Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

– Ах, Віро, як це чудово, не бути по-совєцьки! Моя дочка нікого й ніколи не називає «тіткою», – сказав мій батько, посміхаючись їй. Посмішка вийшла аж надто фальшивою.

– Це Таня, – сказала Віра, коли руда дівчинка почала шепотіти їй щось – я майже не розчула нічого, крім єдиного – «мамо».

– Сідайте до нас, зараз я зварю кави.

Кутиком ока, поки я розглядала Руду, помітила, як хижий Сашко вже тягне на сусідній лежак мого батька, де зароджується захоплена бесіда. Як завжди.

– Ти виросла, – сказала Таня, уважно розглядаючи мене з голови до ніг. Я нітрохи не соромилася й теж витріщалась на неї. Вона мала років з вісім, була вся в ластовинні, пронизливо руда, навіть рудіша за мене, з рудими бровами й віями. Мені сподобались її очі – хуліганські, хитрі, трохи примружені, зелені, як у кошеняти.

– Ти вчора приїхала? А ми тиждень тому. Я позавчора купалася. Тебе взагалі як звуть?

Я назвалася й почервоніла.

– Адо, а тобі скільки років? – Віра випросталася з туркою в одній руці та порожньою чашкою в другій.

– Буде дванадцять.

Сашко озирнувся, зробив запрошуючий жест. Я глянула на Таню й підійшла до нього.

– На, це твоя кава. Ти п’єш каву?

– Е, ні, їй не годиться. Мала ще! – швидко сказав батько, але Сашко, що сидів між нами, мовчки дозволив мені взяти чашку з його теплих пальців.

– Нічого, гадаю, заради сьогоднішнього дня їй можна дозволити. Ти подивись, яка в тебе донька! Заміж час! – він легенько доторкнувся до мене ліктем, і зо дві краплі впали на мою майку. – Тільки ось одягатися не вміє.

– Ні, з нею розмовляти безглуздо. Є багато речей, які їй вирішувати не доводиться, але вже цього року свій одяг Ада вибирає сама, – докинув батько.

Я все тримала свою каву, не зважуючись зробити перший ковток.

– Правда ж, гарно пахне, – сказав, а не спитав Сашко, підносячи до губів свою чашку.

– Угу.

– Ти знаєш, я думаю, що коли тато не дозволятиме тобі пити каву, то ти приходь до нас, і ми завжди зможемо почастувати, – шепнув він мені на вухо, коли батько вийшов на пірс, захоплений балачками з Вірою.

* * *

Наступного дня з’ясувалося, що Віра й Таня взагалі з іншого міста й Сашко зовсім не родич їм. Атож, як я могла не здогадатися? Адже в таких як він, дружин не буває!

І тоді ж у мені зародилося нове грайливе почуття. Це дуже нагадувало запал «козаків-розбійників», коли сидиш на фісташці й або тремтиш чи то від ляку, чи з нетерпіння – впіймають, встигнеш утекти? Тільки було щось іще. Я всіма хребцями відчувала, що Йога надзвичайно хвилюють певні аспекти мого розвитку й від цієї зацікавленості хотілося втікати, грайливо озираючись, із вереском задоволення.

Буквально відразу він у мене спитав, чи не почалися місячні. Я була готова до такого запитання (авжеж, щоб він – та не спитав?!) і коли відповіла ствердно, він так особливо, так радісно посміхнувся, що я навіть відчула несказанну гордість за свій безглуздий організм.

І потім почалося. Шкода, що саме про ці дні в мене не лишилося жодного запису. За шість місяців по тому, на тренуванні з фігурного катання я почула пісню, яка до цього все літо грала в моїх навушниках – yello, drive/driven… І дика, відчайдушна ностальгія скрутила мене так, що я стрибнула в полуторний «сальхов» і потім гірко заридала, а коли прийшла додому, знищила всі свої таємні записочки й відверто визнала, що несамовито, до божевілля закохана.

