Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Сповнена сумовитого фаталізму, дивилася в це матове від солі пляшчане скло та пригадувала, як торік із допомогою цвяха проколупала в гарному камінчику справжню наскрізну дірку й тихенько подарувала своєму мучителеві (коли Орисі не було поруч).

По укусі якогось доброго птеродактиля я примудрилась брилою шугонути з пірсу, обляпала вгодовану номенклатурницю з високою зачіскою. Здійнявся вереск, галас, татусь пригрозив уже не знати чим. Коротше кажучи, зі злості я попливла, куди очі світять, і отямилася, обіймаючи червоний буй. Берег був незвично далеко, й тільки звідси я могла побачити любий серцю тент, але головне було не це.

Просто й природно. Я навіть не встигла зачудуватися – уже минаючи човнову станцію, пружною, впевненою ходою трохи зголоднілого хижака йшов сам Альхен, поблискуючи темними окулярами й уважно вивчаючи кожен пляж, озираючись навсібіч, начебто в пошуках когось… І якою твердою, якою цілеспрямованою була його хода! На межі легкого божевілля, невеличкого нервового зриву, я, обіймаючи буй, зрозуміла, цілком тверезо й вірно, що шукає він не просто когось, а мене.

І на душі відразу стало так весело, так хороше, стільки нових сил кинулося в мої змерзлі кінцівки, що я гарним брасом попливла до берега, вилізла на пірс і з криком I did it!!! – застрибала по гарячому бетоні. Здивовані пляжники косо поглядали на мене, а я дуріла й сміялася, пританцьовуючи, і десь там, між майкою і плеєром, привітно кліпало мені зеленим промінчиком скельце у формі серденька.

Альхен мене відразу помітив. Озирнувся, і занепокоєння на його обличчі тут-таки змінилося виразом радості й умиротворення, мускуляста рука злетіла в підбадьорливому жесті, він зупинився, і я навіть відчула полегшене зітхання, що вирвалося з його грудей пестливим теплим бризом. Він був неначе дійсно схвильований моїм зникненням.

– Чого ти репетуєш? – гаркнув татусь із-під пірсу.

– І did it! – весело сказала я.

Альхен послав мені поцілунок, розвернувся й із почуттям виконаного обов’язку пішов назад.

Батько думав, що радикальні зміни в моєму настрої трапилися після того, як я допливла до буя.

Tag Sieben
(день сьомий)

Ранком загоряли за п’ять метрів від їхнього охололого лігвиська. Соньки трикляті! Я жадібно принюхувалась до цієї неприродної порожнечі, начебто сподіваючись знайти хоча б якийсь матеріальний слід їхньої учорашньої присутності. Але все марно.

Спека така страшна, що хочеться плюнути на все й забратися додому, дивитися телевізор. До речі про телевізор – заборону на відик і спілкування з білявкою ще не знято!

Терпляче чекаю грандіозної появи з ліфта. І… фанфари й литаври… Боже, мені завжди подобалося дивитися, як він з’являється з округлого темного ліфтового тунелю – виходить увесь такий свіжий, упевнений у собі, самодостатній до неможливого, позбавлений сантиментів красень. І Створіння з ним нема… А взагалі, мені здається, що дівчисько останнім часом якось засумувало. Можливо, воно, як і всі жінки, крім Віри, мріє, що Сашко отямиться, закохається та поступово перевіситься й стане її – як би це правильно сказати – її хлопцем. Ось. А хитра й розумна Віра просто перебуває поруч, настільки, наскільки він дозволяє, так що вона – його м’яка ніжна тінь, вона створює йому надійне затишне тло й вона знає, що коли А. Г. років за 20 втратить колишній інтерес до прекрасної статі та виявиться в сумній самоті, щоб злякано роздивлятися навсібіч, то поряд буде вона, така само мила та спокійна, як і всі ці роки. І отоді вони заживуть…

А моя власна любов до нього настільки безглузда, що я в своєму перевантаженому мозку не можу навіть накидати приблизний сценарій того, яким би я хотіла бачити розвиток наших із ним стосунків. Марення… Стосунки… Та я настільки люблю його, що мені просто достатньо побачити його – сліпуче гарного, в коротких шортах, у світлій майці, в окулярах і з рюкзаком, коли він виходить із ліфта. Ось і все…

Він підходив до мене сам двічі, сідав навпочіпки біля мого лежака й тихенько шепотів щось, ледь торкаючись там, де купальник іде вниз. Татусь милостиво віддалявся у вбиральню з колишньою частотою, а Таня стерегла нас, теліпаючись на білій поперечині під дахом тенту.

