти – чоловіка і жінку, які щойно були одним цілим.

Я всівся на стіл і уважно спостерігав, як Катька вдягається. От вона натягла трусики. От нахилилася і неначе у сачок впіймала груди чашечками ліфчика. От в туфлях і спідниці стала уособленням офісної еротики – груди готові розірвати прозоре мереживо білизни, а покусані губи палають любовним шалом. А от – вона знову моя бойова заступниця, щоправда, трохи розпатлана, але з цим жінки вміють впоратися кількома рухами рук.

Катька мовчки підійшла до закритих, як виявилося, дверей, взялася за ручку і раптом обернулася, піднявши вгору пальчик:

– А все одно її ти поцілував двічі, а мене лише один раз.

Ну не зараза?

Після потужного сексуального викиду з Сапулою робота, природно, до голови не йшла. Я спочатку чесно намагався зосередитися, а тоді плюнув і кілька годин просто провисів в інтернеті.

Інформаційні сайти дихали небезпекою. Усі обговорювали можливе отруєння кандидата в президенти від опозиції. Одні вірили, інші – ні, висувалися різні версії. А я не висував версії. Я знав, що це – правда. І знав, що це – операція одного з виборчих штабів. Кожен з великих бонз партії влади мав при собі бригаду політтехнологів і щосили змагався з іншими за вплив на кампанію, а значить, і на майбутнього президента Януковича. Після отруєння один з них явно вирвався вперед, то чи будуть терпіти це конкуренти?

Однак так само, як голова, що не хотіла братися до роботи, душа не пускала в себе тривожні передчуття. «Подумаю про це завтра», – так, здається, говорила героїня «Віднесених вітром»?

От і я врешті-решт вирішив скористатися цим рецептом.

Бо сьогодні, судячи з усього, – один з унікальних днів, коли старі проблеми розсмоктуються самі собою, а нові якимось дивом не встигають утворитися. Рідкісний збіг, однак таке трапляється. І треба тільки не впустити цей настрій, і тоді є всі шанси на свято – не за календарем, а за станом душі.

Тому я рішуче вимкнув монітор і не менш рішуче бухнувся на заднє сидіння машини, кинувши слухняному Володарю Колес:

– Поїхали.

– Куди? – тактовно поцікавився він, запускаючи стартер.

– Зараз придумаємо.

За роки незалежності Київ став справжньою столицею, тому знайти забаву давно вже – не проблема. Розважальних закладів вистачає, бракує хіба що компанії. Втім, для бізнесменів це завжди буває складно – адже люди, які є рівними тобі за статусом, зазвичай мають складний графік, який не узгоджується з твоїм, а гуляти з підлеглими означає рано чи пізно втратити їх. В американському кіно герої мають звичку сповідатися барменам. Я не люблю сповідатися барменам і не знаю жодної людини, яка це насправді робить. Та й сповідь при моїй роботі може погано закінчитися. Саме тому сьогодні я вирішив поїхати до більярдного клубу. Більшість моїх колег обрала б казино, але я є прихильником активного відпочинку. Крім того, маркер – це все-таки майстер своєї справи, а не байдуже уособлення фарту, яким зазвичай виступає круп’є.

Дорогу до мого улюбленого більярдного клубу Володя знав напам’ять. Розташований на Печерську заклад мав анфіладу кімнат, у яких стояли столи – по одному, максимум по два. Саме через це неповторне відчуття інтимності я завжди обирав його для самотніх святкувань.

– Привіт, – махнув я рукою знайомому маркеру. – Столи є?

– Вибирайте. Сьогодні ж понеділок.

– А-а, точно.

І справді, сьогодні понеділок. А трапилося вже стільки, що вистачить на тиждень. Хоча з іншого боку, якщо події приємні, то хай би їх було якнайбільше.

– Зіграємо? – запропонував я маркеру.

– Зайнятий. У третій залі дівчина. Вона вільна.

– Дівчина, – скривився я. Ну що поробиш, не вірю я у дівчат, які грають у більярд.

– Вона класно грає. Краще за мене.

– Ну добре-добре. Раз ти зайнятий, буду грати з нею. Тільки не треба заливати.

У третій залі стояв самотній дванадцятифутовий російський стіл і дівчина у форменій жилетці на його тлі виглядала просто-таки малюпусенькою. Хоча, якщо бути об’єктивним, була вона цілком нормальних розмірів. З маркерками завжди проблема – чорний класичний одяг приховує всі особливості жіночої фігури і не дає змоги навіть пофантазувати на тему форм твоєї партнерки. А коли граєш з жінкою, це питання не є таким вже абстрактним. Фігура для жінки – частина особистості, навіть якщо вона використовує її для роботи за більярдним столом.

