Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)
Цілу ніч мені снився наш потаємний дворик і хворий на вітрянку Гепард догоджав хворому на вітрянку Левеняті, й наш хворий на вітрянку стогін стрясав повітря та замурзаний зеленькою пейзаж недужої Імрайки.
Ніхто від цього особливо не страждав.
Tag Zwolf
(день дванадцятий)
Учора. Велике вчора, яке в солодкому виключенні буває куди значиміше за буденне завтра, й навіть за сьогодні, що не встигло ще й початися. Я лежала в ліжку, думаючи, подавати знак про те, що я прокинулась, чи покачатися ще. Я люблю мріяти, мов личинка, згорнута в коконі зім’ятих простирадл, і плавно переходити з імрайських снів до імрайської дійсності (остання мені тепер подобалася значно більше, ніж тьмяні видіння, котрі навідували іноді мою розморену сонцем і водою голову).
Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен.
Із цими словами й опам’яталась я в ранковій Ебрі. Альхен – змінюється день, гавкають собаки, гавкає татусь, сичить щось у чиїйсь майстерні, сичить сестра. Змінюються обличчя. А я з ними й не з ними. Альхен… – повторювала я, крокуючи Сонячною стежкою в Лівадію.
Альхен… разом із супом і салатом. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Я увесь час згадую. Ні, я увесь час там… там… там… Боже, чому ти дозволив мені закохатися в Диявола? Чому зараз? Чому в нього? Альхен. Альхен. Альхен. Чому я з ним не переспала? Я ж вільна… Ні, ну, як звучить – Адріана вільна! І я ж нічого нікому не завинила. Я ж взагалі нічого не робила – безневинні витівки в одязі на лаві паркового типу. Альхен… Альхен… Альхен…
Nach Mittag
Оскільки перша половина дня промайнула в позахмарній екскурсії Сонячною стежкою (фотографії, що зафіксували наші кислі пики, дотепер лежать у сестри в конверті фірми «Кодак»), Альхена я не бачила. Узурпатор усіх моїх думок зник.
Сієсту присвятили Зінчиній англійській.
– Що було вчора?
– Нічого не було. Його просто там не виявилося.
– А я спускалася. Тебе шукала. А його точно не було.
– Я сиділа в парку, роман писала.
По годині в парку пішла на свій оглядовий майданчик, щоб визначити ступінь гепардовості. Тепер завжди могла сказати татусеві, що йду подивитися, чи прийшла сестра.
Побачила. Чоловік у світлих плавках. Дуже засмаглий. Щось читає. На моє серце начебто перекинули діжку з медом. Як тепло… як приємно… І хіба може бути інакше?
Виходить, може. Коли ми спустилися, я його знову не бачила й життя відразу потьмяніло. В товаристві родичів сидіти було неможливо.
Я загоряла, витримуючи карантинну дистанцію, а коли прийшла Танюшка, мій сонячний зайчик, то її відразу прогнали. Татусь і сестра. Остання ще й носика зморщила:
– А це ще хто така…
Боже, як же я хотіла їй відповісти!
Зрештою, вирішила піти в кабінку з переодягальною і зовні безневинною метою. Старий прийомчик. У стіні продовбано невеличку дірочку, зумисно для Альхена, який підглядає за Адорою (чого він, на жаль, ніколи не робив би), але вийшло так, що Адора підглядала за Альхеном. За чотирма стінами ніхто не бачив, що відбивалося на моєму обличчі. Зараз… зараз, мій наркотик…
Першої секунди сильно засмагла плоть із неприродною виразністю ввірвалася в поле мого зору, викликаючи сніп іскор дикого захвату, та ледь я виступила з кабінки – щось начебто розірвалось у мене всередині, щось страшне, клацаючи зубами, кусало мою душу. Те, що отруєна півкуля мого мозку вважала заспокоєнням, виявилося величезним череватим жлобом. З гіркою посмішкою непередбачуваної долі Лжеальхен розглядав моє голе озаддя. Це був величезний, волохатий кабан, який дивувався, чому настільки юне й прекрасне створіння дивиться саме на нього.
