Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)
Я отямилася, сидячи на пом’ятому рушнику, захлинаючись розпачливим кашлем. Він стояв навколішки за моєю спиною, міцно обіймав, цілував там, де шия переходила в обличчя.
– Я, здається, щойно скінчила.
– Та що ти кажеш, я навіть не помітив! – він допоміг мені підвестися, почав одягати мене, як дитину, вичищати з волосся глицю та суху траву. І потім, раптово, звідкись через плече:
– Стій. Давай іще раз. Я хочу ще.
Я щось промимрила у відповідь. З моїм уявленням про час, яке настільки похитнулося… Мене могли вже шукати. Мій Гепарде.
– Давай! – і руки знову поповзли під майку.
– Почекай, я на розвідку збігаю, незабаром повернуся.
Я з'явилася до них. Відразу налетіла на імпровізований столик на цеглинах, і весь дорогоцінний арахіс полетів у траву. Мені хотілося грати заблукану нічну тінь із безбарвних лаврів і смужок індигового неба. Я сіла на лаву поряд із татусем, упевнена, що вигляд маю цілком природний. Я простягла руку до відновленого столика й налила собі повну чашку вермуту, що залишився. Випила залпом, не розрізняючи смаку. Потім із почуттям виконаного обов’язку заявила, що йду спати, й попленталася темною стежкою, спустилася вниз до якоря та павукоподібних воріт. Вирішила зрізати шлях і рушила навпростець через кущі. Відразу заблукала, проте виразно відчувала його присутність десь зовсім поряд і, рухаючись виключно за покликом серця, зрештою опинилася в досить глибокій ямі, за всіма нюховими орієнтирами, покликаній бути сміттєвою. Я закричала, й за мить теплі Гепардові руки тицяли мені в обличчя.
– Я ось упала…
Він витяг мене, обтрусив, я сказала кумедне: «Привіт». Він швидко обійняв мене, й ми почали цілуватися.
– Вино пила? – прошепотів він, посміхаючись крізь сутінки. Руки швидко пробралися в штани.
– Ага… П’яниця я гірка…
– Хі-хі…
Козирок моєї бейсболки кумедно таранив його чоло, поки ми цілувалися. Я на мить відірвалась від нього, стягла її та з перебільшеним драматизмом пожбурила в траву. Він солодко зареготав і з небувалим ентузіазмом перекинув мене додолу одним із своїх гадючних прийомчиків.
– О, а ти, поки бігала, то зовсім висохла там… А-а-а-а… Ні… Звичайно, нема…
Через безодню безчасся, перше, що запам'яталося, – це приємна вага, яка повзла від ніг догори по всьому тілі. Він ще спокушав мене, пам'ятаю, як щось настирливе, мокре й тверде манячіло в мене перед обличчям, але я знайшла в собі сили, щоб підвестися, владно натягнути штани й буркнути: «Якось іншим разом».
Похитуючись у казковій ейфорії, рушила крізь тишу й глибоку ніч.
Коли я добрела до Будиночка, їх уже там не було. З жахом, якого, сподіваюся, вам ніколи не доводилось переживати, я, на межі інфаркту, кроками, що запліталися, абияк добулася до маякового дворика.
Батько з сестрою стояли перед нашим парадним, досить п’яні, щоб великодушно пробачити мені, але потім, після чергового бурхливого прощання з Мироською, що ледь трималася на ногах, я почула рвучке, гаряче: «Зізнайся, мерзотнице, з ким була?».
Tag Zweiundzwanzig
(день двадцять другий)
Я прокинулася з жорстокою і огидною раною на спині. Знаєте, як визначити аматорок сексу на природі? У ванній цілий ранок тішила себе дуже сумнівними надіями на приховування слідів бурхливого вечора, однак, по детальнішому розгляді свого начебто розпореного хребта дійшла висновку, що будь-які спроби виявляться малоефективними і єдиною радою залишається така собі легка амнезія:
– Любі мої, мені так зле… Я була така погана! Пам’ятаєш, цей ваш вермут? Так? А я вчора випила чашку й упала, коли додому йшла… Вирішила зрізати шлях, а там на кругляках послизнулася… Пробачте мені… Я більше ніколи не робитиму такого!
