Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)
– Врахуй, Сашку, я вже дещо розповіла про тебе.
Альхен притяг мене до себе й радісно поцілував у лоба:
– Молодчинка!
– А ти чому не скінчив?
– Тебе бережу.
– А міг би й…
– І себе теж… А їй… Скажи їй знову про мене всіляке таке… Гарне. Адже її чоловік незабаром поїде? Так? Знаєш, що ми зараз влаштуємо – давай-но прокрутимо одну аферу!
– Як це?
– Давай-но я прилюдно пофліртую з нею, та так, щоб усі по-справжньому переполохалися й начисто забули про тебе. І тоді, з Божою поміччю, в тебе з’явиться більше волі.
Я аж вереснула на радощах.
– Я робитиму з нею деякі… е-е-е… не зовсім етичні маніпуляції, а твоє завдання – якомога більше лестити їй, обсипати компліментами.
– Як це?
– Кажи їй, що вона сексуальна, що в неї гарне тіло, гарні груди. Це буде добрячий шок! Дуже корисний, між іншим. Скажи їй, що вона мов алмаз, який потребує обробки…
– Авжеж, обробляти вмієш… А як я поясню їй свій захват? Нашою близькістю, чи не так? Може, ще розповісти про наші сьогоднішні вправи?
– Кгм. Обов’язково. Тільки трохи згодом. Ось побачиш!
Я сказала, що він божевільний.
– Нам потрібно з тобою частіше бачитися.
– Тоді приїдь до мене в Київ.
– Ну… Я там був у 1987 році, до однієї подруги в гості їздив, і більше туди не хочу.
– Тоді нічим допомогти не можу.
– Це був гарний секс…
– Справді?
– Ну, а який секс може бути з такою дівчиною, як ти? Гарний – не те слово… Дякую тобі, що ти є на світі… – він підніс мою руку до своїх губів, розгорнув долонькою догори й поцілував між великим і вказівним пальцем.
* * *
Вони повернулися за 30 хвилин по моєму приходові. Ніхто нічого не помітив, хоча я так і не змогла довести себе до звичного заземленого стану. Послалася на природне жіноче нездужання, лягла в ліжко близько шостої. На пляж ми не пішли – небо безнадійно затягло хмарами (значить, грім там, на Генералці, мені не почулося!), й до того ж, після Ялти всі жахливо стомилися. Ах, як разюче відрізнялася їхня втома від моєї!
Abend
Я прокинулась від оглушливого (мов оргазм) грому, й очі відразу засліпило черговою кривою стрілою блискавки. По підвіконню тарабанив дощ, в кімнаті стояла прохолодна темрява. Сон мене більше не затримував, я сіла на своєму дивані, підносячи руки, думки, почуття і всі свої прихильності в безсловесній, прекрасній молитві всьому тому, що тільки мало якесь відношення до моєї появи на світ. Це було щастя буття, я впивалася ним, я любила зараз не себе, а саме життя – таке квітуче, таке щедре, таке солодко-неповторне. Воно було в мене одне, зате воно було моє, і це просто обов’язок кожної істоти – брати від життя по максимуму. І ще я люблю – полум’яно, нестримно, майже до сліз – цю священну землю, мою Імраю, це небо, що грає зараз тріумфальну оду на мою честь.
Я спробувала пригадати, коли ж у мене ще був такий особливий настрій. Спогади запліталися, зміїлися, всі були досить яскраві, щоб звернути на них увагу, але один, особливо дорогий, вирвався на перший план і я, зрештою, ретельно оглянула його та прийшла до раптового, воістину дивного висновку, що СЬОГОДНІ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ ЧЕРВНЯ (а 28-го накрилося наше побачення на Капітанському містку два роки тому). Різниця в 24 години практично нічого не значить. І ця ніч – ніч мого другого народження. Саме два роки тому, на розпеченому бетоні народилася руда зіпсута істота на ймення Адора. Ні, 24 години – це ніщо в могутній руці долі!
Tag Achtzehn
(день вісімнадцятий)
Вранці була моторошна погода, а на хустинці, завбачливо вкладеній у трусики на ніч, – червона краплинка. Плач бідного єства за втраченою цнотою (дивно, але вчора крові не було взагалі).
Мені не хотілося їсти, й сніданок разом із татусевою прихильністю вирушив до холодильника, а ми – в бік пляжу.
