Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)
Tag Einunddreizig (день тридцять перший)
Я слухала різкий хрускіт трави під вікном – це papah повертався від Мирославиного парадного.
Ранок був золотавий, прозорий, і я на ліжку вклинилась у блаженний проміжок між днем і ніччю – й теж була золотава та прозора. Бувають такі дзвінкі моменти абсолютного щастя, коли неминучу пошерхлість будь-якої буденності мистецьки згладжує відчуття досконалості світу. Саме тоді ця вмиротворена хвиля наздогнала мене, і все, все було так – кремові стіни, рожева від сходу сонця стеля, золотава я, шерехи пробудженої Імраї, лемент сонної чайки, прохолодна свіжість ясного світлого ранку.
Коли papah повернувся, я вже встала й навіть прибрала постіль; склала руки на грудях і бадьоро, непрониклим поглядом дивилася, як він скидає в’єтнамки, обліплені вологим гравієм і збитим із кульбаб пухом.
– Ти знаєш, коли вона вчора прийшла? – запитав він.
– Ні.
– Після півночі.
– Усі ми по-своєму щасливі, – вирвалося в мене.
Ми поснідали й у чарівному єднанні рушили на пляж.
Там сестричці добряче перепало (хоча вже й не вперше), а я кутиком ока поглядала на неї зі свого кістяка-пірсу. Знайшла дуже лаконічне й вдале визначення для її пригніченого, посірілого вигляду – «засмучена». Муки сумління, розгубленість і біль бажання роздирали її, схоже, ще крутіше за татусеві обвинувачувальні тиради. Засмучена. Хі-хі.
Через свою духовну правильність вона не могла просто так, сторчголов, кинутися через вогненний місток між татусем і об’єктом його лютої ненависті. О, як же їй хотілося бути непомітною нетлею, щоби жодним чином не зачіпати помахами своїх прозорих крилець нашої крихкої родинної ідилії! Але нова паралель із гарячими зеленими очима вже заважає їй жити, заважає їй любити й тягне за собою нове тло, нові декорації, новий сценарій її нового існування. Адже коли пізнаємо Біса, ах… Ми ж усі стаємо трішки іншими…
Дві спини знову манячіли в спекотному серпанку в кінці пляжів. Від муки гепардинського очікування мене приємно відволікали рвучкі рухи татусевої руки, трохи згорблені плечі Мирослави, її важка хода. Вона просто пленталася, начебто згинаючись під вагою його слів. Сестру лаяли. Бути вилаяними – приємна властивість правильних, гарних людей, у яких щирість, каяття й зізнання в будь-чому анітрохи не вдавані (ви б на мене потім подивилися…).
Siesta
У сієсту ми з нею подалися на пляж.
– Ця людина… Він маг. Він чарівник, Майстер… Він Майстер у всьому – мова, манери, розум, Боже мій… усе. Зусібіч ідеальний чоловік! Я ж навіть не знала, що таке буває…
– І що було вчора?
– Ох… ми, ах, ми… Я залишила дочку на пляжі, так, просто збігала по вечерю, й ми сиділи там, унизу, всі разом, до півночі, а потім пішли з Вірою купатися на каменях без купальників, під місяцем. Це було… Господи, Адочко, як же добре мені тоді було!
– Нам учора теж добре було… Якби ти прийшла хоч на годину раніше – papah тобі б таке харакірі зробив!
– Та я вже отримала… Марійка вже засинала, й Сашко ніс її додому на руках. Я потім пішла вже до нього. Ця ніжність… Мамочко… Яка ніжність… Який чоловік… От же шкода, що тобі навряд чи вдасться відчути таку легкість, такий кайф… Ти просто накинулася на це все зарано.
– А що, цікаво, він сказав із цього приводу?
– Із приводу тебе?
– Ну, так.
– Він сказав: «Хто міг втримати?».
На пляжі нас зустріла тільки Віра. Альхен із дитиною сонячними силуетами манячіли в кінці першого пірсу, під «собориком». Мирослава щедро почастувала всіх нас морозивом, і мене, не замислюючись, послали з гостинцями до монстра. Виявилося, що в Рудої залишились удома плавки, й вона купалася голяка, а Гепард її стеріг.