Саме цього дня я познайомилася з Максом. Ми йшли з сестрою санаторними пляжами, без татуся, й теревенили про моє тяжке життя. Нагадую, вона ще й досі дивувалася, як 14-літній підліток може жити в такій неволі. Я відмовчувалась, знаючи, що коли зроню бодай натяк – усе полетить ік бісовій матері. Вона ж тим часом щось буркотіла про чиюсь поведінку, й мені було незрозуміло, про кого зараз ідеться. І коли я піддалась черговому нападові меланхолії та хотіла закричати: «Ну, чому я?» – перед ворітьми пляжу «Ясна Поляна» виріс білявий засмаглий красень, на дві голови вищий за мене (і на чотири – за Мироську).
– Чи можу я у вас довідатися, що ви тут робите? – гордовито поцікавився він, прихиляючись до хвіртки.
– Гуляємо, – буркнула я, штовхаючи хвіртку, щоб пройти. Він притримав її.
– А ви знаєте, що цього тут не дозволено?
– Мені багато чого не дозволено.
– Воно й видно. А моя робота, між іншим, полягає саме в тому, щоб не пускати сюди таких, як ви, – красунчик стояв майже впритул до мене, пропускаючи Мирославу та затискаючи мене між поруччям, сіткою і своїми широкими бронзовими грудьми, – і я спостерігаю, дівчино, вже цілий тиждень, як ви рівно о восьмій тридцять сама черепашачим кроком повзете аж до «Марата» й потім назад і в найкращому разі 15 хвилин перебуваєте на території, котру я охороняю.
– Ну, то й що?
У нього було кучеряве, зовсім жовте волосся, що тільки трохи не сягало пліч, і янгольське обличчя з повними губами. Типовий юний серцеїд.
– А те, – він присунувся ще ближче й мені стало ніяково, – що більше цього не буде. Якщо хочете тут гуляти, то я вам випишу перепустку на цілий місць, а ви мені – лимончик купончиків, га?
– Пропустіть, – я подалася вперед, але відразу вдарилась об його тверді теплі груди.
– І чи можу я запитати, скільки часу мені… Ем-м… доведеться вас терпіти?
– До 26 липня, – я відразу посмутнішала. Вчора, поки я займалася дурницями з Гепардом, вони купили в Ялті квитки – нам на кінець липня, Миросі з Марійкою – на два тижні раніше, а Валентин мав поїхати взагалі за кілька днів. І мені залишилося всього 34 дні. 34 сієсти. 34 вечори. 34 ляпаси. 34 Адори й 34 Альхени. Більше – ні секунди.
– Калінін! Відчини ворота в корпус! Там шеф тебе кличе! – загукав хтось, затулений його масивною спиною. Калінін відступив і, давлячись від сміху, я пройшла в щілину між відчиненими стулками.
– Який же мерзенний, пихатий, бозна за кого себе має… – сичала Мироська.
– Так, цікаво, а ось що ти тоді думаєш про мого ІНШОГО друга?
– Цього лисого, чи що? – а все-таки вона схожа на юного татуся. Носи такі самі…
– Саме про нього.
Вона байдуже знизала плечима. Бузкове бікіні їй анітрохи не пасувало. Худі гострі коліна стирчали в різні боки. Волосся було зібране в ненависну «дульку». Постава – як у Адори в дитинстві. Бідна Мирослава… зразкова мати, висококваліфікований працівник (під час знайомства з її колегами в інофірмі було зауважено, що «природа на ній відпочила», і я аж почервоніла від такої кількості поглядів). Але звідки цей виснажений погляд? Її груди були такі само маленькі, як і її зріст, і, комплексуючи, сестричка придбала в Болгарії цей жахливий купальник, основна перевага якого полягала в «чашечках» другого розміру, що спотворювали її ще більше.
– А чого він так не подобається татові?
– Про Камасутру забагато розповідав, – я посміхнулася й приємно похолола, здригаючись, бо спогади про вчорашнє, мов котики, терлися об моє тіло.
– Я так і думала… – гмикнула вона, дивлячись собі під ноги, – тільки ти це… сестричко… Знаєш, обережніше… Ти ще зовсім дитина…
– І все-таки я вас не пропущу! – виник перед нами білявий красень. Я знову засміялася.