А влітку було ось що.

Ми вже не стояли в позі драконів і чапель, ми не робили «х-х-хи!» – сиділи на одному зі зруйнованих пірсів, наші ноги теліпалися за чотири метри від води. Ми говорили… говорили… говорили… З несказанною легкістю йому вдалося проникнути в налиті соком, що пульсує навесні, нетрі моєї Неможливої фантазії. І я вихлюпувала йому все – про Нескінченність, про секс і смерть, про себе, що танцює в похмурому дзеркалі під зітхання «Енігми», й про тремтіння вогника свічки до того часу, поки я, дивлячись у вічі своєму відображенню, не побачу, як відкривається світіння зірок і полиск келихів мого внутрішнього задзеркалля. Немов казковий персонаж із якогось іншого світу, він загіпнотизував стража моїх мозкових володінь своїм хижим котячим поглядом, спритно підібрав ключа й тихенько прослизнув усередину моєї свідомості. Він начебто вивільняв із полону Неможливого нову, фантастично гарну істоту, яка з тихим захватом розглядала свої довгі рівні ноги, непристойно вузьку талію й дивовижно довершені груди 1-го розміру. Ми сиділи так годинами, наші засмаглі лікті стикалися ніжним золотавим пушком, море хлюпотіло під нашими ногами, й те, що говорив він – ідеально вміщалося в зяючі то тут, то там проломи в моєму уявленні про світ. Те, що я танцюю в темряві, виявляється, добре. У мені живе ця енергія, ця пристрасть до себе, коли весняним поглядом я жадібно впинаюся в свої розкішні відображення в магазинних вітринах. Я опинилась у новому, дорослому тілі й зовсім не знаю, як ним керувати. Старий хитрий павіан – як обережно, як грамотно він рухався, сходинка за сходинкою підводячи мене до неминучого фіналу!

Він поводився зі мною, як із рівнею, немовби брав за тендітну жіночну долоню й допомагав перебігти по веселковому містку через прірву між дитинством і зрілістю (у тих самих невагомих босоніжках із гострими підборами), і в цьому було для мене стільки досі не відчутої романтики! Але це була аж ніяк не дружба – навпаки, між нами щохвилини розривалися й гримотіли снаряди міжстатевої ворожнечі, почуття переслідування й підкорення, мої захоплені злість і запал.

Батько щодня запитував, про що ми говорили, і я знехотя відбріхувалася, що про йогу й нескінченність, хоча насправді, коли я боялася пройти по вузькій і крихкій крокві на другому поверсі зруйнованого пірсу до місця, де ми звичайно сиділи, Сашко (якого я тоді з почуттям торжества перейменувала в зовсім мерзенного Альхена), стоячи вже на тім кінці, посміхаючись, говорив: «А ти перетвори свій страх на секс. Ти йди, бійся й кінчай».

У моєму романі про космічних прибульців дедалі більшало любовних розділів. У спекотні сієсти я сідала на кам’яні щаблі Старого Будинку, підставляла обличчя та плечі розжареному сонцю й зовсім по-новому любила себе – з цією медвяно-брунатною шкірою, із гладеньким обличчям у ластовинні. Любила, тому що точно знала – є на світі така істота, яка хоче гнатися за мною, готується розгорнути своє величезне чорне крило, щоб накрити, й зараз допомагає мені розібратися в цій моїй неземній красі, тішить себе іскристими надіями на швидкий збір запашного врожаю. Він сказав мені: «Ти сама відчуєш, коли будеш готова. Ти підійдеш до мене тоді й скажеш: „Сашку, я готова“.»

Якось, зачеплена за живе черговою порцією «цікавої життєвої правди», я зважилася-таки взяти свій реванш і продекламувала розбещувачеві жахливо непристойний віршик:

 
«Її… ться воша, ї…ться гнида,
Ї… ться тітка Степанида,
Дрюки ї… буться і ковіньки,
Ї… ться всі, кому не ліньки!»
 