Сонця не було, як і поступок з боку цукрових чарів, котрі, як і раніше, гризли мене з усією своєю меланхолійною підступністю, на яку тільки й здатна була примара нових спогадів, що оселилися в мені. Я виявилась ідеальним зразком смиренності й пасивності; якби не певна відчуженість, із котрою я беззастережно корилася всім наказам керівних Старших, то, напевне, побила б усі рекорди з вихованості та слухняності. Але було так очевидно: мною керували зовсім не раптово пробуджені чесноти чи абсурдне бажання «виправитися» – за сонним білим личком крився мозок, де правував моторошнуватий ебеновий силует, який і досі зберігав сонячний німб над своєю голомозою головою.
Прозвучали різні пропозиції для поліпшення нашого життя в подощовій Імраї. Усе було мокре й начебто незаймано чисте, жодна кришталева крапля, безневинно зблискуючи на листочку якої-небудь магнолії чи на кедровій глиці, не могла виказати бодай натяку на думку про бурхливу зіпсутість, що охопила всі стихії ще вчора ввечері. Раптово я сказала вголос: «Але ж це все для мене влаштували!»
Батько покрутив пальцем біля скроні, й відшліфована за багато років природність цього жесту трохи зменшила запал мого мрійливого стану.
Все-таки я вирішила згадати все з цією чистою, чарівною детальністю, яка можлива лише в перші дні після того, що сталося. Як же це було, га?
Пісні лютень і сопілок глушили голоси Старших. Я пленталася в кінці нашої статечної сімейної процесії, заткнута плеєром, із насунутою на лоба бейсболкою.
Було вирішено йти пішки в Алупку. Але коли ми виявилися посеред порожніх мокрих пляжів, зненацька побачили сонце, й за хвилину всі хмари, що застеляли ранкове небо, зникли, відкриваючи нам глибоку, свіжу блакить.
А за ще одну магічну мить лише за 5 метрів від нас, спираючись на вологе поруччя, стояв сам Гепард і загадково дивився швидше на мене, аніж на море.
Він розмістився на лаві побіля ліфта. Я виробляла акробатичні трюки на мотузці, підвішеній на одній із крокв улюбленого пірсу. Татусь затишно дрімав на матраці, а решта сімейства на мене не надто й зважала, бо ймовірно, наїлася досхочу мого неможливого смирення. А я, користуючись досяжністю лише візуальною, вирішила перевести її на більш тілесний рівень.
Поки всі куняли на гальці, ми, розділені двома сходинками, чарівно потеревенили.
– Мені здається, що це все можна буде прокрутити без особливого ризику. Я подумаю обов'язково над усіма нюансами, – із чудовою посмішкою озвався мій лагідний Гепард на пропозицію щодо капітанськомісткової Селенамамби. Виявилося, він взагалі готовий на що завгодно заради мене.
М-да. У всякому разі, гарного настрою йому було не позичати.
– А ти любиш дітей? – запитав він, прихиляючись до білої колони тенту.
– Почасти, навіть так, як і ти…
– Ну, тоді тобі взагалі ціни нема.
Манька виконувала складний акробатичний трюк. Хоча переплюнути маленьке Левенятко ще нікому не вдавалося.
– Можеш співставити мене три роки тому й мене вчорашню?
Альхен помовчав. Потім теж тихо, але дуже виразно мовив:
– Це неймовірно, але в своєму житті я не зустрічав нікого… Такого незвичайного, як ти. Ти страшна істота… Тебе неможливо забути.
Він стояв поруч. Зовсім поруч, і я відчувала (о, як виразно!) це особливе зближення, коли щемлива ніжність гасить усі вади минулого й ми стаємо схожими на двох закоханих і щасливих недоумків, що зненацька потрапили в рай. І пізніше я спіймала себе на тому, що це – розповсюджені симптоми банальної закоханості… Ні, подружко, навіть і не закоханості, а любові – великої, нещадної. Моя любов – як розірване серце, недосяжна (це раз), і пошуки взаємності (це два) дорівнюють розпилюванню вцілілої половини на дюжину маленьких шматочків, які спливають кров’ю, і…
– А ось мені б це все забути, як страшний сон! – прошипіла я крізь зуби. Здивований Альхен відразу сахнувся, видно, намагаючись знайти зрозуміле пояснення безглуздому спалахові моєї немилості. Гармонія хвилину тому досягла такого розквіту, який тільки був можливий, і ось цілком раптово я зруйнувала те, що виникало в нас неймовірно рідко, – приплив майже матеріальної, такої щедрої ніжності. Але він, як і раніше, дивився на мене із замилуванням, хоча те особливе взаєморозуміння зникло без вороття, як і решта…
Я не могла більше цього терпіти: любов розпирала мене, батувала, шматувала, я відчувала: ще мить, одна-єдина секунда цієї ідилії – і дах з’їде, я кинуся йому в ноги… Ридаючи, зізнаюся у всьому. І це буде кінець світу.
