Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)
Tag Einunvierzig (день сорок перший)
Я прокинулася з дивним присмаком у роті. Яких же капостей учора я наговорила Анні! Коротше кажучи, Адору понесло… А якщо вона розповість іще комусь? Тій самій Вірі?
Голова була важкою і щось похмуре збиралося в грудях.
Образа на татуся була ще в силі, й коли ми спустилися на пляж, я в насупленому мовчанні рушила на свою ритуальну прогулянку. Макс стомлює. Ні, ні, не може його здорове мускулясте тіло, його засмагле обличчя з повними губами, його золоті кучері, його юність і запал витиснути з мене біль щоранкового очікування. Теревенячи з ним, усе, про що я задумуюся, – це: «Прийшов, чи ні?». Макс мені сьогодні розповідав про те, як здавав на права в роздовбаному «Москвичі», як там відвалилася педаль…
– І що, тато тебе навіть удень, навіть просто в кафе не відпустить?
– Та Боже борони… Яке там кафе…
І тут, дорогою назад, мене раптом охопила така туга, такі щемливі жалощі до себе, бранки, що я махнула батькові, який віддалявся до вбиральні, й пішла на посадку прямісінько під ожилий тент. Віра варила каву, Сашко виймав із рюкзака червоний рушник, а Танька виколупувала з-під лежака розсипані фломастери.
– Привіт, народ!
– О, Адріано, привіт, – своїм інтелігентним пітерським голосом ніжно прогаркавив мій мучитель, – ну, як справи, як настрій? (Боже, який же ти ласкавий!).
– Стомилася я від усього. Ні, справді, зі мною точно зараз напад якийсь трапиться. Адже не можна мене так пасти! Коли б не цей контроль, я, може, навіть не подивилася б на тебе.
– Тобто, я в тебе – своєрідна форма протесту?
Я б… ет… Як би я хотіла розповісти йому, хто він для мене насправді. Зоряний мій, казковий мій Гепард.
Віра м’яко посміхнулась і, тримаючи в руках порожню чашку, запитливо глянула на мене. Я з вдаваною недбалістю ствердно кивнула (ось-ось із-за рогу повинен був з’явитися татусь).
– І як вам Анна? – запитала я, куштуючи каву, – я вчора розмовляла з нею. Мені здається, вона просто фантастична жінка.
Гепард скептично склав губи й помотав головою, глянув на мене так, що волосинки ззаду на шиї, що встигли підсохнути, стали сторч.
– Не думаю… Нема в ній нічого фантастичного.
– Як нема?
– Насправді вона бридка, злісна, боягузлива баба. Ця вся її краса незабаром перегорить. Вона боїться переступити через себе, боїться відкритися, і ця її невдоволеність переростає в злість, у заздрощі та гниє там усередині.
– Ай, облиш, – (татусь уже давно вийшов і, прискорюючи крок, рухався просто на нас).
– Що – облиш? Подивися на неї – з її зовнішністю й мізками вона сидить отут, у селищі міського типу, живцем поховала себе з чоловіком, який її давно не трахає.
– То в чому ж її провина?
– У неї був шанс, і не один. Вона хоче, але боїться. Я говорив із нею, пропонував навчити дечого, показати, як виборсатися з цієї пастки, але…
Батько підійшов до тенту, зробив зовсім суворе обличчя й рвучко махнув мені, щоб кидала все й негайно забиралася звідти.
– Сподіваюся, в тебе вистачило клепки, щоб не розпатякати їй зайвого?
Я кивнула, залишила недопиту каву й попленталася до батька.
Що було по тому, можна описати як грандіозний скандал. Так… Справді, я сама такого від себе не очікувала. Мені не те що заборонили наближатися до них – навіть дивитися в той бік, навіть вітатися з Танею.
– А вона тут до чого?! – скімлила я крізь сльози.
Виявляється, Анна йому все вчора розповіла. Він не хотів спершу говорити мені, але розмовляли вони, я вже здогадалася, про кого. І якщо я така ідіотка, якщо не розумію (і тут, готуйтеся, шок № 2), то я вже виросла, я ПРИВАБЛИВА молода особа, я ідеально підпадаю під його цільову аудиторію. Я дурепа й не тямлю нічого, але вони, швидше за все, спеціально підмовили Таньку, щоб та грала зі мною в карти, я не врубаюся, що вони – банда розбещувачів-педофілів, що вони так і чекають, коли я попадуся в їхні брудні лабети. А Віра – ще те стерво, сама закликає дівок до свого коханця, а я… а вона… А Танька у свої 10 років… Я заткнула вуха «Енігмою» і йшла, значно відстаючи, шкарбаючи парковими доріжками та гарячково міркуючи, яким побитом можна буде вирватися сьогодні до 1-го корпусу.