На це Сашко, посміхаючись із замилуванням, сказав, що його філософія полягає аж ніяк не в ї…, а в отриманні задоволення, причому, далеко не від самого цього процесу. Я принишкла й слухала далі. Йшлося зовсім не про божевільні зносини з усіма підряд і, тим більше, не про (б’юся об заклад, що ви всі про це подумали!) «а тепер поторкай мене ось тут: знаєш, як це називається?». Він взагалі не торкався до мене, тільки трішки притримував спину, щоб не горбилася, коли ми ранками займалися гімнастикою.

Батька не могли не насторожити зміни в моєму ставленні до Йога, й він почав дедалі частіше завантажувати мене якимись нуднючими заняттями на кшталт зубріння англійської, або ще гірше – німецької. І оскільки процес акліматизації вже минув – під тент мене не пускали. А я зовсім провалилася в квітучі сади своїх нових фантазій, і ми могли за цілий день і словом не перемовитися, оскільки я була настільки заглиблена в себе, що єдиним зовнішнім подразником, здатним викликати адекватну реакцію, був той в’їдливо усміхнений Альхен і більше ніхто.

О, тоді-то й почалося моє пляжне гарцювання. Коли він був десь у зоні видимості, з яким п’янким захватом я пролітала повз нього, ловлячи м’яча, що ніби покотився, як гарно прогиналася, бовтаючись у теплих прибережних хвилях, із яким захопленням демонструвала кожен сантиметр свого дужого молодого тіла! Я захлиналася щастям, я грала в дорослі ігри, зручно прикриваючись тінню свого недавнього дитинства й нишком, нишком, навчалася робити те, що в мозку саме собою позначилося як «спокушати». Ах, цей первісний захват – коли ти, пританцьовуючи, розмахуєш закривавленими шматками м’яса перед басейном із піраньями! Я ж бо чудово розуміла, чого мій засмаглий друг хоче насправді, і з усією своєю новою дорослою тверезістю, грайливо посміхаючись, розуміла, що він ніколи від мене цього не отримає.

Поступово, коли натяки стали більш ніж відвертими й ми від цигун плавно перемістилися до питань жіночності й насолоди, я прибрала звабливої пози, томно вигнула спинку, граючись вигорілим солом’яним пасмом, і обмірковувала, яким же це чином я можу відсвяткувати свою перемогу в цьому першому життєвому двобої. Він нахабнів. Я вдавала, що ведуся. Я сиділа нібито з розвішаними вухами, слухаючи про енергію ян-ци й про те, що як він мені чогось не покаже, чогось не пояснить, то життя моє складеться зовсім не так, як могло б.

Це були пекучі, повні знемоги та спокуси дні, коли я, 12-річна, почувалася маленькою дорослою жінкою. Хитрою і підступною.

Коли за тиждень до від’їзду попри встановлені обмеження я все-таки змогла поспілкуватися з ним іще раз, мене відразу зачепила нова, трішки агресивна нетерплячість, із якою він пророкував мені похмуре невдоволене майбуття у разі відмови йти запропонованим шляхом. Я солоденько посміхалася й запитувала, що саме він хоче мені показати, які такі нові вправи. І потім, коли ліниво зітхнула й сказала: «Гаразд, хай уже так і буде, спробую прийти» – він призначив мені побачення десь у парку, о першій пополудні. І в моєму мозку виник геніальний план. Проекція можливих подій промчала бойовою колісницею, я помізкувала й мовила: «Ні, давай краще о першій на Капітанському містку». Це такий казковий оглядовий майданчик на межі між маяком і санаторієм, місце досить затишне, але воно чудово оглядається з певного пункту на самому маяку. І потім я дала свою згоду й на мить забарилася, може, навіть і прийшла б, якби не фатальне, вульгарне, мов шансон у шинку, оце схвильоване, надто поквапливе: «Надягни, будь ласка, сукню, ту, рожеву, й без трусиків».

