Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Tag Drеі
(день третій)

Наведу вам одну цитату: «…Маленькій Вірджинії ще не сповнилося 14-ти, коли нею оволодів Едгар… Провели медовий місяць у Санкт-Петербурзі на західному узбережжі Флориди». Це така ось незрозуміла відповідь на моє «ворожіння по книжці».

З мокрим волоссям і татусем на пірсі «зони причалу», з цілим пляжем між нашими войовничими думками, я розмістилася на трьох дошках верхнього ярусу, що лишились від зруйнованого хвилеріза. Надягла навушники, під голову поклала згорнутого валиком рушника, витяглася й відчула цілковите блаженство. О цій ніжній ранковій порі ніхто не чіпав мене й не згонив із сонця. Так, напевне, збігла приблизно година (зважаючи на кількість боків, які віддали, на 90-хвилинній касеті).

Коли я підняла праву, повернену до обрію ногу, випадково скинула вниз свою зняту через непотрібність панамку і приставила долоню козирком до лоба – обличчя моє спалахнуло новою Авророю. Ви тільки уявіть, як ці ніжні помаранчево-рожеві переливи грали на моєму веснянкуватому личку, вимальовуючи теплу, ніжну посмішку.

Він виймав із рюкзака свій рушник і дивився на мене. Він розстеляв його на лежаку й дивився на мене. Він дивився на мене з-під своєї чорної майки, яку скидав, квадратіючи мускулами преса. Він дивився на мене через плече, коли скидав кросівки. Він дивився на мене, виходячи з кабінки для переодягання. Він просто дивився на мене, стоячи за десять метрів, спираючись на поруччя. Купання під цими поглядами нагадувало мені борсання в теплих прозорих хвилях. Ці погляди були начебто відчутні.

Ну, а потім мене зігнали з пірсу, сказали, що час додому, що сонце припікає, що спекотно (й що йог сраний піддає жару – говорилося в німому підтексті) – щоб негайно збиралася.

Я скупалася на доріжку і, обсихаючи на тому самому поруччі, виявила, що їхнього полку прибуло. Прийшло Створіння разом із Вірою і Рудою. Ну, звісно – привіт-привіт, здрасьте-здрасьте, фальшивенькі личка, криві посмішечки. А потім papah чогось передумав іти – сонечко сховалося за абсолютно невидиму мені хмарку, Альхен без вісти зник, (сидячи на іншому боці пірсу, просто піді мною, прихований солодкою вадою в радіусі батьківського локатора, тим самим для ворога зовсім невидимий). Я посміхнулася й сказала, що піду стрибну з пірсу. Спустилася сходами й під смугастою тінню навислого над нами другого ярусу доторкнулася кінчиками пальців до гарячої тканини його плавок і за мить уже шумно падала в теплу воду, ще й досі відчуваючи під коліном начебто випадкове ковзання його напруженої руки.

Після swim я вирішила не форсувати подій і не викликати підозри, тому поводилася дуже розважливо – на прогулянки не рвалася, та й взагалі лежала на животі, почитуючи якусь книжчину. Але кутиком ока все-таки змогла помітити, що з появою Створіння – у халатику й великому солом’яному капелюсі – мій Гепард не накинувся на неї з поцілунками, як було вчора, й що вона разом із Вірою, такою само холодною та очужілою, як завше, вийшла з поля нашого зору кудись за човнову станцію.

Ми знову пхалися в «Марат», на ринок. І крізь цю спеку, що аж кололась, я вирішила озирнутися. Диявол сидів на червоному поруччі, там, де за десять хвилин до того сиділа я, поруч паслося Створіння, розквітаючи у вічній весні, яку несли його бесіди. Добре, нехай…

Спочатку ми хотіли поселити сестричку з родиною в обнадійливо далекій «Україні». Ця перспектива настільки тішила мене, що в нас із татусем навіть запанувало певне прохолодне перемир’я. І ми були у відносно гарних стосунках доти, поки він не вийшов із приймального відділення. Я чекала на вулиці під кипарисом – із сумками й кепками. Корпус – знайомий із незліченних листівок «Південний Берег Криму», такий помпезний радянський будинок із білими колонами й чоловікоподібними бабами на даху – зараз активно ремонтувався, й веселі смагляві югослави раз у раз поглядали на мої дивовижно короткі шорти. Татусь з’явився, навіваючи думки про турецького султана – бородатий, на вузькій доріжці між кипарисами й колонами. Обличчя в нього було не дуже задоволене. Усе в мене всередині опустилося, я притулилась до однієї з колон і мокра фарба відразу віддрукувалася на шортах і голій спині. Татусь побачив зіпсований одяг, кинув: Idiot – і повідомив, що один день у цьому санаторії коштує більше, ніж два в нашій бурштиновій обителі у Цехоцьких.