У сієсту я нікуди не пішла. По-Перше, це було надто ризиковано. Татусь завдав мені справжнього прочухана, пристрасті й без того розпалилися будь здоров, а тут міг статися вибух, який давно назрів. По-друге, поки це створіння перебувало в обіймах мого всеїдного хижака, я взагалі не мала бажання вживати будь-яких заходів, щоб протиснутися ближче до його вдоволеного тіла.

Провела заповітні дві години, сидячи в кімнаті, як і було наказано татусем. І, зауважте, провела їх дуже якісно, шляхом безсловесного наслання пояснюючи татусеві, що так і не заснув, наскільки неправильно він вчинив. Кожні 15 хвилин я виконувала такі маніпуляції:

1. Наливання шипучого лимонаду в особливо хрусткий пластиковий стаканчик (незмінне падіння пляшки з виливанням холодної рідини просто на татусеву постіль).

2. Ляскання скрипливими дверцятами нашого допотопного холодильника ЗИЛ. Ляскати потрібно було голосно, так, щоб усередині там щось обов’язково падало – і дверцята відкривалися знову, щоб зайвий раз погриміти емальованими судочками й пошурхотіти кульочками.

3. Впускання чого-небудь на купу целофанових кульків просто біля ліжка й потім тривалого порпання в них, буцімто намагаючись це дістати.

4. Клацання кнопками плеєра.

5. (Хоч я тут і ні до чого) нестерпний гавкіт німецької вівчарки (чи сенбернара) просто під вікном.

6. Перегляд касет на фанерній кришці телевізора. Касети падають на підлогу, просто на порожні пляшки з-під хересу й мадери. Пляшки теж падають, вдаряючись одна об одну, й потім довго котяться по дерев’яних мостинах.

7. Бурчання на дивані й діловитий шурхіт газетою «Південний Крим». Зрештою, падає стаканчик із ручками та олівцями, і я довго шукаю їх, вдаряючись усіма частинами свого незграбного тіла об татусеве ліжко.

Ну, а потім я знову починаю наливати лимонад.

Мої зусилля увінчалися грандіозним успіхом. Результат перевершив усі очікування – скандал, що мав місце за чверть до третьої, був галасливим та істеричним. Татусь, серед іншого, заявив, що більше я в цій кімнаті сидіти не буду і всю сієсту проводитиму за межами квартири. Я дуже довго благала його винести інший присуд, адже надворі спекотно й нудно, адже надворі немає столу, за яким я б могла писати свої шедеври, і взагалі – може, мені схочеться поспати! Але батько був непохитний і вхід у кімнату з першої до третьої мені було категорично заборонено.

Потім ми пішли на пляж і простирчали весь час у резервації.

Альхен вочевидь страждав пляжним енурезом і бігав щогодини у вбиральню, яку гарно було видно з наших лежаків. Він із легким розчаруванням дивився на моє простягнуте тільце й щоразу сподівався побачити його в солодкій самоті, але все було марно. Татусь помітив його двічі й навіть погуляти в «Марат» мене не пустили.

Abend (вечір)

Суботній вечір виявився, до того ж, іще й присвяченим лазні. Оскільки гарячої води в нас не було, митися доводилось у мерзенному зеленому тазику, черпаючи окріп із бідона з кип’ятильником (в tag eins я його не вимкнула з мережі й дивом залишилася жива). Загалом, читач повинен зрозуміти, що це було не миття, а катування. І на додачу я час від часу вдавалася до жалюгідних спроб зробити собі людську ванну і в результаті виливала майже всі 15 літрів, нагрітих за цілий день, а коли приходила черга Цехоцьких – починався невеликий скандальчик.

Лазнею виявилася доволі квола з вигляду будівля, оточена кількома молодими кипарисами, мотузками з білизною, кривими фісташками та синім морем, що ясніло крізь поплутане гілля. Це була заборонена територія військової частини, що розмістилася між нашим будинком і санаторієм «Перлина». Татусь із перекинутим через плече білим рушником супроводив мене, як мовчазний конвоїр, тримаючись на болісній відстані одного кроку.