Потім до ліфта, де відбувалася розмова, прийшов тато з нашими речами, коротко попрощався з Йогом і поволік мене за собою, готуватися до вечері.

Поки ми підіймалися, я тріумфально дивилась на своє відображення в дзеркалі, й моє серце стукотіло голосно й часто, подих перехоплювало, й ледь ми вийшли, я чудово зіграним тремтячим голосом боязко звернулася до батька зі словами: «Ти знаєш, ЩО він мені казав?»

Так, тато не був дурнем і, звичайно, здогадувався! Він впав у стан підозрілого мовчання, по тому доволі брутально відіслав мене в кімнату й почав про щось радитися із Цехоцьким, у якого ми наймали помешкання.

Тривожна звістка про моє майбутнє побачення облетіла весь маяк, і навіть зачепила самого начальника. Але ніхто до кінця не вірив.

На пляж мене тоді все-таки пустили – але навіть шлях до вбиральні я проходила під суворим конвоєм. На спілкування з Вірою і Танею лягло страшне табу, і потім, коли непомітно підкралася страшна спекотна сієста й стрілки на годинниках зійшлися в гострий клин, Зінка, що стояла на чатах побіля маяка, примчала до мене, червона, з виряченими очима й заверещала: «Він там!!!». На одну коротку мить, поки десятки турботливих батьківських рук не повели мене геть звідти, я побачила його – чарівно гарного, в майці й шортах. Він лежав на затишній лаві під укриттям з дикого винограду, просто над урвищем, і я в своєму рожевому сарафані, тільки змахнула рукою – і втратила його з поля зору на цілий рік.

Решту часу, а саме півтора дня, ми провели з батьком на тісному, вигнутому амфітеатром пляжі санаторію «Жемчужина», де я, принишкла, вдоволена, писала щось у своєму грубому зошиті, смакуючи терпкий, хвилюючий смак своєї першої жіночої перемоги.

Мені потім розповідали, що замість мене на Капітанський місток прийшла група агресивно налаштованих чоловіків з маяка, які й без того не любили таких, як він, а тут раптом ТАКЕ… Кажуть, у нього були великі неприємності через це побачення. Я стала героєм місяця, мене всі хвалили – ось яка дівчинка розумна, а він-бо, розпусник старий, думав… Але ніхто не знав, про те нове, дивне й страшне томління, що оселилося в моєму радісному серці, про той незрозумілий тягучий біль, який обплів душу. Поїзд ніс мене все далі й далі, просто в розкриті обійми ностальгії та пекучої, терпкої закоханості.

Наступного дня по приїзді додому мене відіслали до літнього табору в Карпатах, я вдало застудилась і половину зміни провела в затишному номері турбази, зовсім сама, тож, схиляючись над письмовим столом, строчила повість під назвою «Гра». Казкові сині гори йшли далеко в безодню світів, ідилічно зеленіла широка «полонина», в повітрі пахло пізнім літом, гірською травою, і подих перехоплювало від цих чудових спогадів. Іноді, глибокої ночі, я прокидалася від того, що мені снилась моя Імрая, і гарячі солодкі сльози котилися по щоках, танучи на моїй тремтячій посмішці. Мені хотілося грати в ці ігри. І я жодного разу, ніколи, ані в житті, ані з екрана телевізора не бачила людини, котра була б настільки гідним партнером для цих ігор, як Альхен. Ну, майже жодного разу не бачила.

За чотири місяці по тому трапилася ще одна історія, не менш хвилююча:

Восени мене послали в сумовитий жовтневий Артек.

Тоді я вже серйозно жила Альхеном, моїм Гепардом, і коли опинилася знову в тій самій Імраї, за декілька десятків кілометрів від того місця, замість бальзамічного порятунку, мене скрутив новий біль. Мені було 12 років, я була замріяним дівчатком, яке розгубилося й відразу люто зненавиділо весь загін (і це було взаємно). І там, серед охололих пальм і олеандрів, що давно відцвіли, трапилось дещо, й воно стало подією № 2 та вже остаточно й безповоротно порушило стандартний плин мого подальшого життя.