Nach Mittag
– Вгадай, хто тобі вітання переказував? – запитала я в Мири, готуючись до акту затятого мазохізму.
– Уявлення не маю.
– Могла б і здогадатися. Мій Засмаглий Друг. Так, так, ти можеш сміятися, але ти йому сподобалася.
На її обличчі паралельно з неприязною гримасою виник якийсь мрійливий вираз. У моїй голові вже грали різні за ступенем підлоти ідейки щодо суперечки з That One на яку-небудь банку турецького пива, що він її ще й не зможе спокусити. Бачили б ви, з яким жахом дивилася вона на їхнє лігвище й усіх, хто затримувався в ньому (або навіть просто розташовувався поруч; про мене в трьох ниточках, іменованих трусиками й ліфчиком, краще взагалі змовчати).
– Навіть так… – і по тому, після паузи, – в нього було, напевне, багато жінок.
Не запитання. Констатація болісного факту. І начебто не тільки для мене одної.
І ще трохи згодом:
– Дивний чоловік. Як він дивиться…
Після сієсти чарів поменшало. Все стало якимось нездоровим. Підгнило, чи що…
З оглядового майданчика (традиція дорогою на пляж оглядати й класифікувати простори на безгепардя та гепардя) я побачила мерзотника у всій його красі. Він любенько балакаа із якоюсь білявою тлустою тіткою в довгому бордовому сарафані.
Коли ми спустилися (напрочуд швидко), на мене не звернули жодної унції уваги. Холод. Відчуженість. Сволота.
Це спрацювало миттєво – я відчула себе такою ось обридлою знедоленою іграшкою.
Гугняво: «И я твоя игрушка-а-а-а…
Хрупкая такая-а-а-а, ля-ля-ля, в твоих рук-а-а-ах пам-пам…».
Мабуть, зараз настав час звернутися до мого щоденника, особливо охочого до плаксивих нот. Отже, запасайтеся слізьми, хоча, якби ви знали, невдячні, як того дня ридала я!
Запис за 28.06.95
Адора… Адора… Щастя привалило й відвалило. Отже, хто я тепер? Хто я? Гордість? Адоро! Гордість ДЕ? Як би тобі, сонечку, не бути розтоптаною і приниженою? Га? Може, наступного разу таке влаштувати:
«Отже, завтра середа, вони, як завше, їдуть у Ялту. Чи не так?»
«Так, але я залишаюся. Хоча, Альхене, як кажуть, не довго та музика грала. На цей рік ДОСИТЬ. Я не за сталість стосунків. Одного разу достатньо, щоб потім згадувати, згадувати…».
Невже так і зробити? Це поки що єдина рада. Всупереч моєму бажанню. Могла б… Ах, якби я тільки могла – віддавалася б йому хоч і щовечора, й кожної сієсти, й кожної відпущеної чужою неуважністю хвилини! І йшла б на всі приниження: біль від НЬОГО дорівнює найніжнішим пестощам будь-кого іншого. Я люблю його. Агов, ти! Я люблю тебе! Чуєш? Чув би… Завжди треба чимось жертвувати. Альхене, якби все було трішечки інакше… Альхен… Альхен… Альхен…
Або ось іще так можна спробувати: «Ти не професіонал. Я розчарована в тобі. Попри все ти не вмієш зваблювати. У тобі нема сили… Чогось бракує. Хоча… Воно тобі треба, Сашо? Ні, ну ти мені скажи – воно тобі треба?! Мені шкода. Дуже шкода», – тільки так, бідолашна Адоро. Тільки так.
Справи буденні. А як усе було насправді?
Граю під носом гада в карти. Під самим носом (із Танькою). А він, засранець, слухає свій вошивий приймач. Йому до мене – що мені до Зінаїди Петрівни, завуча… Разів зо два, щоправда, підморгнув – начебто з примусу, нещиро, можна сказати. На цьому все й скінчилося.