– Ану відійдіть! – видихнула Мирося, буквально захлинаючись обуренням. З виряченими очима й носом, який посмикувався, вона мала майже жалісний вигляд. Найприкріше було те, що якби вона поводилася хоч трішки інакше, буквально на сантиметрів зо два відсунула б усі свої комплекси, то моя бідолашна попелюшка перетворилася б на прекрасну, й головне, поза сумнівом, сексуальну мініатюрну красуню. Альхен колись казав, що йому подобаються маленькі білявки.
– Це ви йдіть. Я вас і не затримую. І навіть не думаю цього робити, – він притис мене до поруччя, – а вас я все-таки нікуди не пущу. Знаєте, мені через ваш голий зад… е… щоранку начальство робить втик. Ви ж не з нашого санаторію. І взагалі, де ви відпочиваєте?
– Я скрізь відпочиваю. І взагалі, якого біса ви до мене причепилися? Я що, заважаю комусь?
– Та ні. Мені особисто тільки на душі веселіше, коли навкруг ходять такі, як ви, а взагалі, – він відійшов убік, ведучи мене за руку, – хочете, я зроблю для вас виключення?
– Яке?
– Мені подобається дивитися на вас, і якби це було моєю справою, то розвів би тут із десяток таких ось голозадих.
– Ах, я так улещена!
– Пепсі хочете?
– Так, хочу. Дякую. Давай на ти.
– Ага, давай.
Крижане пепсі… Як хороше…
– Може, все-таки познайомимося? Га?
– Адріана, – сказала Адора.
– Макс, – сказав Калінін.
Потім ми почали теревенити, й з’ясувалося, що він теж із Києва, вчиться в універі, де викладає мій татусь, і некволо говорить англійською.
Він провів мене до самого Гепардового тенту (здивовані погляди з-під приймача й піднята темна брова). Потім я побачила татусеву грізну тінь. Ну, ось і все…
Втику не було. Навіть більше того – він краєчком вуха почув, що ми балакаємо по-англійськи, й стримано похвалив мене.
А я зараз бачу тільки глянсову фотографію 10 на 12, зняту 22 червня 1995 року. Валентин погодився клацнути нас, Альхен, витягнутий із якоїсь чергової рослинної бесіди, не встиг зняти окуляри. Вибираючи позу, я потерлася плечем об його груди, щоб він обійняв мене.
«Що ж ти робиш..», – прошепотів він і стис мій стан так сильно, що я здригнулася.
Abend
Стояли й курили на веранді Старого Будинку.
Валентин застукав мене зі смердючою «Ватрою» (не «Примою»), поблажливо посміхнувся й простяг мені пачку «Філіпп Морріс»:
– Ніколи більше не кури цієї гидоти!
Так ми й стояли, розслаблено прихиляючись до різьбленого балкончика, – Мирося, Валентин і я.
Хтось із нас двох бовкнув сестрі про фотку. Запам’яталася репліка: «3 такими типами можна тільки фотографуватися». І ще: «Це дуже негарна людина. Я помітила, як він дивиться». Потім вони вже на два голоси додали, що я маленька й дурненька та нічого в житті не розумію. Якби я була хоч на грам п’яніша, то неодмінно гаркнула б: «Та облиште – це ж мій коханець!». Не знаю, які сили втримали мене. Може, нічна Ебра, яка стелилася духмяними хащами просто перед нами. Ці вогні… І вся, вся переді мною. Під цим верховіттям, можливо, знайшли притулок якісь двоє щасливчиків, і пахощі мигдалю вторять голосові їхніх почуттів.
А ці двоє… Вони за мене непокояться, але татусеві нічого не скажуть. Конфіденційність фотогріха гарантовано.
Tag Dreizehn
(день тринадцятий)
Вітряного й сонячного ранку я лежала на своїх двох дошках за три метри від моря й чекала. Для когось засмагала, для когось знемагала в пекучих муках. Дзвінке, пульсуюче, стугонливе й нещадно безперервне катування палкого очікування.
«У тебе гарні груди… І цю теж поцілуємо, щоб не образилася…».
Альхен, так твою-перетак, ну де ж ти?!
Де?!