Мені було відведено рівно 10 хвилин, щоб постояти під теплим душем, зачесатися й швиденько вийти, бо митися сьогодні мав увесь маяк.

…Гарячі струмені обпікали спину й плечі. Густа пара рвалася до сірої мокрої стелі, й там десь кволо мріла жовта лампочка без абажура. Годинник, якого я за цей тиждень ще жодного разу не скидала, показував, що маю ще 5 хвилин. Іржава труба вібрувала, вихлюпуючи воду, а на підлозі був мерзенний гумовий килимок і потрісканий кахель коричневого кольору.

У передбаннику було дзеркало – велике, вмуроване в стіну. І переді мною стояла гола Адора. Ми з цікавістю й замилуванням дивилися одна на одну. Любов до себе саме в ці хвилини досягла апогею. Я жаліла себе. О, це було божевілля… І зворушення. Я жаліла це веснянкувате личко, ці мокрі щоки й карі мигдалевидні очі, довге, потемніле від води волосся, що прилипло кучерями до засмаглих пліч. Я жаліла себе й говорила це задзеркальній Адорі, а вона відповідала мені те саме, і ми плакали одна з одною, раз у раз ліктем витираючи запітніле вікно між нашими світами. І почуття глибокого жалю вразило нас обох, тому що обійняти й відчути все тепло й трепет, і слизьку лихоманку, і пал нашого подиху ми не могли.

– Ти мій тип, – сказала мені Адора, – і я б хотіла поцілувати тебе за це. Я ревную тебе до всього світу, бо всі можуть робити з тобою, що хочуть, усі, крім мене. Це несправедливо.

Дзеркало виявилося не тільки бридким, але й гірким, тому від поцілунків довелося відмовитись. Ми стояли, оголені, les deux petites nymphees, притискаючись долонями одна до одної, та з болісною ніжністю дивлячись самим собі у вічі.

Ми помахали одна одній, загорнуті в білі рушники, та розійшлися – кожна в свої дубові двері – й у дзеркалі зблиснув шматочок уже зовсім темного зоряного неба. На Адориному смаглявому плечі спалахнуло на мить гладеньке матове відображення місячного променя.

Tag Acht
(день восьмий)

Того ж таки вчорашнього вечора Зінка з властивими їй верескливими нотками повідомила мені, що Віра є не хто інший, як сестра Йога, й це страшна таємниця, розкрита їй рудою Танькою (вони, взагалі, одна одну не зносили). Я саме поверталася з лазні, й стан у мене був трохи несамовитий. Я відразу повірила цій маячні й була така зворушена, що принесла ще одну безглузду жертву: сповістила про це татусеві. Ми й без того перебували в ґрунтовній сварці (ще й досі через ту сієсту). Тим більше, ввечері ні гарним самопочуттям, ані задовільним настроєм батько похвалитися не міг. Загалом, дайте волю фантазії та уявіть, що сталося, коли він почув ці брехні. Потім він опанував себе й мовив: «Під час знайомства він мені про неї говорив дещо інше». І потім я вже сама, з паскудненького й трохи гидливого відтіночку в цьому «дещо» вловила бажану суть і більше нічого не запитувала.

Отож, цього ранку все було б начебто гаразд, і, як завше, розпочалося тарілкою кислого сиру зі сметаною. Але наша сварка й далі громадилася впоперек нормального життєвого плину, а це засмучувало.

На пляж спустилися під ніжне цвірінькання якихось пташок, під золотаві промені й пронизливу голубінь свіжого неба.

Трохи згодом мала місце розмова не з ким іншим, як із Ксюшечкою-Сюшечкою, якій призначено було цього ранку спуститися до пляжу найпершою та відразу потрапити під артобстріл моїх незрозумілих посмішок. Вона підійшла, привіталася, одним словом, поговорили ми дуже гарно. І моє ставлення до неї раптово (!) змінилося. Виявилося, що вона вчащає в усі ці хіповсько-андерграундові компашки, що й ми з Агнцем (романтика закінчається на другий тиждень – руки в фенечках, хтось цапиним голосом співає «Под Небом Голубым», обмін касетами Джиммі Хендрікса й Дженіс Джоплін, грошей нема, їсти нема чого, трахатися нема де), вчиться разом із ним у художньому технікумі на вулиці Кіквідзе й що найголовніше – відвалює назад у Київ, у це середовище.