Завдяки не зовсім інтелігентному похміллю батько дав мені спокій, а надалі заприсягся ніколи нікуди не брати й не відпускати.
Мироська, щоправда, повисла на руці та все жадала пояснень щодо вчорашнього вечора, яких я затято не давала аж до пообідньої пори, коли зміючка, видно, краєчком вуха зачепила нашу з Альхеном бесіду:
– Ну, як ти, маленька? Нормально все? Помилася?
У мене з’явилося дивне лоскітливе відчуття, що він фальшивить.
– А я коли додому прийшов, Господи, задоволений такий був, і все в мене свербіло! Хо-хо-хо, але знаєш, це був клас! А, так, адже власне, забув у тебе спитати – тобі сподобалося?
– Так, – глухо сказала я, – у мене все волосся в реп’яхах було.
– О! А рушник? – манірна гримаска й нові інтонації. – Я цілий ранок займався тим, що відчищав його від цих «їжачків»!
– То ж бо тебе ранком і не було. Та й на Генералці теж порожньо…
– А я там і не з’являвся, мене дорогою Віктор перехопив, ми разом у Ялту плавали на катері, капці йому нові купувати.
Мені привиділася батьківська примара, і я нічого не сказала, пішла геть від цього фальшивенького хихотіння, від цього монстра, що з тихим жахом дивився на мою поранену спину. Я йшла до останнього пляжу й більше не озиралася.
Мироська підловила мене в найвразливіший момент цілковитого душевного спустошення, і я виклала їй усе, нічого до пуття не відчуваючи.
– Дивно, – сказала вона, – ти ж іще зовсім дитина. Йому повинно бути нецікаво з тобою…
На моїх темно-зелених, військового типу штанях із панківськими заклепками з’явилася загадкова кривава цятка. Ляпка мого розтопленого дитинства.
Залишається ще додати, що ввечері його ТАМ не було. Чого й слід було очікувати.
Tag Dreiundzwanzig
(день двадцять третій)
У мене був чудовий ритуал. Ранкова прогулянка, коли я могла скористатися новацією татусевого виховання (траплялося й таке), що відтепер дарувала можливість насолодитися повноцінною самотністю в мрячній свіжості безконвойного маршруту пустельними, зовсім безгепардовими пляжами. У цей час (з 8:00 до 9:30) всі санаторні маси займалися сніданком і ми внаслідок ранкових сварок частенько не заставали бадьореньких фізкультурників, маючи в своєму розпорядженні зовсім безлюдну й довгу (майже півторакілометрову) смугу вигнутих дугами пляжів санаторіїв «Дніпро», «Україна», «Ясная Поляна» та «Марат». Гепард практично ніколи не приходив раніше 10:00 (хоча бували солодкі винятки).
А ми спускались, як правило, до 8:00, воювали хвилин із 5, і по тому татусь брав свою надувну подушку та йшов до найдовшого пірсу, де вже золотилося проміннячко ніжного ранкового сонця, поки галька й бетон залишались у вогкому холодному затінку. Я, розгортаючи свій матрац, нюхала цю тінь, і запахи ночі лоскотали щось особливо сприйнятливе, нервове, розпалене, й невиразна злість підіймалася в мені, колючечками розтікаючись по руках і стегнах.
Я брала плеєр, надягала навушники, доходила спершу до «соборика», дивилась у це лазурове свіже небо, на море під ним і дуже повільно йшла у зворотному напрямку, від одного глухого кута до іншого, де біліла, щосили залита сонцем будівля канатної дороги й весело гурчав мотор на човновій станції. Було літо. Була Імрая. І була я. Сама. Боже, чим тільки не завдячую я цим чудовим, спокійним і мовчазним хвилинам цілковитого єднання з мрією, який шквал сліпучих почуттів валився на мене, коли я, бувало, стоячи під глухою бетонною стіною з написом «ЗАБОРОНЕНО!», ловила чутливим сканером загостреного зору нову, темну й хижу постать із зеленим рюкзаком. Він бадьоро прямував від ліфта залитим сонцем пляжем.