Я примчала до них, простягаючи морозиво, з посмішкою до вух:
– Ну, що, ви… мою сестричку?
– О, так!
Я відвернулась, і моє серце кевкнуло.
Одним спритним рухом він витяг із моря голу Таньку, й вона відразу пригорнулася до мене всім тілом, взяла морозиво, й ми вдвох косо поглядали на принишклу варту.
Альхен помилувався нами й із трохи ліричним виразом обличчя прилаштувався до мого коліна гладенькою синтетикою плавок. Фрикції нітрохи не заважали йому й далі розчулено, вмиротворено споглядати двох рудих недолітків. У мене перехопило подих, мене бив страшенний дрож, реальність танула, я хотіла й не могла її відштовхнути, це було страшно, огидно, несподівано й до жаху збудливо. Ну, просто як уві сні.
Коли ми нарешті все з’їли, Альхен, начебто крізь скляну стіну, в незрозумілій знемозі дивився на мене й відповідав на моє хрипке: «Ходімо куди-небудь на камені!», – сповненим муки поглядом і таким само тихим, лагідним: «На жаль, малечо, скрізь повно люду…». Якусь спекотну мить він сумнівався, вже повільно нахилився до мене, й тої ж секунди захоплений арканом погляд метнувся на бетонну набережну й на жовту голову болонки, напружено вистромлену з-під тенту. Так нічого й не сказав, круто розвернувся, захрумтів розпачем і досадою, втік від мене в привітне хлюпотіння моря, лише обсипав наостанок щедрим сплеском.
На запитання: «Де Сашко?» – я відповіла, що він скидає температуру тіла. Ревнива Мира весь час, поки я та Гепард, який зринув, були в полі прискіпливого погляду, скривджено тислася до свого Майстра, загороджуючи його погляд, повертаючи його спиною до мене доти, поки мені їхньою Святістю через мою, так би мовити, непотрібність не було запропоновано йти до татуся.
Tag Zweiunddreizig (день тридцять другий)
Усі прикрості закінчуються, і настрій мені випав надзвичайно гарний – сьогодні ж бо її останній день.
План відплати якось не дозрів. Пригадую, днями мій самоотруєний мозок випльовував сюжети, гідні найкращих детективних романів.
Ще я міркувала, як можна приязніше налаштувати до мерзотника мого недружелюбного тата.
Варіант перший: каскадерство, та й годі.
Пірс. На пірсі згори, на бетонній крокві, сидить Адора. Унизу, на слизькому бетоні Об’єкт. О, Левеня оступилося, о, не встигло впасти, бо зависло на одній руці, рука слабшає (забагато працювала цими ночами) і, сповнюючи розпачливим зойком усі околиці, я падаю на Альхена, який вчасно підскакує, і спіраль цих дужих рук закручується навколо мене, я непритомнію, а руки все обплітають… Як ці нескінченні дурнуваті сни.
Варіант другий: реалістичний.
Місце дії – той самий пірс. Адора у воді. Матеріали та інструменти – мій азіатський смаглявий лобик (не плутати з лобком) і розламане навпіл лезо між двома тремтячими перстами (моїми). Хвиля різко кидає мене на рильце хвилеріза, піна, шум, мої кінцівки, що поплуталися, я тихенько роблю порізик і демонстративно вдаряюсь об бетонну крайку, порослу мідіями, забарвлюю воду навколо в рожеве. Знаряддя безславно йде на дно – а я в обіймах вчасно підоспілого Альхена. Солоним поцілунком він вдихає в мене життя, і – край війні. Ми йдемо зі світлими обличчями та дивимося на світ навколо, який торжествує, і всі ми, щасливі та виправдані, живемо єдиною веселою сім’єю, де монстр тиранові – товариш, а опоганені з розбещувачами – брати. Ця лірична й наївна казка… Господи… Яка площина сфери фантазій!
Nach Mittag
Я виявила невластиву мені кмітливість і вирішила завести татуся подалі від джерела нашого обопільного роздратування: запропонувала начхати на них і піти в резервацію. Сієста видалася тихою і м’якою – одного племені з ім’ям моєї сестри.
Я скористалась ослабленням батьківської пильності й вирішила погуляти. З резервації – в опозицію. І остання, в особі Вождя, була щиро щаслива мене бачити. Поруч із Гепардом висів його горезвісний гамак, що містив руду Таньку. Марійка вовтузилася поруч.