У стані фальшивеньких посмішечок і пустої балаканини суперниць застав Альхен, і Сюшечка радісно кинулася до нього, а я підібгала хвоста – й під пірс до татуся.

«Завтра приїде сестра, заляже смуга смиренності, й мине рівно тиждень звідтоді, як я побачила Альхена» – думала я, дрібними кроками пробираючись посипаними гравієм доріжками безлюдної частини «Дніпра». Ми поверталися з пляжу, знову посварені через дурнуватий мій погляд і його безпосередній напрямок взагалі, а також через That One зокрема. Моє мокре волосся чорними кучерями падало на обпечені плечі, й біла бейсболка, подарована на дорогу Агнцем, затуляла майже все обличчя. На очах були незмінні окуляри, й щось пекуче та нестримне вже починало зароджуватися в їх рятівному затінку.

«Підсумки – нуль. Ми поїдемо, напевне, десь 28 липня, після мого дня народження. Приблизно за 40 днів. Але, принаймні, 30 із них будуть ознаменовані торжеством татусевого терору й наповнені гіркими слізьми полоненої Адори. Шкода. Промайнув уже цілий тиждень, і нема чого згадати! Хіба що той поцілунок на пляжі…».

Мені стало тривожно. Якась нова незрозуміла думка кружляла над груповим знімком, де були я, Мирослава з чоловіком і дочкою, Альхен із компанією, навіть Цехоцькі. Якась складна калькуляційна програма починала працювати, і мій мозок уже жадібно винюхував можливу лазівку.

Невдоволений татусь ішов, як звичайно, за 5 метрів переді мною. І сама його присутність – великого, улюбленого (о, це був найстрашніший біль), такого запекло рідного, доводила мене до тихих сліз. Я любила його, й він мені дивовижно заважав. Як же я мріяла жити й приймати рішення за себе самостійно!

Коли ми прийшли додому й розвішали на балконі наші пляжні речі, я повернулася на кухню, де татусь кинув мені якесь мерзенне зауваження. І все. І цього було досить, щоб зіпхнути мене в каскад гірких ридань.

Заспокоювати мене було безглуздо, татусь цим взагалі ніколи не займався. А я заводила себе дедалі новими подробицями свого вільного життя, що не відбулося, і гірко схлипувала, зминаючи під головою кусючий вовняний плед. Від присутності під час приготування вечері мене милостиво звільнили. І коли в мені все вже достатньо занило й запекло, судомно стискаючись від кожного подиху, я почала відчайдушно скаржитися своєму щоденникові, який прихильно простяг свою покреслену клітинками сторінку під несамовитий натиск моєї кулькової ручки.

«…Ми лаємося через усе, що тільки підлягає лайці, й через те, що не підлягає, теж. Сьогодні я дуже забила, й, швидше за все, навіть зламала палець на лівій нозі (задивилася на А.), але коли отримала добрячого прочухана за те, що забула вдома рушника, промовчала, бо намагаюся не завдавати татусеві жодних незручностей. Кожен крок тим часом давався мені з нестерпним болем, і коли ми поперлися в „Марат“, я просилась додому, а мене, природно, саму не пустили, й коли ми йшли, я не могла не скімлити й не морщитися, бо ж бісів палець розпух і тепер горить і пульсує, а татусь психував, що я повільно йду та вигадую всілякі нісенітниці».

«…Що далі, то гірше. Те, про що я зараз дізналася, мене просто вбило. Я пишу й не бачу, що пишу. Мені начхати, бо все одно тут нічого не буде… Від завтра „денного неробства“, моєї солодкої сієсти, цієї нудотної щілини в бетонному паркані навколо мого нещасного життя вже не стане, і з першої до третьої проводитиму час із Зінкою, займаючись англійською – це новий вид платні за наше проживання. Край. Виходу нема. Денне неробство… Скінчилося… finita!».