У пам’яті дотепер постають трішки затуманені обриси напівтемної кімнати з дивно гарними картинками на потворних цератових шпалерах. Востаннє я бачила її трохи більш як рік тому. Пам’ятаю, ходила тоді в стані якогось легкого піднесення, суміжного з відчуттям сексуального збудження, як ТОГО самого дня. Я начебто зачула його. Почуття бридкої ворожості піднялося в мені й по тому було змите божевільною зацікавленістю. Вожаті вирішили, що в мене проблеми з психікою, і він, схожий на Кристофера Ламберта, нагородив мене слизьким поглядом. Він бринькав нам на гітарі – таким самим моральним виродкам, як і я. Він ставив «Енігму» і Жана Мішеля Жарра та занурював нас у транс, а потім ми сідали в коло й ділилися враженнями.

Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків – усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах – фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові – праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа – справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах – низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони – необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

– Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, – аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

– Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? – я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.

Він знизує плечима. Здивований погляд.

– Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?

– Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? – сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.

– Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.

– Правда?

– Ну, звичайно, – він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:

– Отож, ти та, хто…

– ?!

– Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.

Я по-ідіотськи посміхалася, дивлячись на Михайла Сергійовича.

– У тебе дуже гарні ноги, – сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя:

– І взагалі, ти дуже гарна.

– Невже? – запитала я вже вголос. Без тіні сарказму, просто не знала, що відповісти. Мої товаришки по загону – прищуваті піонерки з пухкими білими стегнами влаштували мені справжній бойкот, інакше, аніж «прибацаною» й «чувирлом» не називали. І тут ось таке…

– І в тебе обличчя дуже незвичайне. Тобто, звичайне, просто, коли починаєш його розглядати, воно робиться незвичайним. І очі в тебе дуже гарні… Ти просто дуже гарна, – по-дружньому взяв мене за плечі, – ти розумієш, я говорю це суто з чоловічої точки зору.

– А дівчиська в палаті репетують, що в мене не ніс, а картоплина, – збрехала я невідомо навіщо.

Він відпустив мене й стало трохи легше.

– Це все дурниці, дрібниці, не в цьому річ, коли йдеться про сексуальність людини, жінки. Ти бачила картини відомих художників, звертала увагу на тих жінок? Вони ж не були ідеально гарними. Але чим вони приваблюють? Сексуальність – це зовсім не класично правильне обличчя.

Він намотував кола порожньою кімнатою, про щось розмірковуючи, а я скромно стояла біля дошки з фотографіями. Потім він раптово пірнув поміж довгих щільних портьєр на веранду.

– Ходи сюди.

Туди взагалі з «дітей» нікого не пускали, і я заходила трохи невпевнено.

– Хочеш, я тебе сфотографую? – він сів на краєчок столу.

– Ну, добре… давай.

– Повір мені, а не їм чи собі – ти дуже гарна.

Із ним було легко. Страхітливо легко. З якихось засіків він витяг чорну обтяглу сукню з найтоншої шкіри, червоні рукавички й черевички «стилетто» на височезних гострих підборах. Природно, заінтригована думка, звідки це все в його шафі, відразу навідала мене, але зайвих запитань я не ставила.

Коли я була на полюванні, то впевненіше почувалася, сидячи мовчки, з рівною спиною та хижо опущеною головою, але дивлячись співрозмовникові просто у вічі. Мені здавалося, що вони ціпеніють від цього погляду. І я була собою. Заклала ногу на ногу, потім повернулася спиною і глянула через плече. На невеликому затишному диванчику. Він кумедно стрибав із фотоапаратом – увесь якийсь гнучкий, меткий, зеленоокий білявець, підстрижений під «каре».