На шляху назад мене зустрічали нові особи. Була паскудна з вигляду дівка з неможливим шаром косметики на досить нестандартному обличчі. Я прозвала її суперницею.
Була бігунка – безлика чорнокоса діва з Києва (як повідомив Макс), легким її бігом, майже ширянням захоплювався не один татусь. До неї я ставилася теж із елементами прохолоди (м’яко кажучи). Вона гальмувала біля Воріт Енді (між «Україною» і «Ясною Поляною»), кокетувала з виродком і бігла далі, а потім наставала моя черга. («Дівчино, куди ви йдете – вхід за перепустками! Ах, немає перепустки? Ну, тоді приземляйся сюди, поговоримо!»). І ми теревенили, часом і по 40 хвилин. Час від часу в наших бесідах вимальовувалися досить сексуальні обриси, але заглибитися в основи мого жіночого становлення хвилюючим розслідуванням «Було, чи не Було» він чогось не зважувався. У міфах про наші діючі та недіючі зв’язки ми обходилися невиразним формулюванням «один мій друг» і «одна моя подруга».
Сьогодні Альхен прийшов тоді само, як і я, що пленталася зі своєї прогулянки, очевидно, слухаючи улюблену Шаде чи «Енігму». Через поганий настрій під прикриттям окулярів і навушників вирішила вдати, що не помічаю його. Потім, коли ми порівнялись, я все-таки зробила млявий знак рукою. Він відповів приблизно тим само й безкарно пішов у бік «соборика». Я так само безкарно попленталася слідом.
У кінці тенту хтось із нас усе-таки вирішив вичавити сухеньке: «Привіт» – і отримати рикошетом таку саму черству копію.
– Як справи? – запитав Гепард, готуючись до своєї ранкової розминки.
– Нормально. А ти як?
– Як? Це ти в мене запитуєш? – з незрозумілим роздратуванням. – Ха, а як, по-твоєму, може бути? У мене, щоб ти знала, погано не буває.
– А я від позавчора нічого не курила.
– Ах, як ЧУДОВО, – (на видиху й дуже голосно, дерев’яний меч спритно закрутився в повітрі), – тому, що моя дружина (Як? Що він сказав?), – викурює по дві пачки за день, і кашель у моїй квартирі лунає кожні 15 секунд (злобливо).
– А чого ж ти на неї ніяк не вплинеш?
– А з якого це дива я на неї впливатиму (ще зліше)? Нехай на неї впливає її чоловік. Ми, знаєш, розлучилися, – він говорив це так, начебто плювався, і з кожним словом наелектризоване роздратування зачіпало мене дедалі дужче. Я, щоправда, не могла зрозуміти, кого воно стосується, – його екс-дружини, мене особисто, а чи всього жіночого племені.
– А… я, здається, пам’ятаю. У тебе їх дві було? Баба така страшна й моторошно розумна? Вона, так?
– М-да, – він опустив меча, та голос залишався, як і досі, недоброзичливим, – усі мої дружини одна страшніша за іншу.
– Якщо чесно, я ніколи не думала, що такий тип, як ти, може ще й дружину мати.
Він знизав плечима, паскудно повернув до мене свою гепардову спину і, граючи хижими лискучими вигинами, нібито готувався до своїх йогівських вправ. Ми стояли посеред безлюдної сонячної набережної, зовсім самі, й щось пекуче, нудотне, одвічно імрайське, ладне було вибухнути між нами.
– Моя психологія трохи відрізняється від твоєї. Уявлення про життя… – сказав він, стоячи спиною до мене.
– Мої уявлення про тебе теж, чи не так?
– Ми розлучилися, бо вона була теж інша, точніше, – як усі. Намагалася люто протистояти всім моїм… Але я їй сказав… Так прямо й говорив завжди: «Застроми свого язичка собі в попку».
– Ги… Ти дуже волелюбний Гепард.
– Кгм, звичайно. Воля у всьому. Від усього. Прихильність – це для недалеких мазохістів.
– На кшталт мене, чи не так?
– Хтозна. У всякому разі, наступного року я вже сюди не приїду.
(Як? ЦЕ вибухнуло, і, дивлячись у безнадійний глухий кут, я зрозуміла, що стою, немов облита крижаною водою. Імрая почала танути).