Годинник повідомляв мені з цією мерзенною гаряченькою усмішечкою сонячного відблиску на позолочених стрілочках, що вже минуло рівно півтори години. Я лежу без руху 90 хвилин. Опіки й фотодерміт (алергія на сонце) вже щосили виявляють себе, але я нічого не відчуваю. Втім, це природно – коли я перебуваю в духовних муках, усе тілесне й фізичне мерхне. Які тут можуть бути тілесні відчуття, коли весь біль, який тільки можливий і який неможливий, – усі передчуття, сумніви й очевидності юрмляться та кусаються в місці (матеріальне розташування поки що невідоме), де живе й розквітає моя незгасна любов?
Нарешті монстр зволив з’явитися, а я припинила катування, встала з віддрукованими на спині дошками та кволо помахала йому рожевою рукою.
Сьогоднішній ранок був надзвичайно спокійний – склад клану не змінився й ніяка флегматична ундіна не стояла впоперек мого каламутного й обманно короткого шляху. Я ж почувалася хоч і не на всі сто (вранці була битва й перемогла ворожа сторона), але досить добре, щоб не мати вигляду суцільної спустошеності, а навіть вдавати якусь абстрактну життєрадісність.
Стояла за три метри від мерзотника й теревенила з якоюсь страшною тітонькою, в якої було два горби – один спереду й один ззаду. Вона казала мені, між іншим, що від мого безліфчикового загоряння може розвинутися рак грудей.
Зрештою я не витримала й серед розмови з тітонькою обмінялися з ним короткими «привіт» – «привіт».
Він мовчки дивився на мене. Темні окуляри – забрало. Нерухоме обличчя.
– Я цих тварюк у Алупку сплавити хотіла, а вони мене з собою беруть.
Це була найчистіша правда, що послужила темою сьогоднішньої баталії. Симуляція найгострішого болю в нозі призвела до швидкого викриття (я переплутала ліву з правою), а проблему міжменструального синдрому, яка постала відразу по тому, було вирішено розв’язати широким асортиментом пігулок, вживати які я відмовилася. Потім на мене впав сестринський гнів за те, що я вчора повинна була щось передати Валентинові (крім ключа) і що я благополучно десь загубила.
А Гепард посміхався.
Для самотніх душ, які ще можуть зносити плин цієї повісті, повідомлю, що вчора приїхала білява, коротко підстрижена Аліна з Москви. Та сама зріла жінка з нальотом аристократичності, балерина у відставці, яка остаточно прибила мене своєю появою наприкінці мого торішнього відпочинку. «Ти подивися на себе, – говорив Альхен, – ти ходиш, як Батьківщина-мати, – й на неї – їй уже за тридцять, але вона має кращий вигляд, ніж у тебе».
Коли вірна руда Танька повідомила мені про її прибуття, стало якось тужно.
Екскурсія в Алупку. Туди – на катері, під плюскіт лазурової хвилі. А там – фотографування на тлі мармурових левів і романтичних водограїв, тінявий парк і близька Ай-Петрі. Потім мовчазна прогулянка по шосе назад у Ебру. Нічого особливого.
Парадом командував батько. Мене ні про що не запитували, тому я ні про що не говорила. А, так, у одному з закутків алупкінського парку я все-таки посварилася з Миросьчиним чоловіком і образилася на нього до самого вечора.
Nach Mittag
Ніякої сієсти не було.
Уся їхня чорношкіра компанія розташувалась амфітеатром (Сашко, Віра, Аліна, Танюшка та, зважаючи на все, статево зріла дочка відставної танцівниці) ловили очевидний кайф від жвавого обговорення когось (і, до слова, в мене зовсім не було стовідсоткової гарантії, що це була не я). Альхен щось казав своїй гарній подрузі та її дочці (істота була доволі блякла й великої загрози в собі не несла). Я бачила їхню розмову приблизно так:
– А зараз я вам покажу, як посилається енергія ян-цн та які реакції вона викликає. Подивіться, будь ласка, он на ту лаву, – всі подивилися, – й на симпатичну дівчину з татом, який читає.
Не бажаючи підводити мерзотника, я вдавала замішання, дуже виразно вовтузилася, погойдувала ногою, погладжувала стегна й навіть смоктала пальця (за що отримала батьківську репліку, зміст якої цілком вгадується).