Tag Neun
(день дев'ятий)

Уночі я кілька разів прокидалася від тупого гарячого болю, який настирливо пульсував у тумані стомленої свідомості. По нескінченних годинах безперервних ридань я почувалася мов після каторги. Кожна жилка співала своє сопрано, їхній багатотисячний хор переростав у оглушливе ревіння, під яке я й заснула. Годині о третій серед ночі я прокинулась остаточно, сіла серед зім’ятих простирадл, уважно прислухаючись до власних відчуттів. Тут було щось не те, й це «не те» виражало всю мерзенність катування безсонням, болем, який вибивався з загального хору войовничим басом і вдаряв просто в голову. Співав забитий пальчик на лівій ніжці. Мерзотник мучив мене ще ввечері, я плакала переважно саме через цей цілком фізичний біль. Заплющуючи очі навіть на відібрану сієсту, я спробувала вгамувати цю надривно протягливу кісточку.

Потім було якесь забуття, і я прокинулась та виявила, що в моєму липко-червоному сні стогнав не Альхен (а цікаво, як він стогне?), а я. І татусь, який щойно оглушливо хропів, тепер невдоволено крутиться, й срібний промінь місяця надає його бородатому профілеві якоїсь страшнуватої зібраності, стриманої суворості. Зелений промінь маяка падав – Ух-х-х! на поплутане гілля старої фісташки під вікном – і мчав далі. Ялта у воді. Ялта над водою. Небо індигове, із дзвінкими вкрапленнями зірок. Ух-х-х! Я вирішила встати й випити води. Але коли хвора нога ступила на холодні мостини, несподіваний вибух мерзенного болю прохромив мене наскрізь, я ображено схлипнула, згадала на додачу, що я є жертвою надмірної суворості, й знову заходилася тихо напувати слізьми свою подушку, яка відповіла мені лише невдячним мокротинням.

День почався з моєї тричі проклятої згадки про волю й татусевого стомленого рику типу «поки я воджу тебе на море, купую тобі жерти й плачу за твоє шмаття – житимеш, як я сказав». Я розсудливо змовкла, виразно розуміючи, що інших варіантів бути не може.

На пляжі, щоправда, отримала неймовірний дозвіл піти «подутися» в карти з Маринкою (під тентом). Відразу до нас приєдналася й Руда, і я швиденько відіслала її до Альхена із запитанням про необхідність накладення гіпсу. Пальчик розпух і був зовсім червоний, кожен мій крок супроводився нестепним печінням і болісною пульсацією крові, що ніби скипіла.

Ми грали за п’ять метрів від Гепарда, татуся поблизу не було, й лікар Іванов відразу підійшов, із холодним, ах, яким холодним обличчям діловито схрестив руки на грудях, дивлячись ні на що інше, крім причини нашого обопільного занепокоєння, заявив, що «потрібна фіксуюча пов’язка». І додав: «Я б не зачудувався, якби з твоєю ходою незабаром ти зламала не тільки палець». З гордовитим виглядом лікар відійшов, не сказав нічого підбадьорливого, доброго й лагідного, такого необхідного мені в моїй імрайській депресії.

Вільна Сюшечка з нетерпінням очікувала його на своєму лежаку та з виглядом абсолютно вдоволеної людини, з виразним «давай…», запрошувала огепардженого, як ніколи досі Альхена в свої біляві обійми.

Я повинна була зустріти сестру з сімейством на автобусній зупинці в Жимі, а татусь про всяк випадок мав чекати їх на маяку. Близько двох годин я зобов'язана була чергувати сама на сонячній брівці, заглядаючи у вікна авто, що проїздили повз мене. Потім за татусевим сценарієм мав відбутися святковий обід на кухні в Цехоцьких, далі – похід на пляж (резервація, певна річ) і ввечері, з настанням збудливої темряви – невеличкі родинні посиденьки за Старим Будинком, на руїнах давньоримських терм. Я мала право бути присутньою на всіх заходах.

Пам’ятаю, як вибігаючи з переодягалки, у свистючу мить татусевої відсутності я схопила Альхена за руку й майже застогнала: «Я спіймала свій Шанс! Я буду сама на автобусній зупинці. Близько двох годин! Зовсім сама!». А він, знизуючи плечима, скидаючи мої тремтячі руки, недбало й презирливо відповів: «Ні, це не шанс, це западло. Як ти не розумієш…», – і, не бажаючи продовжувати розмову, пішов собі.