Лестиво посміхаючись, він почав щось розповідати про мою спритність, легко обійняв сестричку, дивлячись вдалину, де за човновою ховалася наша резервація, дав зрозуміти, що мається на увазі. Я ж бачила лише атласні переливи вчорашньої сієсти в блиску його очей.
Продовження було. Руда бестія з войовничим кличем повалила мене всередину гамака, на якому я томливо розгойдувалася, і почалась божевільна гра. Поки гамак ходив ходором, я в стрімких строкатих проміжках між нашим шаленством бачила сповнене солодкої знемоги обличчя, передпліччя, що налилося силою, і напружені пальці, які вчепились у сестрине коліно. Потім, у стані якогось сп’яніння, пішла назад у резервацію, озирнулася, спіймала на собі два чудові, запалені погляди – й один із них був замислений, стривожений і дуже сумний.
Останній день…
На evening walk, що мав місце вперше цього сезону (на честь нашого усталеного перемир’я), ми з татусем вирішили знову спуститися до моря, і я навіщось пішла вперед, а там, на одному з вигинів сходів-серпантину, зустріла його. Ішла в темних окулярах (незважаючи на вечірній час) і в навушниках, тож буквально врізалася в нього, зойкнула, а по тому ошелешено дивилася в це знайоме до сліз обличчя. Він стиснув мою руку й безмовно пішов далі, а я цілий вечір так і жила з відчуттям цієї сердечної теплоти й привітної долоні, що приголубила мою змерзлу лапку.
«Ти його дуже, дуже збуджуєш… Сьогодні… він мені говорив…» – слова сестри чимось нагадували мені сигаретний дим, видихнутий нею в густе вечірнє повітря. А я готувалася до змін і, можливо, – на краще. О, як же ми всі намагаємося не думати про наше останнє майбутнє! Як же ми любимо міркувати про нескінченність! Хтось сказав, що людина живе, щоб не бути мертвою.
Забігаю наперед і розповідаю навесні 1996 року, що мій батько на прогулянці новорічною Еброю в січні 1995-го сказав: у житті кожної людини настає Останнє – останній захід, останні квіти, остання усвідомлена думка… Боже, останнє літо, останній поцілунок, останнє щастя, як у році, що в’яне, – останній теплий день.
Останній. І я жадібно чекала на зміни.
А вона все говорила… Говорила… Вона нікого й ніколи не любила. А що є це палюче, натхненне, одержиме? Правда, правда – таємниця любові сильніша за таємницю смерті. А сестра скаржилася, що навряд чи зможе когось полюбити із цілковитою самовіддачею – вона ж бачить, що я живу ним єдиним. Навіть трохи заздрить мені… Але в її житті стався переворот. І він, ох, як же він добре до мене ставиться («і це все?!» – заволала Адора). І до неї, природно, теж. Ах, які ночі… Які барвисті миті було їй подаровано! Але ні… Це не любов. А я – ось вона, я, перед нею, і мої очі… Він теж там, і в цьому нема нічого поганого. Зовсім нічого.
Вона надягла не курортні й не призначені для побачень скромні трусики з дитячої колекції «неделька» (здається, бузковий четвер), темні джинси, фіолетову кофтинку й щось смугасто-жовте під неї. Мені було майже неможливо уявити, як пара темних рук це все з неї скидає. Вона заколола волосся в скромну ґульку і вийшла надвір. Сказала доньці «добраніч» і звернулася до мене:
– Ходімо зі мною? Я гадаю, останнього вечора…
Ми разом зайшли до батька (я вповзла) й на ходу сплели байку про Ластівчине Гніздо, морозиво й аскетичний вечір нашого сестринського прощання, а він демонстрував свій ассірійський профіль дурнуватому телевізору (…У Санкт-Петербурзі відкривається виставка «Скарби…»).