Після вистави Аліна обдарувала мене посмішкою Снігової Королеви, але ще не раз по тому поглядала на чуттєву Адору.
За годину я вже сиділа під тентом, уся в опіках, отриманих ще вранці, й грала в карти з Рудою і Зінкою, що дуже доречно спустилася.
Коли мій зад уже відірвався, щоб підійти до Гепарда, який відклав приймача, – на сходах заманячіла татусева біла панамка, і я поквапилася знову сісти. Коли всі сумніви вляглися й можна було знову починати небезпечні маневри – я відчула, що в мене паморочиться голова й болить горло. До того ж, ще й нудило.
Думка про вітрянку, між іншим, невідступно кружляла орбітою моєї свідомості, пульсуючи настирливим нагадуванням.
– Чарівні панянки, з вас тут ніхто часом не знає, як починається вітрянка?
– Прищі вилазять і сверблять, – знизала плечима брутальна Зінка.
– Не боліли, – затишно завовтузилася Руда.
Доросла Марина воліла змовчати.
– А мене нудить. Голова болить трохи. Й горло теж.
– А чого відразу вітрянка? Хіба мало хвороб?
– Є серйозна підозра. Був контакт із інфікованою особою.
– А, може, Сашко знає? – припустила Марина.
– Правильної Ходімо! Пішли! – проспівала Руда, стрімко підхоплюючись.
– Та стривайте ви!
– Е, ні, оце вже точно ні! – мерзотниця схопила мене за ногу й змусила стрибати за своєю абрикосовою спиною кривим і звивистим виродком, аж поки не доправила в такому не дуже естетичному вигляді під ніс їхній Святості. Вони насупилися, але губи зачепила легка усмішечка.
– Ось бачите, пане лікарю, в якому вигляді мене до вас доставили, – сказала я, перебуваючи в стані марень.
«Бачимо-бачимо», – мав би відповісти Альхен, але він, як і раніше, грав роль айсберга, тому промовчав.
А я не йшла.
Довелося йому відволіктись від улюбленого приймача:
– Наступного разу, коли ми будемо бачитися, ти, будь ласка, пострижи нігті на руках.
– О! – я тицьнула йому буквально під ніс свої чудові пальчики (хоч і з рештками фіолетового лаку на охайно підстрижених нігтях).
Він посміхнувся якоюсь подобою усмішки та зі значною часткою презирства продовжив:
– І на ногах теж. А ще прийми душ. Ти, хоч і рудувата, але повинна стежити за цим. У тебе ж є дезодорант?
– Ну, гаразд, – я сіла навпочіпки, поклала лікті на його бронзові стегна. Він відразу легенько сіпнувся, начебто хотів відсунутися, але не було куди.
– Я буду гарною дівчинкою, і все влаштуємо – вищий клас! Я ж і справді, як у Києві, вмію бути дуже навіть гарною…
Він виткав із усіх своїх сумнівних думок ще якусь подобу посмішки.
– А ти був катастрофічно правий із приводу сестриного чоловіка. Він дійсно козел, – драма перед Воронцовським палацом і тодішня образа були ще в силі.
– Ах, навіть так… – гордовиті брови перетворилися на розкішні лапки.
– Авжеж. А сьогодні ми так посварилися! Чого він від мене хоче?
– Чого й усі, – він нарешті глянув на мене, і я добровільно перемістилася на сусідній лежак. Запала тяжка пауза.
– А твоя сестра, між іншим, – виникла асоціація із таким Вовочкою Іллічем, який виголошує щось крилате на одному з суботників, – дуж-же й дуж-же сексуальна.
Я сиділа з роззявленим ротом.
– Я ось на ній пробував ян-ци, й результати… Сексуальність – дай, Боже, кожному… Вона просто тане.
«Танути» повинна була я. На біса тоді ця пантоміма з елементами стриптизу, щоразу, коли він на мене дивиться?
Уся компанія моїх знайомих дітей (Зінка, Руда, дві Маринки, Катька з Надькою і Жерар) кружляли навколо нас якоюсь божевільною каруселлю, верещали й налітали то на мене, то на Альхена.