Хочу все-таки навести один незрозумілий факт (у всякому разі, для мене), пояснення якого поки що знайти не можу. Отже: після карт, після подиву я зрозуміла, як завжди раптово, що мені тут не місце, та й пішла світ за очі. «Світ за очі» виявилося під крильцем у татуся, і грітися я там, зрозуміло, могла від сили півгодини.
Пішла на пірс. Полізла, точніше, – цей був зовсім зруйнований. Якщо мій улюблений ще зберіг якісь сліди своєї приналежності до класу людинокорисних (зо дві дошки й поруччя з одного боку) то цей, середній із трьох «двоповерхових», був лише голою бетонною конструкцією, чимось сюрреалістичним із серії «Після ядерної війни». Навпроти був найперший пірс, що відкривав бетонну й гальчасту площину пляжів. Він був найбільш дивний із усіх пірсів – іржава, крива конструкція. Я пишу все це так довго, тому що там був він. Сліпуче гарний, у всій своїй бронзово-маслиновій пишноті, по-королівськи незворушний Гепард. У мене (яка відчула запал художника) перехопило подих, коли я побачила мовчазні гордовиті промені на владних вигинах його зіпсутого тіла.
Я забула про пильні очі, які й без того судили кожен мій рух, я, загіпнотизована побаченим, опустилася на шорсткувату крокву, звісила ноги й дивилася на нього. На нього! Так японці приходять дивитися на сакури. А я дивилася на нього! Я бачила божество. Я бачила сонце. Я усвідомлювала, що я бачила, й це було найголовнішим, найсолодшим – я бачила його, я знала, що не сплю!
Я сиділа обличчям до нього, але сонце світило сліпо для якоїсь істотної вади, для якогось спопеляючого суму. І я ніколи, ніколи не зможу вийти на межу порівняння й вибору, щоб стати перед ним нарівні з його світом і щоб він міг вказати на мене…
Я злякалася, що розридаюсь, і полізла назад.
– Агов, що ти там робиш? – гримнув татусь.
– Її, напевне, зачарувало море, – глузливо прошипіла Мира.
– Та яке море… – відмахнувся Валентин, – ти на той пірс подивися! Не видно, чи що…
Усі вони багатозначно замовкли.
– Бери карту, зайчику, – зловтішно сказала Танька, вкотре виграючи партію в бридж. Я знову сиділа в них під тентом. Альхен теж був тут.
– Не називай мене «зайчиком»! – сказала я так голосно, що лисий король навіть озирнувся.
– Це чому ж? – оксамитово посміхнувся він, стріляючи поглядом мені поміж ніг. Я буквально зігнулася, втрачаючи дар мови й здатність до розуміння, та й взагалі, всі, всі природні можливості… Ці очі, це обличчя, звернене до мене, із сонячним відблиском, що плавно розпливається по щоці, по шиї, по гладенькому-гладенькому плечі.
– А ти уяви, Сашку, що тебе ось називають «зайчиком»!
– Та називають же… – дух ночі, світло місяця, запах пітьми, що світиться, вповзали в мене під акомпанемент чарівного голосу. – Хоча, не сперечатимусь, я більше нагадую хижака.
– Ти зависокої думки про себе, – буркнула я, з новим ентузіазмом кидаючись у гру.
Після вечері ми всі подалися на «Ластівку», й на сестрине переконливе прохання я розповіла їй усе, крім головного, замінюючи факт нашої з Альхеном найінтимнішої близькості фактом його нездорового зацікавлення маленькими рудими дівчатками.
Надвечір, втім, коли я відпочивала від батька перед відиком у сусідній кімнаті (Цехоцькі були на роботі), хід моїх сумних думок перемінився. Із зеленим променем маяка, що невтомно ковзав по строкатих шпалерах, ми тихо домовилися, що головне все-таки – це мої оргазми.
А хіба може бути інакше?
Tag Neunzehn
(день дев’ятнадцятий)
На ранок мене біля моря ніхто не потішив своєю присутністю, не вселив натхнення (тому й запис у щоденнику дуже короткий). Мирослава піддала мене черговим одкровенням про «Негарну Людину». Я говорила з презирливою легкістю, й тільки крапля ненависті могла навести когось на думку про ту колосальну прірву в моїй душі, яку відкрив цей страшний чоловік.