Але я все одно палала безглуздою надією. Я існувала в якомусь розплавленому нереальному світі, де все відбувалося в розміряному пригальмованому ритмі й найабсурдніші речі здавалися цілком здійсненними.

Я провела на брівці рівно три години – від 11-ї до 14-ї, і з непорушного трансу вивів мене розлючений татусь: вони вже давно приїхали! Стомлені й злі, вони стояли ось тут, у тебе перед носом цілу годину й потім пішли шукати дорогу самі! Ідіотка! Яка ж ти безглузда ідіотка!

Я склала руки за спиною, нітрохи не здивована тим, що відбувалося, навіть, здається, посміхаючись (божевілля прогресувало), та попленталася, мов сомнамбула, за його змоклою спиною.

Тепер мені було дійсно байдуже. Я очікувала Альхена, а не їх, і реагувала тільки на засмаглих, коротко пострижених чоловіків у зелених шортах і чорних майках, з рюкзаками барви маслини за спиною.

Nach Mittag

Насуплена Мирослава, чоловік Валентин і семирічна Марійка чекали на нас у пляжному обмундируванні під двірським горіхом. Моєю метою був докладний і нахабний шок. Винятково заради улюбленого сімейства я прибралася у власноруч споруджене вбрання з ультракоротких шорто-трусів і вузького топа на шкіряних вервечках. Це вбрання, сконструйоване зі старих вельветових штанів, маминих поясів і дідових військових ґудзиків, несло в собі, крім голосного виклику, ще й щось дуже садо-мазохістичне, агресивне й панко-металічне. Ззаду була смілива аплікація із золотої синтетики у вигляді серця й знака Венери. Я зачесала волосся у високий хвіст і намазала губи Зінчиною фіолетовою помадою.

Ледь вгледіла мене згорблена, худюча, низькоросла сестра – миттю стрепенулася, витріщилася на додаткові бічні розрізи на шорто-трусах, але на цьому все й скінчилось, тому що бажаний невдоволений блиск у її очах раптово перетворився на якусь стомлену образу, й мені стало незатишно. Я не очікувала такої реакції, і, обмірковуючи подальші капості, відступила.

Мирослава зітхнула й сказала, таке, чим остаточно спантеличила мене:

– Шкода, що мій час сплив так швидко і я не можу дозволити собі щось подібне.

– З нею говорити безглуздо, – дуже правильно сказав батько.

Я надягла навушники й віддала перевагу товариству Джорджа Майкла. Він співав мені про freedom. Дорогою на пляж я, напевне, разів із п’ять ловила й перехоплювала на собі важкі погляди сестри. Як видно, вона була неприємно здивована моїм літнім виглядом, вбачаючи в ньому якісь зародки сексуальності в той час, як у нашій родині я вважалася великим незграбним підлітком у бандані та з феньками. На щорічні збіговиська я приходила тиха й скромна, мало говорила, і коли мене про щось запитували, відповідала, кумедно заникуючись і жуючи слова, чим викликала загальне розслаблене розчулення. Зараз же розчуленням і не пахло.

Мирослава дріботіла поруч зі своїм маленьким худеньким чоловіком, який із певною радістю нишком вивчав моє вбрання й тіло, що з нього вилазило.

Мені стало раптом дуже шкода її, і я вирішила, що більше так не одягатимуся. Стільки суму в людських очах я бачила дуже рідко. І до того ж, бідолашна Мирося не вживала жодних спроб для того, щоб хоч трішки здаватися привабливою. Її пляжні шорти сиділи жахливо й сильно кривили ноги, страшна майка робила її якоюсь безформною, а безбарвне біляве волосся було зібране в огидну «черепашку» на маківці, через що вона видавалася набагато старшою. І якась невдала косметика, і згорблені плечі…

– Ти така молоденька, як дівчинка, – кинула я не зовсім вдалий комплімент. Але у свої 28 років вона за певного ракурсу дійсно мала б молодший вигляд.

– Ну, звичайно… Не як хлопчик же…

А татусь тріумфував! Звичайно, після приборкання невдячного нащадка кому не приємно отримати бонус у вигляді добре вихованої старшенької? Про мене, ганьбисько й невігласа, просто забули.