– Зіграєте зі мною? – чемно запитав я, привітавшись.

– Залюбки, – посміхнулася дівчина і взялася розставляти кулі.

Така посмішка вже сама по собі обіцяла задоволення від гри.

Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.

– Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?

Маркерка посміхнулася ще чарівніше:

– Побачимо.

Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига – запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення – може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.

– Яку гру обираєте?

– Американку, – чесно зізнався я.

– Якісь особливості?

– Та ну. В нашому селі грали просто.

– В селі? – посміхнулася дівчина. – В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.

– Як це, на п’ять?

– А так, – маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. – Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?

– Зачекайте. А на що будемо грати?

Дівчина повела плечима.

– На результат.

– Це зрозуміло. А ставка?

– Нам не можна.

– Мене теж дружина сваритиме, – я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. – Ми в рівних умовах.

Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.

– Давайте, я поставлю сто доларів.

Щедрість – одна з ознак свята.

– Нам не можна, – твердо відповіла дівчина.

Зрозуміло. Для когось – свято, для когось – робота.

– Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.

– На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?

Логічно.

– Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.

– Сто доларів проти американки?

– Так.

– З нічиєю чи без?

– Можна з нічиєю.

– Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.

– Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?

Біля столу маркерка стояла по-жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.

Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…

Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.

«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», – жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.

Гра з маркерами має ту перевагу, що дозволяє не думати про виграш. Все одно вони грають краще, зате дають нам можливість повністю зосередитися на власних ударах.

Результатом саме такої зосередженості стали дві кулі, які я послідовно відлущив від піраміди, коли дівчина пасивно відіграла свій хід і передала мені право удару. Вицілити такі кулі неможливо, їх можна тільки відчути.

– Тільки я не звик відкладати отримання виграшу, – сказав я, приміряючи третього.

Маркерка у відповідь на цю нахабну заяву зміряла мене поглядом:

– Я теж не звикла.

Третій удар був не таким вдалим, і тепер я мав шанс перевірити, чи справді маю добру суперницю.

Вона поклала свого в кут і вийшла на хорошу позицію для продовження.

У залі намалювався офіціант.

– А коньячку ви мені не принесете? – правильно відтрактував я його появу.

Хлопець кивнув і слухняно зник.

Другу кулю дівчина поклала без виходу і спокійно відіграла мені на хід. Два-два. Що ж, подивимося. Доводилося чути від професіоналів, що, мовляв, вмію підтягуватися до рівня суперника, проте граючи зі слабкими, так само спускаюся до їхнього рівня. Може, це від вродженого прагнення гармонії?

Не встиг я запишатися собою, як кулі припинили заходити. Дівчина теж не йшла у відрив, проте й відверто мазати не наважувалася. Рахунок став чотири-два на її користь – як кажуть, вірменський баланс.

– Треба підібрати градус, – зробив висновок я і одним духом вихилив келих коньяку.

– У більярді алкоголь вважається допінгом, – зауважила моя партнерка.

– Боїтеся програти?

Вона іронічно повела бровами:

– Не дуже.

– Вас як звати?

– Оля.

– А мене – Сергій. Олечко, а ви тут новенька?

– Три місяці.

Дівчина схилилася, вицілюючи, і я помітив, що на комірі її сорочки розстібнувся ще один ґудзик. Маючи неабиякий досвід гри на більярді, я перейшов на інший бік стола і зазирнув у відкриту пазуху. Що ж, видовище було вартим клопоту. З-під світлої білизни виглядали може не аж які великі, але кругленькі і апетитні цицечки.

Маркерка прослідкувала напрямок мого погляду, але позицію міняти не стала і навіть після удару не зразу підвелася у стійку.

– Люблю дивитися на кулі, а також півкулі. Вони мене надихають.

– Мене теж.

Тут наспів офіціант з наступною порцією коньяку, і я підняв келиха:

– За вашу красу і талант!

– Дякую, – чи мені здалося, чи то й справді моя партнерка опустила очі.

А на полиці тим часом вималювався рахунок п’ять-три. Щойно мені вдалося забити кулю, наступним ударом дівчина відновила свою перевагу. Мабуть, вона могла виграти з кия, але професія маркера не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб клієнт отримав задоволення. Перевага у дві кулі з одного боку залишає інтригу, а з іншого – гарантує від випадковостей. Я забив, вона теж. Шість-чотири. Сім-п’ять.

