Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Tag Vierundzwanzig
(день двадцять четвертий)

Вранці ми говорили про неї з батьком.

Сидячи на своєму дивані, підтримуючи під горлом біле простирадло, я, з відвертістю непорочної та наївної молодшої сестри, з усіма почуттями, які повинні бути властиві справжній професорській дочці, розповіла йому все про спини, про пляжі, про уривки слів і про те, «як це було насправді». Про вечір я змовчала, по-гурманськи вичікуючи слушного моменту. Відтягувати задоволення – це вище благо для моєї підлої душі. Потім, за сніданком, з кам’яним і водночас дуже виразним обличчям, яке дозволяло перейматися всім драматизмом мого переляканого подиву, я сказала: є ще дещо.

Ми навіть пропустили звичну сварку о восьмій. Батько й молодшенька, що раптово стала значно кращою, в стані глибокого шоку намагалися аналізувати нерозважливі вчинки одурманеної та заміжньої старшої. Як таке могло статися?

Атож (хі-хі), як же так, га, тату? Адже ми з тобою тепер єдина сила проти неї, а не ви з нею проти мене. Оце так-так! Ну, нічого, в тобі, сестричко, забагато порядності, й навіть якщо цей лисий павіан тебе вже й трахнув, то мізки твої все одно так просто не зміняться, отже, я влаштую тобі опозицію, ще крутішу за ту, яку могла б вчинити мені ти, якби виявилася в одній партії з татусем. А тепер тримайся й дозволь побажати тобі удачі…

– Тату, знаєш, – із усією майстерністю, на яку була здатна, запищала я дитячим голосочком, лагідно й любо, як під час перерви між нашими сварками, коли лаятися не було за що, – вчора діялося щось дивне. Не знаю, чи маю право таке говорити, але Мирослава… Ну… Я… Вона поводилася дивно… Незвичайно… Ти стежиш за моїми думками? Так, поза сумнівом, те, що я зараз зроблю, – зрадництво з мого боку, та ще й яке! Це підло й не по-сестринськи, але я зобов’язана, я змушена до цього форс-мажорністю обставин, усією небезпекою, всією загрозою, що нависла над усіма нами, я повинна сказати тобі це, – я напружено ковтнула, – учора вона була не з нами.

Ми йшли далі, порівнялись із Капітанським містком і деревом, де тоді, чотири дні тому, стояв цей стерв’ятник. Пахло ніччю.

– Що ти таке вигадала?

– Ти не зрозумів… Учора навіть ідіотові було видно: з нею щось не те… Що вона задумує щось своє.

– Я це помітив. То вона…?

– ТАК. Так, вона вбралась, як на бал, напахтилася так, що…

– Коротше.

– Якби все було легально, то вона б не шугалася так. Ми просто дійшли до дніпровської столовки, потинялися парком. Вона була якась відсторонена, чи що, й потім чогось не схотіла виходити через ворота, а піти навколо, повз 6-й корпус. Я відчувала: щось fishy, ну, ти розумієш, щось не те. І потім вона якось стрепенулася, якось… Вона молола якусь маячню, щось безглузде, розумієш, і потім… І потім… як рвоне на Місток!

Запала пауза. Ми спускалися на пляж. Вузькі прольоти дозволяли рухатися тільки одне за одним, і я не бачила його обличчя.

– Це був ВІН. Він, я впевнена, я чула голос, Боже мій… Який кошмар, я ж боюся його… Коли ця мерзота дасть нам спокій?! Я ж просто боюся тепер…

– Shut up! – буркнув татусь. – Ну, що ж, я так і думав. Хоча все-таки несподівано вийшло.

Цього ранку до мене ніхто не репетував, а образа, завдана ввечері, поступово розчинялася в садистському смакуванні прийдешнього виховного процесу. Особливо потішив Гепард: ніби нічого й не сталося, він з’явився о пів на десяту (дивно свіженький після вчорашнього) плюс підбадьорливе видовище татусевої та Миросьчиної спин, які повільно віддалялися до «соборика».

Я колодою звалилася з пірсу та меланхолійно поплавала. Це була кумедна пародія на справжній стрибок у воду, котрого, як і багато чого в цьому житті, я опанувати не спромоглася.

Моє вдоволене загоряння перервав мишачий кулачок сестри.

– Вимкни! – адресувалося плеєру.