Після ще однієї-двох безглуздих фраз і його мовчанки з натисканням на кнопки приймача, я сама, добровільно, пішла до татуся на пірс, де він саме готувався спостерігати за зануренням сонця в роздвоєний пік Ай-Петрі.
Сексуальна Мирослава з компанією на пляж не спустилися – втомились, видно, після пішої прогулянки. Весь час, який залишався до відходу, я ламала мізки з приводу цієї нісенітниці. Цирк! Сущий цирк. Вона просто тане…
Abend
Увечері відбувся похід на «Ластівку» – з чарівною сімейною парою, без татуся й дитини. Розмова якось сама по собі перемістилася на мого засмаглого друга. Я сказала, що цей є саме тим, чим насправді є. Потім передала їм дуже скорочений та цензурований зміст першої частини цієї оповіді, переконуючи себе, що зовсім не п’яна, та випите шампанське так і булькало цими… е-е-е, бульбашками (піднімаючи на словесну поверхню не зовсім обов’язкові деталі). Валентин слушно зауважив, що якби він був на місці обдуреного Гепарда («я прыйшов – тэбэ нэма, пидманула пидвэла») – наляпав би мені по дупі, а я, чомусь зраділа й заволала, що це неодмінно незабаром трапиться.
Сексуальна Мироська зовсім невлад булькнула щось із приводу мого юного віку й курячих мізків. Потім ми пішли додому.
Tag Vierzehn
(день чотирнадцятий)
Він з’явився на півтори години раніше, ніж зазвичай, і досить довго теревенив із пляжним вахтером, який мав червону пов’язку на руці. Найнеприємніше відкриття – їх вигнали з пляжу, точніше, – з-під тенту, й весь мій чорний клан, усе щастя, весь сенс мого життя – іммігрував на приміські пляжі (зі зворотного боку мису). До приходу Віри я підійшла до нього, коли він стояв біля ліфта, залишила на сторожі Валентина й запитала, як справи.
Виявляється, пляжі ці номінально належать «Дніпру», але оскільки місцевому населенню та співробітникам теж потрібно десь купатися, то їм відвели три пляжі – від «соборика» до ліфта. Але звіднедавна введено таксу за користування лежаками під тентом, а мій Гепард має в них якусь свою бухгалтерку (не знаю, кого він там уже встиг трахнути), й вона повідомила, що їм взагалі чомусь заборонили з’являтися на цій території.
Потім спустилися Віра з Танею, і їхньою появою Гепард був здивований і втішений куди більше, ніж моїм надокучливим товариством. Я майже без смутку зрозуміла, що мені зараз робити біля них нема чого, та пішла й не зронила навіть слова – якраз вдало приспіла на заклик татуся. До мене, схоже, так і не дійшло, що більше я його тут не побачу.
Жимські пляжі розташовувалися по інший бік маяка й були просто вузькою бухтою з краєвидом Ластівчиного гнізда. Мої гепарди тепер стали практично недосяжними для повсякденного спілкування.
Ми плавали в Ялту.
Не з метою закупівель, а просто так – на екскурсію. І найцікавіше: з самого початку планувалося, що татусь, який трішки занедужав, залишиться вдома, але він раптом прибрав вигляду великомученика й приніс неймовірну жертву, тобто зробив жертвами всіх нас – поїхав у вигляді ескорту за своєю неслухняною сімейкою. Поїздка, котра за задумом повинна була мати виключно розважальний характер, тепер нагадувала вилазку монастирських вихованок у місто, де єдине доступне задоволення – це витріщання навсібіч.
Коли підпливали до причалу, я побачила на пляжі знайому смагляву постать – видиму хоч і за мільйони світлових років, крізь біль і любов, материнство, щастя й смерть…
А коли йшли тінявою алейкою жимського парку, я помітила, як за поворотом ховається хтось, оточений казковим ореолом, розчиняється в цьому вкрадливому ніжному затінку… Й зелений рюкзак, і маслинові шорти, й потилиця з міліметровим волоссям… Галюцинація? Альхене, я божеволію.