Пішли шукати щастя в «Марат». Це мене, втім, потішило ще більше – між мною і татусевим підкріпленням лежатиме вже два санаторії. Що може бути краще? Шансів на зустрічі буде ще менше, хіба що планові повчальні бесіди в пляжному кафе та на сімейних походах під час оглядання імрайських красот.

Але там – ах, який жаль! – нам повідомили, що місць нема й усе зачинено, і взагалі…

Пішли шукати щастя в Ебру. Там начебто була якась бабуся-пенсіонерка з вузькою темною квартиркою, але хотіла вона стільки ж, скільки й Цехоцькі, тож урешті-решт, уже на маяку пішли до тітки Раї, на першому поверсі в сусідньому парадному. І після довгих і переконливих бесід вона погодилася віддати одну з кімнат. А я сумно й тяжко зітхнула.

За обідом Альхена в мені зібралося забагато для нормального травлення. І я, жуючи салат, сказала татусеві:

– А ось якщо одна із цих його дівчат вирішить подати на нього в суд, то його ж, правда, посадять?

– Hi, – тато чомусь вирішив поспілкуватися. Це мене збадьорило, адже, як правило, на запитання такого плану він досі відповідати відмовлявся.

– А чого?

– Цей son of a bitch відразу заявить, що знати її не знає. Та й взагалі, складно це все довести.

– Ну, а якщо на пляжі є свідки? Всі ж бачать, як він із цією ось цілується…

– Bool shit, ця негарна людина (наводжу дослівно) знайде вихід із будь-якої неприємної для неї ситуації.

А я витратила три година на побудову детективних планів із карно-процесуальним відтінком.

Nach Mittag

По обіді ми подалися засмагати за Старий Будинок. На пляж, хоча й існувала така досить реальна можливість, втікати було ще надто ризиковано. За своєю роками налагодженою традицією, татусь лягав спати з першої пополудні до третьої, і в цей час я була вільна й могла робити що завгодно (на території малого маякового подвір’ячка). Але з’являтися в них там ще зарано. Не хочу якоюсь мірою видаватися набридливою… Така собі отроковиця з телячими очима, що віддано й волого дивиться спідлоба… Я ж навіть не можу їм нічого до пуття розповісти гідно-розумного.

Дорогою на пляж (о четвертій пополудні) мене раптом заїла якась нова винувата нудьга. Адже татусь – це єдина світла людина в усій цій історії. Ну, й ще хазяї нашої кімнати. І все, що відбувається зі мною зараз, – настільки огидне, настільки мерзенне… Але він ніколи не зрозуміє мене до кінця, адже те, від чого він мене так ревно охороняє, – вже затаврувало мене до кінця моїх днів. І може, все було б інакше, якби за ці минулі два роки він сам поводився зі мною трішки інакше, бачив би в мені не тільки безправну дурненьку дитину, а ще й певну особистість… Адже це обмеження моїх прав – невідпускання нікуди після шостої вечора… ретельне контролювання кожного кроку… Гаразд… Повернімося до цього мерзотника. Невже я нічого не розумію? А що я можу вдіяти? Я, повірте, люблю його тією самою дурнуватою першою любов’ю, що зародилася ледь не в дитинстві, й ця моя любов своєю чистотою і святістю начебто навіть нейтралізує в моєму серці бридку споживацьку сутність цієї людини. І, як співає зараз у навушниках Роберт Плент, «There is no turning back… oh, no…». Мене вже спокусили.

Вони всі спали – згорнуті калачиками в затінку – такі затишні пляжні гепарди. Коли татусева біла панамка цілком сховалася за човновою станцією, відбулася певна метаморфоза. Він швидко сів, розвернувся до мене й лагідно, мов старший братик, посміхнувся та кивнув мені. Й у легеньких смужечках на його чолі я прочитала: «Ну, як справи?»