Потім він вийшов, а я переодяглася. Була остання вечеря цієї зміни, всі вожаті готувалися бурхливо відсвяткувати закінчення чергового сезону, а мої товариші по загону – десь із двадцятеро недобрих хлопчиків і дівчаток, чатували на мене дорогою до кімнати, щоб оточити, притиснути до стіни, тицяючи свої брудні розчепірені пальці мені в обличчя, плюючись і матюкаючись, даючи зрозуміти, що цієї ночі, коли в нашому корпусі на чергуванні залишиться лише баба Нюся, вони мені покажуть, як це – вирізнятися з юрби. Мене боляче вдарили, але я примудрилася наступити комусь на ногу, той відхитнувся на інших, що стояли позаду, зчинилося коротке замішання, і я змогла втекти. А там саме сходами підіймалась одна з вожатих.

У істериці я кинулася до сусіднього корпусу. Холодне листопадове повітря обпалило обличчя й руки (я була в самій майці). П’янко пахло нічним Кримом. Високі тіні, блідий ліхтар, загублений серед вічнозеленого листя, двоповерховий зелений корпус, важкі двері, мої гучні кроки в коридорі.

Я постукала і, не чекаючи відповіді, вбігла в темну кімнату. Він вийшов назустріч – у джинсах, плетеному светрі, здивовано посміхнувся. І я, ридаючи, кинулася йому на шию. Ми сиділи на веранді, я втиснулася в нього, сховала обличчя в теплу дужу шию, а він тихо гладив мене по розпатланому волоссю.

– Я не піду назад. Я ночуватиму тут, – сказала я, ковтаючи зварену ним каву зі згущеним молоком.

– Але це неможливо.

– Я нікуди не піду. Вони вб’ють мене там. Або зґвалтують – (він посміхнувся з якимось замилуванням) – завтра я все одно їду додому. І нікуди не піду.

Він сказав, що зараз ми посидимо трохи, заспокоїмося, і, можливо, я передумаю. Це був мій перший самостійний дорослий вечір. Освітлення було приглушене, й ми говорили про світ, про вічне, про сенс життя, він читав мені свої вірші та грав на гітарі, а я розслаблено сиділа поруч і схиляла голову йому на передпліччя. Йому було рівно на 20 років більше, ніж мені, але я цієї різниці зовсім не відчувала. Коли стало вже зовсім пізно, він устав і сказав, що зараз піде і все з’ясує.

Я кумедно втиснулася в кут дивана й заявила, що спатиму тут на підлозі, під дверима, де завгодно, тільки не ТАМ. У нього все одно є кімната в гуртожитку, а я залишуся тут.

Він повернувся з моїми рюкзаком і курткою.

Я тріумфально засміялася.

– Ти хочеш спати? – запитав він, готуючись розкласти диван.

– Ні.

– А ти коли-небудь була закохана?

– Я й зараз закохана.

Він постелив мені. Зворушливо, мов дитині. Вийшов, коли я роздягалася. Потім повернувся, загасив верхнє світло, залишив невеликий матовий нічник. Було затишно, як удома, в далекому дитинстві, коли хтось із батьків ось так сідав біля мого ліжка, щоб прочитати казку на ніч.

– А як його звуть?

– Сашком.

– Він із тобою десь учиться?

Я затишно посміхнулася й розповіла йому все. Уперше, як не розповідала ще нікому, жодній живій душі. І солодкі сльози знову покотилися по моїх щоках.

– Але тобі було приємно спілкуватися з ним? Ти страждаєш від того, що…?

– Що він далеко.

– І він не доторкнувся до тебе жодного разу?

– Ні.

– А ти б хотіла?

Я сказала правду.

Потім було зовсім-зовсім пізно. За відчиненим вікном підступно шаруділа хоч і холодна, але все ж таки приморська, Імрайська ніч. Він увімкнув музику. Наші смаки збігалися ідеально – це були Ендрю Дональдс і Майкл Крету, Енніо Моріконе, Yello, Кейт Буш, і Майк Олдфілд.