– Ще коньяку, будь ласка.

Офіціант звично кивнув.

– А ви де вчилися грати? – спитав я дівчину, поки вона крейдила кия.

– У спортшколі. Я була чемпіонкою України по юніорах.

– Справді?

– А що, не схоже?

– Ні.

– Чому? – іронічний погляд маркерки знову виміряв мене з ніг до голови.

– Ну… чемпіонки не бувають такими красивими.

Якщо я і перебільшував, то хіба трошки.

– Дякую, – тепер вона вже не опускала очей.

– Отже, ви могли виграти у мене всуху?

– Могла і всуху.

– А зараз завершите одним ударом?

Маркерка кинула оком на позицію.

– Ні. Тому що зараз ваш удар. От заб’єте, а наступним завершу я.

– А якщо не заб’ю?

– Почекаю, коли заб’єте.

– Ви мене лякаєте. Давно я не відчував себе повністю в руках жінки.

– І що, це так страшно?

Розмова отримувала новий напрямок, і я не можу сказати, що він мені не подобався.

– Та ні. Тільки я все одно захочу реваншу.

– Законне право. Але для реваншу треба спочатку програти.

Скільки їй років? Двадцять п’ять чи двадцять шість. Невеличка, акуратна, як і годиться при її професії. Якщо розколоти волосся, буде навіть гарною. Але насправді – це зовсім не мій типаж. Але цицечки – нічого. їх приємно було б обстежити врукопашну.

Вік живи, вік учись. Я прийшов сюди, не вірячи у існування жіночого більярду, а зараз був схильний вважати, що з маркерками грати вдвічі приємніше, ніж з маркерами. Бо до спортивного азарту маєш іще присмак еротики. Хоча який при рахунку сім-п’ять може бути спортивний азарт?

– Ви краще цю парочку в центр поцільте, – підказала дівчина. – Якщо не надто сильно вдарите, своя може вийти на позицію в кут, і наступним ударом рахунок стане нічийним. Це шанс.

Я зважив ситуацію. Підказка була й справді непоганою. Відносно виходу, не впевнений, а от забити – спробую.

– Олечко! При достатній силі удару приціл не має значення. Хто вище б’є, той краще грає. А якби я вмів розраховувати такі удари, то теж був чемпіоном України. Так що пробачте, буду бити по-сільському, так, щоб задзвеніло.

З цими словами я щосили вперіщив києм і куля влетіла у середню з таким правдивим дзвоном, що аж підстрибнула від надлишку енергії. Але це ще було не все. Биток, закрутившись, як дзиґа, відскочив від борта дуплетом, вдарився об іншу кулю і за якоюсь фантастичною дугою буквально вгвинтився в кутову лузу. Це було красиво, а головне – це було значно більше, ніж я сподівався. Сім-сім. Нічия. І можна починати гру спочатку.

Я переможно виструнчився і тут побачив, що моя суперниця зовсім не поділяє захвату від вдалого «дурня», а все ще не зводить очей зі столу. І не дарма – куля, що її зачепило останнім ударом, повільно, але впевнено котилася до найближчого кута. Я затримав подих. А підла куля, немовби збиткуючись, підлізла до самісінької лузи і зупинилася на самому її краєчку, між губами.

– Вау! – у захваті заверещала моя суперниця, і чи то від цього звуку, чи то від непогашеної ще внутрішньої енергії куля раптом захиталася і звалилася прямісінько у лузу, утвердивши в такий спосіб мою перемогу над чемпіонкою України серед юніорів.

– Гура-бура-бом! – я переможно підняв кия над головою.

Дівчина заплескала в долоні:

– Такого фарту я ще не бачила.

– Це не фарт. Це – доля.

Я допив коньяк і подивився на годинник. В обійми рідної дружини поспішати ще не хотілося. То чому б на честь перемоги не скатати ще партію.

– Реванш? – шляхетно запропонував я.

Дівчина мовчки відставила кий і замість відповіді взяла мене за руку. Вона ступила кілька кроків, не відпускаючи захвату, і я мусив скоритися цьому німому наказу. Без жодного слова я послідував за нею вузьким коридорчиком, за яким біліли глухі двері – певно, до технічного приміщення.

– Тс-с-с! – приклала вона пальця до губів.

Ручка стиха рипнула, і маркерка буквально затягнула мене до тісної комори з величезним електрощитом в кутку.

– Коли ви не звикли відкладати, то я теж не звикла, – вона замкнула двері і взялася похапцем розстібувати ґудзики моєї сорочки.