Я кволо натисла на «стоп», зняла один навушник, потім другий, потім окуляри, далі сіла, потяглася, витерла обличчя, позіхнула й тільки по тому сонно звернула свої тьмяні очі до сестри. Вона була роздратована й розпатлана.

– Це ти батькові розповіла? – брутально почала вона без жодних вітань. Я протерла очі ще раз:

– Га?

– Ти… ти… Мені батько зараз влаштував скандал! Скандал! Це ти, маленька сучко, я ж просила тебе!

Я здивовано кліпнула, потім кліпнула ще раз:

– Що?

– Виходить, це Зінка… Ви обидві… маленькі сучки. Мені казав Сашко…

– Ах, Сашко… Ну, і як там учора – чим ви займалися? Про що говорили? Його тато, здається, не дуже любить?

– Сашко… А що? Власне, я вчора, щоб ти знала, ходила до свої друзів у «Дніпро», вони приїхали нещодавно. Дуже гарні друзі, ми ходили в барчик.

– Куди?

– У бар, в «Дніпро». Побалакали… Вони приїхали з хлопчиком, він дуже хворий, тому на пляж вони поки що не ходять.

– А Сашко?

– А Сашко… Сашко дуже цікава людина, так, поза сумнівом… Таке широке коло зацікавлень…

– Ви що ж, усі разом у барчик ходили?

– Ні, я тільки забігла на пляж, він мені показав кілька вправ – і все.

– Та ти що! У вечірній сукні й на 12-сантиметрових підборах вигляд ти мала при цьому дуже екзотичний!

Вона злобливо глянула мені у вічі.

– Кавкнеш хоча б іще раз бодай щось татусеві… Не доведи, Боже, понесе тебе…

Я гмикнула, захопила плеєр та пішла нагору. Там на мене вочевидь чекав Гепард. Я ще й досі не оговталася після минулої ночі й коли побачила ці підлі баньки, моторошнуваті й гіркі спогади заструменіли, повертаючи кепський настрій.

– А, привіт, мавпо, ну, як, трахнув мою сестру? У кайф було, га?

Він місячно (як умів) посміхнувся й спритно схопив мене за руку.

– НУ?!

– Ми взагалі як домовлялися? – шепнув він, лоскочучи подихом висохлі локони біля скронь, – пам’ятаєш, як ми домовлялися? Що, нема тепер у твого тата більше турбот, крім того, щоб тебе в облозі тримати? Тепер, я думаю, ти можеш однозначно сказати, як там справи з Генералкою?

Я остовпіла. Просто обережно, потроху виймала себе з цієї лапи, напружено міркуючи над змістом сказаного.

– Я… я… готова…

– Натяк зрозумів. Від першої до третьої, чи не так?

– Ага.

Він злився з гепардовими тінями джунглевого тенту, залишаючи мене у вирі суперечливих почуттів.

Siesta

Мене змусили з’їсти салат, багато супу, два курячі стегна з щедрим гарніром. Батькові було зле й без того, але після такої обжерливості він вийшов на заповітну релаксацію о 12:55 й залишив мені гору немитого посуду й дорогоцінну волю (у сусідній кімнаті біля відика). Рештки мого другого впокоїлися в порожнині відра для сміття. Я переконала Мироську, що їй зовсім не обов’язково йти зі мною туди, куди я йду. Вона насупилась і все-таки відпустила мене – напахчену й вимиту, в білому сарафані, з божевільним поглядом. Крихітка мимохіть здогадувалася, куди я намилилась.

Я стрибала кам’янистими стежками, мчала, мов буревій; у низькій траві, у високій траві; повз ці мініатюрні затишні куточки імрайського життя:

Кипарис. Діжка. Багато високої жовтої трави й пронизливо блакитного цикорію. Пісок із покришених черепашок і вохристі камінчики. Шматок моря й свіжий вітер. Полуднева спека. Шпагат із білизною між кипарисом і покришеною, побіленою вапном стіною. І колись настане день, у який це все перестане бути моїм. Коли-небудь я побачу це все востаннє, так, як кожна людина бачить у своєму житті останнє сонце.