Забули. Я мимоволі спіймала себе на тому, що вся увага на гримучі 100 % уже не може належати мені, й солодкий пролом усе-таки існує. Якомога швидше я повинна зробити Негарний Вчинок, щоб їх усіх від самого вигляду мого нудило й не хотілося б марнувати решток відпочинку на суперечки зі мною, заблуканою чорною вівцею. Яка ж я ідіотка, що сумувала з приводу їхнього приїзду! Я шукатиму свій Шанс, вони відпочиватимуть, і всім нам буде дуже весело.

Мирося посмутнішала ще більше, коли я скинула все те, що насмілилася назвати одягом, і у відвертому голозадому бікіні почала стрибати пляжем, відгонячи якусь комаху. Валентин цього разу несхвально дивився на мій купальник, а татусь дав собі корисний перепочинок і взагалі не дивився. Завжди б так.

Ми зайняли п’ять лежаків під тентом у «резервації», і єдиною розрадою була Марійка, яку відпустили разом зі мною весело бовтатися в хвилях. Дитина відразу перейнялася до мене симпатією, а я відчула глибоку вдячність за таку увагу, й ми тішилися одна одною та переповідали свої сни, мрії, невдачі й удачі (я була надзвичайно лаконічна). На запитання, чи люблю я кого-небудь, Адора відповіла коротким палким киванням. Чи тут він? Ствердно.

– Коли будемо йти, Марійко, я його тобі покажу.

Він тут? Він тут? Невже він тут? Він приїхав сюди через тебе? Ах, якби… і пірнула в хвилю, що саме наспіла.

Потім примчала Танька. Татусь хотів прогнати її бридливим жестом, як муху, але сестра, яка любила дітей, привітно посміхнулася їй і спитала: «Ти звідки, дитинко?»

Зіграли з Рудою партію в бридж, і вона помчала назад у альхенські простори.

Хвилин за 15 прийшли сам Альхен (поки сім’я купалася).

– Я бачу, їм не до тебе?

– Це ненадовго. Ну, і як тобі моя сестра?

– Я бачив її лише кілька секунд, коли ви виходили з ліфта, тому нічого сказати не можу. Щоправда, в неї на плечі родимка, міткою відьми називається, свідчить про надмірну пристрасність, або ж про цілковиту фригідність.

– Швидше, про останню. Досить яскраво виражено… Хі-хі…

Альхен знизав плечима:

– Побачимо. Вона така маленька…

– Онанізмом, скажеш, у дитинстві займалася?

– Не скажу.

– Чому?

– Тому, що розходження бачу. Скільки вона тут пробуде?

– Із чоловіком і дитиною.

– Скільки?

– Чотири тижні.

– Онде твій тато йде.

Я здригнулася, але не озирнулась.

– Сестра твоя з чоловіком, як я зрозумів, і з дитиною.

– Дуже добре. Я зроблю зараз Негарний Вчинок. Вони розлютяться на мене й перестануть звертати увагу.

Він посміхнувся:

– Не перестарайся.

Татусів поклик змусив мою кров завмерти в жилах. Я зробила ще один крок назустріч ворогові. Мирослава з неприхованим жахом споглядала напівоголений (як і в мене) зад атлетичного Альхена, котрий, посміхаючись мені та щось шепочучи, спокійно віддалявся назад за човнову станцію.

– Хто ця мерзенна людина? – запитала сестра в татуся.

– Abomination, – зненацька лаконічно відповів татусь, – чого він від тебе хотів? Я ж заборонив тобі навіть близько підходити до нього! Якою кретинкою потрібно бути, щоб не могти виконати навіть такі прості вимоги! А тепер іди геть!

І я пішла.

На краєчку пірсу мене спіймала Марійка:

– Чого це вони тебе так? Це через того чоловіка, про якого ти казала?

– Так, саме через нього.

– Ти, напевне, його й любиш?

– Його. А тато, твій дід, – ненавидить.

– Чому?

– Так уже склалося. Батьки завжди рано чи пізно стають на шляху в своїх дітей. Дідусь вважає його наймерзеннішим типом у Всесвіті й забороняє мені навіть дивитися на нього.

– Неправильно так робити. Мені, наприклад, твій друг дуже сподобався.

Я відчула приплив нечуваної материнської ніжності й укотре зачудувалась, яким це чином сестра примудрилася виростити таку розумну й дорослу дитину.