Nach Mittag
У сієсту, посаджена під домашній арешт, я дивилася «Маленького Гіганта Великого Сексу» з Хазановим. А по обіді все було понуре й сіре. Його на пляжі чомусь не виявилося. Генка приїхав зі своєю машиною, чи що?
Зате ось моя чорнобрива Поліна начебто піддалась загальній гепардоманії, та почала розповідати, як він «чіплявся» до неї. Ось тут-то, при цьому слові, ваш незграбний автор ледь не звалився з червоного пляжного поруччя, на якому сидів, напружено дивлячись на вихід із ліфта. Як чіплявся? Він підстеріг її біля кабінки для переодягання, говорив їй усяке… там про її зовнішність, що вона вже як жінка… Мене розпирали такі веселощі, такий нестримний, божевільний сміх, що наші з нею наглядачі знову з подивом витріщилися на нас. Потім під їхнім ненав’язливим конвоєм ходили з нею гуляти пляжами й кілька годин говорили про нього. І з подивом, жахом і радістю одночасно я зрозуміла, що якби перед нею з’явилася найвужча, найгірша шпарина в паркані бабусиного піклування – вона б збожеволіла й помчала туди, почала б запекло пропихати своє граціозне тіло – аби тільки доторкнутися до мерзенної зіпсутості. Так, усі вони – ці юні красуні, що ледь прокинулися, що відвідують музичні школи та вчаться на «відмінно», всі вони одержимі жагою пізнання, жагою нового, незвіданого й забороненого.
Надвечір він з’явився з якоюсь новою білявкою. А ми вже йшли. А Поленька, здригаючись від захвату, ціпеніючи від жаху, ховаючись за мій лікоть сказала: «Ой».
Tag Zweiundvierzig (День сорок другий)
Ранкові муки були тяжкі. Він не з’являвся аж до 11-ї. За всіма прогнозами, нам ніщо не заважало зустрітися сьогодні…
Він з’явився, коли ми вже готувалися йти. Я стояла на бетонному майданчику перед ліфтом у своєму білому сарафані, притискаючи до грудей подертий пакунок із надувним матрацом.
Приїхав Генка. Про Генку я багато чувала (той самий, на машині), лікар-гінеколог, бачся, Сашків найкращий друг (о… уявляю, які солідарні ви в багатьох жіночих питаннях!). Я, відверто кажучи, навіть з якимось трепетом очікувала Генчиного прибуття, малюючи в уяві привабливі картини звертання його уваги на мене. Але дійсність, як завжди, зовсім не виправдала очікувань.
Розпусником Геннадієм виявився худорлявенький, тонконогий, чорнявий, кучерявий тип із болісно білою шкірою й абсолютно нецікавим обличчям. Було в ньому навіть щось трепетно-підарастичне, манірно-бридливе, й це добряче спантеличило й роздратувало мене, коли вони обоє, навіть і не глянули на мене – пройшли, ледь не за ручки тримаючись.
Нагорі з’ясувалося, що батько йде в «Ластівчин Дім» по харчі. А я – на маяк. Я дочекалась, поки він зникне, прослизнула назад у ліфт і за мить знову вдихала розпечене пляжне повітря.
Геннадій старанно обмазувався кремом для засмаги, а Гепард дивився на мене з посмішкою, що ніби блукала.
– Як щодо по обіді? – сухо запитала я.
– Якщо відверто, не знаю. Ні… Правда, пізніше поговоримо…
– Коли?
– Ну… потім.
– Я зараз іду!
– Правда?…Але я не можу зараз сказати точно…
Я стисла кулаки й потупала додому.
У сієсту вирішила була змотатися на пляж, але ще з найближчого оглядового майданчика побачила цю парочку – біле й чорне, дві спини. Схоже, там точилася жвава бесіда. Я там вочевидь виявилася б зайвою. Тому виматюкалась і пішла шукати Зінку.
По обіді в кабінці виявила місячне. Татусь навіть не пустив саму збігати на маяк по тампакса. Довелося обом збиратись і валити з пляжу на півтори години раніше, ніж звичайно.