Він нагримав спочатку на мене, потім на неї, потім на нас обох разом, по тому нажахана сестра ретирувалася, а я, не відпущена, впала на ліжко, й не соромлячись ані Галини, ані її чоловіка, ані, тим більше, Зінки, залилася гіркими слізьми. І повірте, плач Ярославни був двома сухенькими фразами в порівнянні з тими колоритними й різноманітними словесними зворотами, які, підвиваючи, видала я. Це була моя остання надія. Завтра живе прикриття поїде, і весь гнів, викликаний рідною кровинкою, буде вивергнутий на мене. Уже тепер-то я знаю…
Усе, що збереглося з тієї імрайської пори, несе на собі трагічну кривизну рядків, які розпливлися від сліз: That was my last chance, and I’ve lost it!
Але на цьому все не скінчилося. Коли цілий маяк був у курсі наших розбіжностей, татусь, не бажаючи більше ганьби, пішов на компроміс і дозволив мені наздогнати втікачку та привести назад. На операцію виділялося 3 хвилини. І потім, після належної співбесіди, можливо, я могла б піти з нею.
Я вибігла на півслові, в домашніх капцях. Я мчала, розштовхуючи всіх, хто траплявся на моєму шляху. Залишалася одна хвилина, і, стоячи над Старими сходами на пляж, я, важко дихаючи, дивилася вниз. Дивилася й не бачила. І не знала, куди тепер іти.
Назад ішла повільно. Зустріла татуся з руками на поясі біля воріт маяка, й мені було вже начхати, що збігла 10-а хвилина, що мене посаджено під домашній арешт, що я завтра не йду на пляж, що я..
Я ж знала тільки одне: я пропустила, можливо, найграндіознішу пригоду всього імрайського життя. І мені було до нестями гірко.
Tag Dreiunddreizig (день тридцять третій)
Сонце палило нестерпно. Це була зріла, спекотна, соковита сієста. Завмерло все, і тільки хор цикад надсаджувався в скрекотливій какофонії з гілок над нашими головами. Я жила…
Ми стояли на автобусній зупинці, дорога в цьому місці робила чергову дугу, а невисокий пагорб, порослий густим квітучим чагарником, псувала стара занедбана вірменська церква, що ледь виднілася там. З одного боку дороги тягся високий металевий паркан «Дніпра», за яким видно було сизе гладеньке море (і ліворуч – невелика кипарисова алея), з іншого боку – вузька пішохідна доріжка, кам’яна стіна, а над нею кущі й кипариси.
Сумна, в своєму первинному невеселому вигляді, Мирослава стояла в своїх страшних шортах і жлобській маєчці, притискаючи до себе опущену голівку дочки, невідривно, як перед стратою, дивлячись на сонячний поворот, звідки вже вирулював курний, сірий із червоним «Ікарус».
У її очах стояли сльози, але трималася вона добре, навіть посміхнулася, цілуючи мене на прощання. А через сліпучу секунду автобус із ревінням розчинився у фіолетовій, по-ермітажному акварельній тіні за кущами духмяного кучерявого горошку, осіла пилюга, стало знову чути цикад, і все зробилось, як колись – чайка високо в небі, сонце, що завмерло подовженим відблиском на дужці татусевих окулярів, і все, все – тільки от її не було з нами.
Я зітхнула, відчуваючи надзвичайну легкість у кожному своєму м’язі, й пішла слідом за батьком у далекий Місхор, в різко протилежний бік від незажилої рани в сонячній гладіні цього безтурботного пейзажу. Мені залишалося ще 13 діб. Перед щойно оголеним лезом київських змін цей час здавався вічністю.
Гуляючи пляжем, я дивувалася нібито спущеним з ланцюга змінам. Ворожнеча між Гепардом і мною помчала, схоже, разом із курним рейсовим автобусом. Боже, Боже, все було, як колись, – і давно забутий біль у пальці на лівій нозі спалахнув, начебто й не було тих 25-ти днів. І мене знову розпирав особливий відтінок не визнаної й від того ще боліснішої любові до загадкового А. Г., і наївна безтурботність знов утворилася в місці, де був хвилину тому потворний шрам уздовж хребта.
І тихе нічне звіря перестало блукати загубленими ночами спекотного божевілля.
Я сміливо підійшла до Віри.
– Усе, поїхала, – флегматично сказала я.
– О… Ну все, гора з пліч, – по-гепардівськи зашелестіло десь за спиною. Я рвучко повернулася:
– Що?