– Спробуй заснути. Слухай, що я тобі розповім.

Повіки були важкими, як він і хотів, усе тіло перетворилося на овальний буханець, зникли руки й ноги, і там, у самім осерді, засвітилося й заструменіло геть щось рідне, моє. Невже, це була душа? Я поринала в солодкий, п’янкий гіпнотичний сон. Пам’ятаю, як він чи то «зірочкою», чи ще чимось намазав мені під очима, так, що я не могла їх розплющити. Це було як темна пов’язка, тільки надійніше. Голова приємно паморочилася, по тому з’явилася чудова легкість. Я летіла, і тої миті, коли думала, що вже засну, він наказав мені (м’яко, вкрадливо) підняти руки й летіти далі. Можливо, мене відволікала музика, котру я любила до божевілля, тому я не могла до кінця розчинитися в цьому. Я встала, з заплющеними очима побачила величезний скляний палац, і там була овальна, вмурована в прохолодну мармурову підлогу ванна, наповнена рожевою водою. Скрізь лежали пелюстки троянд і квітки лілії. Він сказав, щоб я сіла, щоб я скинула довгі чорні рукавички, корсет із червоної шкіри, високі чоботи на шнурках. Я рухала руками по всьому тілі, неначе пестячи себе. Він сказав, щоб я розпустила волосся й залізла у ванну. Це було страхітливо реалістично. Тільки першої миті його руки здалися мені руками – потім це була вже тепла рожева вода. На обличчі, на шиї… Я ще й досі відчувала, якимось куточком свідомості, що на мені ті лосини та майка без рукавів, але більша частина мого мозку була впевнена, що я зараз лежу на округлій сходинці, в куті овального басейну. Потім він наказав мені вийти, витертися великим пухнастим рушником, втирати в шкіру духмяну олію. І переді мною стояла таця з фруктами. Там були всі мої улюблені фрукти, а нагорі лежав банан. Такий великий, такий соковитий.

– Візьми його, – попросив голос.

Але якби я не поїхала цього літа в Карпати, де нам з гуманітарної допомоги щодня привозили по три ящики на загін – я б неодмінно його взяла. Але на мій день народження мені подарували особистий ящик бананів, і я зжерла його за день та перейнялася глибокою відразою до цих тропічних ласощів на кілька років наперед.

– Я хочу полуницю, – хрипко попросила я.

– Візьми полуницю…

Він легко доторкнувся до моїх губів, і чудовий, жахливо реалістичний смак прокотився по всьому тілі.

Потім знову почалося спокушання бананом, і якби не було того ящика, моя тендітна психіка зазнала б, напевне, куди більшого шоку, аніж від того, що було згодом.

Я була нібито зовсім оголена, у величезній залі з колонами. І тут мені назустріч вийшов… ні, ні, не принц, а Ведмедик. Великий такий, плюшевий.

– Тобі так подобається ця музика… – повторював він, коли звучала моя найулюбленіша композиція.

Ми танцювали, і я неначе остаточно отямилася (я не могла спати під таку музику). І ще – я обіймала його за шию, а він упевнено тримав мене значно нижче спини. І при досить тісному контакті я з переляком відчула те, чого не могли приховати ні тканина нашого одягу, ані рештки солодкого дурману в голові. Про це я тільки читала в книжках (а про аспекти чоловічої сексуальності Альхен розповісти не встиг).

– Тобі подобається Ведмедик? – запитав ведмедик, підозріло часто посопуючи мені на вухо.

– Так, – посміхаючись, відповіла я.

– І ти Ведмедикові теж дуже… дуже подобаєшся…

Потім мене перемістили назад на ліжко.

– Зараз я зроблю тобі невеличкий масаж.

Я лягла на живіт і вдала, що не чую прохання перевернутися на спину. Упевненим рухом він задер мені майку, і його руки зграйкою маленьких тепленьких павучків забігали по моїй спині.