Я посміхнулася й знизала плечима. Почала повільно роздягатися (слово «повільно» підкреслює двозначність процесу), а він по закінченні сцени показав великий смаглявий «класі» У ньому було щось від самця, від бичка, від мужлана, коли він безсоромно витріщався на мене. І найбільш хвилюючим тут був факт обгорілої і вочевидь невдоволеної Ксюшечки, що лежала на животі серед наших крижаних поглядів. Він підвівся, пильно дивлячись мені у вічі, поставив одну ногу на лежак, рухом досвідченого стриптизера хильнув усім тілом. То розчепірені, то стиснуті пальці, гармонійний нахил голови, гарна шия, гарні плечі. І ця хвиля… підігрітий мед із теплим молоком – ударила мене навідліг, так, що перехопило подих. Уся ця його демонічна принадність начебто відділилася від нього, хмарою зависла між нами й потім влетіла в мене, просоталася разом із повітрям, закрутилася в легенях, розтеклася з кров’ю по всьому тілі.

Я нервово засміялася.

І він теж засміявся й схвально похитав головою.

А Ксюшечка лежала між нами й сумно колупала паличкою в бетонній щілині під лежаком.

Короткий шлях до кабінки. Солодкі терни. Ворог сидить по-турецьки, він угледів мене і в очевидному очікуванні цього моменту складає рупором свої темні теплі руки та гукає щось іронічно-веселеньке. А я зумисне голосно, хоробро перекидаю через плече мокрий купальник і мружуся на нього:

– А?

– Груди в тебе гарні!

– Це я й без тебе знаю!

Віра сиділа поруч із ним, чистила персик, і її флегматичне обличчя нічогісінько не виражало. Навіть весь її загадково-гордовитий лід якось розтанув.

– … Господи, як вона може терпіти таке приниження? – з серцем вигукнув татусь, коли я за черговою пообідньою партією в «ерудит» зауважила, що вона, взагалі, непогана людина.

– Чому?

– Вона ж любить його, хоче бути з ним за всяку ціну – годує його, обслуговує його і начебто мириться з усіма його бабами, тим самим показуючи свою унікальність. А він поблажливо приймає її, поки не почне заважати.

Коли все хилилося до відходу, їхнього полку знову прибуло. Танька загледіла мене, все зрозуміла і вийшла на нейтральну смугу – залишила оладки й каву на своєму завидному місці біля Гепардових колін. Я теж залишила татуся з сумками біля «соборика» й пішла їй назустріч. Ми мали вигляд, напевне, такий, як у двох посланців на полі бою, представників ворогуючих сторін.

– Привіт. Ми з Оксанкою у «Дніпрі» в козаків-розбійників грали. Вона весь час програвала. І мене жодного разу знайти не змогла, – офіційним тоном було повідомлено мені з метрової дистанції.

– А скільки їй років?

– Багато. Напевне, двадцять або близько того. Але ж це не так важливо?

– Ні, звичайно, ні.

Поки ми йшли додому санаторним парком, я від того ж таки надлишку вражень набрехала, що That One передавав мені вітання.

– Мабуть, такий упевнений у собі, що не на жарт призначив тебе за наступний об’єкт для підкорення.

– Що, невже?! Він що – дурень?

– Ну, він ставить на те, що ти підросла, стала більш зрілою, так би мовити, втім, насправді це ще не зовсім так.

– А чому ці всі його дівки так легко ведуться – адже він пере… е-е… Ну, коротше, потоваришував майже з усім узбережжям! – п’яніючи від теми розмови, захихотіла я.

– Тому, що він уміє гарно говорити. Але знала б ти, які дикі, дивовижні речі він розповідав мені про те, що він ставиться до жінок як до речей, як до способу відлити свою сексуальну енергію… Він найсправжнісінька мерзота, він говорить про них із таким презирством… Він говорить про близькість із жінкою як про похід у нужник.

– Куди?

– У туалеті І ще ці фашистські моменти… Це просто страшний, дивовижно егоїстичний, selfcentered мерзотник. Тримайся від них усіх подалі. І від дівчиська цього теж.

Tag Vier
(день четвертий)

Свіжий ранковий вітер обдував мене коктейлем гострих вологих запахів нічного мигдалю і ялівцю з морем. Ми спускалися «старими сходами», нещодавно відреставрованими. Від цього вони втратили добру частку своєї дикості й романтики, що з неї випливала. Мені було приємно, але й водночас якось незатишно від усвідомлення того, що кудись провалилися вже цілі три дні.