Він посміхнувся:
– Тепер ми вільні й можемо знову починати…
– Що починати?
Віра поставила переді мною каву:
– Ти говорила колись про танець живота. Пам’ятаєш? Ти ж нам покажеш, правда?
– І що буде?
– Придумай… – лагідно мовив Альхен.
– Щось не віриться, – буркнула я, приймаючи з Віриних рук величезний, соковитий, як ця сієста, персик, і тої ж миті над червоним поруччям забіліла татусева панамка. Але я, горда й безстрашна, вп’ялася зубами в заборонений плід (ви ж пам’ятаєте, що з рук сторонніх приймати харчові продукти – не можна!). І лише коли він весь – бородатий і готовий до бою, стояв по той бік тенту, рука Альхена сповзла з моєї спини, залишаючи віч-на-віч із батьком.
Список порушень був значним – харчові продукти – це раз, перебування на забороненій території – це два; знаходження в безпосередній близькості від that one – три; несанкціоноване віддалення від гальчастого пляжу – чотири.
І взагалі, вдома лежить цілий кульок з чудовими зеленими персиками, купленими задешево в «Мараті», чому я їх не їм?
Загалом, читач здогадався, що жилося мені того вечора не дуже спокійно.
Tag Vierunddriezig (день тридцять четвертий)
Повнота життя була максимальна. Я знову жила! Мій мозок, який регенерувався, пропонував зовсім нове бачення всієї моєї імрайської проблеми. Він глузував з мого хтивого, цинічного й на крихту не закоханого біса, він посилав імпульси в мою спину, що трималась на диво прямо, й зупиняв метушливі, незугарні рухи рук і ніг, від чого я, манірно походжаючи, почувалася немовби в новій шкірі. Мені відкривалися дедалі нові шляхи втечі.
Як, наприклад, ось цей:
Я, новоявлений агент 007, смаглява Adora в поверненому козирком назад блейзері захисних кольорів, у лиховісних темних окулярах (близнюках альхенських), у своєму агресивному цільному купальнику, переборюю немислимі перешкоди, деруся на шорсткий, мов наждак, бетон, ковзаю по обліплених водоростями валунах, пірнаю під «доріжки» з червоних і білих буїв – і виявляюся на вузькому, але надзвичайно фешенебельному пляжі санаторію «Сосновий Бір». Отут відпочивають круті нафтовики. Стоять пластикові шезлонги й смугасті парасольки. На мене всі дивляться зі схваленням – адже я маю вигляд, як у юної фотомоделі. І я граціозно спускаюсь до води (а проникла я туди через двометрову бетонну огорожу), пливу далі, потім видряпуюся на стрімку сонячну скелю й лізу – вдих і видих, камінь за каменем, нога за рукою. Я піднімаюся вище й вище, і дихання волі дедалі глибшає. І потім, мружачись від захвату, я завмерла, розіп'ята на шорсткому камінні, й легкий вітерець обдував моє обличчя. Звідси, приблизно з 15-метрової висоти, я бачила пляж урядової вілли – просто за рогом. Там був квадратний мармуровий басейн і пальми в діжках. Я жила. Я жила для себе, і я любила теж якось по-новому. Я любила його теж для себе…
Коли я повернулася зі своєї 2-годинної ранкової прогулянки, Гепард був уже на місці, успішно позбавляючи отрути ряд татусевих висловлювань. Після вчорашнього ми, загалом (ніхто точно не знав), були начебто ще посварені.
Пішла в кабінку.
– Знаєш, де я була?
– Ні.
– Там, аж там, за «Маратом», за канатною дорогою, в «Сосновці», точніше, навіть за нею. Знаєш, – я нахилилася до його обличчя, поставила коліно на червоний рушник, – там дійсно інший вимір. Там тільки море, скелі, сонце й більше нічого… Уявляєш? Я тільки звідтіля – там така малесенька, відірвана від реальності бухточка, і, головне, – кивок у бік поруччя, під яким батько придумував новий лайливий вислів, – мене не було понад 2 години. І подумай, що заважає мені знову піти туди – зустріти тебе там, скажімо, біля канатної дороги в «Україні», а потім…
Він обережно підвівся, переймаючись змістом сказаного, вочевидь не в змозі знайти нічого божевільного й неможливого в цьому зухвалому плані.