Tag Dreiundvierzig (день сорок третій)
Рятівна сила згори послала нам цього ранку веселу, як і раніше, сліпуче гарну Анну. Вона вийшла з ліфта разом із різнобарвною пляжною юрбою – з рудою Танькою в смугастій майці, з блідо-рожевим Геннадієм у розстебнутій до пупа білій сорочці, з медово-золотавою Вірою в світлих шортах, із чорно-маслиновим Гепардом і з млосною юною спокусницею в крислатому капелюсі, що обіймалася з надувним матрацом. Анна з розкритими обіймами кинулася відразу до нас із батьком, він огидно манірно відіслав мене «погуляти-поплавати» й вирушив із нею на гальку, обговорювати філософсько-історичні питання. А я, смакуючи кожну мить цієї короткометражної волі, томливо вигинаючись, пішла в Гепардя.
– Стривай, – схопила його у вузькому проміжку між кабінкою та скелею за руку.
– Привіт для початку.
– Здрасьте.
– Слухай, у нас тут усе нема можливості поговорити нормально.
– Ну?
– Сьогодні, так? О пів… як звичайно.
– Запросто. Тільки ми не будемо… Ну… В мене…
– Я зрозумів. Але побалакати все одно можна.
– Домовилися.
– Твій конвой поки на відпочинку?
– Ага, філософствує.
І ми сиділи ці неможливі 45 хвилин, теревенили й сміялися, і моя рука раз у раз виявлялася накритою його рукою, а його плече частенько терлося об мою лопатку, що вкривалася сиротами. Вони налляли мені склянку вина, і я миттю посоловіла (пили спочатку за моє здоров’я, потім – за його). Коли вірна Танюшка повернула до нас своє веснянкувате личко й махнула рукою, з’ясувалося, що мій зв’язок із реальністю відбувається тепер крізь густу субстанцію якоїсь п’яної хвацької пригальмованості. Я затулила рота ліктем і з заблуканою посмішечкою бубоніла татусеві щось про головний біль, потім влаштувалася в пляжному кутку, на неширокій смужці затінку від пірсу.
Уже перед самими сходами ми зустріли Поленьку. Я схопила її за смаглявий лікоть, поки наші батьки терпляче чекали, відвела трохи вбік, і, притискаючи до грудей подертий пакет із матрацом, прошепотіла їй на вухо:
– Уявляєш, мені Алладдін побачення призначив!
– Та невже? І що ти? Підеш?
– Я що – збожеволіла?!
Siesta
Біля ліфта (там, де брукована плитами доріжка перетинає широку асфальтовану трасу «ліфт-їдальня») мене зустріла Анна. Вона була мов граціозна, сповнена запалу хижачка – вистрибнула на мене з юк і олеандрів, вчепилась у руку, й блискаючи очима, запитала:
– А що ти тут робиш?
Напевне, божевільно-замріяний вираз мого обличчя говорив сам за себе.
Додому вона очевидячки не поспішала й досить наполегливо пропонувала піти погуляти разом. Довелося зробити великий гак і розійтися з нею біля самої прохідної.
Гепард сидів на лаві й щось читав:
– О, нарешті!
– Мене татусь відпустив рівно о першій, але дорогою я зустріла Анну.
– Так? І якого вона від тебе хотіла?
– У принципі, ніякого.
Він почав цілувати мене.
– То, як я зрозумів, у тебе зараз регули?
– Ага…
– Кривдно, але нічого. Ти знаєш, я тобі на день народження подаруночок готую.
Я засмикалася від захвату:
– Який… ні, ні, не кажи мені! Нехай це буде сюрпризом!
– Я тебе заінтригував?
Його рука тихенько розправлялася з шортами:
– А коли твої червоні справи скінчаться?
– Через 4 дні. Я вже поїду тоді.
– Так… не пощастило.
– Ну, нічого, ми що-небудь придумаємо.
– Я думаю, що так.
Він говорив, поки я сиділа в нього на колінах, що мені в житті потрібен сильний чоловік, старший за мене, а таких, справжніх, дуже мало. Інакше я буду нещаслива.
Потім було це поквапливе, з придихом:
– Скинь це все з себе! – і моє волосся, що прилипло до губів, а потім рушник, матова тінь і «…найголовніше – це щоб чоловік бачив твоє обличчя…».
Моє малятко, Левеняточко, так, так, о Боже мій… Так, мій скарбе, моє Левеня…
Знову ми всі в реп’яхах. Давай я тебе почищу.