По обіді, щоправда, було зроблено приємне відкриття: він там. Але приємним був лише факт. До мене не звернули жодного погляду, мені не адресували жодного кивка – лише гарна хижа спина відповідала мені протягом усіх цих трагічних годин. Але апогеєм нещастя став момент, коли він, проходячи за міліметр від моїх колін, стрункий, мов танцюрист, пихатий, ніби фараон, навіть не глянув, навіть не кинув підбадьорливого тепла з-під лиховісних скелець темних окулярів. І я крізь гущавину здивованих почуттів розчула єдине – воно щойно продерлося до мене: «Пробач, Адоро». Глибоко в підсвідомості – кволий відгук на мої плутані благання, що стали в момент його максимальної близькості одним суцільним виттям.
Tag Zwanzig
(день двадцятий)
Думаю, що доводячи свою хаотичну повість до цього розділу, я маю право оголосити про своєрідний початок третьої частини. Саме тут, саме з цього червневого дня розповзається похмура темна пляма в моєму приморському житті, якому, за всіма правилами, призначено було поблякнути, але яке зовсім раптово переросло в чорну жалобну стрічку мого глибокого нещастя, моїх незгаслих аж донині болючих і невимовних, над міру складних для описання сердечних катувань.
Скінчився ще один етап мого імрайського життя. Мені вперто не вірилося, що минуло вже 20 днів звідтоді, як я вперше вдихнула цього бальзамічного повітря і протягом 19-ти проміжків між сходом і заходом сонця мала найдорогоціннішу можливість споглядати мучителя пам’яті моєї, монстра всіх моїх думок і…
Я можу продовжувати й продовжувати. Несе мене, мовби примхливий гірський потік, епітети ллються на мене водоспадом Учан-Су, моя любов, Альхене, – найдужча в світі. Вона сильніша за любов, яка призводить до божевілля. Мій розум надто щільно наповнений тобою, щоб перегнисти на нерозсудливість. Моя любов сильніша за любов самогубці – я надто сильно люблю тебе, щоб просто так умерти, я не здатна дозволити холодному безликому неіснуванню забрати в мене твій гарячий образ, розбити спогади. Я щаслива! Я щаслива, перебуваючи під чудовим теплом твоєї вічної присутності в моєму розумі. Я щаслива, що ти там, що тебе так багато! Я вже пройшла ту фазу любові без взаємності, коли вихлюпуєш усю себе, сподіваючись, що в солону гіркоту сліз буде домішано і Його. Ні! Ні! Я не ридаю, я щаслива, я люблю тебе так сильно, що в моєму серці просто не залишається місця для сумних думок або сумнівів. Найчистіша, відфільтрована любов, концентрована й прекрасна! У моєму серці не вмістяться навіть ревнощі; у моїй пам’яті забагато тебе, щоб думати про суперниць.
На завершення цього невдалого прологу продовжу свої зізнання на сторінках і скажу, що того засмаглого лисого типа з сусіднього 16-поверховика навіть порівнювати з тобою не можна, хоча, з іншого боку – ти сам на себе не схожий. Кожна секунда мого життя протікає в тісних обіймах із примарним Гепардом, а ти лише якийсь Сашко.
О шостій ранку поїхав у київську далечінь наш похмурий Валентин, у той час як я, отруєна вчорашньою прощальною вечерею, пітніла й лютилася в своєму ліжку. Покарання за шалену (дійсно шалену) обжерливість. Як видно, майонез був не першої свіжості, або ці рибні палички виявилися не зовсім рибними. Батько півночі провів у вбиральні, а я, розтерзана чимось незбагненним, не заснула доти, поки не зрозуміла, що, по-перше, без Валентина вже не буде кому сидіти з малою Манькою, коли компанія звалить у Ялту й у прольоті нецнотлива Адора вже не виявиться, та, по-друге, в мене, як з’ясувалося, дико болів живіт. Після цього я, вірогідно, заснула.
Валентин поїхав у термінових справах, пов’язаних із роботою. Спочатку вони з Миросею планували пробути тут разом усі 24 дні своїх коротких відпусток. Мене ця перспектива спершу не дуже й тішила – поки татусь усе розширював сферу своєї наглядацької діяльності, додаючи до моєї арештантської самотності позитивну Мирославу. А мужній Валентин поквапився підлаштуватися до нього й аж за тиждень по тому я раптово виявила поруч іще одного розважливого тюремника. Пізніше, щоправда, я була дуже вдячна йому за «сидіння на господарстві», поки інші перебували в Ялті. Таким чином вони залишали мене наодинці з моїми гріховними помислами.