– … або, якщо приїду ще, то ненадовго, і востаннє, цього разу точно востаннє. Місця, як і почуття, зношуються. Нема тієї первинної палкості, яскравості, а я хочу, щоб це почуття було завжди в мені. Виходить, залишаються тільки спогади.
(Усе, що ви мені залишаєте… Ви обоє, Альхен та Імрая).
– … у серпні приїде Генка на машині, ми об’їдемо весь Крим.
Я відразу уявила цю щасливу парочку. Сволота.
– … і наступного року я подамся кудись на Тарханкут чи на Мишоїд, – широкий жест у бік Ай-Петрі, – або туди, – жест іще ширший (мої думки – відчайдушніші) на море за мисом, – у Гурзуф, до Аю-Дагу. Хоча все там надто зализане.
– Ні, ні, ти що! Коли я там була, то ТАКІ місця знаходила… (квола надія знову задеренчала, мов полум’я незадмухнутої свічки).
– Вірю, – він став на руки, вниз головою, показуючи остаточний кінець розмови.
Зі слізьми на очах я подалася на руїни першого пірсу, й прогулянка цим іржавим кістяком нагадала мені про скелетоподібність усього мого імрайського життя. Унизу мерехтіло море, мінилось у золотавих переливах, ідилічно голубіла кам’яниста обмілина. Спіткнися – й навряд чи побіжиш назустріч новим випробуванням із незагіпсованою кінцівкою. Якщо взагалі ще побіжиш.
Самогубство?
Нерозумно. Вкрай нерозумно. Вихід із гри й втрата не тільки Імраї, але й життя, незважаючи на їхнє ідеальне доповнення одне одного, все-таки не найбажаніше завершення чергового розчарування, так щедро подарованого цією лисою тварюкою.
Зупинилася. Не здригнулась і таки дійшла до кінця викришеної бетонної крокви, спокійно сіла, звісила ноги. Правильно, навіщо мені ця пляжна тварюка, коли є прекрасна, невагома й завжди добра примара, що виникає виключно поза зіницями моїх очей.
Побачила татусеву грізну тінь, але сиділа й далі. Ще одне лихо. Завжди, варто мені тільки затриматися хоч на півхвилини, – він тут як тут. Або взагалі затримуватися не треба – він і так може будь-якої миті звалитися на голову та зіжмакати всі мої добре вибудувані думки.
– Агов, твій тато йде, – озвалося ще одне чудовисько.
– Бачу.
– Точно він, сюди йде!
– Та знаю я, мать твою, чого так нервуватися?
Він аж захлинувся й порушив при цьому ідеальну поставу японського самурая:
– Я нервуюся?! Та ну, ти чого! Я ж, дурненька, за тебе хвилююсь, а не за себе! За тебе, розумієш?
Я зітхнула, посиділа ще трішечки, труснула головою і скорилася бородатому закликові долі. Зістрибнула на холодний бетон та пішла мокрою галькою 1-го пляжу, не бажаючи, не в змозі сказати йому щось іще, не в змозі навіть подивитися. Нещасною не почувалася – глибина депресії викорінила в мені будь-які поверхневі переживання взагалі, й навіть жалощі до себе, такі властиві мені, займали в душі місце аж ніяк не нагорі.
– Ах, яка чемна донька… – долинуло до мене звідтіля.
– Іди на х…! – виразно й злобливо гаркнула я, наочно доповнюючи сказане характерним жестом.
Над головою скептично крекнуло, і я поквапилася прискорити крок. Татусева шапка грізно манячіла за сходами.
– Тат, розумієш, там я ось сиділа, а тут приперся ЦЕЙ, почав щось варнякати, так мені ось, стрибати довелося. Отак.
Siesta
Присвячена походові з Зінулькою на Генералку. Ми не купались, і, крім матросів, що фарбували іржаве поруччя, нікого не бачили й не чули. Якщо пам’ять не зраджує, то саме 3-го липня ми вирішили навідатися в «Ластівку», де працювала її мама, наїлись до знемоги морозива й були хвилини за дві доставлені додому на червоному «Фольксвагені» – до самого маяка, де на нас уже чекав, гнівно постукуючи ногою, papah. І поки я вилазила з задушливого салону, мені здавалося, що я розсиплюся під його спопеляючим поглядом.