– До дідька! – прошипіла я вголос і зупинилася перед тінявою огорожею, що невиразно сіріла серед голого, безбарвного каменю. Там, унизу було урвище. Імрая. Ось тут, на цих тихих відлюдних скелях, в спекотну сієсту, де дзенькіт тиші й далеке, вкрадливе похлюпування хвиль свідчать про апогей щастя людського існування. Вони не розуміють цього. Ніхто ніколи не зрозуміє. Це жовто-буре каміння внизу, ці м’які льодяникові хвилі й розмірене погойдування пухнастих водоростей, цей рай – я більше НІКУДИ не хочу! І настане день, коли почнеться мій останній ранок. Спочатку тут, а потім у всій обмеженості світу. А що буде потім – ніхто не знає.

Мені нічого не варто було переступити з території маяка на територію «Жемчужини», повиснути над безоднею, приборкати свою інерцію й навіть не злякатися.

Важко дихаючи, стискаючи шорстке поруччя, я дивилася вниз.

Море. Сонце. Сонце на морі. Імрая. Пари роздягнених до пояса солдатів, які мажуть фарбою чуже, більше не генеральське поруччя вздовж сходів. Затишне здичавіння й відчуженість. І тиша.

Я розвернулась, глянула в бездушне небо й так само бездушно легко побігла назад. По густому килиму глиці, крізь ці пахощі, змішані в нерухомому повітрі з тітчиними Галіними турецькими парфумами на моєму тілі. Наосліп продираючись крізь привітне зело, спотикаючись об вохристе каміння, добігла я до маяка й практично не захекалась. Зірвала з балкона купальник і прихованими стежечками (моїми) вздовж урвища помчала на пляж. Усе лилося, начебто звучала одна неперервна нота, й вона не змінила свого напруженого тембру, коли я побачила в снопі сонячних променів Віру, Альхена й ще когось. І обличчя Віри, звернене до мене, хоча я бігла ще далеко від них, і її палець, який спершу доторкнувся до плеча Альхена, а потім вказав на мене.

Не зупиняючись, я скинула сарафан, стисла його під пахвою, стягла пантофлі, пожбурила це все на гальку біля води, розігналась на розпеченому пірсі вперше в житті, не усвідомлюючи до пуття, що роблю, – шугонула головою вперед, із шумом розсікаючи це непохитне гладеньке море. Так я навчилася стрибати вниз головою.

І запала тиша. Я несамовито борсалася під теплою водою, потім рвучко зринула й ледь не захлинулася: там, на пірсі, просто переді мною був він. Сидів навпочіпки, схиляв своє привітне обличчя, немовби над акваріумом.

– О, які люди! А що ти тут робиш? – вода відібрала голос, я пірнула.

– … облом капітальний. Я насилу відскіпався, – він легко витяг мене на пірс і теплою рукою змахнув зо дві іскристі краплі з мого веснянкуватого носа.

– Я там був.

– Та невже! Знаєш, а я теж! – засміялась я невесело.

– Я Вірі вже розповів. Маячня. І дуже шкода. Бери своє шмаття, ходімо до нас, – я агресивно висмикнула лікоть із його руки:

– Ну й…?

– Ну, й сиджу, чекаю на тебе. Аж тут якась баба, знаєш, з породи необтраханого стерва, як здійме раптом вереск! Пляж-бо для високопоставлених осіб, а на мені, як ти сама розумієш, – він місячно посміхнувся й красномовно провів рукою по відповідному місцю, – нічого не було.

– Ах, навіть так…

– Поверещала вона, поверещала і…

– Ти її трахнув.

– Hi-і. Вона помчала собі далі. Та менше з тим… Ну, я сиджу, загоряю. Гарно. Настрій – о!

Смаглявий вказівний палець мітить у небо.

– І в мене теж «о» щойно було… – буркнула я, витираючись його червоним рушником, на якому начебто ще виднілися дві красномовні темні плями.

– Та годі… Перестань приндитися. Усе було б у кайф, якби не потривожили мене два козли. У кирзових черевиках, у формі – все як треба. Запитують, що я там роблю. Я їм кажу: «Побачення дівчині призначив, чекаю ось». А вони мені: «Так зараз же спека!».

– А ти без плавок?

– Зрозуміло, ха-ха. Я їм відповів, що як дуже хочеться, то ще й не такої спеки не злякаєшся!

– І ти перестав бути ворогом народу?

– Авжеж. Вони попросили, щоб я їм пістолети постеріг, а самі пішли купатися.

«Я тобі не вірю», – тужно подумала я і сіла поруч із Вірою пити каву з амаретто.