Я витирала його спину й шию, а він міркував над географією нашого фінального побачення. У вікні знову метнулася чиясь тінь, тож приходити сюди було вже небезпечно.
– Між іншим, Генка – він людина наша в цьому плані. В принципі, всю цю годину ми могли б качатися в його машині, на задньому сидінні. Вона в нього з кондиціонером і з усім, що треба.
– Так, шкода тільки, що я їду.
У щоденнику я написала про цей момент: «… з надзвичайною теплотою він говорив мені, про ян-ци й про те, чого він ще нікому не говорив. Мені здавалося, що така близькість буває тільки в дуже люблячих людей. Він обіймав мене зовсім без хіті».
– Коли ти поїдеш, мені тебе добряче бракуватиме. А взагалі… Напевне, тебе мені послали зірки за щось надприродне. Я, мабуть, щось таке зробив… раз заслужив тебе.
А коли Віра займається сексом, у квартирі вирубуються пробки…
І потім, там-таки, на лаві, не зважаючи на шорти:
– Кінчай! Поки не скінчиш, я тебе нікуди не відпущу!
І – «як ти пахнеш… Цей твій запах, він усмоктується в мою шкіру й тримається там днів зо три… Ні, парфуми тут ні до чого, не в них річ – це гормони, в кожної людини є свій індивідуальний сексуальний запах. У тебе він дуже сильний, і якби ми з тобою залягли на місяць, то всі простирадла, всі меблі просочилися б тобою… Ет… якби нам хоча б днів зо три не вилазити з ліжка… Я б пестив усю тебе».
– А хто сказав, що це неможливо? Я ж завжди домагаюся, чого хочу. Завжди. Я хитра… Я вмію чекати… Вмію прикидатися.
– Ні, моя люба… Я гадаю, що це навіть добре, що над тобою зараз такий контроль, інакше, відчуваю, ми б накоїли з тобою якихось великих дурниць… Ой, подумати тільки, що б ми виробляли… Але гарного потрошку. Але я тобі, здається, й так багато дав. Правда?
Nach Mittag
Повернулась я з заблукаючою посмішкою, про всяк випадок сказала, що біля Великих гойдалок зустріла Анну (адже ж вона закладе, що бачила мене – на сто відсотків), прийняла холодний душ, подрімала над Deutsche Grammatic і вирушила на пляж, займатися Полінкою.
Сидячи на моєму зруйнованому пірсі, раз у раз поглядаючи в тихе Гепардя (всі вони, задоволені, спали), ми розробили зухвалий план:
Вона залюбки приймає всі його наміри й щоб збудити ще більший інтерес, ходить тільки в своєму жовтому бікіні. Вона повинна відповідати на всі його брехні зацікавленим блиском очей. «Але тільки врахуй, подруго, він дуже хитрий, дуже досвідчений мерзотник, врахуй, це поки що найсерйозніша гра в твоєму житті. І ця солодка година розплати – коли ти в найвідповідальніший момент відмовляєш йому і кажеш усе, що ти про нього думаєш» (про те, що момент програшу ще солодший, я вирішила не говорити).
Вона схвильовано блискала своїми мигдалевидними оксамитовими очима, палко кивала, й поправляючи чорне пасмо, солоденько йорзалася, смакуючи цю немислиму авантюру.
Але мені, стомленому, зачерствілому педагогові, мені вже тоді було видно, що навряд чи дівчисько зможе зіграти мою власну роль, навряд чи в неї знайдеться достатньо внутрішньої зрілості, щоб виявитися в чомусь кращою.
Але ми мріяли.
– А ти, Адо, чому ти не граєш?
Я гірко посміхнулася:
– Я ще й як граю. Але він стомився. Я йому набридла. У нас нічия.
Tag Vierundzwanzig (день сорок четвертий)
Післязавтра я поїду звідси назавжди. Батько після вчорашньої гепардовикривальної бесіди з Анною та після розмови з сестрою по телефону, під час якої вона хвалилася, що вже подала на розлучення – після всіх цих темних, липких ляпок – зрозумів, що його Імрая остаточно потьмяніла. А я своєю обурливою поведінкою геть-чисто перекреслила перспективу нашого подальшого спільного відпочинку.
А завтра в мене день народження. В 14 років Джульєтта закохалася… Чим я гірша?
А післязавтра ми поїдемо.
Назавжди.
Шансів на фінальну зустріч нема. «Я забороняю тобі виходити за межі квартири!» – значить, таки заклала, мій довгоногий, смаглявий Жасмин..