Цього разу я прийшли раніше, ніж учора. Була тільки восьма – ця чудова пора очікування, поки сонце простягне свої промені й на наш пляж. Навколо ні лялечки, й ти всім тілом відчуваєш, як ніч поступово випаровується з холодної гальки. Пронизливо блакитне небо й золотава м’якість сонця.

Ранок. Люблю цей час доби, коли розпускаються окроплені росою листочки акації, коли запалюються перстами Аврори розгладжені сном обличчя молодих коханців. Коли N, надягаючи панчохи, ставить ногу на круглий чорний табурет, поправляє кучеряву свою зачіску й із трагічно-солоденьким «пора итти» ховається в сонячному серпанку безлюдного коридору. Коли Левеня, сидячи на холодних сходах у жовтневому Юрзуфі, дивиться, обіймаючи коліна в синій формі, як на фіалковому небі ніжним сяйвом прорізується руде сонне сонце. І реальність разом із сутінками переходить у спогади. І починають співати птахи…

Гаразд, досить відступів.

Коли ми спускалися тими ж таки сходами, я побачила біля «соборика» двох дивно вбраних дівчат, які стояли одна напроти одної з довгими жовтими ціпками. Обидві зосереджено й незграбно намагалися ними крутити (як гусарки-красунечки в коротеньких спідничках на військовому параді у фільмі про Одесу). Ціпки раз у раз падали, видаючи сухі неприємні звуки в цій непорушній тиші. Я б і не написала про них нічого, якби десь із третього знизу прольоту не впізнала в них Віру й Ксюшечку. Кгм. Як же все передбачувано у вас, любі мої! Адже вносячи просвітління в тіла цих юних спокусниць, ви проводите їх через повний цикл східних містерій, цими екзотичними рухами тіл додаючи ще більше незвичайності й романтики. Це ж усе показуха! Що ці тренування дають твоїм юним подружкам (або як ти там їх називаєш?). Погодься, читачу, адже ті 14 днів, протягом яких вона з щенячим захватом розмахує руками й, так би мовити, медитує, – ніщо. Чи не так? Пригадую, через щось подібне проходила і я… Втім (стою на передостанній сходинці й дивлюся повз них на море), я б, ясний перець, хотіла, щоб ті дні повернулися…

Це був щасливий час цілковитої безкарності. Тоді нас взагалі ніщо не розділяло… І нічого між нами не відбувалося, крім димової завіси мого здорового глузду, від якого тепер у мені й грама не лишилося. Він був доступніший і якийсь простіший, зрозуміліший. Не було цього паразитизму в моїй свідомості.

Ксюшечка в якомусь дивовижному вбранні, що складалася з блакитної, схожої на нижню білизну маєчки, та страшних рейтузів (точнісінько як у бабці-фізкультуринці що виконує радикулітні нахили, коли я йду до школи), намагалася крутити цього ціпка, немислимими рухами силкуючись утримати рівновагу на одній нозі.

Я холодно посміхнулася, дуже чомусь зачеплена за живе таким поворотом подій.

Усе намагалася зрозуміти механізм їхніх стосунків. Те, що Віра не ревнує, можна прийняти як аксіому. Те, що я ревную його до всіх, хто має хоча б більш-менш товарний вигляд і загрожує потрапити в поле його зору, – теж аксіома. Те, що вони всі сплять одне з одним, – теж цілком однозначний факт. І тут ось я з несподіваною безсоромністю уявила, як беру Вірине обличчя в свої долоні, цілую її в губи. Взасос, із розплющеними очима, щоб можна було бачити ніжний овал її обличчя, матовість шкіри, золотаві волосинки на скронях. Картинка вийшла напрочуд смачненька.

Зараз я слухаю ту саму музику, що й того дня на пляжі. Ось чому заслінка зі скарбів пам’яті відсувається так просто.

Ну, а його ніде не було. Факт, із яким доводиться впокорюватись щоранку.