Світла ми не вмикали, але у тісній коморі не було зовсім темно – зелені індикатори електроавтоматики підсвітлювали мізансцену своїм мерехтінням. Як у фантастичних кінофільмах, слово честі.

– Ну, давай, – маркерка вже розстібнула мою сорочку та взялася до штанів.

– Ти граєш з вогнем, – сказав я.

– Давай, – не знаю, яким чином, але її одяг теж виявився розстібнутим. Чи то вже я постарався? Дівчина вела гру твердо, так само, як і на більярді. Може, і в цьому вона теж була чемпіонкою України?

Ну так я теж не з другої ліги. Кров раптом прилила до голови.

Кажеш, давай? Зараз буде тобі давай.

Я почекав, поки дівчина завершить першу фазу боротьби з моїм гардеробом, а потім відвів її руки і одним рухом розірвав навпіл мережаний ліфчик. Вона зойкнула, а я, сп’янілий від цієї раптової зміни ролей, так само рішуче смикнув донизу маркерські брюки і рвонув гумку трусиків.

– Давай? – загарчав я і накинувся на неї, як оскаженілий від казарменого целібату солдат.

Не знаю, як благенькі дверцята електрощитка витримали тиск двох тіл, що смикалися у спільному ритмі. Певно, конструктори все-таки передбачали можливість подібних навантажень. Я летів вперед, ні на що не зважаючи, збуджений своєю подвійною перемогою, але чемпіонка пустилася навздогін і наспіла буквально на самому краєчку. Собою вона керувала аж ніяк не гірше, ніж чоловіками.

Коли пульс припинив стукати в моїх скронях, а руки послабили хватку, я помітив, що дівчача голова лагідно пригорнулася до моїх волохатих грудей. Ця раптова ніжність була зовсім несподіваною в умовах електрощитової більярдного клубу.

– Добре, добре, – я похапцем провів рукою по її гладенькому волоссю. – Зараз нас попалять.

Дівчина підвела голову:

– Я вгадала із бажанням?

– Сто відсотків, – відсунувшись, я взявся наводити лад у одязі і тут помітив, що вона посміхається.

Залишки розірваного бюстгальтера мотилялися на грудях, немовби німе свідчення злочину, а наполовину розірвані трусики висіли на одній нозі. Дівчина, сміючись взялася розстібати гачки за спиною.

Що це на мене найшло, справді?

– Пробач. Скільки з мене?

Вона припинила сміятися:

– Я тобі що, повія?

– Та ні… я не про це, – потрібні слова чомусь ніяк не знаходилися, а замість них вилазили якісь чужі та кострубаті. – Я ж цеє… ну, порвав усе на тобі. Треба буде нове…

– Дурник! – дівчина раптом дала мені щигля. – Дурник! Невже ти думаєш, що на мені так часто рвуть білизну чоловіки? Жінка сама готова оплатити такий комплімент. Скільки візьмеш, щоб довершити це? – вона показала рукою на напіврозірвані трусики.

Я із шумом видихнув повітря, що застоялося у грудях, тоді повів ніжно по її стегну і одним ривком розправився з залишками тканини. Дівчина заплющила очі.

І справді, я не все розумію у конструкції цього світу.

Наче злочинці, ми тишком, по-одному вислизнули зі щитової. Я – перший, бо маркерка потребувала більше часу для відновлення дрес-коду.

Найскладнішою частиною випадкового сексу є прощання. З одного боку чоловік повинен залишити у жінки приємні спогади, а з іншого – не викликати бажання розпочати ігри в кохання. Я волів би зникнути по-англійському, але поки офіціант ніс рахунок, у кімнаті з’явилася моя партнерка по грі. Виглядала вона так само, як і на початку нашого знайомства – біла сорочка, чорна жилетка на ґудзиках і брюки. Хіба що прилизане волосся трохи розкошлатилося, але більярд – це все-таки спорт, тож усе виглядає логічно. Що ж до білизни, то форма маркера надійно маскує як її наявність, так і відсутність.

– Іще партію? – м’яко запитала дівчина.

– Знаєш, Олечко! Чесно сказати, це у мене не перша партія за сьогодні, – я зробив паузу, щоб двозначність останньої фрази не залишилася непоміченою. – А я одружений. І дружина, до речі, ревнива. Так що побіжу. Цьом.

Дівчина приклала пальчики до губ і натхненний цим знаком сумирності й кохання я попрямував до стоянки, де терпляче чекав вірний Володар Колес.