Потім подалася до Мироськи. Коли ввійшла в дім, релаксуючий тиран повідомив, що з нагоди небувалої спеки сієста подовжується ще на одну годину. Ми з сестрою негайно ж кинулися знову вниз. Там я виявилась не більш цінною за, скажімо, лежак, хоча й імрайський, і навіть із червоним Альхеновим рушником, на якому зараз усе одно ніхто не сидів.

Abend

Вечір був найгірший. Я ходила й безгучно, безнадійно ридала. Німими слізьми, з опущеною головою, з очорненим сьогоденням, з розпачливими думками про від’їзд, який уже не за горами, про безглуздо прожиті останні дні. ВОНА щаслива. ВОНА йде в «Дніпро» до родини з хворим хлопчиком. ВОНА в чарівному комплекті парадно-вихідного типу й натерта духмяною всячиною полишає нас, божевільним поглядом вимірюючи відстань між вечірнім маяковим двориком і готовим спалахнути вікном у одному з наальхенізованих будинків (той, на горі, де раніше була аптека, торцеве вікно на останньому поверсі, друге від моря…). Я залишилася вдома, потрапила в паралельний струмінь батьківської немилості (хоч ти не дошкуляй) і була посаджена під домашній арешт із правом перегляду відеофільмів до приходу Цехоцьких. Поки батько був у ванній, а Зінка кудись випурхнула (мені б твою волю!), я тихенько сиділа на порозі сутінкового балкона, що ловив промінь маяка, й гаряче, але тихо ридала, щедро на сльози, від душі.

У ванній я дивилася на себе в дзеркало. У мене було все. Так багато, що потрібно було віддати, скинути хоча б одну соту, поділитися з кимось, аби позбутися надлишку. Самоотруєння почалось, я зниділа, опустилася на підлогу й сиділа там, поки не затрусилася від холоду.

Tag Funfundzwanzig
(день двадцять п'ятий)

День почався з дикого, навіть мені бридкого скандалу. Це була істерика з відсутністю виразних меж, у якій ми з батьком нарешті змогли вивергнути в простір усе, накопичене протягом останніх двох тяжких днів. МИ їхали в Ялту. Безсовісна Мироська ще раніше (коли поганка встигла й це?) заявила батькові, що навідріз відмовляється будь-куди їхати, всі харчі, мовляв, має, нового нічого їй не треба. Виходить, у машині звільнилося місце, яке миттю заповнили мною, і попри весь спротив жертви батьківська воля була незрушна. Як завжди. Імрая цвіла, вона гріла, вона вабила… А я просто зраджувала її, я знищувала й себе, і її, і час. Цей божественний міраж хилитався, і я губилася в скалках. Я почувалася в остаточному програші.

У курній, багатолюдній Ялті ми простовбичили цілий день. На помідорно-червоному «Фольксфагені» об’їхали все, що тільки можна було, купили запасів на місяць наперед, руки відривалися, батарейки в плеєрі сіли, в мене порвався пакунок і банка з щойно придбаною сметаною глухо цокнула, падаючи батькові під ноги… Та що тут розповідати…

До від’їзду, (до 11:00), встигли зазирнути на пляж. Там мене потішив Альхен, який так чуйно помітив мою кислу пику, що відгородив мене й усіх навколо мене від чергової істерики, до якої я серйозно готувалася на своєму пірсі. Я йому з почуттям сказала: «Відвали, в мене все погано», й він – о диво – здається, зрозумів саме так, як мені того хотілося, співчутливо кивнув, погладив обпечене плече.

Потім.

Потім… Після трисекундного перекидання слівцями з чудовиськом, після ліфта й моєї напруженої мовчанки, сестра взяла мене за руку й ми трішечки відійшли від батька з Манькою.

– Вимкни, – я покірливо скинула навушники. – Я не хочу, щоб до мене сьогодні тато приходив. Розумієш?

– Без проблем, – не бажаючи виказувати нового болю, гмикнула я, намацуючи кнопку «рlау», – ноу проблем…

І їх дійсно не було.

Як і видимої межі моєї чорнильної туги.