Погано… все погано… Лежачи на пірсі, я все тішила себе різними фантазіями на тему: «Що Сашко подарує Аді на її 14-річчя». Ах, скільки ж я чула від нього про ці непристойні китайські кульки, які є в Сюшки-Ксюшки і які «поки ти ходиш, перекочуються там, усередині». О… Гепарде, та будь-який папірець, піднятий тобою з підлоги, якщо побував у вівтарі твоїх темних рук, стане для мене священним!
«Шкода, що в тебе все так складається, бо пішли б на камені, посмажили б мідії», – сумно казав Макс, обіймаючи мене за плечі.
«А, може, вдасться втекти? Що тобі? Все одно через день поїдеш!».
Я ухильно знизала плечима.
Ніч промайнула в гірко-неспокійній напівдрімоті.
Tag Funfwndvierzig (день сорок п'ятий)
Так трапилося, що мій день народження завжди був дуже похмурим і самотнім святом. Тобто, взагалі не був святом. Через розлучення батьки завжди сварилися, з ким я буду, й частіше вигравав татусь, який із гордовитим обуренням відвозив мене куди-небудь на дачу. Приходили з четверо родичів або його друзів (і ніколи – моїх!), і все було до неможливого тужно. Цього разу мене, поза сумнівом, потішила Імрая за вікном, але батьківська скривджена відчуженість (о, як же йому легко живеться, вічно він на всіх ображається!) вже з самого початку зіпсувала феєричний плин цього дня. Я була напружена до крайньої межі; ми відразу посварилися, і його подарунком можна вважати небажання влаштовувати черговий скандал, а просто неприязне, крізь зуби кинуте: «Я не хочу це більше обговорювати!». Коротше кажучи, до Таньки мені підійти не дозволили (а де ти позавчора був, цікаво?). Втім, коли ми нарешті спустилися на пляж, їх там все одно не було. А потім, коли я засмагала, під свою «Енігму» з торжеством і зловтіхою фантазуючи, як у 16 піду на роботу й сама з рюкзаком і наметом вирушу борознити Імраю в пошуках нового adoreau, мене знову покликали на ім’я.
Усміхнений Гепард махав мені з-за червоного поруччя. Я похмуро кивнула в бік татуся й зробила страшне обличчя. А Демон і не думав іти, а й далі закликав мене широкими гостинними рухами.
– Ну, що таке?! – з серцем заволала я.
А він усе посміхався.
Татусь навіть не повернув голови, коли я з розчепіреними руками спритно пройшла вузькою кроквою, перескочила поруччя й зникла з поля його зору.
– Із днем народження, – урочисто сказав Гепард, поцілував мене в обидві щоки й вручив банку пива та шоколадку.
– Дякую. Тільки я не можу нічого в тебе брати, що я татусеві скажу?
– Що це від таємного залицяльника, і взагалі, це вже не твої проблеми, Левеня. Вітаю, – він лобизнув мене в лобик і змився у свій ранковий підтентовий затінок. Часу було обмаль. Я влаштувалась між скелею і кабінкою та зосереджено вм’яла шоколадку, а по тому, морщачись, із повним солодкого ротом ковтала крижане пиво. Банка була велика, на півлітра, а мене ще нудило від нещодавно перенесеного сніданку (сир зі сметаною).
– Адо, – я здригнулася, і з натоптаним ротом втупилася в Гепарда.
Він окинув мене розчуленим поглядом:
– Сьогодні, після обіду.
– Им-им, – я замотала головою, сьорбнула ще пива й зробила страшні очі.
– Я розумію, сьогодні такий день, і… я все одно чекатиму на тебе біля першого корпусу, як звичайно. Якщо ти не прийдеш, я зрозумію.
– Як хочеш, – пробубоніла я і судомно ковтнула, – але я точно не прийду.
Він лише посміхнувся, спритно розвернувся й вислизнув геть. Не можу сказати, що на душі було так уже й гірко. Мені ввижалося моє доросле майбутнє, коли я покажу їм усім…
Отже, усе в цьому дні розохочувало мене. Те, як підкреслено буденно ми розпорядилися своїм ранком – до Гепардового приходу були татусеве сидіння на пірсі й моя насуплена прогулянка (і Макса чогось не було, дідько забирай!), потім це пиво з шоколадкою (і понадив він її цукерком у яскравому фантику…), і шумний стрибок із пірса вниз головою, щоб змити коричневі сліди злочину, далі мовчазне й трохи хмільне сидіння під боком у татуся (нагору взагалі не можна!). Ну, невже я така погана?