– Додому чи догуляємо? – запитав він, глянувши на годинника.

– А котра година? Одинадцята? Тоді додому. Нехай здивуються моєму ранньому поверненню.

Щоправда, виявилося, що дивуватися, власне, не було кому.

У квартирі не світилося жодного вогника. Богдан повідомив есемескою, що ночуватиме у якогось Ярослава. Ірка тим часом примудрилась влягтися у ліжко, при тому, що телезірки можуть дозволити собі спокійно спати до обіду.

«Може, воно й на краще», – подумалося раптом. Хто його зна, як я виглядаю після сьогоднішніх сексуальних пригод? А жінки здатні виявити зраду по запаху, по волосині на піджаку, по непомітному сліду під помади. І все це у мене зараз у наявності – до бабки не ходи. А тому найрозумніше, що можна зробити, це тихо прослизнути у ванну, а потім обережно, щоб не розбудити благовірну, вкластися до люлі.

Під душем я довго тер себе мочалкою, потім уважно роздивлявся у дзеркалі. Наче ніяких слідів. Зранку буду, як огірочок.

Може, ще й поголитися?

Ні, це вже буде занадто.

Тихо, щоб не викликати незадоволення дружини, я пірнув під ковдру і збив під щокою подушку. Зарано для вкладання, але враховуючи енергетичний викид, точніше, два викиди, можна сподіватися на глибокий оздоровчий сон.

І щойно вмостився зручніше, як раптом відчув на стегні доторк жінчиної руки. Розслаблене тіло немовби проштрикнуло струмом.

Рука не зупинялася.

Я лежав, прислухаючись до своїх відчуттів. Цього не може бути! Ірка останнім часом не виявляє особливої ініціативи. Хіба що вона вловила таємний запах сексу? Жінки неймовірно чутливі до таких речей. Проте на сьогодні для мене це вже буде занадто.

Але рука просувалася все далі. За мить до неї приєдналась і нога.

Я спробував зробити вигляд, що не розумію, про що йдеться.

Тоді рука зробила те, що не допускало подвійного трактування.

І я розвернувся на ліжку та у свою чергу теж запустив пальці у подорож знайомими до болю вигинами жінчиного тіла.

Бо подружнє життя вимагає щоденного подвигу.

Журналісти 5-го каналу оголосили голодування, повідомив у вечірньому випуску редактор інформаційного мовлення Андрій Шевченко.

5-й канал

Якщо у день виборів ви не зможете вийти на наш сайт… використайте перевірений на сайті анекдотів про Януковича спосіб – захід через анонімізатор: http:// www.anonymization.net або http://anon.free. anonymizer.com…

Українська правда

Представник Януковича у ЦВК Степан Гавриш пообіцяв, що найближчим часом журналісти отримають інформацію і побачать, «що українського в Януковичі більше, ніж у тих, хто щоразу намагається вийти на люди в українських шароварах».

Українська правда

Не хвилюйтеся за моє здоров'я. Я – альпініст, я займаюся спортом, у мене міцний організм. Я вистояв у цій історії і впевнений у своєму повному одужанні.

Віктор Ющенко

…Урядові чиновники дають менеджерам новинних ЗМІ щоденні інструкції, так звані «темники», які стосуються того, про що треба повідомляти і як подавати матеріали. «Темники – наша работа», – хвалиться Сергій Марков, кремлівський радник Януковича.

Nеwsweek

Народний депутат Нестор Шуфрич пояснює своє оголення у Центрвиборчкомі тим, що у протилежному разі він міг задихнутися.

3 матеріалів прес-конференції у виборчому штабі Януковича

Насправді у суботу в Києві зібрався наймасовіший мітинг в Україні після набуття незалежності. 100 тисяч учасників – це найбільш точна цифра. Все людське поле – помаранчеве від передвиборчої атрибутики Ющенка. Без особливих ексцесів люди протрималися до 11 вечора. В цей час збоку вулиці Кутузова та Дружби народів з'явилася група молодиків, які почали бити мирних демонстрантів молотками і пляшками.

Українська правда

Сапулиного діда у тридцяті викликали до НКВД з одним простим питанням: «Чого це ви українською розмовляєте? Ви ж не артист, не письменник, а звичайний інженер». Минуло сімдесят років, а у мене іноді складається враження, що насправді нічого не змінилося. Коли на переговорах починаю говорити українською, партнери здивовано перезираються. І навіть ті, що у відповідь переходять на державну мову, все одно дивляться на мене, як на людину, яка вилізла зі схрону УПА.