Nacht (ніч)

Тієї довгої, болісної ночі я так і не змогла заснути. До третьої, дивлячись у солоденький фальш життєрадісної блакиті оптимістичних, сонячних пальмових фільмів, я була охоплена новим тривожним почуттям. Щось обурено смикалося в мене всередині, й була безліч моментів, коли я відстежувала поглядом стрибки смарагдового променя маяка по кутках темної кімнати. Мені начебто ввижалося, таке: те, що я тут сиджу – жахливо протиприродно, я ЗОБОВ’ЯЗАНА бути зовсім не тут, і час, ах, час-бо спливає… І мружилася, і з тугою дивилася далі на мерехтливий екран з носами білих лайнерів, і промінь, і знову це почуття…

За десять по третій діловито зашурхотіла, м’яко ухнула машина Цехоцьких, хтось прудко вистрибнув, хтось, дзвякаючи ключами, рушив за балкон, до парадного, і я поквапилася вирубати білі щаблі казкових сходів із пальмами обабіч. І коли я вже простяглася під своїм простирадлом, Цехоцькі були вдома, говорило мені щось червоне око зарядного пристрою на білястій плямі холодильника… Щось… щось… а я не засинала.

Думала про все. Цієї безсонної ночі згадала все своє життя.

Замружилася, розслабилася, забула про цвіркунів і нічний шерех трави за розчиненим вікном. Сон таки не приходив, і я вирішила пройти по одній із його паралелей. Я сама не знаю до пуття всіх нюансів медитації такого штабу, але принцип полягає в тім, що та цілком переносишся в інше місце, розчиняєшся в чужому організмі.

Я була начебто з енергетичним образом Мирослави. Ось вона – величезна, мов нескінченність, але зібрана в один зручний файл. Картинка що треба – коли я бачу те, чого насправді нема. Але ось вона. Вона цього дня. Вона… вона! З’явилося зображення. Боже, з якою ж виразністю я бачила місячний імрайський півморок, відчинене вікно, мереживну гардину, тінь гардини на гладенькій стіні. Підвіконня. Примарні округлі обриси, згладжені оксамитовою темрявою. Відчинений навстіж балкон. Я відчувала повітря. Пахло медом. Я бачила дзеркало – радянське тристулкове трюмо. У дзеркалі шість облич, три огнисті ночі. Ліжко в кутку, між балконом і вікном. На ліжку… картинка блякне, стає каламутною. Зливок білого золота падає на мармурову підлогу. ВОНА кричить, а я цілком переходжу в її відчуття, пекучий золотий туман, гарячу пряну куряву. Мішанина. Відчуття знайомі, але не мої. Усі ми неповторні, й відчуття у всіх унікальні. ВОНА шепоче в нудотних муках (я – скло між сонцем і партою, я залишаюся непричетною, не нагріваюся, мені не перепадає). «Ах, чому мені це не приснилося? Невже мені це не наснилося? Я хочу, щоб мені (тобі) це наснилося».

Я так виразно чула цей шепіт Альхенових губів, і особливий шумок вітерцю, й шерех ночі, й віддалений відгомін хору цвіркунів, і зоряну тишу райської місцини за вікном. Я так виразно впізнавала цей голос. Голос був уже не плодом моєї уяви, і балкон і дзеркало, й полиск Альхенового плеча, й шумний подих, і все… все…

Я так і лежала, прислухаючись до настання ранку, до того, як із тонким дзенькотом збирається роса, як гасне маяк, як небо робиться персиково-помаранчевим і настає тиша. Ніч на червоному небі. Усі ще сплять, а я кружляю в світах свого забуття. Мам-ба. Мам-ба. Селен Мамба.

Аіє-є-є-і…

Tag Sechtsudzwanzig (день двадцять шостий)

Про цей день у щоденнику (як я його люблю!) написано мало й незручно для прочитання:

«Усе хріново під дощем; Аліна звалила назад додому».

Спробую розшифрувати.

Стислість свідчить про те, що мені було дійсно не до паршивих нотаток, і сердечний біль підкоряв нові вершини, тож навіть щоб поплакати в клітинку подертого зошита, я не мала сили.

«Усе хріново» – виходить, мені було, самі розумієте, дуже хріново, так хріново, що підвищена статистична хріновість, обумовлена зрослим темпом коливань татусевого контролю, була нічим у порівнянні з тією глибинною злоякісною хріновістю, що вразила на смерть усю мою життєву радість.

Про «під дощем» вам краще розповість Миро де-небудь на тісній дружній покурилівці. Втім, мені ця історія все-таки дещо та принесла.

У сієсту батько відпустив мене до сестри з умовою, що пива пити й морозива жерти за жодних умов не будемо. Ми знайшли несподівану єдність у своєму новому статусі, стали аж надто поганими дочками, тож без зайвих розмов рвонули на пляж. Буркотіли хмаринки за Ай-Петрі, але нас, блудниць, це не бентежило. Я, принаймні, розчинилася б у цих великих гарячих краплях, якби вчасно не побачила полиску того самого плеча та холодного погляду, спрямованого крізь мене.