Коли він довідався, що я не просто полишила маяковий дворик, а ще й набралася нахабства, щоб попертись на саму «Ластівку», почав репетувати: як це так, що я взагалі значу для Цехоцьких, яке право маю жерти задарма морозиво та їздити в їхній машині (про солоні горішки я розважливо змовчала).
Nach Mittag
Мене гризли не просто підступи депресії, а ще й каяття. На мене зійшло осяяння: головний винний не татусь, який вічно мене нікуди не пускає, а я сама. Він же просто дуже хворий, йому так зле, як мені, ідіотці, й не снилося. І скільки ж додаткових мук завдає йому ця мудра й гуманна Адора! Завершилися роздуми доволі прозаїчно – я майже по-київськи ридала, гірко й захлинаючись, майже чверть години, поки зовсім не заблукала в думках і не втратила того голчастого зв’язку з болісною темою (водянистий образ) і первісною причиною самих сліз. Просто так, без приводу плакати я можу, коли війну або програно, або ж виграно, а робити все одно нема чого. А в мене ще 23 дні попереду! Рівно половина того, що минуло.
Ми спустилися на пляж із Мирославою і моєю племінницею втрьох. Залишили батька, який знову трішки занедужав, удома. Я непомітно напружувалася, силкуючись збити в одну купу всі свої ріденькі кисленькі думки, й намагалася збадьоритись. Ішла сходами, задумуючи: якщо остання буде парною – татусь прийде, непарною – не прийде. Але не судилося. За годину по нашій появі він виткався начебто з повітря, своїм прибуттям практично нічого не змінюючи, бо гепардність цього дня була аж надто пасивна й ми обоє перебували в невиразній злості одне на одного.
А потім я немов із дна сухого колодязя побачила: That One і моя сестра. Спини. Це був шок. Це було потрясіння, це була найвитонченіша жорстокість із усіх, застосованих до мене досі, це був біль – плямистий, глухий, мов шорсткий бетон під моїми ногами, гострий у своєму резонансі, доміноподібний, місячний уповні, пекучий імрайський біль. Я стояла, й мене трусило, мов осиковий листок, мене хтось поштиво запитав: може, мені зле? Ні! Ні…
Я начебто зі скляної колби, наповненої формаліном, дивилася на перекручений, безмовний і недоступний світ, на цих двох, пронизливо щасливих. Це безжальне щастя, що струменіло з-під їхніх упевнених, неквапних кроків, ранило найбільше. Господи, які ж щасливі вони… миті початку. І мене стисло спогадом – ось так, два роки тому, можливо, цього самого дня й цієї години, на її місці йшла і я. Маленька, руденька, в рожевому сарафані, теж щаслива, теж вільна, без ярма безмовної любові впоперек усієї волі до життя.
Мої щоки заливали сльози. Люди дивилися й відвертались. Я трималася за червоне поруччя й на тлі розплавленого неба, моря та гальки бачила каламутні плями двох постатей і ці – обличчя-спина, обличчя-спина… які пірамідально відходили в білясту далечінь небуття.
Це були вже не ревнощі й не образа, і я не хотіла, о, як знемагаючи, я не хотіла визнавати жодного з цих очевидних почуттів. Я запекло заплющила очі на саму себе; я розчинилася в сколиханому потоці оцих людських облич, оцих димчастих плям моря, пляжів і акварельної Імраї, стояла й відчувала кожен атом цієї аури нових починань, яка оточувала дві постаті, що віддалялися. Я відчувала, бачила, розуміла. Все, крім себе.
Але тут із піднебесся виник татусь. Я змішала море з мокрого волосся зі слізьми на обличчі, жестом підлого мазуна-карапуза без слів тицьнула кривим пальцем у ці дві спини й пізніше, сидячи на тому самому поруччі, вже з солоною посмішкою на потрісканих губах, дивилася на татуся, що віддалявся з Мироською. Він волав, а вона слухала. Він був злісний, владний і здатний забороняти, вона – занадто боязка й недосвідчена для самозахисту. Їй того разу перепало так, як перепадало часом і мені, – «по повній програмі», можливо, навіть трохи більше, оскільки те, що було для мене справою звичною і буденною, для неї виявилося брутальним і несподіваним. Я посміхалася, забуваючи про Гепарда, що ніжився на сонці метрів за два від мене, про пляжі, про лагідну блакить пронизливого неба. Але завданий біль і не думав минати, й усіма хребцями я відчувала наближення лихоліття.