Я з плеєром під пахвою пішла засмагати на свої дві дошки зруйнованого пірсу. Розслабитись не вдалося. Це моє нове катування – я дико вивертала шию, не відриваючи погляду від виходу з ліфта. Дивилася до чорних крапочок перед очима, дивилася, поки все тіло не затерпло й не задерев’яніло. Я дивилася на вхід до потойбіччя, на діру, з якої, ніби монстр із фантастичного фільму, повинне з’явитися це екзотичне породження хтивого Тартару.

Але ніхто не з’явився, а Віра зі Створінням зникли в кінці пляжів, де невисокою стрімкою стіною обривалася бетонна набережна й хвилі пестили підніжжя сірих скель, де починалися координати мису Сья-Ніп і відриті різким поворотом небо з морем дарували нам продовження фіалкової смужки обрію.

Татусь незабаром відкликав мене з мого спостережного пункту, сказав, що лежати так довго на сонці не можна, що це шкідливо й із цієї шкоди випливає необхідність термінової прогулянки для розминання обпечених кінцівок. Моє сонячне катування, Альхене… Очікування твого приходу… І я мовчазним гусеням попленталася слідом за татусем, та коли мимоволі озирнулася, не в змозі так просто покинути жорстке ложе своїх мук, помітила у фатальному сяйві сонця, що сховалося за шовкову хмарину, два силуети. Як на тих туристичних проспектах: «Відвідайте рай біля моря. Санаторій „Гепардове“ до ваших послуг». Чоловік із дитиною. Чорні тіні й жовте небо. Чорт, шкода, він не помітив мене. Добре, ходімо погуляємо. Це теж непогано, особливо в навушниках і темних окулярах. У такий спосіб я барикадуюся від реальності й беру від неї тільки те, що мені цікаво.

У Ади-Адори груди гарні.

Після повернення я вирішила скупатися. Починаючи з цього року всі заборони й обмеження на частоту й тривалість водних процедур було скасовано, й тим самим скоротилося відсотків із 30 наших із татусем сварок. Затишку, втім, не було. Того ранку ми були знову посварені, – не пам’ятаю через що, – але на наступну прогулянку я вирушила в п’янкій самоті.

«Заразом скажу „привіт“ Таньці».

Але її ніде не було. А він біля «соборика» робив гарну «цигунську» гімнастику.

Уся дорога додому була зайнята думками про Створіння. Жіночі ревнощі, як каже Сашко, – найстрашніше лихо на світі. Кгм, гадаю, ти маєш підстави для того, щоб таке стверджувати. Жінка, коли ревнує, починає виробляти якусь страшну внутрішню отруту й сама марніє, починає хворіти… нидіти… О… Моя бідолашна душа, моє червоне тіло, що свербить від опіків…

Nach Mittag

Схоже, в мене з’явилася подружка. Нехтуючи денним відвідуванням пляжу, я провела дві пообідні години в товаристві Зінки, яка значно подорослішала. Невідомо, які чорти вгамували істеричні елементи її нестерпної вдачі, але з нею вже можна було по-людськи спілкуватися.

На пляж я вирішила втекти тільки тоді, коли обрій буде довершено чистий, коли Альхен звертатиме на мене відчутно більше уваги, а Створіння не манячітиме між нами (навіть лежачи на животі й длубаючи паличкою в бетоні під лежаком). Ну, а ще й safety uber alles! Тому, час від часу відлучаючись від веселої Зінки, я йшла в нашу кімнату, де спав батько, починала неквапно порпатися в особливо тріскучих целофанових пакетиках, потім переходила до холодильника, намагаючись якомога повільніше й рипучіше відчинити дверцята, потім у мене «розсипалися» касети просто на металеву тацю, яка чомусь стирчала в мене з-під дивана. Татусь підхоплювався, мов ошпарений, називаючи мене всілякими неприємними іменами, й вигонив за двері. Але, щойно залягала смуга тихого сієстичного сну – хитра кульгава Адора була тут як тут. Переливала безалкогольний тонік у тріскучий пластиковий стаканчик, притупуючи на рипучій мостині, потім діловито шаруділа кримською пресою. Зрештою, сонний і розлючений татусь заявив мені, що більше в священний період з першої до третьої до цієї кімнати я не смію навіть потикатися.

– Yes! – відповіла я і з почуттям виконаного обов’язку подалася на балкон до Зінки, грати в карти й розповідати про місячне.

Ми сиділи з викладеними на поруччя ногами й пили з високих склянок компот із порічок.