А потім він начебто набрався хоробрості й трішки заповз рукою під лосини, рвучким рухом стяг їх разом із трусами (а вони були, зауважте, зовсім кошмарні, дивовижно дитячі, причому, хлопчачі, на них линяло все, що тільки могло: недбальство в питанні білизни теж відіграло свою фатальну роль у плані захисту моєї цноти). Я видала якийсь невдоволений звук і так само спритно та впевнено повернула свій одяг на місце. Він спробував знову щось зробити, але я хитро вивернулася, розплющила сльозаві очі, які пекло, схопила якийсь плед, накрилася ним з головою і зачаїлась. Він щось казав, так само м’яко й вкрадливо, і Ендрю Дональдс співав It’s Snowing Under My Skin, але я засіла там, ніби в норі, й завмерла, боячись поворухнутися.

Він довго сидів поруч. Потім спрацював «автореверс» і заграв інший бік на касеті. Нарешті він сказав своїм справжнім голосом:

– Нічого не займай! Музика вимкнеться сама. Ключа вранці віддаси вахтерці.

І пішов – оглушливо голосно ляснув дверима. Я полежала так якийсь час, потім, прислухаючись до нічної тиші, вибралася з-під пледа й почала сміятися, витираючи очі краєчком простирадла. Це був істеричний, нервовий сміх. Почуття розпирали мене, не давали дихати. До мене тоді повною мірою дійшов ідіотизм ситуації – я ж не думала нічого такого! І я просто попросилася переночувати, а тепер ось лежу в його ліжку! Це ж треба так влипнути!

Я, особливо смакуючи, взялася вивчати кожен сантиметр його лігвиська, слухати музику, перегортати журнали. Ось і ще одна пригода.

Але до ранку на душі знову зробилося тужливо. Хоробро погойдуючи стегнами, я за десять до сьомої спустилася до вахтерки, крутячи на пальці ключа від його кімнати, сказала, що ось він, мовляв, просив передати. Вона на мене так подивилася. Ну, а потім знову були товариші по загону. Знову крики, істерики, курний тролейбус, прохолодний сизий Сімферопольський вокзал. І мої сльози, впереміш із нотами drive/driven, що текли по веснянкуватих щоках, поки колеса вистукували ностальгічний дріб. Перекреслений напис КРИМ помчав у небуття…

А потім була ковзанка, полуторний «сальхов», і я відверто визнала: в мені щось є. І дико хотілося цим якось скористатися – закрутити ще якусь аферу, ще з кимось пограти. Але не було з ким.

* * *

І в червні 1994 року ми знову збиралися їхати в Крим.

Я знала, що Альхен буде там, і це усвідомлення підкидало мене серед ночі, мов на розпеченій пательні. Коли до від’їзду залишався тиждень, я так страшно нервувала, що в мене розболівся живіт, та так, що бригада «швидкої» запідозрила апендицит і я 5 днів провела в лікарні.

І писати про цей рік абсолютно нема чого: ми їздили трохи менше, ніж на місяць разом із батьком, його новою дружиною і моїм маленьким зведеним братиком. Мене оточили міцною, надійною стіною батьківської пильності, й із-за цього невидимого частоколу я з тугою дивилася на свого Ебенового Мага, а він, такий само до непристойного звабливий, заклично поглядав на мене, начебто нічого не сталося. Я хотіла Грати, але на мене повісили приготування їжі, турботу про братика й категорично, на гарматний постріл, забороняли наближатися до тенту. І коли я, обпечена сонцем, нещасна, з температурою, пленталася з ними на пляж, мені здавалося, що це дуже дивна батьківська любов – адже мені було погано, було спекотно, а мене змушували надягати щільні, довгі зелені штани, щоб прикрити опіки, й через температуру не дозволяли купатися, та все одно не пускали нагору, під тент, наказуючи якось тулитися на вузесенькій смужці затінку від пірсу. Адже якщо мені бажали добра – хіба не краще було б просто залишити мене вдома?