– Одна зачіпка, – сказав він по паузі. – Твій тато може помітити нашу одночасну відсутність, і навіть якщо ми повернемося з різницею в півгодини – все одно це матиме підозрілий вигляд.
– Тоді взагалі вранці не з’являйся на пляжі – зустрінемося просто в «Україні».
Він знизав плечима, і я побачила, як у його зіницях відбилися сонячні скелі.
– Мені подобаються твої брови, – сказала я.
– Виходить, завтра, еге ж? – весело шепнув він, дивлячись на далекий білий трикутник канатної дороги в «Мараті».
– Раночком. Тоді в них ще кран не працює.
– Іди, йди поплавай, а я подивлюся на тебе. Іди, бо влетить завчасно.
Tag Funfundzvanzig
Сосновка була ґрунтовно зірвана батьківською пильністю, яка загострилася, фактом багатолюдної неділі й забудькуватим Альхеном, котрий за звичкою приперся на старе місце. Мені не лишалося нічого, крім 40 хвилин балачок із Максом, а потім теж за звичкою психувала на своїх двох дошках. Абсолютно не почувалася нещасною. Життя так ніжно обійняло мене днями, що я неначе почала прилучатися до стандартних людських мас… Боже ж мій, Адора навіть навчилася сміятися!
Я дивилася крізь темні окуляри на ясно-зелене небо, на політ салатної чайки, крізь бухання в навушниках (навіть музику змінили) я слухала чарівний ритм моря піді мною, вигуки пляжників, кавовий шурхіт гальки.
А потім я побачила щось іще. Зелене сонце на мить засліпило мене, і, очікуючи поки відсунеться біляста завіса, я могла розрізнити лише витончений граціозний силует, що стояв на протилежному кінці пірсу, біля поруччя. І по мірі того, як біла картинка наповнювалася фарбами – поступово набувала обрисів маленької, неземної істоти зі шкірою, мов пелюстки магнолії, у величезному солом'яному капелюсі, з чорним хвилястим волоссям до пліч, у ніжному купальнику барви кульбаби.
Я підвелася на лікті, скинула окуляри й почала безсоромно розглядати її, а серце моє вже відстукувало збуджене «мам-ба, мам-ба, мам-ба». І по тому я рвучко підхопилася, на ходу застібнула ліфчик від купальника та помчала до неї вузькою кроквою і з життєрадісним криком кинулася обіймати мою чарівну чорнокосу Полінку з Дніпродзержинська. Вона вищала від захвату, так, що Альхен вдавився бананом, дивлячись на нас. І його мета вочевидь перетнулася з моєю. Я заберу дівчисько собі й хоч один-єдиний раз покажу мерзотникові, що теж дещо вмію.
Вона приїхала вчора. Невимовно щаслива, що знову тут. Торік вдалося приїхати тільки 7 липня, тобто наступного дня по нашому від’їзді.
– У тебе такий гарний вигляд! – сказала я їй, моїй однолітці, яка два роки тому, в блакитному 1993-му, була такою собі кощавою, смаглявою дитинкою без талії, без місячних і без жодних інших статевих ознак.
Полінка ніяково знизала плечима й нахилила голову так, що лискуче чорне пасмо майже цілком закрило обличчя. Звичайно, вона знає! Де ж це моє далеке, неповернуте почуття, коли виходиш уперше на пляж у своєму новому дорослому тілі, й власна краса, досконалість і ніжність форм начебто підносять тебе над землею?
Ми прогулялися до воріт «України», зморщили носики перед Максом, потім назад до «соборика» й повз Гепарда… І тут ось вона сказала:
– Я ж іще з дядьком Сашком не привіталася!
Дядько Сашко на її сакурове вітання відповів неетичним компліментом із приводу її сформованості, а потім ми пішли купатися.
Поленька зворушливо попросила мене постерегти її в кабінці, щоб хтось, не доведи, Боже не нагодився та не побачив, як вона переодягається. Я заникувато погодилась. І якось так вийшло, що попри всі мої хитрування повернутися спиною до орхідеї не виходило. Я стояла, весь час неприродно вигнута, невлад відповідаючи на її бурхливу промову. Мушу зізнатися вам: щось неконтрольоване набубнявіло духмяною рожевою піною в моїй душеньці, яка схвилювалась, і мої очі мимоволі звузилися, як буває від надлишку почуттів травневого вечора, коли між квітучого бузку та зірок заливаються солов’ї.