Вона була дуже незвичайною дівчинкою. Мала величезні круглі очі з якимось страхітливо мені знайомим виразом замріяності. Вона знала багато віршів і могла довго й вдумливо міркувати над якоюсь зовсім не дитячою проблемою.

Papah, як і обіцяли прогнози, заборонив мені грати в будь-що з Рудою. Знаючи, як близько я з нею товаришую, він із надзвичайним розумінням виголосив вирок щодо обмеження нашого спілкування до неможливого мінімуму. Тобто, поки є Мирослава з Марійкою, – спілкуватися з ними, а коли вони поїдуть… Стосовно ж Альхена була інша розмова. Я мимрила на своє виправдання, що він проходив повз мене, і я просто сказала йому «привіт». На мене накричали віддалік, перед убиральнею. Але я не засмутилася. Попереду мріли нові обрії.

Abend

Я була суцільним передчуттям. Короткий дотик невагомої долоні Долі. Я ішла з прозеленню маяка, що пульсувала на моїй щоці, й ще ніколи мій телепатичний зв’язок із Маслиновим Бісом не був такий міцним. Зміни й спокуси лоскотали ніздрі.

Моє сімейство вийшло за межі малого маякового дворика, звернуло у високу траву до Великої гойдалки й вузькою кам’янистою стежкою продефілювало до маленького напівзруйнованого будиночка, де 20 років тому жив колись мій тато. Тепер там стояли дві лави й столик, просто перед обваленою верандою. Крізь сітку огорожі димчастою синявою проступало вечірнє море, й над стрімким урвищем схилявся покручений вітром ялівець. Трохи нижче, крізь густі зарості вела стежка до римських терм, які розкопали тут кілька років тому. А ще нижче була охайна будівля радіомаяка й за нею – плавний вигин автомобільної дороги, павукоподібні ворота й перевернутий якір. Якщо звернути праворуч, до моря – там буде Капітанський місток.

Поки сестра діловито шаруділа пакунками, викладаючи на столик заяложені ковбаску, сир і шинку, я відкинулась на спинку лави й слухала голос долі, який крізь листя шепотів мені щось. Поквапливо, поплутано, зі стривоженими придихами, торкаючись невагомими перстами до моїх щік. Якоїсь миті мені починало здаватися, що крізь ці вечірні тихі шерехи проступають чиїсь солодкі погуки: «Адоро!…Адоро!…Адоро!».

Я починала вовтузитись, намагаючись вгадати, чий це може бути голос, але тут усе грайливо замовкало і я знову залишалася наодинці з цим глибоким зоряним небом, що висіло так страхітливо низько й начебто ніжно лоскотало мерехтінням своїх соковитих зір. Я хотіла сказати своїй рідні, як це прекрасно – дивитися на індигове небо крізь чорні, мов туш, візерунки ялівцевих гілок. Але захоплені якоюсь іншою, побутовою бесідою, вони лише дратівливо відмахнулися.

– У-х-х-х! – сказав мені зелений промінь, діловито прокочуючись сплетінням гілок. Адоро!…Адоро!…Адоро!

Я намацала під лавою майже порожню пляшку з хересом. Пововтузилась із корком, надпила трохи просто з горлечка. Фантастика! На мене взагалі ніхто не звертав уваги. Потім я вирішила поласувати арахісом і заразом прихопила зі столика татусів стаканчик із джином. Він на півслові кинув на мене спопеляючий погляд, а я буркнула: «Тільки понюхаю». Гіркий жар спочатку шокував мене, обпік горлянку. Потім настало блаженне заспокоєння і я отямилась та потяглася ще по арахіс. Татусь ляпнув по руці й сказав, що це моя остання порція. Я знизала плечима й подалася кудись у кущі, шукати більш товариську компанію.

Мені вслід не озвалися й словом. Довго блукати не довелося. Зінка зі своїми двірськими подружками сиділа біля Великої гойдалки. Своєю дорослою похмурою тінню я трохи налякала їх, але коли вони в світлі тьмяної лампочки за складом ГСМ упізнали добру Адору, миттю шанобливо розступилися, простягаючи мені білу цигарку «Прима» разом із пом'ятою порожньою коробочкою. Я буркнула щось схвальне й сіла навпочіпки, так, щоб цілком сховатися в кущах від можливих ворогів.