Цього ранку я була, проте, надзвичайно щаслива побачити при здоровому глузді бідолашного татуся, котрий наглядав одночасно за трьома дівками різного віку та вдачі, які однаково потребували невсипущого ока й повчального слова.
Втім, арештантом № 1, як і раніше, залишалася ваша покірна Адора.
Nach Mittag
По обіді, який розважив мене зимовими мотивами білястої й на подив несмачної рисової каші, ми, після встановленої сієстою релаксації, рушили на пляж.
Настрій помітно змінився. Я просто-таки відчувала курортну (якщо ви зрозуміли) оголеність Мирославиної збезчоловіченої спини. Так би щулилась і я, коли б виявилася на неможливий тиждень у Імраї без батька. Ми гуляли тепер тільки разом, залишаючи Маньку з дідусем.
Мирося йшла, трохи притискаючись до мене, так і намагаючись шаснути з усією спритністю, дозволеною її комплекцією, мені під руку. Вона нагадувала мені молоде хиже звірятко, що вперше вийшло на полювання разом зі старшими. Сторожким і водночас лукавим поглядом вона стріляла в курортну юрбу, що так само тут походжала.
По чоловіковому від’їзді вона миттю перестала горбитися, зробилася набагато привітнішою (у всякому разі, до мене). Ми гуляли бетонною набережною, любенько по-жіночому теревенячи та раз у раз збентежено й кокетливо поглядаючи на тих, хто проходив повз нас. Я була відверто вражена – ніколи в житті не зустрічала людини жіночнішої, тендітнішої за неї. Мирослава була жінкою від голови до ніг. Як зворушливо вона реагувала на свою самостійність! Поступово прилучалася до світу, який раптом відкрився, одночасно жадаючи та побоюючись поринути в густу, зіпсуту атмосферу літньої Імраї.
Вона сприймала мене, як і всі – майже 14-літньою дівчинкою, в котрої виросли ноги й циці, вік, у якому, власне, й з’являються перші почуття, що про них вона мені розповідала. На запитання, чи в мене є хтось у Києві, я відповіла ствердно й надзвичайно правдиво описала всю картину тонкорукої безневинності, що на мене там чекає. Миро зрозуміла й зачудувалася, що я на даний момент нікого не люблю. Індиговим натяком було, що вона суттєво помиляється.
Так ми дійшли до своїх пляжів, проминули ліфт, а назустріч нам (сестрі поки невидимий) ішов Альхен. Він легко закинув на плече дерев’яного самурайського меча, був у темних окулярах, які горіли на сонці, а те, що прикривали чорні вузькі плавки, здавалося ще значимішим, аніж будь-коли раніше. Між слів я посміхалася йому, поки відстань між нами не скоротилась до мінімуму, та по тому раптово Гепард розвернувся й вийшов до «соборика», вочевидь очікуючи нас біля першого пірсу. Далі пляжів не було, і пройти повз нього ми не змогли б.
Але тут сестриця підняла голову з «дулькою», побачила майже перед собою звабливо усміхненого нескромного чоловіка, вчепилася мені в руку й круто розвернулась, чеканячи:
– ТАК, А ТЕПЕР НАЗАД, – і, тихенько посміхаючись, повела мене прямісінько до знудьгованого батька.
А трохи згодом почався дощ, і єдиними, хто ретирувався під ліфтовий козирок, виявилися ми та Альхен із Вірою і Танькою. Решта пляжників кинулися по домівках.
Так ми й сиділи, усі на одній лаві: я з одного краю, а він – з іншого, й безупинно ловили можливість підморгнути одне одному. Я говорила з Миросею, адресуючи всі слова йому, й отримувала розкішні відповіді. Зрештою, ми так розпекли одне одного цим найтоншим павутинням відвертого флірту, що я перша втратила над собою контроль і перед тим, як татусь устиг мені заборонити, – помчала просто під зливу, ляпаючи по пухирчастих калюжах. Зрештою вдало послизнулась і створила видовисько досить божевільне (зважаючи з виразу Мирославиного обличчя). За всіма розрахунками я повинна була впасти в обійми Гепарда і впала – але коли розплющила посоловілі очі, на мене дивилося темне й похмуре татусеве обличчя, а замість зіпсутого червоного рушника по моїх плечах прогулялася наша пляжна сумка, заштопана волосінню, з нефункціональним замком. Хвилини зо дві ми в звичному мовчанні прямували територією мокрого санаторію назад на маяк. Розмовляти зі мною після ТАКОГО, звісно, ніхто не збирався.