– Ну, то що ж цей твій йог?

– Інтрига століття. Я його цього року постараюся ТАК обробити!

Я вела потрійну гру. Для татуся була доволі тупою школяркою в навушниках. Для Альхена – стурбованим гіперсексуальним Левеням. А для Зінки – чимось на кшталт «складного прикольного підлітка».

О третій нуль-нуль ми пішли в парк. З алеї Перемоги я глянула вниз. Зрозуміло, усі на місці.

Ми сиділи цілу годину в парі з жахливо нудотним підручником німецької граматики, цілковито позбавленим малюнків. Предмету, більш невідповідного для цього entourage, годі й уявити!

Альхенове обличчя гіпнотизувало мене з кожної сторінки. Складіть по п’ять речень із кожним з наведених нижче слів: schpielen, baden, lieben. Місце дії? Ось кілька варіантів:

Ostsee, Grosmuters Dorf, Krim, andere. Невпевненою рукою шкрябаю на клаптику паперу ці нещасні речення. Слизькі, невловимі натяки в кожній засміченій звивині мого мозку. Рядки повзуть догори. Я їх затято опускаю, зрештою, плюю на все і в лівому верхньому кутку малюю непоганий портрет самі знаєте кого. Просто над словом Elefanten. У творі йшлося про зоопарк. Про гепардів я написала трохи нижче. Іт Grossmutters Dorf. Ні, але ж яка маячня! Та ось що було далі – перекладіть на німецьку, розбийте висловлювання на елементи. Вийшло:

Sascha aus Leningrad ist Briffreund zu blond Oksana aus Kiev. Хочу на пляж. Написала про це просто на сторінці підручника. Татусь кинув: Idiot – і гнівно зашурхотів газетою. Я писала далі. Абсолютно нічого не засвоювалося. Як би діловито я не перегортала сторінки, в голові тріумфально й по-хамськи панувала блаженна порожнеча. Скінчили перший параграф. Ні бельмеса не розумію… Чого вони від мене хочуть? Ich wiel, du wilst, er will, sie volen.

Зрештою це знущання припинили, ми спустилися на пляж.

Хвалити Бога, Альхен був сам.

Я покидала сумки на найвіддаленіший від нього лежак. Татусь відійшов у сортирну далеч.

– Терор? – запитав Гепард, обережно пересуваючись уздовж бетонної стіни, хижо поглядаючи на татусеву спину, що віддалялася. Мені чогось так схотілося вперіщити йому гарного дзвінкого ляпаса. За цей зухвало-іронічно-чемний погляд.

Я зітхнула, розвела руками, відкинула вбік німецький підручник, який затуляв мій купальник у сумці, й ще раз розвела руками:

– Терор…

– А за що тебе так утримують? – він дивився прямо й приязно. – Чим же ти так завинила?

– А… – я перевернулася на живіт, уперлась підборіддям у складені руки. Хитра посмішечка. Починаю занурення в марево неправди: – Ти навіть уявити собі не можеш, що я там удома вчинила…

– Просто-таки не зможу?

– Ну… в мене є хлопчик, але моя юна душа лежить, здається, до чогось іншого. Ну, ти розумієш?

Він зацікавлено глянув мені у вічі, й далі посміхаючись із замилуванням.

– І мене спіткала цілковита невдача. Нас застукали. Був грандіозний скандал, і тепер мене тримають на короткому повідці.

Ми чарівно захихотіли.

Із-за човнової виринув papah.

Альхен вертким плазуном рвонув геть від мене, майже навпочіпки, лисніючи засмаглою спиною. Я зітхнула, ввіткнулась носом у надувну подушку, намагаючись ні про що більше не думати. Я була знову найнещаснішою, несправедливо ув’язненою жертвою батьківського терору. Набагато старший коханець… Якісь перекручені стосунки… І не хочу я нічого іншого. Так, майбутнє для мене втрачено…

Я попленталася купатись.

– Тобі який купальник більше подобається? Цей, чи роздільний? – я була в суцільному чорному. Незважаючи на закриті плечі, він навіть дуже мені пасував. Мамина репліка під час вечірньої весняної прогулянки Хрещатиком, коли я була в цьому купальнику й джинсах: «Невже тобі приємно відчувати на собі хтиві погляди всіх цих мужиків?». А мені її слова здалися компліментом.