Abend
Я трохи заспокоїлася, але розслабитися не вдавалось просто фізично. Сестриця поводилася жахливо підозріло й із усією природною пильністю молодшенького тирана-стукача я помічала кожен фальшивий рух, кожні слово та інтонацію, не властиві їй. Я начебто бачила її наскрізь, і ця грізна, похмура в свій цнотливості діва нагадувала тепер веселу школярку перед першим побаченням. Я помічала те, чого жодним чином не повинна була помічати, хоча б для збереження власних нервів. Краєчком вуха чула, проминаючи ЇХ, ще на пляжі, демонстративно дивлячись у інший бік і тим самим дозволяючи собі почути ще краще: це трепетне, приглушене, лагідне, а мені вбивчо бридке: «Ні, ні, дитина не проблема… рано спати… десь годинці о десятій…». Я безгучно заскімлила від своєї нищівної безпорадності, від своєї кволості й неволі, котрі найяскравіше проявилися саме зараз. Я замружилась і пішла далі за татусем, шкарбаючи в’єтнамками, волочачи майже по землі свій пакунок із рушником і матрацом. А що ще мені залишалося робити?
Цілий вечір вона була натягнута, мов струна, й нагадувала скрипку. Зазвичай по-рятівному балакуча, здатна так сміливо крокувати між мною і батьком, дорогою додому не зронила й слова. Так, скрипка. Було відчуття, що варто до неї доторкнутися – й вона заплаче. А ось хто мав би голосити – це я. Я не могла спіймати її погляду, вона відводила очі, залишаючи гарячі подряпини на моїй і без того зраненій свідомості. Я перебувала на межі нервового зриву. Татусь почувався кепсько й більше уваги звертав зараз на себе, аніж на нас, і якби я зараз була сама, кращого шансу на… годі було й чекати.
Одним словом, батькові Мирося заявила, що йде на прогулянку. І я з нею. І ще Зінка. Домовилися, що зайдемо по неї після вечері. Mama mia! Вона була в розкішному вечірньому вбранні, в чудових туфлях, які я б убила за перші три кроки кримськими горами. Від неї пахло, як від цілого саду квітучого бузку – багато, дорого, запаморочливо, й обгонячи нас, у застиглому вечірнім повітрі ці чудові пахощі лоскотали всі фібри моєї безнадійно хворої душі. Мирослава розпустила волосся, й воно відливало золотом, чудовими м’якими пасмами розтікалося по гладеньких напівоголених плечах. Двірські бабці-пліткарки завмерли на своїх лавах і з роззявленими ротами ошелешено дивилися їй услід (як ніколи, жодного разу не дивилися на мене).
Коли дійшли до павукоподібних воріт і перевернутого якоря, вона сказала, ні, закричала, майже як татусь: наказала нам повертатися в «Жемчужину» й гуляти без неї. А татусеві ні слова.
Вона не зізналась, просто помчала до НЬОГО. А я відіслала Зінку куди подалі, й ризикуючи вбитися на гострому камінні, спустилась у якусь трав’янисту ущелину за Капітанським містком, де до появи перших зірок під тихий гомін моря, не гребуючи ніякими виразами, виклала разом зі слізьми цій недобрій Імраї все, що я до неї відчуваю і думаю, і те, як це підло, і як брехливо, і як… як… як…
Коли зовсім стемніло, а для плачу не лишилося сили й від власних ридань стало просто нудно, я пішла плавати в нічній прохолодній воді, в цих золотаво-ебенових переливах. Ставало спокійніше, тільки холодно стискалося там, усередині. Я здригалась і лякалася своєї готовності й щемливої самотності. Отут, за такого казкового розкладу, на перехресті всіх можливих свобод – я ніяк не повинна бути сама…