Поки Клеопатра охороняла вже мене, я була дійсно зворушена цим великооким обличчям, яке, до мого смиренного захвату, було повернене аж ніяк не в бік жовтого урвища. І ще, мені здається, що її, таку безневинну (що так фатально легко виправити), вразила така подробиця, як руде серденько на оголеному мною інтимному місці.
Полінка плавала в гумовій шапочці під церберівським оком своєї міцно збитої фіолетовокосої бабусі, яка, поза сумнівом, була дуже розумною жінкою, бо виразно відчувала присутність якогось перевертня-спокусника, але все-таки недостатньо досвідчена, щоб з’ясувати: ним є руда подруга ранніх Полінчиних літ, чиї безсумнівна цнотливість та інфантильність, як і годиться в її віці, витікають (усього-на-всього) з суворості й поважності тата, якого, напевне, десь глибоко в душі побоювалась і вона сама.
Полінка тим часом дуже довго розповідала про свою школу (з математичним ухилом) і про те, «що вони там витворяють», а я, насторожена й здивована, відчувала, як відходять від неї ті самі флюїди, що безпомилково потрапляють у потрібні заглибини моєї підсвідомості – як це звичайно трапляється під час знайомства двох самотніх створінь чоловічої та жіночої статі з суміжними інтересами й у одній віковій групі.
Правда, буває ж таке, Альхене?
Він з дивним, начебто скам’янілим обличчям стояв, тримаючись за поруччя просто над третім пляжем, де ми лежали, розпластані на гарячій гальці, мокрі, з сонечком у кожній солоній краплі на наших тілах, грілися після купання, ще й досі про щось теревенячи.
Серце моє стукало десь у районі горла, а може, вздовж усього хребта – від рудої чирви до самих очей. А вона сміялася з приводу моєї податливості холодові.
Поленько… Та який з біса холод! Мене трусило від того, що цього літа з мене вилупилася якась зовсім незрозуміла істота, що гордовито посміхалося вчора на «сосновському» пляжі й тепер ось відчуває дивний потяг до того, що для решти закрите глухою заслінкою моральних принципів.
Потім ми знову пішли переодягатися (Боже, невже вона десь у глибині душі ходить туди так часто тому ж таки, що і я?) і цього разу переодягалися одночасно, стоячи обличчями одна до одної. Це був від самого початку наш маленький світ, ніби пісочниця у дворі, де керуються якимось безглуздим, непідвладним дорослій людині сприйняттям істини.
Ми знову гуляли набережною, і одиниці, зацікавлені в нашій схоронності, начебто відчували, як у пляжному повітрі народжується щось зайве; але що саме й у кого (двоє життєрадісних підлітків), зрозуміти не могли.
Полінка давала мені почитати найзахопливіший на її думку журнал «Крымуша», де були всілякі ребуси, головоломки та ідіотські віршики, але з таким само тихим захватом слухала вона й розповіді про мої враження від свіжопрочитаного «Степового Вовка» Германа Гессе й сотні разів переглянутого з допомогою Зінчиного відика кліпу «Еротика» Мадонни, де так здорово передаються цей зіпсутий солодкий біль і хмільна знемога очікування.
Потім були жваві оповіді про школу, про юннатів, про музичні заняття (Ратха грала на скрипці), а я все слухала й слухала, ловлячи з цих виноградних вуст щось зовсім інше.
Я була щаслива.
Татусь так само, як і бабуся, відразу стрепенувся, стурбовано супроводячи кожну нашу прогулянку, крокуючи з інтервалом у три метри, але нічого зрозуміти не міг.
Полінка з фіолетовою мегерою скупалися ще разок і пішли, а я подалася назад на пірс, відпрацьовувати стрибки. Суддею був Гепард, який показував «клас», якщо вдавалося добре, й розмахував піднятим великим пальцем, якщо було просто чудово.
Віра час від часу посилала мені жваві погляди, які мали ніби щось спільне з учорашнім персиком, зіпсутий смак якого дотепер цукрився під язиком.