Abend
Ми знову сиділи перед Будиночком, дивилися на зорі, й лагідний вечірній вітерець грався моїм розпущеним волоссям, доносив до сторожкої свідомості чиїсь слова, уривки речень, ніби в маренні. Багатоголоса абракадабра. Я знову чимало випила, й алкогольні випари зчинили хаотичну круговерть як усередині, так і поза мною, часом зіштовхуючись перед очима вибагливими срібними візерунками на приємному тлі глибокого синього неба, тонкими, як павутиння.
Цього разу, коли я почула Заклик, – намагалася вловити в цьому багатомільйонному хорі джерело, що його породило. О, я божевільна, але повірте, я чула його!
Сьогодні в мене було дві галюцинації, я сім разів не зрозуміла змісту запитань, з якими зверталися до мене, й ось тепер з розпашілими щоками я тремтіла в лихоманці, я прислухалася до шепоту листя. Ближче… ближче…
Адоро!
Я відкинулася на спинку лави й мало не заснула. Але відразу прокинулась, і, протираючи очі разом із білими колами, що розсипалися перед ними, буркнула:
– Годі, мені час.
– Та сядь ти!
Але я не сіла.
І я йшла довго, спотикаючись. Усе, що в мені відбувалося, тремтіло разом із коліньми. Світ якось звузився, й було дивно відчувати цю свою всепрониклість – крокуючи асфальтовою дорогою, що петляла й губилася в тінях і темряві. Я не помітила, як опинилася на Капітанському містку й уже стояла, дивлячись далеко вниз, де ледь помітна біла піна снувалася навколо чорних скель.
Сіла на лаву. Тихо й порожньо.
ЦЕ повторилося. Так, ось тепер я вже серйозно. Я знала, що мене хтось кличе, й цей заклик здавався аж надто наполегливим, щоб бути частиною сьогоднішніх галюцинацій. Альхен якось розповідав, як уміє пестити на відстані. Часто навіть за багато сотень кілометрів…
Мені було неспокійно. Щось чвякало в моїй душі. Я повернулася назад до свого сімейства. Моєї відсутності ніхто не помітив. Просто сестра посунулася трохи, мені налили двадцять грамів портвейну, й ніби нічого не сталося, заговорили на тему, початок якої я пропустила (природно – про те, як роблять вино в Греції).
Я знову підвелася й пішла в привітну пітьму.
І зупинилася тільки біля шостого корпусу, за Містком. Адоро… Адоро… Адоро… Мене начебто кликали, начебто вимагали… Я збожеволіла, але мені потрібно йти.
Хто може мене кликати? Звісно, він, мій замислений Гепард, що нудьгує на парковій лаві. Там, трохи нижче, під скривленою сосною з двома стовбурами, на оглядовому майданчику, звідки видно пляжі та Ай-Петрі.
І в моєму організмі запанувала цілковита гармонія, я була впевнена, що варто мені лише тихенько підкрастися в нього з-за спини, м’яко покласти долоні на очі й так само легко…
Там дійсно хтось був.
Із серцем, готовим вистрибнути з грудей, важко дихаючи, я сховалася за юкову пальмочку, закусила від хвилювання губи й спостерігала за нерухомою постаттю, ледь помітною в безмісячній пітьмі. Заворожливо справжній, він переходив у це величезне чорне небо, в нескінченний візерунок гілля, що схилялося над урвищем, ледь помітно хитаючись у такт моєму божевіллю.
Не знаю, скільки часу я простояла так – торкаючись обличчям до гострого листя, тамуючи подих. Але зрештою набралася рішучості, вийшла з укриття, в якому, взагалі, почувалася непогано, й тихо, тихіше за скрадливу кішку, наблизилася до лави.
І тої ж миті клацнула запальничка, незвично високе полум’я освітило не одне, а три обличчя – чужі, разюче земні, цілковито безглузді. Вони тяглися до вогника, мов чорти, й червоне світло грало на їхніх грубих щетинистих щоках.
Я круто розвернулася, й ні про що не думаючи, голосно ляпаючи в’єтнамками, помчала геть від них, геть від гри, геть від сосни з двома стовбурами та юкової пальми, геть від лави, геть від мрії, геть від усього.
Повз Капітанський місток, крізь павукоподібні ворота, нагору асфальтовою доріжкою та повз склад ГСМ із тьмяною лампочкою.