– А що ми робитимемо потім? – обережно запитала я, коли ми, як звичайно, за десять до одинадцятої, готувалися йти.
Татусь роздратовано глянув на мене й сказав: те саме, що й завжди.
І ми, як завжди, попленталися нагору нестерпно крутими сходами. Як завжди, прийшли на маяк і, обгавкані Сільві та Дінкою, перетнули пустельне сонячне подвір’я. Я вийшла на балкон, розвішувати мокрі пляжні речі; крізь дзенькіт полуденної спеки з захватом скрекотіли цикади. Як завжди, я порізала салат, ми сіли обідати, і хоча в пельку нічого не лізло, я не насмілилася бодай щось залишити на тарілці.
Татусь, як завжди, мав скривджений вигляд і був неговіркий. Голосно виплюнув останнє виноградне зернятко, нічого мені не сказав і подався відпочивати.
Siesta
І мене знову трусило, як у лихоманці. Я побризкалась «Каїром» і вже за десять до першої була надворі. Цього разу кроки давалися легко, паркові доріжки начебто самі стелилися під мої ноги.
Природно, там нікого не було. Але не було й болю в грудях, не було мокрого солоного вузла. Здавалося, що я зі своєї на рік підрослої життєвої сходинки дивлюся вже вище цих юнацьких розчарувань. Здається, я вже навчилася відчувати свою самодостатність і бути щасливою сама з собою.
Я писала перші розділи того, що ви зараз тримаєте в руках, коли почувся шерех гравію і чиїсь голоси. Я здригнулася, стрепенулась, і тут на наш рябий від сонячних відблисків дворик вийшов Гепард. І... він притримав гілки кущів… І Віра. Я здивовано витріщилася на них, а вони, весело теревенячи, підійшли до мене обійняли, поцілували в обидві щоки.
– Привіт. Із днем народження, – сказав Гепард, – а оце подарунок для тебе, – і обійняв за плечі Віру.
А я вперше бачила її обличчя так близько. Медово-золотава… Горіхово-ванільна.
– Вона мене дуже просила, щоб я її хоч раз із собою взяв, – сказав Гепард, спостерігаючи за мною, і голос його начебто здригнувся.
Вперше в моєму житті був поцілунок із жінкою. Можливо, за певних обставин, він навіть приємніший за поцілунок із чоловіком, тому що є ця несподівана ніжність шкіри, янгольська принадність обличчя, м’яка, податлива наполегливість.
Пестощі жінки принципово відрізняються від пестощів чоловіка. Вони начебто походять із інших начал, рухаючись із протилежного боку, приводять тебе до тієї самої іскристої вершини. Обійми – це пронизливе сонячне світло, спекотна, дзвінка сієста, сонце, що грає в її медяному волоссі, маленькі атласні пальчики, випещена морем і сонцем шкіра.
Мені було трохи лячно бачити й відчувати її так близько. У цій м’якій ніжній грі зовсім не було сексу, вона була однієї статі зі мною, але в цьому загостреному спорідненні зріло й формувалося щось колосальне, зовсім для мене нове.
Уявіть теплу прозору хвилю, що неквапом облизує блискучі круглі камінчики; уявіть ніжну лискучу ввігнутість біло-рожевої мушлі; уявіть соковиту, тремтячу м’якушку устриці.
А потім він уже не міг більше терпіти. Рвучко встав, послав Віру мені за спину, а сам сів на її місце.
Це тягуче липке блаженство. До дідька місячне! Біло-зефірно-рожеве було геть-чисто змите чимось гладеньким, слизьким і твердим. Цей точний, безкомпромісний поштовх – і сотні блідо-жовтих метеликів спурхнули в небо моєї свідомості… розсипалися лимонні іскри… В очах спочатку побіліло, перехопило подих, ці лимонадні пухирці (згадайте, в рекламі з особливим пафосом показують, як наливається пиво – пухирці, кружляючи, випереджаючи один одного, спрямовуються спочатку чітко вниз, а потім роблять плавну дугу й знову повзуть нагору) – кинулися спочатку в стегна й нижній відділ хребта а потім гойднулись – із новою силою помчали по всьому тілі, розтікаючись до кінчиків пальців, перехоплюючи подих (як від першого струменю крижаного душу, що вдаряє в груди). І звідкілясь із-за плеча Вірин палкий шепіт: «Руку… просто дай мені свою руку!». І там мої пальці боязко, невміло терлися разом із моторною Гепардовою лапою. А він сам, заслоняючи сонце, розмірено погойдувався між нами двома, шепотів щось про блаженство…
І потім знову безгучний грім, мокра гаряча судома, смак ванілі на губах і рвучке зітхання.
– Господи… мені ж потрібно йти…
Віра якимось незбагненним чином виявилася в мене під пахвою, а Гепард відкинувся нарешті на спинку лави, простяг ноги під моїм спітнілим стегном і блаженно посміхнувся.
– Почекай… не поспішай… Відпочинь… – Віра волого поцілувала мене в кутик губів і почала шукати мій одяг.
У тілі сиділа така страхітлива легкість, що трохи паморочилася голова. Вони поставили мене на ноги й змусили пройти метрів 4 по прямій лінії.
– Ну, годі, я вже 12 хвилин, як повинна бути вдома.
Як би я не силкувалася, але всі мої рухи виходили повільні, сонні, а в свідомості кружляла строката заметіль із конфетті щойно пережитого блаженства.
– Це було… це було… – шепотів Гепард.
Так, це було. Ось і все.
Я повернулась у реальність, спіткнулася об поріг і ледь не впала в коридорі, тобто сповістила про свій прихід диким гуркотом збитої етажерки. З кухні вискочив татусь із ножем у руках, і весь його гнів начебто відлетів кудись, настільки зацькованою і жалюгідною я тоді була.
– Ти де тинялася? – зовсім не так, як планувалось, поцікавився він.
Я підвелася з підлоги, скоса глянула на себе в дзеркало (нормальний такий вигляд…) і буркнула, що засиділася біля Будиночка, писала роман, і взагалі, в мене сьогодні день народження, і можу я хоч раз на рік не звітувати про якісь нещасні 15 хвилин?!
– Двадцять п’ять, – похмуро сказав татусь і пішов назад у кухню різати салат.
Це ж треба! Олів’є! Виходить, хоче помиритися… А взагалі, 25 хвилин запізнення… Та такого раніше взагалі жодного разу не було, мені ж за таке повинні були шию скрутити!
Нишком я пробралася у ванну (ну, навіщо зайвий раз привертати увагу – з моєю неохайністю другий душ за сієсту має підозрілий вигляд). Там я довго вивчала своє засмагле веснянкувате обличчя. У мене були ці очі… зовсім дорослі, жіночі, іронічно-цинічні. Навіть колір начебто перемінився – з карого на золотаво-бурштиновий.
Nach Mittag
Гадаєте, це було все?
Розповідаю: коли ми нарешті спустилися на пляж, татусь ні з якого дива дозволив мені піти аж у «Ясну Поляну» по печиво. Відразу на обрії виникла наша тигрова лілія – гнучка, мов танцівниця, в цільному білому купальнику, що ідеально підкреслював фантастичну довжину її засмаглих ніг.
Мені дали грошей і послали по печиво.
Макс упіймав мене, як звичайно, біля хвіртки на пляж «Ясної Поляни», де на останньому поверсі човново-прокатно-оздоровчого комплексу було кафе «Дельфін».
– Чого це тебе ранком не було? – скидаючи темні окуляри, запитав він, звично цьомкаючи мене в щоку.
– Це в тебе хотіла б довідатися.
– Ну, гаразд… Із днем варення, – притяг до себе й знову лунко поцілував у щоку (де ще й досі зберігались чуттєві відбитки моєї божевільної сієсти).
– Дякую. А в мене все чудово.
Він пильно глянув мені у вічі:
– Ти що, пила шампанське?
– Не зовсім.
– Не зовсім шампанське?
– Не зовсім пила.
– Ти інтригуєш! А хочеш коньяку? І взагалі, як там твій тато?
Я дозволила обійняти себе за стан:
– Тато теж чудово. Гадаю, що протягом найближчих 30-ти хвилин він про мене не згадає.
– Навіть так? Виходить, ідемо?
– Куди йдемо?
– До мене йдемо, пити коньяк!
– Та ти що! З глузду з’їхав?
– А що? Ось мій дім, – він, сліпуче посміхаючись, кивнув на одне з високих вузьких вікон на другому поверсі.
– Та там же тренажерний зал.
– І збоку моя скромна обитель.
– Я не знаю…
– І взагалі, в мене там є одна книжка, саме те, про що ти мені розповідала, Російський Art Nouveau, подарункове видання. Йдемо?
– Гаразд.
Як і слід було очікувати, ніякої книжки в Макса не було. Кімната виявилася вузькою, з білими стінами й величезним вікном від підлоги до стелі, відчиненим просто в море. Біля вікна стояло незастелене ліжко, з-під якого стирчала дорожня сумка. А на стіні навпроти висіло дзеркало. І все.
Він увійшов слідом за мною й відразу замкнув двері.
– Ну, показуй свої скарби, – я гарно вигнулась, розглядаючи себе в дзеркало. М-да, є на що клюнути.
– Спершу коньяк.
Він налив мені повну чарку.
– Я ніколи в житті не пила коньяку.
Він підійшов зовсім близько, так, що золотаві волосинки на його руці з командирським годинником лоскотали моє передпліччя:
– А з чоловіками? Як із чоловіками? Ти коли-небудь у житті спілкувалася з ними?
Я місячно посміхаючись, пильно дивлячись йому в очі, зробила великий ковток, притисла до губів зап’ястя й нарешті відсапалась:
– І з жінками теж…
– Що – з жінками? У тебе був секс із жінкою?
– Так, приблизно 45 хвилин тому.
Він аж сахнувся. І потім схвально почав говорити щось, на його погляд, жахливо розумне, що стосувалося одностатевої любові. А я граціозно прихилилась до віконної рами й із посмішкою зрілої феміністки дивилася йому просто у вічі. Кумедний недосвідчений молодик… 18 років. І говорити нам нема про що…
– Це ж треба – скільки всякого гарного повз мене проходить. Ну, і я тебе, виходить, навіть не побачу topless?
– Це чому ж? – я швидко розстібнула ліфчик від купальника й кинула йому в обличчя. Все моє тіло фосфорисціювало відбитками Віриних рук і губів.
Макс зовсім розгубився. А я грала. Я сама підійшла до нього, й коли він потягнувся, щоб поцілувати в губи, – я спритно розвернулася в його руках, так, що ми тепер удвох дивилися на своє відображення в дзеркалі.
– Яке в тебе досконале тіло, – говорив він, невідривно дивлячись на нас і цілуючи мене в плече, – дивись, як гарно!
Він провів пальцем по ніжній западинці, що йде вниз до живота – це називається блядська смужечка. Вона є тільки в дуже гарних і жагучих жінок.
Потім він рвучко повернув мене до себе й почав жадібно, пекуче цілувати в губи. Це була четверта людина в моєму житті, з якою я цілувалася в губи. Альхен із його натренованою меткою сухістю був найкращий.
А коли його рука, тремтяча від знемоги, дісталася до нутрощів нижньої частини мого купальника, я спритно перехопила її, трохи відсторонилась і мовила:
– Далі не можна. У мене справи.
– Як?! – ви тільки уявіть фізіономію цього скривдженого пупса!
– Не віриш? Ось, дивися, я тобі зараз ниточку покажу.
Його очі заблищали ще дужче, й ходором заходили ніздрі.
– Ну, гаразд, – я надягла ліфчик, – настав час іти по печиво.
– Ти хоча б телефончик залиш, там, гляди, й зустрінемося.
Я невизначено знизала плечима й сказала, що завтра ще побачимо – тоді й залишу.
Коли я, вкрай задоволена, йшла повз тент із гепардами, несучи пачку турецького печива, татусь ще й досі сидів на своєму матраці з Анною, і, зважаючи на їхню жваву жестикуляцію, бесіда була в самому розпалі. Посміхаючись, я пішла до Віри. Вона встала. Ці її очі…
– Ну, як справи?
– Я не знаю… Напевне, дуже добре, бо до мене всі липнуть. Поки я йшла, люд шиї звертав, начебто я свічуся.
– А ти дійсно світишся, – подав голос Альхен, що сидів у позі лотоса.
Вона взяла мене за руки, притягла до себе (і звідки в ній, на голову нижчій за мене, стільки сили?) обійняла й палко, довго цілувала в губи.
Мені привидівся хрускіт шийних хребців ошелешеної пляжної публіки.
А потім прийшла Поленька.
– Ти… ти… ти ж цілувалася з Вірою! Так? Я ж бачила, Адо… – вона торохтіла гаряче, захлинаючись словами, смикала мене за руки, йшла так близько, що ми раз у раз наступали одна одній на ноги. Я, захмеліла від коньяку й любові, лише хитро посміхалася.
– Адко… Ти… але я ж бачила… Це ти зумисне? Ви ж по-справжньому… Що у вас там відбувалося?