Ми прийшли, й відразу почалася злива. В Імраї з дощами все просто – або вони є, або їх нема; у випадку, коли вони є, то це дійсно моторошні зливи. Тут не мрячить.

Мироська незграбно тислася до мене, боязко здогадуючись про мої мокрі задуми, але перед тим, як устигла запротестувати, я вже скидала одяг на змоклу гальку й із диким, вогненним ентузіазмом кинулась у воду, яка розійшлася колами, забуваючи про все й на зло всьому, – пливла в нікуди, поринаючи цілком, віддаючись до решти, з пристрастю, з якою вмію ридати, пливла заради погашення цього полум’я, пливла – і миготіли десь спорожнілі, потемнілі пляжі, й сіре небо в тумані, й купка людей під козирком ліфта, й Мироська – чи то поруч, чи в містичній кімнаті з розчиненим балконом… Більше, далі – і я вже обіймаю буй, а потім гребу назад, і та сама дикість, єдина з волею, грає в моєму тілі. Я очужіло дивлюся на людей, що залишилися, і на Альхена серед них, і гаряча, все-таки відроджена тінь почуття блиснула в цьому погляді, й посмішка – начебто обіцянка промайнула на посвітлілому обличчі.

Ми стояли під козирком. Я була в його червоному рушнику, й розпач перейшов спочатку в божевілля, а тепер – у гірке, п’янке, непояснене щастя.

– Хочеш, покажу одну китайську гру?

– Давай!

Він обережно забрав рушника, став зовсім поряд. Підняв руки, звернув до мене долоні. Я мовчки зробила те саме. Він доторкнувся до мене. Потім легким натиском зробив зв’язок міцнішим. Долоні до долонь, майже єдине ціле. І спалахнув погляд, який ніби обмацував. Альхен почав пружно пульсувати кожним м’язом руки, й ці хвилі потроху передавалися мені. Ми розгойдувалися. Раптово, одним найлегшим порухом він відштовхнув, я не втрималась, присіла навпочіпки, здивовано дивлячись на нього знизу вгору.

– Розумієш, ти повинна бути частиною мене, і, проте, залишатися собою. Ти теж можеш штовхати, так, щоб я не вгадав твого ритму, а коли штовхаю я, – ти не повинна падати – це програш.

Ми сконцентрувалися одне на одному. Він, природно, не присів жодного разу, а я в якомусь золотавому трансі, мов човник, літала під козирком, то зупиняючись біля самої стіни, то з напівприплющеними очима падаючи, знесилена, в його руки, що очікували, малювала носом зиґзаґи на його безволосих грудях. Знову й знову; нас охопив запал, ми нічого на світі не помічали, поки чемна сестра не помітила за нас, що татусь може спохопитися й доцільно було б повернутись на маяк. Ми всі разом піднялися ліфтом, попритискались до чиїхось маслинових шортів, потримались за смагляву руку, а по тому я попленталася слідом за нею, ляпаючи по калюжах, віддаючись теплій симфонії літнього дощу. Дощ у Імраї обіцяє зміни. Мені було гарно. Уперше за останні три дні. Я стрибала по калюжах, і душу гріли відбитки його долонь і легкий, заколисуючий ритм, і пал несподіваного падіння, і його сміх, що пестив шию і плече.

Батько не відчиняв дверей, і ми вирішили, що трапилося найстрашніше – він пішов мене шукати (де моя каска?), й мені нічого не лишалося, крім єдиного: піти до Мироськи. Отут вона й любить розповідати:

– Коровисько (чи пак я) отримала найчистішу, білосніжну майку, ідеально відпрасовану, майже незайману з вигляду (мій власний одяг був мокрий, мов хлющ). І в цій чудовій маєчці я пішла на балкон, і перед тим, як бодай щось було сказано, чашка духмяної, пряної кави не втрималась у моїй замріяній руці та перекинулася просто на майку й темна коричнева пляма почала розпливатися по моєму животі.

– І як тебе татусь терпить!

* * *

Увечері сестра була, звісно, саме там, де далеко не всі ми буваємо. Завдяки моїм вустам весь маяк довідався, де це місце, й мене всі разом якось полюбили.

За що й чому – не знаю.