Отож, я зупинилася перед Аль-Гепардом, який сидів у позі лотоса. Він уважно подивився на мене, потім кивнув на затиснуті в руках зеленаві ганчірочки:

– Той. У ньому ти зовсім гола.

Я схвально кивнула.

– Мені він теж більше подобається.

– Жінки поділяються на дві категорії. Одні мають кращий вигляд, коли одягнені, інші – коли роздягнені. Друга, загалом, більше мені подобається.

– Це, напевне, мій тип, чи не так?

– Напевне.

Після купання я стояла під розжареною бетонною стіною і сохла. Інакше не можна – буде ньюмонія. Потім пішла знову переодягатися й «різатися в карти з дівчиськами».

Удвох. Щойно я сіла на звичне місце бетонного паркану, що відокремлює пляжі від скелі, Альхен пересів на лежак просто під нами й звернувся до мене з сонячним відблиском, який мальовничо вигравав на дужці його темних окулярів:

– Можна тобі комплімент сказати?

Я швиденько поклала карти й подивилася на нього згори вниз, але при цьому затишно вклала личко на зігнуте й охоплене вільною рукою коліно.

– Ну?

– Груди в тебе гарні дуже…

Я зморщилася.

– Так, мені це, взагалі, багато хто говорив.

Танька поводилася так, начебто нічого особливого не відбувалося, й терпляче чекала, поки я почну ходити. Ми грали з кумедним апломбом, розкидаючись слівцями типу «взятка», «каре», «заказ», значення половини яких просто не знали.

Він лежав біля моїх ніг. Я вела звичне пообіднє пляжне життя. Просто сиділа в капкані цього погляду.

Програла Тані двічі.

Не можу зрозуміти, чого мені від нього треба. Складний внутрішній світ підлітка. Уся моя душа волає про те, що «он він, лежить – підійди, скажи хоча б щось». А весь запал цієї моєї південної гри полягає саме в тому, щоб не казати йому взагалі нічого…

– А можна тобі теж комплімент?

– Звичайно.

– Якби не ти, – я лукаво посміхнулася, – ну… Просто спасибі тобі. Ти мене надихаєш. Якби не ти, моє життя було б зовсім не таким… І я б ніколи не стала такою, як зараз.

Він посміхнувся. Щиро і якось дуже просто. З ним було гарно, по-рідному.

– Ну, як ти, Левеня? – невже він не знайшов інших слів?

– Тобто?

– Як я зрозумів, тебе застукали з дівчинкою?

– Умгу, – моя нога в нього на лежаку, камінчиком воджу по нігті великого пальця. Альхен дивиться на мене майже з батьківською посмішкою. Боже, як хороше… Ось я знову починаю брехати. Не було ніяких дівчисьок… Просто моє занурене в сни життя таке вбоге на якісь примітні факти.

– А взагалі, я давно хотіла в тебе запитати про твоє ставлення до лесбійських справ.

Такі цікаві іскорки забігали по його обличчі! Видно, й сам намірявся поставити мені це запитання.

– О… вкрай позитивно. Тут я можу відповісти однозначно: дуже добре.

Моя обережна посмішка. Як же я тоді старалася!

– Що, й справді?

Він коротко кивнув, очікуючи нових подробиць.

– Ти, схоже, єдина людина, яка мене розуміє. Щодо цього. Втім, я цього очікувала. Я знаю, що твої погляди на життя, м’яко кажучи, відрізняються від встановлених суспільством принципів моралі та моральності.

Він трохи здивовано підняв брову й навіть підсунувся ближче.

– Звичайно, – його голос, м’який, заворожливий, – мені здається, що справжня жінка обов’язково повинна бути трішки лесбіянкою.

Танька сиділа ледь віддалік і тихенько розкладала пасьянс.

– Що найпрекрасніше в світі? – запитав у мене Гепард.

Мені чомусь здалося, що серце почало стукотіти не зовсім там, де встановлено природою:

– Секс?

– Звісно, ні. Секс – це примітив. Це майже нічого. Еротика. І жінки. А якщо це поєднати – подумай-но сама! А взагалі, фізична краса… Твоя прекрасна стать, та ще й лесбійські настрої… Я гадаю, тобі просто поталанило, Левеня.

Я ніяково посміхнулася.

– Але в мене, знаєш, ще й хлопець є, тож я не тільки…

Він знову лагідно глянув мені у вічі:

– Чимось займаєтеся? – як мати давньої подруги за два роки по випускному балові.

Я неуважно знизала плечима:

– Звичайно, аякже! Ти ще в мене запитуєш? Хіба може бути інакше?

– Ну… – начебто тінь легкого розчарування, – адже торік, пригадую, ти говорила, що збираєшся зберігати цноту до 17-ти років. А все твоє минуле, – хижий оскал, – забути. Наскільки це можливо…

Я здригнулася. Саме ці слова значили для мене найбільше. Невже він пам’ятає? Я була впевнена, що якби подзвонила йому цієї зими в Пітер, довелося б ще довго пояснювати, хто така Ада Самаркандова з Києва. А тут ось… Я була просто вражена.

– Ай, та ну, тоді я ще до кінця не вибрала між тобою і нормальним світом. Знаєш, але ж тоді ще не все було втрачено.

– А що, зараз уже все?

– Та ні, просто я вже зробила свій вибір. І край.

– Тобто, ти тепер твердо вирішила порвати з «розпусним світом», або як там ти його називаєш?

– Припини знущатися! Просто я наговорила тобі тоді чорт зна чого…

– Тобто, дещо ти сказала зопалу, маючи на увазі саме протилежне сказаному. Напевне, так?

– Так, звичайно…

– Виходить, як я зрозумів, спосіб життя ти ведеш трохи відмінний від загально встановлених принципів. І при цьому свято зберігаєш свою особливу чисту мораль?

– Фізично так.

– Але при цьому займаєшся кримінально карним сексом із неймовірно щасливим хлопчиком. Виходить?

Я стрепенулася. Невже все так виразно написано на моєму обличчі?

– Звісно, виходить! А хіба щось може в мене не виходити?

– Ну, Левеня, ти молодець. Нарешті ти знайшла себе! Я знав, що згодом ти змінишся. Люди з такими даними, як у тебе, не можуть сповідувати пуританську мораль. Це проти їхньої природи. Я щиро радію, що ти зробила свій природний вибір. Якщо відверто, мені думалося, що це станеться значно пізніше, але ні… Молодець… – «І відтрахати тебе тепер буде куди простіше» – закінчив монолог його пильний погляд.

– Але сексом як таким ми, щоб ти знав, не займаємося, – тріумфально видала я.

– Тобто, це зносини через піхву?

Я нерішуче кивнула.

– Це ще нічого не значить, моя люба, адже є ще й попка.

– Так, – сказала я, не знаючи як тут брехати далі. Таке відчуття буває, коли тебе викликають до дошки на уроці алгебри. Перед тобою хвацько намальовано якийсь карколомний приклад, який потрібно розв’язати, а ти стоїш там, у сонячному класі, дивишся на дошку й зовсім не знаєш, із якого боку починати його.

– А з подружкою бавитеся?

– Так, звичайно, одного разу за годину вона потішила мене десь разів із 15…

Що я плету?!

– Ну… – такі шкідливі очиці, – це просто чудово. А твій хлопець – що ви з ним пробували?

– ВСЕ!

Альхен криво посміхнувся:

– Усе не може бути. Це я перепробував усе, а ти… Тим більше якщо, до всього, так затято намагаєшся переконати мене в своїй безневинності…

– Майже все, – перебила я, – крім ЦЬОГО, скотолозтва, садо-мазо й онанізму у ванні, наповненій шампанським, ну, і, можливо, ще чогось, про що я просто не здогадуюся.

– Ну, стосовно садо-мазо, я тобі скажу, що існує така кількість чудових речей, які можна віднести до цієї категорії…

– Я не люблю, коли мені роблять боляче.

– Ну, припустимо… А попочка?

– Мені не сподобалося. Я вже казала.

– І ротик?

– Так! – оце я вже опанувала страшними зимовими вечорами з тріскучим морозом і ревучим унітазом як свідками найвищої досконалості!

– ! горлечко?

Старий розпусник. Що він має на увазі?

– Ну… так, звичайно.

– Овва… Мене почастуєш якось?

Я мало не спасувала від цього хижого шепоту. Справа набувала критичних обертів.

– Та йди ти до дідька…

– Ні вже, я краще в якесь інше місце піду… – він відвернувся на мить, потім знову іронічно глянув через плече: